Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Просто читайте
Натискайте
"Читальня-Книжкова полиця"
і просто скачуйте книги
у форматах
Pdf або Doc
Читайте і насолоджуйтесь)
baner-korekta-2019
Ігор Вітик – Україна у вирі боротьби за незалежність (історична публіцистика)
Василь Тимків – Тонкі аспекти державного управління
Роман МАТУЗКО – Московська імперія vs Українська держава
Олексій Карпенко – графіка: історична тематика

ВІД АВТОРА

Вперше потрапивши в тридцятикілометрову зону особливого контролю, що під Чорнбилем, я побачив порожні людські поселення і відчув  щось незрозуміле… Ні, це був не страх, не смуток… Здавалося, стою на чужій планеті. Але ж довкола білокорі берізки, вічнозелені сосни, смарагдові поля, голубі озерця… і жодної живої істоти. Тільки неймо-вірна тиша. Аж  у вухах задзвеніло…

     Та вже далі, коли підійшов ближче до покинутих осель, побачив поодиноких мешканців сплюндрованого радіацією краю. В бур’янах, понуро опустивши голову, стояла, з розбухлим вим’ям, корова. Стрілою промчав дивний аж надто гривастий кінь. А на узбіччі дороги спокійно сидів кудлатий собака. Запам’яталися його безбарвні очі, котрі байдуже споглядали мене…

     Можливо, все мені ввижалося?.. Але та «зона» існує. Реальна. Жахлива. Безповоротна… І той собака, що зустрівся, мабуть, відкликнувся б, якби я його покликав. Та, певно, він уже помер. Хоча в  пам’яті залишиться назавжди, як і мій Буча. А присвячую це оповідання своїм співвітчизникам і «братам меншим», які загинули в пащі чорно-бильського монстра…

 

1

    Ніч була темною. З беззоряного неба сипала мряка. Під зламаним дубом помирав Буча. Понівечена душа поволі вибиралася з покаліченого, спотвореного собачого тіла. Свідомість проте вперто не полишала його. І він усе розумів. Змутнілими очима вдивлявся у чорну безодню. Але там чомусь не  посвітлішало. Не почулося й голосів звідти. Тоді він спробував завити. Та окрім безсилого хрипіння нічого не вийшло. Як і тоді, коли все починалося. У тому мальовничому Поліському селі, яке розкинулося серед сосон, берізок, дзеркальних озерець, невеличкої звивистої річки. Неподалік від Чорнобиля.

2

На світ божий він з’явився безпорадним. І, на диво всім, майже без шерсті. Навіть людина з великою уявою не назвала б його щеням  кавказької вівчарки. Хоча мама чистокровкою була. Вона мала міцну широколобу голову, м’язисті лапи. Невеликі, косуваті очі темного кольору додавали краси.

Маму любили. Ласкаво називали Азочкою. І обов’язково прагнули погладити довгошерсту спину.

Аза була розумною вівчаркою. Свого безпомічного малюка відтягла в найтемніший закуток буди, та ще й соломою притрусила. Соломи вистачало, бо господар працював у колгоспі сторожем. От і натягав її потроху до власного двору.

…Аза відразу зрозуміла, що з усіх п’ятьох щенят це особливе. Хворе. Понуре. Нудне. Очі в нього мутні, гнійні. В інших уже густий пушок висіявся, а  це – голе. Носик мало сухий  і гарячий. Саме його вона й облизувала  найчастіше.

Господар теж часто зазирав в буду і мацав носи у щенят. Потім задоволено  кректав і погладжував Азі спину. І так, здавалося, буде завжди.

Та біда прийшла раптово. Разом з гостями господаря. Вони довго роздивлялися песиків. Причмокували, зазирали до пащ, м’яли вуха. Все вихваляли Азу. Та коли вона повернулася до буди, не знайшла свого щеняти серед інших.

3

     Його несли в подертій старій фуфайці, що пахла прілою соломою. Здавалося, зараз дужі мамині лапи розгребуть солому і гарячий язик зволожить його сухий писок. Та ні, чиїсь руки немов обценьками боляче здушили тіло. Мало ноги не повивертали. Шию теж різко стиснули дротом, що заважало дихати. Наступної миті він відчув, що летить. Щось мокре, холодне звідусіль обволокло тіло. Це була вода. Він з нею був уже знайомий. Якось довелося змокнути під час зливи. Але тоді вона була не дошкульною, навіть навпаки – звеселяли прудкі кульки. Тепер вода дерлася у ніс, вуха, засліплювала очі. А потім усе раптом згасло. Лапи даремно молотили рідину – цеглина на шиї безжалісно тягнула донизу. Останні рятівні бульбашки повітря вирвалися з пащі й сипонули догори. Зібравши останні сили, цуцик інстинктивно рво-нувся за ними і зумів таки вхопити рятівної суміші з повітря й води. Нажа-хані очі впіймали вузький промінь світла. Та сили вже покидали його. Нев-молима важка цеглина безжально потягла знесилене собаче тільце вниз…

– Миколо! Миколо, світи-но сюди, глянь, щось у траншеї  борсається! – загукав Максим товаришу, скеровуючи підводу на узбіччя.

Чоловіки їхали за сіном, що стояло в стіжку за селом. Обіч дороги в цьому місці залишився капонір від недавніх військових маневрів, котрого вже давно підтопило водою. Тут і натрапили селяни на оказію.

– Собаченя, здається!.. Тягни швидше, ти ж в болотниках, поспішай, бачиш, кінці йому приходять, бульки вже пускає, – визначив Микола. – Тільки обережно… може вкусити…

– Де там, в пащі повнісінько води… Який же то негідник таке втнув?

– За лапи задні бери, вода з легень виллється. Живий, бачиш, вовтузиться.     Треба  в фуфайку загорнути, щоб зігрілося, дрижить.

– Собі забереш?.. – запитав невпевнено Микола, смачно затягнувшись цигаркою. Він уже давно хотів завести собаку, але все не виходило якось.

