Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Просто читайте
Натискайте
"Читальня-Книжкова полиця"
і просто скачуйте книги
у форматах
Pdf або Doc
Читайте і насолоджуйтесь)
baner-korekta-2019
Ігор Вітик – Україна у вирі боротьби за незалежність (історична публіцистика)
Василь Тимків – Тонкі аспекти державного управління
Роман МАТУЗКО – Московська імперія vs Українська держава
Олексій Карпенко – графіка: історична тематика

Сценарій художнього фільму за романом Станіслава Стеценка

«Чорна акула в червоній воді»

Посеред безкрайнього океану у світлі величезної кулі місяця, на  чорному гумовому плоту, сидить виснажений чоловік. На чоловікові замість одягу дрантя зі слідами засохлої крові, яке колись було морською формою.

Чоловік притискає до грудей весло, і, нахиливши голову, дивиться, як з води два палаючих, широко посаджених ока, розглядають  його. Смерть в океані – звичайна справа.

Риба неквапливо ворухнула хвостом і своєю великою плескатою головою, з кількома рибами-прилипалами на писку, штовхнула пліт.

Чоловік, прилаштувавгись, спробував веслом, наче списом, тицьнути и рибі в жовте око. Не дістав.

Тварюка ! Потвора! Нічого огиднішого не бачив за усе своє життя! – прохрипів чоловік.— Мерзото, скільки ти вже зжерла моряків? Як ти їх діставала? Нахиляла плота? Залиш мене у спокої! Пливи геть! Геть!

Починало сходити сонце. Океанський монстр, рятуючись від гарячих променів, почав опускатися в глибину.

Риба повернеться. Вона завжди зникала вранці і поверталася увечері. Чоловік нахилився до води, вдивляючись у зелену товщу. Риби не було.  Замість риби він побачив своє відображення. Там відбивався чужий, неначе у мумії, череп, обтягнутий чорною шкірою на тонкій шиї.

Зійшло сонце. Чоловік  відклав весло і дістав з-під сорочки   пластикового, схожого на невеликий циліндр, герметичного  міні контейнера, який на мотузці висів у нього  на шиї. Чоловік відкрутив кришку,  дістав карту центральної частини Тихого океану і довго вивчав її.

Крім карти в контейнері лежав учнівський зошит і пачка стодоларових купюр.  Чоловік з чималими зусиллями дістав зошит.

Він поклав зошит собі на коліна.   На обкладинці ве­ли­ки­ми кос­тру­ба­ти­ми лі­те­ра­ми бу­ло на­пи­са­но: «ЩО­ДЕН­НИК МО­ЖЕ БУ­ТИ ПРО­ЧИ­ТА­НИЙ МНОЮ АБО АЛІ­СОЮ А.». Трохи нижче було намальовано череп зі схрещеними кістками. Чоловік почав гортати сторінки.

*** 

Титри на екрані: 3 травня 1975 р. Дикторський текст за кадром. Герой читає свого щоденника.

В класній кімнаті учитель історії Гегемон діс­тає зі свого портфеля но­жи­ці, підходе  до  парти і заходиться зістригати Мил­ці Гольдфарб манікюр.

Міл­ка Гольдфарб — це моя симпатична су­сід­ка по пар­ті.

 

Досить довгі нігті були вифарбувані у яскравий рожевий колір. Гегемон схилився над нею, майже обійнявши, тримаючи лівою рукою її запястя, а правою ножиці і так робив свою брудну роботу. Коли він обіймає Милку, у нього від збудження тремтять руки, чути його важке дихання.

У Мілки Гольдфарб бать­ки пра­цю­ють в Ін­дії у радянському торгпредстві  і при­во­зять їй ку­пу ши­кар­них шмо­ток. Мілка збирається після школи по­ї­ха­ти в Аме­ри­ку і ста­ти ма­не­кен­ни­цею.

Вона взагалі закохана в Америку. Тому її і  прозвали — Мілка-Голівуд.

Окрім Мілки Голівуд у коло моїх найближчих друзів входить двоє моїх однокласників: Скажений Чарлі — в миру Сергій Чарлітов. і відмінниця Ірка-Зубрилка  — в миру Ірина Щапова.

Скажений Чарлі сидить за партою, що на ряд попереду, а Зубрилка – як справжня відмінниця, на першій парті біля учительського стола.

Щодо Скаженого, довжелезного юнака, все теж доволі просто. Це прізвисько причепилося до нього, ще у початкових класах

І про себе. Я — Кощій, а в миру — Вадик Шевчук. До п’ятого класу мене, правда, називали Вадиком Козаком. Я народився в маленькому козацькому містечку, а потім ми з батьками переїхали в Одесу. Ото ж я і став «Козаком».  А вже десь після п’ятого класу, коли  я став худим, високим, з Вадика Козака мене поступово перехрестили  на Вадика Кощея.

Скажений  Чарлі, що сидить попереду, із червоним обличчям  через плече зиркає у бік Гегемона і бурмоче прокльони.

– Давай уб’ємо Гегемона!— шипить Скажений. – Ох вже ці ревнощі! Бо він закоханий у Мілку-Голівуд.

– Поговоримо, – підморгую   я.

Неспоівано до класу заходить ди­рек­тор школи Семен Семенович Трупіков.

— Ну ось, — каже він  — це і є дев’ятий «Б», а це — ва­ша но­ва вчи­тель­ка фі­зи­ки. Її зва­ти…

Но­ва учи­тель­ка увій­шла, блис­нув­ши бі­ло­зу­бою, як у кі­но­зір­ки, пос­міш­кою. У неї бу­ли вузь­кі стег­на, тон­ка та­лія і хо­да про­фе­сій­ної ма­не­кен­ни­ці. Кар­ти­ну він­ча­ли роз­кіш­ні тем­ні ку­че­рі, ниж­че пле­чей, і та­кі ж тем­ні очі.

Міл­ка-Голівуд  вивела мене із задуми — да­ла  щиг­ля не­рів­но об­рі­за­ним ніг­тем і сіла поряд. Відкинулась на спинку стільця і закинула ногу на ногу

— Ну що босяк? Вона шикарна? — холодно запитала Голівуд.

— Пос­лу­хай, — ска­зав я, — як, во­на ска­за­ла, її зва­ти? – відповів питанням на питання.

  • Хочеш сказати, що тобі памороки забило, закоханий школяре?

«Закоханий школяр»? Ось так, мабуть, і народжуються різні  ідіотські прізвиська.

На нас­туп­но­му уро­ці Голівуд оповіла все докладно:

— Ну, босяче, зва­ти її Алі­сою. Не­за­між­ня, але має дво­річ­ну донь­ку. Їй 22 ро­ки. Хо­ча схо­жа вона на де­ся­тик­лас­ни­цю.

 

***

Чоловік  у пошматованій військово-морськійо формі перегорнув останню сторінку, згорнув зошит і ще раз подивився на обкладинку, де  бу­в на­пи­с: «ЩО­ДЕН­НИК МО­ЖЕ БУ­ТИ ПРО­ЧИ­ТА­НИЙ МНОЮ АБО АЛІ­СОЮ А.».  Вклав зошит до гермоконтейнера з картою і сховав під сорочку.

Чорний гумовий пліт тихо похитувався на невисоких хвилях. Чоловік на плоту озирнувся навкруги. Провів рукою по пошерхлих губах – нестерпно хотілося пити. Іще раз озирнувся навколо – молот-риби  не було видно. Повільно рачкуючи, тримаючись за тонкий канат, що звисав  зі  щогли,  спустився у воду. У воді трохи полегшало – спрага відпустила. Він повільно  заповз на пліт.

Тепер його почав мучити голод. Траплялось на пліт залітала летюча риба.  Та за  останні два дні не трапилося жодної  рибки.

Чоловік  нахилив голову до води. Нижня частина плота  була вкрита шаром планктону. Він  чув, що планктон  втамовує  голод. Ребром весла  зішкріб  трохи  планктону і  спробував їсти.

Потім взяв у руки свою єдину зброю – весло і щільніше притиснувся спиною до щогли. Мірне погойдування плоту  заколисало його.

Чоловік  з-під обважнілих повік подивився на зникаюче за обрієм сонце. Морок швидко огортав океан. У напівсні він полинув далеко. До  Одеси — курортного мiсті на узбережжi такого далекого Чорного моря.      

***

Одеса, коли наприкінці восьмидесятих Горбачов відкрив СРСР для західних туристів, бук­валь­но зах­ли­ну­ла­ся вiд їх нап­ли­ву.

Юна бельгійка – Жаклін О’Тул –  у свої шiстнад­цять рокiв вже ма­ла звабливу статуру i, помiтив­ши ки­ну­тий в її бiк хти­вий пог­ляд, кож­но­го ра­зу здри­га­ла­ся: спер­шу в тро­лей­бусi, а потiм йду­чи тем­ни­ми за­вул­ка­ми.

Вона тро­хи роз­сла­би­ла­ся, коли опи­нилась в центрі міста.

Він – цей бо­же­віль­ний ста­рий – приз­на­чив їй зус­тріч на Приморському бульварі. Коли він по­ба­чив­, що во­на переглядає кни­ги в антикварному ма­га­зи­ні, то одразу пі­дій­шов і запи­тав:

  • Що ви шукаєте, чарівна панно?
  • Мені потрібне щось із пер­ших ви­дань Гоголя. Саме тут, в Одесі, Гоголь працював над другим томом «Мертвих душ». Мій батько пристрас­ний ко­лек­ці­о­нер книж­ко­вих ра­ри­те­тів. А зав­тра у ньо­го день на­род­жен­ня.

— Ви фран­цу­жен­ка? — спи­тав ста­рий, обмацуючи її чіпким поглядом колючих очей.

— Ні, бель­гій­ка,— хитнула вона головою.

— Я можу запропонувати вам «Мертві душі» ви­дан­ня 1842 ро­ку з автографом Гоголя.

— О! Це те, що потрібно! Скільки це буде коштувати?

— Ну, для вас… Пятсот доларів! Вважайте, книга з автографом автора!

— Домовились.

— Тоді зустрічаємось о сімнадцятій годині біля пам’ятника Дюку Рішельє.

Жаклін не могла знати, що відомий антиквар  Йося Кац, був кримінальним авторитетом на прізвисько Циклоп.  В Жаклін у волоссі була чудова старовинна  шпилька-метелик із величезними діамантами замість очей – подарунок батька-колекціонера. Потрапивши на очі антиквару-бандиту, шпилька автоматично стала смертним вироком його власниці. Циклоп отримав своє прізвисько за те, що замість одного ока мав склянний протез.  Навіть у кримінальному світі за надзвичайну жорстокість його вважали садистом. Дахом Каца-Циклопа був сам начальник Одеської міліції полковник Говоров.

Ста­рий пок­лав їй ру­ку на пле­че. Жак­лін здриг­ну­ла­ся, озир­ну­ла­ся і те­пер на­віть зра­ді­ла йо­му. Во­на діс­та­ла згор­ну­ті ру­роч­кою  бан­кно­ти. Він прос­тяг­нув ру­ку.

  • Non, un livre,— за­пе­ре­чи­ла Жак­лін, — кни­га?
  • Кни­га у мене вдома. Я не ризикую носити з со­бою та­кі рід­кіс­ні ре­чі, – пояснив старий як міг, словами та на мигах. – До мого дому їхати п’ять хви­лин  на ав­то­мо­бі­лі!
  • О гос­по­ди, — вигукнула Жак­лін. — Звіс­но, я не змо­жу по­ї­ха­ти  вами.
  • Але ж ви казали, що подарунок вам потрібен терміново…
  • Так, по­да­ру­нок конче пот­рі­бен зав­тра! Поїхали, – рішуче вигукнула дівчина.

Автом ста­ро­го ви­явив­ся новенький сі­рий «Ре­но». Проїхали містом і пять хвилин, і більше. Раптом Жак­лін по­мі­ти­ла, що ав­то­мо­біль їде за міс­том і якраз по­вер­тає з ши­ро­ко­го Се­вас­то­поль­сько­го шо­се на грун­то­ву до­ро­гу. Во­на зля­ка­но по­зир­ну­ла на ста­ро­го. Він че­кав цьо­го.   Не квап­ля­чись, зняв ру­ку з кер­ма і знизу вгору вда­рив її реб­ром до­ло­ні по шиї. Дів­чи­на впала ло­бом на торпеду.

Ав­то­мо­біль ще пів­го­ди­ни тру­сив­ся лісовою дорогою, по­ки не зу­пи­нив­ся на бе­ре­зі річ­ки. Дів­чи­на спов­зла з си­дін­ня і не по­да­ва­ла оз­нак жит­тя. Ста­рий під­няв її го­ло­ву за під­бо­рід­дя — з ку­точ­ків ро­та сті­ка­ли дві то­нень­кі ців­ки кро­ві. Він зняв у неї з голови шпиль­ку-ме­те­ли­ка і хви­лин п’ять ми­лу­вав­ся ді­а­ман­та­ми в мі­сяч­но­му світ­лі. Об­шу­кав ки­ше­ні. В джин­сах знай­шов га­ман­ця, відкрив, за­до­во­лен­о му­гик­нув і схо­вав со­бі в ки­ше­ню.За шпиль­ку мож­на бу­де ви­ру­чи­ти ти­сяч п’ять «бак­сів». Як антиквар, він з першого погляду  визначив вік — кінець 17 сторіччя. Так що п’ять тисяч зелені, це мінімум.  Як­що ді­а­ман­ти, звіс­но, справ­жні.

Ста­рий ви­тяг дів­чи­ну з машини. Крек­чу­чи, під­тяг­нув її до бе­ре­га і зіш­тов­хнув із кру­чі. Вода під­хо­пи­ла ті­ло, і во­но швид­ко зник­ло в тем­ря­ві. Че­рез го­ди­ну те­чія ви­не­се йо­го в мо­ре.

Циклоп роз­вер­нув ав­то­мо­біль і по­ї­хав у міс­то. Він був задоволений собою. Зрубав п’ять штук зелені на рівному місці.

***

Начальник Одеської міліції полковник Говоров не міг зустрічатися з керівником одного із   бандформувань  Циклопом у своєму кабінеті чи будь-якому публічному місці. Тому він зустрічався з ним  на міліцейській конспіративній  квартирі, що знаходилася на розі Дерибасівської і Леніна.

Циклопу вже було  за 60 і погляд його штучного, що ніколи на моргало,  скляного ока  міг  у кого завгодно відправити душу в п’яти.  Та начальник Одеської міліції Говоров  був одним із небагатьох, хто не боявся Циклопа.  Справа в тому, що їх об’єднували дуже багато темних справ і, навіть, дружба   у минулому.  Тепер  вони удвох контролювали, як злочинний світ, так і правоохоронні органи, а значить, практично усе життя у цьому курортному місті.

Сьогодні полковник зустрів Циклопа непривітно  і не подав руки. Його голос звучав холодно:

  • Вчора зникла дівчина. Бельгійка. Донька відомого бізнесмена Жоз О’Тула, що обіцяв місту інвестиції. Мер скаженіє. Зривається купа контрактів. Що можеш сказати? Де може бути та дівчина?

—Бельгійка? Вперше чую про зникнення якоїсь шмари, — Циклоп  стенув плечима, його обличчя   залишилося  незворушним.

Прискіпливий  погляд полковника зупинилися на  наче виліпленому  з гіпсу обличчі  Циклопа.  На ньому не здригнувся жоден м’яз. Більш того,  наполовину штучний погляд Циклопа  легко витримав колючий погляд полковника.

  • Вперше? — перепитав полковник льодяним тоном. — Точно вперше?
  • Зуб даю!  Мої корєшки до цього не мають жодного відношення, — Циклоп гучно зітхнув і розвів руками.  — Я не при справах. Вік волі не бачити, коли…
  • Але як не твої і не мої, то чиї ж іще? — обірвав його полковник. —Чиї, чорт забирай?! Вона наче під  землю провалилася! Пішла з готелю  і  з кінцями…
  • Може заїжджі? Або малолітки затягнули у якусь нору…— Циклоп хруснув пальцями  і заходився вивчати  дешеву репродукцію «Дев’ятого валу»  Айвазовського на стіні.  — А може ще знайдеться?..

Запала  мовчанка.  Полковник  встав із крісла, нервово пройшовся по кімнаті. Знову сів, потарабанив пальцями по столу, грюкнув кулаком  і, нарешті,  вичавив із себе:

  • Добре. Будимо вважати що я тобі вірю. А тепер, наступне. Іcторичний музей. Про це написали усі газети. Невідомі побили охоронців і вивезли експозицію: знаряддя середньовічних тортур. Не говори, що ти не в темі.

Циклоп спохмурні, почухав рідке волосся на протилиці:

  • Це речі з колекції мого батька. Комісари загарбали нашу фамільну колекцію. На якійсь дибі з цієї колекції мій батько смерть прийняв. Щодня сотні людей дивилися на місце, де він помирав. А я багато років ходив у музей і мріяв забрати усе це. Сховати від людей. Щоб ніхто не торгував витрішками по цій Голгофі мого батька. Це усе належить мені. По праву. Я нікому цього не віддам. Що там у тебе іще?
  • З виправної колонії вийшов Кощій. Пам’ятаєш його?

Циклоп хитнув головою. Він дійсно не пам’ятав ніякого Кощія:

  • Вийшов з курорту… Кощій?
  • Дійсно не пам’ятаєш чи пудриш мені мізки? Той хлопець, що кинув нас на бабки! Шури-мури з училкою крутив,  яку ми  – пришили і убивство якої  ми потім  повісили на нього.
  • Він вийшов із колонії … – по губах Циклопа  промайнула  посмішка: він згадав. – Гарна була баба. Ми з нею тоді добре розважилися. І тепер той пацан, її кавалер,  вийшов із колонії … І що з того? Маємо злякатися і рвати кігті?
  • Не виключено, що він захоче повернутися до міста. У тієї училки залишилася донька. Разом вони можуть спробувати  розворушити ту стару справу. Про те , що він не убивав ні училку, ні того водія на березі.  Ну і не тільки це…
  • А що ж іще?
  • Ми тоді не знайшли грошей.
  • Так, капусту не знайшли, — погодився Циклоп.  І на його досі незворушному обличчі вперше промайнула тінь зацікавленості.
  • Я вважаю, що доньку треба придушити. Так надійніше.  А за Кощеєм  пусти хвіст. Знайти його схованку. Якщо він виведе нас на гроші,  то їх треба забрати, а його самого пришити. В море не кидати,  обох  закопати в лісосмузі, щоб з кінцями.
  • А якщо пацан не виведе на ничку?
  • Повинен вивести! Він не встиг тоді  їх усі витратити. Як не як тридцять косих. А якщо навіть не виведе на гроші, то його треба  все одно пришити. Він знає тебе і, що набагато гірше, знає мене.  Під час суду погрожував, що коли вийде,  уб’є нас обох.
  • Мені погрози того жовторотика до дупи! — презирливо кинув Циклоп.
  • Будемо спати спокійніше, якщо він теж спокійно спатиме на метр під землею.
  •  Ти змінився, кент, почав говорити,  як Шекспір: «спокійно спатиме під землею»… Не лови мандраж, мент! Ничку знайдемо, капусту поділимо навпіл,  і  прижмуримо твого жовторотика! —  реготнув Циклоп.
  • Досить мені фуфло засаджувати! І що ти собі дозволяєш, блатата?! Може на свободі занадто довго гуляєш? ! І  не сподівайся мене кинути: забрати капусту і сказати, що  грошей не знайшов. Щоб ти не вирішив гратися зі мною я пущу за тобою  своїх людей.  Але виконавець — ти.  Тож спочатку  — дівка. А потім гроші і той зек.  Це все. Іди геть!

***

Наступного дня під вечір Циклоп зу­пи­нив «Ре­но» бі­ля ва­лют­но­го ба­ру під не­о­новою ви­віс­кою «Ресторан «Золотий берег». Зай­шов до ба­ру і всівся бі­ля стій­ки.

  • Хлопче, – гукнув бармена.

Бар­мен, ви­со­кий брю­нет у бі­лій со­роч­ці з кра­ват­кою-ме­те­ли­ком,   пос­міх­нув­ся йо­му, як ста­ро­му зна­йо­мо­му:

  • Салют. Є клі­єнт.
  • Мок­руш­ник?— за­ці­ка­вив­ся ста­рий. Його склянне око хижо виблискувало, віддзеркалюючи світло лампи над барною стійкою.
  • Так. Си­дів за вбивс­тво, щой­но «відкинувся». Не мо­же знай­ти ро­бо­ту. Пе­ре­би­ва­єть­ся дріб’яз­ком.
  • Сидів за мокряка… Постривай… А яке поганяло у того мокрушника? — Циклоп відразу згадав про Кощія.
  • Козак, — відповів бармен.
  • Козак? Не чув про такого. На мок­ру спра­ву по­го­дить­ся?
  • А чо­му ні? Йому не вперше. Говорю ж тобі – сидів за мокряка. Не по­ми­ра­ти ж йо­му з го­ло­ду. На без­риб’ї і кар­бо­ва­нець — гро­ші. Та чо­му б то­бі послати на цю справу своїх?
  • Це тебе не обходить. Ста­рі грі­хи. Тре­ба, щоб моїми корєшками там і не тхну­ло. Отже, так. Ска­жеш тому фрайєрку, що сьо­год­ні о де­ся­тій вечора на ав­тос­то­ян­ку бі­ля го­те­лю «Одеса» прий­де дів­чись­ко. Бу­де одяг­не­на в сі­ро­го свет­ра і ко­рот­ку шкі­ря­ну спід­ни­цю. Ляльку зва­ти Ма­рі­єю. Їй  вже зап­ла­че­но за ніч з клієнтом. Він пі­де з нею на хазу, за хазу теж зап­ла­че­но, і там ти­хо, без шу­му її при­ду­шить. А пе­ред цим мо­же з нею по­ба­ви­ти­ся. Гро­ші три­май, – ки­нув кілька купюр на стіл. – За та­ку ро­бо­ту цього навіть за­ба­га­то. Ще й кайф  на шару отримає. Капусту фрайєру від­да­си, ко­ли зро­бить спра­ву. Про ме­не ні сло­ва.

Ста­рий ви­тяг­ з ки­ше­ні ще кіль­ка згор­ну­тих ру­роч­кою бан­кнотів і шпур­нув їх бар­ме­ну.

— Хочу трохи гужанутися. Дай «горючки»: два коньяки «Хенесі»  — мені і оцій біксі. І дай ще «коксу»… — кивнув на дівицю, що  сиділа поряд на високому барному стільці.

Ді­ви­ця з ка­ву­но­по­діб­ни­ми грудь­ми в низь­ко­му де­коль­те, зиркнула на ньо­го і звич­но-зваб­ли­вим ру­хом під­тяг­ну­ла до се­бе ко­лі­на так, що ста­ло вид­но тов­сті стег­на. «Ка­ву­ни» за­ко­ли­ха­ли­ся у ви­рі­зі, на­че зап­ро­шу­ю­чи не­гай­но скуш­ту­ва­ти їх. Ви­раз її об­лич­чя, до­сі сон­ний, те­пер став млос­но-зваб­ли­вим. Во­на на­хи­ли­ла­ся до ста­ро­го і ти­хо ска­за­ла:

— А мо­же, пі­де­мо до ме­не, я тут не­да­ле­ко…

Він пос­міх­нув­ся і пок­лав їй ру­ку на ко­лі­но. Ру­ка по­віль­но по­пов­зла під спід­ни­цю. Ді­ви­ця й не могнула. Ви­раз її об­лич­чя не змі­нив­ся. Бар­мен, що ба­чив усю сце­ну, налив коньяк і поставив бокали перед старим і дівкою.  До старого посунув ще й накритий серветкою пакетик з кокаїном. Старий швидко заховав пакетика до кишені  і  бай­ду­же від­вер­нув­ся до те­ле­ві­зо­ра. Потім нахилився до дівки:

— Я вже не­мо­ло­дий, — ска­зав ста­рий дівці. — Секс для ме­не — по­рож­ній звук. Мене цікавлять інші розваги.

— Ну, ні­чо­го, я вже зу­мію те­бе роз­во­ру­ши­ти, — хи­хик­ну­ла настирлива ді­ви­ця.

Ста­рий зло­віс­но пос­міх­нув­ся. Ко­ли во­ни поп­ря­му­ва­ли до ви­хо­ду, бар­мен сприт­но по­тер ку­пю­ру між паль­ця­ми і, впев­нив­шись, що во­на не фаль­ши­ва, за­су­нув до ка­си.

Ав­то­мо­біль пе­ре­ї­хав по міс­тку че­рез річ­ку Де­ри­кой­ку і по­вер­нув у бік пор­ту.

  • Зу­пи­нись біля цього п’яти­по­вер­хо­во­го бу­дин­ку.

Ді­ви­ця йшла по­пе­ре­ду і три­ко­таж­на мі­ні-спід­ни­ця, що, як ру­ка­вич­ка, об­ля­га­ла кру­ті стег­на, зак­лич­но ру­ха­ла­ся — вго­ру-вниз, вго­ру-вниз.

Старий, із зловісною посмішкою на обличчі, не відводив очей від цієї картини.

Об­ста­нов­ка квар­ти­ри бу­ла в сти­лі «мо­дерн». Вор­сис­тий ки­лим, в яко­му но­ги то­ну­ли по кіс­точ­ки. Сті­ни об­би­ті тка­ни­ною. Ве­ли­чез­на со­фа. Но­вень­кі, в до­ро­гих палтурках, без сум­ні­ву — для ін­тер’єру, кни­ги. Було помітно, що дівка не бідує.

— Я в душ, — дівка посміхнулася старому звабливою посмішкою.

— Угу, — від­по­вів ста­рий. — Давай, почисти пір’ячко.

Коли дівиця зникла в душі, він дістав із кишені пакетик із кокаїном, насипав на тильну сторону долоні і гучно вдихнув. На обличчі його заграла посмішка блаженства. Потім за­зир­нув у всі кут­ки, взяв на кух­ні но­жа і шма­ток шпа­га­ту, роз­рі­зав йо­го на чо­ти­ри час­ти­ни. Ви­тяг з гніз­да те­ле­ві­зо­ра ште­кер і від­рі­зав май­же метр те­ле­ві­зій­но­го ка­бе­ля.

Ді­ви­ця вий­шла з ду­шу в ко­рот­ко­му мах­ро­во­му ха­ла­ті, але в туфлях на високих підборах.

— Роз­дя­гай­ся, — без­бар­вним то­ном ска­зав ста­рий. — Ля­гай. Під­ні­ми ру­ки.

Во­на ско­ри­ла­ся. Він обв’язав її руки шпа­га­том, а кін­ці прик­рі­пив до ні­жок со­фи. Ді­ви­ця не ви­ка­за­ла особ­ли­во­го за­не­по­ко­єн­ня.

— Як­що ти ду­ма­єш, що це бу­де те­бе збуд­жу­ва­ти — я не про­ти, — ска­за­ла во­на і посміхнулася клієнту.

— Те­бе, шльондру,  не пи­та­ють! У моєму віці це вже не збуджує,  — про­бур­мо­тів у від­по­відь ста­рий. Закінчивши в’язати  руки, те ж са­ме він зро­бив з її но­га­ми.  Діс­тав з ки­ше­ні пакетик  з ко­ка­ї­ном. Ви­си­пав пуч­ку на до­ло­ню і, зак­ри­ва­ю­чи по чер­зі то лі­ву, то пра­ву ніз­дрю, го­лос­но вдих­нув. Взяв у ру­ку шма­ток телевізійного ка­бе­ля. Нак­ру­тив на до­ло­ню.

— Що ти ро­биш?! А-а!.. — за­ве­ре­ща­ла ді­ви­ця, ви­ги­на­ю­чись усім ті­лом. Шпа­гат уп’яв­ся їй в шкі­ру, за­ли­ша­ю­чи баг­ро­ві від­бит­ки. Ста­рий засу­нув їй в рота кут ва­тя­ної ков­дри, і во­на за­мов­кла.

Ді­ви­ця здри­га­лась ли­ше до десятого уда­ру. По­тім ті­ло її обм’як­ло. Гру­ди, но­ги і жи­віт бу­ли в яс­кра­во-чер­во­них сму­гах, що ледь по­міт­но кро­в’янилися.

Ста­рий пі­дій­шов до ба­ру, дістав по­ча­тий «Портвей­н» і хиль­нув пря­мо з пляшки. Взяв ніж і пе­ре­рі­зав шпа­гат. Був уже під ді­єю ко­ка­ї­ну, і ніж за­ли­шав на но­гах і зап’яс­тях по­рі­зи. Ки­нув на ди­ван по­ряд з не­ру­хо­мим ті­лом   сто­доларову ку­пю­ру.

По­вер­нув­ся до­до­му під ра­нок, швидо роздягнувся і зра­зу ж зас­нув міц­ним сном.

* * *

Прізвисько убивці, якому замовили придушити дівчину, було Козак, на зоні він його отримав за відчутний український акцент, але в Одесі його частіше називади  Кощієм.

Кощій  пі­дій­шов до шіс­тнад­ця­ти­по­вер­хо­во­го го­те­лю «Одеса» точ­но о де­ся­тій.

Він не пі­шов одра­зу на ав­тос­то­ян­ку, де один за од­ним під’їж­джа­ли ав­то­бу­си із за­піз­ні­ли­ми ту­рис­та­ми, а спус­тив­ся схо­да­ми до скве­ру між ав­тос­то­ян­кою і го­те­лем. Дів­чи­на ро­ків п’ят­над­ця­ти в сі­ро­му свет­рі і чор­ній шкі­ря­ній спід­ни­ці сто­я­ла, при­хи­лив­шись до ліх­та­ря. Во­на не­тер­пля­че ози­ра­ла­ся, мабуть, ко­гось че­ка­ю­чи. Ко­ли по­вер­ну­ла го­ло­ву до п’ят­де­ся­ти­мет­ро­во­го гро­мад­дя го­те­лю, світ­ло впа­ло їй на об­лич­чя.

Кощій, здається, впіз­нав у дівчиськові ко­гось, бо зра­зу зблід і від­сту­пив у тінь. Він кіль­ка хви­лин вдив­ляв­ся в об­лич­чя дів­чи­ни, бур­мо­чу­чи  ім’я, яке назвав йому бармен — «Ма­рія, Марія…», по­тім витер крап­лі по­ту з чола і пом­чав за тро­лей­бу­сом, що саме ру­шав від зупинки.

Бар­мен, що на свою біду трохи затримався після закриття закладу, був ду­же впер­тим, та убив­ця, яко­му кілька годин тому він до­ру­чив при­ду­ши­ти дів­чись­ко, ви­я­вив­ся упер­ті­шим.

Бар­мен ле­жав на під­ло­зі серед столів на яких догори ніжками стояли стільці і стог­нав від нес­тер­пно­го бо­лю. Убив­ця сто­яв над ним, упер­шись ко­лі­ном у пле­чо­вий суг­лоб, і по­віль­но від­во­див ру­ку до­го­ри.

