Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Просто читайте
Натискайте
"Читальня-Книжкова полиця"
і просто скачуйте книги
у форматах
Pdf або Doc
Читайте і насолоджуйтесь)
baner-korekta-2019
Ігор Вітик – Україна у вирі боротьби за незалежність (історична публіцистика)
Василь Тимків – Тонкі аспекти державного управління
Роман МАТУЗКО – Московська імперія vs Українська держава
Василь ШВИДКИЙ – погляд в історію
Олексій Карпенко – графіка: історична тематика

Рекомендована література

  1. Ананьев Б. Г. О проблемах современного человекознания / Б. Г. Ананьев. – 2-е изд. – СПб.: Питер, 2008. – 263 с.
  2. Арендт Х. Джерела тоталітаризму / Х. Арендт. – Київ : Дух і літера, 2008. – 539 с.
  3. Бандура О. О. Правознавство в системі наукового знання: аксіологічно-гносеологічний підхід: монографія / О. О. Бандура. – К.: Київ. нац. ун-т внутр. справ, 2010. – 272 с.
  4. Бойченко І. В. Філософія : [навч. посіб. для дистанц. навч.] / І. В. Бойченко, М. І. Бойченко. – Київ : Ун-т «Україна», 2011. – 211 с.
  5. Бондаревич І. М. Філософія : навч. посіб. / І. М. Бондаревич. – Київ : Алерта, 2013. – 239 с.
  6. Бубер М. Проблема человека / М. Бубер ; пер. Н. Кушнир. – Киев : Ника-Центр, 2010. – 96 с.
  7. Буслинський В. А. Філософія : навч. посіб. / В. А. Буслинський, П. І. Скрипка [та ін.]. – Київ, 2012. – 315 с.
  8. Вандышев В. Н. Феномен украинской философии: соискание идей : монография / В. Н. Вандышев. – Суми : СумДУ, 2009. – 144 с.
  9. Винниченко В. Відродження нації / В. Винниченко. – Ч. 1. – Київ : Політвидав України, 1990. – 542 с.
  10. Габрієлян О. А. Філософія історії : підручник / О. А. Габрієлян, І. І. Кальной. – Київ : Академвидав, 2011. – 213 с.
  11. Гаєр М. Світ Канта: біографія / М. Гаєр ; пер. з нім. Л. Харченко. – Київ : Юніверс, 2007. – 334 c.
  12. Генеза філософських студій у Київському університеті : монографія / авт. кол. : Л. В. Губерський, А. Є. Конверський, І. В. Бичко [та ін.]. – Київ, 2010. – 476 с.
  13. Губар О. М. Філософія: інтерактивний курс лекцій : навч. посіб. / О. М. Губар. – Київ : Центр учб. літ., 2012. – 416 с.
  14. Діденко В. Ф. Нинілогія людського буття : монографія / В. Ф. Діденко. – Київ : Київ. ун-т, 2009. – 210 с.
  15. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період / О. Забужко. – 2-ге вид. – Київ : Факт, 2009. – 156 с.
  16. Касьян В. І. Філософія: відповіді на питання екзаменаційних білетів : навч. посіб. – 6-те вид., доповн. – Київ : Знання, 2011. – 354 с.
  17. Кремень В. Г. Філософія людиноцентризму в стратегіях освітнього простору : монографія / В. Г. Кремень. – Київ : Пед. думка, 2009. – 520 с.
  18. Кримський С. Б. Запити філософських смислів / С. Б. Кримський. – Київ : ПАРАПАН, 2003. – 240 с.
  19. Лешкевич Т. Г. Основы философии : учеб. пособие. – Изд. 2-е, стер. – Ростов н/Д. : Феникс, 2014. – 315 с.
  20. Лосев А. Ф. Дерзание духа / А. Ф. Лосев. ‑ М. : АСТ-ЛТД, 2008. – 364 с.
  21. Лях В. В. Інформаційне суспільство у соціально-філософській ретроспективі та перспективі: монографія / В. В. Лях, В. С. Пазенок, Я. В. Любивий [та ін.] ; відп. ред. В. В. Лях. – Київ : ХХІ ст.: діалог культур, 2009. ‑ 404 с.
  22. Мартынов Н. В. Практическая философия. Неоднозначность и неопределенность окружающей действительности / Н. В. Мартынов. – Симферополь, 2007. – 272 с.
  23. Мир человека: познай себя / К. Глазкова (сост.). – Киев : Преса України, 2007. – 31 с.
  24. Попович М. Григорій Сковорода: філософія свободи / М. Попович. – Київ : Майстерня Білецьких, 2007. – 256 с.
  25. Присухін С. І. Філософія : навч. посіб. / С. І. Присухін. – Київ : КНЕУ, 2011. – 356 с.
  26. Причепій Є. М. Філософія : підручник / Є. М. Причепій, А. М. Черній, Л. А. Чекаль. – 4-те вид., доповн. – Київ : Академвидав, 2012. – 592 с.
  27. Соціальна філософія : підручник / В. С. Афанасенко, М. І. Горлач, О. Г. Данильян [та ін.]. – Харків : Прапор, 2011. – 679 c.
  28. Філософія : навч. посіб. для студентів і аспірантів вищих навч. закл. / за ред. І. Ф. Надольного. – 8-ме вид., стер. – Київ : Вікар, 2012. – 534 с.
  29. Філософія : підруч. [для студентів вищ. навч. закл.] / за ред. Л. В. Губерського. – Харків : Фоліо, 2013. – 509 с.
  30. Філософія як історія філософії : підручник / за ред. В. І. Ярошевця. – Київ : Центр учб. літ., 2012 – 648 с.
  31. Філософія. Хрестоматія (від витоків до сьогодення) : навч. посіб. / за ред. Л. В. Губерського. – Київ : Знання, 2012. – 621 с.
  32. Ясперс К. Смысл и назначение истории / К. Ясперс ; сост. : М. И. Левина, П. П. Гайденко. – 3-е изд. – М.: Республика, 2009. – 523 с.

 

Вступ.

Філософія як особлива сфера людського знання і пізнання виникла на основі світоглядних пошуків та орієнтацій людини, що усвідомлюються як об’єктивна необхідність з огляду на людський життєвий вибір та самоствердження. Постаючи теоретичною формою світогляду, філософія набуває певних особливостей, таких, як узагальнюючий характер знання, принциповий людиноцентризм, прагнення досягти абсолютів та ін.

Серед філософських дисциплін історії філософії належить особливе місце. Оскільки історичний підхід до предмета, дослідження його становлення і розвитку є одним зі способів розкриття його суті, історія філософії допомагає осягнути суть самої філософії. Знаючи історію становлення ідей, історичні зразки витлумачення певних філософських проблем, можна краще зрозуміти й оцінити конкретну філософську концепцію. Звісно, сучасна філософія не може правильно зорієнтуватися без певної суми знань з історії філософії.

Знання з історії філософії потрібні не тільки тим, хто вивчає філософію, а й кожній освіченій людині. Адже філософія як елементом культури, так і системою знання, впливу якої зазнали всі складові духовної культури – релігія, мистецтво, наука, право тощо. Платон (427–347 до н. е.), Августин (Блаженний) Аврелій (354–430), Р. Декарт (1596–1650), Ф. Ніцше (1844–1900) були філософами, але вплив їх учень сягає далеко за межі філософії.

Знання з історії філософії важливі ще й тому, що вона вчить світоглядному плюралізму та ідеологічній толерантності, сприяє звільненню від догматизму, духовному розкріпаченню особи. Кожна із філософських систем самодостатня, обґрунтована й оригінальна. Відмінності між ними не завжди зводяться до опозиції «істина – хибність». Адже не завжди є підстави твердити, що ця філософія більш істинна, ніж інша. Філософські системи є різними рівноцінними інтелектуальними світами.

Історія філософії вивчає філософію, її існування в конкретно-історичних умовах реальної історії. Об’єктом її вивчення є реальний історико-філософський процес. А те, що вивчає історія філософії в цьому реальному процесі (предмет дослідження), методи, якими вона послуговується, історики філософії трактують по-різному.

Існують концепції, які цілком заперечують історичний підхід до філософії. На думку їх прихильників, філософські системи мовби співіснують в історичному просторі, а історія філософії постає співбесідою філософів поза часом. Кожна філософська система є певною відповіддю окремого мислителя на вічні філософські проблеми.

Позитивним у такому підході є те, що він ставить під сумнів ідею більшої досконалості пізніших філософських систем. Адже було б спрощенням вважати, що філософські системи Г. В. Ф. Гегеля чи К. Маркса досконаліші за системи Платона чи Арістотеля (384–322 до н. е.). Цей підхід відкриває простір для здорового скептицизму щодо розуміння історичного процесу як культурного прогресу. Можна однозначно констатувати наявність науково-технічного прогресу в історії, але щодо культури, до якої належить і філософія, такий висновок не є очевидним. Твори культури – це неповторні витвори свого часу.

Водночас філософія є не просто елементом культури, укоріненим у певній епосі. Їй притаманна налаштованість на пізнання, науковість. Цей аспект і дає змогу розглядати історію філософії не як співіснування філософських систем, а як історичний процес розвитку пізнання загальних закономірностей відношення людини і світу. Кожна наступна за часом філософська система вибудовується на основі попередньої, заперечує або розвиває її. Завдяки цьому історія філософії є неповторним історичним процесом розвитку філософії. Однак такий підхід ще не вирішує всіх проблем. Історію філософії можна розглядати як історію життя і творчості окремих філософів і як історичний розвиток певних філософських ідей, проблем. За першого підходу на передньому плані фігурує особа філософа, яка, можливо, сприяє кращому розумінню його ідей, за другого – ідеї розгортаються на тлі соціальної історії, яка може допомогти зрозуміти їх суть. Історики філософії зазвичай обирають посередній шлях, поєднуючи вивчення розвитку ідей з аналізом вчень окремих філософів.

Історія філософії досліджує історичний розвиток філософського осмислення найзагальніших підстав світу. Чи можливо обмежитись тим, щоб подати просто збірку викладів тих філософічних поглядів та теорій, які були репрезентовані в минулому, подати їх у хронологічному чи якомусь іншому порядку?

Але щоб бути дійсною історією, а не тільки збіркою матеріалу, історія філософії повинна подати картину розвитку філософічних теорій у їх взаємному зв’язку та в їх зв’язку з характером і стилем кожної історичної епохи (як кажуть, із «духом часу»). Бували й спроби однобічного пояснення розвитку філософічної думки, пояснення лише з однієї якоїсь сфери історичного буття (наприклад, з економічних чинників суспільного життя – так званий «історичний матеріалізм»). Наявні були також спроби поза «зовнішніми обставинами» розвитку філософічної думки подати виклад розвитку філософії як суто логічного процесу, у якому кожна теорія випливає з попередньої – і такі виклади однобічні. Звісно, думки, гіпотези, теорії філософії, як і в інших науках, постають у певному порядку, одна за іншою, і кожна нова думка природно зв’язана з попередніми (переважно з тими, що безпосередньо перед нею повстали або були розповсюджені). Проте й «зовнішні чинники (умови)» – і то не лише якісь певні, обмежені сфери історичного буття, а вся культура загалом – «дух часу» відповідної епохи, стан науки, мистецтва, суспільного життя та форм суспільної організації – зумовлює стан розвитку філософії в кожну історичну епоху.

 

  1. Основні риси філософії Античності

Який же шлях пройшло філософське пізнання у своєму становленні й розвитку? Історично першою в людській практиці сформувалася природна форма транслювання не лише окремих знань, умінь і навиків, а й цілісного життєвого досвіду через спілкування і сумісну діяльність людей. Таке транслювання стало можливим завдяки колективному способу життя і сформованій у процесі еволюції здатності людського індивіда здобувати знання, навчатися, використовуючи власні органи відчуття. Цей механізм соціальної спадковості і відтворення культури та особливостей міжособистісного середовища можна вважати найдавнішим засобом засвоєння людьми життєвого досвіду.

У традиційних культурах (Стародавня Індія і Китай, держави мусульманського Сходу, Вавилон і Стародавній Єгипет тощо) сама собою зануреність підростаючого покоління в культуру, тобто в міжособистісне середовище певної спільноти, до площини його повсякденного буття виявлялася достатньою умовою підготовки до життя і не потребувала додаткових зусиль на створення концептуалізованих форм навчання і виховання для транслювання наявних знань про світ.

