Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Просто читайте
Натискайте
"Читальня-Книжкова полиця"
і просто скачуйте книги
у форматах
Pdf або Doc
Читайте і насолоджуйтесь)
baner-korekta-2019
Ігор Вітик – Україна у вирі боротьби за незалежність (історична публіцистика)
Василь Тимків – Тонкі аспекти державного управління
Роман МАТУЗКО – Московська імперія vs Українська держава
Василь ШВИДКИЙ – погляд в історію
Олексій Карпенко – графіка: історична тематика

Рекомендована література  

Берсенев С.Д. Статистика классов слов в речи обиходно-бытового и научного стилей в немецком языке / С.Д.Берсенев // Теория и практика лингвистического описания разговорной речи. – Горький, 1968. – 127 с.; Гринев-Гриневич С. В. Основы антрополингвистики (к лексическим основаниям эволюции мышления человека): учеб, пособие / С. В. Гринев-Гриневич, Э. А. Сорокина, Т. Г. Скопюк. – М. : Компания Спутник, 2005. – 114 с.; Зяблова О.А. Принципы исследования языка для специальных целей: автореф. дис. д-ра филол. наук: 10.02.04 – Герм, яз./ О.А. Зяблова. – М., 2005. – С. 49-53.; Кияк Т.Р. Проблема лингвистического упорядочения терминологии / Т.Р. Кияк // Лексикология. Терминоведение: сб. науч. тр. – М.: Наука, 2003. – С. 90-93.; Кияк Т. Р. Фахові мови та проблеми термінознавства / Т.Р. Кияк // Нова філологія. Збірник наукових праць. – Запоріжжя: ЗНУ, 2007. – № 27. – С. 203-208.; Кияк Т. Фахові мови як новий напрям лінгвістичного дослідження / Т.Кияк // Іноземна філологія. Випуск 121. – 2009. – С. 138-141.; Кияк Т.Р. Теорія і практика перекладу: [підручник студентів для вищих навчальних закладів] / Т.Р. Кияк, А.М. Науменко, О.Д. Огуй. – Вінниця: Нова книга, 2006. – 592 с.; Мангутова В.Р. Спортивный дискурс и его участники [Электронный ресурс] / В.Р. Мангутова. – Режим доступу: www.acis.vis.ru; Массалина И.П. Дискурсивные маркеры в английском языке военно-морского дела / И.П. Массалина, В.Ф. Новодранова. – Калининград: Изд-во «КГТУ», 2009. – 277 с.; Пиотровский РГ. Системное исследование лексики научного текста / РГ. Пиотровский. – Кишинев, 1981. – 159 с.; Суперанская А.В. Общая терминология. Вопросы теории / А.В. Суперанская, Н.В. Подольская, Н.В. Васильева. – М.: Наука, 1989. – 246 с.

 

  1. Комунікативна професійна компетенція

Професійна мовленнєва комунікація відбувається в межах сфери професійної взаємодії комунікантів і може протікати в усній або письмовій формах, за офіційних чи неофіційних обставин. Форми, умови спілкування, багатоаспектність професійної діяльності людей визначають варіативність форм мовленнєвої комунікації. Наприклад, від умов спілкування (офіційних – неофіційних) залежить лексико-семантичний склад мовлення: офіційне спілкування передбачає лексику офіційно-ділового стилю, неофіційне – лексику розмовного стилю.

Будь-яка професійна діяльність потребує певних мовнокомунікативних умінь. Уже на етапі працевлаштування необхідно вміти складати резюме, спілкуватися по телефону, писати електронні повідомлення і листи, брати участь у співбесіді, заповнювати бланки. Згодом потрібними стають уміння оформляти ділову документацію, виступати з повідомленням чи доповіддю, укладати угоди, обговорювати контракти, надавати й отримувати зворотну інформацію тощо.

Професійна комунікативна компетенція передбачає насамперед наявність професійних знань, а також загальної гуманітарної культури людини, її вміння орієнтуватися в навколишньому світі, вмінь і навичок спілкування. Тобто вона формується на основі комунікативної компетенції.

Комунікативна компетенція (лат. сотреґелз – належний, відповідний) – сукупність знань про спілкування в різноманітних умовах і з різними комунікантами, а також уміння їх ефективного застосування у конкретному спілкуванні в ролі адресанта і адресата. Комунікативна компетенція передбачає володіння мовленнєвими уміннями й навичками, необхідними для спілкування, сукупність знань про норми й правила ведення природної комунікації.

Важливим складником комунікативної компетенції є мовна та мовленнєва компетенція.

Мовна компетенція (лат. сотреіепз – належний, відповідний) – знання учасниками комунікації норм і правил сучасної літературної мови і вміле використання їх у продукуванні висловлювань.