  • Ад­ре­са ста­ро­го?
  • Якого старого?— по що­ках бар­ме­на тек­ли сльо­зи.
  • Адреса Циклопа! Уторопав?
  • Во­ни уб’ють ме­не, ко­ли я ска­жу…
  • А як­що не скажеш, я пе­ре­ла­маю то­бі всі кіс­тки, а по­тім скру­чу в’язи, — убив­ця різ­ко рво­нув ру­ку до­го­ри. Пле­че хрус­ну­ло, і бар­мен втра­тив сві­до­мість.

Убив­ця пішов за стійку і по­вер­нув­ся зі склян­кою во­ди, хлюп­нув бар­ме­но­ві в об­лич­чя. Той зас­тог­нав.

  • Ад­ре­са?

Убив­ця упер­ся ко­лі­ном у дру­ге пле­че і за­ло­мив другу ру­ку до­го­ри. На­хи­лив­ся до вуха бармена:

  • Ад­ре­са?

Прикушені до кро­ві гу­би бар­ме­на ледь чутно про­ше­по­ті­ли:

  • Великий будинок на розі ву­ли­ць Го­го­ля і Мос­ковсь­кої…
  • Ну що ж, — промурмотів Кощій, — будемо сподіватися, що одноокий не дуже засмутиться через візит непроханого гостя…

***

Одеса. Літо 1988 ро­ку. Чергове, але див­не, убивство схви­лю­вало місто, Такого ще не траплялось.  У величезному, схожому на палац, бу­дин­ку на ро­зі ву­лиць Го­го­ля і Мос­ковсь­кої — по­са­ди­ли на па­лю шіс­тде­ся­ти­річ­но­го пен­сі­о­не­ра. Ті­ло бу­ло скру­че­не у смер­тель­них су­до­мах.

Слід­ча гру­па, що при­бу­ла на міс­це зло­чи­ну, лед­ве змог­ла зня­ти ті­ло, обв’яза­не за пле­чі кап­ро­но­вою мо­туз­кою. Паля була частиною великого металевого станка часів інквізиції.  Мо­туз­ка, бу­ла накручена на дерев’яний циліндр з ручкою. Обертаючи ручкою циліндр, людину опускали, допоки паля не проштрикнула її тіло.

У трупа не було одного ока, а на підлозі лежали рештки розтоптаного очного протеза. Величезна квартира убитого нагадувала антикварну крамницю, ба, навіть невеличкий музей. На стінах висіли картини Айвазовського, Маковського. А ще у квартирі була величезна колекція середньовічних засобів для тортур. Тож поява тут палі, яка прохромили пенсіонера, не здавалася таким уже дивом.

Особу вбитого достатньо швидко встановили. Тіло належало   кримінальному авторитету  Йосі Кацу на прізвисько Циклоп.  Як тільки це стало відомо, на місце злочину виїхав особисто начальник Одесинської міліції полковник Говоров.

Увечері він викликав начальника  управління кримінального розшуку:

  • Начувайтеся, коли вбивцю не буде знайдено за тиждень, я зроблю з вами те ж саме, що зробили із однооким пенсіонером.

***

Убивця злодія у законі Циклопа Кощій (він же Козак)  з’явив­ся на площі Ра­дянсь­кої армії   теп­лим літнім ве­чо­ром.

Одяг Кощія був дешевий.  Коротка стрижка і наколки на руках видавали у ньому зека, який щойно «відкинувся» з-за грат.  Проте кіль­ка жі­нок з ве­ли­чез­ної чер­ги за «Ос­тан­кінсь­кою» ков­ба­сою затримали пог­ляд на йо­го досить сим­па­тич­ному ви­ли­цю­ва­тому об­лич­чі.

Він пі­дій­шов до кі­ос­ку і ку­пив га­зе­ту «Ве­чір­ня Одеса». Сів­ши на лав­ку, зра­зу від­крив роз­діл кри­мі­наль­ної хро­ні­ки і уваж­но про­чи­тав по­ві­дом­лен­ня про по­сад­же­но­го на кі­лок пен­сі­о­не­ра, зу­пи­нив пог­ляд на фо­тог­ра­фії врод­ли­вої дів­чи­ни з пиш­ним тем­ним во­лос­сям, за­ко­ле­ним шпиль­кою у виг­ля­ді ме­те­ли­ка. Під­пис під фо­тознім­ком спо­ві­щав:

«Вий­шов­ши з го­те­лю «Оре­ан­да» 23 сер­пня 1988 ро­ку, без­слід­но зник­ла доч­ка ві­до­мо­го бель­гійсь­ко­го біз­нес­ме­на Жо­за О’Ту­ла, що пе­ре­бу­ває в Одесі з ді­ло­вим ві­зи­том. Особ­ли­вих прик­мет не­має. Во­лос­ся за­ко­ле­не шпиль­кою у виг­ля­ді золотого ме­те­ли­ка з дво­ма ді­а­ман­та­ми за­мість очей. Жоз О’Тул провів прес-конференцію, на якій заявив, що виплатить винагороду у сумі сто тисяч американських доларів тому, хто надасть реальну інформацію про місцезнаходження доньки».

Кощій діс­тав з ки­ше­ні шпиль­ку у виг­ля­ді золотого ме­те­ли­ка з дво­ма ді­а­ман­та­ми за­мість очей і дов­го роз­див­ляв­ся її.

Флеш-спогад: Кощій дістає цю шпильку з кишені мертвого Йосі Каца в його квартирі.

Чоловік вир­вав за­міт­ку зі знім­ком і, за­гор­нув­ши в неї шпиль­ку, схо­вав до ки­ше­ні.

Знайомим здавна шляхом, перетнув пустир, дістався потрібного бу­дин­ку. По­ди­вив­ся на два ку­то­вих вік­на на пе­ре­дос­та­нньо­му по­вер­сі. Вік­на бу­ли тем­ни­ми.

Увій­шов­ши до ліф­та, на­тис кноп­ку «8». На площадці хви­ли­ну роз­ду­му­вав, три­ма­ю­чи в ру­ці від­мич­ку, по­тім за­су­нув її в зам­ко­ву щі­ли­ну і по­вер­нув.

Квар­ти­ра бу­ла об­став­ле­на з на­леж­ним ши­ком. Ліжко стояло ро­зіб­ра­не. По­верх ков­дри ле­жа­ла зіб­га­на ніч­на со­роч­ка. На жур­наль­но­му сто­ли­ку стояли два бо­ка­ли і відкоркована пляшка вина. Пах­ло ци­гар­ка­ми і пар­фу­ма­ми.

Кощій    прой­шов у кух­ню. Він взяв зі сто­лу но­жа і опус­тив­ся на ко­лі­на, встро­мив ножа в щіл­ину, під­ва­жив дош­ку з під­ло­ги.

З-під неї діс­тав згор­ток у по­жов­кло­му га­зет­но­му па­пе­рі і зім’ятий уч­нівсь­кий зо­шит. Зо­шит стру­сив від пи­лу.  На обкладинці   бу­ло на­пи­са­но: «ЩО­ДЕН­НИК МО­ЖЕ БУ­ТИ ПРО­ЧИ­ТА­НИЙ МНОЮ АБО АЛІ­СОЮ А.». Погортав його, поклав на місце.  Розгорнув  згорток там були  кілька пачок американський доларів. Витягнув з однієї кілька купюр, решту загорнув у газету, поклав згорток  у тайник і прилаштував половицю на місце.

По­тім пі­шов до спаль­ні і ліг на ліж­ко, не роз­дя­га­ю­чись і не зні­ма­ю­чи че­ре­ви­ків.

З на­пів­сну Кощія ви­вів скре­гіт замка. В передпокої увім­кну­ло­ся світ­ло. Зай­шла жін­ка, по­ві­си­ла су­моч­ку на руч­ку две­рей і ски­ну­ла туф­лі. Нас­пі­ву­ю­чи, прой­шла у ван­ну. За­шу­мі­ла во­да. Зня­ла бі­лиз­ну і за­ліз­ла до ван­ни. В неї був роз­кіш­ний бюст і стри­же­не світ­ле во­лос­ся. Помившись, ви­ліз­ла з ван­ни, на­ки­ну­ла ха­лат і ста­ла, див­ля­чись у дзер­ка­ло, роз­чі­су­ва­ти во­лос­ся. І ли­ше те­пер по­мі­ти­ла силует за спиною.

Во­на ох­ну­ла, випус­ти­ла ма­саж­ну щіт­ку і по­зад­ку­ва­ла від дзер­ка­ла.

  • Я тут, поза­ду, — ска­зав він. — Не обер­татися. Це пограбування. Не роб­ля­чи різ­ких ру­хів, діс­тань­ всі гро­ші, що є в квар­ти­рі, і покла­ди на стіл.

Жін­ка по­віль­но пі­дій­шла до ша­фи. Діс­та­ла скринь­ку. Ру­ки трем­ті­ли і від­мов­ля­лись її слухатися. Во­на впус­ти­ла скринь­ку, і ку­пю­ри вкри­ли під­ло­гу.

  • Те­пер пі­дій­ди до сті­ни, по­вер­ни­ся і роз­стеб­ни ха­лат.

Во­на по­вер­ну­ла­ся і лед­ве змог­ла зро­би­ти те, чо­го він ви­ма­гав.

  • Доб­ре. Гру­ди, що­най­мен­ше, тре­тій роз­мір. Те­пер кіль­ка ра­зів по­вер­нися. Чу­до­во! Я за­до­во­ле­ний. Привіт, Голівуд!

Мілка-Голівуд від­пус­ти­ла по­ли ха­ла­та, прик­ла­ла ру­ки до ро­та, ледь чут­но про­мо­ви­ла:

  • Ко­щій, – і ки­ну­ла­ся йо­му на шию. Во­на обій­ма­ла йо­го, і сльо­зи нес­кін­чен­ною річкою тек­ли з очей:
  • Скіль­ки ро­ків прой­шло, Ко­щію! Так це ти при­кін­чив то­го пен­сі­о­не­ра? Ну – неслабо! То був Циклоп? Го­во­ри­ли щось жах­ли­ве. Це прав­да – про кіл? Я одра­зу здо­га­да­ла­ся, що це твоя робота, Кощію…

За­чіс­ка у неї роз­трі­па­лась, сльо­зи сті­ка­ли по що­ках.

  • А ти погарнішала, – відзначивпо­ду­мав Ко­щій.Та, як і раніше, цокотиш без упину.
  • В тюрязі мене називали «Козаком». Через акцент.
  • Кощій, Козак, яка різниця?! Але ти ду­же ри­зи­ку­єш. Двоє – вже жмури. Але за­ли­шив­ся той, тре­тій. Він те­пер на­чаль­ник міської мі­лі­ції. Все міс­то у ньо­го ось тут,  – ска­за­ла Міл­ка крізь сльо­зи, – стис­акаючи ку­лач­ка. – Так що мо­жеш вва­жа­ти се­бе по­кій­ни­ком.
  • Дякую. Але я оптиміст.
  • Прощу, Кощію. Я те­бе че­ка­ла ра­ні­ше. То­бі ж да­ли не так ба­га­то за те, що ви­пус­тив киш­ки то­му ти­по­ві.
  • Ні, неба­га­то. Червонець… А потім додали ще три.
  • То чо­му ж ти не роз­по­вів ні­чо­го на су­ді?
  • Я намагався, щось там пояснювати. Та мене навіть слухати ніхто не збирався. У тих бандюків усе було схоплено. Во­ни пог­ро­жу­ва­ли, що по­чеп­лять на ме­не ще вбивс­тво шо­фе­ра – я за­ли­шив там дос­та­тньо від­бит­ків паль­ців. Так що у вирокові  був Стиляга, а потім, за результатами,  додаткового розслідування  припаяли убивство… – Кощій затнувся і подивився на Мілку.

Вона опустила очі. І Кощій і Мілка-Голівуд за­мов­кли. Вони обоє по­ду­ма­ли про ту жін­ку, яка бу­ла при­чи­ною усіх подій тринадцятирічної давнини, і кот­ра те­пер бу­ла мер­твою.

Голівуд пер­ша по­ру­ши­ла ні­я­ко­ву ти­шу:

  • А ти кра­сун­чик, як і ра­ні­ше, — во­на ви­тер­ла сльози на щоках руш­ни­ком, — і зов­сім не змі­нив­ся.
  • Я змі­нив­ся. І ти змі­ни­лась. Але в кра­щий бік. А ти за­між­ня?
  • Хіба така жінка як я може бути одна? Ображаєш! Звісно, заміжня. Дітей, поки що, немає.  Мій чо­ло­вік — капітан першого рангу Штерн ко­ман­дує «Чорною акулою» — ядерним під­вод­ним чов­ном! У ньо­го квар­ти­ра в Се­вас­то­по­лі. Але він за­раз у по­хо­ді. І тому я живу в Одесі. Не люблю Севастополя. Я люблю Одесу.  Живу в кайф і собі ні в чому не відмовляю. А ти в тюр­мі, спо­ді­ва­юсь, не став го­ми­ком?
  • Зда­єть­ся, ні. Ти — заміжня. Навіть і не віриться…
  • Що такого, ти не просив мене дочекатися твого звільнення.
  • Точно. А як  твій чо­ло­вік? Йо­го не ля­кає твій екс­пре­сив­ний ха­рак­тер?
  • Він любить мене і ди­вить­ся на мої ви­тів­ки крізь паль­ці. Так що у мене – все джаз.

Міл­ка сі­ла на ди­ван, взя­ла ке­лих ко­нья­ку і ви­пи­ла од­ним ду­хом. Від цьо­го ру­ху її ха­лат ро­зіп­нув­ся. Во­на од­ра­зу йо­го зап­ну­ла.

— Значить, усе джаз…

— А що бу­ло ро­би­ти? Ти б зрад­жу­вав ме­ні з ті­єю, як­би… — наче виправдовуючись, зауважила Голівуд, і замовкла на півслові.

— Як­би во­на бу­ла жи­ва, — за­кін­чив за неї Ко­щій. — Ну доб­ре, то спра­ва ми­ну­ла. Ну, Голівуд,  так бу­де­мо роз­ва­жа­ти­ся? — він по­тяг­нув­ся до неї.

— Нагадую: я заміжня, — трохи картинно відсторонилася Мілка.

— Перше кохання найсильніше, — він поклав їй руки на плечі. —Розлучишся з своїм капітаном…

— Це пропозиція…— вона з посмішкою дивилася йому в очі.

— Руки і серця…— він витримав погляд і посміхнувся їй у відповідь.

— Будемо вважати, що я повірила. Хай така пропозиція, аніж ніякої.  Пос­три­вай, — Міл­ка на­ли­ла пов­ний ке­лих ко­нья­ку і простягла Кощієві. Потім ще один — собі. — Пий. Те­пер все бу­де джаз, все змі­нить­ся. Ми по­ї­де­мо звід­си, по­да­лі від спо­га­дів і цих лю­дей, кот­рі не за­ли­ша­ть те­бе у спо­кої. Зараз уже можна їхати за кордон. Хоч і у Голівуд…

Во­на сі­ла йо­му на ко­лі­на, він обій­няв її. Їх­ні ті­ла пе­реп­ле­ли­ся й по­ко­ти­ли­ся по ліж­ку.  Кощій встиг поставити свій келих на стіл, а мілчин —  із дзво­ном упав на під­ло­гу…

…Ра­нок був до­що­вим і хо­лод­ним. Дощ ба­ра­ба­нив у сті­ну, нена­че град. По­то­ки во­ди ли­ли­ся по за­піт­ні­ло­му склу.

Міл­ка в ха­ла­ті ко­льо­ру ка­ви, під яким більше ні­чо­го не бу­ло, зби­ра­ла на під­ло­зі скал­ки від роз­би­то­го ке­ли­ха. Ко­щій, за­гор­нув­шись у прос­ти­рад­ло, ні­би в хі­тон, ле­жав на ди­ва­ні і па­лив ци­гар­ку за ци­гар­кою.

— Пос­лу­хай, а що ста­ло­ся з її донькою?

— Чиєю донькою?  — процідила крізь зуби, добре розуміючи про кого йдеться. — Діз­нав­шись, що її ма­ти плу­та­ла­ся з уч­нем, во­на за­ко­ло­ла­ся кухонним ножем, а по­тім ви­ки­ну­ла­ся з дев’ято­го по­вер­ху. Дідь­ка ли­со­го я то­бі щось ска­жу, закоханий школяре!

***

При­ми­рен­ня від­бу­ло­ся близь­ко полудня, ко­ли сон­це визир­ну­ло з-за хмар. Со­няч­ні зай­чи­ки стри­ба­ли по сті­нах і не за­ли­ша­ли жо­дно­го шан­су Міл­чи­ній злос­ті. Во­на діс­та­ла з ша­фи свят­ко­вий кос­тюм сво­го чо­ло­ві­ка і ки­ну­ла йо­го Ко­щію:

— Одя­гай­ся, закоханий школяре, не бу­де­мо ж ми си­ді­ти, на­бур­мо­сив­шись, до но­чі.

Ко­щій не ду­же зди­ву­вав­ся. Міл­ка завжди була дів­чи­ною не­пе­ред­ба­чу­ва­ною, з нес­по­ді­ва­ни­ми пе­ре­па­да­ми нас­трою.

Хлопець по­вер­нув­ся пе­ред дзер­ка­лом і нев­до­во­ле­но зни­зав пле­чи­ма:

— Голівуд, твій чо­ло­вік — до­сить-та­ки ог­ряд­ний парубок, і я ду­же нез­руч­но по­чу­ваю се­бе в цьо­му одя­зі.

—  Не шкодить. Ти ж  був одяг­не­ний, мов опу­да­ло, — від­по­ві­ла Міл­ка, за­кін­чу­ю­чи ма­кі­яж. — У такому вигляді чоловік поряд зі мною знаходитися не може. Будуть думати, що до мене причепився жебрак, і гнатимуть з усіх пристойних закладів.

— Звід­кі­ля ме­ні бу­ло зна­ти, що за­раз носять? В тю­ря­зі за но­вин­ка­ми мо­ди якось не ду­же с­лід­ку­єш. А ти — нев­же зби­ра­єш­ся йти в цьо­му?

На Міл­ці бу­ла мі­ні-спід­ни­ця, нав­ряд чи шир­ша двох до­ло­ней та блузка із вирізом на спині ледь не до пояса.

— Я пам’ятаю, що ти по­люб­ля­єш мі­ні, але щоб так. Ти ж майже гола!—продовжував дивуватися Кощій-Козак.

—Зараз мода на міні! У мене гарні ноги і гарна фігура. Чого маю соромитися? Я все купую в «Берізці», від провідних дизайнерських бутіків світу! Це зараз носять і в Парижі, і в Нью-Йорку. І, навіть, у Голівуді.

—А, ну якщо у Голівуді, то інша справа, — з іронією погодився Кощій. — Так би одразу і сказала. Тоді можна й міні. Тим більше, що  за­раз за то­бою не слід­кує Гегемон. До ре­чі, а що з ним ста­лось?

— Я чу­ла, що він од­ру­жив­ся з яко­юсь ста­рою грим­зою і виї­хав десь на Донбас.

— А Чарлітов закінчив морське військове училище. Капітан-лейтенант. Служить у мого чоловіка в екіпажі.

— Скажений Чарлі  — в екіпажі у твого чоловіка? Ні фіга собі! Та він же в  десятому класі постійно упадав за тобою! Неймовірно! Скажений  служить у твого чоловіка і, мабуть, як і раніше закоханий у тебе?

— А ти як думав? Проходу не дає…

— Кльово! Флотський любовний трикутник. Скажений історика Гегемона хотів убити за те що косо на тебе дивився. Гримуча суміш. Чарлі  —  ревнивий, а, значить, дуже небезпечний.  То він же твого чоловіка викине за борт.

— Не турбуйся, закоханий школяре, Чарлі не такий дурень, як ти. І від кохання голову не втрачає.

— Може й так…— стенув плечима Кощій. — Тоді інша справа. Значить Штерн у безпеці. А як там твоя подружка  Ірка-Зубрилка Щапова? Потрапила до Штатів? Ви ж обидві туди збиралися…

— Мені і тут добре. А Ірка… Вона таки вступила до університету в Харкові. На факультет іноземних мов.  Збиралася заміж за якогось тунісця. Обіцяла запросити на весілля. Сумувала, що діти будуть темношкірі.  А потім… Потім зникла…

— Як це зникла?

— Просто — зникла. Наче випарувалася. Її батьки їздили до Харкова. Підняли на ноги усю міліцію. Здається, оголошували всесоюзний розшук. Фото було розклеєно на стендах «Їх розшукує міліція». Жодного результату…

— Ні фіга собі!  Зубрилка Щапова зникла!  Шикарна дівка була. Хоча гарній  дівці зараз не просто вціліти серед усякої наволочі.

— Ага. Наприклад, серед маніяків, що переслідують своїх  учительок,— не втрималася, аби не вколоти Мілка. — Закоханий школяр!

— Слухай, Голівуд, а можна попросити тебе про одну дрібницю?  Тобі це нічого не вартуватиме.

— Про яку дрібницю? — насторожилася Мілка.

— Можна щохвилини не називати мене «закоханим школярем»?

Мілка розреготалася. Довго не могла зупинитися:

— Ах ти босота! Зачіпає за живе? Можна буде. Як тільки впевнюсь, що у тебе в голові мізки, а не полова, як раніше, — відрізала Мілка. — то одразу забуду цей вираз. Назавжди.

***

Зворотній кадр. Титри: П’ять років тому. Мілчина подруга Іри­на Ща­по­ва, вона ж — Ірка Зубрилка,  навчається на ос­та­нньо­му кур­сі Хар­ківсь­ко­го дер­жав­но­го уні­вер­си­те­ту на фа­куль­те­ті іно­зем­них мов. От вона си­дить в обій­мах сво­го бой­френ­да, ту­ніс­ця Фа­ра­да, зі смі­хом від­штов­хуючи йо­го ру­ку, яку він на­ма­гається за­су­ну­ти їй під блуз­ку. А на га­зо­ні тренується гру­па ка­ра­те­їс­тів.

— Irene, permettez-moi de vous invites au restaurant? (Ірен, мож­на зап­ро­си­ти вас у рес­то­ран?)

— Combien cela coute-t-il? (Що це ме­ні бу­де кош­ту­ва­ти?)

— Il faut payer d’avance (Потрібно буде роз­ра­ху­ва­ти­ся на­пе­ред), — він ­ці­лує її.

Та в рес­то­ран во­ни не пот­ра­пи­ли. Ка­ра­те­їс­ти  раптом  охо­пили їх пів­ко­лом, тре­нер, в чорному кімоно, пі­дій­шов і, пред’явив­ши пос­від­чен­ня ма­йо­ра КДБ, за­а­реш­ту­вав обох.

В КДБ Фа­ра­ду бу­ло ви­су­ну­то зви­ну­ва­чен­ня у шпигунстві на ко­ристь ЦРУ. Де­біс­ти зня­ли на плів­ку, як він фо­тог­ра­фу­вав кор­пу­си Ін­сти­ту­ту над­низь­ких тем­пе­ра­тур. На передньому плані була  Мілка-Зубрилка. Але  кедебісти вважали, що Мілка на фото тільки для прикриття, то ж  вона, як мінімум — співучасниця. Че­рез тиж­день Фа­ра­да вис­ла­ли за ме­жі СРСР, а Іри­на пот­ра­пи­ла до КПЗ у хар­ківсь­кій тюр­мі.

Нап­ри­кін­ці першого тиж­ня «блат­няч­ка» на пріз­вись­ко «Зой­ка — зо­ло­ті руч­ки» за­ба­жа­ла ма­ти її у сво­є­му га­ре­мі. І ко­ли Іри­на від­мо­ви­лась, її сви­та вно­чі до по­си­нін­ня по­би­ли Іри­ну мок­ри­ми руш­ни­ка­ми з піс­ком.

В  тюремному гос­пі­та­лі до неї пі­дій­шов спів­ро­біт­ник КДБ і зап­ро­по­ну­вав всту­пи­ти до спе­ці­аль­ної шко­ли. Щапова від­ра­зу по­го­ди­ла­ся, аби зно­ву не пот­рап­ля­ти у зой­чи­ні «зо­ло­ті руч­ки».

Шко­ла роз­та­шо­ву­ва­лась у під­мос­ков­них Хим­ках. Спо­чат­ку Іри­ні зда­ва­ло­ся, що її го­ту­ють до ро­бо­ти пе­рек­ла­дач­ки, але піз­ні­ше во­на зро­зу­мі­ла, що про­філь шко­ли де­що ін­ший. Десь за місяць навчань, коли після відсіву, їх залишилося вже четверо, дівчатам по­ка­за­ли фільм про ін­тим­не жит­тя. Вик­ла­дач­ка при­му­си­ла кож­ну де­таль­но про­ко­мен­ту­ва­ти і пе­ре­ка­за­ти по­ба­че­не. Де­я­кі з дів­чат чер­во­ні­ли і від­мов­ля­ли­ся го­во­ри­ти. Най­со­ром’яз­ли­ві­ші че­рез тиж­день перевели у від­ді­лен­ня пе­рек­ла­да­чок.

Че­рез мі­сяць пос­тій­них пе­рег­ля­дів філь­мів про най­різ­но­ма­ніт­ні­ші ас­пек­ти ін­тим­них сто­сун­ків чо­ло­ві­ка і жін­ки, стате­ві збо­чен­ня, Іри­на мог­ла від­по­віс­ти на будь-яке за­пи­тан­ня зі знан­ням спра­ви, ха­рак­тер­ним хі­ба що для лі­ка­ря-сек­со­па­то­ло­га.

Од­нак в неї ви­ни­ка­ли проб­ле­ми то­ді, ко­ли во­ни пе­рей­шли до ін­ди­ві­ду­аль­них за­нять. Іри­ні діс­тав­ся брю­нет — ви­со­кий і до­сить сим­па­тич­ний.

  • Кур­сант грає роль іно­зем­ця, – напередодні вик­ла­дач­ка пос­та­ви­ла Іри­ні умо­ви зус­трі­чі, – він опи­ра­єть­ся твоєму шар­му. А ти по­вин­на по­до­ла­ти опір і спо­ку­си­ти «непоступливого джентль­ме­на».

Роль не­пос­туп­ли­во­го іно­зем­ця кур­сант зіг­рав до­сить по­се­ре­дньо. Мен­ше ніж че­рез го­ди­ну во­ни опи­ни­ли­ся в іри­ни­но­му ліж­ку.

Але це бу­ло не най­жах­ли­ві­ше. Май­же шо­ком для Іри­ни ста­ло те, що вран­ці на за­нят­тях пе­ред їх гру­пою бу­ли прок­ру­че­ні всі пос­тіль­ні сце­ни. Мо­ло­да, май­же од­но­го ві­ку з Іри­ною, вик­ла­дач­ка кри­ча­ла на неї:

— Сні­го­ва ко­ро­ле­ва знай­шла­ся! Ти по­вин­на бу­ла зай­ма­ти­ся ним, а не він то­бою! Увесь про­цес мав бу­ти до­сить дов­гим, клі­єнт обов’яз­ко­во мав ви­ба­ла­ка­ти­ся, — вик­ла­дач­ка пе­рей­шла на де­та­лі.

З то­го дня щось зла­ма­ло­ся в ха­рак­те­рі Іри­ни. Ма­буть, це бу­ла ос­тан­ня крап­ля, кот­ра пе­ре­пов­ни­ла ча­шу. Людсь­кі сто­сун­ки втра­ти­ли для неї вся­кий сенс. Нав­чан­ня про­дов­жу­ва­ло­ся близь­ко двох ро­ків. За ці два ро­ки Іри­на пе­рет­во­ри­ла­ся на без­жа­ліс­ний ци­ніч­ний сек­су­аль­ний ме­ха­нізм, здатний зро­би­ти з будь-яким чо­ло­ві­ком все, що їй на­ка­жуть.

Іри­на от­ри­ма­ла у пос­тій­не ко­рис­ту­ван­ня фе­ше­не­бель­ну три­кім­нат­ну квар­ти­ру, наш­пи­го­ва­ну те­ле-ві­део­а­па­ра­ту­рою, де прий­ма­ла ко­го і ко­ли їй ска­жуть. Так во­на пра­цю­ва­ла приб­лиз­но рік, а якось, їй скахали, що її викликає ке­рів­ник від­ді­лу зов­ні­шньої роз­від­ки Мор­тон. Але нас­прав­ді їх че­кав не тіль­ки Мор­тон, з ним був сам Ан­дро­пов.

— Здрас­туй­те, Іри­но, — над­зви­чай­но люб’яз­но звер­нув­ся Ан­дро­пов до Іри­ни.

— Здра­вія ба­жаю, Юрію Во­ло­ди­ми­ро­ви­чу, — ошелешено, від­по­ві­ла во­на.

Кіль­ка хви­лин три­ва­ла роз­мо­ва, яка ні до чо­го не зо­бов’язу­ва­ла. На­реш­ті Ан­дро­пов пе­рейшов до спра­ви.

— Май­те на ува­зі, що я зроб­лю вам про­по­зи­цію, і як­що в цій про­по­зи­ції вам щось здасть­ся неп­ри­єм­ним, ви од­ра­зу ска­жіть. Обі­цяю, що вис­нов­ків ро­би­ти не зби­ра­ю­ся. Я тіль­ки на­ма­люю вам за­галь­ну кар­ти­ну. І тіль­ки як­що ви від­по­віс­те «так», пе­рей­де­мо до под­ро­биць.

Во­ни з Мор­то­ном пе­ре­зир­ну­ли­ся.

— Од­ним сло­вом, ми хо­че­мо під­мі­ни­ти од­ну до­сить по­важ­ну осо­бу в од­ній зі схід­них кра­їн сво­єю лю­ди­ною. Ви май­же іде­аль­на кан­ди­да­ту­ра.

Спій­мав­ши за­пи­таль­ний пог­ляд Іри­ни, Ан­дро­пов ска­зав:

— Пи­тай­те…

— Чо­му я?

— Ви схо­жі на цю лю­ди­ну. Не як дві крап­ли­ни во­ди, але фор­ма об­лич­чя, ко­лір очей… За­га­лом, бу­де не­об­хід­на не­ве­ли­ка кос­ме­тич­на опе­ра­ція, під­пра­ви­ти фор­му вух та но­са. Кіль­ка дріб­них штри­хів… Сло­вом, це все, що я мо­жу по­ки що ска­за­ти. Че­ка­є­мо на ва­шу від­по­відь. Я не бу­ду вас ква­пи­ти. Не тре­ба від­по­ві­да­ти за­раз…

Нас­туп­но­го дня, ко­ли Мор­тон под­зво­нив їй, во­на від­по­ві­ла «так».

***

Джун­глі по­чи­на­ли­ся май­же од­ра­зу за сті­на­ми ко­ро­лівсь­ко­го па­ла­цу і вкри­ва­ли увесь ос­трів. Міс­теч­ко зва­ло­ся Фа-Шер і бу­ло сто­ли­цею кар­ли­ко­во­го ко­ро­лівс­тва Сеапуту, що в пе­рек­ла­ді оз­на­ча­ло «Аку­ля­чі ос­тро­ви». Сто­ли­ця — міс­теч­ко з двад­цять­ма ти­ся­ча­ми меш­кан­ців — роз­та­шу­ва­ла­ся на уз­бе­реж­жі і з трьох бо­ків бу­ла ото­че­на неп­ро­лаз­ни­ми ха­ща­ми бам­бу­ку, лі­ан та па­по­ро­ті. Чу­до­ві пля­жі Аку­ля­чих ос­тро­вів зав­жди бу­ли пус­тель­ни­ми, то­му що че­рез ве­ли­кі гли­би­ни мо­ре тут ки­ші­ло аку­ла­ми та ба­ра­ку­да­ми.

У ко­ро­лівсь­ко­му па­ла­ці бу­ло трис­та кім­нат і де­сять за­лів.  По­се­ред однієї за­ли зна­хо­див­ся ба­сейн-ак­ва­рі­ум з бла­кит­но­го скла. Сьогодні в ба­сей­ні пла­ва­ли де­сять ого­ле­них дівчат. Єди­ним чо­ло­ві­ком, яко­му доз­во­ля­ло­ся роз­ді­ли­ти доз­віл­ля прин­ца Сеапуту, стар­шо­го си­на ко­ро­ля, був йо­го осо­бис­тий сек­ре­тар Са­лех. Прин­цу щой­но ви­пов­ни­ло­ся со­рок і по­над усе він стра­шен­но хо­тів ста­ти ко­ро­лем. Зда­єть­ся, ні­що не мог­ло йо­му за­ва­ди­ти, крім од­ні­єї дріб­ни­ці. Принц і прин­це­са не ма­ли спад­ко­єм­ця і че­рез це з во­лі ко­ро­ля вла­да мог­ла діс­та­ти­ся мо­лод­шо­му бра­то­ві прин­ца — Аса­ду, що мав аж трьох си­нів.

Осо­бис­тий сек­ре­тар прин­ца і йо­го кра­щий друг Са­лех був то­го ж ві­ку, що й принц і більш за все хо­тів ста­ти ві­зи­ром, тоб­то прем’єр-мі­ніс­тром. Во­ни ра­зом нав­ча­ли­ся в уні­вер­си­те­ті в Пі­зі. Ще в Пі­зі Са­лех зій­шов­ся іта­лійсь­кою те­ро­рис­тич­ною ор­га­ні­за­ці­єю, що пов­ніс­тю фі­нан­су­ва­ла­ся КДБ.

— Я не мо­жу роз­лу­чи­ти­ся з прин­це­сою, її ро­ди­чі — впли­во­ві лю­ди. Я не мо­жу її вби­ти — зник­нен­ня ви­дасть­ся ду­же пі­доз­рі­лим. Як­що ко­ро­лем ста­не мій брат, ме­ні, в кра­що­му ра­зі, до­ве­деть­ся по­ї­ха­ти пос­лом ку­дись в Аф­ри­ку, а в гір­шо­му — за­ги­ну­ти від ру­ки най­ма­но­го убив­ці або про­вес­ти реш­ту сво­їх днів на Су­а­фі, де роз­та­шо­ва­на дер­жав­на тюр­ма.

— Я дов­го роз­мір­ко­ву­вав,— вкрад­ли­во, з на­хи­лом го­ло­ви, як цьо­го й ви­ма­га­ла роз­мо­ва з осо­бою ко­ро­лівсь­кої кро­ві, по­чав Са­лех, — і, зда­єть­ся, знай­шов ви­хід. Як­що ва­ша світ­лість пого­дить­ся, я змо­жу за­мі­ни­ти ва­шу дру­жи­ну жін­кою, схо­жою на неї як дві крап­лі во­ди. Рід­на ма­ти не змо­же роз­різ­ни­ти, хто є хто. А її родичів відправимо на Суаф.

Принц по­зир­нув на Са­ле­ха так, на­че по­ба­чив при­ви­да. Цю про­по­зи­цію він чув не впер­ше.

Салех   на­пов­нив ке­ли­хи:

— Во­на ме­не дав­но не хви­лює як жін­ка. Я її не­на­вид­жу, а ра­зом з нею і та­кий тип жі­нок.

— Не хви­люй­те­ся, но­ва дру­жи­на вип­рав­дає ва­ші най­смі­ли­ві­ші на­дії, а че­рез рік на­ро­дить вам си­на. Спад­ко­єм­ця престолу. А на Су­аф, крім родичів принцеси  по­ї­де ще й ваш брат Асад.

— Ти про­по­ну­єш ме­ні дер­жав­ну зра­ду. Та за то­бою са­мим пла­че ка­ме­ра на Су­а­фі! — на­ма­гав­ся за­пе­ре­чи­ти принц, до­сить не­рі­шу­че.

— І що ж ти про­сиш за свою пос­лу­гу? — пи­тан­ня проз­ву­ча­ло ти­хо і нев­пев­не­но.

— Ко­ли ви ста­не­те ко­ро­лем, то доз­во­ли­те ад­мі­ра­лу Бал­ті­ну роз­міс­ти­ти на од­но­му з ос­тро­вів, швид­ше за все, на Су­а­фі, пост ра­ді­о­тех­ніч­ної роз­від­ки.

— На­ше ко­ро­лівс­тво зав­жди бу­ло ней­траль­ним.

— Та­ким во­но бу­де й на­да­лі, — роз­вів ру­ка­ми Са­лех. — Але вже під ке­рів­ниц­твом йо­го ви­со­кос­ті Аса­да — ва­шо­го бра­та. Ра­ді­о­тех­ніч­ний пост за дов­гі ро­ки щас­ли­во­го прав­лін­ня. Дріб­ни­ця, ма­лень­ка пос­лу­га ве­ли­кій кра­ї­ні і ба­га­то ро­ків її вдяч­нос­ті і під­трим­ки.

— А що со­бою яв­ляє цей пост?

— Кіль­ка ав­то­фур­го­нів зі стан­ці­єю сте­жен­ня за війсь­ко­ви­ми ко­раб­ля­ми НА­ТО. Офі­цій­но це бу­де ра­ді­ос­тан­ція, що тран­слю­ва­ти­ме ра­ді­о­пе­ре­да­чі.

— Які пе­ре­да­чі?

— Роз­ва­жаль­ні пе­ре­да­чі на смак ва­шої ви­со­кос­ті. Адже відомо, щов Пі­зі ви стали ве­ли­ким ша­ну­валь­ни­ком іта­лійсь­кої ес­тра­ди.

— Ме­ні це по­до­ба­єть­ся… Втім, не має зна­чен­ня. Я хо­чу спочатку поба­чи­ти цю жін­ку.

— Жод­них проб­лем. Зав­тра во­на бу­де в по­ко­ях ва­шої високості. Ви на­віть не від­чу­є­те зов­ніш­ніх змін. А прин­це­са зник­не…

Принц за­мис­лив­ся, по­тім роз­ре­го­тав­ся:

— Ну і спра­ви! Мій май­бут­ній ві­зир — ро­сійсь­кий шпи­гун! Але ні­чо­го. По­че­кай­те, я ще вам всім по­ка­жу!

Са­лех пос­міх­нув­ся і, як зав­жди, до­гід­ли­во схи­лив го­ло­ву.

— Тан­цю­ють всі! — принц під­вів­ся і ляс­нув у до­ло­ні.

Дів­ча­та вже повиходили з ба­сей­ну і в про­зо­рих на­кид­ках не­са­мо­ви­то заходились ви­хи­ля­тися під ка­ко­фо­нію му­зи­ки.

***

Швид­ко­хід­ний ка­тер відійшов від під­вод­но­го чов­на і незабаром ви­са­див на пірс за­гор­ну­ту в тем­не жін­ку. Осо­бис­тий сек­ре­тар прин­ца Сеапуту Са­лех на­ки­нув їй на пле­чі теп­лу шаль і про­вів до ав­то­мо­бі­ля. Шо­фе­ра за кер­мом не бу­ло. Са­лех щось крик­нув ка­пі­та­ну катера. Ка­пі­тан, в ха­ла­ті та чал­мі, вис­трун­чив­ся і стриб­нув з пір­са на па­лу­бу.

Ка­тер від­ра­зу відійшов від пірса і з ре­вом пом­чав у оке­ан. Са­лех і жін­ка мов­чки си­ді­ли в ав­то­мо­бі­лі. Че­рез п’ять хви­лин Са­лех діс­тав з ки­ше­ні плес­ка­ту ко­роб­ку ве­ли­чи­ною з до­ло­ню, ви­тяг­нув з неї те­лес­ко­піч­ну ан­те­ну і на­тис кноп­ку. Ні­чо­го не ста­ло­ся. Він за­ме­ту­шив­ся, увім­кнув у са­ло­ні світ­ло, трус­нув ко­роб­ку, що ви­я­ви­ла­ся пор­та­тив­ним ра­ді­о­пе­ре­да­ва­чем.

— Ав­то­мо­біль ек­ра­нує ра­ді­ох­ви­лі. Тре­ба вис­та­ви­ти ан­те­ну, — рап­том ти­хо, на пра­виль­но­му міс­це­во­му ді­а­лек­ті ска­за­ла жін­ка. Во­на не ски­ну­ла ву­а­лі і на­віть не во­рух­ну­ла­ся.

Са­лех здриг­нув­ся від нес­по­ді­ван­ки і по­зир­нув у її бік. Про­чи­нив двер­ця­та і ви­су­нув ру­ку з пе­ре­да­ва­чем на­зов­ні. На­тис­нув кноп­ку.

Ка­тер за од­ну мить пе­рет­во­рив­ся на ку­пу пла­ва­ю­чих улам­ків. За кілька хвилин се­ред улам­ків уже ша­ле­ні­ла зграя акул.

Щойно бе­ре­га до­сяг звук ви­бу­ху і далеко в оке­а­ні на мить з’явив­ся жов­тий сніп вог­ню, Са­лех за­вів дви­гун і ав­то­мо­біль пом­чав у бік ко­ро­лівсь­ко­го па­ла­цу.

***

Ве­ли­ка бі­ла аку­ла була символом ко­ро­лівс­тва Сеапуту. Що­ве­чо­ра ве­ли­ка бі­ла аку­ла, яку прин­це­са на­зи­ва­ла Кур­сі, прип­ли­ва­ла до Зе­ле­но­го Гро­ту. Що­ве­чо­ра прин­це­са ки­да­ла Курсі якісь ла­со­щі. От во­на схи­ли­ла­ся над кам’яним ур­ви­щем, де вни­зу гур­ко­тів прип­лив і не­тер­пля­че сну­ва­ла ту­ди-сю­ди Кур­сі, очі­ку­ю­чи їжі. Са­лех тіль­ки лед­ве під­штов­хнув принцесу. Її відчайдушного крику ніхто не почув. Пін­ні бу­ру­ни, кот­рі від­ра­зу ста­ли чер­во­ни­ми, палахкотіли вни­зу

Са­лех сів у ав­то­мо­біль і по­вер­нув­ся до за­гор­ну­тої у тем­ну тка­ни­ну жін­ки. Пе­рег­нув­ся че­рез спин­ку си­дін­ня, від­ки­нув ву­аль.

Нас­туп­ної ми­ті Са­лех здриг­нув­ся і заклялк. На за­дньо­му си­дін­ні сиділа… прин­це­са! Він очікував, що жін­ка бу­де схо­жою, але все од­но був вра­же­ний. Зда­ва­ло­ся, та, яку він вбив хви­ли­ну то­му, ожи­ла і си­дить по­ряд.

— Як твоє справ­жнє ім’я?

— Мех­рад, — ти­хо від­по­ві­ла во­на.

— Я так і га­дав. Ми по­вин­ні бу­ти дру­зя­ми, Мех­рад. — Він схи­лив­ся до неї і по­пес­тив що­ку. У від­по­відь во­на спо­кус­ли­во пос­міх­ну­лась. Взя­ла прос­тяг­ну­ту ру­ку.

— О, ти чу­до­во все зро­зу­мі­ла, — за­до­во­лен­но пос­міх­нув­ся Са­лех. — Ми з то­бою якось не­по­га­но роз­ва­жи­мо­ся ра­зом.

Во­на нек­вап­ли­во по­вер­ну­ла йо­го ру­ку до­ло­нею до­го­ри, принижено, як служанка до руки повелителя,  до­тор­кну­ла­ся до неї гу­ба­ми, але наступної миті нес­по­ді­вано різ­ко ві­діг­ну­ла його паль­ці вниз. Са­лех вигнувся, наче лук і зас­тог­нав від нес­тер­пно­го бо­лю, по йо­го що­ках по­ко­ти­ли­ся сльо­зи. Дивлячись на його спотворене болем обличчя Мех­рад пос­мі­хнулася:

— За­водь дви­гу­на і їдь до па­ла­цу. Йо­го ве­лич­ність че­кає на своє щас­тя, — жінка зап­ну­ла об­лич­чя.

***

В рес­то­ра­ні «Па­рус», що окошився біля спуску на пляж Ланжерон, на те­ра­сі з ви­дом на мо­ре, Кощій з Мілкою за­мо­ви­ли собі обід і пляшку коньяку, який, згідно нового закону, принесли в пляшці від сітра «Буратино»:

В  гли­би­ні за­лу, на по­ді­у­мі, дов­го­во­ло­са трій­ця му­зи­кан­тів ви­до­бу­ва­ла з ро­я­ля, кон­тра­ба­са і удар­них щось трохи схо­же на блюз. Бу­ло ще ду­же ра­но, і то­му ніх­то не тан­цю­вав.

Кощій хлюпнув Мілці і собі коньяку із пляшки «Буратіно»:

—Давай квасити.

Він випив до дна, а Мілка лише пригубила. Озир­нув­ся нав­ко­ло:

— Он та бі­ляв­ка вже дві­чі пог­ля­ну­ла в мій бік. Явно слідкує за мною. Що це оз­на­чає? Навряд чи вона працює на мусорських. Мо­же, я їй по­до­ба­юсь?

Міл­ка ки­ну­ла пог­ляд че­рез пле­че. Фі­гу­рис­та бі­ляв­ка, за­ки­нув­ши но­гу за но­гу, си­ді­ла бі­ля бар­ної стій­ки.

— Ду­рень, ти її ці­ка­виш не біль­ше, ніж будь-хто ін­ший. Це по­вія. Профура. Як­що зап­ла­тиш, во­на пі­де з то­бою на­го­ру. Там є де­кіль­ка но­ме­рів для пос­тій­них від­ві­ду­ва­чів.

— А скіль­ки це те­пер кош­тує? – Кощій вживався у реалії сьогодення. – Скільки коштує усамітнитися з тією білявою профурою.

— Ця — до­ла­рів двадцять. І ще десятка коту.

— Коту? Що за маячня?

— Навіщо котам гроші?

— Коту, тобто сутенеру.

— А як­що я їй не зап­ла­чу?

— То­ді во­на здій­ме га­лас, і бу­деш ма­ти спра­ву з отим хлоп­цем. Він слід­кує тут за по­ряд­ком.

Не­ви­со­кий кре­мез­ний хло­пець з жов­тим, азі­атсь­ко­го ти­пу об­лич­чям, сто­яв бі­ля вхо­ду, при­ту­лив­шись до сті­ни, і ди­вив­ся в зал, та, зда­єть­ся, ні­ко­го не по­мі­чав.

— Той ма­лий? Схожий на китайця чи корейця. Він нав­ряд чи ме­не здо­лає. Я в тюр­мі нав­чив­ся доб­ре би­ти­ся, та й у школі займався боксом. Впевнений, я того малого – одною лівою!

— Одною лівою? Хвалько! Не той ви­па­док. Пак Чи Сон — кореєць, чемпіон Паназіатських ігор з бойових мистецтв. Він мені розповідав, що мо­же на­нес­ти в стриб­ку до п’яти смер­тель­них уда­рів.

Зус­трів­шись з пог­ля­дом Міл­ки, ко­ре­єць пос­міх­нув­ся і чем­но схи­лив го­ло­ву в її бік.

— Та йди ти! — Ко­щій ще раз ки­нув пог­ляд на не­ви­со­ку кре­мез­ну фі­гу­ру, — Ще й пос­мі­ха­єть­ся то­бі. Значить точно закоханий.

— Так, трохи, але  безнадійно закоханий. Я тут постійна клієнтка і ми іноді перекидаємося кількома словами. Він класний. Хоча, як чоловік, він мене абсолютно не цікавить. Але май на увазі, як­що об­ра­зиш ме­не, то бу­деш ма­ти спра­ву з Паком.

— І що він мені зробить?

— Зламає ногу. Або руку. Для початку. А далі — що я забажаю. Будеш інвалідом.

— Ну ти даєш, Голівуд! — Кощій зробив злякане обличя. — З цьо­го мо­мен­ту я — са­ма ввіч­ли­вість…

—До речі, усі ці роки за гратами, думав, як ти примусила Стилягу працювати на себе?

— Це мій великий-великий секрет. Хоча… Які уже секрети… Ти не здогадуєшся, що юна дівчина, у якої ще не було жодного чоловіка, може запропонувати Стилязі?

— Обіцяла із ним першим переспати? Який же я бовдур! Усе так просто.

— Він справу не зробив, тож нічого і не отримав. Ти теж міг би бути першим. Якби не виявився таким бовдуром. Роз­ка­жи кра­ще, що ти зро­бив з ста­рим Кацом. Спо­ді­ва­ю­ся, са­дистсь­кі ви­тів­ки з кіл­ком, вму­ро­ва­ним у під­ло­гу, це все бай­ки газетярів?

— Бай­ки. Адже я по­ви­нен був де­що у ньо­го роз­пи­та­ти. А щоб він був ба­ла­ку­чі­шим, пі­шов на бу­дів­ниц­тво, взяв ві­дер­це це­мен­ту і по­чав у ньо­го на очах вму­ро­ву­ва­ти кі­лок. Там же був отвір, через який вони фотографувал клієнтів. Так що роботи було не багато. Але він мов­чав, ду­мав, що я цьо­го не зроб­лю…

— А ти зро­бив. Мо­же, ти в тюр­мі став са­дис­том?

— Ні, Голівуд. Чесно — ні.  Прос­то він ме­не сильно роз­ча­ру­вав. Впер­тий, як сто ос­лів. То­ді я ви­рі­шив спро­бу­ва­ти ос­тан­ній спо­сіб. Прив’язав йо­го під пах­ви над кіл­ком за крюк для люстри, і він вже по­чав бу­ло го­во­ри­ти. Але крюк не вит­ри­ма­в — той ста­ри­кан увесь час сми­кав­ся, як бо­же­віль­ний, та і значно важчий був за люстру.

— Ну ти й ду­рень. Ще зі шко­ли пам’ятаю, що то­бі не мож­на бра­ти­ся за жод­ну сер­йоз­ну спра­ву. А про що ж ти хо­тів від нього діз­на­ти­ся?

Ко­щій про­бур­мо­тів щось не­роз­бір­ли­ве, озир­нув­ся нав­ко­ло, ні­би че­ка­ю­чи під­трим­ки. Було помітно, що він не хоче на нього відповідати. Спобував перевести розмову на іншу тему:

— Гарна музика, може по­тан­цю­є­мо?

Міл­ка про­мов­ча­ла, при­ку­си­ла ниж­ню гу­бу. Схоже у неї була відповідь на її ж питання.

— До речі. Хотіла тебе запитати: татуювання у тебе на руці. Літера «А», що означає?

— Як це, що означає? Відомо що — нашу з тобою давню  мрію  —Америку.

— Мою мрію, — холодно виправила його Милка. — Мою, а не нашу…

Вона зробила довгу паузу. На­реш­ті ска­за­ла:

— Не бреши мені про Америку! Я здогадалася, що означає літера «А». Так що мо­жеш не від­по­ві­да­ти. Звісно, ти хотів дізнатися у старого про Алісину доньку. Хоча я не розумію, навіщо вона тобі, — Мілка  вста­ла, ки­ну­ла на стіл кіль­ка ку­пюр. — Ось то­бі на «керосин». Але випивку раджу брати тільки тут. В іншому місці підсунуть «паленку», так що можеш і зажмуритися.  Влад­на­єш з дів­чись­ком, то­ді при­ходь. Але не ра­ні­ше. А по­ки що — про­ща­вай! Без тебе у мене все джаз. А з тобою — все лайно.  Закоханий школяр!

— Ей, я волію бути Кощієм! Ну, або Козаком! Облиш уже цього клятого «закоханого школяра», чорт забирай! — гукнув він Мілці услід.— Ми ж домовилися!

Але вона не зупинилася і, навіть, не озирнулася. Тільки на виході  кинула через плече:

—Ти не виконав умови, закоханий, хай тобі біс, школяре!

 

Ко­щій про­си­дів на терасі ресторану май­же го­ди­ну, допив коньяк. З’їв твер­ду, несмач­ну кот­ле­ту зі сма­же­ною кар­топ­лею і пі­шов блу­ка­ти містом. Ву­ли­ця ви­ве­ла Ко­щія на сусідній з Ланжероном пляж Відрада. Було дивно, що він один си­дить на пляжі  одяг­не­ний, як ос­тан­ній ду­рень. Та раптом помітив, що по­ми­ля­єть­ся. Неподалік був ще один  одягнутий – кремезний чо­ло­вік, який  нед­ба­ло роз­сів­ся на лав­ці і йо­го під­жак пі­доз­рі­ло стов­бур­чив­ся під пах­вою.

  • Бе­зу­мов­но, мент, — ви­рі­шив Ко­щій. – Але ко­го мент тут мо­же пас­ти? Нев­же йо­го, Ко­щія? А що від нього може бути потрібно мусорським? Убивство Циклопа? Занадто швидко. Одначе, коли зявляється підозра, треба линяти.

Ко­щій встав і по­віль­но пі­шов геть від пля­жу. Мет­рів че­рез п’ят­над­цять зу­пи­нив­ся, ви­си­пав пі­сок з че­ре­ви­ка, за­па­лив ци­гар­ку. Кра­єм ока по­мі­тив, що чо­ло­вік залишився на місці, роз­гор­нув га­зе­ту.

  • Ви­хо­дить, по­ми­лив­ся, — заспокоївся Ко­щій.

З Відради у місто підіймалася підвісна дорога. Кощій заплатив і скочив у двомістну кабінку.

Нагорі Ко­щій вийшов із кабіни і та­кож озир­нув­ся, чи не з’явить­ся з наступних кабінок кре­мез­ний ха­зя­їн сі­ро­го сму­гас­то­го під­жа­ка, але ні­ко­го схо­жо­го на ньо­го не по­мі­тив.

  • Щось я стаю па­ра­но­ї­ком… – посміхнувся сам собі.

Взяв таксі і поїхав на Лузанівський пляж. Спус­тив­ся стрімкою стеж­кою до пля­жу. Прой­шов де­кіль­ка де­сят­ків мет­рів вздовж во­ди.

Флеш-спогад. На березі стоїть ав­то­мо­біль – бі­лий «Мер­се­дес» з роз­ки­да­ни­ми нав­ко­ло тро­ян­да­ми. Ко­щій з Алі­сою входять у во­ду.

  • Що оз­на­ча­ють ці тро­ян­ди? – схвильовано запитала Аліса.

— Та ні­чо­го особ­ли­во­го, прос­то царські по­чес­ті, – закохано відповів Кощій.

Камера показує за­мок з піс­ку, збудований діть­ми.

Наш час. Кощій зак­рив очі і одразу в пам’яті спливло об­лич­чя Алі­си. Воно дуже нагадувало об­лич­чя дів­чи­ни, по­ба­че­не ним на ав­то­зу­пин­ці бі­ля го­те­лю «Одеса».

Сумнівів не зосталось. Ім’я, схо­жість, на­віть вік, — все свід­чи­ло про те, що та дів­чи­на — донь­ка Алі­си. Хрест на сум­ні­вах по­ста­вив він сам, ко­ли знай­шов за­мов­ни­ка вбивс­тва дів­чи­ни і ним ви­я­вив­ся Циклоп. До цьо­го Ко­щій не зби­рав­ся роз­шу­ку­ва­ти дів­чи­ну: що він міг зро­би­ти для неї, що ска­за­ти? Але за­раз де­що змі­ни­ло­ся. Доч­ку Аліси хо­чуть уби­ти, як вби­ли ко­лись її ма­тір.

Ко­щій ще раз по­ди­вив­ся на море, який у світ­лі при­за­хід­но­го сон­ця з зеленоого пе­рет­во­рю­вав­ся на чер­во­ний і рі­шу­че поп­ря­му­вав у бік міс­та до таксі, хряпнув дверцятами:

  • Вертаємося до міста, – наказав водієві.

Кощій  даремно не озирнувся. Коли його таксі зникло за рогом,  з-за сірої «Волги» вийшов кремезний чоловік у смугастому піджаку. якого Кощій помітив ще на пляжі Відрада, сів поряд із водієм і автомобіль поїхав слідом.

* * *

Ва­лют­ний бар у ресторані «Золотий берег» щой­но від­крив­ся, і то­му від­ві­ду­ва­чів бу­ло ма­ло. Самі лиш ді­ви­ці лег­кої по­ве­дін­ки. По­ку­рю­ю­чи дов­гі ко­рич­не­ві ци­гар­ки «Мо­rе», во­ни об­мі­ню­ва­ли­ся дум­ка­ми про здіб­нос­ті в ко­хан­ні та тов­щи­ну га­ман­ців іно­зем­ців різ­них на­цій.

Ніх­то не звер­тав ува­ги на двох мо­ло­ди­ків, що бі­ля стій­ки ве­ли ти­ху бе­сі­ду.

— Двіс­ті ма­де­ри.

Бар­мен дов­го не міг від­кор­ку­ва­ти пляш­ку — загіпсованою від зап’ястя до ліктя пра­ви­цею, ко­ли він упіз­нав у ви­со­ко­му, прис­той­но одяг­ну­то­му від­ві­ду­ва­че­ві то­го мо­ло­ди­ка, який не­що­дав­но зла­мав йому руку.

— Ти, я ба­чу, не ра­дий, то мо­жу пі­ти, але обов’язково на­ві­даю те­бе сьо­год­ні вдо­ма, — ска­зав Ко­щій.

— Ні, ні,— зля­ка­но зак­ру­тив го­ло­вою бар­мен. На­реш­ті він та­ки впо­рав­ся з пляш­кою і зміг на­ли­ти від­ві­ду­ва­чу в склян­ку, чи­ма­ло роз­хлю­пав­ши на стій­ку.

— Ме­не ці­ка­вить та дів­чи­на, яку я мав при­ду­ши­ти, — ми­ро­люб­но ска­зав Ко­щій. — Ану, по­во­ру­ши сво­ї­ми зви­ви­на­ми — де я мо­жу її знай­ти?

У бар­ме­на ок­руг­ли­ли­ся очі, бро­ви по­пов­зли вго­ру і за­во­ру­ши­ли­ся ву­ха. Він озир­нув­ся, зля­ка­но хит­нув го­ло­вою:

— Не мо­жу ска­за­ти, бо ме­не вб’ють.

Ко­щій зди­во­ва­но вит­рі­щив­ся на той фе­єр­верк мі­мі­ки. Хлюп­нув з пляш­ки в дру­гу склян­ку і по­су­нув бар­ме­ну:

— Ви­пий. Я, ма­буть, по­ми­лив­ся, ко­ли про­хав те­бе по­во­ру­ши­ти зви­ви­на­ми. Зви­ви­на в мозку у те­бе од­на і та рів­на. До ре­чі, як твоя ру­ка?

Бар­мен за­каш­ляв­ся, пох­ли­нув­шись ма­де­рою. Ру­ки в ньо­го так трем­ті­ли, що він не зміг три­ма­ти склян­ку і пос­та­вив її на стій­ку.

— Руку ла­має на не­го­ду? Нічого. Ла­ман­ня рук та ніг — це моє хо­бі. А ос­нов­на про­фе­сія — са­ди­ти на кіл упер­тих ти­пів на зра­зок те­бе. Чув про твого друга-пен­сі­о­не­ра, що у страшних муках віддав богу душу на ро­зі Мос­ковсь­кої і Го­го­ля? Моя ро­бо­та. І взагалі, я рецидивіст. Мені втрачати нічого.

Він різко смик­нув бар­ме­на за кра­ват­ку, і той  вда­рив­ся обличчям об стій­ку. У ньо­го з носа по­тек­ла цівка крові. Бар­мен по­во­ру­шив роз­би­ти­ми гу­ба­ми.

— Ну! — Ко­щій тро­хи пос­ла­бив хват­ку. —  Нагадаю. Марія. На вигляд років п’ятнадцять-щістнадцять. Ти її мені замовляв. Забув? Ну згадуй – Ма-рі-я! Дуже просте ім’я. Де її знайти?

— Ту­су­єть­ся зі шпа­ною в по­ки­ну­то­му скла­ді на Риб­за­водсь­кій ву­ли­ці, во­ни зда­ють її за гро­ші нап­ро­кат «ба­ба­ям».

Ко­щій відпустив кра­ват­ку, поп­лес­кав бар­ме­на по що­ці:

— От і мо­ло­дець. Виходить будемо дружити. Але зараз, вибачай, термінові справи. Не сумуй.  І нікому не розповідай про наші зустрічі. Тоді усе буде добре.  Я теж буду тримати наше спілкування в секреті.  Будеш тримати рот на замку і ми обидва  — в шоколаді. Я якось ще за­бі­жу. Бе­ре­жи ру­ку, — і пі­шов до ви­хо­ду.

***

      Хма­ра на­су­ну­ла з мо­ря і зак­ри­ла не­бо над Одесою. Дощ ­лив, на­че з цеб­ра. Ма­рія про­ліз­ла крізь дір­ку в грат­час­тій ого­ро­жі, прой­шла са­дом по ледь по­міт­ній в тра­ві до­ріж­ці і опи­ни­ла­ся пе­ред не­ве­ли­ким флі­ге­лем, при­хо­ва­ним з усіх бо­ків ку­ща­ми буз­ку. Флі­гель був чи­мось се­ред­нім між май­стер­нею і жи­лим при­мі­щен­ням. На сті­нах ви­сі­ло кіль­ка кар­тин. Під сті­ною сто­яв ста­рий шкі­ря­ний ди­ван. На ди­ва­ні ле­жав голомозий здо­ро­вань зо два мет­ри зрос­том, у чор­ній май­ці, жма­ка­них брю­ках і ку­рив «При­му».

Ма­рія прой­шла в ку­ток. Від­кри­ла ста­ру, по­хи­ле­ну на­бік ша­фу, стяг­ну­ла че­рез го­ло­ву свет­ра, роз­стеб­ну­ла спід­ни­цю, і та зіс­ков­зну­ла вниз.

Здо­ро­вань під­няв­ся на лік­ті, щоб кра­ще ба­чи­ти. Світ­ло від лам­пи те­пер па­да­ло йо­му на об­лич­чя, і на під­бо­рід­ді бу­ло по­міт­но два пе­рех­ре­ще­них шра­ми. Ма­рія діс­та­ла з ша­фи ви­тер­ті до бі­ло­го джин­си і со­роч­ку.

— Гро­ші при­нес­ла? — спи­тав здо­ро­вань, стру­шу­ю­чи по­піл у склян­ку на сто­лі.

— Він не прий­шов, — Ма­рія на­тяг­ну­ла джин­си і зас­теб­ну­ла со­роч­ку. — На ву­ли­ці жах­ли­ва зли­ва — я промокла до нитки…

В спогадах дівчини калейдоскопом промайнуло все її коротке життя. Ось на екрані дівчинка років п’ят­над­цяти – Марія – в дитячому будинку. Ось вона ті­кає з дитбудинку, та її повертають назад. Та останнього ра­зу біль­ше не шу­ка­ли, ма­буть, виз­нав­ши вже пов­но­лі­тньою. Втікачка но­чу­є на го­ри­щі на­пів­зруй­но­ва­но­го бу­дин­ку, на пля­жі під пе­ре­ки­ну­тим бар­ка­сом.

То­го разу во­на про­ки­ну­ла­ся від хо­лод­но­го ран­ко­во­го бри­зу. Раптом помітила поряд мо­ло­ди­ка з во­лос­сям до пле­чей, бо­ро­дою і та­ту­ю­ван­ням на шиї.  Перелякано за­би­ла­ся в ку­ток. Її вже кіль­ка ра­зів на­ма­га­ли­ся згвал­ту­ва­ти, і во­на не че­ка­ла від цьо­го ти­па ні­чо­го хо­ро­шо­го.

— Який ти­паж, — під­не­се­но проголосив бо­ро­дань. — Чор­ний пе­ре­ки­ну­тий бар­кас, крізь дір­ку вид­но спли­ва­ю­чий з мо­ря со­няч­ний диск. Ко­сі про­ме­ні ви­хоп­лю­ють з ті­ні дов­гі бо­сі но­ги, під­тяг­ну­ті до під­бо­рід­дя. У во­лос­сі пі­сок. На що­ках ледь по­міт­ний рум’янець. Дівчина наче із фільму «Генерали піщаних кар’єрів». Сю­жет для Го­ге­на або для ме­не.

— Макс, вільний художник, – представився він. – Знаєш, мене в жит­ті ці­ка­влять ли­ше дві ре­чі — жи­во­пис і жін­ки. При­чо­му жи­во­пис пер­шо­му міс­ці. Тож не бійся. Ходімо зі мною, що тобі мерзнути під цим баркасом.

Він запропонував це щиро і невимушено, тож Марія одразу й погодилася.

  • А ходімо…

З то­го ча­су во­на жи­ла у йо­го флі­ге­лі. Спочатку він умо­вив її по­зу­ва­ти без одя­гу, а по­тім і ляг­ти з ним у ліж­ко.

Здо­ро­вань зі шра­мом про­да­вав кар­ти­ни Мак­са і за­ра­зом за­без­пе­чу­вав не­до­ро­ги­ми дів­чат­ка­ми кав­каз­ців та гро­шо­ви­тих ку­рор­тни­ків.

— Не прий­шов, — здо­ро­вань ки­нув не­до­па­лок у склян­ку. Не­до­па­лок за­ши­пів на дні. Каз­на-що!

На екрані виник спогад цього простого замовлення. До Здорованя  пі­дій­шов якийсь ста­ри­ган зі скляним оком.

  • Марію хочу, даю дві ти­ся­чі де­рев’яни­ми. – покопирсався в гаманці. – Ось зав­да­ток.

Ста­ри­ган приїхав на «Ре­но» і видавався со­лід­ним клі­єн­том.

  • Потрібно, щоб вона прийшла на ав­тос­то­ян­ку бі­ля го­те­лю «Одеса» і нехай там че­кає, до­ки до неї не пі­дій­дуть.

На екрані знову майстерня у флігелі Макса.

— Ну, якщо ніх­то не прий­шов, то­ді іди сю­ди, — здо­ро­вань по­чу­хав у па­ху і стяг­нув че­рез го­ло­ву май­ку.

— А де Макс? — з ос­торо­гою та на­ді­єю спи­та­ла Ма­рія. — Він наче мав би уже повернутися.

— Іди сю­ди, то­бі ка­жуть! — у голосі здоровила почулося легке роздратування.

— Чо­го це?

— Са­ма зна­єш, чо­го.

— Ну, ось що, — ска­за­ла Ма­рія рі­шу­че. — Ко­ли вже Мак­су пот­ріб­ні гро­ші, то я роб­лю це за гро­ші, і ти ні­чим не кра­щий за ін­ших.

— Ах ти стер­ва, ма­тір твою!..— здо­ро­вань під­вів­ся з ди­ва­на, скрип­ля­чи пру­жи­на­ми, і по­ну­ро по­су­нув до неї. — Ану, іди сю­ди! Якась малолітка буде мене вчити…

Ма­рія по­зад­ку­ва­ла і спи­ною впер­ла­ся у две­рі. Здо­ро­вань із роз­став­ле­ни­ми в бо­ки ру­ка­ми наб­ли­жав­ся до неї. Ма­рія на­ма­ца­ла руч­ку две­рей. Две­рі від­чи­ни­ли­ся, і во­на опи­ни­ла­ся на ган­ку.

— По­мок­ни там тро­хи, — ска­зав здо­ро­вань і за­чи­нив две­рі на за­щіп­ку. — Мо­же, бу­деш зго­вір­ли­ві­шою. Порозумнішаєш — постукаєш. Може я тебе і впущу.

Га­нок був під не­широким на­ві­сом, але ві­тер май­же бе­зу­пин­но шпур­ляв у неї при­гор­щі до­що­вих кра­пель і со­роч­ка за хви­ли­ну ста­ла мок­рою та про­зо­рою від во­ло­ги. Ві­тер гри­мав бляхою і завивав у рин­вах.

***

Без­глуз­до бу­ло на­ма­га­ти­ся схо­ва­ти­ся за та­кої не­го­ди. Ма­рія при­тис­ну­ла­ся всім ті­лом до сті­ни за дверима. Нав­ко­ло ган­ку пу­хи­ри­ла­ся ве­ли­чез­на ка­лю­жа, а дощ і не зби­рав­ся сти­ха­ти. Дівчина трем­ті­ла. Від флі­ге­ля пах­ло теп­лом і за­тиш­ком. Здо­ро­вань за две­ри­ма увім­кнув маг­ні­то­фон.

Ка­лю­жа все збіль­шу­ва­ла­ся, наб­ли­жа­ю­чись до її ніг. Ма­рія вий­шла з-під на­ві­су, сту­па­ю­чи на п’яти, пе­реб­ра­ла­ся че­рез ка­лю­жу. Об­хо­пив­ши пле­чі ру­ка­ми, щоб бу­ло теп­лі­ше, обій­шла навкруг бу­дин­ку. На тиль­но­му бо­ці стов­бур плю­ща тов­щи­ною з ру­ку вив­ся до са­мо­го да­ху і за­кін­чу­вав­ся як­раз бі­ля ла­зу на го­ри­ще. Ма­рія охо­пи­ла стов­бур ру­ка­ми і заходилась лізти нагору. Стов­бур був мок­рим і слизь­ким. Ко­жен її рух суп­ро­вод­жу­вав­ся гра­дом ве­ли­чез­них кра­пель, які з лис­тя канали їй на го­ло­ву.

Май­же на рів­ні з да­хом її но­ги зіс­ков­зну­ли, і во­на по­вис­ла на ру­ках. Ру­ки по­ча­ли по­віль­но ков­за­ти по стов­бу­ру, але, несамоити чіп­ля­ю­чись, во­на все ж пот­ра­пи­ла но­гою в щі­ли­ну між стов­бу­ром і сті­ною.

Но­га зас­тряг­ла, і Ма­рія лед­ве звіль­ни­ла­ся, ви­тяг­нув­ши но­гу з че­ре­ви­ка і за­ли­шив­ши йо­го стир­ча­ти на три­мет­ро­вій ви­со­ті. Ко­ли Ма­рія пов­зла по да­ху, од­на че­ре­пи­ця зір­ва­ла­ся і з тріс­ком роз­би­ла­ся вни­зу. Во­на зав­мер­ла, але з флі­ге­ля чу­ли­ся ли­ше гуч­ні зву­ки му­зи­ки.

На го­ри­щі бу­ло теп­ло та за­пи­ле­но. Па­ву­тин­ня, що за­тя­гу­ва­ло кут­ки, ледь трем­ті­ло від про­тя­гу. З ос­тра­хом по­зи­ра­ю­чи на дра­би­ну, що ве­ла в кім­на­ту, Ма­рія зня­ла з се­бе одяг, викру­ти­ла, по­ві­си­ла на крок­ву і влаш­ту­ва­ла­ся на ку­пі ста­ро­го ган­чір’я. Во­на швид­ко зіг­рі­ла­ся і зап­лю­щи­ла очі.

Здо­ро­ва­нь в кімнаті знічев’я на­лив собі ще півс­клян­ки го­ріл­ки і зал­пом ви­пив. Алкоголь посилив бажання і він відчув, що йому терміново потрібна жінка. Від­чи­нив две­рі і ви­зир­нув над­вір.

— Гей, ти! — по­гу­кав він, по­хи­ту­ю­чись. — Де ти там, дідь­ко б те­бе взяв!

Не одер­жав­ши від­по­ві­ді, здо­ро­вань одяг до­що­ви­ка і, чор­ти­ха­ю­чись, вий­шов на ґа­нок. Зра­зу ж пот­ра­пив у ка­лю­жу і набрав пов­ні че­ре­ви­ки хо­лод­ної во­ди. Ви­бух­нув про­кльо­на­ми і пі­шов нав­ко­ло бу­дин­ку, гор­ла­ю­чи:

— Ви­ходь, а то гір­ше бу­де!

З тиль­но­го бо­ку віт­ру не бу­ло. Здо­ро­вань, прикриваючись від крапель капішоном, за­па­лив ци­гар­ку і при­хи­лив­ся спи­ною до плю­ща. Щось за­ше­лес­ті­ло вго­рі, і не­ве­ли­кий пред­мет упав йо­му на го­ло­ву. Здо­ро­вань від несподіванки присів, ви­ла­яв­ся і під­няв із зем­лі жі­но­чий че­ре­вик. Він ту­по ди­вив­ся то на че­ре­вик, то на дах, по­ки йо­го пог­ляд не впер­ся в тем­ний пря­мо­кут­ник ла­зу на го­ри­ще. Здо­ро­вань зло­віс­но ус­міх­нув­ся і пі­шов до две­рей.

Зняв до­що­ви­ка. На­ма­га­ю­чись не сту­ка­ти, за­чи­нив две­рі на за­щіп­ку, роз­зув­ся і, ти­хо сту­па­ю­чи бо­си­ми но­га­ми, по­ліз по дра­би­ні, що ве­ла на го­ри­ще.

Ма­рія спа­ла, згор­нув­шись ка­ла­чи­ком. На ній бу­ла ли­ше бі­лиз­на. Від ба­жан­ня здо­ро­ва­ню аж зве­ло ще­ле­пи. Він швид­ко роз­дяг­нув­ся. Знай­шов се­ред ган­чір’я шма­ток мо­туз­ки і прив’язав один кі­нець до най­ближ­чої бал­ки. На дру­го­му зав’язав заш­мор­га і обе­реж­но на­ки­нув на її ру­ки.

Ма­рія про­ки­ну­ла­ся, але не мог­ла збаг­ну­ти, що ді­єть­ся. Від­чу­ла ли­ше, що ру­ки зв’яза­но і від­тяг­ну­то за го­ло­ву. Здо­ро­вань на­ва­лив­ся на неї в тем­ря­ві. Схо­пив за во­лос­ся і за­ки­нув го­ло­ву на­зад. Ди­ха­ю­чи в ли­це пе­ре­га­ром, прох­ри­пів:

— Ану ле­жи, а то за­раз так прик­ра­шу твою зваб­ли­ву мор­доч­ку, що все жит­тя бу­деш хо­ва­ти­ся на цьо­му го­ри­щі, — і на під­твер­джен­ня сво­їх слів уда­рив її під дих. Ма­рія скрик­ну­ла. Крик за­гу­бив­ся в до­що­во­му шу­мі. Крап­лі ба­ра­ба­ни­ли по да­ху, а во­дя­ні стру­ме­ні гри­мі­ли в рин­вах і з плес­ко­тін­ням роз­ли­ва­ли­ся по зем­лі ве­ли­чез­ни­ми ка­лю­жа­ми.

Здоровань захропів і Ма­рія лед­ве ви­дер­ла­ся з-під во­ло­ха­то­го ті­ла. Зу­ба­ми роз­плу­та­ла мо­туз­ку, зня­ла з крок­ви мок­ру со­роч­ку і на­ки­ну­ла на пле­чі. По дра­би­ні спус­ти­ла­ся до кім­на­ти. Схо­пи­ла зі сто­лу ку­хон­но­го но­жа. Повернулася до драбини, що вела на грище. Здоровань сте­жив за нею зго­ри. Стриб­нув че­рез кіль­ка щаблів, вик­ру­тив ру­ку і видер ніжа.

— Ах ти, стер­во, — він шпур­нув но­жа в ку­ток, і той увіт­кнув­ся в де­рев’яну сті­ну. Роз­чи­нив две­рі і, під­няв­ши Ма­рію за лік­ті, вис­та­вив за две­рі. — Ану ж бо, по­мок­ни ще. Мо­же, все ж по­ро­зум­ні­ша­єш.

Ма­рія при­сі­ла нав­по­чіп­ки, охо­пив­ши ко­лі­на ру­ка­ми і упер­шись у них під­бо­рід­дям. Ка­лю­жа вже тор­ка­лась її ніг.

Че­рез го­ди­ну прий­шов Макс і вклав її в ліж­ко. Ма­рію ду­шив ка­шель. В на­ко­ка­ї­не­них очах Макса сві­ти­ла­ся жа­лість. Він пе­ре­лі­чив кар­ти­ни в сто­сі, пе­рев’яза­но­му шпа­га­том.

— Не про­дав жод­ної?

— Не бе­руть це твоє абс­трак­тне лай­но.«Прав­да» в уні­та­зі? Це що? Кра­ще б го­лих ді­вок ма­лю­вав. Нап­рик­лад, оцю свою малолітку, Ра­фа­ель, — здо­ро­вань кив­нув у бік ліж­ка, пре­зир­ли­во сплю­нув на під­ло­гу. — Мо­жу да­ти п’ят­де­сят в борг. Зав­тра або по­вер­неш, або дів­ку свою на ніч від­да­си ме­ні. Та ска­жи їй, хай не ко­ми­зить­ся, бо швид­ко кіс­тки пе­ре­ла­маю.

— Ти що, і дня не мо­жеш без ба­би?

— Не мо­жу, — зго­див­ся здо­ро­вань і діс­тав пів­со­тен­ну банкно­ту.

Мак­со­ві очі за­го­рі­ли­ся. Він під­вів­ся з ди­ва­на і прос­тяг­нув ру­ку: — Да­вай!

Але бан­кно­та хут­ко зник­ла у во­ло­ха­то­му ку­ла­ці.

— Я не по­даю, а ку­пую то­вар. То­вар про­да­єть­ся?

Макс пе­ре­вів пог­ляд на Ма­рію. Во­на з го­ло­вою за­ку­та­ла­ся в ков­дру, але про­дов­жу­ва­ла трем­ті­ти. На йо­го об­лич­чі ві­доб­ра­зи­ло­ся ва­ган­ня. На­реш­ті він на­ва­жив­ся і мах­нув ру­кою:

— Про­да­єть­ся.

***

Їх бу­ло де­сятеро.  Шпа­на від шіс­тнад­ця­ти до двадцяти. Во­ни па­ли­ли де­ше­ві ци­гар­ки, си­дя­чи на де­рев’яних ящи­ках під глу­хою сті­ною.

Ко­щій од­ра­зу упіз­нав ту дівчину, яку шукав. У неї бу­ли та­кі ж роз­кіш­ні ку­че­рі і та­кі ж тем­ні очі, як і в ма­те­рі. Во­на си­ді­ла на ко­лі­нах у ху­до­го дов­го­во­ло­со­го бородатого ти­па в джин­со­вих шор­тах. На­кол­ки від зап’ясть до шиї свід­чи­ли про йо­го не­а­би­я­ку фан­та­зію. Про­ти них тю­рем­не та­ту­ю­ван­ня Ко­щія на тиль­но­му бо­ці правиці у виг­ля­ді сер­ця і бук­ви «А» зда­ва­ло­ся скром­ним і не­ці­ка­вим.

На­зус­тріч Ко­щію з на­тов­пу під­вів­ся голомозий здо­ро­вань. На зарослому ще­ти­ною під­бо­рід­ді пе­рех­ре­щу­ва­ли­ся два шра­ми.

— Чо­го то­бі? — про­ці­див здо­ро­вань крізь зу­би. Так, ма­буть, міг би звер­та­ти­ся ва­го­воз до хро­ба­ка, що ви­повз на ав­тос­тра­ду.

Але він так і не до­че­кав­ся від­по­ві­ді. В нас­туп­ну мить ко­рот­кий і силь­ний удар пе­ред­ні­ми фа­лан­га­ми паль­ців у шию зва­лив йо­го на ко­лі­на. А дру­гий, коліном  в об­лич­чя, ки­нув на­зад у на­товп. Здо­ро­вань упав нав­знак і біль­ше не під­вів­ся. Тіль­ки сто­гін, що ви­ри­вав­ся з роз­би­то­го ро­та, доз­во­ляв спо­ді­ва­ти­ся, що він ще не по­мер.

Ком­па­нія принишкла.

— При­ват­на ком­па­нія «Мор­до­бій та швид­кі і ви­со­ко­я­кіс­ні пе­ре­ло­ми кін­ці­вок», — відрекомендувався Ко­щій, об­тру­шу­ю­чи пил зі шта­нів.

— Макс,  вільний художник. Чо­го ти хо­чеш, чо­ло­ві­че? — з ос­тра­хом за­пи­тав дов­го­во­ло­сий.

— Твою дів­чи­ну, юродивий— від­по­вів Ко­щій. Кра­єм ока він пій­мав зди­во­ва­ний пог­ляд її тем­них, ши­ро­ко роз­кри­тих очей.

— Дів­чи­ну? — дов­го­во­ло­сий зас­мі­яв­ся хрип­ким доб­ро­зич­ли­вим смі­хом. — Так би од­ра­зу і ска­зав. На­що бу­ло об­ра­жа­ти хо­ро­шу лю­ди­ну? На пів­го­ди­ни — двад­цять п’ять, на ніч — пів­сот­ні. Хоч во­на й бу­ла зай­ня­та. Але, — він ки­нув пог­ляд на здо­ро­ва­ня, що не­ру­хо­мо ле­жав на зем­лі, — схо­же, уже звіль­ни­ла­ся.

— Як її зва­ти? — про всяк випадок запитав Кощів. І почув саме ту відповідь, яку й очікував.

— Ма­рі­єю. Але нав­ряд чи це важ­ли­во в та­ких спра­вах. Дів­чин­ка — що тре­ба. То­бі спо­до­ба­єть­ся. Ти по­ди­вись — Ме­рі­лін Мон­ро, — він при­му­сив її під­вес­ти­ся. — Не ди­вись, що ма­ло­літ­ка: гру­ди — дру­гий роз­мір. То на який час тобі вона тобі потрібна?

Дівчина  на­віть не по­ве­ла бро­вою, ли­ше лік­тем від­хи­ли­ла  ру­ку довговолосого.

— На­зав­жди, — відрізав Кощій.

— Ну, на­зав­жди…  На­зав­жди — буде дорого, —довговолосий за­мис­лив­ся. — Щоб назавжди  і ми розійшлися друзями:  сотка зелені.

Ко­щій діс­тав згорнуті у рурочку ку­пюри  і ви­тяг­нув дві хрус­ткі бан­кно­ти.

На­товп за­шу­мів, дех­то встав, щоб кра­ще ба­чи­ти, та пі­дійти ближ­че ніх­то не на­ва­жив­ся.

— О, від­ра­зу вид­но серйозного джентль­ме­на, — з по­ва­гою ска­зав дов­го­во­ло­сий. Він не при­хо­ву­ю­чи за­хоп­лен­ня, роз­див­ляв­ся дві зе­ле­ні бан­кно­ти. По­ню­хав. — Міс­тер, а мо­же, хо­че­те па­ру кар­тин? Або ось що: ба­жа­є­те ще дів­ча­ток? За та­кі па­пір­ці — скіль­ки зав­год­но!

— Ме­не влаш­тує ця. Але як­що ко­гось з тво­єї ком­па­нії зустрі­ну з нею… — Ко­щій пі­дій­шов і взяв дов­го­во­ло­со­го за ву­хо. Той зойкнув.

— Я по­вер­нусь і зроб­лю з те­бе лю­ди­ну-сви­ню.

— Ко­го? — дов­го­во­ло­сий кор­чив­ся від бо­лю.

— Від­рі­жу но­ги-ру­ки, язик, і ви­ко­лю очі. А потім відпущу на волю.

Ко­щій від­пус­тив ву­хо і стусанув  дов­го­во­ло­сого так, що той упав, зла­мав­ши кіль­ка ящи­ків.

Тим ча­сом по­ва­ле­ний здо­ро­вань уже встав нав­ка­рач­ки, про­повз кіль­ка мет­рів і схо­пив дів­чи­ну за но­гу ви­ще ко­лі­на. З йо­го роз­би­то­го ро­та вир­вав­ся якийсь ви­гук: чи то «на­зад», чи то «сто­я­ти».

Ко­щій зро­бив рух у бік здо­ро­ва­ня, та дів­чи­на ви­пе­ре­ди­ла йо­го. Під­няв­ши й без то­го ко­рот­ку вузь­ку спід­ни­цю, во­на уда­ри­ла здо­ро­ва­ня ко­лі­ном у ніс. Здо­ро­вань геп­нув­ся в ка­лю­жу. Юш­ка з но­са швид­ко по­фар­бу­ва­ла во­ду в чер­во­ний ко­лір.

— По­мок­ни там тро­хи, мо­же, по­ро­зум­ні­ша­єш, — во­на з оче­ви­дним за­до­во­лен­ням і по­чут­тям ви­ко­на­но­го обов’яз­ку ви­тер­ла до­ло­нею ко­лі­но і пі­дій­шла до Ко­щія. — Дай за­па­ли­ти, су­пер­мен. Що в те­бе?

Во­на за­тяг­ну­ла­ся, і на ци­гар­ці з’явив­ся обі­док від губ­ної по­ма­ди.

— Ма­єш «дах?» — во­на не зби­ра­ла­ся від­кла­да­ти спра­ву в дов­гий ящик.

Ко­щій хит­нув го­ло­вою. Чо­го-чо­го, а «да­ху» в цьо­му міс­ті він не мав.

— Ну, хо­ді­мо до ме­не. Ти добряче ме­не ви­ру­чив, а то сьо­год­ні ма­ла б спа­ти з тим во­ло­ха­тим гі­бо­ном.

Ком­па­нія про­вод­жа­ла їх пох­му­рим мов­чан­ням.

Во­ни йшли вузь­ки­ми за­вул­ка­ми з брудними, в ір­жа­вих роз­во­дах, бу­дин­ка­ми. Кри­хіт­ні, бі­ля са­мої зем­лі вік­на сві­ти­ли­ся жов­тим світ­лом. Де-не-де на­по­ло­ви­ну роз­ва­ле­ні схо­дці пі­дій­ма­ли­ся до две­рей з об­луп­ле­ни­ми ви­віс­ка­ми «Хім­чис­тка» або «Ре­монт па­ра­со­льок».

Марія за­каш­ля­ла­ся. Прис­туп каш­лю був та­ким силь­ним, що до­ве­ло­ся при­сіс­ти на лав­ку бі­ля ав­то­бус­ної зу­пин­ки. Во­на знову  за­каш­ля­ла­ся, на гу­бах вис­ту­пи­ла пі­на.

— Що з то­бою, мала? — запитав Кощій.

— Ні­чо­го, су­пер­ме­не, — на її блі­дих що­ках блу­ка­ла пос­міш­ка. Во­на роз­гла­ди­ла бор­ти йо­го під­жа­ка. — Вчо­ра зас­ту­ди­ла­ся під до­щем і те­пер, схоже, не­висока  тем­пе­ра­ту­ра. Хай це те­бе не хви­лює, су­пер­ме­не. Я в по­ряд­ку. Хо­ді­мо.

Ір­жа­ві бу­дин­ки за­кін­чи­ли­ся і по­ча­ла­ся сму­га на­пів­роз­ва­ле­них са­ра­їв.  За са­ра­я­ми сер­ди­то за­гу­дів па­роп­лав. Десь там по­чи­нав­ся бе­рег мо­ря. Вік­на зя­я­ли чор­ни­ми про­ва­ла­ми. На сті­ні ви­сі­ла обід­ра­на таб­лич­ка з ледь по­міт­ним на­пи­сом: «вул. Риб­за­водсь­ка».

Схо­ди бу­ли без пе­рил, пок­ри­ті смер­дю­чим сли­зом не­ві­до­мо­го по­ход­жен­ня і би­тою цег­лою.

— Стій, приг­ни­ся.

Во­ни нав­ка­рач­ки про­пов­зли під зви­са­ю­чою зго­ри на гну­тій ар­ма­ту­рі бал­ці.

В неї був ключ від го­ри­ща.

— За­ходь, су­пер­ме­не. Але обережно, світла тут немає.

Зас­кри­пі­ли гни­лі дош­ки. Во­на чир­ку­ла сір­ни­ком і за­па­ли­ла свіч­ку на під­ві­кон­ні.

— Іди сю­ди, — пок­ла­ла йо­му ру­ки на пле­чі і зно­ву роз­гла­ди­ла ви­ло­ги під­жа­ка. В її очах па­лах­ко­ті­ло по свіч­ці. Гу­би роз­ту­ли­ли­ся для по­ці­лун­ку. — Перейдемо до справи. По­ці­луй ме­не.

Ко­щій тор­кнув­ся гу­ба­ми її губ.

— Як див­но ти це зро­бив. Іди ж швид­ше, — во­на роз­стеб­ну­ла блуз­ку і спус­ти­ла бре­тель­ки. Гру­ди бу­ли дій­сно гар­ні — невеликі, пруж­ні і чу­до­вої фор­ми.

Во­ни сі­ли на ліж­ко: во­на, пок­лав­ши йо­му ру­ки на пле­чі, він — три­ма­ю­чи її за та­лію. Ліж­ко бу­ло жорс­тке. Ма­буть, дош­ки, пок­ри­ті зас­маль­цьо­ва­ною ков­дрою.

— Ну чого ти гальмуєш?

Кощій  дивився на неї і не чув того, що вона говорила.

Спогад. Кощій бачить Алісу.

— А мо­же, ти з «чу­ди­ків?» — повернула його до дійсності дочка Аліси. — То­ді мо­жу спро­бу­ва­ти для те­бе що-не­будь зро­би­ти.

Во­на зня­ла од­ну ру­ку з йо­го пле­ча і спро­бу­ва­ла про­су­ну­ти за по­яс. Він взяв її до­ло­ню в свою і, пос­міх­нув­шись, по­ці­лу­вав.

Во­на сте­ну­ла пле­чи­ма:

— Ні, справ­ді. Де­що мо­жу для те­бе зро­би­ти, але без  мотузок, лан­цю­гів та ін­шо­ї гидоти. Ну то ска­жи, як те­бе зва­ти, су­пер­ме­не?

Він за­мис­лив­ся, по­тім ска­зав:

— Ко­щієм.  Іноді  Козаком, а буває й «закоха…». Та ні… це все.

— Це пріз­вись­ка?

Ко­щій сте­нув пле­чи­ма:

— Поганяла. У мо­є­му жит­ті бу­ло ду­же ма­ло лю­дей, які б на­зи­ва­ли ме­не на ім’я.

— А ме­не  звати Ма­рі­єю. У мене ще немає поганяла.

Її зно­ву по­чав ду­ши­ти ка­шель. Прис­туп був силь­ні­шим від по­пе­ред­нього. Во­на зля­ка­но ди­ви­ла­ся на Ко­щія. Він під­клав їй під спи­ну бруд­ну по­душ­ку і за­ку­тав у ков­дру. Зда­ва­ло­ся, ка­шель не за­ли­шав її ці­лу віч­ність. Блі­дість роз­ли­ла­ся по об­лич­чю.

  • Ти хво­ра, — промовив Ко­щій. — Серйозно хво­ра.

Він хо­тів ли­ше по­ба­чи­ти цю дів­чи­ну, але те­пер рап­том від­чув до неї та­ку ніж­ність, як до найріднішої людини. Вмо­чив у склян­ку якусь ган­чір­ку і поклав їй на лоб. Він не знав, що тре­ба ро­би­ти. Ли­ше за­гор­нув її в ков­дру і об­няв за пле­чі. Во­на ди­ви­ла­ся зля­ка­но і сумно.

Прис­ту­пи пов­то­рю­ва­ли­ся увесь ве­чір. І тіль­ки піз­но вно­чі во­на зас­ну­ла і на що­ках з’явив­ся рум’янець. Він дов­го вди­в­лявся в її об­лич­чя — ті ж ку­че­рі, те ж під­бо­рід­дя і ніс. Хо­ча ри­си бу­ли чіт­кі­ше ви­ра­же­ні. Во­лос­ся тро­хи тем­ні­ше. Що­ки за­па­лі, ли­це блі­де. Во­на ди­ха­ла так ти­хо, що, зда­ва­ло­ся, по­мер­ла. Ко­щій встав, загасив свіч­ку і, при­чи­нив­ши две­рі, ти­хо спус­тив­ся вниз.

* * *

Міл­ка спить на спи­ні. Ли­це її за­ту­ля­ють сплу­та­ні пас­ма во­лос­ся. Прос­ти­рад­ло ледь прик­ри­ва­є ті­ло, за­ли­ша­ю­чи зов­ні роз­кіш­ний бюст і дов­гі струн­кі но­ги. Ко­щій ти­хо злазить з ліжка. За вік­ном ледь по­чинає роз­вид­ня­ти­ся.

— Все га­разд. Закоханий школяре… Іди до ме­не… — ­ше­поче Міл­ка уві сні. Ко­щій ­тяг­неться до пач­ки ци­га­рок, чир­кає сір­ни­ком. Робить  кіль­ка за­тя­жок.

 В памяті виринає: близько першої він пішов від Марії. Дівчина хвора. Донька Аліси хвора!  Він не повинен залишати її саму.

Він швид­ко одяг­нувся. На ар­ку­ші черкнув швидкоруч: «За­їдь за мною уве­че­рі. Ава­рій­ний сі­рий бу­ди­нок в кін­ці Риб­за­водсь­кої ву­ли­ці. По­сиг­на­лиш». Спус­тив­ся по схо­дах і по­біг ву­ли­цею.

В цілодобовому ма­га­зи­ні бі­ля мор­вок­за­лу Ко­щій ку­пив дві пляш­ки мо­ло­ка, а поряд у черговій аптеці якісь пігулки від кашлю і жарознижуючий сироп.

Ма­рія про­ки­ну­ла­ся, ко­ли мо­ло­ко в чер­па­ку — кас­тру­лі він не знай­шов, — уже за­ки­пі­ло. Си­нє по­лум’я від таб­лет­ки су­хо­го па­ли­ва ос­віт­лю­ва­ло го­ри­ще трем­тя­чим світ­лом і на­да­ва­ло від­чут­тя за­тиш­ку.

— Ти ку­дись хо­див, Ко­щію? — в її го­ло­сі бу­ла три­во­га.

— Ні.  Тіль­ки на де­сять хви­лин вий­шов за мо­ло­ком, — збре­хав він.

— А ме­ні нас­ни­ло­ся, що те­бе дов­го не бу­ло. Зна­чить, то був ли­ше сон, — во­на по­лег­ше­но зіт­хну­ла. — Не йди якийсь час. Якщо ти підеш, прийде той гібон і мені кінець.

— Сон, — під­твер­див Ко­щій. — Ко­ли я хво­рів, пам’ятаю, ме­не весь час пе­рес­лі­ду­вав кош­мар. Снив­ся один і той же сон — на­че я то­ну в оке­а­ні. — Він ви­лив у чаш­ку га­ря­че мо­ло­ко. Простягнув їй пігулку.

  • Це від кашлю, ковтай. І сироп…

Вона слух’няно ковтнула. Випила сироп з ложечки.

— А тепер молоко.

— А ще ме­ні сни­ло­ся, що ти мій бать­ко або брат.  Сло­вом, хтось із рід­них. Ти такий добрий! У ме­не ні­ко­ли не бу­ло рід­них. Свою маму я майже не пам’ятаю… — во­на взя­ла чаш­ку і те­пер зди­во­ва­но роз­див­ля­ла­ся  мо­ло­ко, що парувало. — Ме­ні ніх­то з чоловіків ні­ко­ли не при­но­сив мо­ло­ка. Ти з глуз­ду з’їхав! А я ду­ма­ла, що ти спе­ці­а­ліст по ін­ших спра­вах, су­пер­мен. А ти ме­не так і не по­ці­лу­вав. По справжньому…

Він тор­кнув­ся гу­ба­ми її губ:

— Пий, то­бі тре­ба пи­ти га­ря­че.

— Не хо­чеш? Мож­на бу­ло б і справ­ді по­ду­ма­ти, що ти мій бать­ко, ко­ли б не був та­ким мо­ло­дим. А може — брат. Я б хотіла мати такого брата. Як ти. Ну доб­ре, ко­ли не хо­чеш мене поцілувати по справжньому, то хоч под­мухай на мою чаш­ку. А те­пер над­пий.

Во­на по­ці­лу­ва­ла чаш­ку в то­му міс­ці, де він тор­кнув­ся до неї гу­ба­ми.

— Ось, — і зап­лю­щи­ла очі, де­монс­тру­ю­чи вик­люч­не за­до­во­лен­ня. Блі­ді що­ки від­ті­ня­ли ок­са­ми­то­ві вії, та­кі як і у ма­те­рі — дов­гі, тем­ні і заг­ну­ті до­го­ри.

Ви­пив­ши мо­ло­ко, Ма­рія зно­ву зас­ну­ла і прос­па­ла весь день. Уві сні во­на скри­ку­ва­ла, бур­мо­ті­ла щось нез­ро­зу­мі­ле і за­ти­ха­ла ли­ше то­ді, ко­ли Ко­щій по­чи­нав її гла­ди­ти по го­ло­ві. Жарознижувальне почало діяти і її лоб став май­же хо­лод­ним.

Марія про­ки­ну­ла­ся від ав­то­мо­біль­ної си­ре­ни. Побачила, що Ко­щій на­тя­гає  під­жа­ка. Ско­чи­ла з пос­те­лі і, не ка­жу­чи ні сло­ва, під­біг­ла до вік­на. Міл­ка в ши­кар­ній ве­чір­ній сук­ні, спер­шись на ка­пот но­вень­кої «шіс­тки», при­па­лю­ва­ла ци­гар­ку. Ма­рія обер­ну­ла­ся до Кощія, в її очах бли­ща­ли кри­жин­ки. Во­на зро­би­ла крок до две­рей, по­вер­ну­ла ключ в зам­ку і рі­шу­че схо­ва­ла йо­го в ки­ше­ні:

— Ти ні­ку­ди не пі­деш, Ко­щію. За­раз же ска­жи, що ні­ку­ди не пі­деш, — ска­за­ла ка­те­го­рич­ним, що не тер­пів за­пе­ре­чень, то­ном.

Ко­щій сто­яв, при­хи­лив­шись до од­вір­ка, і мов­чав. Просто не знав, що має робити. Марія знову  ки­ну­лась до вік­на:

— Гей, там, вни­зу! За­би­рай­ся звід­си, він не прий­де! Не прий­де ні­ко­ли! — кри­ча­ла во­на і ту­по­ті­ла но­га­ми. — За­би­рай­ся геть! Геть!

Вни­зу за­гур­ко­тів дви­гун і стих десь за ро­гом.

— Ко­щію, — покликала Ма­рія. Її тон змі­нив­ся і був са­ма ми­ро­люб­ність. — Іди сю­ди. У те­бе та­ка див­на на­кол­ка на ру­ці. Сер­це і лі­те­ра «А». Хто це? Та жін­ка?

Він не ру­шив з міс­ця, і во­на са­ма пі­дій­шла і пок­ла­ла йо­му ру­ки на пле­чі.

— Ні.

— Да­єш сло­во?

— Даю.

— Ну то­ді ска­жи: на яку лі­те­ру в неї ім’я? — її очі зов­сім від­та­ну­ли і ста­ли хит­ри­ми.

— На «М».

— Я то­бі ві­рю, Ко­щію. На­віть хо­ті­ла, щоб ти вип­ра­вив «А» на «М», але ко­ли в неї теж «М», то хай кра­ще бу­де «А». Ти ме­не лю­биш? Ти хі­ба не ба­чиш, що я вже до­рос­ла?

— Ні, — він похитав головою і пос­міх­нув­ся.

— Ну то­ді ска­жи, чому це ти так тур­бу­єш­ся про ме­не? Для цього є якась  причина?

—Так.

—Яка?

— Я то­бі роз­по­вім. По­тім.

— Ко­ли, зав­тра?

— Так, зав­тра, — він пі­дій­шов до вік­на і за­па­лив ци­гар­ку.

На Одесу опус­ка­лась ніч. Десь далеко у мо­ро­ці чув­ся плес­кіт не­ви­ди­мо­го мо­ря.

***

Міл­ки вдо­ма не бу­ло. Ко­щій увімкнув світ­ло, під­ва­жив дошку, діс­тав зо­ши­та та згор­ток з до­ла­ра­ми. Він був об­плу­та­ний па­ву­ти­ною. Га­зе­та по­жов­кла і ви­сох­ла. Ко­щій за­су­нув згор­ток під полу піджака і вий­шов на ву­лицю.

Бі­ля две­рей під’їз­ду щось при­му­си­ло йо­го озир­ну­ти­ся — ма­буть, ефект ве­ли­кої су­ми гро­шей. Тут Ко­щій і по­ба­чив йо­го.

Спогади. Крупно – обличчя одного з трьох, що стоять над вбитою Алісою. Він у формі дільничого міліціонера.

Наш час. Те саме обличчя, тільки не у формі дільничого, а в сі­ро­му пла­щі і в та­ко­му ж сі­ро­му, на­су­ну­то­му на ло­ба ка­пе­лю­сі. А от пог­ляд за­ли­шив­ся та­ким же — хо­лод­ним, свер­для­чим пог­ля­дом з-під кош­ла­тих брів. Стоїть на іншому боці вулиці, біля великого чорного автомобіля з тонованим склом, і дивиться на Кощія.

– Головний міліціонер Одеси, – згадав Кощій. – Власною персоною. Особисто. Не полінувався. Еге ж, тому що тих двох, що могли б пізнати Кощія вже немає серед живих.

Розчахнулися дверцята і із автівки вийшло ще троє у сірих плащах.

Флеш.

  • Мо­жеш вва­жа­ти се­бе по­кій­ни­ком, – говорить з сумом Мілка, – це було тоді, коли вони побачились вперше.
  • То ти, виявляеться, дав­но знай­шов мене, – тихо з люттю промовив Кощій,  – тримав на короткому повідку, бо конче хотів знайти ці гроші. Ну що ж, я тобі сам їх приніс. Прок­лят­тя!

Сі­рі  при­види  дружно засунули руки за поли плащів.

Ко­щій по­зад­ку­вав від за­гор­ну­тих  у сі­рі  плащі си­лу­е­тів. По­вер­нув­ши в пер­ший за­ву­лок, по­біг. По­во­рот, ще по­во­рот. Озир­нув­ся. Ніх­то не пе­рес­лі­ду­вав йо­го.

  • Невже, я по­ми­лив­ся, — здивувався Ко­щій. — Звіс­но, по­ми­лив­ся. То був не він. Скіль­ки ро­ків ми­ну­ло. А ті сірі? Мало що то могли бути за люди. Помилився. Звісно — помилився.

Про­ву­лок був тем­ним і без­люд­ним. Кощій обій­шов при­пар­ко­ва­ну на уз­біч­чі по­рож­ню «Вол­гу».  Раптово зу­пи­нив­ся і різко озирнувся. Нікого.

  • Я стаю па­ра­но­ї­ком, — по­ду­мки посміхнувся сам собі Ко­щій і рі­шу­че, більше не ози­ра­ю­чись, пі­шов у бік яс­кра­во ос­віт­ле­ної вулиці.

Раптом на ньо­го з тем­ря­ви вис­ко­чив ав­то­мо­біль. Це бу­ла та «Вол­га», повз яку він щой­но прой­шов. Увім­кнув­ши даль­нє світ­ло, ав­то­мо­біль ви­ї­хав на тро­ту­ар і, вик­ре­шу­ю­чи іс­кри об сті­ну бу­дин­ку, пом­чав на Ко­щія.

Ко­щій упав і від­ко­тив­ся на се­ре­ди­ну ву­ли­ці. Ши­ни за­ви­ща­ли зов­сім по­ряд, швир­го­нув­ши йо­му в об­лич­чя при­гор­шню ка­мін­ців.

Кощій підвіся і пішов у бік моря. На Комсомольсьому  бульварі бу­ло ­люд­но. Серед натовпу почувався безпечніше. Повернув до ценру і вийшлв на фешенебельну вулицю Радянської Армії.

Бі­ля виб­лис­ку­ю­чо­го вог­ня­ми і скля­ни­ми віт­ри­на­ми ма­га­зи­ну «То­ва­ри для жі­нок» він від­чув на со­бі чийсь пог­ляд. Різ­ко зу­пи­нив­ся і озир­нув­ся. Цей нес­по­ді­ва­ний ма­невр вря­ту­вав йо­му жит­тя. Стри­же­на брю­нет­ка, що як­раз про­хо­ди­ла у скля­ні две­рі, упа­ла на ко­лі­на, три­ма­ю­чись ру­ка­ми за жи­віт. Між паль­ця­ми в неї со­чи­ла­ся кров.

Хтось не­са­мо­ви­то за­ве­ре­щав. На­товп ки­нув­ся вріз­но­біч. Якийсь тов­стун з очи­ма-блюд­ця­ми на­ле­тів на Ко­щія і збив йо­го з ніг. Ко­щій під­хо­пив­ся і пір­нув у най­ближ­че під­во­ріт­тя. Вит­тя си­ре­ни на мить заг­лу­ши­ло кри­ки:

— Сто­я­ти, мі­лі­ція!

Ко­щій рап­том зро­зу­мів, що кри­чать йо­му. Він пе­ре­біг че­рез двір, пе­ре­ліз пар­кан і змі­шав­ся з на­тов­пом.

Не­о­но­ві вог­ні ос­віт­лю­ва­ли ву­ли­цю трем­тливим світ­лом. Він зай­шов у буд­ку так­со­фо­на і озир­нув­ся. Ніх­то не звер­тав на ньо­го ува­ги. Кощій по­лег­ше­но зіт­хнув, дістав обривок газети із адресою і телефоном редакці  і наб­рав но­мер   від­по­ві­даль­но­го сек­ре­та­ря «Ве­чі­рньої Одеси»:

—  Ви вміс­ти­ли по­ві­дом­лен­ня про зник­нен­ня доч­ки бель­гійсь­ко­го біз­нес­ме­на О’Ту­ла і  інформацію про винагороду? — спи­тав він. — Я міг би по­ві­до­ми­ти йо­му де­що.

— Я слу­хаю вас, — від­по­ві­ли на ін­шо­му кін­ці дро­ту.

— Але я хо­тів би по­ві­до­ми­ти це осо­бис­то О’Ту­лу… Ця інформація дуже важлива.

На ін­шо­му кін­ці дро­ту довго мов­ча­ли. На­реш­ті зва­жи­лись:

— Но­мер 605 го­те­лю «Пассаж». Але вам доведеться спочатку зателефонувати. Без згоди О’Тула вас до нього не впустять.

Чо­ло­вік у сі­ро­му пла­щі пос­ту­кав мо­нет­кою в скло.

— Дя­кую, — ска­зав Ко­щій, по­ві­сив труб­ку і від­крив две­рі. В щі­ли­ну про­тис­ну­ла­ся ру­ка. В ру­ці  пох­му­ро виб­лис­ку­вав ствол піс­то­ле­та «ТТ» з глуш­ни­ком.

— Чо­го вам тре­ба? — спи­тав Ко­щій. В буд­ці так­со­фо­на го­лос про­лу­нав глу­хо і див­но, на­че на­ле­жав не йо­му.

— Па­кет, — від­по­вів той чо­ло­вік і зро­бив рух ство­лом у нап­рям­ку па­ке­та з грошима, який три­мав Ко­щій.

Ко­щій рво­нув­ся вбік і з усі­єї си­ли при­чи­нив две­рі. Чо­ло­вік скрик­нув, але піс­то­лет втри­мав. Щось ляснуло. По­за­ду зад­зве­ні­ло скло. Ку­ля вда­ри­ла Ко­щію в пле­че. Ка­бі­на так­со­фо­на на­пов­ни­ла­ся по­ро­хо­ви­ми га­за­ми. Чо­ло­вік в сі­ро­му пла­щі за две­ри­ма зас­тог­нав і упав на ко­лі­на. Ко­щій схо­пив теп­лий ствол піс­то­ле­та і по­чав   вик­ру­чу­ва­ти йо­го. Про­лу­нав дру­гий постріл, піс­то­лет сіп­нув­ся зно­ву, зад­зве­ні­ло скло і за­ви­ла си­ре­на.

Зне­ма­га­ю­чи від каш­лю і май­же осліпнувши від роз’їда­ю­чих очі по­ро­хо­вих га­зів, Ко­щій вис­ко­чив з так­со­фо­на, з усі­єї си­ли уда­рив чо­ло­ві­ка ко­лі­ном в об­лич­чя і по­біг ву­ли­цею.

В мо­ро­ці, змі­ша­но­му зі смо­гом, ву­ли­ця пуль­су­ва­ла чер­во­но-зе­ле­ни­ми вог­ня­ми світ­ло­фо­рів. Пе­ре­хо­жі ки­да­ли­ся від ньо­го вріз­но­біч. Трель свис­тка пог­на­ла Ко­щія на про­їж­джу час­ти­ну. Він лед­ве ухи­лив­ся від жов­то-си­ньої «Вол­ги» з ми­гав­кою і, не звер­та­ю­чи ува­ги на рух, пом­чав на дру­гий бік ву­ли­ці. Про­біг­ квар­тал, звер­нув у про­ву­лок. В чор­но­му не­бі ро­же­вий не­он вима­льо­ву­вав слово «Пассаж» на­ви­во­ріт. Він пі­дій­шов до го­те­лю з тиль­ної сто­ро­ни. Дві мо­ло­день­кі дів­чи­ни в шкі­ря­них «мі­ні» па­ли­ли. Од­на, за­зир­нув­ши за спи­ну под­ру­ги, по­ба­чи­ла Ко­щія. Очі в неї ок­руг­ли­ли­ся, во­на ох­ну­ла, по­зад­ку­ва­ла і, пот­ра­пив­ши каб­лу­ком в гра­ти во­дос­то­ку, геп­ну­ла­ся на ас­фальт. Ко­щій пог­ля­нув на се­бе і побачив, що стис­кає в ру­ці піс­то­лет. Він за­су­нув йо­го в ки­ше­ню. Дру­га дів­чи­на про­низ­ли­во за­ве­ре­ща­ла. Ко­щій пір­нув у най­ближ­чі две­рі.

Тут ви­сі­ли бі­лі ха­ла­ти, ков­па­ки і пах­ло ва­ре­ним ри­сом. Ко­щій на­тяг ха­ла­та і пі­шов вго­ру по кам’яних схо­дах з брон­зо­ви­ми кру­че­ни­ми пе­ри­ла­ми. Схо­ди змі­нив ко­ри­дор з пар­кет­ною під­ло­гою і ки­ли­мо­вою до­ріж­кою.

Офі­ці­ант у бі­ло­му смо­кін­гу і чор­них брю­ках, з та­цею під пах­вою зди­во­ва­но гля­нув на ньо­го, але ні­чо­го не ска­зав. Ко­щій звер­нув у дру­гий ко­ри­дор, під­няв­ся на кіль­ка по­вер­хів вище.

Скрізь бу­ло од­не й те ж — ше­реги об­би­тих жов­тою шкі­рою две­рей і чер­во­ні ки­ли­мо­ві до­ріж­ки. Но­мер 601, 602… 606. Він штов­хнув две­рі.

— В чо­му спра­ва? — огрядний си­вий  чо­ло­вік у бі­лій со­роч­ці і брю­ках на під­тяж­ках по­зад­ку­вав від ньо­го вглиб кім­на­ти. У ньо­го був фран­цузь­кий ак­цент — з на­го­ло­сом на ос­та­нньо­му скла­ді і мяким «ер». Чо­ло­вік схопив те­ле­фон­ну труб­ку — ру­ка у ньо­го трем­ті­ла.

Ко­щій опус­тив очі — на пе­ред­пліч­чі через білу тканину халата прос­ту­пила кри­ва­ва пля­ма. Лег­ке за­па­мо­ро­чен­ня при­му­си­ло при­сіс­ти на край сто­лу.

— Що вам потрібно?  — ще раз за­пи­тав чо­ло­вік. Йо­го ру­ка тим ча­сом кру­ти­ла диск те­ле­фо­на.

— Не квап­те­ся. Я прий­шов з доб­ри­ми на­мі­ра­ми, — Ко­щій, по­хи­ту­ю­чись, натиснув рукою на важіль телефона і  діс­тав з ки­ше­ні старовинну шпиль­ку у виг­ля­ді ме­те­ли­ка з дво­ма ді­а­ман­та­ми за­мість очей. — Два тиж­ні то­му я ба­чив, як ва­ша доч­ка сі­ла в ав­то­мо­біль  ві­до­мого  са­дис­та і убив­ці на пріз­вись­ко Циклоп. А по­тім я знай­шов це у ньо­го в ки­ше­ні.

Те­ле­фон­на труб­ка з гур­ко­том упа­ла на стіл.

***

О’Тул пла­кав, схи­лив­ши го­ло­ву на ру­ки.

— Ця шпиль­ка — мабуть дуже дорога старовинна прикраса. Во­ни ро­зу­мі­ють­ся на та­ких ре­чах. Але цей не­гід­ник та­кож мер­твий, — Ко­щій діс­тав га­зе­ту. — Ось. Про­чи­тай­те тут.

За вік­ном по­чу­лось вит­тя си­ре­ни. Ко­щій ви­зир­нув у вік­но — кіль­ка ав­то­мо­бі­лів з ми­гав­ка­ми сто­я­ли бі­ля вхо­ду в го­тель.

—Дів­ча­та вже встиг­ли «стук­ну­ти», — промовив Ко­щій і спитав голосно — Ви хрис­ти­я­нин?

— Oui. Ви хочете отримати винагороду?

— Так. Але мова не про гроші. Ко­лись, десять ро­ків то­му, та людина, що забрала життя у вашої доньки убила од­ну жін­ку. У неї за­ли­ши­ла­ся донь­ка. За­раз їй стіль­ки ж, скіль­ки бу­ло ва­шій дів­чин­ці. Во­на ду­же хво­ра і в неї, крім ме­не, ні­ко­го не­має. Але ме­не за­раз шу­ка­ють. Мож­ли­во, я не до­жи­ву до зав­тра­шньо­го ран­ку. Во­на жи­ве на го­ри­щі на­пів­зруй­но­ва­но­го бу­дин­ку. Як­що її не вб’ють, то без ме­не во­на, на­пев­не, про­па­де. Як­що тра­пить­ся так, що ви не одер­жи­те ні­я­ких віс­тей, в ім’я пам’яті ва­шої дів­чин­ки, і замість нагороди,  я про­шу, аби ви ви­вез­ли її з ці­єї кра­ї­ни. Можливо, під виг­ля­дом ва­шої доч­ки, можливо іншим чином і влаш­ту­ва­ли в хо­ро­ший зак­ри­тий пан­сі­он. Це не бу­де вам ні­чо­го кош­ту­ва­ти.

Кощій розгорнув газетний згорток, взяв одну пачку доларів. У згортку залишилося іще три. Він простягнув згорток О’Тулу.

— В цьо­му па­ке­ті тридцять ти­сяч до­ла­рів. Їй вис­та­чить цьо­го, щоб вив­чи­ти мо­ву і от­ри­ма­ти якусь ос­ві­ту. А че­рез рік во­на вже бу­де пов­но­лі­тньою і, я ду­маю, змо­же са­ма дати собі раду. Але її тре­ба обов’яз­ко­во ви­вез­ти звід­си. Тут вона загине. Ви ска­же­те їй, що там, ку­ди ви її по­ве­зе­те, во­на зус­трі­неть­ся зі мною. З Ко­щі­єм. Во­на по­ві­рить. Ви згод­ні? — Ко­щій з на­ді­єю по­ди­вив­ся йо­му в об­лич­чя.

О’Тул, тро­хи по­ва­гав­шись, кив­нув.

Ко­щій під­вів­ся, біль­ше не міг зво­лі­ка­ти:

— За­пам’ятай­те — з Ко­щі­єм. Во­на зро­зу­міє. Ось ад­ре­са. Це не­да­ле­ко від риб­за­во­ду. І пе­ре­дай­те їй ось це, — він діс­тав з ки­ше­ні зім’ято­го по­жов­кло­го зо­ши­та. «ЩО­ДЕН­НИК МО­ЖЕ БУ­ТИ ПРО­ЧИ­ТА­НИЙ МНОЮ АБО АЛІ­СОЮ А.».

***

Ко­щій вий­шов у ко­ри­дор. За по­во­ро­том, приг­лу­ше­ні ки­ли­мо­вою до­ріж­кою, чу­ли­ся кро­ки кіль­кох  осіб. Він  нав­шпинь­ки по­біг у про­ти­леж­ний бік.

Ко­ри­дор за­кін­чу­вав­ся ту­пи­ком з те­ле­ві­зо­ром, кіль­ко­ма кріс­ла­ми і діж­кою з паль­мою. Ко­щій ви­зир­нув у вік­но. Бі­ля вхо­ду все ще сто­я­ли дві жов­то-си­ні «Вол­ги» і один «Мос­квич» з увім­кну­тою ми­гав­кою. Нав­ман­ня смик­нув две­рі. Од­ні, дру­гі. Тре­ті про­чи­ни­ли­ся. Ко­щій ти­хо зай­шов і при­чи­нив їх.

Під м’яким ро­же­вим світ­лом тор­ше­ра аб­со­лют­но го­ла ді­ви­ця на ве­ли­чез­ній со­фі ці­лу­ва­ла здо­ро­вен­но­го блон­ди­на, ма­буть, нім­ця або шве­да. На під­ло­зі ле­жав під­жак. Ді­ви­ця од­ні­єю ру­кою обій­ма­ла шве­да за шию, а ін­шою роз­сті­ба­ла со­роч­ку. Ма­буть, від­чув­ши на со­бі чийсь пог­ляд, во­на під­ве­ла го­ло­ву. Її гу­би по­віль­но скла­ли­ся в лі­те­ру «О».  Очі пе­рет­во­ри­ли­ся на дві до­бір­ні сли­ви.

Ру­ками во­на прик­ри­ла ро­та, стри­му­ю­чи крик.

— Ви­ба­чай­те,—  ска­зав Ко­щій. — Бу­ло не­за­чи­не­но, і я увій­шов. Спо­ді­ва­ю­ся, що ви ще не дій­шли до най­ці­ка­ві­шо­го міс­ця.

Швед під­ско­чив, як об­пе­че­ний, але, по­ба­чив­ши на­ці­ле­ний в жи­віт чор­ний блис­ку­чий ствол, ще швид­ше сів на місце.

Ко­щій взяв зі сто­лу від­корковану пляш­ку з ко­нья­ком і, не зводячи очей з пари,  на­хиль­ці ви­пив більше  по­ло­ви­ни. Зауважив дівиці:

— Країна на усіх парах мчить до світлого майбутнього, для прискорення навіть сухий закон ввели, а ти тут з класовим ворогом коньяк дудлиш…

Міцний  алкоголь збадьорив Кощія. На нього   накотилася хвиля веселощів. Чого раптом? Адже шансів вибратися живим із готелю в нього майже не було.

— І імперіаліста розважаєш. Хоча, якщо чесно, то я теж ці­кав­лю­ся гарними дівчатами.  То може да­вай­те про­дов­жи­мо ра­зом? Ну, ти, — він зро­бив рух піс­то­ле­том у бік ді­ви­ці. — Ка­жуть то­бі — про­дов­жуй!

Та, трем­тя­чи всім ті­лом, кив­ну­ла. І ста­ла роз­сті­ба­ти на по­кір­но­му шве­до­ві со­роч­ку.

— Хоча ні. Сьогодні трохи обмаль часу. Сорочку ки­дай сю­ди, — ска­зав Ко­щій, вмо­щу­ю­чись у кріс­лі. — І ме­те­ли­ка — не люб­лю бу­ти роз­хрис­та­ним. А те­пер брю­ки…

Швед зво­лі­кав…

— Зви­чай­но, я но­шу брю­ки… А в твого буржуя,  ба­чу, що­до цьо­го є якісь сум­ні­ви? — Ко­щій ще раз зро­бив про­мо­вис­тий жест ство­лом. —  Ворушися, капіталіст!

Швед швидко зняв брюки і кинув Кощієві.

—А тепер  від­вер­ніться, обоє, я не та­кий розбещений, як ви ду­ма­єте. Обличчям до стіни! І тебе, імперіаліст, теж стосується — пикою до стіни! — жест пістолетом прискорив рух скандинава.

Ко­щій стяг­нув із се­бе ха­ла­та, ро­зір­ва­ну со­роч­ку і шпур­нув ни­ми у шве­да:

— Вва­жай, що ми по­мі­ня­ли­ся. Хто був нічим, той стане всім. Твій хло­пець зго­ден? — за­пи­тав він ді­ви­цю. — Мов­чить? Скром­ня­га, по очах ба­чу, що зго­ден. А те­пер хо­ді­мо, тро­хи про­ве­деш ме­не.

Во­на одяг­лась, зі стра­хом по­зи­ра­ю­чи на піс­то­лет.

— А ти дів­чи­на ні­чо­го, якраз на мій смак. Зап­ла­ти-но їй, — він ви­вів на­пів­го­ло­го шве­да із за­ці­пе­нін­ня доб­ря­чим сту­са­ном. І той, ні­чо­го не ро­зу­мі­ю­чи, по­чав ози­ра­ти­ся. — Мá­ни!

Швед діс­тав га­ма­нець і прос­тяг­нув ді­ви­ці. З ки­ше­ні в ньо­го ви­па­ли клю­чі.

Ко­щій, не опус­ка­ю­чи піс­то­ле­та, під­няв їх.

— Ну, це вже за­над­то. Ти, ви­яв­ля­єть­ся, стра­шен­ний мот, — Ко­щій заб­рав у шве­да га­ма­нець, від­ра­ху­вав кіль­ка банкнот і простягнув  ді­ви­ці, а га­ман­ця за­су­нув со­бі до ки­ше­ні.

В ко­ри­до­рі не бу­ло ні ду­ші. Ко­щій зам­кнув две­рі на ключ. По­яс­нив дів­чи­ні:

— Са­ма ро­зу­мі­єш, ну ку­ди він у та­ко­му виг­ля­ді? Тут іно­зем­ці. Як не ми, то хто по­тур­бу­єть­ся про прес­тиж кра­ї­ни на між­на­род­ній аре­ні? Ну, хо­ді­мо. Обій­ми ме­не міц­ні­ше, ко­ха­на! — сам він вже обій­няв ді­ви­цю за та­лію.

Повз швей­ца­ра в си­ньо­му мун­ди­рі із зо­ло­тим шит­вом во­ни прой­шли, тіс­но при­ту­лив­шись од­не до од­но­го. По­ряд з ним сто­я­ли двоє в тра­ди­цій­них сі­рих пла­щах. Во­ни та­кож ков­зну­ли пог­ля­да­ми по ла­ко­ва­них че­ре­ви­ках, ши­кар­но­му кос­тю­му, «ме­те­ли­ку» на шиї і сук­ні «від Ді­о­ра».

На мок­ро­му ас­фаль­ті до­го­ри но­га­ми на­ви­во­ріт ме­рех­тів на­пис «Го­тель «Пассаж». По­вер­ну­ли у про­ву­лок, до ав­тос­то­ян­ки. У ді­ви­ці бу­ла бор­до­ва «ві­сім­ка». Ко­щій га­лан­тно від­крив пе­ред ді­ви­цею двер­ця­та.

Во­на пос­міх­ну­ла­ся і сі­ла за кер­мо:

— А я ду­ма­ла, що ти ма­зо­хіст і при­му­сиш ме­не з ним ро­би­ти це при то­бі.

— Та ні­за­що в сві­ті! — обу­рив­ся Ко­щій. — Ко­ли вже зустрів та­ку ча­рів­ну дів­чи­ну, то швид­ше б йо­го при­му­сив ди­ви­ти­ся.

— А ти, ма­буть, від­мо­ви­ла­ся б, — Ко­щій за­тис­нув пле­че ру­кою.

— Як­би ти сто­яв над на­ми з ці­єю «гар­ма­тою», — ді­ви­ця кив­ну­ла на піс­то­лет, — то нав­ряд чи.

Во­ни мча­ли ву­ли­цею Карла Маркса, далі повернули у бік моря на вулицю Свердлова. Ко­щій ві­дір­вав рукав  від со­роч­ки, нак­лав на плече і зно­ву за­тис­нув до­ло­нею. Си­ли нев­бла­ган­но за­ли­ша­ли йо­го. Треба негайно їхати  до Міл­ки!

— Зу­пи­ни, — вий­шов, по­хи­ту­ю­чись. — Бувай! І нікому про мене не розповідай.

Квартал до Мілчиного будинку Кощій  ледь подолав, увій­шов у під­во­ріт­тя. Під­няв­ся схо­да­ми і на­тис­нув на кноп­ку дзвін­ка.

Вий­шла Міл­ка і при­чи­ни­ла за со­бою две­рі. Її очі палахкотіли блис­кав­ками.

— До ме­не не мож­на, — су­хо ска­за­ла во­на. — Ну ти і не­гід­ник! То­ді зрад­жу­вав ме­ні з ма­тір’ю, а те­пер — з доч­кою? Кре­тин, нік­че­ма!

Ко­щій сто­яв, по­хи­ту­ю­чись, вту­пив­шись у неї ту­ман­ним пог­ля­дом:

— А що я маю ро­би­ти, жін­ки за мною в чер­зі сто­ять. Ось тіль­ки що від­бив у яко­гось шве­да йо­го па­сію. В неї гру­ди, як дві по­душ­ки. Бу­ла на сьо­мо­му не­бі, ко­ли я зап­ро­по­ну­вав їх зби­ти…

Міл­ка за­мах­ну­лась на ньо­го ку­лач­ком:

— Ти п’яний!

Ко­щій пе­ре­хо­пив ру­ку і до­ло­нею ляс­нув її по об­лич­чю:

— Я ж ні­ко­ли не пи­тав те­бе, звід­ки тоді Шни­ра діз­на­ла­ся про ме­не і про Алі­су! І звідки про мене і Алісу дізнався Циклоп та його дружки.

Мілка штовхнула Кощія в груди, а він і так ледь тримався на ногах  — не всто­яв і геп­нув­ся на під­ло­гу. І вже не зміг підвестися. Все навколо пішло обертом.

На­че крізь сон чув Міл­чин го­лос:

— Ко­щію, що з то­бою?! Звід­ки кров? Та ти увесь у кро­ві!

Во­на схо­пи­ла йо­го під пах­ви і по­тяг­ла че­рез по­ріг. По­ряд з Міл­кою до ньо­го на­хи­ли­ла­ся лю­ди­на у війсь­ко­во-морсь­ко­му кі­те­лі.

— Йо­го шу­кає вся мі­лі­ція міс­та, — ска­зав війсь­ко­вий. — По ра­діо пе­ре­да­ють прик­ме­ти, і те, що він оз­бро­є­ний! Я щой­но ба­чив пат­ру­лі з ав­то­ма­та­ми. Він уже вбив кіль­кох… Про­дав­щи­цю в уні­вер­ма­зі. Тре­ба по­ві­до­ми­ти мі­лі­цію.

У Міл­ки по що­ці ско­ти­ла­ся сльо­за і упа­ла Ко­щію на ло­ба.

— Ти вря­ту­єш йо­го. Чу­єш, Штерн?

— Та ти з глуз­ду з’їха­ла! Він на­віть не змо­же ви­ї­ха­ти з міс­та. Мі­лі­ція об­шу­кує ко­жен ав­то­мо­біль. А як­би на­віть і зміг, це ні­чо­го не змі­нить — об’яв­ле­но все­со­юз­ний роз­шук. Він по­ви­нен зда­ти­ся.  Суд  врахує явку з повинною. Це най­кра­ще, що мож­на при­ду­ма­ти.

За сті­ною з вит­тям си­рен про­гур­ко­ті­ло кіль­ка ав­то­мо­бі­лів.

— Суду не буде. Во­ни уб’ють йо­го. Я знаю. Ти по­ви­нен ви­вез­ти йо­го, Штерн, — в Міл­чи­но­му го­ло­сі зад­зве­ні­ли ста­ле­ві нот­ки. — Вик­личиш ка­тер з бази. Ка­тер ніх­то пе­ре­ві­ря­ти не бу­де. Ти ви­ве­зеш йо­го у Севастополь, а потім із кра­ї­ни, ти мо­жеш це — я знаю!

— Та ні­за­що!

— Ну, то­ді я…

Ко­щій не роз­чув, що зро­бить Міл­ка, — йо­го опо­вив мо­рок.

***

Об­ла­ва по­ча­лась о шос­тій ран­ку. Чіт­ко спла­но­ва­на, во­на, як гі­гантсь­кий спрут, обвила кіль­ця­ми потрібний  ра­йон Одеси. Об­ла­ва май­же не­од­мін­но дає ре­зуль­тат, як­що не має слаб­ких ла­нок.

Міл­ка-Голівуд си­ді­ла в пос­те­лі, схрес­тив­ши но­ги по-ту­рець­ки, і роз­чі­су­ва­ла во­лос­ся. На ній бу­ла ли­ше ефір­на ніч­на со­роч­ка. Про­зо­ра тка­ни­на, пок­ли­ка­на біль­ше де­монс­тру­ва­ти, ніж при­хо­ву­ва­ти.

Міл­ка ще ні­ко­ли не про­ки­да­лась так ра­но, але сьо­год­ні Ко­щій за­хо­тів пі­ти і пі­шов. Во­на не змог­ла йо­го втри­ма­ти.

З від­кри­то­го вік­на до­ли­на­ли зву­ки ран­ко­во­го міс­та, ди­хан­ня віт­ру при­єм­но лос­ко­та­ло ті­ло. Во­на з за­до­во­лен­ням ог­ля­ну­ла се­бе у дзер­ка­лі: чу­до­ва фі­гу­ра. Дов­гі но­ги, вузь­кі стег­на. З та­лі­єю теж все як тре­ба. Во­на за­дер­ла со­роч­ку і кри­тич­но ог­ля­ну­ла се­бе — рів­на брон­зо­ва зас­ма­га і ні­я­ких бі­лих смуг по­пе­рек гру­дей і сте­гон.

Ко­ли в две­рі под­зво­ни­ли, го­дин­ник по­ка­зу­вав чверть на сьо­му. Во­на вста­ла, ніч­на со­роч­ка ледь прик­ри­ва­ла стег­на, як­що стосовно до про­зо­рої тка­ни­ни мож­на вжи­ва­ти по­нят­тя «прик­ри­ва­ла». Пос­міх­ну­ла­ся со­бі в дзер­ка­ло: він все ж по­вер­нув­ся!

Від­кри­ла — на схо­до­вій кліт­ці сто­я­ло кіль­ка чо­ло­ві­ків у ци­віль­но­му і один у міліцейській фор­мі. Ос­тов­пів­ши, во­на хо­ті­ла за­чи­ни­ти две­рі, але хтось вста­вив у щі­ли­ну че­ре­вик. Її від­штов­хну­ли вбік і, ткнув­ши в об­лич­чя мі­лі­цейсь­ке пос­від­чен­ня, в квар­ти­ру прой­шли п’яте­ро з піс­то­ле­та­ми в ру­ках. Двоє ста­ли оба­біч две­рей, що ве­ли в кім­на­ту. Один уда­ром но­ги роз­чах­нув їх, а дру­гий, три­ма­ю­чи піс­то­ле­та на­по­го­то­ві, ки­нув­ся досе­ре­ди­ни. Двоє ін­ших про­ро­би­ли те ж з две­ри­ма в кух­ню.

Мі­лі­цейсь­ке пос­від­чен­ня не впли­ну­ло на Міл­ку, її пе­ре­ляк три­вав не біль­ше хви­ли­ни:

— Ану, за­би­рай­те­ся звід­си, бруд­ні сви­ні! Де ор­дер? Хто по­ка­же ме­ні ор­дер? — во­на ки­ну­ла­ся до то­го, що сто­яв бі­ля две­рей. Він один був одяг­ну­тий в мі­лі­цейсь­ку фор­му. На пле­чах виб­лис­ку­ва­ли пол­ков­ниць­кі зір­ки —начальник міської міліції. Вона упізнала його.

— Зат­кни пель­ку! — гар­кнув він, свер­для­чи її ко­лю­чим пог­ля­дом з-під кош­ла­тих брів. — Ми шу­ка­є­мо убив­цю.

— Це квар­ти­ра ка­пі­та­на пер­шо­го ран­гу Штер­на! На будь які акції щодо нього має дати дозвіл міністр оборони!

— Я знаю, чия це квар­ти­ра, — зло про­ши­пів пол­ков­ник їй в об­лич­чя. — Ні­я­ко­го об­шу­ку тут не ро­бить­ся.

Йо­го лю­ди, від­по­від­но ви­муш­тро­ва­ні, за­зи­ра­ли у всі кут­ки — під со­фу, в ко­мір­чи­ну, в ша­фу, ви­вер­та­ю­чи ящи­ки з бі­лиз­ною.

— Він був тут? Го­во­ри, шлю­хо! — пол­ков­ник взяв Міл­ку за пле­че і трус­нув. Со­роч­ка на ній тріс­ну­ла і спов­зла з пле­ча, вис­тав­ля­ю­чи ті­ло, яким во­на щой­но ми­лу­ва­ла­ся, на ог­ляд п’ятьом чо­ло­ві­кам.

— За­би­рай­ся звід­си, бруд­на ско­ти­но! — ве­рес­кну­ла Міл­ка, прит­ри­му­ю­чи спов­злу тка­ни­ну. Це бу­ло вже за­над­то, та­ко­го во­на не по­да­рує ні­ко­му.

***

Облава дає результат, коли не має слабких ланок. Слаб­кою лан­кою опе­ра­ції був стар­ши­на — тов­стун Борщ. Він мав трьох до­рос­лих до­чок і рік до пен­сії. Але в об­ла­ві за на­ка­зом пол­ков­ни­ка бра­ли участь всі. В на­пар­ни­ки йо­му діс­тав­ся Про­хо­рен­ко – «Прошка» який, де тре­ба і де не тре­ба, кор­чить із се­бе ков­боя з аме­ри­кансь­ко­го вес­тер­ну.

Мі­лі­цейсь­кий «Мос­квич», не вми­ка­ю­чи ми­га­вок і світ­ла, прок­рав­ся між бу­дин­ка­ми і зав­мер бі­ля грат­час­тої ого­ро­жі. За ого­ро­жею, між ку­ща­ми буз­ку, вид­нів­ся не­ве­ли­кий флі­гель.

Прош­ка вий­шов з ма­ши­ни, діс­тав піс­то­лет з ко­бу­ри і за­су­нув за по­яс. За ним слі­дом, крек­чу­чи і об­ли­ва­ю­чись по­том, ви­ліз Борщ.

Во­ни прой­шли вздовж ого­ро­жі і ско­ро знайшли дір­ку між до­щок. Від дір­ки до флі­ге­ля ве­ла ледь по­міт­на у ви­со­кій тра­ві до­ріж­ка. У вік­нах го­рі­ло світ­ло. Прош­ка ти­хо пос­ту­кав і став по­ряд з две­ри­ма.

На сту­кіт від­чи­нив ли­сий здо­ро­вань дво­мет­ро­во­го зрос­ту з ду­лею на чор­ній май­ці і, го­во­ря­чи мо­вою спе­ці­а­ліс­та, слі­да­ми на­силь­ства на об­лич­чі.

— При­віт, — ска­зав Прош­ка і дав здо­ро­ва­ню в зу­би. Із за­до­во­лен­ням від­чув, як щось хрус­ну­ло — чи то зу­би, чи ще­ле­па. Дру­гий удар, нос­ком че­ре­ви­ка в пах, наз­дог­нав здо­ро­ва­ня уже в по­віт­рі і до­кін­чив спра­ву. Здо­ро­вань з си­нім об­лич­чям пов­зав по під­ло­зі і да­вив­ся блю­во­ти­ною.

— При­віт, те­пер уже в до­мі, — ска­зав Прош­ка, ози­ра­ю­чись нав­кру­ги. — По очах ба­чу, що хо­че спи­та­ти, чи ма­є­мо ор­дер на об­шук. Тре­ба до­ві­ря­ти пред­став­ни­кам вла­ди. Зви­чай­но, ма­є­мо.

— Ти йо­го уб’єш, — прок­рек­тав Борщ, що на­реш­ті пе­ре­ліз че­рез по­ріг. — Ще на­пи­ше скар­гу в партком…

— Не лізь! У мене свої методи. Як­що на­пи­ше, то ся­де за звід­ниц­тво. Я йо­го пи­ку доб­ре знаю. Ко­ли хо­чеш, за­раз ор­га­ні­зує то­бі па­ру гру­дас­тих кра­ле­чок, — Прош­ка гуч­но за­ір­жав.

Дру­гий меш­ка­нець флі­ге­ля — дов­го­во­ло­сий, з  бо­ро­дою, який до цьо­го ма­лю­вав щось на по­лот­ні, від зди­ву­ван­ня зва­лив моль­бер­та і встав.

— Ну, ти, мі­шок лай­на, прий­ди до тя­ми! — ска­зав Прош­ка, звер­та­ю­чись до ньо­го. — Як­що не хо­чеш, щоб я й то­бі пе­ре­ла­мав кіс­тки, кажи все про ту ма­ло­літ­ку, що жи­ла у вас. Ну… — він, ба­га­тоз­нач­но роз­ми­на­ю­чи кисть ру­ки, пі­шов на дов­го­во­ло­со­го.

Ко­ли Прош­ка пі­дій­шов впри­тул дов­го­во­ло­сий промимрив:

— Во­на…

— Ти що, язи­ка про­ков­тнув?— Прошка загрозливо підняв п’ятірню із розчепіриними пальцями. Довговолосий із жахом відсахнувся.

Язик ви­я­вив­ся на міс­ці, тіль­ки був зроб­ле­ний з за­лі­зо­бе­то­ну і ледь во­ру­шив­ся.

— Її заб­рав один…

— Що за один? — Прош­ка по­шу­кав у ки­ше­нях і діс­тав фо­тоз­нім­ка. — Він чи не він?

Дов­го­во­ло­сий жваво ствер­дно за­ки­вав го­ло­вою. Про­цес пе­ретво­рен­ня кам’яної ста­туї в лю­ди­ну про­хо­див до­сить ус­піш­но.

— Де во­ни мо­жуть бу­ти?

— В ста­рих бу­дин­ках, по­ряд з риб­за­во­дом. Сі­рий бу­ди­нок у кін­ці Риб­за­водсь­кої. На го­ри­щі, — ви­па­лив довговолосий.

— По­ка­жеш, — Прош­ка ру­шив до две­рей і дов­го­во­ло­сий нав­шпинь­ки зад­рі­бо­тів слі­дом.

— Об­лиш йо­го, Про­шо. Я це міс­це знаю, — ска­зав Борщ.

— Ну га­разд, за­ли­шай­ся. — Прош­ка штов­хнув дов­го­во­ло­со­го в кім­на­ту і від­пус­тив бо­ро­ду, той ку­мед­но геп­нув­ся по­ряд зі сво­їм не­ру­хо­мим при­я­те­лем.

Чим ближ­че во­ни бу­ли до ме­ти, тим силь­ні­ше Борщ збав­ляв швид­кість.

— Ну що ти пов­зеш, як че­ре­па­ха? — роздратовано спи­тав Прош­ка. — По­ки до­те­лі­па­є­мо, той тип на­ки­ває п’ята­ми!

— Уже при­ї­ха­ли, — без особ­ли­во­го ен­ту­зі­аз­му ска­зав він. Заглушив двигун і пос­та­вив автівку на руч­не галь­мо. — А мо­же, вик­ли­че­мо під­мо­гу?

— Та ти що, там дів­чи­на та ще якийсь хлю­пик. Якщо спобує випендритися, вса­диш йо­му ку­лю в баш­ку. Спротив працівнику міліції!

— Я?! Кулю в башку? — тремтячим голосом запитав Борщ.

— А ти ду­мав, я бу­ду все за те­бе ро­би­ти?

—А може я тебе прикрию?

— Твоя чер­га, лізь на­го­ру,  я сам те­бе прик­рию.

Бу­ло тем­но, хоч в око стрель. Не го­рів жо­ден ліх­тар. Ли­ше мі­сяць час од ча­су з’яв­ляв­ся з-за хмар, слаб­ким жов­тим світ­лом підсвічуючи мер­тві бу­дин­ки.

Борщ зблід так, що це було помітно навіть у місячному світлі. Якийсь час зволікав, а потім махнув рукою і приречено поб­рів до бу­дин­ку.

— Діс­тань піс­то­лет і зні­ми з за­по­біж­ни­ка, — гукнув Прохоренко і  додав так, щоб не чув Борщ. —Тюх­тій. Свиня в мундирі.

Ко­щій через відкрите вікно чув кож­не їх­нє сло­во. Ма­рію на го­ри­щі він вже не зас­тав. Знайшов свій щоденник. Щоденник «закоханого школяра», як сказала б Мілка.  Значить той багатий бельгієць був тут, приніс щоденник. Якщо це так, то вона його прочитала.  І, схоже, що іно­зе­мець все ж заб­рав її з со­бою.

Кощій чув,  як  тріщала  бита цегла у мента під підошвами. Він  сів на ліж­ко і, під­няв­ши піс­то­лет, при­ці­лив­ся в две­рі на рів­ні го­ло­ви.

Борщ по­віль­но пі­дій­мав­ся схо­дами. Кров стукала у ньо­го в скро­нях. Піт за­ли­вав очі. Борщ діс­тав піс­то­лет, ру­ки трем­ті­ли і він лед­ве зміг зня­ти за­по­біж­ник.

По­ба­чив чор­ний пря­мо­кут­ник две­рей на го­ри­ще. Там, за две­ри­ма, — був пе­вен, — ча­ту­ва­ла смерть. По­топ­тав­ся на міс­ці, за­су­нув піс­то­лет в ко­бу­ру і пі­шов на­зад.

— Ну що? — спи­тав Прош­ка, опус­ка­ю­чи піс­то­лет.

— На  горищі нікого. Тільки  протяги гуляють, — впев­не­но від­по­вів Борщ. — Балка висить зі стелі. Набив гулю…

— Зна­чить, вис­лиз­ну­ли,— з жа­лем ска­зав Прош­ка. — Не шастить. Чорт забирай! Ну, по­ї­ха­ли.

***

Ос­тан­ні до­по­ві­ді на­чаль­ник Одесь­кої мі­лі­ції пол­ков­ник Го­во­ров одер­жав уже за пів­ніч. Об­ла­ва за­кін­чи­ла­ся ні­чим. Це мог­ло оз­на­ча­ти ли­ше од­не: опе­ра­ція ма­ла слаб­ку лан­ку, ро­зір­вав­ши яку, здо­бич змог­ла вис­лиз­ну­ти.

Ця опе­ра­ція бу­ла від­лун­ням ми­ну­ло­го. Він був просто зобов’язаний зни­щи­ти тих, хто знав про йо­го ком­про­ме­ту­ю­че ми­ну­ле. Найбілша проблемп –це Мі­ла Штерн, якої йо­му по­ки що не діс­та­ти. Але як тіль­ки її чо­ло­вік пі­де в чер­го­вий по­хід, він нею зай­меть­ся. Схо­же, ця повія ве­де роз­гуль­ний спо­сіб жит­тя. А йо­го шо­фер Бо­рис Пет­ров — кра­сун­чик, яких по­шу­ка­ти. Шо­фер від­да­ний йо­му до ос­та­нньо­го гуд­зи­ка на мун­ди­рі. Нав­ряд чи в ко­го вик­ли­че пі­доз­ру, як­що дру­жи­на Штер­на в п’яно­му ча­ду ви­па­де з вік­на сво­єї квар­ти­ри.

  • За­ли­шається ще ко­лиш­ній зек Кощій. Тре­ба тер­мі­но­во пе­ре­ві­ри­ти го­ри­ще і за­ли­ши­ти там за­сід­ку…

Пол­ков­ник встав, одяг­нув мун­дир. Під плащ — бро­не­жи­лет, за­су­нув у ко­бу­ру піс­то­лет. За­те­ле­фо­ну­вав шо­фе­ро­ві — дов­гі гуд­ки. Чор­тих­нув­ся — ось зво­рот­на сто­ро­на то­го, що ма­єш молодого врод­ли­во­го шо­фе­ра.

Пол­ков­ник ви­вів з га­ра­жа ав­то­мо­біль. Чудова «Тойота-Ленд Круізер» 70-ї серії. У місті така усього одна. Хабар за закриття справи проти грошовитого цеховика.

Місяць, як ве­ли­ка зо­ло­тис­та кам­ба­ла, спли­ва­в  з си­зої ім­ли над мо­рем. Че­рез де­сять хви­лин полковник  за­галь­му­вав бі­ля сі­ро­го бу­дин­ку в кін­ці Риб­за­водсь­кої ву­ли­ці.

Дім зло­віс­но ди­вив­ся на ньо­го чор­ни­ми про­ва­ла­ми ві­кон. Діс­тав піс­то­лет, зняв із за­по­біж­ни­ка і, ос­віт­лю­ю­чи со­бі шлях ліх­та­ри­ком, по­дер­ся на­го­ру.

Ко­щій спав — вто­ма і нер­во­ва нап­ру­га зро­би­ли свою спра­ву. Він не чув зву­ку під’їж­джа­ю­чо­го ав­то­мо­бі­ля, не чув, як трі­щать на схо­дах шмат­ки шту­ка­тур­ки, як зас­кри­пі­ли две­рі. Він про­ки­нув­ся то­ді, ко­ли про­мінь ки­шень­ко­во­го ліх­та­рика уда­рив йо­му в очі, а хо­лод­ний ствол піс­то­ле­та упер­ся в що­ку.

Ко­щій про­ки­нув­ся і сів. Прик­рив тиль­ною сто­ро­ною до­ло­ні очі:

— Вим­кніть ліх­та­ря, — ска­зав він. — Яко­го дідь­ка?

Чо­ло­вік від­сту­пив до вік­на. Ліх­тар по­гас. Ствол піс­то­ле­та ди­вив­ся Ко­щію в об­лич­чя.

Піс­то­лет ле­жав у Кощія під по­душ­кою. Від ру­ки до по­душ­ки бу­ло сан­ти­мет­рів со­рок. По­ки він до­тяг­неть­ся до по­душ­ки, цей з ко­лю­чим пог­ля­дом ви­пус­тить в ньо­го всю обой­му.

— Ну і дав­но ти тут? — зацікавлено запи­тав пол­ков­ник. — Кощій чи Козак, чи як тебе там?

— Дру­гий день,— Ко­щій, на­че від хо­ло­ду, пе­рес­мик­нув пле­чи­ма. Ру­ка пе­ре­су­ну­ла­ся сан­ти­мет­рів на де­сять до по­душ­ки.

— Звіль­ню мер­зот­ни­ків! — зацікавленість у голосі змінило крайнє невдоволення. — Боягузливі гівнюки!

— Не зас­му­чуй­ся так, во­ни бу­ли тут, дій­шли до две­рей, — по­яс­нив Ко­щій. Ще де­сять сан­ти­мет­рів.

-Хоч би ві­тер за­га­сив свіч­ку, — по­ду­мав він.

Ствол злег­ка хо­див вго­ру-вниз, не­мов ви­би­ра­ю­чи міс­це, ку­ди плю­ну­ти свин­цем.

— А де дів­чи­на? — перед тим, як натиснути на спуск полковник хотів повністю вдовольнити цікавість.

Ко­щій мовчав.

— Ну, це те­пер не так важ­ли­во. Як­що ти їй щось роз­по­вів, то їй теж криш­ка. А як­що ні, і ска­жеш ме­ні, де гро­ші, то я їй, ма­буть, дам спо­кій.

Ру­ка Ко­щія вже ле­жа­ла по­ряд з по­душ­кою:

— Гроші, гроші… Звісно, я все скажу. Гроші, вони…

— Зам­ри, — перебив пол­ков­ник. Ствол зу­пи­нив­ся, на­ці­ле­ний у звич­не міс­це — над переніссям. — Я знаю, що ти забрав «гар­ма­ту» у мо­єї лю­ди­ни.

Він ми­лу­вав­ся со­бою. Один рух вка­зів­но­го паль­ця — і всі стра­хи, що пе­рес­лі­ду­ва­ли йо­го ба­га­то ро­ків, за­ли­шать­ся по­за­ду.

То бу­ла пе­ре­мо­га, але Пір­ро­ва. Упи­ва­ю­чись сво­єю про­мо­вою, він, на відміну від Кощія,  не чув ти­хих кро­ків на схо­дах. За спи­ною у пол­ков­ни­ка по­віль­но по­ча­ли від­кри­ва­ти­ся две­рі. Во­ни від­кри­ва­ли­ся ти­хо, і зас­кри­пі­ли ли­ше то­ді, ко­ли про­тяг миттєво  по­га­сив свіч­ку. Грим­нув пос­тріл. Ку­ля вп’яла­ся в ков­дру і в по­віт­ря зле­ті­ло клоч­чя ва­ти.

Ко­щій упав на під­ло­гу і вис­трі­лив у відповідь — си­лу­ет пол­ков­ни­ка бу­ло чіт­ко вид­но на тлі світ­ло­го вік­на. В кім­на­ті пах­ло по­ро­хом. Си­лу­ет зник. Звід­кись з кут­ка до­ли­нав лед­ве чут­ний хрип і буль­кан­ня. Ко­щій на­хи­лив­ся над ті­лом.

— Ти ні­ку­ди не ді­неш­ся, — прох­ри­пів пол­ков­ник. — Як­що спро­бу­єш зник­ну­ти, я знай­ду дів­чи­ну і…

Ко­щій прис­та­вив ствол піс­то­ле­та йо­му до що­ки і на­тис­нув на спуск. Гримнув постріл і щось со­ло­не і лип­ке бриз­ну­ло в об­лич­чя.

Під чи­є­юсь но­гою зас­кри­пі­ла під­ло­га. Ко­щій під­няв піс­то­лет, але, вга­дав­ши в прос­ві­ті вік­на жі­но­чий си­лу­ет, опус­тив.

— Ко­щію, — він по­чув ка­шель і Міл­чин го­лос. — Ко­щію, ти тут?

— Де ще маю бути, — він витер обличчя ковдрою.

— Що це ти вит­во­ря­єш? Хто стріляв? От  клятий Козак! Як надимів! Тут же нічого не видно! Спус­кай­ся ско­рі­ше. Я за­ли­ши­ла ма­ши­ну за кі­ло­метр звід­си. Бо­я­ла­ся, що мо­жуть вис­лі­ди­ти! Там мій чо­ло­вік, він при­віз то­бі фор­му. Уве­че­рі за ва­ми прий­де ка­тер. І усе буде джаз!

***

Капітана першого рангу Штерна вважали одним з найуспішніших офіцерів, улюбленцем долі. Тож зна­йомс­тво з кра­су­нею Мілою Штерн сприй­няв, як чер­го­вий да­ру­нок до­лі. Він поз­на­йо­мив­ся з нею в Одесі в рес­то­ра­ні «Тав­ри­да»,  де об­ми­вав з дру­зя­ми зір­ку «кап. 2». Чор­на май­ка на то­нень­ких бре­тель­ках чу­до­во від­ті­ня­ла ко­рот­ке світ­ле во­лос­ся і щіль­но об­ля­га­ла пиш­ні гру­ди. Ко­рот­ка спід­ни­ця ледь прик­ри­ва­ла дов­гі зас­маг­лі но­ги. Склян­ка ко­нья­ку «На­по­ле­он» до­по­мог­ла по­бо­ро­ти від­чут­тя ні­я­ко­вос­ті. Штерн зап­ро­сив її на та­нець.

— Та­кий мо­ло­дий, а вже «кап-два», — ска­за­ла Міл­ка, до­вір­ли­во при­тис­ку­ю­чись до йо­го гру­дей.

Штерн був у за­хоп­лен­ні. Обій­мав її за та­лію, від­чу­вав за­пах во­лос­ся і по­ряд — див­не ті­ло. Міл­ка са­ма зап­ро­по­ну­ва­ла по­ї­ха­ти до ньо­го до­до­му і, вра­же­на ін­тер’єром,  японсь­кою елек­тро­ні­кою та ім­пор­тними меб­лями, ляг­ла з ним у ліж­ко.

Міл­ка хо­ті­ла і мог­ла се­бе по­да­ти, як тре­ба, і Штерн прос­то сп’янів від бла­женс­тва. Сп’янін­ня про­дов­жу­ва­ло­ся всю від­пус­тку. А че­рез мі­сяць Міл­ка Гольдфарб ста­ла дру­жи­ною ка­пі­та­на дру­го­го ран­гу Штер­на — Люд­ми­лою Штерн.

Від цього шлюбу Милка отримала, що хотіла: стала замужньою і забезпеченою дамою.  Чоловіка, на заздрість подругам, мала з великими зірками на погонах, та ще й з перспективою змінити їх на більші — генеральські.

Штер­на ж че­ка­ло жор­сто­ке роз­ча­ру­ван­ня. Сі­мей­ної іди­лії не вий­шло. Дру­жи­на і слу­ха­ти не хо­ті­ла про ді­тей, а йо­го офі­церсь­ке ут­ри­ман­ня роз­тринь­ку­ва­ла ра­ні­ше, ніж він всти­гав по­вер­ну­ти­ся з чер­го­во­го по­хо­ду. В ліж­ку во­на ви­роб­ля­ла з ним та­ке, що він не сум­ні­вав­ся в її ве­ли­кій прак­ти­ці під час йо­го від­сут­нос­ті.

Та, не з­ва­жа­ю­чи на все, Штерн за­ли­шав­ся ра­бом сво­єї дру­жи­ни. Ось і те­пер не зміг їй від­мо­ви­ти. І зго­див­ся ви­вез­ти  бан­ди­та, яко­го шу­кає вся мі­лі­ція кра­ї­ни. За­ра­ди неї він ри­зи­кує всим — по­го­на­ми і во­лею. І Ко­щій, цей дов­гов’язий хлюст, який при­повз до Міл­ки, спли­ва­ю­чи кров’ю, був для неї всім.

Ка­тер при­ча­лив бі­ля пір­су. По­ряд гойдалися на воді під­вод­ні чов­ни. Штерн зіс­ко­чив з пір­су на борт. Гар­кнув на вах­то­во­го, за якесь дрібне порушення морського статуту. Пер­шо­річ­ник-вах­то­вий, ви­тяг­нув­шись по струн­ці, вит­рі­ще­ни­ми від пе­ре­ля­ку очи­ма їв лю­ту фі­зі­о­но­мію «кап. 2». Нав­ряд чи він був здат­ен по­мі­ти­ти нез­на­йо­мо­го міч­ма­на, що прой­шов по­руч.

Во­ни спус­ти­ли­ся в руб­ку, прой­шли повз офі­церсь­кі ка­ю­ти. Штерн ві­дім­кнув две­рі в най­даль­шо­му кін­ці ко­ри­до­ру:

— По­си­ди­те тут до ве­чо­ра. Уве­че­рі ми бу­де­мо ви­хо­ди­ти в мо­ре.

Ко­щій пірнув у ти­шу ка­ю­ти. Две­рі за ним за­чи­ни­ли­ся.