Максим кивнув головою на знак згоди, подумавши водночас: «Юлечці  сподобається… Хоча Світлана сердитиметься… А-а-а… зрозуміє, скажу, що садок охоронятиме…»

– Може, тобі віддати?.. – кинув несподівано для самозаспокоєння.

– Ні, ні, Максиме, ти його витягнув, тобі й годувати його… Глянь, як до тебе тулиться, – відмахнувся Микола.

– От і добре, – згодився Максим.

А щеня знайшло в собі останні сили, щоб міцно притиснутись до теплих людських грудей. Затихло. Це було його знайомство з добром і злом, зі смертю, початком життєвих випробувань, щедрот і бід.

4

     Врятоване щеня Максим назвав Бучею. Він, колгоспний конюх, який жив неподалік від того сторожа, який хотів утопити бідолашне собаченя, пояснював сусідам такий вибір дуже просто – кінь Буча колись у нього був. Любив дуже вороного, і назвав на його честь цуцика. Буча швидко звик до імені, бо іншого просто ще не мав.

– Де такого чудового вовкодава дістав? – запитували заздрісно односельці.

Дивувалися насправді, бо Максим довго не показував нікому потворного щеняти. Тримав у хліві. Готував йому юшку. Купував у ветеринара вітаміни, ліки. Поки собачук не почав скидатися на справжнього кавказця. Навіть сіра довга  шерсть відросла. Тож на очі односельцям він показався, як мовиться, в усій красі.

Буча Максима теж любив: все п’явся  лизнути  в обличчя. І то був не вияв сліпої подяки за врятоване життя. Подобалися Бучі міцні долоні, які заспокійливо пахли людською оселею. Так і хотілося вткнутися в них писком і безтурботно лежати, вдихаючи ті заспокійливі запахи. Навряд чи можна було відшукати більш підходящі руки для Бучі, ніж ті, в які він потрапив. Ніби в спокуту, за те жахливе недавнє минуле. І хоча кажуть, що собаки передчу-вають біду, йому зовсім ніщо не віщувало про неї.

Але біда на те й біда, що приходить раптово, коли її не очікують. І вона й цього разу  увірвалася тихо, непередбачено і буденно. Наприкінці квітня.

…Максим щовесни випасав колгоспних коней на озимині. Щойно сніг сходив з відведеного під випас поля, він разом з агрономом вибирав найкращу поживу, якою потім здобрювалися посіви. І вже під кінець прохолодного квітня Максим разом з гривастими і Бучею ходив у ранньо-весняне нічне. Відтак на його коней завжди приємно було не тільки дивитися. Доглянуті, ситі. Тож і в роботі – на селі знали – його гривасті найвитриваліші. Крім основної колгоспної праці, за допомогою їх розорювали городи під картоплю, возили дрова з лісу. А бувало, що й  сільські весілля доставляли в місто. Це  тобі не дороге авто, на котре бензину не напасешся…

5

     Ніч минула швидко. Навіть несподівано. Блідий місяць теж непомітно розтанув у серпанковому мливі. Перші промінчики сонця неквапом спивали росу з травички. Десь високо заспівав жайвір. Коні – заіржали. Стривожено настовбурчився Буча. Максим почухав собаку за лівим вухом. Підштовхнув, мовляв, «Пора». Зіп’явся сам з нагрітого кожуха. Потоптався на жаринах ніч-ного багаття. Скинув посивілі від  попелу чоботи і босоніж побрів до живої кринички. Йшов без поспіху, звично, не лякаючись ранкової прохолоди, бо і  взимку полюбляв пройтися  босоніж  скрипучим сніжком.

Дихалося вільно, на повні груди. П’янко пахло полином. Лоскітливо холодила ступні росяниста трава. Біля кринички зупинився. Став на коліно. Зачерпнув у пригоршню води. А  вона мов срібло. Поставиш, бувало, кухоль і за місяць не помутніє. Вип’єш, настрій підніметься. Здоровішим себе відчував. Якось надибав неподалік від кринички нове джерельце. Пробив собі струмок доріжку серед поля. Та диво не в тому. Максим присів біля того потічка і хотів розчистити. Колупнув раз, другий, а фонтанчик і виніс Невеличку рибинку з-під землі. Чи то з річки вона випливла проти течії під грунтом, чи з джерельця. Ніяк не міг второпати. Чудес у природі немало…

Досхочу напившись, Максим  бризнув грайливо на собаку:

– Знаю, знаю, не любиш вмиватися. Протри-но очі, світанок який, глянь…

А в самого раптом під сорочкою пробігли мурашки. «От і постарів…» Пучкою пальців гречно пригладив кошлаті вуса. «Сорок  п’ять… Не так і багато, якщо вдуматися. Ні, ще рано думати про старість… – усміхнувся. – А кому хочеться старіти, скажіть, будь ласка?..»

Здається, недавно все було. Батько зачерпує дужою пригоршнею прозоре диво з польового джерельця, а він, русявий хлопчина підставляє худенькі  плечики під сотні барвистих веселок. «Знаю, знаю, не любиш вмиватися. Протри-но очі, світанок, глянь, який…» Над ранковим полем злітає щасливий дитячий сміх. Котиться ген-ген сонячно-золотистим кульбабовим килимом…

І раптом – грім. У квітні?!. Зірвався з місця  Буча. Завив тривожно. Голкою штрикнуло Максимові в серце те виття. Знову гуркнуло. Ніби з гармат. Сотні гармат. «Щось у селі, певно, трапилося…», – майнуло в голові.

– Бучо, стережи коней! – гукнув, заскакуючи на  вороного.

Село не спало. Той гуркіт випхав усіх людей на вулицю. Сумніви відійшли: щось жахливе відбувалося в сусідньому Чорнобилі. Помітно було й заграву над містом. Поповзли селом плітки, як змії. Подейкували, ніби атомна станція загорілася… Максим, наслухавшись «версій», подався у сільраду. Але  там нічого втішного не  сказали. Голова  лише плечима знизав:

– Не злажу з телефона, але «звідти», – він тицьнув пальцем у стелю, — кажуть, «чекайте розпоряджень». Якісь неполадки на атомній… Щось нечисто там, Максиме, відчуваю нутром…

На душі враз стало тривожно. Максим ляснув долонею коня і помчав додому. Село вже нагадувало розбурханий вулик. Ніхто не звертав уваги на погожий ранок. Не йшли доярки на ферму, механізатори – в тракторний парк. У повітрі застигли страшні слова: «атом», «аварія», «радіація». А за кілька днів з’явилося ще одне: дивне, чуже і лякаюче – «евакуація». Воно вигнало всіх з осель на вулицю. Куди? Як? Що брати з собою?  Чи надовго?..

