Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Просто читайте
Натискайте
"Читальня-Книжкова полиця"
і просто скачуйте книги
у форматах
Pdf або Doc
Читайте і насолоджуйтесь)
baner-korekta-2019
Ігор Вітик – Україна у вирі боротьби за незалежність (історична публіцистика)
Василь Тимків – Тонкі аспекти державного управління
Роман МАТУЗКО – Московська імперія vs Українська держава
Василь ШВИДКИЙ – погляд в історію
Олексій Карпенко – графіка: історична тематика

 МАСАРИК ГАРРІГ Томаш –  (07.03. 1850–14.09.1937) – учений, філософ-гуманіст, державний і політичний діяч («філософ на троні»), перший президент Чехоcловацької республіки (1918-1935), один з найвпливовіших європейських політиків-демократів 1-ї половини 20 ст., погляди й діяльність якого впливали на формування нового політичного устрою в Центрально-Східній Європі після Першої світової війни.

Масарик був політичним і духовним лідером Чехословаччини, втіленням етичної борьби за незалежність і створення нової держави; його діяльність найкраще характеризує таке висловлювання: «Будь яка розумна і чесна політика є реалізація й зміцнення принципів гуманізму. Політику, як і все, що ми робимо, слід підпорядковувати етичним принципам. Політику, як і все життя людини і суспільства, я не можу сприймати інакше як sub specie aeternitatis».

Прихильник англо-американської культури, Масарик прагнув до створення ліберальної багатопартійної демократії, з допущеням у політику національних меншин.

У своїй праці «Нова Европа. Слов’янская точка зору» (1922), опублікованій німецькою мовою, Масарик виступав за союз демократичних держав в центрі Европи як противагу німецькому мілітаризму, що прагнув прориву на Схід. «Я знаю, – писав Масарик, – що чисельність населення дуже важливий фактор. Звідси чисельність війська, економічна могутність держави. Нарешті й маштаби країни, її територія – також велика перевага. Однак кількість не є чимось вирішальним».

Проблема малих народів стала для Масарика проблемою світового значения. Деякі автори називають вірменів, сербів та євреїв «трагічними народами» (від себе додам – українського теж). Чому стільки горя випало на долю цих народів? У цьому зв’язку Масарик розглядає актуальне і по сьогодні питання про національний характер, про менталітет: наскільки він впливає на економіку, культуру, мораль та історичну долю народу. Не випадково, за його ствердженням, в католицизмі проявляється характер і релігія латинських народів, у протестантизмі – германських, а в православії – слов’янських. Зв’язок між менталітетом народу та релігійною вірою є очевидний і не випадковий, як і між нацією та державою. Народ – це організація культурна, держава – організація політична, але вони не повинні суперечити одне одному.

У зовнішній політиці Масарик орієнтувався на західні держави і проводив антирадянський курс. Буржуазна пропаганда вміло створювала довкола Масарика ореол «визволителя народу», «філософа на троні», «великого демократа», «гуманіста» і «друга робітників». З іменем Масарика пов’язана своєрідна форма чеського буржуазного реформізму (т. зв. масарикізм), що поєднував теорію міжнародного ревізіонізму з уявленнями про специфічний «чеський» соціалізм.

У своїх численних соціально-філософських трактатах, зокрема, у найбільш відомому – «Чеське питання», Масарик розглядав історію як процес поступового визволення людини і суспільства від пересудів та забобонів, від соціальної нерівності, авторитаризму та абсолютизму.

За своїми політичними поглядами Масарик орієнтувався на ліберальні демократії типу британської і французької, саме вони здавалися йому найбільш відповідними зразками для наслідування. Австро-Угорська монархія хоч і не була диктатурою, але її союз з Німеччиною (в рамках так зв. «Троїстого союзу», чи блоку Центральних держав) загрожував інтересам слов’янських підданних австрійського імператора, зокрема чехів і словаків. Томаш Масарик вважав, що в разі успіху Центральних держав ці народи можуть втратити національно-культурну автономію, зрештою – і свою ідентичність. І Масарик поставив на супротивників Австро-Угорщини.

«Наша держава була відновлена тому, що нашу державність визнали союзники, а наш народ на батьківщині і за кордоном дружньо виступив проти наших супротивників, захисників старого режиму і старої Європи. Ми боролися в лавах союзників, наші легіони стали частиною військ в Росії, Франції та Італії, а багато наших громадян добровільно вступили до лав сербскої, англійської та американської армій».