Спільними рисами традиційних культур були:

– орієнтація на відтворення існуючих соціальних структур;

– стабілізація пануючого протягом багатьох століть способу життя, що історично сформувався;

– надання пріоритету традиційним зразкам і нормам, що акумулювали досвід предків, над інноваційною діяльністю;

– панування в духовній сфері релігійно-міфологічних уявлень і канонізованих (догматичних) стилів мислення, орієнтованих передусім на збереження ладу суспільного життя;

– перші форми наукових знань слугували лише для задоволення існуючих форм діяльності, не будучи здатними виходити за межі системи виробництва і буденного досвіду відповідної історичної епохи.

Свого часу мислителі Просвітництва були переконані, що людство рухається щаблями духовного сходження – через міф, релігію, філософію. Кожен історичний тип світогляду, відслуживши своїй епосі, назавжди полишає духовний плацдарм історії. Сьогодні, на прикладі міфології і релігії, ми бачимо, що ідейна установка доби Просвітництва себе не виправдала: раз виникнувши, той чи інший історичний тип світогляду – нехай і в модифікованій (видозміненій) формі – продовжує жити у свідомості наступних поколінь, при цьому не завжди будучи анахронізмом, історичним пережитком. Учені ХІХ ст. перенесли ці три віхи на історію становлення наукового пізнання, виділивши серед них магію, релігію і власне науку.

Так, Дж. Фрезер розглядав магію як вихідну форму світогляду, коли людина, побачивши у навколишньому світі загальний всеохоплюючий зв’язок і своє повноцінне становище у ньому стосовно всієї природи, вважала за можливе магічно впливати на неї. Однак така практика не завжди була результативною. В усвідомленні власної безпорадності людина перестала наказувати, повелівати і звернулася з мольбою до вищої істоти, до сили, що безмежно переважає сили людини (Бог). Пізніше людина знову повернулася до віри в могутність власних зусиль. Її реальністю став раціональний, науковий підхід до тлумачення природи та оволодіння нею.

Такий підхід дає можливість Дж. Фрезеру висунути тезу про заперечення чіткої межі між магією та сучасною наукою. Магія – це псевдонаука, але вона переслідує ті ж цілі, що й наука, а саме: вплив на зовнішній світ, що йде від визнання загальних законів природи*.

Можна провести чітке розмежування наукового пізнання та пізнання, властивого міфологічному світогляду. Так, науковий спосіб відображення дійсності виходить з тези, що, перетворюючи (та пізнаючи) природу, людина перетворює (та пізнає) свою власну природу. У міфологічному світогляді побутує переконання про нерозривну єдність людини з природою. Специфікою міфологічного способу мислення слугує те, що суб’єктом пізнання є не індивід, а колектив, причому колектив, який складається з багатьох поколінь, а процес пізнання має творчий характер.

Та чи інша теоретична побудова частіше лише описує окремі прояви реальності, але не завжди є спроможною пояснити їх. У міфологічному світогляді навпаки – пояснення передує опису об’єкта, на якому сконцентрована увага. Міфологічне знання моністичне (існує лише одна концепція, сюжетна лінія, інші ж – виключаються автоматично як неможливі, нереальні й неправдиві), некритичне й алогічне. Власне наукове знання критичне*, вмотивоване, співпрацює одночасно з кількома вірогідними теоріями (плюралістичне), логічне.

Аналізуючи процес пізнання, наука втрачає притаманний міфологічному мисленню цілісний погляд на світ і продукує уривчасті, нерідко взаємовиключні теоретичні судження. Наука – це система зазвичай технологічна, нормативна, репродуктивна. Саме тому новоєвропейська наука певною мірою протиставляє себе творчості, коли остання постає діяльністю виключно пошуковою, ненормованою, продуктивною. Чи інакше: наука – діяльність раціональна, логічна, а творчість – ірраціональна, алогічна.

Унікальною, неповторною добою – часом зародження науки в сучасному розумінні – є античність у час занепаду (розпаду міфологічного світогляду). Ця доба характеризувалася надзвичайними як для традиційних суспільств здатністю до прогресу, застосуванням у виробництві наукових знань (перші в історії зразки теоретичної науки) і відносно швидкою зміною техніки і технологій, – що й було «взято на озброєння» європейською цивілізацією.

«Античний» у перекладі з латини означає «давній». У працях істориків античним світом традиційно називалися суспільства Стародавніх Греції і Риму з IX–VІІІ ст. до н. е. до ІV–V ст. н. е. таким чином, античний період охоплює час формування, розквіту й загибелі рабовласницьких держав Середземномор’я.

Стародавня Греція була розташована на балканському півострові та навколишніх островах. Розмаїття природних умов сприяло розвитку сільського господарства, ремесел, мореплавства. Знаходження на перетині торгівельних шляхів привело до швидкого росту міст, розвитку торгівлі. Колонізація узбережжя Середземного і чорного морів, торгові контакти з стародавніми цивілізаціями сходу, ознайомлення з їх культурними надбаннями сприяли стрімкому розвитку культури стародавньої Греції, здобутки якої в галузі духовності є одним з найвищих досягнень людського генія.

Головним джерелом античної філософії була давньогрецька міфологія. Протягом усього свого існування вона зберігала виразно космоцентричний характер, тобто в центрі уваги був цілісний космос, де боги, люди, природа, складають єдність, універсум, який пояснюється і осмислюється через міфи, сказання про богів, героїв. Уже на міфологічному рівні у стародавніх греків, або, як вони себе називали, еллінів почало розвиватися уявлення про об’єктивну необхідність, незалежну від волі богів – безособову ананке – необхідність, силу долі. Для давньогрецьких філософів світ був живим, гармонійно упорядкованим Космосом, що нагадує собою грандіозний художній витвір. До речі, у давньогрецькій мові слово «космос» означало лад, порядок, світопорядок.

Якщо головним джерелом грецької філософії була міфологія, то умовою її розвитку стала така форма суспільного устрою, як поліс – місто-держава. Організація еллінських полісів забезпечувала вільне обрання способу життя, публічне висловлення власних поглядів. Відкритість суспільного, політичного життя в полісі, панування закону орієнтували мудреців на пошук законів, які керують природою. Утвердження в полісах демократичних прав громадян створило умови для виникнення і розвитку логіки, риторики, політичної теорії, що сприяло формуванню філософії як форми теоретичного осмислення світу.

 

  1. Основні школи Античної філософії

Дослідники виділяють такі основні етапи розвитку античної філософії:

І – натурфілософія (VІ – перша половина V ст. до н. е.);

ІІ – класична філософія (друга половина V–ІV ст. до н. е.);

ІІІ – пізня антична філософія (кінець ІV ст. до н. е. – V ст. н. е.).