***

Під­вод­ний човен ви­хо­дять з ба­зи вно­чі. Штерн сто­їть на відкритому міс­тку поряд із вахтовим. Він  – пов­нов­лад­ним гос­по­да­р цьо­го бро­ньо­ва­но­го сві­ту, цар і бог.

В його уяві спливає вирок ворогові – ко­хан­цю сво­єї дру­жи­ни:  Кощія ви­са­джують у безмежному Тихому оке­а­ні, неподалік Акулячого архіпелагу.

— Пря­мо по кур­су — тран­спорт,  пильнуй, — наказує Штерн вах­то­во­му.

***

Міл­ку в гресторані «Парус» добре зна­ли. Хоча бі­ля вхо­ду тов­пи­ла­ся дов­же­лез­на чер­га, Міл­ку швей­цар про­пус­тив одразу. По­ряд з ним сто­яв ко­ре­єць Пак — штат­ний рес­то­ран­ний ви­ки­дай­ло. Він кив­нув їй, прочинив двері і посміхнувся, як дав­ній зна­йо­мій.

Щойно вона зайшла до зали, кіль­ка чо­ло­ві­ків одразу під­ня­ли на неї очі. Зауваживщи гарну жінку вони при­го­ту­ва­ли­ся до штур­му.

Але їх за­пал швид­ко ос­ту­див мо­ло­дик ро­ків двад­ця­ти вось­ми. До ці­єї хви­ли­ни він са­мо­тньо нудь­гу­вав за сто­ли­ком у даль­ньо­му кут­ку. Ра­ні­ше ніж Міл­ка встиг­ла сіс­ти, мо­ло­дик пі­дій­шов і взяв її під ру­ку.

Мо­ло­ди­ка зва­ли Бо­ри­сом. Він пе­рес­лі­ду­вав Міл­ку вже дру­гий тиж­день. Ви­со­кий, гар­ної ста­ту­ри, з кра­си­вим без­тур­бот­ним об­лич­чям, він по­до­бав­ся Міл­ці.

Бо­рис був не­по­га­ним спів­розмовником, доб­ре тан­цю­вав і не шко­ду­вав гро­шей.

Поте щось в ньому насто­ро­жу­ва­ло її. Мабуть, хо­лод­ні не­ру­хо­мі очі, які не смі­я­ли­ся, ко­ли смі­яв­ся він.

  • О гос­по­ди, — прий­шла їй рап­том в го­ло­ву дум­ка, — а що, ко­ли це переслідування її Борисом зв’яза­но з Ко­щі­єм?

Во­на ви­ба­чи­ла­ся, вста­ла і піш­ла в ту­а­лет, але, по­вер­нув­ши за ріг, кив­ну­ла Па­ку, що сто­яв, спер­шись об стін­ку, у яс­кра­во ос­віт­ле­но­му вес­ти­бю­лі. Він, пос­мі­ха­ю­чись, пі­дій­шов до неї.

— Якісь проб­ле­ми, моя ми­ла Міла?

— Пак, у те­бе є ключ від дво­кім­нат­но­го но­ме­ра на­го­рі? — спи­та­ла во­на. — Для вас, моя ми­ла Мі­ло, що зав­год­но, — від­по­вів Пак.

— Ме­ні він пот­рі­бен на го­ди­ну. І ще, Пак, той чо­ло­вік, кот­рий си­дить зі мною… Я за­раз під­ні­му­ся з ним на­го­ру і хо­чу, щоб ти по­ди­вив­ся, що у ньо­го в ки­ше­нях. Я не бу­ду за­чи­ня­ти две­рі на за­щіп­ку і спро­бую зро­би­ти так, щоб йо­го одяг за­ли­шив­ся в пе­ред­по­кої. Зро­би це для ме­не, Пак, про­шу те­бе, — во­на пок­ла­ла йо­му ру­ки на пле­чі і нес­по­ді­ва­но по­ці­лу­ва­ла в гу­би. — Прошу тебе, Пак Чи Сон…

Пак провів поглядом чо­ло­віка у від­мін­но при­па­со­ва­но­му тві­до­во­му кос­тю­мі, що обій­ма­ю­чи Міл­ку за та­лію, пі­дій­мав­ся схо­да­ми на дру­гий по­верх.

Пак виж­дав двад­цять хви­лин і, м’яко сту­па­ю­чи, під­няв­ся на­го­ру. Пух­нас­та блі­до-зе­ле­на до­ріж­ка, ро­би­ла йо­го кро­ки зов­сім не­чут­ни­ми. Две­рі тихо від­кри­ли­ся. У пер­шій кім­на­ті на підлозі лежав чоловічий піджак і краватка. З ін­шої до­ли­на­ли зіт­хан­ня і сміх. Про­су­ва­ю­чись не­чут­но, на­че тінь, Пак нахилився до піджака, за­су­нув ру­ку до внут­рі­шньої ки­ше­ні і діс­тав кни­жеч­ку в чер­во­ній шкі­ря­ній об­кла­дин­ці. Роз­гор­нув. «Мі­ніс­терс­тво внут­ріш­ніх справ. Сер­жант Бо­рис Вік­то­ро­вич Пет­ров».

Пак засунув посвідченя на місце  і вис­лиз­нув у ко­ри­дор.

Міл­ка пі­дій­шла до Па­ка че­рез пів­го­ди­ни. Він зі зди­ву­ван­ням від­мі­тив: жод­но­го на­тя­ку на те, що від­бу­ва­ло­ся на­го­рі. Хі­ба що сві­жа по­ма­да на гу­бах і лег­кий рум’янець на що­ках.

Міл­ка зу­пи­ни­ла­ся по­ряд із Па­ком і од­ни­ми очи­ма спи­та­ла:

— Ну що? Що там, мій любий, Пак Чи Сон?

— Мент, — ледь чут­но від­по­вів він. — Сержант Петров, мой мі­ла-Мі­ла

Міл­ка здриг­ну­лась. Вона на гачку у мусорських. Озир­ну­ла­ся на Бо­ри­са. Сержант Петров був пов­ніс­тю за­хоп­ле­ний танцівницею на по­ді­у­мі.

— Пак, я хо­чу, щоб він не по­ї­хав зі мною.

Во­на, ще раз озирнулась на захопленого стриптизом Бориса,  взя­ла Пака  за ру­кав  і по­тяг­ну­ла за со­бою у вес­ти­бюль. Там пок­ла­ла ру­ки на пле­чі.

— Пак Чи Сон, я бу­ду че­ка­ти те­бе сьо­год­ні. Піз­но. Чим піз­ні­ше, тим кра­ще. Буду чекати  вдома. Сама.  Але він по­ви­нен за­ли­ши­ти­ся тут. Зроби це для мене…

Пак ку­пав­ся в її си­ніх, схо­жих на Жов­те мо­ре, очах:

— Так, мой мі­ла-Мі­ло.

Во­на пос­міх­ну­ла­ся йо­му і тор­кну­ла­ся гу­ба­ми що­ки.

Бо­рис ві­дір­вав­ся від дійс­тва на по­ді­у­мі тіль­ки то­ді, ко­ли ді­ви­ця шпур­ну­ла в зал тру­си­ки, і два го­лу­бих про­жек­то­ри, що схре­щу­ва­ли­ся на ній, по­гас­ли. Бо­рис озир­нув­ся — Міл­ки ні­де не бу­ло. Він під­вів­ся, ки­нув на стіл кіль­ка бан­кнот і по­віль­но пі­шов до ви­хо­ду, за­зи­ра­ю­чи в ко­жен кут.

Міл­ка па­ли­ла ци­гар­ку у вес­ти­бю­лі:

— Вас не ці­ка­вить стрип­тиз, Бо­ри­се? Чи від­да­є­те пе­ре­ва­гу йо­му в більш ін­тим­ній об­ста­нов­ці? — во­на ки­ну­ла на під­ло­гу не­до­пал­ка. — По­ї­де­мо до ме­не?

В голові виникла сцена в кімнаті на горі, там нічого не вийшло. Мілка вислизнула з його обіймів, він і сам не зрозумів як. І ще – наказ «Вона повинна вмерти».  Але ж  перед цим можливо вдасться її трахнути…

— Ми по­ї­де­мо за­раз? — з готовністю пе­ре­пи­тав Бо­рис.

— Ну, зви­чай­но, — роз­ві­я­ла йо­го сум­ні­ви Мил­ка. — Тіль­ки от прикрість, я за­бу­ла свою су­моч­ку. Заберіть її, а я чекатиму вас в автомобілі.

Бо­рис ки­нув­ся в зал.

Ко­ли чо­ло­вік по­вер­нув­ся за су­моч­кою, Пак уже сто­яв за ро­гом. Пак міг зав­да­ти в од­но­му стриб­ку до п’яти смер­тель­них уда­рів. Але він не знав, чи по­ви­нен уби­ва­ти цю лю­ди­ну. Мила  просила зупинити його. Він м’яко підс­триб­нув і уда­рив лише два ра­зи лі­вою но­гою. Чо­ло­вік геп­нув­ся, як лан­тух, і біль­ше не во­ру­шив­ся. Пак на­хи­лив­ся над ті­лом — сер­це би­ло­ся.

***

Мі­ла не зра­зу по­ї­ха­ла до­до­му. Во­на звер­ну­ла до на­бе­реж­ної і дов­го сто­я­ла, див­ля­чись у чор­но­ту мо­ря. Ду­ма­ла про Ко­щія, про Штер­на… До­до­му во­на по­вер­ну­ла­ся, ко­ли бу­ла вже глу­ха ніч.

Бо­рис че­кав її бі­ля две­рей. Си­ли ледь вис­та­чи­ло, щоб доїхати сю­ди і вик­ру­ти­ти лам­поч­ку в ко­ри­до­рі. Те­пер він нав­ряд чи змо­же вип­ха­ти її у вік­но. Від­то­ді, як він зай­няв­ся Міл­кою, ні­ко­ли не но­сив з со­бою зброї, аби не вик­ли­ка­ти пі­доз­ру. Але в піх­вах на го­міл­ці мав чу­до­во­го фінсь­ко­го но­жа.

Борис сто­яв у даль­ньо­му кут­ку ко­ри­до­ру, при­тис­нув­шись до сті­ни. Ніж три­мав за спи­ною, щоб не бли­ща­ло ле­зо. Міл­ка, не по­мі­тив­ши йо­го, ві­дім­кну­ла две­рі і зай­шла в квар­ти­ру. Він зро­бив кіль­ка швид­ких ти­хих кро­ків і опи­нив­ся на по­ро­зі ра­ні­ше, ніж во­на встиг­ла зак­ри­ти две­рі. Чув, як во­на ниш­по­рить по сті­ні — шу­кає ви­ми­кач. Три­ма­ю­чись за лут­ку, він сту­пив слі­дом і вда­рив її но­жем зни­зу вго­ру — під лі­ву ло­пат­ку.

Во­на скрик­ну­ла, озир­ну­ла­ся і ста­ла опус­ка­ти­ся на ко­лі­на. Він бачив  у світлі  вуличного ліхтаря, як на сукні  швид­ко роз­пли­ва­ється  ве­ли­ка чор­на пля­ма. Він вис­мик­нув но­жа. Мілка впала навзнак. Борис нахилився до жінки. Вона дивилася на нього широко відкритими очима.   Здається,  пізнала його.  Губами пробігла гримаса, мабуть вона хотіла посміхнутися. Прошепотіла:

  • Гуд бай, Америко… гуд бай, закоханий школяре… Все буде джаз…

Борис взяв її за зап’ястя. Пульсу не було. Він випростався  і від­сту­пив до вік­на.

Шур­хіт, що до­ли­нув від две­рей, при­му­сив йо­го обер­ну­ти­ся. В две­рях сто­яв не­ви­со­кий ко­ре­єць.

Вузь­кі очі ко­рей­ця ще біль­ше зву­зи­ли­ся і ста­ли схо­жи­ми на дві ог­ля­до­ві щі­ли­ни в бро­ні. Він на­хи­лив­ся над Міл­кою. Ко­ли вип­рос­тав­ся, ви­раз йо­го об­лич­чя не змі­нив­ся…

Це був град уда­рів, нав­ряд чи їх мож­на бу­ло від­різ­ни­ти один від од­но­го. Пет­ров по­мер піс­ля пер­шо­го уда­ру реб­ром сто­пи в шию. Але не міг упас­ти. Тіло впа­ло ли­ше то­ді, ко­ли ко­ре­єць припинив удари.

Пак Чи Сон опус­тив­ся на ко­лі­на. Жін­ка, ще кіль­ка го­дин то­му жи­ва і прек­рас­на, бу­ла мер­твою. Він закляк і просидів так ці­лу го­ди­ну, отя­мив­ся ли­ше від вит­тя мі­лі­цейсь­ких си­рен за вік­на­ми.

Йо­го не мог­ли взя­ти до ран­ку. Як де­мон, він з’яв­ляв­ся то з-за две­рей, то стри­бав зі сте­лі. І ли­ше ко­ли при­бу­ли війсь­ко­ві снай­пе­ри і зай­ня­ли по­зи­ції на го­ри­щах нав­ко­лиш­ніх бу­дин­ків, мі­лі­ція увір­ва­ла­ся в квар­ти­ру.

Ко­ре­єць ле­жав, ут­кнув­шись об­лич­чям у пле­че жін­ки і од­ні­єю ру­кою стис­кав її ру­ки. Ку­ля снай­пе­ра влу­чи­ла йо­му в го­ло­ву.

***

З гли­би­ни сплив­ло ве­ли­чез­не чор­не чу­до­вись­ко – атомний підводний човен «Чорна акула». Во­да вiдри­ну­ла вiд плес­ка­тої ви­со­кої руб­ки з чер­во­ною зiркою. На мiстку з’явив­ся ко­ман­дир i вiдiслав вах­то­во­го офiце­ра в ка­ю­ту.

Двоє сто­я­ли на зовнішньому мiстку плескатої рубки «Акули». Над го­ло­ва­ми чу­жи­ми сузiр’ями ме­рехтiло чор­не не­бо. Нав­кру­ги хлю­потiв не­ви­ди­мий оке­ан, пiд но­га­ми бу­ла не­ви­ди­ма па­лу­ба.

— Я вiдiслав усiх вниз, лишилися тільки ті двоє, вони допоможуть вам відчалити —  ко­ман­дир вказав на двох моряків, що спускали на воду надувний пліт. — Тем­но, але до землi не бiльше милi. Бе­рег по­хи­лий, течiй нiяких. Берiть пло­та. Як тільки зійде сонце, по­ба­чи­те зем­лю. Це Та­їтi. На Таїті дуже ліберальні закони.  Там якось дасте собі раду. Може купите новий паспорт. Міла казала, що ви маєте для цього кошти.

Він спустився до плота, що тримали двоє моряків. Ору­ду­ю­чи вес­лом, Кощій швид­ко вiдплив вiд рокiтли­во­го гро­мад­дя суб­ма­ри­ни.

Ра­нок був страш­ним. Землі не було. Вiд обрiю до обрiю розстилявся оке­ан.

Ко­щій пе­ре­ди­ви­ся всі свої ре­чі. Де­рев’яне вес­ло, пластиковий, схожий на звичайну папку гермоконтейнер для паперів — у ньому карта Тихого океану, учнівський зошит с кострубатим написом: «ЩО­ДЕН­НИК МО­ЖЕ БУ­ТИ ПРО­ЧИ­ТА­НИЙ МНОЮ АБО АЛІ­СОЮ А.», фо­то­кар­тка, пачка стодоларових купюр, куль­ко­ва руч­ка, ключi.

Вiтер розiгнав хма­ри i сон­це нес­тер­пно па­ли­ло, сто­я­чи май­же в зенiтi. Так бу­ває ли­ше поб­ли­зу ек­ва­то­ра. Він це знав з уроків географії. Кощiй, чер­па­ю­чи во­ду до­ло­ня­ми, об­лив­ся, але пiсля цьо­го шкiру вкрив бiлий налiт солі, а до ве­чо­ра — пу­хирi.

Вiтер зовсiм стих. Сон­це хи­ли­ло­ся до обрiю. Оке­ан зда­вав­ся ти­хим i лас­ка­вим. Тепер хвиль май­же не бу­ло, плiт час вiд ча­су ледь помiтно пiдiймав­ся i опус­кав­ся.

***

Підводний човен «Чорна акула» з глу­хим ро­котiнням по­ри­нав у гли­би­ни океану. В командирській рубцi бу­ло тем­но. Горiли ли­ше чер­говi лам­поч­ки i свiти­ли­ся iнди­ка­то­ри при­ладiв.

Ко­ман­дир ра­ке­то­нос­ця капiтан пер­шо­го ран­гу Штерн ду­мав про те, що впер­ше убив лю­ди­ну. Ко­хан­ця сво­єї дру­жи­ни.

Але чи мiг вiн ви­ни­ти Мі­лу? Ад­же й сам не був свя­тим. I, звiсно, зга­дав ту дiвчи­ну, про яку не мiг за­бу­ти вже кiлька рокiв.

Спогади. Дівчину при­вез­ли в ав­то­мобiлi із за­тем­не­ним склом два чи­ни з КДБ. Во­ни мов­чки прой­шли до вiдве­де­ної для неї ка­ю­ти на кормi i за­жа­да­ли вiд ньо­го ключi.

Вiн точ­но ви­ко­нав iнструкцiю.  В потрібний момент чо­вен сплив на пе­рис­коп­ну гли­би­ну поб­ли­зу Аку­ля­чо­го архiпе­ла­гу. До бе­ре­го­вої лiнiї бу­ло двi милi. Штерн пiшов на кор­му за дівчиною. Ко­ли вона вiдчи­ни­ла дверi, на нiй бу­ла напiвпро­зо­ра на­кид­ка. Во­на взя­ла йо­го за ру­ку і по­тяг­ну­ла до ка­ю­ти. Щойно дверi за­чи­ни­ли­ся, вона тор­кну­ла­ся його губ, на­тис­ну­ла якесь мiсце на гру­дях. I тiєї ж митi йо­го охо­пи­ло не­пе­ре­бор­не ба­жан­ня. Во­ни впа­ли на лiжко i зай­ня­ли­ся ко­хан­ням. Все вiдбу­ва­ло­ся мов­чки. За­пам’ятав ли­ше од­ну фра­зу, що вир­ва­ла­ся у неї:

-Ти ос­таннiй…

Во­ни сплив­ли на по­вер­хню. Пiдiйшов ка­тер. За кер­мом сто­яв бо­ро­да­тий мо­ло­дик у чалмi з ти­по­во бан­дитсь­кою фiзiономiєю. Двоє з ав­то­ма­та­ми че­рез пле­че схо­пи­ли шторм­трап, допомогли дiвчи­ні, об­лич­чя якої при­хо­ву­вав шарф, спус­ти­ти­ся по тра­пу. За­гур­котiв дви­гун i ка­тер зник у ту­манi.

Ще один спогад. Минуло кілька років Штер­н по­ба­чив її в прог­рамi «Час».

  • Принц Сеапуту з дру­жи­ною при­був до Мос­кви з офі­цій­ним дружнiм вiзи­том, — го­во­рив дик­тор.

Ка­ме­ра наб­ли­зи­ла­ся i по­ка­за­ла глад­ке об­лич­чя прин­ца, потiм йо­го дру­жи­ну. Штерн ки­нув­ся до те­левiзо­ра. То бу­ла во­на!..

***

Ра­ке­то­но­сець про­ва­лю­вав­ся в гли­би­ну і од­но­час­но мчав впе­ред зі швид­кіс­тю майже 30 вуз­лів. По­руч з ко­ман­ди­ром сто­яв вах­то­вий офiцер — капітан-лейтенант Чарлітов.

Чарлітов дав­но помiтив, що  Штер­н не слiдкує за гли­би­номiром. Метал, здавалося, стугонів від жахливого тиску.

Гли­би­на бу­ла на трис­та метрiв мен­ша гра­нич­ної… на двiстi … на сто. До шу­му во­ди в ба­лас­тових цис­тер­нах до­да­ло­ся поскри­пу­ван­ня кор­пу­су пiд дiєю жах­ли­во­го тис­ку.

— Товаришу командир, — оз­вав­ся Чарлітов, — товаришу командир, гра­нич­на гли­би­на.

Штерн позирнув на глибиномір — п’ятсот метрів. Йому заборонили занурюватися більше ніж на триста! I май­же від­ра­зу він по­чув ти­хе, схо­же на да­ле­кий грiм, гу­дін­ня. Во­но ста­ва­ло все чiткiшим і ви­раз­ні­шим.

— Що це?

  • Нiчо­го не тра­пи­ло­ся, — промовив вiн. — Дійсно, що то за гу­дін­ня?

У гучномовці забубоніли злякані голоси:

  • Доповідає капітан-лейтенант Зіменков: у машинному відділі вода!
  • Доповідає старшена Пархоменко — у торпедному відсіку вода…
  • Доповідає…

— Аварійний підйом!— побiлiли­ми гу­ба­ми на­ка­зав Штерн.

— Аварiйний пiдйом! — закричав  Чарлітов у мiкро­фон. Ди­намiки пов­то­ри­ли ко­ман­ду в кож­но­му вiдсiку чов­на.

— Аварiйне про­дут­тя ба­лас­ту!

— Аварiйне про­дут­тя… — заг­римiло у вiдсiках i за­мов­кло на пiвсловi. За­мор­га­ло кiлька лам­по­чок на пультi уп­равлiння і вод­но­час по­гас­ло свiтло.

— Спра­цю­вав аварiйний за­хист ре­ак­то­ра, — прох­рипiв вах­то­вий, ха­па­ю­чи ро­том повiтря, яке в тем­рявi від­ра­зу ста­ло во­ло­гим iз за­па­хом го­рі­ло­го. — Ми втра­чаємо хiд. Що це, ко­ман­ди­ре?!

На дисплеї швидкість почала повільно падати: 15 вузлів, 14, 13…

— Всім турбінам — повний реверс!

— Гвинт не обертається! — прокричав помічник.

— Аварійне прдуття цистерн! — скомандував він.

Звідкись, наче здалеку, хрипів голос Чарлітова, що доповідав глибину:

— Глибина 550, диферент на ніс росте…

— Глибина 600, диферент на ніс росте…

— Занурення уповільнилося! — доповів Чарлітов. — Глибина 600!

Та воно уповільнилося лише на хвилину.

— Глибина 610, — в голосі Чарлітова надія змінилася на відчай. — Командире!

Ра­ке­то­но­сець з усе бiльшою швидкiстю ков­зав у гли­би­ну оке­а­ну. Гід­ро­у­дар, що йшов від кор­ми, зри­вав ме­ха­ніз­ми і ви­ги­нав у нап­рям­ку до но­са чов­на ста­ле­ві пе­ре­бор­ки. Кор­пус струсо­нув ви­бух.

 

Вах­то­вий Чарлітов стрепенувся, ози­ра­ю­чись, на­че при­ре­че­ний до стра­ти, яко­му щой­но за­чи­та­ли ви­рок. Вiн втра­тив кон­троль над со­бою, а ко­ли отя­мив­ся, то ви­я­ви­ло­ся, що нас­ту­пає на Штер­на зi стис­ну­ти­ми ку­ла­ка­ми, бур­мо­чу­чи про­кльо­ни. Штерн по­зад­ку­вав, до­ки не впер­ся спи­ною в ме­та­ле­ву тру­бу пе­рис­ко­па.

Капітан-лейтенант Чарлітов уда­рив Штер­на ку­ла­ком у пiдборiддя. Це була розплата за все — за позачергове звання, за недосяжну кохану жінку.  Той обм’як i осiв на пiдло­гу. Дру­гий ви­бух, сильнiший за пер­ший, грим­нув у кор­мовiй час­тинi, де бу­ли дви­гу­ни. Зго­ри про­со­чи­ла­ся во­да i з дзюр­котiнням по­ли­ла­ся їм на го­ло­ви.

Чарлітов щосили садонув командира ногою у бік, потім ще раз і ще раз — ногою в голову. Ки­нув­ся в коридор. На порозі озир­нув­ся — Штерн не­ру­хо­мо лежав під пе­рис­ко­пом. Чарлітов побіг до дра­бин­ки, що ве­ла на­го­ру до СРК — спливаючої рятувальної камери.

Про­тис­нув­ся в люк i за­чи­нив йо­го за со­бою. Озирнувся. В рятувальній батисфері крім нього було ще четверо моряків. Повернув важіль герметизації капсули.

***

Про при­чи­ни за­ги­бе­лі під­вод­них чов­нів ві­до­мо ду­же ма­ло, ос­кіль­ки біль­шість з них на­зав­жди зни­кло в без­дон­них гли­би­нах Сві­то­во­го оке­а­ну…

Удар був до­сить силь­ним і ніх­то не втри­мав­ся на но­гах. Ма­буть, то бу­ла ви­бу­хо­ва  хви­ля від ра­ке­то­нос­ця. Під­йом при­пи­нив­ся. Їх бу­ло п’яте­ро — ка­пі­тан-лей­те­нант Чар­лі­тов і чет­ве­ро мо­ря­ків. В очах молодих матросів сві­тив­ся пе­ре­ляк. Всі ди­ви­ли­ся на офі­це­ра, йо­го ру­ка нер­во­во стукав долонею по циферблату глибиноміра.

Гли­би­но­мір по­ка­зу­вав два­над­цять мет­рів. СРК на поверхню не спливла. Чар­лі­тов від­крив ниж­ній люк. В ньо­му плюс­ко­ті­ла во­да.

— Ну що ж. Над го­ло­вою всьо­го де­сять мет­рів — спли­ве­мо, — Чар­лі­тов на­ма­гав­ся го­во­ри­ти так, щоб го­лос зву­чав яко­мо­га ба­дьо­рі­ше.

Він по­вер­нув пот­ріб­но­го ва­же­ля. Люк зі скре­го­тін­ням про­чи­нив­ся, во­да вда­ри­ла стру­ме­нем. Хтось зой­кнув.

— Ти­хо, все йде як слід, — гар­кнув він. Так і тре­ба за­раз поводитися з ни­ми, щоб не зня­ла­ся па­ні­ка.

Від змі­ни тис­ку зак­ла­ло ву­ха, на­че на  лі­та­ку при взльоті. Стру­мінь усе слаб­шав, по­ки во­да не пе­рес­та­ла при­бу­ва­ти зов­сім. Гід­рос­та­тич­ний тиск зрів­няв­ся з тис­ком по­віт­ря. Шлях був віль­ний.

***

Ри­ба-мо­лот про­ки­ну­ла­ся вiд страш­но­го гур­ко­ту. Во­да за­пуль­су­ва­ла в зяб­рах. При­го­лом­ше­на, во­на кiлька хви­лин пла­ва­ла до­го­ри че­ре­вом. Та потiм стре­пе­ну­ла­ся i ожи­ла. З гли­би­ни спли­ва­ла чор­на ку­ля. Ри­ба пiдплив­ла до неї i по­ча­ла опи­су­ва­ти ко­ла — то ширшi, то вужчi, i рап­том по­мі­ти­ла, що жи­ва iсто­та вiддiли­лась вiд кулi i ру­ха­єть­ся до по­верхнi.

Во­на пе­ре­ки­ну­ла­ся до­го­ри че­ре­вом i пом­ча­ла слiдом за лю­ди­ною, об­хо­дя­чи зза­ду i зни­зу. Наз­дог­на­ла її бiля са­мої по­верхнi.

Удар трьохсоткiлог­ра­мо­вої жи­вої тор­пе­ди пiдки­нув лю­ди­ну в повiтря i во­на відра­зу втра­ти­ла свiдомiсть. Ри­ба-мо­лот схо­пи­ла лю­ди­ну по­пе­рек ті­ла i по­ча­ла тер­за­ти. У водi роз­пли­ва­ла­ся чер­во­на пля­ма. В нiй ша­ленiли сму­гастi стрiли — ри­би-лоц­ма­ни.

Ви­су­нув­ши з во­ди пот­вор­ну го­ло­ву, во­на з цiкавiстю спос­терiга­ла, як цi чу­довi на смак iсто­ти зди­ра­ють­ся на плiт.

***

Во­ни спли­ва­ли один за од­ним і ви­ла­зи­ли на са­мо­на­дув­но­го, ви­ки­ну­то­го ра­ні­ше пло­та. Всьо­го сплив­ло чет­ве­ро. Во­ни дов­го вдив­ля­ли­ся в зе­ле­ні ви­ру­ю­чі хви­лі, але так йо­го й не до­че­ка­ли­ся. Ма­буть, він зах­ли­нув­ся, і хви­лі від­нес­ли ті­ло геть від пло­та. Чар­лі­тов ог­ля­дав оке­ан у бі­нокль, але так ні­чо­го і не ви­ди­вив­ся.

На­дії на по­ря­ту­нок май­же не бу­ло. Пліт був по­за зо­ною дії су­пут­ни­ка, яка по­чи­на­ла­ся на трис­та миль схід­ні­ше. Учора човен виходив на черговий сеанс зв’язку зі штабом ВМФ. Наступний сеанс мав бути лише через тиждень.

Дув схід­ний па­сат і, нез­ва­жа­ю­чи на спу­ще­не віт­ри­ло, про­дов­жу­вав від­но­си­ти пліт на за­хід. По­ря­тун­ку не бу­ло. Чар­лі­тов один це ро­зу­мів. Він ле­жав, вту­пив­шись у ви­со­ке, май­же бі­ле ні­бо, і згадував минуле…

Ка­пі­тан-лей­те­нант Чар­лі­тов, у шкіль­ні ро­ки ві­до­мий під пріз­вись­ком «Ска­же­ний Чар­лі», рев­ну­вав до ка­пі­та­на пер­шо­го ран­гу Штер­на йо­го дру­жи­ну, а свою под­ру­гу ди­тинс­тва Мі­лу. А колись во­ни зі Штер­ном  на­віть дру­жи­ли. Чор­на кіш­ка про­май­ну­ла між ни­ми, ко­ли Чар­лі­тов зап­ро­сив Штер­на до се­бе в Одесу.

Міл­ка вже рік бу­ла ко­хан­кою Чар­лі­то­ва і ро­би­ла про­зо­рі на­тя­ки з при­во­ду шлю­бу. Він, як міг, про­ти­вив­ся цьо­му. Ли­ше іді­от міг взя­ти за дру­жи­ну ту вер­тих­віс­тку. Він не був іді­о­том. Ні, та­ки був. То­му що по­вів Штер­на в «Па­рус» — рес­то­ран, де во­ни зви­чай­но бу­ва­ли з Міл­кою. І то­го ве­чо­ра все по­ча­ло­ся. Мілка почала «клеїти» Штерна. Штерн, як і мало бути, не зміг встояти проти Мілчиних зваб. А да­лі по­дії роз­гор­та­ли­ся і зов­сім не­пе­ред­ба­че­но — че­рез мі­сяць во­на ста­ла Мі­лою Штерн.

З то­го часу між ни­ми за­па­ну­ва­ла хо­лод­на не­на­висть.

***

Неп­ри­єм­нос­ті по­ча­ли­ся нас­туп­но­го ран­ку.

  • Товаришу капітан-лейтенант, – звернувся до Чарлітова мат­рос Ко­но­ва­ленко – ­ дозвольте доповісти?
  • Доповідай, – відповів спроквола офіцер.
  • Зник гід­ро­а­кус­ти­к Пет­ро­в. Його ні­де не­має.

Чар­лі­тов озирнувся наволо. Що тра­пи­ло­ся? Хви­лі бу­ли ледь по­міт­ни­ми. Посковзнувся і упав у во­ду? І не крик­нув, не пок­ли­кав на до­по­мо­гу? Мат­ро­си мов­ча­ли, вту­пив­ши у ньо­го пох­му­рі пог­ля­ди. Не знав, що ска­за­ти.

На­ка­зав з’їс­ти су­хий па­йок і прис­ту­пи­ти до по­літ­за­нять. Спро­бу­вав по­го­во­ри­ти про ек­спан­сію ім­пе­рі­а­ліз­му і аме­ри­кансь­кі пла­ни зо­ря­них війн, та мо­ря­ки від­по­ві­да­ли нев­лад, хо­ва­ю­чи пог­ляд.

Чар­лі­тов зро­зу­мів, що втра­чає над моряками  кон­троль. Рішуче ско­ман­ду­вав:

— Іва­нов, Ко­но­ва­лен­ко — спа­ти! Вно­чі зас­ту­пи­те на вах­ту.

Вно­чі сто­яв ціл­ко­ви­тий штиль. Вран­ці Чарлітова роз­бу­див Ко­но­ва­лен­ко.

  • Товаришу капітан-лейтенат, я о чет­вер­тій змі­нив Іва­но­ва, але за­раз йо­го не­має на бор­ту.
  • О, гос­по­ди! – мимоволі вигукнув Чарлітов, під­ско­чивши, неначе об­пе­че­ний. Обій­шов пло­та. Жодного сліду. Здій­няв­ся ві­тер. Пліт мчав у ні­ку­ди, ви­та­нцьо­ву­ю­чи жи­гу на вер­хів­ках хвиль.

Ко­но­ва­лен­ко си­дів, по­ну­ро опус­тив­ши го­ло­ву на ко­лі­на.

Чар­лі­тов ро­зу­мів, що по­ви­нен щось ска­за­ти. Під­ба­дьо­ри­ти. Та не знай­шов пот­ріб­них слів.

  • Зїсти сухий пайок, – наказав.

Піс­ля їжі Ко­но­ва­лен­ко тро­хи пож­ва­ві­шав. Блу­кав пло­том, вдив­ля­ю­чись в оке­ан. Рап­том зак­ри­чав і замахав руками:

— Зем­ля!

Чар­лі­тов озир­нув­ся. Ні­я­кої зем­лі не бу­ло вид­но. Ли­ше без­кі­неч­ні ба­ран­ці хвиль.

Ко­но­ва­лен­ко зно­ву хрип­ко і роз­пач­ли­во за­во­лав:

— Зем­ля-я-я!

Чар­лі­тов ос­тов­пів, по­ба­чив­ши, що той   рап­том ро­бить крок до краю пло­та, зби­ра­ю­чись стриб­ну­ти у хви­лі.  Офіцер ки­нув­ся впе­ред, упав і лед­ве встиг схо­пи­ти мат­ро­са за но­гу. По­са­див та спро­бу­вав зас­по­ко­ї­ти, але той не слу­хав, крутив головою  і ди­вив­ся бо­же­віль­ни­ми очи­ма. По що­ках тек­ли сльо­зи.

— Там зем­ля, — бур­мо­тів він. — Нас від­но­сить геть!

Чар­лі­тов взяв дов­гу мо­туз­ку і обв’язав мат­ро­са за по­яс. Вузол затягнув такий, що його було майже неможливо розплутати.

Коноваленко, зда­єть­ся, не звернув жодної уваги на його дії. Дру­гий кі­нець мотузки Чарлітов прик­рі­пив до щог­ли.

Вечоріло. На­реш­ті за­па­ну­вав ціл­ко­ви­тий мо­рок. На не­бі не сві­ти­ло­ся жод­ної зо­рі.

Чарлітов ук­лав мат­ро­са по­ряд із со­бою. Дбай­ли­во вкрив бре­зен­том. Цієї ночі чатуватиме сам.

Він про­ле­жав з від­кри­ти­ми очи­ма май­же до ран­ку і, ли­ше ко­ли пер­ші про­ме­ні про­би­ли­ся крізь за­ві­су хмар, по­ри­нув у важ­ку дрі­мо­ту. Крізь сон чув, як під­вів­ся Ко­но­ва­лен­ко та не звер­нув на це ува­ги, ад­же без­сон­на ніч бу­ла по­за­ду. Раптом крик жа­ху вмить під­вів йо­го на но­ги.

Чар­лі­тов під­ско­чив і побачив, що за­ли­шив­ся на пло­ту сам. Ко­но­ва­лен­ко зник. Він під­біг до краю пло­ту, опус­тив­ся на ко­лі­на і так, вдив­ля­ю­чись у гли­би­ну, рач­ку­вав по пе­ри­мет­ру пло­та. Нат­ра­пив на мо­туз­ку. Мо­туз­ка май­же діс­та­ва­ла до во­ди і бу­ла пе­ре­тя­та чи­мось гос­трим, не­мов но­жем. Нев­же Ко­но­ва­лен­ко мав но­жа?

***

Ля­га­ю­чи спа­ти, він про всяк ви­па­док пок­лав по­ряд з со­бою но­жа. А вно­чі про­ки­нув­ся від то­го, що щось хо­лод­не об­ви­ло но­гу. Во­ла­ю­чи, він схо­пив но­жа, по­лос­нув по то­му міс­цю, де від­чув до­тик, і увім­кнув ліх­тар. Ні, то був ли­ше морсь­кий ву­гор, що виб­рав­ся на пліт. Роз­по­ло­со­ва­ний надвоє, він бив­ся в су­до­мах.

Чар­лі­тов зло зіш­тов­хнув вуг­ра у во­ду. Сер­це ша­ле­но ка­ла­та­ло, по що­ках сті­кав піт. По­хо­див взад-впе­ред, на­ма­га­ю­чись зас­по­ко­ї­ти­ся. На­реш­ті опа­ну­вав се­бе, але сон про­пав.

Щоб вга­му­ва­ти нер­ви, кра­ще ду­ма­ти про щось при­єм­не. Він сів бі­ля щог­ли і ду­мав про Міл­ку.

Во­на по­до­ба­ла­ся йо­му зав­жди. І не ли­ше йо­му. Во­на вза­га­лі по­до­ба­ла­ся всім. Пам’ятав її шко­ляр­кою: струн­кою, з роз­ви­не­ни­ми грудь­ми і чу­до­вим світ­лим во­лос­сям. Чес­но ка­жу­чи, він на­віть і не мрі­яв про та­ку чу­до­ву дів­чи­ну.  Вона  завжди була поряд із Кощієм.

Але,  якось, коли вони  посварилися із Кощієм, вона  стала його дівчиною.  Одного  ра­зу, на шкіль­но­му ве­чо­рі, во­на са­ма пі­дій­шла і зап­ро­по­ну­ва­ла по­тан­цю­ва­ти. До­вір­ли­во при­тис­ла­ся, і він ма­ло не зду­рів від її пар­фу­мів і збуд­жен­ня, що охо­пи­ло йо­го. То­го ве­чо­ра Міл­ка доз­во­ли­ла йо­му про­вес­ти се­бе до­до­му і він на­віть на­ва­жив­ся, щоп­рав­да, ду­же нез­граб­но по­ці­лу­ва­ти її в тем­ря­ві під’їз­ду, про­те по­ці­лив у під­бо­рід­дя.

Міл­ка зас­мі­я­ла­ся. По­тім вже сер­йоз­но ска­за­ла:

— Ану, роз­слаб­ся!

Він під­ко­рив­ся і від­чув, як теп­лі м’які гу­би до­тор­кну­ли­ся до йо­го губ. Не тямлячись від щасті раптом від­чув свою ру­ку вже в неї під блуз­кою.

— Ти що, зов­сім зду­рів? — рап­том гру­бо спи­та­ла во­на і від­сто­ро­ни­ла­ся.

Він був оше­ле­ше­ний ці­єю рап­то­вою змі­ною її нас­трою. Ні­ко­ли не міг зро­зу­мі­ти її.

  • А ти знаєш, щоКо­щій зби­ра­єть­ся пров­чи­ти Гегемона.
  • Ні тихо відповіла вона, – несподівано розревілась, як дитина. Трохи заспокоївшись промовила:
  • Дай сло­во, що піс­ля за­кін­чен­ня спра­ви розповіси мені все, як бу­ло.
  • Добре, – відпові здивовано.

Він згадав, як то­ді во­ни зус­трі­ли­ся на її квар­ти­рі. Міл­ка слу­ха­ла мов­чки. Ли­ше раз пе­ре­би­ла в са­мо­му кін­ці і за­пи­та­ла:

– Чи за­до­во­ле­ний був Ко­щій.

– Ще б пак! Ко­щій був страш­но за­до­во­ле­ний.

Чар­лі­тов дивися на її блі­де об­лич­чя. Хо­тів по­ці­лу­ва­ти.

Та вона зне­наць­капід­хо­пи­ла­ся і ска­за­ла:

— Іди до­до­му

Плюскіт во­ди по­ряд з пло­том примусив повернутися Чар­лі­то­ва з минулого. Він по­вер­нув го­ло­ву і по­ба­чив на від­ста­ні де­ся­ти мет­рів два па­ла­ю­чих ока. Ці очі ма­ли го­ло­ву — велику  і пот­вор­ну. Го­ло­ва по­віль­но наб­ли­жа­ла­ся до пло­ту. Чар­лі­тов стис­нув ру­ка­ми вес­ло і від­су­нув­ся від краю.

Потвора почала штовхати пліт, од­но­час­но на­хи­ля­ю­чи йо­го до се­бе. Чар­лі­тов, щоб не зіс­ков­зну­ти прос­то в па­щу чу­до­вись­ку, ви­пус­тив вес­ло з рук і вхо­пив­ся за щог­лу.

Потворна морда наближалася до його ніг. Він інстинктивно смикнув ногою і поцілив підошвою чудовиську в середину чорного писка. Це подіяло на якусь на мить. Риба  сповзла  у воду.

Чарлітов схопив весло, що зачепилося за трос і приготувався до оборони.  Чудовисько майже відразу почало насідати на пліт із подвоєною силою. Чарлітов штрикнув веслом, намагаючись поцілити рибі в око, але невдало…

***

Надійшов сьо­мий день самотності в оке­а­ні. В ран­ко­вій ім­лі він по­ба­чив якусь тінь бі­ля са­мо­го об­рію.

  • Га­лю­ци­на­ція, — по­ду­мав Ко­щій.

Ко­ли сон­це під­ня­ло­ся ви­ще, він уже ви­раз­но по­ба­чив чор­ну кам’яну ске­лю по­се­ред оке­а­ну.

На­че бо­же­віль­ний, Ко­щій схо­пив вес­ло і по­чав греб­ти до ске­лі. Він гріб увесь день. Але до ве­чо­ра йо­го на­дії змі­ни­ли­ся роз­ча­ру­ван­ням. Те­пер він чіт­ко по­ба­чив, що це бу­ла не ске­ля. То був ве­ли­кий чор­ний пліт. На пло­ту — ні ду­ші. За кам’яну вер­ши­ну він прий­няв віт­ри­ло, що по­лос­ка­ло­ся віт­ром.

Пліт був ве­ли­ким, хви­лі не за­ли­ва­ли йо­го. Ко­щій пе­реб­рав­ся на ньо­го і впав у зне­мо­зі.

Кощій знайшов на плоту  два розірваних сухпайки, а в них лише сухарі і концентрат супу. Сухарі і концентрат він відразу з’їв. І тільки по тому побачив, що по­руч із щог­лою ле­жить ве­ли­кий бре­зен­то­вий згор­ток.

Ко­щій пі­дій­шов і ві­діг­нув край бре­зен­ту — в згор­ток бу­ло за­мо­та­но труп. Об­лич­чя — спот­во­ре­не жах­ли­вою ра­ною, тому го­ді бу­ло роз­різ­ни­ти ри­си людини.

Ко­щій став на ко­лі­на і одним  паль­цем до­тор­кнув­ся до вцілілого шматка шкіри на щоці. Що­ка бу­ла теп­лою! Ко­щій від­смик­нув руку.

По­ві­ки мер­ця зат­рем­ті­ли, і Ко­щій зус­трів­ся з йо­го ту­ман­ним пог­ля­дом.

— Це ти? — ледь чут­но про­хрипіла лю­ди­на.

Ко­щію до­ве­ло­ся на­хи­ли­ти­ся до са­мо­го об­лич­чя, щоб по­чу­ти сло­ва.

— Привиділося… — людина зах­ри­піла. — Не можна спати вно­чі… (хрипіння). Мені не можна спати вночі (хрипіння). Не спати… вно­чі. Інак­ше смерть… — очі йо­го згасли.

Щось зна­йо­ме Ко­щію було в ін­то­на­ці­ях мо­ря­ка, а що саме він так і не прига­дав.

Тоді він за­мо­тав ті­ло в кіль­ка ша­рів бре­зен­ту, зв’язав кін­ці і опус­тив у во­ду.

Швид­ко опус­ка­ла­ся ніч. Ко­щій сів спи­ною до щог­ли і при­го­ту­вав­ся пиль­ну­ва­ти. Мі­сяць, пок­ри­тий ім­лою, ли­ше час від ча­су ви­зи­рав у роз­ри­вах хмар.

***

Дві без­сон­ні но­чі зов­сім ви­мо­та­ли Ко­щія. Ри­ба-мо­лот не з’яв­ля­ла­ся. І, як наз­ло, на пліт не впа­ло жод­ної ле­тю­чої ри­би.Зреш­тою, йо­му вда­ло­ся ог­лу­ши­ти пів­мет­ро­ву ри­би­ну. Піс­ля кіль­кох шмат­ків го­лод і спра­га від­пус­ти­ли йо­го. Ко­щій при­ліг і пок­лав за­лиш­ки ри­би по­ряд. Зад­рі­мав. Про­ки­нув­ся від пе­ку­чо­го бо­лю в стег­ні. На стег­ні, че­рез ро­зір­ва­ні шта­ни, бу­ло по­міт­но ве­ли­чез­не сад­но. Він під­ско­чив і по­ба­чив, що ри­ба-мо­лот не­се в па­щі за­лиш­ки йо­го здо­би­чі ра­зом зі шмат­ком тка­ни­ни. Ко­щій ви­бух­нув най­бруд­ні­ши­ми про­кльо­на­ми, але те, що він рап­том по­мітив по­руч з пло­том, при­му­си­ло за­бу­ти про все.

По­ряд плив ве­ли­кий зе­ле­ний лист, схо­жий на лист па­по­ро­ті. Ко­щій ви­ло­вив йо­го. Цей лист міг оз­на­ча­ти ли­ше од­не — що десь за об­рі­єм бу­ла зем­ля!

Біля опів­но­чі над го­ло­вою скрик­нув птах, але ж за весь час, до­ки він був на пло­ту, Ко­щій не ба­чив жод­но­го пта­ха!

Під ра­нок, зов­сім зне­си­лений, Ко­щій зад­рі­мав. Та за мить, як йому здалося, з першим променем сонця він під­ско­чив, як ужа­ле­ний. Над го­ло­вою лі­та­ли зграї ча­йок, пі­кі­ру­ю­чи в оке­ан і злі­та­ю­чи вже з ри­бою в дзьо­бах. А на обії тем­ні­ла зем­ля. Мож­на бу­ло на­віть роз­різ­ни­ти вер­хів­ки ко­ко­со­вих пальм.

До бе­ре­га бу­ло не біль­ше ніж пів­то­ра кі­ло­мет­ра! Чудово! Та рап­том з жа­хом побачив, що пліт прой­де повз ос­трів: силь­на те­чія зно­сить пліт — зем­ля не наб­ли­жалась, а від­да­лялась.

Ко­щій був у від­чаї. Озир­нув­ся — ри­би-мо­ло­та ні­де не бу­ло вид­но. Стяг­нув че­ре­ви­ки, намацав пластиковий гермоконтейнер з паперами на грудях, від­штов­хнув­ся від пло­та і стриб­нув у во­ду.

Че­рез пів­го­ди­ни, під­няв­ши го­ло­ву, він по­ба­чив зо­ло­тис­ті, ос­віт­ле­ні сон­цем вер­хів­ки пальм. До бе­ре­га бу­ло мет­рів п’ят­сот!

І ще він по­ба­чив ве­ли­чез­ний чор­ний пла­вець з бі­лим бу­ру­ном, що наб­ли­жав­ся збо­ку.  Пла­вець мчав з ве­ли­кою швид­кіс­тю. Мет­рів за со­рок ри­ба пір­ну­ла. Ко­щій опус­тив го­ло­ву в во­ду і по­ба­чив чор­ну тінь, що наб­ли­жа­ла­ся зза­ду і зни­зу. Він інстинктивноліг на во­ду і попливив, весь час ози­ра­ю­чись і опус­ка­ю­чи го­ло­ву в во­ду.

Чор­на тінь про­май­ну­ла з іншого бо­ку. Те­пер во­на по­віль­но плив­ла по спі­ра­лі, що весь час зву­жу­ва­ла­ся.

Ри­ба під­пли­ва­ла все ближ­че. От вона повернулася че­ре­вом до­го­ри. Ко­ли до неї за­ли­ши­ло­ся не біль­ше мет­ра, Ко­щій крик­нув і з усі­єї си­ли вда­рив но­га­ми в ту­пе ри­ло. Вд­чув, як сталеві ле­ща­та вп’ялися в йо­го но­ги. По­ба­чив  стодоларові банкноти, що сплив­ли бі­ля об­лич­чя і зошит з написом кострубатими літерами: «ЩО­ДЕН­НИК МО­ЖЕ БУ­ТИ ПРО­ЧИ­ТА­НИЙ МНОЮ АБО АЛІ­СОЮ А.». Він схо­пив зощит  і жбур­нув у роз­кри­ту па­щу. Не влу­чив, але ри­ба пір­ну­ла за по­ри­на­ю­чим зошитом  в гли­би­ну.

Ко­щій по­ба­чив, що нав­ко­ло  роз­пли­ва­єть­ся кри­ва­ва пля­ма.

Все закрутилося шаленими, яскравими барвами, берег миттєво наблизився і він побачив, що біля самої води стоїть  учителька фізики  на ім’я Аліса і простягає  до нього руки.

Він простягнув свої  їй назустріч…

***

1990 року в Пів­ден­ній пів­ку­лі в ко­ро­лівс­тві Сеапуту, що раз­та­шу­ва­ло­ся на Аку­ля­чо­му ар­хі­пе­ла­зі в Ті­морсь­ко­му мо­рі, спа­лах­нув війсь­ко­вий путч.

На чо­лі пут­чу бу­ла пер­ша дру­жи­на ко­ро­ля — Мех­рад та йо­го пер­ший ві­зир Са­лех. Ар­мійсь­кі час­ти­ни під ко­ма­нду­ван­ням Са­ле­ха увій­шли в сто­ли­цю.

Сол­да­ти ви­тяг­ли мо­нар­ха, що по­ми­рав від стра­ху на пло­щу пе­ред па­ла­цом і розс­трі­ля­ли.

Нас­туп­но­го дня піс­ля по­чат­ку пут­чу про під­трим­ку но­во­го ре­жи­му за­я­вив Ра­дянсь­кий Со­юз, по тому кіль­ка ра­дянсь­ких са­те­лі­тів нас­лі­ду­ва­ли прик­ла­д гос­по­да­ря і та­ким чи­ном Сеапуту одер­жа­ло між­на­род­не виз­нан­ня. Згодом ко­ро­ле­ву Мех­рад зап­ро­сив від­ві­да­ти Спо­лу­че­ні Шта­ти пре­зи­дент Джордж Буш.

У Ва­шин­гто­ні Мех­рад прий­ня­ли з най­ви­щи­ми по­чес­тя­ми. Во­на виг­ля­да­ла над­зви­чай­но ефек­тно, і спра­ви­ла на Бу­ша не­пов­тор­не вра­жен­ня. Вже за пів­ро­ку США виз­на­ли но­вий мо­нар­хіч­ний ре­жим на Аку­ля­чо­му ар­хі­пе­ла­зі.

***

Мех­рад  від­зна­ча­ла виз­нан­ня сво­єї дер­жа­ви у ду­же вузь­ко­му ко­лі. А точ­ні­ше — на са­мо­ті.

Нечутно я’вився мі­ніс­тром обо­ро­ни Са­ле­х. Він низь­ко вкло­нив­ся, при­пав до ру­ки ко­ро­ле­ви. Від ко­ро­ле­ви тхну­ло спир­тним, а її кра­си­ві ру­ки пах­ли тю­тю­ном.

— Я не нас­мі­лив­ся б по­тур­бу­ва­ли Ва­шу ве­лич­ність да­рем­но. Тіль­ки над­зви­чай­ні об­ста­ви­ни…

— Ко­рот­ше… — не­за­до­во­лен­о обір­ва­ла йо­го Мех­рад.

— Я ко­рот­ко. Два ро­ки то­му на бе­ре­зі бу­ло знай­де­но  чо­ло­ві­ка у фор­мі ра­дянсь­ких ВМС. В ки­ше­нях не бу­ло ні­я­ких до­ку­мен­тів. Тіль­ки ось це, — Са­лех діс­тав з пап­ки зіп­со­ва­не во­дою і ча­сом фо­то молодої жинки.

Мех­рад взя­ла кар­тку. Пок­ру­ти­ла її в ру­ках, пе­ре­вер­ну­ла — на зво­ро­ті сто­я­ла тіль­ки да­та «1975 рік». Ки­ну­ла на стіл, на­ли­ла у криш­та­ле­ву чар­ку за­лиш­ки рі­ди­ни з пляш­ки.

— Когось вона мені нагадує…

— Осо­бу лю­ди­ни, яка за­ги­ну­ла, так і не вста­нов­ле­но. Хо­дять чут­ки, що в цьо­му ра­йо­ні заз­нав ава­рії су­пер­су­час­ний під­вод­ний чо­вен — так зва­на «Чорна аку­ла».

Чарка зу­пи­ни­ла­ся на пів­до­ро­зі. Мех­рад пос­та­ви­ла її на стіл і раптом зно­ву по­тяг­ла­ся за знім­ком.

— Якісь особ­ли­ві прик­ме­ти в мо­ря­ка бу­ли? — ти­хо за­пи­та­ла во­на.

— Тіль­ки та­ту­ю­ван­ня на ру­ці у виг­ля­ді сер­ця, прот­кну­то­го стрі­лою, та лі­те­ри «А».  Журналісти розд­зво­ни­ли тоді про знай­де­но­го мо­ря­ка на весь світ: фото, татуювання на руці, особливості статури. Це бу­ло два ро­ки то­му. А вчо­ра на ос­тро­ві з’яви­ла­ся дівчина, — Са­лех прос­тяг­нув ко­ро­ле­ві де­кіль­ка знім­ків. На них бу­ла дів­чи­на, ду­же схо­жа на ту, яка бу­ла на зіп­со­ва­но­му во­дою знім­ку.

— Хто во­на? — за­пи­та­ла Мер­хад.

— За до­ку­мен­та­ми — бель­гійсь­ка гро­ма­дян­ка Марія О’Тул. Наша розвідка зібрала про неї інформацію. Доч­ка ві­до­мо­го бель­гійсь­ко­го біз­нес­ме­на. Але, як від­по­вів на мій за­пит наш резидент у Бель­гії, це не йо­го рід­на донь­ка. Йо­го рід­на донь­ка за­ги­ну­ла, а цю бу­ло взя­то на ви­хо­ван­ня.

— Що їй бу­ло пот­ріб­но?

— Во­на роз­пи­ту­ва­ла про то­го мо­ря­ка. За вашим наказом ми тоді повідомили журналіслам, що він помер. І для достовірності навіть спорудили на бе­ре­зі могилу. Дівчина дов­го пла­ка­ла там. А по­тім зап­ла­ти­ла ту­зем­цям двіс­ті до­ла­рів і во­ни пос­та­ви­ли на мо­ги­лі ве­ли­чез­ний ка­мінь — гра­ніт­ний ва­лун. На ка­ме­ні ви­би­ли на­пис. На­пис слов’янсь­кою мовою. Жод­но­го сум­ні­ву, що дів­чи­на — шпи­гун­ка. Я на­ка­зав її схо­пи­ти і хо­чу зав­тра від­пра­ви­ти у вязницю на Суаф, туди, де сидить і той моряк.

— Тій, що на знім­ку, за­раз має бу­ти на­ба­га­то біль­ше… — під­сві­до­мо Мех­рад від­чу­ва­ла сим­па­тію до ці­єї дів­чи­ни-шпи­гун­ки.

— Мо­же бу­ти, плас­тич­на опе­ра­ція. Це шпи­гун­ка, я впев­не­ний. Во­на не бель­гій­ка, в неї слов’янсь­кий ак­цент…

— Плас­тич­на опе­ра­ція… Шпи­гун­ка… — на­че уві сні про­бур­мо­ті­ла Мех­рад.

— Я впев­не­ний, во­на — шпи­гун­ка, во­на має пот­ра­пи­ти на Су­аф і там за­го­во­ри­ти. Во­на за­го­во­рить. Я не сум­ні­ва­ю­ся…

— Шпи­гун­ка, що пе­ре­нес­ла плас­тич­ну опе­ра­цію… І той мо­ряк із су­пер­су­час­но­го під­вод­но­го ра­ке­то­нос­ця, що за­ги­нув тут не­по­да­лік…  Ад­же та­кий ра­ке­то­но­сець був збу­до­ва­ний всьо­го один, — Мех­рад на­че про­ки­ну­ла­ся. — Це був той са­мий ра­ке­то­но­сець, так? Са­ле­х, ти ро­зу­мі­єш, про що я?

Са­лех ро­зу­мів. Він пам’ятав і те, що зап­ро­по­ну­вав то­ді близь­кість май­бут­ній ко­ро­ле­ві і не раз прок­ли­нав се­бе за це.

— Са­ле­ху, аку­ла Кур­сі, улюб­ле­на аку­ла прин­це­си Мех­рад, ще прип­ли­ває до за­то­ки?

— Так, Ва­ша Ве­лич­ність.

— Во­на го­лод­на, во­на дав­но вже не ла­су­ва­ла ні­чим… А як ти га­да­єш, Са­ле­ху, ти їй бу­деш до сма­ку?

Са­лех зблід і впав на ко­лі­на. Він прок­ли­нав нас­трій ко­ро­ле­ви, що змі­ню­вав­ся так швид­ко і прим­хли­во, як оке­ан взим­ку. Мех­рад бу­ла швид­кою на роз­пра­ву.

Во­на од­ним ду­хом ви­пи­ла все, що за­ли­ши­ло­ся в чар­ці і ки­ну­ла­ся ниць на ве­ли­ке ліж­ко, яке сто­я­ло у цен­трі кім­на­ти.

Са­лех ма­лень­ки­ми кро­ка­ми ти­хо від­хо­див до две­рей.

— Не чіпай її. Я вирішу. Що робити з тією дівчиною. І за­би­рай­ся геть…

Са­ле­хо­ві не пот­ріб­но бу­ло пов­то­рю­ва­ти дві­чі.

 

Уве­че­рі ко­ро­лівсь­кий кор­теж з чотирьох лі­му­зи­нів зу­пи­нив­ся там, де шлях за­кін­чу­вав­ся — бі­ля пус­тель­но­го пля­жу. Мех­рад у суп­ро­во­ді двадцяти  охо­рон­ців озброєних скорострільними автоматами «Узі» пі­дій­шла до ка­ме­ня на бе­ре­зі.

Від мо­ги­ли вже май­же ні­чо­го не за­ли­ши­ло­ся — тіль­ки ледь по­міт­ний па­горб, який за­ріс тра­вою. На мо­ги­лі сто­яв ве­ли­чез­ний ка­мінь із сві­жим на­пи­сом. Мех­рад нахилилася і до­тор­кну­ла­ся ру­кою до ше­ре­ха­тої по­вер­хні.

На ка­ме­ні бу­ло ви­би­то: «Ко­щій»…

Королева озирнулася шукаючи очима Салеха. Той, як завжди, був поряд. Кинула через плече:

—Той моряк живий?

—Так. Він у в’язниці.

— Приведи до мене ту дівчину і того моряка. І поводься з ними ввічливо. Обоє будуть моїми гостями.

***
Немало подивувало українське МЗС бажання королева острівної держави Сеапуту Мехрад прибути в Україну з дружнім візитом.

МЗС обох країн спішно узгоджували культурну програму візиту. Як це не дивно, королева хотіла, обмежити її виключно Одесою.

Величезна красуня-яхта, як запевняли – найбільша у світі, пришвартувалась біля причалу одеського порту. Слідом швартувався сеапутський есмінець, що супроводжував  яхту.

З капітанського містка за дійством спостерігала королева Мехрад.

  • Що за прапор – жовто-синій?— запитав Кощій.

Він стояв поряд із королевою Мехрад, в юності Іриною Щаповою – Іркою-зубрилкою  –  одягнутою в розкішний, розшитий золотом, королівський наряд. Із золотим скіпетром – ознакою королівської влади у руці.

  • Прапор України. СРСР більше немає. Хіба ти не в курсі?
  • Ні, у вашій сеапутській в’язниці мені не приносили газет.

У тебе і Марії – дипломатичні паспорти. Ви можете йти в місто. А там загубитесь серед перехожих. У твоєму паспорті банківська картка. На ній сто тисяч доларів.  На перший час виставить.

  • Може й ти з нами? Наче збиралася…
  • Ні. То було через надмірне вживання алкоголю. Та і якщо я безслідно зникну тут, то Сеапуту відразу оголосить війну Україні. Мої міністри подумають, що мене викрали. А ви йдіть. І, Кощію, будь людиною, одружися з Марією. Вона закохана у тебе по самі вуха.

– Ну прощавай. Королева озирнулася і знаком покликала Марію. Коли та протиснулася, через натовп сеапутської знаті, королева вклала її руку в руку Кощія і посміхнулася обом. Королева кивнула і, не озираючись, попрямувала до трапу. Оркестр на пірсі грянув сеапутський гімн. Королівська свита, яскрава і картата,  обтікала Марію і Кощія, що стояли, тримаючись за руки.

Слідом за свитою пішли й вони. Пройшли повз почесну варту. На них ніхто не звернув уваги.  Прямо перед ними височів одеський берег і стриміли Потьомкінські сходи.

 

Перегляди:413
Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Інші видання:
"Народні казки про тварин". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Велика розмальовка до "Український народних казок про тварин"     Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Василь ТИМКІВ, Олена ПОДРУЧНА "Словник музичних термінів"     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”