Поступово в Чехословаччині сформувався своєрідний культ Масарика: перший президент сприймався не лише як мудрий державний діяч, але і як взірець людських чеснот, високоморальний інтелектуал і зразковий сім’янин, істиний «філософ на троні». Карел Чапек, який тривалий час був наближений до президента, надав постаті Масарика рис водночас античного героя і христианського святого:

«Майбутні покоління будуть заздрити нам через те, що ми були сучасниками Масарика. Але й ми можемо заздрити майбутнім поколінням, для яких наш Масарик з часом перетвориться на героїчну й мудру легенду. Наш час, друзі, уславиться як «золотий вік» тому, що це був час Масарика. І на нас впаде відблиск того благословенного сяяння, тієї великої слави, яка навіки буде пов’язана з цим обранцем Божим».

Багато в чому Чапек виявився правий. Створена Масариком Чехословацька республіка, як остання міжвоєнна демократія у Центрально-Східній Європі, була державою, яка впродовж 20 років забезпечувала своїм громадянам високий рівень громадянських свобод і стабільний економічний розвиток. Епоха Масарика набула в чеській і в словацькій історичній свідомості рис «золотого віку», а сам перший президент міцно увійшов до пантеону національних героїв. Він був політиком, який випередив свою епоху, щиро намагаючись «схрестити» демократію з націоналізмом, а самовизначення народів – із загальноєвропейськими ідеалами. Домогтися цього в Чехословаччині з її соціальними й особливо національними суперечностями, та ще й в оточенні ворожих сусідів було дуже складно. Серед заповітів Томаша Масарика є один, який зберігає актуальність і по сьогодні: своє політичне кредо Масарик формулював коротко: «Нічого не боятися і не красти».

У своїй політичній діяльності Т. Масарик виходив з того, що в інституції держави закладено духовний і моральний сенс. Через 10 років після створення самостійної Чехословацької Республики він сказав про це так:

«Нашим політичним завданням є побудова демократичної республіки. При демократії управління вирішується шляхом голосування. Саме тому сьогодні такою важливою є виборча система. Саме за способом виборів і за загальним культурним станом суспільства демократичні системи відрізняються одна від одної. Існують головні відмінні типи демократії: англійська, американська, французька, швейцарська, а за національним і расовим принципом – тип германский і латинський. Який тип демократії створимо ми – слов’яни?»

«Демократія – це не лише форма держави. Це спосіб всього суспільного і приватного життя. Демократія – це бачення життя. Сутністю держави є згода людей, їх мирне співіснування, любов, людяність. Успішна внутрішня і зовнішня політика, свідоме політичне керівництво передбачає єдність громадян у головних принципах і в головних напрямах політичного руху. Держава – це не лише механізм. Політика – не лише вміла адміністративна й дипломатична техніка. Держава – єдність громадян на розумних і моральних засадах».

Теоретики старого типу держави виражали її сенс формулою: «Монарх з милості Божої». Тісний зв’язок держави з церквою є практичним вираженням морального сенсу держави. Я вірю, що демократія теж, як і життя окремих людей, так і цілих народов – «З милості Божої».

Для справжньої демократії недостатньо державних інституцій, їй потрібні живі люди, тобто люди, які вірять в місію своєї держави й народу, люди, які пов’язані ідеєю. Нашій демократії не досить лише технічного вишколу й тренування чиновників і війська. Наша демократія є моральним завданням в житті не лише чиновників і вояків, але всіх громадян, і насамперед репрезентантів суспільства, його вождів. Наша демократія повинна стати гарантією й охороною для всіх культурних прагнень як в технічній сфері, так і в господарській. Через те наша демократія повинна бути постійною реформою, постійною революцією, але революцією голів і життя».

«Нова людина» в новій європі

Одного разу вкінці 20-х років минулого століття Бернард Шоу давав розлоге інтерв’ю «Таймс» і мова зайшла про улюблену ідею Шоу – Сполучені Штати Європи. «Але це ж утопія, – заперечила журналістка. – Хоча б тому, що неможливо знайти людину, здатну стати президентом подібних Штатів. Вона повинна мати надзвичайну широту поглядів та вміти входити у найменші деталі, мати успішний досвід реального державного управління, залишаючись при цьому високоморальною особою, відомою у всій Європі і водночас не конфліктувати ні з англійцями, ні з румунами, ні з французами, ні зі шведами. Такої людини просто немає і бути не може». – «Як це немає? – щиро подивувався Шоу. – А Масарик?»

Масарик цікавий насамперед тим, що його погляди не вписуються в концепцію конфронтації двох світів. Усе життя він виступав проти мертвонароджених схем, спрямованих на обмеження свободи й демократії. Якщо поглянути на міжвоєнну Центрально-Східну Європу (Польща, Угорщина, Румунія, СРСР), то з’ясується, що Чехословаччина була єдиним острівцем демократії серед моря «начальників держави», «вождів усіх народів», «фюрерів». У Масарика, як і в кожного великого політика, були свої помилки, але він ніколи не відступав від магістрального напрямку своїх прагнень – побудови сильної та демократичної держави.