Центральне місце в давньогрецькій філософії першого етапу посідали онтологічні проблеми, зокрема пошуки об’єктивної основи всього сущого, яке тлумачилося або в сутнісному розумінні (основою всього сущого є вода, повітря, вогонь, атоми), або в ідейному: першоосновою всього є числа, ідеї тощо. Великим здобутком цієї філософії було атомістичне вчення Левкіппа, Демокріта, Епікура.

Мілетська школа. Засновниками філософії Давньої Греції вважають мілетських мислителів Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена та їхніх учнів, які жили й працювали в VI ст. до н. е. Те, що грецька філософія виникла саме в Іонії, не випадково. Мілет (західне узбережжя Малої Азії) належав до сфери відомої крито-мікенської культури. До того ж, він перебував у тісних зв’язках із давніми східними цивілізаціями. Інтенсивна колонізаційна практика й торговельно-ремісницький розвиток були причиною раннього пробудження інтересу до астрономії, географії, математики, метеорології тощо.

Представники мілетської школи були видатними природодослідниками й натурфілософами, які включали природничі теми в широкий космографічний і космогонічний контексти.

Фалес – батько давньогрецької філософії, один із «семи мудреців», першим прийшов від міфологічної до понятійної картини світу, відмовившись визнавати антропоморфних богів, вдався до пошуків єдиного внутрішнього джерела життя. На його думку, такою першоосновою всього сущого є вода. Фалес був знайомий з наукою Близького Сходу: вавилонською, єгипетською, фінікійською. В єгипетських жерців він навчався математики й астрономії.

Анаксімандр – учень Фалеса. Він створив першу геометричну модель Всесвіту, першу географічну карту, гіпотезу про походження людини, вперше висловив думку про закон збереження матерії. Його вчення про будову світу, зокрема про «всеохоплююче», матеріальний континуум, про об’єктивну основу всього сущого (апейрон) не одержали однозначної інтерпретації. З його праці «Про природу» зберігся лише один уривок.

Анаксімен учив, що всі речі – це модифікації повітря, які з’являються внаслідок його згущення чи розрідження; небесні тіла утворюються із земних випарів.

Геракліт (теж іонійський філософ) продовжував матеріалістичну лінію мілетців, зробивши значний внесок у розвиток діалектичного методу. Він пояснював причини затемнення Сонця і Місяця. Збереглися уривки з його праці «Про природу», або «Музи», що є надто складними для розуміння (недарма їх автора прозвали «темним»). За Гераклітом, мудрість досягається через осягнення всезагального, яке він називав логосом (іноді – Богом). Пізнання єдиного, вічного логоса дає змогу керувати усіма речами. Хоча логос доступний усім, проте навіть деякі мудреці (Фалес, Піфагор) його не сприймали. Останні надавали перевагу різним видам «освіченості», ігноруючи «єдине знання всього». Та, як відомо, освіченість розуму не додає. «Щоб спілкуватися з розумом, учив Геракліт, треба спиратися на всезагальне». Світ, за Гераклітом, – це живий вогонь, що періодично розгорається і періодично згасає. Геракліт – перший грецький філософ, який здійснив спробу осмислити єдину об’єктивно-логічну закономірність, що лежить в основі будь-якого процесу, розробити елементарну теорію пізнання й використати відповідні висновки для пояснення актуальних проблем.

Представником цієї епохи є також Емпедокл. Його вчителями вважають Ксенофана, Парменіда та Піфагора. На думку Емпедокла, началом і основою всього сущого є чотири стихії – земля, вода, повітря і вогонь, які він називав «коренями всіх речей». Вони незмінні; їх не можна звести одну до одної. Речі матеріального світу, як і світ загалом, він вважав мінливим, плинним. Причину мінливості вбачав у боротьбі протилежностей, які поетичною мовою називав Любов’ю (Дружбою) і Розбратом (Ненавистю), Емпедокл намагався пояснити природними чинниками доцільність живих організмів. Він є автором двох поем – «Про природу» і «Очищення», які збереглися в уривках. Емпедокл не розрізняв чуттєве і логічне пізнання. На його думку, від об’єкта сприймання безперервно відділяються матеріальні утворення, щось подібне до випарів, і, проникаючи в органи чуття, доносять до нас образ об’єкта (так звана еманація). Авторство цієї ідеї часто приписують Демокріту.

Анаксагор – засновник афінської філософської школи. Його погляди сформувалися під впливом вчення Парменіда про буття та представників мілетської школи. Згідно з космогонічною гіпотезою Анаксагора, світ спочатку становив собою нерухому безформну суміш нескінченної кількості найдрібніших невідчутних часток різної якості – «сім’я» всіляких речовин. Пізніше ця суміш набула обертального руху завдяки нусу. Це утворення – одне з основних понять античної філософії, що означало поєднання всіх можливих актів свідомості й мислення, яким підпорядковані космос і людина, думка, розум. Так була започаткована концепція першопоштовху. Нус характеризувався то як «найлегша» речовина, то як те, що «містить повне знання про все і має величезну силу». Анаксагор заперечував наявність порожнечі, визнавав нескінченність поділу речовин.

Елейська школа склалася під впливом ідей Ксенофана та ранніх піфагорійців. До неї входили Парменід, Зенон Елейський, Мелісс Самоський. Парменід у поемі «Про природу» розкриває філософські поняття та натурфілософські уявлення тієї епохи. В ній розкривається вчення про абстрактне, незмінне буття, яке осягається розумом, а не відчуттями. Парменід ґрунтувався на принципі тотожності мислимого і сущого. Елеати зробили спробу зрозуміти світ, застосовуючи під час осмислення різноманітних речей філософські поняття граничної загальності – «буття», «небуття», «рух». Заперечуючи реальне існування окремих речей і відкидаючи можливість руху, Зенон уперше продемонстрував безвихідь, до якої потрапляє філософське пізнання, що виходить з-під контролю достовірного знання (згадаймо хоча б сучасну проблему верифікації, яку нам подавали у спрощеному вигляді). Впливу елеатів зазнали Демокріт, Платон, Арістотель.

Атомістична школа. Ця школа пов’язана з іменами Левкіппа, Демокріта, Епікура. Атомістичну концепцію створив Левкіпп. Світ, на його думку, складається з атомів і порожнечі. Атоми неподільні, незмінні; вони відрізняються один від одного лише величиною та формою і перебувають у постійному русі. Рухаючись у порожнечі, нескінченна множина атомів породжує вихори, з яких утворюються світи.

Запозичивши в Левкіпа основні положення атомістичної концепції, Демокріт розвинув їх і побудував на цій основі універсальну філософську систему. Крім відомого нам світу, за Демокрітом, існує безліч інших світів, які відрізняються один від одного величиною й структурою. В одних світах немає ні Сонця, ні Місяця; в інших – Сонце і Місяць більші від наших; у третіх – аналогічних небесних світил більше, ніж у нашому світі. Розвиваючи атомістичну теорію, Демокріт наблизився до механістичного світорозуміння. Джерело руху він убачав у самій матерії, а не в зовнішніх надприродних силах, хоча до ідеї саморуху, саморозвитку не дійшов. Демокріт уперше в історії античної філософії створив розгорнуту теорію пізнання, яка ґрунтувалася на розмежуванні чуттєвого і логічного знання. Чуттєвий досвід – вихідний пункт пізнання, проте сам по собі дає лише «темне» знання (неповне і недостовірне). Істинна природа речей (атоми) недоступна чуттям і осягається лише з допомогою мислення. Чуттєве сприйняття він, як і Емпедокл, пояснював так: потоки атомів відділяються від об’єкта сприймання і проникають в органи чуттів людини.

Важливе місце у творчості Демокріта належало соціальним проблемам. Найкращою формою державного устрою він вважав демократичний поліс. Необхідною умовою збереження демократії є високі моральні якості громадян, які формуються у процесі виховання і навчання. Метою життя Демокріт вважав добре духовне самопочуття.

Істотну роль у розвитку філософської думки Давньої Греції відіграли й ідеалістичні концепції. Виявляючи слабкі місця у вченнях матеріалістів і пропонуючи свої варіанти розв’язання відповідних проблем, ідеалісти в кінцевому підсумку сприяли розвитку філософії, хоча загалом їх уявлення про світ, буття мало фантастичний, ненауковий характер. Про це переконливо свідчать концепції піфагорійців, Платона, почасти – Арістотеля.

Піфагорійська школа (засновник – Піфагор). Після завоювання Іонії персами центр античної філософської думки перемістився на захід (о. Сіцілія). Першу філософську школу тут заснував виходець з Іонії Піфагор. Це об’єднання вчених було і релігійною общиною, і політичною партією. Піфагор учився математики та інших наук у Єгипті й Вавилоні, а філософії – в Анаксімандра. Піфагорійська школа відіграла важливу роль у розвитку античної науки й філософії. Досліджуючи кількісний аспект явищ природи, піфагорійці в «числі» вбачали найважливішу причину всього сущого.

Значне місце в житті цього союзу займала проблема очищення (катарсису) як вищої етичної мети, що досягалася через вегетаріанство (для тіла) та осягнення музично-числової структури космосу для душі. Піфагору приписують численну кількість ідей (про безсмертя душі, про метемпсихоз у поєднанні з пам’яттю предків, зачатки теорії анамнесісу і спорідненості всіх живих істот тощо), проте таємний характер цього вчення, відсутність писемних джерел і абсолютний авторитет Піфагора дають змогу зробити достовірний висновок про реальний вклад Піфагора в скарбницю античної філософії.

Софісти. Поняття «софіст» багатозначне. Погляди софістів навіть з основних філософських проблем не відзначалися єдністю. Об’єднував їх насамперед метод філософування, а також професія (софісти були першими платними вчителями мудрості). Загальною рисою їхньої філософії був релятивізм, який знайшов свій класичний вираз у висловленні Протагора: «Людина – міра всіх речей». Софісти заперечували абсолютну істину й об’єктивні цінності. За словами Протагора, у кожної людини своя істина, її критерієм є сприйняття здорової і нормальної людини. Софісти зробили певний вклад у розвиток логіки й мовознавства. До старших софістів відносять Протагора, Горгія, Продіка, а до молодших – Алкідама, Пола, Каллікса, Фразімаха.

Скептицизм – філософський напрям, заснований Піроном (кінець IV ст. до н. е.) – виходячи з учення Демокріта про недостовірність чуттєвого знання, зокрема можливість раціонального обґрунтування норм людської поведінки, скептики заперечували також існування причин явищ, рух і виникнення, об’єктивне існування добра і зла. Оголосивши видимість єдиним критерієм істини, скептики називали філософів інших напрямів догматиками. Концепція скептиків була прийнята платонівською Середньою Академією і Новою Академією. Найбільш відомим скептиком був Секст Емпірик.

Платон (427–347 до н. е.) – засновник об’єктивного ідеалізму. Якщо його вчитель Сократ висловлював думки усно, то Платон творив у високохудожній формі. Основним його методом була діалектика, яку він розумів як мистецтво вести суперечку. Тому він і вдався до діалектичної форми викладу думок, яка перебуває в нерозривному зв’язку зі стихією живого мислення. Діалектик – це той, хто вміє ставити питання і влучно на них відповідати, хто вміє з плинної течії розмірковувань вилучити стійке, суттєве, загальне, яке й містить справжнє знання. Великого значення він надавав математиці як методу, оскільки вона, будучи відокремленою від чуттєвого світу, давала йому можливість зміцнити свої переконання в існуванні ідеальних сутностей. До подібних висновків приводив його аналіз понять (спочатку переважно етичних), метою якого було виявлення їхньої родової сутності. Якщо на перших порах у творчості Платона домінували проблеми етики (під впливом Сократа), то пізніше він перейшов до аналізу багатьох інших філософських проблем: політики, психології, педагогіки, натурфілософії. Гносеології, логіки, що проявилося зокрема в критиці софістів. Важко переоцінити вплив Платона на всю історію європейської філософії, зокрема й на українську філософську думку.

Основне досягнення філософії Платона відкриття та обґрунтування надчуттєвого, надфізичного світу ідеальних суттєвостей. Аналіз творчості Платона показує, що його погляди глибоко продумані. Загалом вони складаються у систему, до якої входять: 1) вчення про буття; 2) вчення про Бога; 3) вчення про світ; 4) вчення про походження світу; 5) вчення про душу; 6) вчення про пізнання; 7) вчення про моральність і 8) вчення про суспільство.

Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї (універсалії). Згідно із цим вченням, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов’язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, вони не залежать від обмежень простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими взірцями, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу. Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, «ейдос», – фактично ідеальний прообраз речі. Близькість термінів «ейдос» та «ідея» у платонізмі вказує на споглядальний характер античного світогляду, в якому суто логічні визначення перебувають у нерозривному зв’язку з чуттєвими образами.

Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне – конкретному, сутність – явищу, оригінал – копії, а й як добро – злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого – джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика (хоча неоплатоніки вважали платонівську ідею добра Богом). Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог творець – особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона. Філософія Платона характеризується також своєрідним протиставленням тіла і душі. Тіло – смертне, а душа безсмертна. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла – бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і тіло, душа створена богами. Душі творяться із залишків тієї суміші, із якої Бог створив душу космосу. За Платоном індивідуальна душа складається з двох частин: розумної і нерозумної. За допомогою першої частини людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй людина закохується, відчуває голод і спрагу, буває охоплена іншими почуттями.

Платон народився у знатній аристократичній сім’ї. Серед предків його батька – цар Кодр. Мати пишалася своїми родинними зв’язками із Солоном. Перед Платоном відкривалася перспектива політичної кар’єри. Спершу Платон опинився серед учнів Сократа не тому, що його привабила філософія, а щоб краще підготуватися до політичної діяльності. Згодом Платон демонстрував інтерес до політики, про що свідчить розроблене ним у низці діалогів і трактатів («Горгій», «Держава», «Політика», «Закони») вчення про ідеальну державу та її історичні форми. Брав активну участь у сицилійському експерименті втілення ідеалу правителя філософа в період правління Діонісія в Сіракузах. Той вплив, який справив Сократ своїм вченням, способом життя, привів до того, що не політика, а філософія стала справою життя Платона, а улюбленим заняттям перша у світі Академія. Сократ дав Платону не тільки зразок життєвої мудрості, віртуозної діалектики, спрямованої на пошук точних визначень і понять, а й поставив ключову проблему невідповідності понять і одиничних проявів. Сократ бачив у дійсності прекрасні речі, справедливі вчинки, а й бачив у світі речей безпосередні зразки прекрасного.

Платон постулював існування таких зразків у вигляді самостійного первісного царства деяких ідеальних сутностей, передбачав, що за невидимими межами чуттєвого світу, в «розумному місці» є особливий клас предметів, ідей, своєрідна проекція яких і є загальні поняття. Ідеї об’єктивні, не залежать від часу і простору, вічні, недоступні чуттєвому сприйняттю і осягаються лише розумом. Ідеї є суттю речей, тобто те, що кожну з них робить тим чим є. Досократики не змогли вийти із кола причин і початку фізичного порядку (вода, повітря, земля, вогонь, гаряче холодне, згущення розрідження тощо), до кінця пояснити чуттєво сприймане за допомогою чуттєвого ж. «Друга навігація» (вираз Платона) зробила ставку в пошуках першопочатків і першопричин не на фізичну, а на метафізичну, інтелігібельну, умоосяжну реальність, що, за переконанням Платона, і є істинне, абсолютне буття. Будь-які речі фізичного світу мають свої вищі й останні причини в чуттєво не сприйманому, невидимому світі ідей або форм, і тільки через причетність до цих ідей існують. Слова кініка Діогена про те, що не бачить ні «чашності» (ідеї чаші), ні «стольності» (ідеї столу) спростовував так: «Щоб бачити стіл і чашу, у тебе є очі, щоб бачити стольність і чашність, у тебе немає розуму». Світ ідеального це не просто інший світ порівняно з чуттєво фіксованим земним буттям, що відрізняється від нього, немов причина від наслідку, оригінал від копії, як загальне (незмінне, безсмертне) від одиничного (змінного, смертного), духовне від тілесного. Духовне і тілесне протистоять один одному також ціннісне: потойбічне царство ідей божественне, мудре, досконале, підноситься над неповноцінним, примарним світом чуттєвих об’єктів. Діоген Лаертський зазначав, що ідея (ісіеа) Платона це не тільки загальне, рід, начало, причина, а й образ, зразок. Ідеї стають як джерело буття речей, як ідеальний зразок, споглядаючи який Деміург створює світ чуттєвих речей. Світ ідей виступає як ідеальний світ, стає метою земного буття. Завдання людини наблизитися до справжнього світу світу ієрархічно розташованих ідей, верховне місце серед яких належить ідеї Блага. «Ідея Блага, за словами Платона, причина всього правильного й прекрасного. У сфері видимого ідея Блага породжує світло і його володаря, а в сфері усвідомлюваного сама володарка, від якої залежить істина й розуміння, і її повинен споглядати той, хто хоче діяти свідомо у приватному і в суспільному житті».

За допомогою діалектичної тріади «Єдність – Розум – Світова душа» Платон формулює концепцію, що дозволяє утримати у взаємозв’язку множинний світ ідей, об’єднати і структурувати їх навколо основних іпостасей буття. Основа всякого буття і всієї дійсності єдине, що тісно зв’язане, переплітається, зливається з Благом. Єдине Благо трансцендентне, тобто знаходиться «по той бік» чуттєвого буття, що згодом дозволить неоплатонікам започаткувати теоретичні роздуми про трансцендентне єдине, про єдиного Бога. Єдине, як організуючий і структуруючий принцип буття, має межі, визначає невизначене, конфігурує і втілює єдність багатоманіття безформених елементів, надаючи їм форму: сутність, порядок, досконалість, вищу цінність. Єдине, за Платоном, є: по-перше, принцип (сутність, субстанція) буття; по-друге, принцип істинності й пізнаванності, адже лише те, що визначене усвідомлюване, пізнане; по-третє, принцип цінності, оскільки саме обмеження спричинює порядок і вдосконалення.

Друга основа буття Розум є породженням Блага, однієї із здатностей Душі. Розум не зводиться Платоном тільки до дискурсивного судження, а й має також інтуїтивне осягнення суті речей, але не їх становлення. Платон підкреслював чистоту Розуму, відмежовуючи його від усього матеріального, речового і того, що перебуває в становленні. Одночасно Розум для Платона не є якоюсь метафізичною абстракцією. З одного боку, Розум втілений у Космосі, у правильному й вічному рухові Неба, і це Небо бачимо своїми очима. З іншого – Розум є живою істотою, максимально узагальненою, граничне впорядкованою, досконалою та прекрасною. Розум і життя взагалі не розмежовуються Платоном, оскільки Розум теж є життя, але взяте в граничному узагальненні.

