Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Просто читайте
Натискайте
"Читальня-Книжкова полиця"
і просто скачуйте книги
у форматах
Pdf або Doc
Читайте і насолоджуйтесь)
baner-korekta-2019
ХХ Міжнародний промисловий форум. 16-19 листопада (МВЦ на “Лівобережній”)
Ігор Вітик – Україна у вирі боротьби за незалежність (історична публіцистика)
Василь Тимків – Тонкі аспекти державного управління
Роман МАТУЗКО – Московська імперія vs Українська держава
Василь ШВИДКИЙ – погляд в історію
Олексій Карпенко – графіка: історична тематика

ЗМІСТ

Вступ

  1. Функції мови
  2. Формування літературної мови
  3. Особливості фахових мов у структурі загальнонаціональної мови

Висновки

 

Рекомендована література

Берсенев С.Д. Статистика классов слов в речи обиходно-бытового и научного стилей в немецком языке / С.Д. Берсенев // Теория и практика лингвистического описания разговорной речи. – Горький, 1968. – 127 с.; Гринев-Гриневич С. В. Основы антрополингвистики (к лексическим основаниям эволюции мышления человека): учеб, пособие / С. В. Гринев-Гриневич, Э. А. Сорокина, Т. Г. Скопюк. – М. : Компания Спутник, 2005. – 114 с.; Зяблова О.А. Принципы исследования языка для специальных целей: автореф. дис. д-ра филол. наук: 10.02.04 – Герм, яз./ О.А. Зяблова. – М., 2005. – С. 49-53.; Кияк Т.Р. Проблема лингвистического упорядочения терминологии / Т.Р. Кияк // Лексикология. Терминоведение: сб. науч. тр. – М.: Наука, 2003. – С. 90-93.; Кияк Т. Р. Фахові мови та проблеми термінознавства / Т.Р. Кияк // Нова філологія. Збірник наукових праць. – Запоріжжя: ЗНУ, 2007. – № 27. – С. 203-208.; Кияк Т. Фахові мови як новий напрям лінгвістичного дослідження / Т.Кияк // Іноземна філологія. Випуск 121. – 2009. – С. 138-141.; Кияк Т.Р. Теорія і практика перекладу: [підручник студентів для вищих навчальних закладів] / Т.Р. Кияк, А.М. Науменко, О.Д. Огуй. – Вінниця: Нова книга, 2006. – 592 с.; Мангутова В.Р. Спортивный дискурс и его участники [Электронный ресурс] / В.Р. Мангутова. – Режим доступу: www.acis.vis.ru; Массалина И.П. Дискурсивные маркеры в английском языке военно-морского дела / И.П. Массалина, В.Ф. Новодранова. – Калининград: Изд-во «КГТУ», 2009. – 277 с.; Пиотровский РГ. Системное исследование лексики научного текста / РГ. Пиотровский. – Кишинев, 1981. – 159 с.; Суперанская А.В. Общая терминология. Вопросы теории / А.В. Суперанская, Н.В. Подольская, Н.В. Васильева. – М.: Наука, 1989. – 246 с.

 

Вступ

Наука про мову поділяється на інші науки (залежно від того, які складові частини структури мови та в якому аспекті вивчаються). Серед них такі:

– фонетика – наука про звукову сторону мови;

– семантика – наука про значення мовних одиниць;

– лексикологія – наука про словниковий склад мови;

– дериватологія – наука про способи творення нових слів;

– морфологія – наука про будову та граматичні форми слів;

– синтаксис – наука про сполучуваність слів, словосполучення та речення;

– стилістика – наука про стилі мови та їх функціонування.

Українська мова за походженням належить до східної групи слов’янських мов. Усі слов’янські мови поділяються на західнослов’янські (польська, словацька, чеська та лужицькі мови); південнослов’янські (сербська, хорватська, македонська, болгарська, словенська) та східнослов’янські (російська, українська, білоруська).

Від інших слов’янських мов українська відрізняється чергуванням о-е-і (ніч-ночі, сім-семи), буква і на місці праслов’янського ять (ліс, дід), збереження палатального ц (криниця, пшениця, палець).