Ще й досі в деяких курсах історії світової філософії згадується «теорія людини» Масарика. Феномен Масарика полягає насамперед в тому, що йому вдалося сформуватися і залишитися внутрішньо вільною людиною – незважаючи на несприятливі зовнішні політичні умови. Його філософські теорії були нерозривно пов’язані з його політологічними й геополітичними теоретизуваннями, а також з реальною практичною діяльністю.

Напочатку ХХ ст, коли світ був поділений на колонії і «зони виключного впливу» імперіалістичних держав, коли назрівала і, врешті, вибухнула кривава війна за поділ світу, Масарик теоретично обґрунтував можливість «нової Європи», роль і місце в ній малих націй. До речі, знамениті «14 пунктів» американського президента Вудро Вільсона, спрямовані на встановлення справедливого світу після Першої світової, виникли під безпосереднім впливом Масарика.

Випередивши на десятиріччя свій час, Масарик окреслив контури нової об’єднаної Європи, в якій враховуватимуться інтереси і великих, і малих націй, коли кожний народ зберігатиме свою національну ідентичність, залишаючись водночас загальноєвропейським.

Масарик перший по-справжньому підняв перед світовою науковою й політичною громадськістю «чеське питання», яке полягало не в збереженні (чи незбереженні) чеської мови й культури, а в можливості й необхідності створення чеської держави.

Необхідність борьби за самостійність свого народу він теоретично обґрунтував головними положеннями своєї філософії людини і, яким парадоксальним це б не здавалося, космополитичні принципи національної рівноправності і пов’язане з ними право т.зв малих і пригнічених народів на повну незалежність на думку Масарика, – важлива передумова справжнього руху до демократизації суспільства.

Причинки до біографії

Народився Томаш Масарик у місті Годонін у Маркграфстві Моравія (у регіоні Моравська Словаччина) в словацько-німецькій родині. Батько – Йозеф Масарик (1823–1907), мати – Тереза Масарикова (Кропачкова) (1813–1887). У своїй першій біографії 1875 року Томаш Масарик написав, що «мати його німкеня». Проте під час Першої світової війни він заявив, що «я чистий словак, без угорської або німецької домішки, а мати розмовляла краще німецькою, ніж чеською». У Чехії набула популярності нічим не підтверджена думка, що Томаш міг бути позашлюбним сином Австро-Угорського імператора Франца Йосифа І.

Походження Масарика ніяк не віщувало стрімкого кар’єрного злету. Його батько був кучером в поміщичому маєтку (згодом управителем), мати – служницею на кухні. Дивовижно й те, що Масарик, який став символом насамперед чеського патриотизму та національного визволення, зі строго етнічної точки зору чехом власне не був. До гімназії його записали як Масаржика. Саме так звучало б його прізвище, якби він був чехом. А оскільки Масаржик не мав відповідних документів, які б засвідчували його словацьку ідентичність, то вірно писати його прізвище педагоги відмовилися. Гордовитий юнак поїхав до Годонина, де колись мешкала його родина, щоб отримати виписку з церковних книг і відновити словацьку форму свого прізвища. Це був, мабуть, останній «словацький» жест у його житті. Саме тоді Масарик став цікавитися національними відносинами й усвідомив себе не просто підданим Габсбургів, але й чехом. І затим до самої смерті вважав словаків лише гілкою чеської нації, а свою рідну мову – діалектом чеської. Саме Масарик через кілька десятиріч придумав етнічну спільність «чехословаків», до складу якої в незалежній Чехословаччині зараховували і чехів, і словаків.

Спочатку Томаш навчався в гімназії м. Брно, з якої його виключили за суперечку з директором, затим продовжував навчання в престижній гімназії у Відні. Цікаво, що одним з його благодійників був шеф тамтешньої поліції Антон Моннієр.

1876 року закінчив Віденський університет (два факультети) і – після поділу університету в Празі на німецький і чеський університети (1882) – став професором філософії чеського університету.

У своїй політичній діяльності Масарик пройшов довгу еволюцію від космополіта до національно свідомого лідера. 1890 року він приєднався до «молодочеської» партії, а 1900-го заснував Чеську народну партію (так звану Партію реалістів).

Ще раніше у 1876 році захистив дисертацію і став працювати викладачем в університеті. Через рік, перебуваючи на стажуванні в Німеччнині, познайомився з Шарлотою Гарріг, інтелігентною емансипованою дівчиною, дочкою бізнесмена з Нью-Йорка. Через рік вони побралися. Шлюб виявився настільки вдалим, що Масарик навіть приєднав прізвище дружини до свого власного.