Третьою іпостассю буття, за Платоном, Світова Душа, що виступає як начало, яке об’єднує світ ідей із світом речей. Душа відрізняється від Розуму і від тіл принципом саморуху, своєю безтілесністю і безсмертям, хоча й знаходить своє кінцеве існування саме в тілах. Світова Душа суміш ідей і речей, форми й матерії.

З’ясування структури ідеального світу дозволяє зрозуміти походження і структуру чуттєвого сприйняття фізичного космосу. Платон вважає, що порядок і міру вносить у світ Розум деміург, який із любові до Блага взяв за взірець світ ідей, зліпив як майстер із доступної сировини чуттєво сприйняти речі. Структурними компонентами появи світу є: модель (ідеальний світ), копія (фізичний світ), Творець, зодчий, який створює копії відповідно до моделі. Модель вічна, вічний також Творець, але чуттєвий світ, продукт деміурга, народжений і тілесний, внаслідок чого із Хаосу породжується Космос, якому деміург надає досконалу форму сфери. Космос постає як досконала гармонійна істота, що є за своєю структурою божественний Розум, Світова Душа й світове тіло. Як же людина, за концепцією Платона, може залучитися до ідеального світу, сподіваючись досягнути бажаного Блага?

Платон дуалістично розглядає людину, протиставляючи в ній тіло й душу. Суть людини розумна душа, а тлінне тіло «темниця для душі». Завдяки розумній душі, перед людиною відкривається можливість наблизитися до світу вічних, довершених, справжніх ідей. Душа, за Платоном, має подібну до неї природу і тому може пізнати буття. Оскільки людські душі породжені деміургом разом із Світовою Душею, то мають початок, недоступний смерті, як недоступне їй все, що безпосередньо створено деміургом.

Пізнання світу ідей для людини є досить скрутним, адже передбачає обмеження тілесних задоволень. Поряд із розумною має і нерозумну частину душі, яка ділиться на афективну (емоційну, пристрасну) і чуттєво хтиву, тісно зв’язану з плотськими бажаннями. У діалозі «Федон» Платон зазначає, що в тому разі, коли душі вели спосіб життя, винятково зв’язаний з тілами, пристрастями, хтивістю й насолодою, то в момент смерті не можуть повністю відокремитися від тілесного. Тому такі душі блукають певний період, кружляючи навколо могил, подібно до привидів. Ті ж душі, які жили за законами доброчинності, втілюються в тілах гідних людей або симпатичних тварин. Платон прибічник ідеї метемпсихозу (переселення душ у різні живі істоти), що бере початок у ерфіків і піфагорійців. Кращі душі дістаються прихильникам мудрості й краси, музи й любові, а гірші потрапляють у тіла тиранів.

Пізнання, за Платоном, є спогадом, пригадуванням первісного існування душі в світі ідей. У пам’яті людської душі, вважає Платон, ще з періоду її безтілесного занебесного існування немовби закладені ідеї Блага, Краси, Гармонії, Справедливості та ін. Призначення людини пригадати те, що вже побачене (його душею), але виявилося забутим, витісненим чуттєвими, тілесними бажаннями. Тому людина має шукати й пізнавати, тобто пригадати все істинне, досконале й прекрасне, до чого залучена її розумна частина душі. Пізнання – пригадування – виявляється і моральним очищенням. Збіг у самоосягненні, самопізнанні Істини, Добра й Краси приводить людину до досягнення Блага. У повсякденному житті люди звичайно задовольняються такою формою чуттєвого пізнання, як думка, міркування, що займає проміжне становище між неуцтвом і науковим знанням.

Чуттєве знання (міркування, гадку) Платон розподіляє на уявлення та вірування, а наукове знання – на математико-геометричне і власне філософське, тобто чисте споглядання ідей. Мистецтво, за Платоном, не тільки розкриває істину, а й приховує її. Риторика є відвертою фальсифікацією істини, яку безсоромно використовують політики й демагоги. Лише філософія як безкорисливе й діалектичне прагнення до істини, як любов до мудрості, як алогічний і еротичний порив душі надає можливість їй пригадати все попереднє, первісне буття серед мудрих і прекрасних богів. Платонівський Ерос сила, яка повертає душам їх давні крила і вабить у позанебесні далі, до Блага й Абсолюту. Тематика Еросу й любовна аналітика надає філософії Платона не тільки певний шарм, а й насамперед дає змогу інтерпретувати вічну загадкову спрямованість людини до Істини, Добра, Краси.

Арістотель (384–322 до н. е.) – видатний філософ і вчений-енциклопедист, засновник перипатетичної школи. Науковим методом вважав аналітику (теорію доказового силогізму), а діалектику Платона розглядав як допоміжний метод. Предметом науки є загальне, яке досягається розумом. Знання загального не вроджене, воно набувається. При цьому пізнання проходить через такі ступені: відчуття – пам’ять – досвід (емпірія) – наука. Арістотель розрізняв два варіанти метафізики: загальну й окрему метафізику («теологічну філософію»), яка аналізує особливий вид буття – «нерухому субстанцію», або «нерухомий першопоштовх». «Фізична філософія», або «Наука про природу» Арістотеля є найбільшою за обсягом і найдетальнішою за викладом: від абстрактних «принципів природи і теорії руху» через космологію, теорію елементів до психологічного трактату «Про душу» і біологічних праць у космології він дотримувався геоцентричного принципу.

Підґрунтям онтології Арістотеля є:

– категоріальний аналіз сущого, або вчення про «буття-чим»;

– каузальний аналіз субстанції;

– учення про можливість і дійсність. Він визнавав чотири принципи сущого, тобто форму, завдяки якій річ є саме такою, матерію, або пасивну можливість буття речі, спонукальну причину, мету.

Матерія, за Арістотелем, існує вічно, проте в ній вбачався лише пасивний принцип буття. Активність же він приписував формі, яку тлумачив як першооснову руху і мети. Кінцевою причиною руху є «форма форм» – Бог. Логіка розглядалася ним як знаряддя пізнання, тісно пов’язане з онтологією і гносеологією. Його логіка, будучи загалом формальною, включала елементи діалектичної. Так, категорії він розумів не лише як форми мислення (поняття), а й як найзагальніші види буття. Етика і політика Арістотеля утворювали комплексне вчення – «філософію про людське», яка мала досліджувати сферу практичної діяльності й поведінки людини. Найвищими благами людини, на його думку, є мудрість і доблесть, фізичне здоров’я і щаслива доля.