Стогін… Густий, млосний  стогін… Свинцевий – з людського лементу, дитячого плачу, ревіння худоби, собачого гавкоту, гуркоту автомашин імлисто стиснув з усіх боків розшарпане, сполохане село. Біда розкошувала… Проте якось недоречно, але навдивовиж яскраво і лагідно сяяло сонце. Буяли рожевим квітом ранні абрикоси. Безголосо гинули під ногами, копитами, колесами маленькі соняхи кульбаб.

…Максимова родина збиралися недовго. Взяли найцінніше: документи, гроші, одяг, фотознімки. Навіть хату не закрили на замок, все бідкалися, не забули чого…

6

Аж коли в чужій хаті, далеко від їхнього села, на старій розкладушці заснула Юлечка, Максим згадав про Бучу. Затуркали геть голову ті військові. Всіх підганяли. Бачив же з вікна автобуса, як собака настирливо пробирався  крізь людський гурт, шмигав між коровами, кіньми, підводами, машинами. Бачив, і не насмілювався покликати, бо ж ніхто навіть кішок не взяв з собою.

Очі… Великі, повні жаху очі собаки шукали, певно, його. І коли автобус рушив, Максим щодуху закричав: «Зупиніться!.. Там – Буча! Собака! Зупиніться, прошу!» Але… Водій ніби й не чув. Або швидше й сам був наполоханий. Вчепившись в кермо, сполотнілий молодик щосили тиснув на важіль газу. Ні пари з вуст і пасажири. Всі тікали подалі від опустілого, розхристаного  волею нерадивого людського розуму, сплюндрованого атомом села…

7

Буча бачив, як господар, його дочка й дружина сідали в автобус і коли авто рушило, довго біг за ним. Аж поки старенький «рейсовик» не зник за виднокраєм. Собака, мабуть, ще з півтори години вперто гріб дужими лапами глибокий пісок дороги. А потім впав. Поклав безсило голову на передні лапи і… жалібно заскімлив. Він не розумів чого його покинули. Завив розпачливо. Далеко, десь там під Чорнобилем, таким же моторошним виттям  відгукнулося село. Там йому дали життя. Подарували доброго господаря. А тепер?..

Буча спробував підвестися, але лапи чомусь не слухалися. Так на сільській дорозі, в глибокому піску, він і заснув.

Прокинувся Буча від сонця, що струмувало прямо в очі. І від якогось Вовтузіння під боком. Чорне, кошеня довірливо тулилося до нього, терлося об лапи, перекреслюючи давнє людське переконання про одвічну ворожнечу. Пес лизнув спраглим язиком кошеня. Воно перестало нишпорити, затихло. Він ще раз глянув туди, за виднокрай, де вчора щезнув автобус з його господарем, глибоко втягнув повітря. У ніздрі вдерся незнайомий запах. Але він чомусь не насторожив Бучу. Обтрусившись від піску, покинутий людьми собака, похнюпивши голову, почвалав назад. За ним – кошеня.

Майже біля самої хати величезна чорна сука, лементуючи, кинулася  на маленького супутника, який спритно шмигнув Бучі між лапи, і враз зіщулився, ставши непомітною грудочкою, що й Буча ледве не наступив на кошеня. Різко розвернув голову і погрозливо загарчав на нападницю. Іншим разом він залюбки побіг би за нею. Вона жила по-сусідству. Під плотом її господаря завжди збиралася зграя кобелів. Чорна настовбурчила загривок і відступила.

На подвір’ї було порожньо. Біля напіврозваленої буди  одиноко сиділа курка. Буча раптом відчув, що голодний, але не насмілився зачіпати пір’ясту своячку. Пішов до хліва. В ньому ще пахло коровою. В яслах лежав комбікорм. Спробував їсти. Горло тиснув незвичний смак. Господар ніколи подібною їжею не годував. Довго запивав з’їдене запліснявілою водою, зіп’явшись  на діжку під хатою. То була давня вода. З присмаком гнилизни.

Кошеня теж пустотливо видерлося на край діжі…

Наступного дня село знову ожило. Наповнилося гуркотом автомобілів, тракторів, людськими голосами. Буча аж повеселішав. Бігав довкола чоловіків у респіраторах, протигазах. Обнюхував усе і всіх, сподіваючись учути щось знайоме. Але коли один із військових ударив його ногою під живіт, відбіг. Ліг подалі, поклавши голову на лапи. Насторожено спостерігав, як ті люди зловили «своячку», відкрутили миттю їй голову. Невдовзі нудотносмачний запах заполонив подвір’я. Настирливо занявчало кошеня. Йому кинули кістку. Буча теж помітив її, але навіть не ворухнувся.

– Бачиш, вставився, клятий! Наглитався вже радіації… Тепер понесе десь. Треба його тут «дезактивувати» разом з усім цим лайном. Владе, візьми в кабіні карабін. І м’яса витягни з юшки. Зараз ми його принадимо поближче… На-на-на…

Буча звів насторожено вуха. Відчувши в голосі того опецькуватого недобре, загарчав. Але тепла смачна кістка впала під самісінький писок, на мить забивши духом  розвареної  курятини інстинкт самозбереження.

Та Буча не встиг проковтнути «гостинець» – пролунав постріл. Заплющивши очі від болю, собака рвонув у кущі. Ліву задню лапу нестерпно пекло вогнем. Кавказець спробував зубами  вирвати ту «бджолу». Він пам’ятав, як кусалися руденькі малі комахи, яких господар чомусь ніколи не відганяв від себе. А їх у садку літало чимало. Не раз його жалили. А це знову…

– Он він за деревом! Шляпа, вцілити з двох метрів не можеш! Давай швидше, бо втіче!..