1882 року молодий професор переїхав з родиною до Праги, де став викладати в Карло-Фердинандовому (нині Карловому університеті). Деякі його манери здавалися на ті часи екстравагантними, він любив говорити студентам: «Я не хочу, щоб ви просто вірили мені, я хочу, щоб ви думали».

Під час Першої світової війни 1914–1918 Масарик зайняв антиавстрійську позицію і пов’язував надії на розв’язання чеської проблеми з перемогою Антанти. 1915 року він організував Чеський комітет у Парижі і пропонував вирішити національне питання у Центрально-Східній Європі шляхом надання самостійності народам Австро-Угорської монархії та автономії народам Російської імперії. Обстоював ідею єдності «чехословацької нації». 1918 року підписав Декларацію незалежності чехословацького народу від тимчасового уряду Чехословаччини, а затим став президентом новоствореної Чехословацької республіки.

Важливу роль у формуванні Масарика як політичного діяча зіграла філософія, література, зокрема, публіцистика. Ще навчаючись в університеті, він друкував свої статті в журналі «Основа», а згодом виступив одним із засновників впливового журналу «Атенеум» (Журнал літератури та наукової критики).

Спочатку молодий професор активно включився в дискусію довкола Зеленогорского і Краловедворського рукописів – підробок під середньовічний епос, що був створений в середині XIX ст. двома чеськими поетами-романтиками. Рукописи використовувася чеським національним рухом як докази давнини національної культури та її начебто антинімецького одвічного спрямування. Масарик виступив на боці тих вчених, які цілком аргументовано стверджували, що згадані рукописи – не більше, ніж підробка, стверджуючи при цьому, що істинний патріотизм не може базуватися на підробці. «Велике не може бути великим, якщо воно брехливе» – таким був девіз всього його життя.

Ситуація загострилася в 1900 році, коли Масарик виступив на захист Леопольда Гільснера – молодого єврея, якого звинуватили в ритуальному вбивстві чеської дівчини. Масарик захищав Гільснера як жертву антисемітських пересудів. Після процесу, на якому уникнути обвинувачувального вироку Гільснеру не вдалося, антисемітськи налаштовані студенти влаштували Масарику обструкцію. В цьому випадку, як і в інших зіткненнях Масарика з опонентами, виявилася чи не найсуттєвіша риса його характеру: якщо він в чомусь був твердо переконаний, то відстоював свою позицію стійко до кінця – незалежно від того, хто був його супротивником.

Політична кар’єра Масарика коливалася між двома полюсами – ідеалізмом і прагматизмом, принципами гуманізму й демократії, та доволі практичними, якщо б не сказати макіавеліськими, способами досягнення поставлених цілей.

Система поглядів Масарика була хоча й доволі химерною, все ж володіла стрункою внутрішньою логікою. Він шукав місце чеського народу, до якого зараховував і себе, в Європі та в її історії. Зокрема, він бачив його в гусистві, чеському релігійно-реформаторськом русі XV ст. як втіленні демократичних традицій та прагненні до морального ідеалу «всеперемагаючої правди». Невипадково на гербі Чехословацької республіки згодом з’виться девіз «Правда перемагає», що має гусистське походження.

В грудні 1914 року Масарик виїхав до Італії, тоді ще нейтральної, звідти – до Швейцарії і затим – до Парижа. Разом з іншими емігрантами-співвітчизниками він заснував Чехословацький національний комітет, метою якого стало створення незалежної держави чехів і словаків. На батьківщині багатьом подібна ідея здавалася, м’яко кажучи, екстравагантною: габсбургська монархія існувала майже 400 років, і мало хто міг уявити собі Чехію (та ще й доповнену Словаччиною, яка входила до складу південної частини імперії) як самостійну державу. Вагався і сам Масарик. «Чи дозріли ми для свободи, для створення власної держави? Чи не прогавимо ми історичний момент?» – запитував він себе в одному з листів напочатку війни.

Однак, внутрішні сумніви не завадили його діяльності у західних столицях як лоббіста ідеї Чехословаччини. Масарик і його соратники, насамперед молодий амбітний юрист Едвард Бенеш, зуміли напрацювати зв’язки у політичних колах Антанти. Прорив настав після того, як 1917 року в війну вступили США. Американський президент Вудро Вільсон теж був професором й ідеалістом, який, подібно до Масарика, сприймав війну як зіткнення передових демократій з імперіалістичними монархіями, що віджили свій вік.

