Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Просто читайте
Натискайте
"Читальня-Книжкова полиця"
і просто скачуйте книги
у форматах
Pdf або Doc
Читайте і насолоджуйтесь)
baner-korekta-2019
Ігор Вітик – Україна у вирі боротьби за незалежність (історична публіцистика)
Василь Тимків – Тонкі аспекти державного управління
Роман МАТУЗКО – Московська імперія vs Українська держава
Олексій Карпенко – графіка: історична тематика

Василь Іларіонович Свитковський чимчикував вулицею. Він простував до пошти по конверта.

– От зробили, що вони вигадали?! Раніше, – весна другої половини власного століття давалася взнаки, – раніше конверта з маркою можна було купити де собі хочеш. У будь якому кіоску «Союзпечать». А тепер? Ну й що, що кіоски стали називатися «Союздруком», або й ще коротше «Преса». А конвертів з марками у них не стало. Треба йти аж на пошту. Там завжди черги! Із за одного конверта маєш стояти в загальній черзі. А що робити?..

Василь Іларіонович продефілював повз старого кіоска «Союзпечаті», який тепер став «Пресою».

– Ну й чого він бурчить подумки, – обурився кіоск. – Теж мені цабе! Забув вже, як його бабуня була Дрищенко. А в тридцяті роки ціла пошесть пішла на зміну прізвищ, то ото й став тепер Свитковським. Сміх людям казати…

Іларіонович завертав до поштового «парадного під’їзду» коли побачив його. Бомжа. Неприємно пересмикнуло, мармиза сама собою огидливо скорчилась.

– Може пройде повз двері до того смітника в кутку шукати порожні пляшки або бляшанки від пива. Це ж треба, які вони вигадливі, щоб більше влізло в торбу плющать алюмінієві бляшанки ногами… Ні й він туди!

Людина «без визначеного місця проживання», коротше, по старому, «бомж» прослизнула крізь поштові двері.

За мить ті самі двері відчинив Василь Іларіонович. Взявся за ручку не там де… (де бомж!) всі, а з другого, хоч не зручного, але цієї миті практично «стерильного» боку.

Занедбаний, брудний чоловік  з величезною і ще бруднішою за нього сумкою – торбою через плече підіймався сходами.

Молодший (?) та здоровіший (чистіший?!) Василь сходував швидше. Бомж посторонився, пропускаючи його. Засапався. На Василя Іларіоновича війнуло жахливим перегаром поганої, без закуски, горілки. Він смикнувся, прискорившись на сходах, вирвався вперед і залишив п’яничку далеко на сходах.

Свитковський пошукав очима, як шукають вільного місця увірвавшись до вагона метро, найменшу чергу. Вона виявилася в найдальшому кінці великої операційної зали, де торгували непопулярними лотереями («…ви можете виграти!», а чомусь завжди виходить «Ви програли!»), газетами, календарями, конвертами та ще безліччю поштових дрібничок, комусь і для чогось потрібних.

Василь Іларіонович пошукав свого попутника.

– А що він збирається робити на пошті?

Того нігде не було видно. Раптом.

– Ви крайній? – сопух відразу окреслив нового члена невеличкої черги.

І Василь Іларіонович, відсунувшись на скільки зміг, пізнав його і відповів похапцем, немов відрубав:

– Й-а, – двома літерами, шкодуючи, що не можна те «я» сказати лише одним звуком.

Новий клієнт,  поспитавши щось по інших віконцях, втрапив свого і закляк в черзі.

Свитковський купив «конаверта», як колись казали у них в селі, і, вже відходячи від віконця, почув хрипкий голос непостійного відвідувача не лише пошти, а й бані:

– Як я можу подзвонити у Житомир.

– Потрібно спочатку заплатити гроші. Йдіть до кабінки і розмовляйте, – ввічливо, як має бути до всіх відвідувачів, щебетнула дівчина за віконцем.