– Ви що, подуріли! – сердито загукав їм старший. – Залиште в спокої нещасну тварину, вона й без вас тут натерпілася!

«Підхльоснуті» мисливським азартом військові не вгавали. Тоді старшина у вицвілій гімнастерці  нагадав їм давню мисливську істину:

– Якщо вб’єте собаку, то рушниця обов’язково зламається! А вона вам ще згодиться…

– Гаразд, Владе, залиш… Чуєш, що старшой каже.

…Якась невидима внутрішня сила змусила Бучу підвестися і пружиною кинула його тіло вперед. Він біг, аж поки в очах не потемніло. Впав несподівано узбіч дороги…

– Глянь, Степане, вовк убитий! – зупинив автомобіль край дороги Петро Шеремет. Він з колегою здійснював звичний черговий об’їзд радіаційної зони.

– Який це вовк? Кавказька вівчарка. Гицлі, певно, застрелили, – заперечив Степан.

Буча почув голоси. Розплющив очі. Перед ним стояли знову люди. У міліцейському однострої.

– То що, заберемо  на  КПП, Степане?

– Він, певно, аж дзвенить від радіації… Ти вже козу, було, припер у відділок. Що з того вийшло? І мені перепало. Загримиш знову, юннат нещасний, цього разу начальство вже не пробачить.

– Мовчи, дай аптечку ліпше, хоча перебинтую нещасного.

– Дивись, гризоне, скажений, мабуть… І сорок уколів не допоможе…

– Та ні… Очі в нього повні сліз. Дісталося бідолашному. З карабіна його хтось шандарахнув. Шарик, Шарик! Бачиш, навіть не ворухнеться. Давай  бинт, міліція повинна допомагати потерпілим. І сала відріж шматок, там – у моєму тормозку. Думаю, він страшенно голодний.

Буча вдихнув смачний запах і враз заспокоївся, готуючись до найгіршого. Йому вже було байдуже, але силкуючись підвести голову, загарчав кволо. Спробував гучніше – з пащі витиснувся глухий стогін. На змученому собачому писку можна було прочитати: «Людоньки, пощадіть! Що я вам заподіяв?..» Моторошно дивилися дужі чоловіки на ті  собачі сльози.

–  Спокійно, Шарику, спокійно, – примовляв  лагідно  «юннат», бинтуючи пораненого, – все загоїться, як… на собаці.

– Поїхали вже, він все одно помре, крові  багато втратив. Поклади в кущі – гицлі  доб’ють чи кабани  роздеруть…

– Тобі б на живодерні працювати… Подай ліпше пляшку з водою, напою ще, може, оклигає…

Знову вкотре Буча учув людський запах. Він уже не насторожував. Не віщував біди. Але й не нагадував  господаря. То  був зовсім  інший  запах.

–  Поїхали! Поїхали, часу обмаль, Петре! – квапив колегу міліціонер.

Невдовзі їх автомобіль зник, залишаючи на самоті пораненого собаку. Зашелестів таємниче ліс. Осамотнілий. Без звірів, птахів. Без любителів лісової романтики.

8

     Довго приходив до тями після того нещасливого випадку Буча. Днями лежав і ретельно зализував свою рану. Коли відчув, що може йти, накульгуючи подався до знайомого джерельця. Несамовито пив прохолодну воду. Ніби прагнув вгамувати голод і біль. Ніжне сонце, терпкі пахощі трав нагадали йому про прихід літа. Буча знав цю пору року. Юленька, донька господаря, частенько заманювала його в ті спекотні дні до річки. Йому не подобалося це. Нагадувало про щось жахливе. Особливо, коли вода настирливо вдиралася в  ніздрі, до пащі.

Проте він намагався ставитися до тих ігор байдуже, бо не бачив у дівчинці «ворога». Навпаки, її добродушність, ніжний тон у голосі змушували підкорятися, забувати про  неприємне. А ще, коли Юленька погладжувала бочок і спину, він був здатний на все. Дівчинка теж не залишалася в боргу. Кожного разу приносила до буди щось смачне. Навіть після того як батько вже годував кавказця. Вимивала тарілку і підстеляла під неї клейонку чи газету, щоб чистенько було після  трапези в буді. О! То були чудові моменти долі! Буча від задоволення потер лапою писок…

 

9

Швидко минали дні і ночі. Сонце іноді ховали хмари і  на  змучену землю падав незатишний дощ. Після нього раптом у траві з’являлися яскраво-червоні з білими цяточками гриби. Під кінець літа їх виросла ціла армада. І Буча навіть не звертав уваги на них. Бувало, доводилося разом з мишею їсти траву, листя і той розцяцькований гриб.

Збирав, що трапиться, аби жувалося. Хоча іноді щастило знайти пташині, а то й курячі яйця. Несучок чимало блукало лісом. Їх яйця були справжнім де-лікатесом. Від них у животі відчувалась ситість, і лапи дужчали. Приловчив-ся Буча вживати ті ласощі: візьме в пащу, прокусить і вип’є, не зронивши й краплини на землю, а шкаралупку залишить. Пташки її потім клювали.

Проте останнім часом харчовий асортимент настільки збіднів, що довелося навіть на вегетаріанську дієту сісти; не те що шкаралупки з’їдати, а й траву знову жувати, гриби.

Від тієї дієти у Бучі живіт підтягнуло аж до хребта. Він став цибатим. Надто вухастим. Хутро на спині, загривку збилося в куделі, а біля хвоста почало вилазити. Отож вигляд у колишньої хазяйської вівчарки, треба сказати, був нікудишнім. Проте собака на те не звертав ніякої уваги. Він все частіше намірявся повернутися до господаревої оселі. А раптом той повернеться. Шукатиме його…

Одного дня Буча вийшов з лісу на шосе. Був, як завжди, голодним. Відтак порожній шлунок підштовхував його до зеленого «Жигуля», що стояв на обочині. А може згадався міліцейський легковик і ті люди, які врятували його пораненого. Машина подібна ж геть. Натомість побрів на голос. Тим більше, що звучав він ніжно і добродушно, зовсім  як у  Юленьки…

– Іди, мій собачка, сюди, бідненький. Мамо! Мамо, дивись, хтось собачку загубив!

– Оксано! – пролунало різко, аж листя зашурхотіло на деревах. – Облиш, кажу. Брудний… Із зони, мабуть… Миколо, поїхали, чого стоїш? Дитина нуклідів набереться ще від цього мутанта приблудного. Бачиш, як очі горять.    Своїх  дома  вистачає… Понавозили тих переселенців…

Якби Буча міг говорити, то сказав би: «Їдьте…» Але… Інтелігентним, певно, був. Він лише мирно помахав облізлим хвостом дівчинці, яка сумними очима дивилася на нього через вікно автомобіля.  Хіба ж він винен, що став таким? Чи не заслуга в тому людей? Чи не їх руки сплюндрували оселю господаря, розламали його буду? Може, він і думав так, похнюплено бредучи узбіччям назад. У зону, що її відгородили люди. Навіщо? Що його кликало туди?..

Раптом з-за дерев вилетіла вовчиця. Трохи менша за Бучу. Либонь, теж давненько не полювала. Вона вишкірила жовтуваті надщерблені зуби. Він раніше, в нічному, відганяв подібну знайомку від коней. Але та була більшою, з міцними зубами. В їх міцності Буча навіть встиг пересвідчитися. І  досі на загривку  залишився глибокий слід.

Згадавши ту бійку, він теж вишкірив зуби, підготувався до оборони. Проте вовчиця не відскочила. Так і сиділи вони, аж поки не почало смеркати. Вовчиця не зводила з Бучі склянистих очей. Бучі набридло – він оббіг її підтюпцем і… подався в село. Сіроманка поволі посунула за ним.

Біля хати господаря було порожньо. Військова техніка поламала дерева, кущі, загорожу. Осиротіло лежала розбита цямрина. Криницю засипали. Будинок теж мало чим нагадував колись чепурну оселю. Віконні рами зяяли чорнотою, здавалося, що то – чиїсь великі виплакані очі. Лякала й ви щерблена паща дверей. Вітер моторошно порипував відламаним причілком, здираючи вапняні хмаринки з порепаної стіни.

Буча голосно завив. Його підтримала  вовчиця. Проте він не зрадів такій підтримці. Десь у глибині своєї душі сподівався почути таке ж собаче зави-вання. Та чувся лише голос сіроманки…

На похмуре небо викотилася яскраво-біла куля Місяця. Він ніби захотів послухати  страшне безпомічне завивання. Вихопив на мить з пітьми колючий дріт, іржаві таблички з трикутничками, напіврозібрані, розкрадені оселі, їх чорні, порожні віконниці і знову закотився за хмарину. Враз почорніло. Буча ще гучніше завив, ніби вимагав повернення того хоч і холодного, але світла.

І він згадав усе… Он там, з величезної баюри  його витягнули напівживого. Тією вуличкою бігав за господарем до конюшні. За тим магазинчиком в нього ціляли камінням шкільні розбишаки. Він таки добре провчив їх одного разу: навіть штани кільком подер. Трохи далі відбувся справжній бій із сусідським Сірком. За Чорну воювали! Як вона тоді дивилася на нього, переможця! Після тієї бійки і старий бульдог, що жив через три хати від господаря, завжди шанобливо дивився вслід. Проте Буча ніколи не зазнавався. Він лю-бив  це село, його людей, їх дітей, як мовиться, на всю широту собачої душі. А  тепер, де всі вони? Чи повернуться сюди?..

10

…Максим глянув на Місяць. Зіщулився.  Якось незатишно стало на душі.

– Пішли, Івановичу, до хати! – гукнув з порога Петро Тимофійович, колгоспний бригадир, який дав притулок його сім’ї після евакуації. – Прохолодно сьогодні. Мабуть, дощитиме. Такої ночі не прибіжить твій Буча, не чекай.  Пішли, кажу, по чарці  вип’ємо, свято ж…

– Яке? – байдуже запитав Максим.

– Сьоме листопада… Побалакаємо. Хату твою, нарешті, замочимо. Вже хлопці, підлогу настеляють. До Нового року переселитесь…

– Зараз іду! Думаю, захворів десь, чи слід загубив. Так не може бути… Читав, що собаки за сотні кілометрів повертаються додому.

– Івановичу… Може, він нікуди й не пішов від хати…

– Або з голоду десь помер… Хороший пес…  Ледве живого з капоніра витягнув щеням. Звикли всі до нього. І Світлана теж… Спочатку не хотіла його… Через Юльку змирилася. А потім і сама полюбила його… Розумний пес був.

Чоловіки сіли до столу. Налили по чарці. Мовчки випили, Закусили. Випили ще по одній.

– Революція… Партія… Перебудова, – «завівся» раптом Максим. – А тут –Чорнобиль… Всі ми думали, як один, про партію…  Але  хто тепер думає про  нас?  Хто за селянську долю коли-небудь переживав, Петре? Тільки вимагають від нас. Давай дешеве молоко, дешеве м’ясо… А де їх брати? Старі своє потихеньку відживають, а молодь і не дуже поспішає на виручку… А ціни?..  На молочко просто сміш-ні… дешевше від мінералки. А в магазині втридорога потім купуємо  Реформи, парламенти, вибори… Де ж раніше ви були, гас-спада ха-рошіє?..  Повмирають люди, загинуть села, побачиш, Петре. Шкода…

– Правильно міркуєш, Максиме! – спробував заспокоїти конюха бригадир.

– Що тут правильного? Денно й нощно копирсаємося в гною, землі. Ранком і ввечері, в дощ і спеку, без вихідних і свят, без відпусток. Навіть про хвороби забуваємо. Люди, як собаки, і собаки, як люди… Все! Завтра  візьму машину і поїду в зону!..

