Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Просто читайте
Натискайте
"Читальня-Книжкова полиця"
і просто скачуйте книги
у форматах
Pdf або Doc
Читайте і насолоджуйтесь)
baner-korekta-2019
ХХ Міжнародний промисловий форум. 16-19 листопада (МВЦ на “Лівобережній”)
Ігор Вітик – Україна у вирі боротьби за незалежність (історична публіцистика)
Василь Тимків – Тонкі аспекти державного управління
Роман МАТУЗКО – Московська імперія vs Українська держава
Василь ШВИДКИЙ – погляд в історію
Олексій Карпенко – графіка: історична тематика

ЗМІСТ

Вступ. Військові фронти на території України в роки Першої світової війни

  1. Українізація в армії після Лютневої революції
  2. Військові з’їзди 1917 р.
  3. Формування українських частин наприкінці 1917 р.
  4. Військові частини УНР у 1918 р.
  5. Україна перед переворотом 29 квітня 1918 року
  6. Квітневий переворот і перші часи гетьманської держави
  7. Діяльність гетьманського уряду по створенню війська
  8. Повстання проти гетьманського уряду
  9. Падіння гетьманської держави
  10. Військові формування 1917-1918 рр.

Висновки

 

Рекомендована література

Верстюк В.Ф., Пиріг Р.Я. М.С. Грушевський: Коротка хроніка життя та діяльності. – К.: Либідь, 1996. – 144 с.; Верстюк В.Ф. Українська Центральна Рада: Навч. посіб. – К.: Заповіт, 1997. – 344 с.; Верстюк В.Ф., Осташко Т.С. Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник. – К., 1998. – 254 с.; Золотарев А. Із історії Української Центральної Ради. – X., 1922.; Корольов Г. Український федералізм в історичному дискурсі (XIX — початок XX століття). — К.: Інститут історії України НАН України, 2010. – 150 с.; Устименко В.М. Етнонаціональна політика як фактор державотворення в Україні (1917–1920 рр.) / НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України, 2010. – 144 с. Орест Субтельний, “ Історія України”, видання 1991 року, розділ “Україна у 20 столітті”, “ Гетьманщина”.; Наталія Полонська-Василенко,   “ Історія України”, видання 1995 року.;  Дорошенко Д. Історія України 1917—1923 рр. В 2-х т. К., 2002.; Доценко О. Літопис української революції 1917-1923. – Київ

 

Вступ. Військові фронти на території України в роки Першої світової війни

До весни 1918 р. широким верствам населення України вже набридли революція й хаос. Закономірно, що ці настрої переважали серед маєтних класів, заможних селян, дрібних підприємців та бізнесменів, фабрикантів, великих землевласників, вищих прошарків чиновництва, що складали 20 % усього населення України. Австрійці та німці на Україні також всіляко прагнули відновити порядок і прискорити вивезення продуктів. Тому між 24 і 26 квітня представники цих груп таємно домовилися замінити Центральну Раду консервативним українським урядом на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським (титул «гетьман» мав викликати асоціації з квазимонархічними традиціями, пов’язаними з козацькими гетьманами).

Нащадок давнього роду козацької старшини й один із найбільших на Україні землевласників, Скоропадський мав високий статус за царського режиму – служив військовим ад’ютантом Миколи II і під час війни був авторитетним генералом. З початком революції він українізував своє військове з’єднання і, коли Центральна Рада відкинула його послуги, був обраний титулованим командувачем селянського ополчення «вільних козаків». З приходом до влади цього «малоросійського» аристократа, який раптом згадав про своє «українське коріння», в революції на Україні настав новий етап, що характеризувався намаганнями відновити правопорядок та скасувати «соціалістичні експерименти» Центральної Ради.

Станом на початок 1917 р. майже три роки тривала Перша світова війна, яка безперервно велася на українських землях і спричинила величезні матеріальні втрати та людські жертви. Третина російської армії (25 корпусів) знаходилась в Україні. По її території пролягав один з найбільших фронтів – Південно-Західний, що простягався на 615 км.

На 1 квітня 1917 року Південно-Західний фронт (Особлива, 7-а, 8-а і 11-а армії) нараховував 2 315 тисяч солдат і офіцерів, а з тиловими закладами і установами 3265 тисяч, з яких 1,2 мільйона осіб були українцями.

У 1916 році був створений Румунський фронт, частина якого також дислокувалася на українських теренах (4-а, 6-а і 9-а армії, а з 25 червня 1917 року передислокована 8-ма). Він нараховував 1 007 тисяч, а з тиловими 1 500 тисяч солдат і офіцерів, 30 відсотків з яких були українцями.

У прифронтових і найближчих тилових містах знаходилось 44 гарнізони, в яких нараховувалось 452,5 тисяч солдат і офіцерів. З них у Київській губернії 7 гарнізонів чисельністю 120 тисяч, у Волинській 11 гарнізонів чисельністю 65,5 тисяч, у Подільській 15 гарнізонів чисельністю 88 тисяч, у Херсонській 5 гарнізонів чисельністю 145 тисяч, і в Бессарабській 6 гарнізонів чисельністю 55 тисяч осіб.

 

  1. Українізація в армії після Лютневої революції

4 березня 1917 у Києві в приміщенні українського клубу «Родина» з ініціативи Товариства українських поступовців за участю українських політичних партій, українських військовиків, робітників, духовенства, кооператорів, студентства, громадських і культурних організацій (Українське Наукове Товариство, Українське Педагогічне Товариство, Товариство українських техніків і аґрономів тощо) було оголошено про утворення Української Центральної Ради. Головою УЦР заочно обрано Михайла Грушевського.

Ці революційні процеси лютого 1917 року викликали потужну політизацію російської армії. Вона дедалі перетворювалася на силу, ніким не контрольовану – а ні командуванням, а ні військовими комітетами. Військо втягувалося у вир анархії та розкладу, найхарактернішим проявом яких стало масове дезертирство.

Для запобігання подібним процесам у березні-квітні 1917 року у тилових і фронтових частинах почали створюватись українські військові комітети – виборні армійські органи національного типу. Вояцтво у своїй масі захоплювалося ідеєю власної державності і виявило бажання зі зброєю в руках здобувати незалежність України. У той самий час керівництво українських військових комітетів стояло на демократичних позиціях, заперечуючи способи захоплення влади насильницьким шляхом. У їхній діяльності переважали тенденції підтримки офіційних рішень. Комітети взяли під свій контроль господарчі питання, видачу дозволів на відпустки та відрядження, намагалися здійснювати власну кадрову політику, організовувати та розвивати політичну пропаганду серед солдатських мас.

По суті, українські солдати захоплювалося ідеєю власної державності і виявило бажання зі зброєю в руках здобувати незалежність України. Зростання українського військового руху вимагало створення єдиного керівного центру. Такий центр сформувався у Києві. Провідна роль у ньому належала колишньому основоположникові Революційної Української партії, поручикові Миколі Міхновському, який служив адвокатом при київському окружному суді. Разом зі своїми прихильниками і однодумцями – А. Степаненком, В. Отамановським, Ю. Ганом, В. Павленком, В. Євтимовичем – вони виступили за негайне формування національної регулярної армії. Вже 6 березня 1917 року Міхновський скликав перше українське підготовче віче Київського гарнізону, яке ухвалило рішення розпочати роботу, спрямовану на організацію українського війська. 9 березня відбулися перші збори українських офіцерів і солдатів Київського гарнізону, які постановили вважати себе Установчою Військовою Радою. 11 березня в Києві відбулося військове віче, на яке прибуло понад тисячу солдатів і офіцерів. За інформацією «Вістей з Української Центральної Ради» віче прийняло ухвалу про організацію Українського охочекомонного (на добровільних засадах) полку та обрало Тимчасове Військове Бюро із 7 членів.

В умовах розвалу російської царської армії ідея Миколи Міхновського про організацію українських військових частин отримала широкий розголос. 16 березня, у День свята революції, під час наради військових Київського гарнізону було прийнято рішення про заснування товариства «Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка» й організацію української армії. Після яскравого виступу поручика Миколи Міхновського, обраного головою клубу, присутні з великим натхненням одностайно ухвалили приступити до «згуртування всіх вояків-українців до негайної організації національної армії, яко могутньої своєї мілітарної сили, без якої не можна й помислити про здобуття повної волі України». Наступного тижня військовий клуб зусиллями Миколи Міхновського та сотника Гана почав діяти. Статут клубу, розроблений Міхновським, передбачав право утворення філіалів по всій Україні, а головною метою клубу було «гуртувати в одній сім’ї вояків, лікарів і військових урядників української національності». Завдання безпосередньої організації українських військових частин покладалося на Український Військовий Організаційний Комітет. Очолював його полковник М. Глинський. До складу президії Комітету входили полковник Волошин, капітан Ган, поручники Міхновський і Гоц, прапорщик Павелко.

Рада Клубу опублікувала відозву до українських вояків, складену Миколою Міхновським: «Пам’ятаймо, що на нашій землі стоїть упертий ворог і напружує останні сили, щоб прибрати до своїх цупких рук усю Україну. Товариші-браття! Не дамо Україну нікому! Полита кров’ю славних козаків запорожців, вкрита в цю війну горами нашого трупу – нехай встане вона до свого життя! Товариші-українці! Єднайтеся у свої українські гуртки. Єднайтеся з думкою про волю України, про її козацьку Силу!».

За прикладом Києва українські військові клуби було також засновано в багатьох містах України.

Приблизно у цей самий час полковник М. Глинський подав штабові Київського військового округу проект організації полку з усіх родів зброї загальною чисельністю 5 600 багнетів. Коли полуботківці отримали відмову, ухвалили рішення – полк формувати самочинно, застосовуючи тактику «доконаних фактів», щоб створити прецедент організації першої української військової частини. Рада клубу Полуботка ухвалила «з усією енергією взятися до справи виділення з усіх запільних частин солдатів і офіцерів-українців на формування українських полків — піших, кінних, гарматних бригад, інженерних команд, команд флоту і авіації, з урядовою українською мовою та закликати усно до негайного формування таких частин, не оглядаючись на дозвіл». 18 квітня 1917 року у Києві під час проведення свята «Перших квіток» з ініціативи клубу імені гетьмана Полуботка, на яке зібралося майже 10 тисяч вояків Київського гарнізону, було оголошено про створення із солдатів-добровольців київського етапного пункту Першого Українського козачого полку імені гетьмана Богдана Хмельницького.

У той самий час проблема створення національного війська з самого початку стала своєрідним вододілом серед українських політичних сил. У підходах до його створення склалися дві абсолютно протилежні концепції. Як показують подальші історичні події, це завдало значної шкоди військовому рухові і всій національно-визвольній боротьбі. Товариство полуботківців на чолі з Міхновським вважало, що військовий рух необхідно використати для створення сильної національної армії, яка зможе стати головною запорукою самостійності України. Соціалістична більшість Центральної Ради українську державність зводила лише до автономії України у федеративній Росії і тому заперечувала необхідність національної армії, доводячи непотрібність регулярного війська за умов демократизації суспільства. Відповідно до концепції лідерів Центральної Ради військо мало існувати для загальноросійських потреб лише доти, доки Росія не переможе у війні. На озброєння було взято ідею заміни постійного війська народною міліцією, що знайшло відбиток у відповідних офіційних партійних документах, які ще більше заплутували справу. Адже прийняті документи, з одного боку, висловлювали симпатії та підтримку національним домаганням вояків, а з іншого, — обмежували їхню радикальність. Це не просто дезорганізовувало український військовий рух, а позбавляло його кінцевої мети — створення національних Збройних сил. Лідери-соціалісти не хотіли бачити у війську сили, на яку можна було б спертися для розбудови української державності, недооцінювали сили українського військового руху, який, розгортаючись стихійно, набував широкого розмаху, відзначався революційністю і твердістю у відстоюванні національних інтересів.

10 квітня 1917 року у Києві відбулося віче українських солдатів-фронтовиків, яке ухвалило вимагати від Тимчасового уряду створення української армії, виділення на фронті солдатів-українців в окремі військові частини, формування у тилу полків, для яких статутною мовою була б українська.

У квітні 1917 року у Мінську утворилася Українська Фронтова Рада для військ Західного фронту на чолі з Симоном Петлюрою.

У травні 1917 року, незважаючи на опір російського командування, було сформовано Український козачий полк імені гетьмана Б. Хмельницького чисельністю 3200 вояків, командиром якого призначено сотника Д. Путника-Гребенюка, згодом – підполковника Юрія Капкана. Визначну роль у створенні української армії відіграли Всеукраїнські військові з’їзди 1917 року.

  1. Військові з’їзди 1917 р.

2.1. I Всеукраїнський військовий з’їзд відбувся з 18-го по 21 травня 1917 року в Києві. В роботі з’їзду прийняло участь близько 900 делегатів з різних військових частин, українських груп, товариств та організацій армій всіх фронтів, Балтійського і Чорноморського флотів, а також окремих гарнізонів і округів України.

З’їзд був скликаний з ініціативи Українського Військового Організаційного комітету на чолі з полковником Глинським для координації дій українського військового руху. Основною метою з’їзду було підтвердження постанов Всеукраїнського Національного Конгресу, який проходив місяцем раніше.

Відкрив з’їзд голова Української Центральної Ради М. Грушевський. До складу президії було обрано С. Петлюру, М. Міхновського, В. Винниченка, Ю. Капкана, С. Письменного. В центрі уваги з’їзду були питання загальнополітичного характеру. Делегати з’їзду поставили вимогу, щоб Тимчасовий уряд і Петроградська Рада негайно оголосила окремим актом принцип національно-територіальної автономії України і призначила міністра у справах України. З’їзд визнав Українську Центральну Раду “єдиним компетентним органом, призваним рішати всі справи, що стосуються цілої України”.

Учасники з’їзду підтримали вимогу національно-територіальної автономії України, призначення при Тимчасовому уряді міністра у справах України, створення крайового урядового органу, організацію української армії, намітили заходи по українізації армії та військової освіти, підтримали формування першої української військової частини – полку ім. Б. Хмельницького. Командиром полку був призначений полковник Юрій Капкан.

Учасники з’їзду обрали Український генеральний військовий комітет (УГВК) на чолі з Симоном Петлюрою, який мав здійснювати керівництво усім українським військовим рухом. Водночас зі створенням українських військових організацій і формуванням добровільних полків проходив процес українізації тих фронтових частин російської армії, що складалася переважно з українців. У царській армії на початку Першої світової війни було мобілізовано понад 4 мільйони українців, які по мірі поширення українського національного руху почали вимагати від російського командування виділення їх у окремі військові частини.

Загалом, навесні 1917 року перед тогочасним українським політикумом та громадськістю гостро постали дві проблеми: пошук розв’язання питання про українську державність і його складову — формування власних збройних сил. Керівники українського національного руху, лідери Центральної Ради після Лютневої революції вважали основною своєю метою досягнення широкої національно-територіальної автономії України у складі демократичної федеративної республіки Росії. Чи не з найбільшою повнотою та лаконічністю ця позиція була сформульована у рішеннях Всеукраїнського Конгресу (6—8 квітня 1917 р.)

«1. Згідно з історичними традиціями і сучасними реальними потребами українського народу, з’їзд визнає, що тільки національно-територіальна автономія України в стані забезпечити потреби нашого народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі.

  1. Автономний устрій України, а також і інших автономних областей Росії, знайде цілковиту гарантію для себе в федеративному устроєві Росії, через що єдиною відповідною формою державного устрою для Росії з’їзд визнає федеративну демократичну республіку, а одним з головніших принципів української автономії — повну гарантію прав національних меншостей, що живуть на Україні».

Цей курс Центральна Рада втілила у перших своїх Універсалах, відстоювала у конкретних політичних кроках, у змаганнях з Тимчасовим урядом, шовіністичними партіями, пропагувала у масах. А логічною складовою цього курсу були зусилля щодо розвитку національної свідомості серед солдатських мас, їх згуртування під національними лозунгами, спроб створення українізованих військових частин.

Щодо українізації армії та створення власних військових формувань Центральна Рада, дотримуючись реформаційних засад, виявляла обережність, розраховувала на поступовість, легітимізацію процесу будівництва власних збройних сил. Слід враховувати і те, що в умовах продовження Першої світової війни Центральна Рада не вдавалась до форсування подій не стільки з прагнення неодмінно йти в фарватері політики російського Тимчасового уряду, а й з небажання дестабілізувати обстановку у країні й на фронті, створювати практично невідворотне напруження, а то й викликати репресії. Лідери Центральної Ради сподівалися, що з часом суспільна свідомість буде підготовлена до широкомасштабної українізації армії і тоді центральний уряд, який до того ж зможе вже переконатися у боєздатності перших українських частин і їх позитивному внеску у зміцнення фронту, дасть згоду на реалізацію планів творення військових формувань на національній основі.

Однак, розважливість, повільність у діях Центральної Ради ввійшли у певну суперечність з самим духом революційної доби. Солдати-українці з захопленням сприймали заклики Центральної Ради до гуртування, проте вони виявляли нетерпіння, ставали на шлях створення українських частин явочним порядком. Певну роль тут відіграла і поширювана у середовищі військ самостійницька ідеологія, що вимагала негайного оголошення України самостійною державою з власними національними збройними силами. Яскравим проявом зазначених суперечностей стало створення Першого українського козачого запасного піхотного полку імені Богдана Хмельницького у квітні 1917 року.

Дедалі виразніше ці суперечності дали себе знати в дебатах на І Всеукраїнському військовому з’їзді, коли представникам Центральної Ради, українських національних партій довелось буквально гасити радикалізм значної частини делегатів та боротись за пом’якшення формулювань рішень, що ухвалювались.

Отож, не зважаючи на чистоту задуму членів Українського Генерального військового комітету, загалом цьому органу було дуже нелегко працювати: члени комітету не могли дійти внутрішньої згоди і ефективно, оперативно діяти у щонайскладнішій обстановці революційного часу. Симон Петлюра на практиці багато в чому, особливо у найпринциповіших питаннях, діяв не стільки згідно з тодішніми поглядами і позицією керівництва Центральної Ради, скільки відповідно до свого поривчастого, імпульсивного характеру, схильності до гучних ефектів. Він нерідко здійснював вчинки, видавав документи, показний радикалізм яких виділяв його серед інших Генеральних секретарів і мав великий вплив на настрої наелектризованих мас. Невдовзі ж з прикрістю з’ясовувалось, що імпульси, які виходили від Петлюри, мали, здебільшого, лише поверхневий ефект, на практиці не спричиняючи якихось суттєвих наслідків. Основна ж частина членів УГВК взагалі була мало підготовлена до ролі, що їм припала: вони або ж були взагалі цивільними людьми, або малокваліфікованими військовими фахівцями, що посідали нижчі офіцерські чини, та й то одержані здебільшого в умовах тотального призову на штабну службу у роки війни.

Ситуація погіршувалася антидемократичними та антиукраїнськими заходами та рішеннями, до яких вдавався Тимчасовий уряд, окремі його міністри, військове начальство, шовіністичні партії. Всі ці події різко негативно впливали на стихійний український військовий патріотичний рух, настрої якого постійно підігрівалися чисельними виступами у пресі. Саме у такій обстановці і починалися події, пов’язані з полуботківцями. Зважаючи на постійні домагання діячів українського національно-визвольного руху, військовий міністр Росії врешті-решт дав усну обіцянку провести українізацію трьох армійських корпусів. І хоч це не було закріплено ще офіційним рішенням, звістка дістала широкого розголосу. На місцях здебільшого її сприйняли як сигнал до гуртування новобранців в окремі українські частини для поповнення саме українських корпусів.

У цей період також відбулися події, які увійшли в історію як збройний виступ полуботківців, організований вояками Другого українського імені гетьмана Павла Полуботка козачого полку та членів Українського військового клубу імені Полуботка з метою проголошення незалежності України. Відбувся у ніч з 4 (17) на 5 (18) липня 1917 року.

Так, ще у середині травня 1917 новобранці в м. Чернігів під впливом агітації самостійників Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка почали самочинно гуртуватися в окрему частину. Український генеральний військовий комітет, що саме тоді вів переговори з військовим командуванням і Тимчасовим урядом про українізацію трьох військових корпусів російської армії Південно-Західного фронту, вирішив відправити новобранців на фронт (. Прибувши до Києва, чернігівчани поповнили на розподільчому пункті свої ряди мобілізованими новобранцями з інших місць і стали домагатися оголошення себе Другим українським полком ім. гетьмана П. Полуботка.

Відмовившись підкорятися вимозі Українського генерального військового комітету про від’їзд на фронт, близько 5 тис. солдатів залишились у Києві.

У двадцятих числах травня кілька ешелонів чернігівських новобранців прибули до Києва. Розмістились вони разом з прибулими з інших регіонів, зокрема з Пензи, солдатами на розподільчому пункті в селі Грушки, що знаходився по Брест-Литовському шосе поблизу Києва. Тут підготовча робота до їх відправки на фронт як української частини (а всього тут зосередилось більше 5 тис. чоловік) була продовжена, набула нового розмаху.

Однак досить швидко з’ясувалось, що ситуація виходить з-під контролю УГВК. Більше того, новобранці дедалі активніше відмовлялись виконувати розпорядження комітету, особливо його вимогу готуватися до відбуття на фронт. Однією з причин стало те, що в число прибулих з Чернігова потрапило 62 злочинці-каторжники та 20 колишніх жандармів. Частина новобранців виявляла елементарну недисциплінованість. Як ті, так і інші почали вмовляти всіх солдатів відмовитись від’їжджати на позиції, а залишитись у Києві, «щоб тут захищати свободу України». «Фронт наш в Києві, – говорили ці агітатори, – ми повинні тут захищатись». Отож, грушківці серйозно вагались. У цій ситуації нерішучість виявили і УГВК та Центральна Рада. Саме у цей час вони потрапили у надзвичайно складну ситуацію.

2.2. ІІ військовий з’їзд.

На цей період було заплановано проведення II Всеукраїнського військового з’їзду. Він відбувся в Києві з 5-го по 10 червня 1917 року. В роботі з’їзду прийняло участь 2308 делегатів, які репрезентували понад півтора мільйона вояків-українців російської армії. Таке широке представництво було досягнуте не лише завдяки організаційній діяльності Військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка, але й завдяки наказу про заборону з’їзду Олександром Керенським, який надійшов до кожної військової частини.

Головою з’їзду було обрано В. Винниченка. З’їзд прийняв ряд резолюцій політичного і військового характеру. Делегати зажадали, що Тимчасовий уряд визнавав розпорядження Української Центральної Ради і запропонував УЦР негайно приступити до організації самостійних державних і військових структур. З’їзд вирішив якнайшвидше розробити план українізації війська і вжити всіх заходів для негайного втілення його в життя. На з’їзді було обрано Тимчасову Раду Військових Депутатів у складі 132 чол., яка увійшла до складу УЦР.

2.3. Збройний виступ полуботківців.

Виступ полуботківців відбувся у ніч з 4 на 5 липня 1917 року. Вважається, що головним натхненником виступу був відомий самостійник Микола Міхновський, хоча немає жодного офіційного документу, що би підтверджував цю версію. Натомість подібні висновки роблять, базуючись на таких фактах: по-перше, одним із основних гасел полуботківців стало негайне проголошення незалежності України та цілковита незгода із тогочасною політикою Центральної Ради. З цих поглядів, у Києві на той час існувала лише одна скільки-небудь впливова організація, що намагалась тиснути на український парламент – Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка на чолі з Міхновським. По-друге, на такі висновки наштовхують цікаві свідчення одного з найближчих друзів Миколи Міхновського — Сергія Шемета, які він опублікував 1925 року у своїх спогадах

«У Міхновського вже в червні 1917 року повстає план проголосити державну самостійність України, спиратись на сили Богданівського полку. При тодішнім безвласті ця думка не була фантастичною. Було вирішено повезти полк пароплавами на Шевченкову могилу і там, на сій святій для всякого свідомого українця землі, проголосити самостійність Української Держави. Для цього треба було мати надійного командира полку. Думка призначити самого Міхновського командиром богданівців була залишена, бо полуботківці дивилися на цей акт проголошення самостійності і на богданівський полк тільки як на початок великої роботи і боялися залишитися без головного свого керівника. За порадою Клима Павлюка був викликаний з Симбірську кадровий офіцер Юрко Капкан. Він приїхав і на всіх полуботківців зробив добре вражіння. Втаємничений в самостійницькі плани полуботківців, Капкан на всі їхні пропозиції пристав. Міхновський взяв від Капкана урочисту присягу на вірність самостійній Україні і на виконання цілого того плану проголошення самостійності».

Таким чином зі слів Шемета можна зробити висновок, що Міхновський не лише ще у червні 1917 року висловлював намір проголосити незалежність України, а й був де-факто керівником повсталих полуботківців.Тим не менш, прізвище Міхновського жодного разу не згадувалося у документах, публікаціях українських газет початку липня 1917 року. Усе це дає підстави вважати не лише недоведеними твердження про участь Міхновського у повстанні полуботківців, але й у підготовці його плану. Тим не менш, можна згодитись на те, що Микола Міхновський був незаперечним натхненником самочинного творення українських збройних сил як оплоту самостійної Української держави. І з цього погляду формування полуботківського полку на зразок богданівського (здійсненого за наполяганням Міхновського і за його планом) можна кваліфікувати як дітище відомого борця за незалежність, втілення його намірів.

3 липня 1917 року Ценральною Радою було ухвалено ІІ Універсал, що став явним кроком назад у порівнянні з першим, означав відчутну здачу позицій українським парламентом. Його оприлюднення дало додатковий привід силам, які були настроєні порівняно радикальніше, виступити з нападками на Раду. Полуботківці виявилися саме тим середовищем, де такі нападки та крайні лозунги змогли знайти особливу підтримку. Того ж самого дня на засіданні Малої Ради Симон Петлюра оголосив у позачерговому виступі наказ головнокомандуючого про відправку на фронт полку імені Б. Хмельницького.

Голова УГВК схилявся до виконання наказу, висловлювався і за конкретну дату – 5 липня 1917 року, вважаючи, що є достатньо сил, щоб дати відсіч будь-яким контрреволюційним намірам. Але на засіданні знову виринуло питання про ставлення до полуботківців. Після довгої і напруженої дискусії, задля того, щоб не хвилювати полуботківців, була прийнята пропозиція, аби полк імені Хмельницького залишити у Києві. Ввечері 3 липня відбулося засідання представників українських військових частин, які перебували у Києві. На ньому було прийнято наступне рішення – полуботківцям було запропоновано виступити на фронт, позаяк «їх оборона непотрібна для Центральної Ради, бо на захист її в любий мент може прибути з фронту півтора міліона українських вояків».

Щоб спонукати полуботківців якнайскоріше залишити Київ, лідери Української Ради і УГВК домоглися прийняття Першим Українським полком імені Б. Хмельницького спеціальної ухвали, в якій заявлялось, що полк «не вважає полуботківців за своїх братів, відмовляє їм всякої допомоги і радить негайно виконати наказ Ц. Ради».

Як результат, полуботківці почали готуватися до збройного виступу. Виступ розпочався, згідно з виробленим планом, після півночі 5 липня 1917 року. Без особливих вагань наелектризований, зголоднілий, озлоблений натовп полуботківців кинувся до Києва. Уже з 2 години ночі з 4 на 5 липня у штаб Київської міліції стали надходити повідомлення, що на Сирці збираються дуже збуджені солдати-українці, «що звуть себе „полуботковцями“». З вигуками «Хліба дайте, ми голодні!» вони почали розтікатись в різних напрямках.[Близько 2-ї години ночі полуботківці захопили зброю і кілька автомобілів у казармах 1-го запасного Українського полку, в залізничному батальйоні і 5-му авіапарку. Богданівці, за одними твердженнями, спробували заступити дорогу бунтівникам, за іншими ж — відразу перейшли на їх бік.

За свідченням командира полку імені Б. Хмельницького, його підлеглі в складі чотирьох рот вийшли з Бендерських казарм назустріч полуботківцям не захопивши жодного патрона, і дружелюбно пропустили повсталих біля Караваєвих дач до міста

Між 3 і 4 годинами ранку полуботківці на кількох автомобілях з’явились на Хрещатику і Олександрівській вулиці, почали обеззброювати і заарештовувати чинів міліції і постових міліціонерів. Близько 5 години вони захопили штаб міліції при Старокиївському районі і заарештували начальника міліції поручика А. Лепарського. Останнього було залишено під вартою у своєму кабінеті. Після звільнення, приблизно через шість годин, А. Лепарський розповів, що особи, які його заарештовували, стверджували, що вони діяли від імені двох полків — гетьмана Полуботка і Богдана Хмельницького.

Близько шостої години ранку 5 липня 1917 року полуботківці оточили приміщення державного банку і виставили свій караул. До приміщення, ще всередині охоронялось юнкерами, вони зайти не наважились. Було також зайняте казначейство, що паралізувало його роботу: приміщення заповнило більше 300 чоловік.

Солдати-полуботківці оточили ряд державних установ, серед них будинок Присутственних місць. Поширились чутки про захоплення пошти і телеграфу, та невдовзі надійшли офіційні повідомлення про те, що їх охорону продовжують здійснювати юнкери першої школи прапорщиків. Виникли безпорядки у в’язниці. Михайло Грушевський ствержує, що до повсталих приєдналась частина Українського Генерального Військового Комітету (хоч не називає жодного імені). Це, звичайно, вплинуло на моральний дух повстанців.

Також полуботківці прислали автомобіль до будинку, де мешкав сам Голова Центральної Ради, і запропонували йому через прислугу поїхати з ними. Довідавшись про його відсутність, вони спокійно від’їхали. Мета їх візиту і подальші плани щодо Голови Центральної Ради так і залишились нез’ясованими

Станом на 6-7 годину ранку 5 липня 1917 року повсталі солдати продовжували розтікатися містом, займаючи установи, влаштовуючи погроми, наводячи жах на громадян. Паралельно здійснював свої маневри Перший український полк імені Хмельницького. На шосту годину ранку його основні сили зосередились біля будинку Центральної Ради.

У приміщенні Центральної Ради 5 липня 1917 року було скликано термінову нараду Генерального секретаріату за участю членів УГВК, коменданта міста генерала Цицовича, якого повсталі досить швидко звільнили з-під арешту, начальника штабу Київської військової округи, а також представника полуботківців — командира полку, прапорщика Романенка. У результаті командир повсталих дав згоду передати всі караули, зайняті полуботківцями, полку імені Богдана Хмельницького. Операція зі «зміною караулів» була, очевидно, найбезболіснішою і водночас давала Центральній Раді можливість подальшого маневрування: за допомогою полку ім. Хмельницького вже на 1-шу годину дня 5 липня було знято всі караули полуботківців і припинено всякі непорядки у місті. Майже ніде полуботківці не чинили опору.

Дії Центральної Ради і Штабу Київської військової округи координувались.

У даній ситуації для полуботківців формулювання типу «встановити порушений порядок», «в разі потреби», «з нарядом війська» обіцяли, як мінімум, роззброєння їх будь-якою ціною і насильну відправку на фронт. Для «наведення порядку», крім Першого українського запасного піхотного полку імені Б. Хмельницького, штабом КВО були виділені 3-я школа прапорщиків, підготовча командна школа, гвардійський Кірасирський полк, 2-й запасний саперний батальйон та артилерійський підрозділ. Було також видано наказ про негайну здачу повсталими зброї.

Невдовзі після блокади банку, туди були направлені посилені наряди юнкерів, які заарештували всіх полуботківців, що там знаходились, і відвели їх до штабу фортеці. Аналогічні арешти відбулися і в ряді інших пунктів. Розпочалися масові арешти на вулицях міста. Незважаючи на всі вжиті заходи, роззброїти всіх полуботківців та вичерпати конфлікт 5 липня так і не вдалось. Зокрема, на Печерську до самої ночі йшли багатолюдні мітинги, виступали численні промовці. Щоправда, значну частину полуботківців уже вдалося повернути до казарм.

Ніч з 5 на 6 липня 1917 року у Києві пройшла, загалом, спокійно. Під головуванням Михайла Грушевського відбулося засідання Малої Ради, де було засуджено виступ полуботківців. Біля всіх державних установ виставили посилені пости юнкерів, солдатів вірних військовому начальству, з допомогою міліції мобілізовано дружинників. В Маріїнському палаці здійснювали чергування представники Ради робітничих і Ради солдатських депутатів, міського виконавчого комітету громадських об’єднаних організацій і партій. До ранку місто було в значній мірі звільнене від полуботківців.

У ніч на 7 липня 1917 року у деяких місцях Києва сталися нові ексцеси. Так, група полуботківців здійснила набіг на Пущу-Водицю, де влаштувала трус дач і вилучила знайдену зброю. Зрештою, в обстановці напруженого, та все ж спокою полуботківці надвечір 7 липня 1917 року стали здавати зброю солдатам полку імені Богдана Хмельницького. Лише до «Арсеналу» було відправлено 14 возів, наповнених конфіскованою зброєю. Невдовзі після того основна маса полуботківців була переправлена на Румунський фронт.

2.4. III Всеукраїнський військовий з’їзд відбувся з 2-го по 12 листопада 1917 року в Києві. В роботі з’їзду прийняло участь близько 3-х тисяч делегатів з різних військових частин.

На з’їзді були представлені українські партії есерів (найбільша фракція), соціал-демократів, інші партії та групи. До президії були обрані: від українських есерів – Д. Лебединець (голова з’їзду), Шаулко, Блонський, Чернець, від українських есдеків – Табурянський, Скнар (заступник голови), а також безпартійний Лорченко, соціал-федераліст Андрущенко, націонал-революціонер Коваленко.

Після першого дня, за неповними даними, партійний склад 1000 делегатів, що прибули на з’їзд, був таким: 738 українських есерів, 111 українських есдеків, 24 соціаліста-федераліста, 22 самостійники, 13 націонал-революціонерів, 3 безпартійні соціалісти, 1 анархіст-індивідуаліст, 11 більшовиків, 90 безпартійних і 80 делегатів, чия приналежність залишилася нез’ясованою. Згодом кількість делегатів зросла до 2,5 тис. чоловік. З доповіддю на з’їзді виступали М. Грушевський, М. Ковалевський та інші.

На з’їзді було ухвалено рішення «негайно проголосити повну незалежність України і приступити до створення Української армії».7 листопада з делегатів з’їзду було сформовано полк, який став в розпорядження Центральної Ради. Зброя та набої були вилучені з заводу «Арсенал». Командиром полку був призначений поручик Микола Ґалаґан. До полку також приєдналися юнкери юнкерського піхотного училища в Києві. Полк у ході боїв 11-13 листопада у Києві розбив військові частини штабу Київської Військової Округи, які підтримували повалений Тимчасовий уряд і придушив спробу заколоту більшовиків у місті.

Постанови з’їзду значною мірою вплинули на рішення Української Центральної Ради проголосити Українську Народну Республіку.

 

  1. Формування українських частин наприкінці 1917 р.

В серпні 1917 українізований 34 корпус російської армії під командуванням генерала Павла Скоропадського був перейменований у Перший Український Корпус, а у вересні – з 6-го російського армійського корпусу сформовано Другий Січовий Запорізький Корпус (командувач генерал Мандрика). На початку листопада 1917 українські старшини і солдати піхотного Фінляндського полку створили Гайдамацький курінь під командуванням сотника Пустовіта. Взимку 1917-18 деякі з цих частин брали участь в боях проти більшовицьких військ на Лівобережній Україні і під час оборони Києва.

Проте значна частина українських військ (16 дивізій), які не були вчасно зняті з фронту урядом УНР, були розбиті більшовиками при спробі пробитися в Україну або самодемобілізувалися. Центральна Рада відкидала необхідність створення регулярної армії, обстоюючи принцип формування збройних сил на міліційній основі. Внаслідок цього, а також під впливом більшовицької агітації українізовані частини розклалися.

У листопаді 1917 комендант київської воєнної округи полковник В. Павленко поклав початок створенню української гвардії, сформувавши у Києві дві сердюцькі дивізії. Наприкінці 1917 з полонених галичан у Києві був створений Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців, незабаром перейменований в Курінь Січових Стрільців (з березня 1918 – полк). Ще в квітні 1917 розпочався процес утворення частин Вільного Козацтва, які наприкінці 1917 – початку 1918 вели боротьбу проти наступаючих червоногвардійських загонів.

В листопаді 1917 для управління всіма збройними силами України було сформовано Український генеральний військовий штаб, який дійсно став вищим органом управління Збройними Силами УНР. Відзначимо, що у березні 1918 проведено реорганізацію штабу, який очолив полк. О. Сливинський. Створено два відділи: перше генерал-квартирмейстерство (нач. ген. Дроздовський), яке керувало оперативною діяльністю армії, і друге генерал-квартирмейстерство (нач. полк. М. Какурін), що займалося організацією армії. Функції УГВШ зводились, в основному, до організації війська і підготовки військових резервів.

Наприкінці грудня 1917 перед початком українсько-більшовицької війни 1917-21 УНР з причин політичного характеру не мала регулярної боєздатної армії. Тільки 3(16) січня 1917 на засіданні Малої Ради було прийняте рішення про створення народної армії, яке однак через опір частини пробільшовицьки настроєних членів УЦР втілювалося в життя дуже повільно. Наприкінці січня – початку лютого 1918 на підступах до Києва розгорнулися запеклі бої з наступаючими більшовицькими військами під командуванням М. Муравйова, які рвалися до міста. Столицю України обороняли Гайдамацький Кіш Слобідської України, Курінь Січових Стрільців, Помічний Студентський Курінь, курінь Вільного Козацтва, полк ім. кошового К. Гордієнка, Окремий Чорноморський Курінь, Залізничний Курінь, Автопанцирний дивізіон та інші невеликі військові загони. Залишивши Київ, всі українські частини крім Гайдамацького Коша в р-ні містечка Ігнатівці були об’єднані в Окремий Запорізький загін під командуванням генерала К. Присовського, чим було покладено початок формуванню регулярної армії.

Структура армії станом на 1918 р.:
Перша Українська дивізія Синьожупанників.
1-ша та 2-га Українські дивізії (Синьожупанники)
Перша козацько-стрілецька (Сірожупанна) дивізія
Сердюцька дивізія
1-й Волинський корпус
2-й Подільський корпус
3-й Херсонський корпус
4-й Київський корпус
5-й Чернігівський корпус
6-й Полтавський корпус
7-й Харківський корпус
8-й Катеринославський корпус

 

Військові частини УНР у 1918 р.

Після укладення Берестейського миру 27 лютого 1918 Армія УНР при підтримці німецьких частин розпочала наступ на Київ. В боях брали участь і сформовані у німецьких та австрійських таборах з полонених українців дивізія Синьожупанників і Козацько-Стрілецька дивізія (дивізія Сірожупанників). В ході боїв Окремий Запорізький Корпус перейменовано у Запорізьку дивізію, а з кінці березня — у Запорізький Корпус. 2-3 березня 1918 місто було звільнено українськими військами, і 7 березня 1918 до столиці повернувся уряд УНР. Розвиваючи успішний наступ на Лівобережній Україні, українські частини 9 квітня 1918 визволили Полтаву, а 19 квітня — Харків. До кінця квітня 1918 вся територія України була звільнена від більшовиків. 13 квітня 1918 за наказом військового міністра О. Жуковського Кримська група Армії УНР, долаючи запеклий опір ворога, розгорнула наступ на Крим. 22 квітня 1918 республіканські війська зайняли Джанкой, а незабаром Сімферополь і Бахчисарай. Проте подальший наступ українських військ було зупинено на вимогу німецького командування. У період Гетьманату німецько-австрійське командування в Україні перешкоджало формуванню українських військових частин, демобілізувало Синьожупанників та зменшило дивізію Сірожупанників, роззброїло полк Січових Стрільців. У складі української армії залишився Запорізький Корпус, перейменований в Окрему Запорізьку дивізію: Запорізький і Чорноморський Коші. В липні 1918 було сформовано Першу Сердюцьку дивізію.

У березні-квітні 1918 року армія налічувала близько 15 тисяч вояків, 60 гармат, 250 кулеметів. У листопаді 1918 під час протигетьманського повстання військо Директорії УНР уже складалося з Окремого Загону Січових Стрільців, Запорізького корпусу, окремих частин Сірої та Сердюцької дивізій та повстанських загонів. Начальником Генеральної булави (штабу) Армії УНР був призначений полковник О. Сливинський, першим генерал-квартирмейстером (оперативні справи) – генерал Дроздовський, другим (організаційні справи) – генерал М. Какурін.

Чисельний склад цієї армії сягав до 100 тисяч, але після п’ятимісячної війни з радянською Росією лишилося тільки 30 тисяч.

29 квітня 1918 за підтримкою німецьких військ відбувся переворот, який проголосив генерала П.Скоропадського гетьманом Української Держави. Своєю грамотою гетьман Скоропадський розпустив УЦР і Малу Раду, а видані ними закони скасував.

Сучасні науковці дотримуються думки, що саме внаслідок діяльності партій «самостійницького» крила український військовий рух набрав радикального державницького характеру. Завдяки своїй активній роботі у військах, дислокованих в Україні, самостійники значною мірою спричинилися до популяризації та утвердження у свідомості сотень тисяч українських вояків почуття необхідності власної держави. Проте через свою нечисельність самостійникам не вдалося опанувати стихію українського військового руху, що вилилося у їхню слабкість перед соціалістичними партіями. Разом з тим праві партії підштовхнули Центральну Раду до рішучих кроків в утвердженні суверенітету України, особливо в питаннях військової політики, що й поставило їх в опозицію до Центральної Ради, а в керівництва Центральної Ради породило недовіру та підозру до заходів, організацій та військових формувань, що їх створювали самостійники.

У той же час Центральна Рада не могла не зважати на динамічний розвиток українського військового руху в армії, який визнавав її за свою вищу установу. Ігнорування такого руху було б її політичним самогубством. Тому невдовзі соціалістичні партії усвідомили важливість підсилення своїх позицій у війську, втримання провідної ролі серед військових організацій

 

  1. Україна перед переворотом 29 квітня 1918 року.

Ідея гетьманату не завмирала протягом XVIII, XIX і початку XX століть. Революція 1917 року збудила в Україні прагнення мати свою державу, під час першої величної маніфестації серед прапорів з соціалістичними гаслами були вже прапори з вимогами — гетьмана. Увесь 1917 рік пройшов в загальному захопленні соціалістичними ідеями. Здавалося, що сила цих ідей була непереможна.

Характеристично, що ТУП (Товариство Українських Поступовців), яке існувало коло 10 років як понад партійне об’єднання, після 1917 року змінило свою назву на Партію Соціалістів-Федералістів. На мітингу в Київському університеті студенти проголосили повну «політичну свободу» для професорів належати до якої завгодно партії, але тільки — соціалістичної — соціалістів-революціонерів чи соціалістів-демократів. На той час це була дійсно велика толерантність.

У Центральній Раді були всі, за незначним винятком, соціалісти, і вона легко знаходила спільну мову з більшовиками в боротьбі з «буржуазним» Тимчасовим Урядом, який теж був у полоні соціалістичних ідей. Боротьба з соціалізмом здавалася неможливою, але події різко змінили настрої великої частини населення України. Перше — непереможний рух більшовиків, які майже не зустрічали спротив — і 5.000 трупів у Києві, які відзначили їхню перемогу.

Друге — політика Центральної Ради. Під охороною німецьких багнетів, викликала у масі населення вороже або у всякому разі байдуже ставлення до Центральної Ради: люди втратили довір’я до уряду. Шкодила декларація Центральної Ради — запевнення, що курс її політики, який дав у наслідку більшовицьку окупацію, а після неї — німецьку, залишиться незмінним. Декларація була проголошена саме тоді, коли населення сподівалося зміни.

Була ще причина, яка послаблювала позицію Центральної Ради: не — німецькі окупанти, які, ставши в Україні твердою ногою, втручалися у внутрішні її справи. Вони, уважно спостерігаючи співвідношення різних угруповань України, скоро зрозуміли, що уряд не мав міцного коріння і не міг забезпечити постачання хліба згідно з Берестецьким договором. Австрійські агенти з Одеси та Києва інформували свій уряд про непопулярність влади серед населення. Граф Форгач висловив навіть побажання замінити український уряд німецьким генерал-губернаторством, але цю радикальну реформу австрійський уряд уважав за несвоєчасну.

Одночасно з утратою популярності Центральної Ради поширювався рух проти неї. Велика маса селян і міської людності прагнули встановити новий уряд — несоціалістичний. До Центральної Ради зверталися делегації з різних місць з проханням скасувати земельний закон. Вище згадувалося про резолюцію Лубенського з’їзду. Аналогічну резолюцію ухвалили великі та малі землевласники на зборах 6 – 17 квітня в Харкові.

У Києві створено було Українську Народну Громаду, до якої вступило багато старшин 1-го Українського Корпусу та козаків з Вільного Козацтва. Видатними діячами її були: М. Устимович, Гіжицький, 1.Пащевський, В.Кочубей, М.Воронович, В.Любинський, М.Василенко та ін. Громада нав’язала тісні стосунки з партією Українських Хліборобів-Демократів, до якої належали брати В. і С.Шемета, М.Міхновський та В.Липинський, а також стосунки з Союзом Земельних Власників. У половині квітня Громада нав’язала контакт з німецьким командуванням. На нараді німецького та австрійського командування вирішено, зважаючи на неможливість співпраці з Центральною Радою, підтримати іншу владу, яка постала б наслідком перевороту.

Новий уряд передбачалось утворити у формі диктатури, з твердою владою, без народного представництва, принаймні на перший час. За найкращу форму влади визнано гетьманат. Кандидатами на гетьмана називали різних осіб, в тому числі Є.Чикаленка, багатого поміщика, видатного громадського діяча.

Кандидатура Є.Чикаленка незабаром відпала. Одною з причин цього, крім небажання самого кандидата, було небажання німецького командування та багатьох впливових українців висувати на чоло держави під час громадянської війни цивільну людину. Поміж інших кандидатів, зокрема М.Міхновського, був командир 1-го Українського Корпусу та почесний отаман Вільного Козацтва, П.Скоропадський. Репутацію видатного воєначальника поєднував він, представник старої української аристократії, з глибоким патріотизмом. Основоположником роду Скоропадських був брат гетьмана Івана. Протягом XVIII ст. рід Скоропадських дав кількох видатних діячів. Головно вславився Михайло Скоропадський — один із найосвіченіших діячів України XVIII ст. