Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Просто читайте
Натискайте
"Читальня-Книжкова полиця"
і просто скачуйте книги
у форматах
Pdf або Doc
Читайте і насолоджуйтесь)
baner-korekta-2019
ХХ Міжнародний промисловий форум. 16-19 листопада (МВЦ на “Лівобережній”)
Ігор Вітик – Україна у вирі боротьби за незалежність (історична публіцистика)
Василь Тимків – Тонкі аспекти державного управління
Роман МАТУЗКО – Московська імперія vs Українська держава
Василь ШВИДКИЙ – погляд в історію
Олексій Карпенко – графіка: історична тематика

При підготовці навчального матеріалу з курсу “Історія України” автори спиралися на новітні наукові розробки вітчизняної і світової історіографії.

Зміст курсу підпорядкований сучасним методичним і теоретичним підходам до вивчення історії. Висвітлені основні соціально-політичні події історії України як невід’ємної складової світової історії.

Основна увага навчального курсу зосереджена на вивченні соціальних, політичних, воєнних, релігійних, духовних та інших проблем, що складають найвагомішу частку історії народів України.

Вивчення гуманітарних наук складає важливу частину загальноосвітньої і світоглядної підготовки сучасних спеціалістів. До того ж воно сприяє розвиткові індивідуальності та виробленню нею творчого підходу до вирішення виробничих проблем. До найважливіших суспільних наук відноситься історія, зокрема історія України.

Історія – це наука про минуле людського суспільства та про його сучасність. Це також наука про закономірності розвитку суспільного життя в конкретних формах, в просторово-часових вимірах. Минуле є активним фактором змін, які відбуваються сьогодні. Змістом історії взагалі є історичний процес, який розкривається в подіях життя людини, дані про які збереглися в історичних пам’ятниках і джерелах. Події ці надзвичайно різноманітні. Вони стосуються розвитку господарства, внутрішньої і зовнішньої політики держави, міжнародних стосунків, діяльності історичних осіб..

Історія — наука багатогалузева. Вона складається з цілої низки самостійних галузей історичного знання, а саме: історії економічної, політичної, соціальної, суспільної, воєнної, історії держави і права тощо.

 

Історія України – одна із складових історичної науки, що досліджує генезис і закономірності розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність та пов’язані з нею подвиги, тріумфи, драми, трагедії.

Предметом навчального курсуІсторія України” є наука про появу людей на території сучасної України, їх розселення і спосіб життя, про їх етногенез, про українців і їх відносини з іншими народами, про матеріальний і духовний їх розвиток, про боротьбу за свою незалежність.

Сутність курсу полягає у вивченні закономірностей та особливостей виникнення, становлення та розвитку різноманітних типів і форм держави, а також державних інститутів і суспільно-політичних систем, що функціонували на території України, в їхній історичній конкретності та хронологічній послідовності.

Завдання курсу – говорити людям не лише про «сухі» факти минулого, а й про вплив цих подій на наше сьогодення; формувати історичну свідомість народу, в якій органічно поєднуються знання, погляди, уявлення про суспільний розвиток, закріплених в обрядах, традиціях, художніх образах та теоріях, що дає змогу людству узагальнити історичний досвід.

Історичне мислення є важливою складовою соціально-філософського освоєння дійсності. Історія допомагає зрозуміти сучасність за допомогою аналізу минулого. За допомогою цих знань вчені і державні діячі пояснюють джерела багатьох етнічно-національних конфліктів, прогнозують перспективи розвитку культури, нововведення, прийняття соціально-економічних реформ, мають змогу організувати ефективну систему керування соціальними процесами та створити певні умови, що є необхідними для виховання нового покоління відповідно до звичаїв і традицій цього етносу. Водночас історичне мислення є важливим чинником соціальної активності, виховання патріотизму, консолідації народних мас, інтеграції та їх мобілізації задля вирішення певних соціальних завдань. Знання історії є необхідною умовою ефективної участі людини в суспільному житті. Історія вчить кожну людину, спираючись на загальнолюдські цінності, творчо опрацьовувати і критично переосмислювати багатство світового історичного досвіду та засвоювати його уроки, формувати на цій основі власні переконання, громадську позицію, здобути навички та вміння, необхідні для практичної діяльності.

Завданнями курсу Історії України є знання про:

  • основний зміст і поняття всіх розділів програми;
  • мати чітке уявлення про історикофілософську думку, класичну та сучасну світову та вітчизняну історію;
  • основні історичні принципи;
  • особливості історичного розвитку регіонів України;
  • світоглядногуманістичний зміст історичної культури;
  • людинотворчу природу історії. Уміти:
  • використовувати історичний спосіб мислення;
  • творчо застосовувати історичну методологію при аналізі актуальних проблем сьогодення у розв’язанні завдань професійної, в тому числі фахової підготовки спеціалістів сфери управління;
  • давати характеристику історичному потенціалу України та ії сусідів;
  • використовувати набуті теоретичні та практичні навики для подальшої роботи в галузі управління.

Вивчення історії сприяє формуванню історичної свідомості народу, в якій органічно поєднуються знання, погляди, уявлення про суспільний розвиток. Закріплена в традиціях, обрядах, художніх образах та теоріях, історична свідомість дає змогу людству узагальнити історичний досвід.

Історичне мислення є важливою складовою соціально-філософського освоєння дійсності. Принцип історизму — один з найважливіших в науковій методології. Він дає змогу з’ясувати передумови та джерела зародження певних явищ, виявити закономірності сучасного стану суспільства, спрогнозувати майбутнє.

Історія допомагає зрозуміти сучасність за допомогою аналізу минулого. Наприклад, М. Вебер зумів пояснити причини масового утвердження таких життєвих пріоритетів, як престиж індивідуальної праці, особиста ініціатива, відповідальність, чесність, обов’язковість у справах, бережливість тощо. Саме вони, за М. Вебером, становлять основу духу капіталізму, пояснюють його особливість та перспективи розвитку.

За допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох етнонаціональних конфліктів. Знання історії розвитку культури певного народу дає змогу прогнозувати перспективи нововведень, економічних та соціально-політичних реформ, організувати ефективну систему керування соціальними процесами, налагодити виховання нового покоління відповідно до традицій цього етносу.

Водночас історичне мислення є важливим чинником соціальної активності, виховання патріотизму, консолідації народних мас, інтеграції та їхньої мобілізації задля вирішення певних соціальних завдань. Знання історії є умовою ефективної участі людини в суспільному житті. Прикладом цього є М. Грушевський, який писав, що в політику прийшов через вивчення історії свого народу.

Історія вчить кожну людину, спираючись на загальнолюдські цінності, творчо опрацьовувати і критично переосмислювати багатство світового історичного досвіду та засвоювати його уроки, формувати на цій основі власні переконання, громадянську позицію, здобути навички і вміння, необхідні для практичної діяльності.

Відтворюючи історію, історики її моделюють. А моделей може бути безліч, навіть тоді, коли чітко зафіксовані одні й ті самі факти. Цим історія наближається до літератури і мистецтва. Отже, історія є специфічною наукою, яка перебуває на межі класичних наук та мистецтва.

Наукова схема історії України

Основна схема написання історії, якою послугувалася вітчизняна історична наука наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., а також сучасна, що є і її спадкоємницею, була сформована у працях М.Грушевського. Програмовою стала його робота “Звичайна схема “русской” історії й справа раціонального укладу історії Східного Слов’янства”. В ній були викладені основні положення щодо дослідження історії України, але лише до ХVII століття. XIX століття М.Грушевський визначив як епоху національного підйому, і зосередився виключно на висвітленні політичної історії.

У XX столітті постало питання про вироблення нової схеми істо­ричного розвитку України, що включила б до історичного поступу XIX й XX століття як невід’ємні етапи комплексного буття українського народу. Однією з програмових робіт, у яких ставилося завдання розв’язати цю проблему, вважається стаття зарубіжного українського істори­ка О.Оглблина. Власне концепція дослідження історії XIX – ХХ ст. була сформульована О.Оглоблиним на 8-й конференції українських істориків та дослідників суспільних наук Української Вільної Академії Наук у США, що відбулася у Нью-Йорку, 5 грудня 1970 року. В ній автор намагається переглянути концепцію М.Грушевського щодо ХІХ ст. як століття культурно-національного відродження, основні напрямки перспективних досліджень, а також підсумувати вже зроблене.

Вагомий внесок у заповненні прогалин у джерельній базі внесли зарубіжні українські видання, зокрема Harvard Ukrainian Studies та “Український історик”, на сторінках якого і була надрукована про­грамова стаття О. Оглоблина.

Більшість архівних матеріалів та документів, опублікованих на сторінках цього журналу можна віднести саме до знехтуваного і занедбаного українською радянського археографією напрямку культури, розвитку дореволюційної науки та дослідження видатних діячів національного визвольного руху. Зарубіжні видання як могли покривали потреби української науки у матеріалах для дослідження історії ХІХ ст. Проблематика Інституту української археографії і джерелознавства ім. М.С.Грушевського від початку його діяльності виходила далеко за межі, накреслені вітчизняними істориками наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. За вже майже 20 років від дня заснування у 1991 році, Інститутом безпосередньо та у співробітництві з іншими установами та організаціями, було підготовлено і видано понад 700 різнопланових видань у 25 серіях, що містять у собі нову інформацію про писемні джерела та історіографічну спадщину з усіх періодів історії України.

Концепція історії України, розроблена вченими української зарубіжної історіографії, також знайшла відображення, наприклад, в серії видань: “Описово-статистичні джерела”, “Пам’ятки політично-правової культури України”, “Джерела з історії суспільно-політичного руху на Україні XIX – початку XX ст.”, “Мемуари, щоденники”; “Науково-довідкові видання з історії України” і т. д.

Серед публікацій провідне місце посідають статистичні джерела. Тим більше, що у другій половині ХІХ ст. вони набрали масового характеру. Тому в Інституті української археографії була започаткована серія: “Описово-статистичні джерела”, в рамках якої вийшли “Описи Лівобережної України кінця XVIII – початку XIX ст». Продовжено дореволюційну тематику публікації джерел історії українського дворянства. Це публікація не лише статистично-облікових документів, що характеризують загальний розвиток дворянства як соціального стану, а й оприлюднення зразків політико-правової думки представників цієї верстви. До останнього можна віднести такі публікації, як “Зібрання малоросійських прав 1807 р.», “Історико-правові записки українського дворянства”. Окремо слід відзначити спроби введення документів цього типу до навчального процесу в університетах: “Пам’ятки суспільної думки України (XVIII – перша половина XIX ст.): Хрестоматія.

Розвиток археографії за новими напрямками спонукає розвиток історичних досліджень. Так за останній час зроблено ґрунтовні дослідження з історії українського дворянства у XIX ст., національно-визвольного руху, демографії, правознавства, культури.

Також вже з врахуванням нової схеми історії України XIX – ХХ ст. зроблено комплексне дослідження, що стало базовим для навчальних підручників та посібників в системі освіти. Окрім того, джерельна база суттєво розширюється за рахунок введення до наукового обігу матеріалів з спеціальних історичних дисциплін – сфрагістики, геральдики, історичної картографії, усної історії (на кінець 2010 року видано вже 6 томів “Усної історії степової України”, робота над наступними томами триває у Запорізькому відділенні Інституту української археографії та джерелознавства), які зараз активно опрацьовуються фахівцями з різних галузей гуманітаристики таких установ як Український Інститут Національної Пам’яті, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, Інститут історії України та ін. Джерельний потенціал цього виду матеріалів є досить значним і його актуалізація потребує додаткових зусиль не лише археографів, джерелознавців, істориків, а й мовознавців, етнологів, культурологів, політологів, демографів та інших спеціалістів.

Правдиве пізнання минулого можливе лише зі справді наукових методологічних позицій.

Історична наука спирається на такі основні методологічні принципи:

  1. Принцип об’єктивності. Він виходить передусім з цивілізаційного погляду на історію як об’єктивний процес. Зобов’язує історика і кожного, хто вивчає історію, знаходити історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість насамперед матеріальними й духовними чинниками. Водночас цей принцип вимагає спиратися на факти у їхньому правдивому вигляді, без перекручувань, підгонок під наперед задані схеми.
  2. Принцип історизму. Він передбачає, по-перше, розгляд кожного явища з точки зору того, як воно виникло, які основні етапи пройшло в своєму розвитку. По-друге, вимагає, щоб кожне явище розглядалося у зв’язку з іншими, визначалось його місце в системі суспільних відносин, щоб чітко простежувались взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ. По-третє, він передбачає розгляд кожного явища крізь призму конкретного досвіду історії за умови збереження причинних зв’язків між різними явищами і подіями. Історизм дає можливість увійти в історію, зрозуміти її, оцінити мотиви вчинків і самі вчинки історичних діячів, з’ясувати їхнє значення.

Ці принципи реалізуються через сукупність наукових дослідницьких методів — теоретично обґрунтованих способів пізнання. Історія України як галузь історичної науки використовує загальнонаукові методи, серед яких — історичний і логічний. Застосування першого дає змогу простежувати історичні явища на всіх етапах розвитку з урахуванням специфічності перебігу в конкретних умовах місця і часу. Логічний метод відкриває можливості для аналізу історичних подій, явищ на кінцевій стадії їх розвитку, коли всі їх основні властивості набули завершеного вигляду. Історичний і логічний методи пізнання взаємно переплітаються, доповнюють один одного.

При вивченні історії України також використовуються (особливо зарубіжними істориками) міжнаукові або міждисциплінарні методи: метод конкретних соціальних досліджень, математичні методи, методи математичної статистики та ін.

Джерелами історії України є матеріальні носії історичної інформації, що безпосередньо відображають той чи інший бік діяльності людей.

Сукупність історичних джерел класифікують на п’ять основних типів:

1) речові джерела — пам’ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: засоби виробництва, предмети побуту, монети та архітектурні пам’ятки;

2) етнографічні джерела — пам’ятки, які містять дані про особливості буття, культури, звичаї певного народу;

3) лінгвістичні джерела — дані з історії розвитку мови;

4) усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів’я, приказки та ін.;

5) писемні джерела — літописи, документи тощо, які є основою історичних знань.

Щедрим матеріалом для історика є пам’ятки матеріальної та духовної культур давніх часів. Одним із зачинателів української та загальнослов’янської археології був польський вчений Адам Чарноцький, який першим досліджував кургани на території України. Особливої активності набула ця робота на початку XIX ст. з розгортанням розкопок на території Десятинної церкви і Софійського собору в Києві.

Писемні джерела поділяють на дві основні групи: актові матеріали (джерела, які є результатом діяльності різних установ, організацій та офіційних осіб: грамоти, договори, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані, стенограми тощо) та розповідаючі джерела (літописи, спогади, щоденники, листи, нотатки, публіцистичні, економічні, літературні тощо).

Серед історичних джерел, на які спирається сучасна історична наука, чільне місце посідають літописи — хронологічні записи про події, складені по роках. Літописання в Україні з’явилося вже в першій половині XI ст. за правління Ярослава Мудрого. Найдавніше літописне зведення було створене в Києві близько 1037—1039 pp. З роками воно доповнювалося, а в 1113 р. чернець Києво-Печерського монастиря Нестор закінчив зведення літопису, названого ним «Повість минулих літ». Взявши за основу праці своїх попередників, Нестор додав від себе нарис про розселення народів після всесвітнього потопу, праслов’янську історію і розселення слов’ян. Історична частина Несторового твору починається 852 роком, а закінчується 1117. Цей високохудожній твір мав величезний вплив на розвиток історичної думки в Україні. «Повість» була щонайменше тричі переписана. До нас дійшла вона у Лаврентіївському списку та Іпатіївському літописі.

Серед давньоруських літописів своїми літературними якостями виділяється Галицько-Волинський, що охоплює майже все XIII ст. У центрі його — епоха князя (короля) Данила Галицького. Багато даних про події на українських землях XI—XII ст. містять Новгородський та Ростово-Суздальський літописи.

Велике значення для всебічного висвітлення давньої історії України мають також іноземні джерела. Першу писемну згадку про події на українських землях залишив «батько історії», славетний грек Геродот у V ст. до н.е. Деякі дані про слов’ян (венедів) є у римського історика І ст. до н.е. Тацита. Про племена слов’ян писали також візантійський історик Прокопій Кесарійський, готський історик Йордан та ін.

Окрему групу джерел з історії української державності становлять юридичні пам’ятки: договори Русі з Візантією X ст.; законодавчий збірник «Руська Правда», який зберігся в літописах; церковні устави Володимира Великого, Ярослава Мудрого тощо.

Літописна традиція Київської Русі та Галицько-Волинського князівства знайшла своє продовження в литовсько-польський період історії українського народу. Історичні писання особливо були поширені в XVI ст. Створювали їх переважно при монастирях. До найважливіших тогочасних пам’яток належить Густинський літопис (1670), складений на основі численних вітчизняних та іноземних джерел, праць польських, західноєвропейських, грецьких, римських істориків та хроністів. У середині XVII ст. був закінчений і Львівський літопис, що охоплює події 1488—1649 pp. На основі Густинського літопису, а також інших джерел було створено популярний і єдиний друкований твір — «Синопсис». До середини XIX ст. він витримав понад 20 видань і тривалий час вважався першим систематизованим підручником з історії України.

Серед писемних джерел XVII — початку XVIII ст. виділяються так звані «козацькі літописи», присвячені в основному добі Хмельниччини. Чільне місце серед них посідає анонімний твір, який перші видавці умовно назвали «Літописом Самовидця». Він охоплює події з 1648 до 1702 р.

Різноманітними цінними відомостями насичений літопис Самійла Величка «Сказание о войне козацкой с поляками через Зеновия-Богдана Хмельницкого». Він містить багато документів, грамот, універсалів, договорів, що надає йому великої історичної ваги. Літопис доведено до 1700 р.Цими визначними пам’ятками літописання другої половини XVII — початку XVIII ст. по суті завершується етап накопичення історичних даних, створення компілятивних хронік. В останні десятиліття XVIII ст. остаточно утверджується якісно новий, вищий етап розвитку української історіографії.

Вершиною активного процесу узагальнення фактологічного матеріалу і формування оригінальної концепції історії України стала поява на рубежі двох століть «Історії Русів». Уже майже два століття учені не можуть остаточно визначитися щодо особи його автора, оскільки він з політичних міркувань заховався під іменем Георгія Кониського. Цей твір був надрукований лише 1846 p., майже через 50 років після написання, але ще в ЗО—40-х роках, поширюючись у списках, справив велике враження на сучасників. Безперечним є його вплив і на формування історичного світогляду Т. Шевченка і М. Гоголя.

На розвиток історичних досліджень в Україні істотно вплинуло видання історичних матеріалів, яке розпочалося в 40-х роках XIX ст. На жаль, в Україні не було своїх наукових установ чи товариств, але національно свідомі дослідники зуміли використати російські офіційні установи для публікації численних матеріалів української історії. Так, М. Костомаров — автор «Книги буття українського народу» і багатьох праць з історії України — був видатним продовжувачем народницького напряму в історії України, започаткованого М. Максимовичем. Головну увагу в своїх працях він приділяв селянству, народним рухам, недооцінюючи часто державних діячів. Добу козаччини досліджували П. Куліш та Д. Яворницький (Історія запорозьких козаків). З середини XIX ст. з’являються праці з історії окремих регіонів України: Києва, Слобожанщини, Чернігівщини.

Але українська історична школа постала лише наприкінці XIX ст. її засновником став професор Київського університету Володимир Антонович, чиї наукові інтереси були зосереджені на історії Правобережжя, козацтва, гайдамаччини, шляхетства (монографії «Про походження козацтва», «Про гайдамацтво», «Про селян у Південно-Західній Росії за актами 1700—1798 pp.»). Він заснував київську школу істориків, до якої належали майже всі науковці, що обійняли в майбутньому професорські посади в університетах України: Д. Багалій, І. Линниченко, М. Довнар-Запольський. З його школи вийшли видатні українські історики М. Гру-шевський, Д. Дорошенко, Н. Полонська-Василенко, П. Курінний та ін.

Нова доба в українській історіографії розпочалася з активною науковою діяльністю М. Грушевського, який у 1894 р. очолив кафедру історії у Львівському університеті. Він не тільки об’єднав галицьких науковців, але й залучив до співпраці багато вчених з Наддніпрянської України. М. Грушевський написав 1800 статей та «розвідок» з історії, етнографії, археології, літератури, а також кілька загальних курсів історії України: «Очерк истории украинского народа», «Ілюстрована історія України», «Історія України-Руси» в одинадцяти томах. Він вперше створив систематичну історію України — від археологічного періоду до 1658 р.

Перша світова війна, революційні події 1917 р. та громадянська війна загальмували розвиток української історичної науки на багато років. Чи не єдиним винятком того періоду було заснування 24 листопада 1918 р. Української Академії наук, що вже в 20-х роках стала осередком наукової роботи, в тому числі істориків. Повернення сюди в 1924 р. з еміграції М. Грушевського, якому в період українізації вдалося створити в Академії історичні установи з потужним науковим потенціалом, значно активізувало дослідження історії України.

Активні дослідницькі процеси були перервані в 1930 р. сфабрикованим Народним Комісаріатом внутрішніх справ (НКВС) процесом щодо Спілки Визволення України (СВУ), який вирвав з рядів Всеукраїнської Академії наук (ВУАН) 45 співробітників на чолі з академіками С. Єфремовим та М. Слабченком. Почався сталінський геноцид проти українського народу, його культури та історії. На початку 30-х років майже всі осередки української історичної науки в УРСР було ліквідовано.

У 20—30-ті роки, незважаючи на політичні обмеження польського окупаційного режиму та матеріальну скруту, велика історична робота проводилась і в Галичині. Осередком її було Наукове Товариство ім. Т. Г. Шевченка. Там працювали відомі історики, здебільшого учні М. Грушевського: С. Томашівський, О. Терлецький, І. Крип’якевич та ін. Визначні історики України продовжували дослідницьку роботу і в еміграції. Наукові сили були сконцентровані у Празі (Український вільний університет), Берліні (Український науковий інститут), Варшаві (Український науковий інститут, Українське воєнно-історичне товариство). Серед першої хвилі української політичної еміграції найпомітнішими постатями були Д. Дорошенко («Нарис історії України» удвох томах, «Огляд української історіографії» та ін.), В. Липин-ський («Україна на переломі»), А. Яковлів, Н. Полонська-Василенко («Історія України»), 0. Оглоблин та ін.

Після Другої світової війни дослідницька робота в царині української історії відновилась. Однак в УРСР дослідники були сковані жорсткими ідеологічними обмеженнями. Провідними темами практично всіх історичних праць стають: домінуюча роль російського народу і російської культури у розвитку всіх народів СРСР; одвічне прагнення українців та білорусів до державної єдності з Росією; пріоритет соціального над національним; ненависть до українських істориків-емігрантів. За цих обставин цілі періоди української історії були віддані на відкуп російським історикам. Щоправда, серед них були і науковці зі світовими та європейськими іменами, а саме: Б. Греков («Киевская Русь», «Восточная Европа и упадок Золотой Орды» та ін.), М. Тихомиров («Древнерусские города», «Российское государство XV—XVIII веков»), Д. Лихачов («Русские летописи и их культурно-историческое значение»), В. Мавродін («Образование древнерусского государства и формирование древнерусской народности»), Б. Рибаков («Анты и Киевская Русь», «Ремесло древней Руси») та ін.

Водночас не стояла на місці й історична наука в Україні. Через відсутність можливостей для реалізації нових концептуальних підходів до питань походження і формування українського народу, процесів його історичного розвитку дослідники змушені були зосередити увагу на накопиченні фактичного матеріалу, включенні в науковий обіг нових документів з архівів, розгляді окремих періодів історії України новітніх часів (з виходу на історичну арену російської соціал-демократії і до подій 60—80 років XX ст.), у багатьох виданнях вона була сфальсифікована.

Після закінчення Другої світової війни на західноукраїнських землях продовжували працювати вихованці та послідовники історичної школи М. Грушевського. Найавторитетнішим з них був І. Крип’якевич, який зумів видати цінні роботи: «Богдан Хмельницький», «Галицько-Волинське князівство», а також Л. Похилевич, Я. Ісаєвич, В. Грабовський, Ю. Сливка.

Серед київських істориків-дослідників дожовтневої історії України виділяються своїми працями Ф. Шевченко, В. Голобуцький («Запорожское козачество»), М. Брайчевсь-кий («Походження Русі», «Утверждение христианства на Руси»), М. Котляр («Киев — древний и современный»), В. Баран («Ранні слов’яни між Дністром і Прип’яттю»), П. Толочко («Древний Киев», «Древняя Русь»).

У 1939 р. був відновлений Київський університет (у 1924—1938 pp. — КІНО), а в ньому історичний факультет, де 1956 р. створено кафедру історії України, 1957 р. — засновано «Український історичний журнал», у1992 р. —журнал «Київська старовина» (видавався у 1882—1906 pp.), у 1997 р. — журнал «Пам’ять століть».

Обширною є радянська повоєнна історіографія подій до 1917 р. Однак висвітлення їх було чітко підпорядковане інтересам радянського тоталітарного режиму. Тільки в 90-ті роки XX ст. з’явилися науково вивірені праці щодо різних аспектів історії України радянського періоду.

Українська історіографія розвивається і за рубежем. У США, Канаді і Європі діють наукові центри з історії України, Товариство українських істориків, виходить друком журнал «Український історик» (редактор Л. Вінар).

Перегляди:37
Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Інші видання:
"Народні казки про тварин". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Велика розмальовка до "Український народних казок про тварин"     Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Василь ТИМКІВ, Олена ПОДРУЧНА "Словник музичних термінів"     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”