– Гаразд, Івановичу, то буде завтра, а зараз перекуси трохи, тебе вже геть розібрало. І картопелька охолонула. Можуть не пустити в зону…

– Пустять!

– Зона ж, Івановичу…

– Прорвуся! Налий ще по одній, Петре. – охолонув Максим, – Ти правий, завтра  видніше буде.

– Не  переживай, Івановичу, читав я в якійсь газеті, що в Америці один собака повернувся до свого господаря через декілька років. Стільки кілометрів відміряв лапами!.. А ще є там спеціальне кладовище, де за великі гроші собак ховають. Зовсім, як людей…

– Отакої!  У нас людину  не можуть  нормально поховати, а там собакам така честь… Ти бачиш!  Що то за газета?  Хоча… ми ж люди. Мордуємо нещасних тварин. Ні, спочатку ми знущаємося над собою, а тварини вже страждають від нас. Ні, таки прорвуся. Живий Буча, відчуваю, чекає на мене. Винний я дуже перед ним, Петре…

Тієї ночі Максиму не спалося. Снилася різна химерія. Нібито він у Нью-Йорку. На цвинтарі. Скрізь чистота і порядок. Іде він асфальтованою доріжкою. Обабіч – собачі погруддя. Аж раптом – похоронна процесія. З десяток чоловіків і жінок, одягнутих в чорне. На катафалку – труна, в ній… соба-ка. Придивився  – Буча…

Ранком Максим пішов до колгоспної контори. Голова правління дозволив взяти «Ниву» з водієм. Але Максим сам сів за кермо. Шлях був нелегким. З водієм Максим майже не розмовляв. Щемно було на  серці. Їхав, здавалося, в гості.  Гостинець прихопив – кістку з м’ясом.

Чим ближче під’їжджали до зони, тим тривожніше ставало. Довкола жодної живої істоти. Одні берізки й сосни стояли непорушно. І зовсім самотньо.

«Нива» зупинилася біля смугастого шлагбаума. Старший контрольно-пропускного пункту доповів кудись по телефону. Лише через годину пообіцяв приїхати звідти ще старший за чином від чергового. Чекаючи на нього, Максим  почав згадувати рідне село, своє життя. Колись, осиротілий, знайшов тут притулок. Люди розповіли, що батько на міні підірвався. Розорював забуте повоєнне поле трактором і наліз на «фашистський подарунок» з часів Вітчиз-няної війни. Мама не витримала раптової розлуки з чоловіком, через рік піш-ла за ним.  Сельчани зігріли, нагодували, одягнули, а потім доглядали, як за рідним. Так і залишився в тій стороні. Не шукав щастя в іншому місці. Були й гарні вчителі. І робота справна. Спочатку за кіньми доглядав, потім причіплювачем техніки став. Виділили  трактор пізніше. Та не міг на ньому працювати, все батько згадувався. Не витримав і пішов з тракторного парку. В конюхи. То – від діда, мабуть. Це зараз ця професія не престижна. А тоді… Перший чоловік на селі. Зумів і Максим відродити колишню дідівську гордість. Одружився на красуні-доярці. Разом хату поставили з різьбленим причілком. Садок висадили, бджіл завели. Жили не гірше від інших. Донька Юля – дівча як маківка. І на тобі, в один день – ні села, ні хати, ні коней. Та ще й Буча пропав…

– Шкода собаку, розумним був, вірним, – несподівано вголос промовив Максим.

– Так ви собаку приїхали шукати? – відверто здивувався високий молодик у формі капітана міліції.

– А що тут дивного?.. – теж питанням сердито відповів Максим.

– Марна справа, їдьте додому. Не можна туди. Самі знаєте, радіація там висока. Хочете, щоб мене посадили…

Так і повернувся Максим ні з чим «додому».

11

…Буча прокинувся від холодних білих мух, які  настирливо липли до носа і миттю зникали, залишаючи мокрі краплинки. Щоб зігрітися чи, можливо, знайти щось на сніданок, він щодуху припустив до лісу. Туди, де сподівався  розжитися на якісь харчі. Туди, де можна було сховатися від настирливих  холодних  мух.

Проте він не знав, що там на нього чекало ще одне нелегке випробування. Безрадісне й дошкульне майбутнє, про яке він і не підозрював. Адже націлений був на одне: як і чим загасити нудотне відчуття голоду. За ним, намагаючись не  відставати, бігла вовчиха.

Вже майже геть стемніло, коли  Буча вишкріб, ламаючи пазурі, з-під підмерзлого снігу мишу. Цього разу йому справді пощастило – сіренька вдалася нівроку. Він тримав її під лапами. Тепла напівжива грудочка приємно гріла лапи, розбурхувала шлунок, виштовхуючи гарячу слизоту на здерев’янілий язик. Відчувши, як грудочка ворухнулася, зі стислим гарчанням міцніше  причавив її лапами. Червоні краплі крові пирскнули в сніг. Раптом Буча почув скимління. Він повернув голову – неподалік лежала вже знайома вовчиха. Голову поклала на передні лапи, а язик звісила на бік. Буча загарчав. Сіроманка не відскочила, навпаки, зовсім по-собачому заскавчала. Тоді він вхопив свою здобич у зуби і відбіг убік. Вовчиха попленталася за ним, дотримуючись дистанції. Тим часом з-під Бучі вишмигнула ще одна миша. Він спритно притис її до снігу, а ту, першу, миттю ковтнув.

Вовчиха  почала  підповзати ближче, виставляючи наперед лапи. Коли вона опинилася зовсім близько, Буча вгледів, що лапи у сіроманки понівечені. Щось незрозуміле змусило його припинити скромну трапезу. Заспокоївшись трохи, спробував знову їсти вже охололу мишу. Він добре знав: якщо не про-ковтне її зараз, то незабаром вона стане, мов камінь.

Вовчиця  продовжувала наближатися. Наступної миті Буча настовбурчив загривок і рішуче ступив назустріч, вишкіривши зуби.  Їх очі зустрілися. Але  то  був не хижий холодний блиск, не хитрий, а затуманений болем, голодом, напівзгаслий вогник затухаючого життя.

Буча взяв зубами мишу і поклав її до лап вовчихи. Сам відійшов. Проте вона не кинулася відразу на їжу. Важко втягнула в себе повітря, поволі підвелася і підійшла до «подарунка». Буча відвернувся. Він чув, як сіроманка почала спроквола їсти здобич. Тепер усе  ясно: «Сіра вже не відстане від мене». Ретельно розгріб сніг аж до листя, нагріб його до  купи, і зарився в неї, заховавши між лапами холодний писок. Завтра йому доведеться довго полю-вати…

З того часу вовчиха не покидала  Бучу. А він і не ховався. Навпаки, коли вона відставала, чекав, вдаючи що зайнятий полюванням. Впіймавши все-таки мишу, клав її на слід у снігу, добре знаючи, що Сіра підбере, а сам шукав іншу. Бувало, знаходив. Невдовзі  його лапи теж почали мало чим відрізнятися від лап супутниці. І коли вдарили лютневі морози, днями не вилазив зі своєї схованки.

Одного надзвичайно дошкульного вечора Сіра сміливо увійшла до лігвища Бучі, а він одразу відчув, як добре в ньому мати сусіда. Єдине, до чого він довго не міг звикнути, – запах. Серед мішанини найрізноманітніших, які міг тільки  розрізняти  його талановитий ніс, виділявся особливий, давно знайомий. Ворожий… Саме той запах і змушував щось згадувати. Інколи вночі він мимоволі виштовхував його з нагрітого лігвища. Тоді Буча нестримно вив. На весь ліс. А Сіра чомусь не підтримувала. Можливо, здогадувалася, що то – собаче тужіння…

12

Наступна весна прийшла до лісу несподівано. Десь зверху, над верхівками пожухлих сосон різонув шмаття похмурого неба сонячний промінь, перетворюючи в брудну кашу іскристий сніг. Зажебоніли струмки, даючи всьому живому вдосталь напитися талої води. Буча, припавши до одного з них, пив, аж поки не поважчав живіт. Те ж саме вчинила й Сіра.

Вони йшли поруч – собака, який залишився без дому й господаря, і вовчиха, звикла до собаки й принишкла від біди. Йшли, не відаючи куди. Вперед, сподіваючись кожен на своє. Обезлюднена, зігріта першим теплом зона поріднила їх, загасивши давню обопільну злобу, витравивши ненависть голодом, холодом, одинокістю. З’єднала бажанням вижити. Продовжити, зреш-тою, свій рід…

Бучі здавалося, що все довкола вимерло. Навдивовижу дивна тиша стояла в лісі. Йому хотілося швидше вибратися з цих мертвих заростей. Вийти на дорогу, яка веде до села. Зустріти людей. Свого господаря. Його доньку.

Якби оце вздрів їх, щодуху біг би, доки вистачило сил. Потім облизав би руки, лице, впав на спину, вивалявся б у грязюці. Гарчав би, викручуючи «вісімки» хвостом…

Попереду, в чагарнику, щось завовтузилося. А через мить звідти висунулося страхіття – чорна, щетиниста голова з хижо випнутими іклами, червоними вуглинами очей. Сіра аж відсахнулася, притиснувшись до нього, певно, це й піддало йому сміливості. І він рвонув уперед. Буча спритно вивернувся з-під ікол, а коли кабан, несподівано спіткнувшись, завалився на бік, стрімголов кинувся на нього. Щелепи ніби автоматично стиснули загривок під вухом волохатого монстра. Той дико захрипів, силкуючись підвестись. Не вдалося.

Краєм ока Буча помітив, як Сіра теж вчепилася в ляжку кабана. Але той маневр був помилковим. Щетинистий, підхльоснутий різким болем, раптом зіп’явся на передні ракотиці і різко мотнув знизу вверх могутньою  головою.

Буча навіть не встиг відчути, як гостре ікло розпороло йому лівий пах – він завис на мить у повітрі, а потім важко гепнувся між деревами. Вовчиха ж трималася намертво. Але побачивши, що кабан, не звертаючи на неї уваги, вперто наступає  на собаку, вдалася до іншого маневру – відпустила ногу і забігла наперед, ризиковано граючись небезпекою просто під іклами. Кабан зібрався підчепити настирливу вовчицю. Та завдана Бучею рана, осадила  його. Користуючись цим, Сіра гризонула кабана чимдуж за вухо. І тоді щетинисте страхіття  нарешті відступило, голосно рохкаючи.

…Рана Бучі була глибокою. Він спробував дістати її  язиком. Не вдалося. Спробував ще раз – пролунало жалібне скавчання. Безпомічне й безсиле. І тоді підповзла вовчиця… Буча заплющив очі і пірнув у морок. А Сіра ретельно і довго зализувала гарячий закривавлений бік свого рятівника, який знову вкотре боровся зі смертю, невідомо чим втамовуючи спрагу життя.

Вона теж цього не знала, як і не знала, що ще довго потому мандруватиме зоною в пошуках їжі для нього і себе. На першій порі їй пощастить впіймати зайця. Носитиме і воду в пащі пораненому собаці. Стрілятимуть їй навздогін і гицлі. «Зонівські блукачі» навіть не підозрювали, що, прикидаючись підстреленою, вона майстерно обдурювала їх. Ганяючись за живучою сіроманкою, вони віддалялися  від лігва Бучі…

13

Саме тоді, коли Сіра так щасливо уникнула тих пострілів, відволікаючи давніх своїх ворогів від Бучі, до зони увійшов травень. Збуялий високими травами, навдивовиж яскравими квітами актеї, смолки, зеленчука. Незвично мовчазний. Здавалося, все застигло в чеканні чогось несподіваного. Проте, якби хтось із людей запримітив сіру вовчиху, то зрозумів би – вона збирається народити щенят. Але ніхто б не здогадався, що Сіра не собака, а Буча – не вовк. Невблаганна зона змінила їх зовнішність, ніби зла чарівниця. Хоча матінка-природа була все ж сильнішою і всіляко прагнула перебороти ту страшну реальність підступної радіації – дала можливість продовжити рід собачий. Дала вона шанс і людям – її найдосконалішому витвору – вони зуміли-таки покинути ці лихі місця.