Найбільше спільної лексики з українською мають такі мови:

84% – білоруська, 70% – польська, 68% – сербська, 62 % – російська.

 

  1. Функції мови

Мова – найважливіший засіб спілкування людей, засіб вираження і передавання думок, почуттів, волевиявлень. Мова – це система звукових та письмових знаків, що служать засобом людського спілкування. Мова виконує низку функцій, життєво важливих для суспільства, суспільних груп і кожної людини зокрема:

  1. Комунікативна (спілкування) функція – найважливіша функція мови, яка використовується в усіх сферах комунікації.
  2. Номінативна (називна) функція-за допомогою цієї функції усі предмети, явища, якості, властивості, процеси тощо одержують назву під якою існують в житті і свідомості мовців.
  3. Експресивна (виражальна) функція – мова є універсальним засобом вираження внутрішнього світу. Вона дає змогу перетворити внутрішнє, суб’єктивне на зовнішнє, об’єктивне, доступне для сприйняття.
  4. Ідентифікаційна функція – мова виступає засобом ідентифікації мовців,засобомототожнення в межах певної спільноти. Ця ідентифікація виявляється і в часовому, і в просторовому вимірах.
  5. Гносеологічна (пізнавальна) функція – мова є засобом пізнання світу. Пізнаючи мову, людина пізнає світ, причому світ у баченні саме цієї мовної спільноти. Мова є засобом мислення, формою існування думки.
  6. Мислетворча (когнітивна) функція – мова є засобом формування думки. Людина мислить у мовних формах. Тому мислити – означає оперувати поняттями у мовній формі, у мовному вираженні.
  7. Естетична функція– мова є матеріалом створення культурних цінностей. Вона є першоелементом культури. Якщо в живому мовленні мова виконує функцію спілкування, то в художньому творі – образотворення. Мова фіксує в собі естетичні смаки та уподобання своїх носіїв.
  8. Культуроносна функція – мова є носієм культури. Культура кожного народу зафіксована в його мові. Пропагуючи свою мову у світі, ми пропагуємо власну культуру, її надбання, збагачуючи світову культуру. Мовна культура є показником її загальної культури.
  9. Гуманізуюча функція – мова є засобом передачідумок людей на відстані. Завдяки мові та мовленню думки окремих людей із їх власного надбання перетворюються на духовне надбання всього суспільства. Людина сприймає світ не лише власним розумом, а й органами відчуття і розумом усіх людей, досвід яких нею сприймається завдяки мові. Так людина стає носієм культури, отже, гуманізується.
  10. Волюнтативна функція –мова є засобом вираження волі співрозмовника: вітання, прохання, запрошення, порада, спонукання тощо. Ця функція є близькою до експресивної.
  11. Виховна функція – мова є засобом виховання людини. Ця функція є близькою до естетичної.
  12. Магічно-містична функція – магічна функція мови проявляється в силі слова, у вірі людей у можливість за допомогою слова викликати богоявлення, оживити мертвих, подіяти на певний предмет чи особу, підкоряючи їх своїй волі.

 

  1. Формування літературної мови

Літературна мова – це унормована, регламентована, відшліфована форма існування загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей.

С. Єрмоленко зауважує, що головними ознаками літературної мови є:

  • її наддіалектний характер;
  • стабільні літературні норми в граматиці, лексиці, вимові;
  • функціонально – стильова розгалуженість.

Літературна мова виконує функцію обслуговування всіх сфер діяльності суспільства, а саме:

  1. функціонує в державній матеріально-виробничій, культурній, науковій сферах;
  2. є мовою освіти, радіо та телебачення, преси, художньої літератури;
  3. є засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних і південно-західних діалектів. У становленні її літературних норм важливу роль відіграла художня література. Зачинателем нової української літературної мови вважають І.П. Котляревського. Його «Енеїда», «Наталка Полтавка» написані на основі живого усного мовлення народу. Т. Шевченко – основоположник української літературної мови.