Масарик заснував також Середньоєвропейську демократичну унію з представників пригноблених народів і національностей Австро-Угорщини, зокрема галицьких і закарпатських русинів-українців, яких переконував у доцільності приєднання територій їхнього проживання до майбутньої Чехо-Словаччини. Це питання він обговорював з президентом США Т.-В. Вільсоном, який включив його у програму Паризької мирної конференції 1919–20. Ця конференція ухвалила пропозицію про приєднання Закарпаття (Підкарпатьскої Русі) до новоутвореної Чехо-Словаччини.

Після жовтня 1918 року, коли Австро-Угорщина розпалася, Масарик був одностайно обраний президентом Першої Чехословацької республіки, Він управляв країною як своєрідний республіканський монарх, про що свідчить його прізвисько в народі – Tatíček (батечко).

Створена Масариком Чехословацька республіка сприймається нині як остання міжвоєнна демократія в Центральній і Східній Європі. Доба управління Масарика набула у свідомості чехів і словаків риси «золотого віку», а сам перший президент міцно увійшов до пантеону національних героїв.

Томашу Масарику по-своєму пощастило: він трохи не дожив до краху заснованої ним держави після сумнозвісних Мюнхенських угод 1938 року. Але не тільки сумний кінець першої Чехословацької республіки надає постаті Масарика трагічного відтінку. Він був політиком, який випередив свою епоху, щиро намагаючись «схрестити» демократію з націоналізмом, а самовизначення народів – із загальноєвропейськими ідеалами.

Томас масарик і україна

Дослідники чесько-українських відносин з великим пієтетом згадують про прихильне ставлення Масарика до української еміграцїі в повоєнний період, зокрема, про сприяння у створенні Українського вільного університету (1921 р.), Української Господарської академії в Подєбрадах (1922 р.), Педагогічного інституту ім. М. Драгоманова (1923 р.) та Української студії пластичного мистецтва, музею визвольної боротьби України у Празі, а також десятків інших українських установ й культурно-просвітницьких організацій. Він матеріально підтримував українську еміграцію та її друковані видання (зокрема, часопис «Нова Україна»). Прагматичний Масарик наївно сподівався на те, що кадри української інтелігенції стануть в нагоді, коли більшовицька влада вичерпає себе і буде створена незалежна українська держава. Не слід забувати про те, що нинішне Закарпаття (Підкарпатська Русь) майже 20 років входило до складу Чехословаччини і перебувало в доволі пристойному економічному і культурному стані. Але майже всі дослідники «десятою дорогою» оминають суперечливу поведінку Масарика на початку 1918 р. під час першої більшовицької навали на Україну і видання IV універсалу УНР з проголошенням незалежної української держави.

Ще будучи депутатом австрійського парламенту, Масарик підтримував зв’язки з І. Франком, (який 1901 присвятив йому переклад «Вибраних поезій» К. Гавлічека-Боровського), з С. Дністрянським, Є. Петрушевичем, О. Колессою, К. Трильовським та ін. Допомагав українським студентам із Галичини, які на знак протесту проти заборони австрійською владою заснування Українського університету у Львові 1901–02 продовжували навчання у Празі. 1908 виступив у парламенті на захист національно-культурних прав галицьких русинів-українців. Згодом був обраний дійсним членом НТШ

Так склалося, що більшість полонених чехів перебувала в таборах на території України. В одному з таких таборів у київській Дарниці деякий час знаходився і Ярослав Гашек – автор славнозвісного роману «Пригоди бравого вояка Швейка». В Україні також перебували і чеські військові підрозділи російської армії, отже Масарику довелося вести переговори з українським урядом про статус цих військових з’єднань. Документально засвідчені контакти Масарика з Грушевським, Винниченком, Шульгіним. У щоденнику Винниченка від 8 жовтня 1937 р. є цікаві записи, присвячені тим подіям: «…хтозна, коли б ми в 1917 р. не надали допомоги чеським легіонам, чи живі б були і Масарик, і Бенеш і вся їх державність».

Масарик матеріально підтримував українську еміграцію, але від політичної підтримки її державницьких прагнень він все ж утримався. Ще задовго до війни Масарик писав, що відокремлення України могло б суттєво послабити Росію як противагу австро-німецькій експансії. А в інтерв’ю газеті «Утро России» він заявив, що «сильна Росія – в інтересах самих українців». Для чехів Росія була природним союзником в боротьбі проти Австро-Угорщини та Німеччини, в той час як для уряду УНР Німеччина була головним союзником у боротьбі за виживання.

У своїх «Спогадах», опублікованих в українському перекладі у Львові (1930 р.) Масарик так описує свою зустріч з міністром закордонних справ Шульгіним одразу після видання IV універсалу: «…я повідомив 26 січня міністра закордонних справ Шульгіна, що IV універсалом наша умова є розв’язана і ми якнайшвидше виведемо свої війська з України: наше військо формувалося в порозумінні з Росією; Росії присягали наші вояки на вірність, Росії ми були віддані й не можемо звертати в другий бік… За даного становища відірвання від Росії є помилкою, особливо тому, що Україна розбурхана і, не маючи своєї відлагодженої адміністрації, підпаде під сильний вплив Австрії та Німеччини».

Після видання IV універсалу Масарик заявив: «Ми визнали Україну, коли вона III Універсалом проголосила себе державою, але в рамках федеративної Росії. Це ми могли прийняти, виходячи з чеської і слов’янської ситуації. Ми визнали Україну як частину Росії і думали, що Україна ще буде воювати. Але в IV Універсалі зазначено, що війни не буде, що буде мир, і зокрема, з Австро-Угорщиною. Особисто я не можу визнати самостійну Україну поза рамками Росії як правове і політичне утворення. Це дуже суперечить моїй думці. Розбивати Росію, на мій погляд, – це просто працювати на Пруссію». Масарик всіляко намагався уникнути зіткнення з більшовиками й отримати дозвіл на проїзд чехів до Владивостока, де за домовленістю з Францією їх мали пароплавами доставити до Європи. З цієї точки зору Масарику було невигідно конфліктувати з військами Муравйова, навіть попри звіряче вбивство більшовиками чеських солдатів, які охороняли військові склади під Києвом. Масарик обмежився тоді рішучим протестом і запевненнями про покарання винних.

У даному випадку можна говорити про «фатальне нерозуміння», «трагічний збіг історичних обставин» і все це буде вірно. Але не слід забувати, що у Масарика у цій справі був свій інтерес. Від його рішення залежало 50 тисяч життів, і він відчайдушно намагався зберегти нейтралітет у цій м’ясорубці. Ризикувати життям своїх солдатів заради української держави, яка уклала мир із німцями та австрійцями, Масарик не захотів. Але уникнути зіткнення чеських легіонерів з більшовиками йому не вдалося. В травні 1918 р. почалися події, відомі в радянській історіографії як «заколот білочехів» або «сибірський анабазис» (в чеській інтерпретації), спровоковані господарським безладом і поведінкою «влади рад».

Суспільно-політичні погляди

Більшість праць Масарика присвячені історії філософії, соціології та історії; він рано став виступати як ідейний натхненник національного руху. Ступінь доктора філософії він отримав, захистивши диссертацію на тему: «Самогубство як соціальне явище» (1878).

Головну причину самогубств Масарик вбачав у хиткості релігійних переконань і в недосконалій організованості суспільства, а вихід – у поєднанні науки з релігійністю, очищенною від міфів. Еклектичними поглядами Масарика, який развивався в дусі християнського соціалізму, позначена вся його лекційна й публіцистична діяльність.

Свої лекції і статті Масарик переробив 1898 року і видав як книгу під назвою «Соціальне питання. Філософські та соціологічні засади марксизму». Напередодні 1-ої світової війни Масарик набув значної популярності серед прогресивної інтелігенції завдяки боротьбі з австрійською реакцією, антисемітизмом (процес Гільснера) та клерикалізмом.

Масарик став першим політиком найвищого рангу, який обґрунтував свої політичні рішення, базуючись на соціології, чому сприяли, по-перше, його власні наукові розробки в цій галузі, по-друге, незвичність завдань, що їх доводилося йому вирішувати у зв’язку з побудовою самостійної держави з різнорідних національних частин, по-третє, з необхідності вироблення стратегії соціально-економічного розвитку Чехословаччини, яка й вивела цю відносно невелику державу в десятку передових країн.

Відомі сучасники Масарика (Дж.Б. Шоу, В. Сетон-Уотсон, Р. Роллан та ін.) і навіть політичні вороги вважали його «левом» у політиці й водночас «філософом на троні». Сила й проникливість його рішень значною мірою базувалися на глибоких соціологічних знаннях і здатності застосовувати їх в проведені чіткого політичного курсу на забезпечення стабільного соціально-економічного розвитку.

Через 5 років після знаменитої лекції вийшла друком його фундаментальна праця «Самогубство як масове соціальне явище сучасної цивілізації» – 1881 – за 16 років до класичної праці з даної проблематики Е. Дюркгейма! До книги увійшли і філософські напрацювання, і моральні настанови, і рекомендації з організації служби підтримки для тих, хто «волав по допомогу». Прикметно, що саме ці проблеми висвітлював згодом у своїх художніх творах Ф. Кафка.

Згадана книга складалася з 8 розділів, що розкривали причини самогубства в цілому; природні, психічні й духовні передумови для їх втілення; співвідношення між самогубствами і психозами.