Уявіть – потоп,  чи землетрус… Хоча радіація набагато підступніша. Змусила ж вона у цій «зоні» залишити багато дорогого людям: будівлі, вулиці, сади, і курей, гусей, поросят, коней, корів, телят, собак. Чимало їх блукає довкола. Самотні, вони якимось дивом живуть, знаходять їжу. Їм іноді щастило і вони продовжували свої поневіряння, дичавіючи без людської турботи.

Не раз доводилося зустрічатися з ними й  Бучі та Сірій.

…Полудень надокучував спекою. І Буча, тягнучи тушку кози, зупинився  перепочити. Залишивши під кущем ялівцю ношу, почав нюшкувати, де б знайти хоча б маленьку калюжку. Спраглий язик, здавалося, випаде. Аж раптом на галявинці Буча вгледів корову. Вона навіть не відскочила, не відбігла, коли він підійшов до неї. А знайомий запах молока штовхав собаку усе ближче. До розбухлого синюватого  вимені,  з якого вже скапувала біла масляниста рідина. Буча інтуїтивно  вчепився у відвислий  сосок. Тепле, густе молоко бризнуло до висохлої пащі. Живлющим струмочком зажебоніло до змореного шлунка. А корова стояла, мов  укопана, ніби й чекала цього. Наситившись досхочу, Буча розпластався поряд. А в лігві на нього чекала Сіра. Буча спочивав. Він навіть не підозрював, якої непоправної біди щойно завдав собі, висмоктуючи з приреченої худобини отруйну рідину…

Коли Буча повернувся до лігва, довго обнюхував мертвих щенят. Не міг ніяк второпати, що сталося з ними. Вони лежали нерухомо під боком Сірої. Вже охололі. Померли, певно від голоду, бо у вовчихи вже кілька днів тому не стало молока. Але ще одне щеня кволо вовтузилося між лапами. Чіплялося як могло за життя.

14

      Новосілля у Максима і його родини було гучним. Голова сільради урочисто вручив йому ключі від будинку, виголосивши  довгу тираду про те, що, мовляв, лихо є лихо, а жити треба. Натякав, що час невдовзі залікує тугу за покинутою  дідизною. Та й оселя нова не гірша від  залишеної. Всі  тисли  руку Максиму. Ніби й лиха не було. Тільки  бригадир  Петро Тимофійович взяв мовчки його за плече і відвів убік.

– Не сумуй, Івановичу. Пережили війну, голод і це лихо здолаємо. Люди в нас добрі. І край наш чудовий. Звикнеш. А щоб легше було, візьми подарунок мій. – Бригадир нагнувся до корзинки, накритою хустиною. – Думаю, сам назвеш, я не відважився…

З корзинки на Максима чорними гудзиками оченят дивилося щеня. На загрубілу від вітрів, дощу і сонця щоку  конюха  скотилася непрохана сльоза. Бригадир, побачивши  тимчасову слабість Максима, зніяковів і мовив:

– Гаразд, Івановичу… Я те… Піду, а ввечері загляну…

Максим лише кивнув у відповідь, беручи до рук щеня:

– Йди до мене, Буча, йди, маленький…

А в цей час у зоні з Бучею діялося щось незрозуміле. Він  не знаходив собі  місця. Мов навіжений бігав довкола лігвища. Дряпав лапами дерева. Перекидався. А потім раптом кинувся прожогом з лісу на давно забуту сільську дорогу, яка вела до покинутого, сплюндрованого, вже місцями геть зарослого бур’янами, села.

…Почало вже темніти, коли знесилений Буча заповз під  зламаний дуб. Від утоми втратив нюх, тож просто грудьми наштовхнувся на переляканого кота. Якби Буча придивився і обнюхав те наполохане дране звірятко, то, певно, впізнав би в ньому кошеня, що колись прийшло сюди разом з ним з далекої левади – після виселення людей. А хіба ж міг зупинитися той кіт, нажаханий всіма бідами й голодом біля цього пса – майже лисого, з відірваним вухом, пошматованим гнійним боком і писком, геть вкритим страшними виразка-ми?..

Буча повільно зіп’явся на передні лапи голосно загавкав у темне провалля  ночі, ніби хотів, щоб той моторошний поклик долинув до Космосу. Але моторошний гавкіт просто летів над зоною, зриваючись у вовче виття, і незрозумілим хрипінням відлунювався від сірої мряки.

Нагавкавшись, Буча поклав голову на лапи і закляк. Сили полишали його. Ніби вгадуючи це, спокійно підійшов кіт. Потерся головою об собачі лапи і вмостився під його ще теплим боком, випустивши з пащі на розмоклу землю шматочок закам’янілого хліба. То був невеличкий запас на чорний день. Котячий…

З неба сипонуло ще дужче. Заскрипіли дерева. Вони  були  надто старими і, певно, пригадали зараз давню легенду про те, як собака і кіт врятували людей від голоду, віддавши їм хліб, який відібрав у людей Бог, розгнівавшись на них за неповагу до дару Господнього. Рипіли тужно дерева біля забутої господаревої оселі і безпорадно спостерігали, як тепер люди не можуть нічим допомогти своїм легендарним рятівникам. І навіть не побачать, що їх кіт вже назавжди затих, згорнувшись калачиком під ще теплим боком Бучі.

Буча ще раз зазирнув мутними очима у чорну безодню ночі. Проте там не посвітлішало. Не почулося й голосів. Він спробував завити. Та окрім безсилого хрипіння, нічого не вийшло. Тоді Буча широко відкрив пащу, і щосили втягнув вологе, гіркувато-холодне повітря. І затих.

Зона цього разу не хотіла дарувати йому навіть найменшої надії.

А десь далеко в лісі пронизливо вила вовчиха…

Перегляди:442
Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Інші видання:
"Народні казки про тварин". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Велика розмальовка до "Український народних казок про тварин"     Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Василь ТИМКІВ, Олена ПОДРУЧНА "Словник музичних термінів"     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”