Арістотель – найвидатніший мислитель Давньої Греції. Правда, систематизм і енциклопедичне охоплення дійсності у його вченні поєднуються з суперечностями в поглядах цього філософа. Загалом же Арістотель поступово еволюціонував від ідеалізму до матеріалізму.

Питання про природу людини, її сутність, походження і призначення – одне з основних у філософії Давньої Греції. Традиційно вважається ніби поворот до людини здійснили софісти, проте й до них увага до проблеми людини давала про себе знати. Так, існує думка ніби вислів «пізнай самого себе» належав одному з перших грецьких філософів – Фалесу. Його учень Анаксімандр створив гіпотезу про походження людини, згідно з якою перші люди виникли із тварин подібних до риб. Демокріт, якому дорікають у тому, що він розглядав людину як своєрідний атом суспільного космосу, цікавився проблемою самопочуття людини, про що свідчить його вислів «щастя і нещастя – в душі».

Типовим для давньогрецької філософії є розуміння людини як «мікрокосму», що є відображенням, своєрідною копією «макрокосму» – Всесвіту, який у свою чергу тлумачився антропоморфно – як живий одухотворений організм. Так, вважалося, що людина містить у собі всі елементи (стихії) космосу, складається з душі й тіла.

Перше визначення людини (людина – це двонога істота, яка не має пір’я) належить Платону. Арістотель визначав людину як живу істоту, наділену духом, розумом, розумною «душею» (на відміну від сенситивної і вегетативної душі) і здатністю до суспільного життя.

У софістів людина стає спеціальним предметом філософування, про що свідчить уже відомий вислів Протагора: «Людина є мірою всіх речей – існування існуючих і неіснування неіснуючих». Предметний світ вони індивідуалізували, підкреслюючи в ньому одиничне, неповторне, випадкове, плинне, що дало можливість пояснити неповторність, унікальність людських індивідів. Правда, все це вони використовували для аргументації непізнаванності світу, точніше – того, що ніби кожна людина має свою істину.

Важко переоцінити роль Сократа в постановці проблеми людини, людських стосунків, людської суб’єктивності.

Проблеми людини, суспільства й держави ставили і по-своєму розв’язували Платон та Арістотель. Особливого значення Платон надавав проблемі справедливості. Оскільки ж справедливість і несправедливість найбільш виразно проявляються не в окремій людині, а в державі, то Платон запропонував нарис ідеальної держави. Причиною виникнення держави, на його думку, є багатоманітність матеріальних потреб людини і неможливість їх задовольнити поодинці.

У своєму творі «Держава» («Про справедливість») Платон виклав своє вчення про суспільство і державу, розкрив власні етичні, психологічні та педагогічні погляди.

В Арістотеля такі науки, як етика і політика, становлять єдиний комплекс – «філософію про людське», у центрі якої діяльність і поведінка людини. Вищим благом людини, як зазначав Арістотель у «Нікомаховій етиці», є щастя. Воно полягає в діяльності душі задля реалізації чеснот. Для безперешкодної реалізації чеснот необхідні (хоч і недостатні) певні зовнішні блага – здоров’я, багатство, соціальне становище тощо. Чесноти, які реалізуються в раціональній діяльності, Арістотель поділяє на етичні й діаноетичні (інтелектуальні). Етичні чесноти являють собою середину між двома протилежними пороками: мужність – між відчайдушністю І боягузтвом; самовладання – між розбещеністю й бездушністю (нечуйністю); лагідність – між гнівливістю та незворушністю і таке інше. Сутність же інтелектуальних чеснот полягає, за Арістотелем, або у пошуках істини ради неї самої, або у встановленні норм поведінки.

Соціально-філософські переконання Арістотеля відрізняються від аналогічних поглядів Платона більшою гнучкістю, реалістичністю, оскільки він орієнтувався на форми соціально-політичного життя, які історично склалися в Давній Греції. На думку Арістотеля, поліс належить до природних утворень, і люди від природи е політичними тваринами. Він виступав проти радикальних штучних змін суспільства. Основним завданням держави, за Арістотелем, є виховання у громадян моральних чеснот. Замість станової диференціації соціальних функцій громадян Арістотель пропонує вікову: молоді виконують військову функцію, а старі – дорадчу, власне, політичну. Фізична ж праця й торгівля – це справа рабів. Арістотель виступав за такий державний устрій, який є чимось середнім між олігархією і демократією, за державу, в якій поляризація бідних І багатих знімалася б переважанням заможних середніх верств населення.

Висновки

Таким чином, філософія є унікальним культурно-історичним утворенням. Вона яскраво демонструє велич і могутність людського духу, розкриває його творчі можливості та багате змістове наповнення.

Антична філософія – великий ідейний здобуток людства. Вона не лише вперше відкрила широкі обрії людського інтелектуального світоосмислення, а й зафіксувала великі прозріння у межах цих обріїв. Антична філософія уперше окреслила основні напрями філософської проблематики, визначивши на віки людське розуміння світу, Космосу, природи, суспільства, людини, її пізнання, інтелекту, поведінки. Певною мірою усе це ввійшло і в духовну скарбницю України, де з першими християнськими текстами з Візантії мислителі Київської Русі засвоювали ідеї Піфагора, Сократа, Платона, Арістотеля і Сенеки.

Філософські школи завершального циклу Античності були чітко спрямовані на те, щоб перетворити філософію на інструмент людського індивідуального самоствердження. Саме на цьому шляху пізня антична філософія зробила своє основне відкриття: дух може бути автономним від обставин життя, протистояти цим обставинам (за Сенекою, дух сам собі володар). Це відкриття, очевидно, перекидає місток інтелектуальних досягнень наступній епосі – християнському європейському Середньовіччю. Бо саме епоха Середньовіччя, як ніяка інша в європейській історії, була зосереджена на духовному як першопочатку буття.

Філософія Середньовіччя була складовим елементом християнського світобачення, і тому вона була зосереджена на осмисленні духовних сутностей, тобто сутностей невидимих, позачуттєвих і нескінченних. З одного боку, відбувалася «теологізація» філософії, а з іншого – проходила «раціоналізація», «філософізація» теології. За образним висловлюванням Гегеля, це був час, коли філософія була «інобуттям» теології, а згодом сама теологія ставала «інобуттям» філософії.

 

Перегляди:13
Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Інші видання:
"Народні казки про тварин". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Велика розмальовка до "Український народних казок про тварин"     Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Василь ТИМКІВ, Олена ПОДРУЧНА "Словник музичних термінів"     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”