– Може скаже, що її не дивує такий відвідувач? А може й не дивує. Тут за день через те віконце такого надивишся, – фантазував Іларіонович, примощуючись за столиком, щоб підписати адреси на конверті.

Кабінка лише ошукансько звалася такою, бо, насправді, це були лише дві прозорі перегородки. Через них було все видно, а що вже чутно –  то про це не йдеться. От на виборах там кабінки! Нічого не видно. Хоча й там добре чути.

– Ало, Льоня, – було добре чути не лише в Житомирі, але й по всьому поштовому відділенню.

– Льоня, ало! Ало…

– Це Коля, – видно в Житомирі таки теж почули.

– Як який, твій брат Коля, – торочив чоловік, знявши з плеча брудну свою торбу, спершись спиною на перегородку, зі слухавкою в руках він вже не видавався такою безнадійно занедбаною людиною. Навіть голос звучав дзвінкіше, «як у прілічного».

Помовчав, слухаючи.

– Та гроші можна заробить всігда. Треба тілько, щоб захотілось. Сьогодні добре попрацював, то і заробив трохи.

– Може тому він і поспішав, – подумав Свитковський, зважаючи на важкий перегар, щоб встигнути до телефону раніше, ніж до генеделика живити свій перегар. Де чекають його, такі самі як він, друзі, і після зустрічі з якими не буде вже про телефон мови, та й бажання теж…

– Та я не приїжджав, бо в мене паспорта вкрали, – журився Коля.

– А він у тебе був? Вкрали! Пропив, – хизувалася потилиця Василя Іларіоновича.

– Але я хочу заробити гршей. Зробити нового паспорта і обов’язково приїду.

– Я теж скучив, – відповідав у чорну слухавку, схвильованим його довгим мовчанням житомирянам, чоловік із Житомира, який так прикро загубився в столиці.

– А я працюю на Дорогожичах. Біля метро. Там є супермаркет. То я там майже увесь час… працюю…Так, і знайти мене там завжди можна.

– Так, біля супермаркета, і там є ще один великий магазин. Ми там з друзями… увесь час… на однім місці…

Добре, що у нас на поштах ще не стоять відеотелефони. І брат Льоня не міг бачити усієї жалюгідності карикатури, якою став його рідний брат, веселий та жвавий Миколка. Як він змінився і чи він це.

А голос Миколин. Майже бадьорий. Трохи втомлений, хрипкий. То від перевтоми. Адже він добряче наробився, щоб заробити грошей на цей телефонний дзвоник. І хоче ще заробити грошей, десь же він працює… постійно… біля метро Дорогожичі. І зробить паспорта, це ж треба, яка прикра халепа сталася з паспортом. І приїде до нас! І знову сім’я буде разом! От добре, – це все увечері переповідала слухавка своїм подругам про тугу і біль житомирських родичів цього чоловіка, Колі. Бо окрім неї і його, Миколи, ніхто не чув про що говорив, а ще більше хотів би сказати, Льоня.

– Льоня, чого я дзвоню, значицьця, – продовжував свою зустріч з ріднею Коля, – я хочу привітати Галю з днем народження! Передай їй. Бо я її телефона не маю. А твій помню. То ти передай.

– Та ні, записати не можу. Бо ручка в сумці, а сумка далеко, – очі Миколи і Василя разом впали на брудну торбу. Яка стояла недалечко, поряд, у Колі під ногами.

Василь Іларионович Свитковський (а чи таки Дрищенко?) рвучко (сором’язливо) відвернувся.

– Ще подумає, що я підслуховую. А раптом ручку попросить? – Він похапцем засунув її в глибини штанівської кишені, взяв давно заадресованого конверта, по дорозі хутко пустив його в скриньку і майже прожогом вискочив з поштової зали до своєї прісної повсякденності…

 

Перегляди:52
Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Інші видання:
"Народні казки про тварин". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Велика розмальовка до "Український народних казок про тварин"     Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Василь ТИМКІВ, Олена ПОДРУЧНА "Словник музичних термінів"     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”