Книга насичена статистичними даними про співвідношення вжиавання спиртного і числом самогубств, про їх стрімку динаміку в зв’язку із зростанням життєвого рівня, про вплив морально-релігійних стандартів на рішення скоїти суїцид і т.д. Загальний висновок Масарика: «Соціологія й етика, як переважно наукові дисципліни, можуть вловити лише момент детермінації події, але коли оприявлюється дія феномена, означеного словом «свобода», виникають суттєві ускладнення».

Однією з головних причин самогубства як вважає Масарик є криза морально-релігійних цінностей. Наш час, писав він, став пануванням матеріального інтересу, ідеалізм і бескорисливість зникають із суспільного життя. За таких обставин людині важко вважати себе щасливою, і вона рано чи пізно починає усвідомлювати негативні наслідки таких явищ.

Однією з ключових філософських проблем, які хвилювали Масарика – проблема причинності. Він поділяв думку Юма про те, що доказів раціо і данних досліду недостатньо для визнання повної об’єктивності причинно-наслідкових зв’язків. Але «математика», особливо та її сфера, що пов’язана з вирахуванням вірогідностей у сфері соціального життя, заслуговує на довіру.

Теоретичні проблеми соціології описані й проаналізовані Масариком у його фундаментальній праці «Основи конкретної логіки». Одна з головних тем цієї праці – класифікація наук, зорієнтована на кодифікацію практичного знання. Соціологія в поєднанні з психологією завершує систему знання. На рівні абстрактно-теоретичному соціологія – це наука про організацію і розвиток суспільства; на рівні конкретно-теоретичному – це різні галузі соціологічного знання; на рівні практичному – практична соціологія це політика. Дане положення Масарику доводилося втілювати в реальній суспільно-політичній практиці.

1885 року Масарик видав літографійований курс лекцій «Практична філософія на базі соціології».

Зазначений курс став основою для «Керівництва з соціології», яке було опубліковано в кількох випусках журналу «Наша епоха» за 1901 рік. Тут подано більш деталізований поділ соціології в двох вимірах – як конкретно-теоретичної так і практичної дисципліни:

Між цими розділами існують радше не прямі, а перехресні зв’язки, які взаємно посилюють один одного. Той факт, що в поданій класифікації перше місце відведене мезології, свідчить про те. що Масарик схильний був трактувати її як попередницю екологічної соціології.

Роз’яснюючи її смисл, Масарик зазначав у статті «Людина і природа» (1890 р).: «Міщани допускалися тієї помилки, що в своїй жадобі до збагачення вони не зважали на природу, нещадно її винищували». У цьому взаємозв’язку Масарик ставить питання про необхідність створення принципово нових галузей соціологічного знання, як от націології, виводячи її насамперед з етнології.

Не менш цікава його класифікація соціальних груп, які поділяються на

  • групи прості – біологічні: раса, сім’я; тендерні, вікові когорти; суспільно-психічні: держава, церква, партії, профспілки, групи для задоволення різних потреб (інтелектуальних, емоційних), затим наукові, спортивні і художні організації і т.п.;
  • групи складні, чи кумулятивні – нація, клас, каста і т.п.;
  • групи-агрегати – міста, села, територіальні громади. Така класифікація спонукала ретельніше формувати необхідне наукове знання. як от соціологію міста.

Оскільки весь зазначений цикл соціологічних наук охоплює момент розвитку, то Масарик відділяє соціологію як «соціальну генетику» від філософії історії як науки про фактори соціальності. Таке виокремлення практичної сфери соціології було на той час досить сміливим і креативним кроком.

Соціологічну спадшину Масарика слід розглядати системно: а) для вивчення суспільства; б) з метою усунення патологій в його розвитку (звідси така увага до таких девіацій, як самогубство й алкоголізм); в) для забезпечення гуманістично зорієнтованого суспільного прогресу, який проявляеться у збалансованому вирішенні соціальних і національного питань (в їх єдності).

У 20-30-і роки Чехословаччина стала справжнім «царством соціологів»; у країні нараховувалося найбільша кількість фахівців й установ цього профілю (6 кафедр у вузах, готувався проект про запровадження соціологічної освіти в середніх школах).

У відомих «Бесеідах з Масариком» К. Чапек зокрема зазначав: «Існує психологія абстрактна, яка оповідає про душу і свідомість, про уявлення, судження, почуття, волю, уяву, пам’ять. Все це так, але всі ці категорії не існують самі по собі, вони – плід абстрагування, в живій людині в її діяльності все зливається воєдино, кожна окрема людина – це цілий світ, мікрокосм, не існує двох однакових людей, отже маємо конкретні види психології, наприклад, психологія дитинства, геніальності, мистецтва, релігії, психології особи і т. д. Але спочатку повинно існувати абстрактне пізнання, щоб затим можна було класифікувати і методично пропрацювати конкретну реальність різних психічних категорій». Лише психологія конкретизує й «олюднює» соціологічне знання. Затим слідує ще один крок: всі соціологічні категорії «повинні врешті-решт досліджуватися в різних духовних практиках».