Літературна мова існує в усній та писемній формах і характеризується стилістичним розмаїттям. У сучасному мовленні однаково поширені обидві форми української літературної мови – усна й писемна. Обом їм однаково властиві лексичні й граматичні норми, проте южна з них має свої специфічні особливості. Усна форма літературної мови переважно обслуговує поточні потреби спілкування лкздей, безпосередньо пов’язаних між собою. Кількість учасників усного спілкування обмежена. Усне мовлення сприймається органами слуху, виражається за допомогою звуків. За походженням це первинна форма існування мови. Усне мовлення спонтанне, здебільшого непідготовлене. але воно більш виразне в емоційному відношенні, супроводжується інтонацією, жестами, мімікою. Воно’ переважно діалогічне: бесіда, діалог, публічна лекція, виступ, дискусія тощо. Писемна форма літературної мови – це мовлення, зафіксоване на якомусь матеріалі за допомогою певних графічних знаків, що позначають звукові одиниці мовлення і сприймаються органами зору. Це – вторинна форма існування мови. Писемна форма літературної мови обслуговує потреби народу в галузі науки, культури, політики, господарства і права. Писемне мовлення монологічне. У ньому використовуються переважно повні речення, а в усному (діалогічному) дуже поширені неповні речення. У писемному мовленні частіше використовуються складні речення, що викликано потребою оформитий повно розгорнути складну думку, а в усному спілкуванні переважають прості короткі речення, оскільки висловлене може доповнюватися мімікою, жестами. Писемне мовлення лексично багатше, слова добираються вимогливо, з урахуванням літературної традиції, широко вживаються книжна, абстрактна лексика, терміни.

Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються мовці в усному й писемному мовленні.

Розрізняють такі типи літературних норм: орфоепічні, морфологічні, орфографічні, лексичні, синтаксичні, стилістичні, пунктуаційні, акцентуаційні.

Нормативність мови виявляється на різних її рівнях. Тому одна з відомих класифікацій мовних норм – це класифікація за мовними рівнями. Відповідно до неї розрізняють такі типи норм:

  1. Норми вимови (орфоепічні) регулюють вимову звуків і звукосполучень. Наприклад, такими нормами є тверда вимова шиплячих [час], вживання фрикативного г[голос]та проривного ґ [ґрунт].
  2. Норми наголошування (акцентуаційні) регулюють вибір варіантів розташування і переміщення наголошеного складу серед ненаголошених (напр., можнабАйдуже – байдУже; не можна довільно зАмок і замОк(це різні слова – омографи); треба фенОмен, текстовИй, фаховИй, одинАдцять).
  3. Норми словотворення регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі нового слова (напр., можна спостерігач – не можна спостерігальник, спостережувач).
  4. Норми морфологічні регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами, наприклад, вибір правильного закінчення (можна грошей, не можна ношей(треба нош), можна – у мові фольклору та художньому стилі літературної мови – зелен, дрібен, не можна молод, стар).
  5. Норми синтаксичні регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень (напр., не можна“Iхтіандр врятував дівчину від акули, з якою потім познайомився”, можна “Iхтіандр врятував від акули дівчину, з якою потім познайомився”).
  6. Норми лексичні регулюють вживання слів у властивому їм значенні, закономірності лексичної сполучуваності (напр., нормативним є словосполучення “грудна клітка”, а “не грудна клітина”).
  7. Норми стилістичні регулюють вибір мовних засобів відповідно до їх стилістичного забарвлення й умов спілкування (напр., слова серце,серденько; очі, оченята, баньки, балухи вживаються у розмовному стилі, а в науковому – тільки серце, очі).

 

Періодизація історії української літературної мови

Періодизація української літературної мови тісно пов’язана з періодизацією історії українського народу. Вважається, що писемність на території сучасної України існувала ще в дохристиянські часи. Просвітителі слов’янського народу вчені-філософи Кирило (Костянтин) та Мефодій удосконалили наявну вже на той час абетку, яку називаємо кирилицею й якою користуємося й досі.

З об’єднанням племен в одну державу на основі києво-полянського діалекту та суміжних говорів почала формуватися єдина літературна мова. Після прийняття християнства на Русі в церковно-релігійній сфері поширюється старослов’янська мова, яка з самого початку зазнавала впливу живого мовлення, увібравши в себе велику кількість східнослов’янських елементів, а в кінці ХІ ст. повністю набула руського характеру. Проте вона не витіснила давньоруську писемну мову з законодавства, діловодства, офіційного та приватного листування, красного письменства. Ця мова фактично була державною.

Коротко етапи розвитку української мови від найдавніших часів до Тараса Шевченка показано в наведеній таблиці.

Lekziji-foto-083-ist movyLekziji-foto-084-ist movy

Ю. Шевельов виділяє такі періоди в розвитку української мови:

  • протоукраїнський період VIIХІст. немає джерел, написаних носіями мови на території України, використовуються інструменти зіставної лінгвістики;
  • давньоукраїнський період ХІXIVст. представлений досить значною кількістю писемних пам’яток, які написані не українською, а церковнослов’янською мовою, досліджуються окремі елементи української фонології в іншомовних текстах;
  • ранньосередньоукраїнський період XVXVIст. основною проблемою є відмежування пам’яток і рис української мови від білоруських;
  • середньоукраїнський період середина XVI перші роки XVIIIст. писемна мова виступає з одного боку як особливий різновид церковнослов’янської мови, з іншого боку як особливий, дуже перероблений різновид розмовної мови;
  • пізньосередньоукраїнський період XVIIIст. писемні джерела часто фіксують мішанину української та російської мов у різних пропорціях;
  • сучасний період від останніх років XVIIIст. до сьогодні використання української мови в художній літературі та всіх інших жанрах.

 

Український правопис, виданий 1929 року, поєднував у собі східно- й західноукраїнські традиції; до 1933 р. його максимально було наближено до східноукраїнського варіанту, вилучено літеру ґ.

1990 року виходить новий український правопис, до якого внесено зміни, пов’язані, зокрема, з уживанням великої літери, написанням складних слів, особливостями правопису відмінкових закінчень іменників у родовому відмінку, поновлено літеру ґ. Перевидання цього правопису здійснено 1993 та 2003 р.

 

  1. Особливості фахових мов у структурі загальнонаціональної мови.

Сучасне мовознавство приділяє велику увагу дослідженню функціонування мови в різних сферах суспільного життя. Яскравим проявом цієї тенденції є вивчення лінгвістичних одиниць в рамках так званих малих мовних підсистем, які обслуговують різноманітні сфери спілкування.

Теоретичні та практичні засади досліджень фахових мов, які розглядаються у роботах Л. Гофмана, Г. Флюка, Т. Рьолке, В. Шмідта, Р. Пелки та інших, показали, що для їх аналізу недостатньо оперувати тільки лексикою. Необхідним є також знання фахового синтаксису, стилістики, прагматики тексту. Найважливішим засобом вираження фахової мови є фаховий текст, оскільки тільки він, описуючи реальні об’єкти названої підсистеми, відображає реальну картину її термінології. Фахові мови та термінологічні одиниці неодноразово були об’єктом аналізу вітчизняних і зарубіжних лінгвістів, однак, можна констатувати відсутність у широкій практиці науково-методичної літератури, що стосується питань дослідження фахових мов.

На перших етапах вивчення фахових мов лінгвісти Л. Гофман, Р.Г. Піотровський та інші вважали мову професійної комунікації «підмовою науки та техніки». Наразі мовознавці використовують рівнозначні терміни для позначення мови професійної комунікації: англомовні лінгвісти та російські науковці послуговуються терміном «language for special purposes» (LSP), в німецькому мовознавстві – «Fachsprache», а в українській лінгвістичній традиції домінує термін «фахова мова».

Згідно з даними антрополінгвістики, перші появи фахових виразів сягають дохристиянських часів. Тоді ці лексичні одиниці не були термінами в нинішньому сенсі, принаймні тому, що вони ще не мали дефініцій. Вирішальною фазою в диференціації фахових мов стала «промислова революція (18-19 століття). З тих пір у фахових мовах відбулося потужне зростання лексичного запасу, насамперед термінології.