Мовна компетенція складається з лексичної, граматичної, семантичної, фонологічної, орфографічної, орфоепічної та пунктуаційної компетенцій.

Лексична компетенціяполягає в оволодінні лексичними засобами сучасної української літературної мови і вмінні користуватися ними. Вона передбачає багатий словниковий запас, володіння термінологією, необхідною для спілкування у професійній сфері. Вибір лексичних засобів залежить від галузі й ситуації, у яких перебуває мовець.

Граматична компетенція– це знання і вміння користуватися мовними ресурсами української мови (словотвірні одиниці, способи словотворення, морфологічні одиниці, категорії й форми, синтаксичні категорії та синтаксичні одиниці), що необхідні для розуміння й продукування текстів у різних галузях професійної діяльності.

Семантична компетенція– це здатність комуніканта усвідомлювати й контролювати організацію змісту. Вона інтегрується у розвиток мовленнєвої комунікативної компетенції, оскільки питання змісту посідають центральне місце в комунікації, мають велике значення в розумінні та продукуванні текстів.

Фонологічна й орфоепічна компетенції– це знання звукових засобів сучасної літературної мови, вміння мовця ними користуватися. Ці види компетенції забезпечують відтворення звукового образу мови і правильне звукове оформлення мовлення.

Орфографічна компетенціяполягає в оволодінні системою правил, що визначають правопис слів згідно з усталеними нормами, у вмінні їх застосовувати. Завдяки наявності цієї компетенції фахівець може грамотно оформлювати свої письмові висловлювання.

Пунктуаційна компетенціявідбиває логічне інтонаційне членування мовленнєвого потоку й забезпечує легше сприймання та розуміння тексту.

Мовна компетенція передбачає наявність мовленнєвих умінь, що визначають мовленнєву поведінку.

Мовленнєві уміння – це вміння слухати, говорити, читати і писати.

Мовленнєва компетенція – загальне коло питань мовленнєвої діяльності, що передбачає наявність відповідних знань, умінь, досвіду, а мовленнєва компетентність – конкретна мовленнєва обізнаність особистості (індивіда), специфічна за родом діяльності.

Мовленнєва компетенція, спираючись на мовну компетенцію, включає систему мовленнєвих умінь (вести діалог, сприймати, відтворювати та створювати усні й писемні монологічні й діалогічні висловлювання різних видів, типів, стилів і жанрів) і навичок користування усною і писемною літературною мовою, багатством її виражальних засобів залежно від мети висловлювання та сфери суспільного життя. Мовленнєва ж компетентність окреслює загальне коло комунікативних умінь і навичок та є однією з найважливіших передумов розумового розвитку людини, успішного засвоєння нею основ наук. Її завдання полягає в тому, щоб збагачувати словник фахівця, сформувати в нього вміння точно й правильно висловлювати свої думки ясно, просто, послідовно, логічно, виразно й переконливо, зрозуміло на тільки для нього самого, а й для інших.

Формування професійної мовнокомунікативної компетенції передбачає:

– глибокі професійні знання і оволодіння понятійно-категоріальним апаратом певної професійної сфери та відповідною системою термінів;

– досконале володіння сучасною українською літературною мовою;

– вміле професійне використання мовних стилів і жанрів відповідно до місця, часу, обставин, статусно-рольових характеристик партнера (партнерів);

– знання етикетних мовних формул і вміння ними користуватися у професійному спілкуванні;

– уміння працювати з різними типами текстів;

– орієнтування у потоці різнотемної та різнотипної інформації українською мовою на різних каналах її передавання;

– вміння знаходити, вибирати, сприймати, аналізувати та використовувати інформацію профільного спрямування;

– володіння інтерактивним спілкуванням, характерною ознакою якого є необхідність миттєвої відповідної реакції на повідомлення чи інформацію, що знаходиться в контексті попередніх повідомлень;

– володіння основами риторичних знань і вмінь;

– уміння оцінювати комунікативну ситуацію швидко і на високому професійному рівні приймати рішення та планувати комунікативні дії.

Отже, професійна мовнокомунікативна компетенція особистості є показником сформованості системи професійних знань, комунікативних умінь і навичок, ціннісних орієнтацій, загальної гуманітарної культури, інтегральних показників культури мовлення, необхідних для якісної професійної діяльності.

 

  1. Особливості фахових мов у структурі загальнонаціональної мови.

Сучасне мовознавство приділяє велику увагу дослідженню функціонування мови в різних сферах суспільного життя. Яскравим проявом цієї тенденції є вивчення лінгвістичних одиниць в рамках так званих малих мовних підсистем, які обслуговують різноманітні сфери спілкування.

Теоретичні та практичні засади досліджень фахових мов, які розглядаються у роботах Л. Гофмана, Г. Флюка, Т. Рьолке, В. Шмідта, Р. Пелки та інших, показали, що для їх аналізу недостатньо оперувати тільки лексикою. Необхідним є також знання фахового синтаксису, стилістики, прагматики тексту. Найважливішим засобом вираження фахової мови є фаховий текст, оскільки тільки він, описуючи реальні об’єкти названої підсистеми, відображає реальну картину її термінології. Фахові мови та термінологічні одиниці неодноразово були об’єктом аналізу вітчизняних і зарубіжних лінгвістів, однак, можна констатувати відсутність у широкій практиці науково-методичної літератури, що стосується питань дослідження фахових мов.

На перших етапах вивчення фахових мов лінгвісти Л. Гофман, Р.Г. Піотровський та інші вважали мову професійної комунікації «підмовою науки та техніки». Наразі мовознавці використовують рівнозначні терміни для позначення мови професійної комунікації: англомовні лінгвісти та російські науковці послуговуються терміном «language for special purposes» (LSP), в німецькому мовознавстві – «Fachsprache», а в українській лінгвістичній традиції домінує термін «фахова мова».

Згідно з даними антрополінгвістики, перші появи фахових виразів сягають дохристиянських часів. Тоді ці лексичні одиниці не були термінами в нинішньому сенсі, принаймні тому, що вони ще не мали дефініцій. Вирішальною фазою в диференціації фахових мов стала «промислова революція (18-19 століття). З тих пір у фахових мовах відбулося потужне зростання лексичного запасу, насамперед термінології.

Термін «фахова мова» ще й досі остаточно не визначений. У 60-70 роках XX ст. він охоплював те, що тепер називається термінологією. Із часом розуміння цього терміна розширилося за допомогою синтаксичних та функціонально-стилістичних компонентів до рівня фахового тексту, що дало йому змогу досягнути в наш час своєї повної комплексності завдяки прагматичним, комунікативним, соціокультурним та семіотичним аспектам.

На думку С.Д. Берсенєва, фахова мова – це сукупність одиниць всіх рівнів мовної системи, що використовуються у певній сфері спілкування. Сукупність текстів фахової мови визначають як «галузеву літературу. Німецький лінгвіст Л. Гофман описує фахову мову як «сукупність усіх мовних засобів, які використовуються в спеціально окресленій комунікативній сфері для досягнення розуміння між фахівцями певної галузі. Т.Р. Кияк вважає, що до цієї дефініції слід додати ще й той факт, що «функціонування певної мови забезпечується чітко встановленою термінологією. Під сукупністю мовних засобів Л. Гофман розуміє не тільки фонетичні, морфологічні і лексичні елементи та правила синтаксису, але й їх взаємодію. Автор розрізняє: мовні засоби, які наявні у всіх субмовах; мовні засоби, які наявні у всіх фахових мовах та мовні засоби, які наявні тільки в одній фаховій мові.

Отже, фахова мова – це сфера мови, яка спрямована на однозначну та безперечну комунікацію у відповідній фаховій галузі, це сукупність усіх мов них засобів, які застосовуються у професійно-замкнутій сфері комунікації з метою забезпечення порозуміння між людьми, які працюють у цій сфері. До цієї дефініції варто додати ще й той факт, що функціонування цієї мови забезпечується винятково чітко встановленою термінологією. Окремі фахові мови користуються специфічними мовними засобами, які, в свою чергу, можуть мати місце і в інших фахових мовах. Кілька субмов можуть формувати більші класи з їх спільними ознаками. В цьому зв’язку можна запропонувати ієрархічну систему фахових мов та їх класів у межах загально національної мови. Усі субмови поділяються на підвиди (фахові мови) залежно від рівня абстрактності:

1) найвищий рівень абстрактності (штучні символи, формули);

2) дуже високий рівень абстрактності (експерти ментальні науки – комунікація між науковцями);

3) високий рівень абстрактності (мови з дуже великою часткою фахової термінології і строго обумовленим синтаксисом -прикладні науки);

4) низький рівень абстрактності (мови з досить великою часткою фахової термінології та відносно незв’язна ним синтаксисом – сфера матеріального виробництва);

5) дуже низький рівень абстрактності (мови з незначною кількістю фахових термінів та незв’язаним синтаксисом).

Аналогічно диференціює фахові мови Л. Гофман: з одного боку, він розрізняє фахові мови згідно з їх предметною співвіднесеністю, а з іншого – виділяє декілька рівнів усередині окремої фахової мови: ступінь абстрактності, специфіку мовних засобів, сферу функціонування, учасників комунікативних актів. Це дає підстави Л. Гофману виділити основні страти, на які «розшаровується» майже кожна фахова мова: а) мова теоретичних фундаментальних наук; б) мова прикладних наук та техніки; в) мова матеріального виробництва; г) мова сфери споживання. Кожна страта характеризується своїм ступенем абстрактності, мовною формою вираження, середовищем функціонування та користувачами. Фахова мова може мати всі страти або деякі з них, при цьому в мовленнєвих актах вони дуже рідко проявляються в чистому вигляді.

Лінгвісти (насамперед Б. Гавранек) розрізняють у процесах комунікації чотири функціональні стилі залежно від диференційованих соціальних потреб:

1) загальний комунікативний стиль;

2) професійний практичний стиль;

3) науково-теоретичний стиль;

4) естетичний стиль.

Фахові мови в цій класифікації представлені двома видами стилів – професійно-практичним та науково-теоретичним. Визначення фахових мов включає в себе кілька семантичних фрагментів, насамперед:

а) засіб оптимального розуміння між фахівцями в окремій професійній сфері;

б) наявність специфічної фахової лексики та окремих норм відбору, застосування та частоти загальновживаних лексичних і граматичних засобів;

в) актуалізація у фахових текстах, які крім прошарку професійної лексики містять загально мовні сегменти, отже, фахова мова не може мати статус відокремленого від загальнонаціональної мови суб’єкта;

г) приналежність до фахових текстів професійного мовлення, в той час як до загальномовних елементів як частини системи мови належать літературна мова, розмовна мова або діалект.

Щодо відношень між фаховими мовами та літературною, то фахову мову вважають функціональним різновидом національної мови, яка протиставлена діалектам і просторіччю, розвивається стихійно та входить до літературної мови. Кардинальна відмінність фахової мови від загальнонаціональної – наявність особливих лексичних підсистем у фахових мовах та редукованої системи синтаксису, про що свідчать праці видатних науковців М. Халлідея, О.В. Суперанської, Р. Квірка. Іншими словами, фахові мови не мають особливих граматичних структур, але статистичний розподіл граматичних структур значно відрізняється від наявного в загальнонаціональній мові. М. Халлідей розглядав фахові мови як «обмежене використання мовних засобів, стверджуючи, що «…фахові мови взагалі не мають особливих граматичних структур, що не представлені в інших мовних підсистемах; їхня відмінність – особливі лексичні засоби; але фахова мова відрізняється від загальної мови статистичним розподілом граматичних структур. О.В. Суперанська зауважує, що «майже усі професійні системи, базуючись на граматичній системі загальнонаціональної мови, мають відмінності від неї в галузі словотвору і словозміни та значні відмінності в лексиці. А.Р. Квірк вважає, що мовні форми використовують обмежено, пропонуючи термін «restricted» для визначення різновиду наукового мовлення, в якому мовні ресурси використовуються обмежено. Тобто на рівні граматики, морфології та синтаксису фахова мова значною мірою повторює ознаки загальнонаціональної мови, відрізняючись від неї лише своїм лексичним компонентом та функціями. Таким чином, головним носієм спеціальної, фахової інформації є термінологія – система одиниць спеціальної номінації певної галузі.

З наведених вище дефініцій можна виділити такі ознаки фахових мов: співвідношення з певною предметною галуззю; специфічне коло користувачів; обмежена порівняно із загальною мовою кількість функцій та базування на системі загальнонаціональної мови.

У рамках когнітивно-дискурсивного напряму фахові мови визначають як лінгвокогнітивне утворення, призначене для зберігання об’єктивованих у мові структур людських знань і досвіду, що забезпечує опис особливої галузі знань, спілкування в її рамках, та її розвиток.

Всю лексику фахової мови можна поділити на 5 видів:

1) вузькогалузеві терміни даної науки, які мають власну дефініцію;

2) міжгалузеві загально наукові термінологічні одиниці; 3) напівтерміни або професіоналізми, до яких можна віднести й номенклатури;

4) професійні жаргонізми;

5) лексика загальновживаної мови.

Виходячи з такого визначення, лінгвісти нараховують сьогодні близько 300 фахових мов, які застосовуються в рамками вузької спеціальності, оскільки їх повне запровадження у сфері суспільного спілкування приводить до так званих «комунікативних бар’єрів, викликає непорозуміння і може спекулятивно використовуватися з метою певної зверхності, елітарності. Розглянувши основні ознаки фахових мов, можна зробити висновки, що розробка питань, пов’язаних з різними аспектами теорії фахових мов досліджена недостатньо і продовжує бути актуальною дотепер.

 

Перегляди:10
Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Інші видання:
"Народні казки про тварин". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Велика розмальовка до "Український народних казок про тварин"     Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Василь ТИМКІВ, Олена ПОДРУЧНА "Словник музичних термінів"     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”