Для Масарика соціальне життя – це «суцільна» етика, це саме стосується й політики і вони перебувають у стані комплементарності, доповнюваності.

Важливим підсумком соціологічних досліджень Масарика є соціальна педагогіка. Це навчительство як для підростаючого покоління, так і для дорослих, для тих, ким управляють, і для самих керівників, партійних діячів та чиновників-непрофесіоналів. Відомі слова «вчитися, вчитися і ще раз вчитися» проходять червоною ниткою – але не на рівні закликів: вчитися для школярів – значить оволодівати дедалі ширшим колом знань в основному за двома радіусами: класичному з обов’язковим вивченням мов і реальному в рамках єдиної шкільної програми; резус такої школи, був схвалений Масариком, і випробуваний одразу ж після утворення держави, коли на території Словаччини чеський вчительський корпус практично з нуля закладав систему початкової освіти «чехословацькою» мовою; цей резус зберігався й надалі і набув розвитку в нових напрямах. Дорослі вчилися початкам державного управління, при цьому не була відкинута стара австро-угорська адміністративна система, вона демонтувалася поступово. Особливо вражає наголошення Масариком необхідності постійного навчання правителів, включаючи й себе самого. Всі ці аспекти були пов’язані з динамічними соціальними процесами. Масарик писав, що з осмисленої на рівні соціології та психології пропаганди одночасно випливає важлива мораль: “Не слід думати, що людей можна залучити до політичної програми одними енергійними заявами про неї, чи постійним наголошенням її пунктів – навпаки, важливо у будь-який спосіб зацікавити людей, часто навіть опосередковано. Іноді достатньо однієї випадково кинутої фрази за відповідних обставин. Пропаганда повинна бути чесною. Вихваляння і брехня їй не допомагають. Помилково думати, що пропагандист повинен вихваляти все своє. Це роблять зазвичай комівояжери. Розумна і чесна политика –це розумна і чесна пропаганда!”

Увіковічнення пам’яті

У рідному місті Масарика відкрито музей, експозиція якого оповідає про його особисте життя і політичну діяльність Старовинний празький вокзал, багато центральних площ, вулиці і проспекти чеських міст названі іменем духовного лідера країни. Пам’ятник Масарику встановлено не тільки в центрі Праги, але і в Кутна-Горі та Карлових Варах. В Чехії утверджено орден імені першого президента, яким нагороджують за видатний вклад у развиток гуманності, демократії і прав людини.

Шанують пам’ять про Томаша Масарика і в Україні. Ще 1928 року в Ужгороді встановлено пам’ятник (скульптор О. Мандич), демонтований 1938 року угорською окупаційною владою, знову поставлений 1946 р. 2002 р. з ініціативи Клубу Т.Г. Масарика і Товариства Яна Коменського в Ужгороді встановлено погруддя Масарику (скульптор Й. Вайце). У Львові його ім’ям названо вулицю.

На фасаді Мукачівського аграрного коледжу, який знаходиться на вулиці Томаша Масарика, є дошка-барельєф на його честь.

Вулиця Масарика є також у місті Тячів.

Особа великого чеха відома і поза за межами країни: в Ізраїлі його ім’я носить населений пункт Кфар Масарик та одна з площ Тель-Авіва. Дублікат празького пам’ятника стоїть на головному проспекті Мехіко, ще один пам’ятник чеському політику можна побачити в одному з центральних скверів Вашингтона, а в Чикаго знаходиться оригінальна скульптура «Бланицький лицар», що зображає Масарика в шоломі і на коні.

Багатогранна діяльність Томаша Гарріга Масарика політичного і державного діяча, істинного інтелігента, високоморальної людини – гуманіста, «філософа на троні» – яскраве свідчення благотворного впливу етики на прагматизм, автократизм в управлінні державою, на досягнення позитивного балансу в діалектичному зв’язку чесної політики і високої моралі. Дай Бог і нам теж колись усміхнеться доля і ми також матимемо такого правителя, який виведе багатостраждальну благословенну Україну в число передових країн Європи.

Іван Мегела

 

Перегляди:91
Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Інші видання:
"Народні казки про тварин". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Велика розмальовка до "Український народних казок про тварин"     Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Василь ТИМКІВ, Олена ПОДРУЧНА "Словник музичних термінів"     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”