Термін «фахова мова» ще й досі остаточно не визначений. У 60-70 роках XX ст. він охоплював те, що тепер називається термінологією. Із часом розуміння цього терміна розширилося за допомогою синтаксичних та функціонально-стилістичних компонентів до рівня фахового тексту, що дало йому змогу досягнути в наш час своєї повної комплексності завдяки прагматичним, комунікативним, соціокультурним та семіотичним аспектам.

На думку С.Д. Берсенєва, фахова мова – це сукупність одиниць всіх рівнів мовної системи, що використовуються у певній сфері спілкування. Сукупність текстів фахової мови визначають як «галузеву літературу. Німецький лінгвіст Л. Гофман описує фахову мову як «сукупність усіх мовних засобів, які використовуються в спеціально окресленій комунікативній сфері для досягнення розуміння між фахівцями певної галузі. Т.Р. Кияк вважає, що до цієї дефініції слід додати ще й той факт, що «функціонування певної мови забезпечується чітко встановленою термінологією. Під сукупністю мовних засобів Л. Гофман розуміє не тільки фонетичні, морфологічні і лексичні елементи та правила синтаксису, але й їх взаємодію. Автор розрізняє: мовні засоби, які наявні у всіх субмовах; мовні засоби, які наявні у всіх фахових мовах та мовні засоби, які наявні тільки в одній фаховій мові.

Отже, фахова мова – це сфера мови, яка спрямована на однозначну та безперечну комунікацію у відповідній фаховій галузі, це сукупність усіх мов них засобів, які застосовуються у професійно-замкнутій сфері комунікації з метою забезпечення порозуміння між людьми, які працюють у цій сфері. До цієї дефініції варто додати ще й той факт, що функціонування цієї мови забезпечується винятково чітко встановленою термінологією. Окремі фахові мови користуються специфічними мовними засобами, які, в свою чергу, можуть мати місце і в інших фахових мовах. Кілька субмов можуть формувати більші класи з їх спільними ознаками. В цьому зв’язку можна запропонувати ієрархічну систему фахових мов та їх класів у межах загально національної мови. Усі субмови поділяються на підвиди (фахові мови) залежно від рівня абстрактності:

1) найвищий рівень абстрактності (штучні символи, формули);

2) дуже високий рівень абстрактності (експерти ментальні науки – комунікація між науковцями);

3) високий рівень абстрактності (мови з дуже великою часткою фахової термінології і строго обумовленим синтаксисом -прикладні науки);

4) низький рівень абстрактності (мови з досить великою часткою фахової термінології та відносно незв’язна ним синтаксисом – сфера матеріального виробництва);

5) дуже низький рівень абстрактності (мови з незначною кількістю фахових термінів та незв’язаним синтаксисом).

Аналогічно диференціює фахові мови Л. Гофман: з одного боку, він розрізняє фахові мови згідно з їх предметною співвіднесеністю, а з іншого – виділяє декілька рівнів усередині окремої фахової мови: ступінь абстрактності, специфіку мовних засобів, сферу функціонування, учасників комунікативних актів. Це дає підстави Л. Гофману виділити основні страти, на які «розшаровується» майже кожна фахова мова: а) мова теоретичних фундаментальних наук; б) мова прикладних наук та техніки; в) мова матеріального виробництва; г) мова сфери споживання. Кожна страта характеризується своїм ступенем абстрактності, мовною формою вираження, середовищем функціонування та користувачами. Фахова мова може мати всі страти або деякі з них, при цьому в мовленнєвих актах вони дуже рідко проявляються в чистому вигляді.

Лінгвісти (насамперед Б. Гавранек) розрізняють у процесах комунікації чотири функціональні стилі залежно від диференційованих соціальних потреб:

1) загальний комунікативний стиль;

2) професійний практичний стиль;

3) науково-теоретичний стиль;

4) естетичний стиль.

Фахові мови в цій класифікації представлені двома видами стилів – професійно-практичним та науково-теоретичним. Визначення фахових мов включає в себе кілька семантичних фрагментів, насамперед:

а) засіб оптимального розуміння між фахівцями в окремій професійній сфері;

б) наявність специфічної фахової лексики та окремих норм відбору, застосування та частоти загальновживаних лексичних і граматичних засобів;

в) актуалізація у фахових текстах, які крім прошарку професійної лексики містять загально мовні сегменти, отже, фахова мова не може мати статус відокремленого від загальнонаціональної мови суб’єкта;

г) приналежність до фахових текстів професійного мовлення, в той час як до загальномовних елементів як частини системи мови належать літературна мова, розмовна мова або діалект.

Щодо відношень між фаховими мовами та літературною, то фахову мову вважають функціональним різновидом національної мови, яка протиставлена діалектам і просторіччю, розвивається стихійно та входить до літературної мови. Кардинальна відмінність фахової мови від загальнонаціональної – наявність особливих лексичних підсистем у фахових мовах та редукованої системи синтаксису, про що свідчать праці видатних науковців М. Халлідея, О.В. Суперанської, Р. Квірка. Іншими словами, фахові мови не мають особливих граматичних структур, але статистичний розподіл граматичних структур значно відрізняється від наявного в загальнонаціональній мові. М. Халлідей розглядав фахові мови як «обмежене використання мовних засобів, стверджуючи, що «…фахові мови взагалі не мають особливих граматичних структур, що не представлені в інших мовних підсистемах; їхня відмінність – особливі лексичні засоби; але фахова мова відрізняється від загальної мови статистичним розподілом граматичних структур. О.В. Суперанська зауважує, що «майже усі професійні системи, базуючись на граматичній системі загальнонаціональної мови, мають відмінності від неї в галузі словотвору і словозміни та значні відмінності в лексиці. А.Р. Квірк вважає, що мовні форми використовують обмежено, пропонуючи термін «restricted» для визначення різновиду наукового мовлення, в якому мовні ресурси використовуються обмежено. Тобто на рівні граматики, морфології та синтаксису фахова мова значною мірою повторює ознаки загальнонаціональної мови, відрізняючись від неї лише своїм лексичним компонентом та функціями. Таким чином, головним носієм спеціальної, фахової інформації є термінологія – система одиниць спеціальної номінації певної галузі.

 

Висновки

З наведених вище дефініцій можна виділити такі ознаки фахових мов: співвідношення з певною предметною галуззю; специфічне коло користувачів; обмежена порівняно із загальною мовою кількість функцій та базування на системі загальнонаціональної мови.

У рамках когнітивно-дискурсивного напряму фахові мови визначають як лінгвокогнітивне утворення, призначене для зберігання об’єктивованих у мові структур людських знань і досвіду, що забезпечує опис особливої галузі знань, спілкування в її рамках, та її розвиток.

Всю лексику фахової мови можна поділити на 5 видів:

1) вузькогалузеві терміни даної науки, які мають власну дефініцію;

2) міжгалузеві загально наукові термінологічні одиниці; 3) напівтерміни або професіоналізми, до яких можна віднести й номенклатури;

4) професійні жаргонізми;

5) лексика загальновживаної мови.

Виходячи з такого визначення, лінгвісти нараховують сьогодні близько 300 фахових мов, які застосовуються в рамками вузької спеціальності, оскільки їх повне запровадження у сфері суспільного спілкування приводить до так званих «комунікативних бар’єрів, викликає непорозуміння і може спекулятивно використовуватися з метою певної зверхності, елітарності. Розглянувши основні ознаки фахових мов, можна зробити висновки, що розробка питань, пов’язаних з різними аспектами теорії фахових мов досліджена недостатньо і продовжує бути актуальною дотепер.

 

 

 

 

 

 

 

Перегляди:21
Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Інші видання:
"Народні казки про тварин". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Велика розмальовка до "Український народних казок про тварин"     Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Василь ТИМКІВ, Олена ПОДРУЧНА "Словник музичних термінів"     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”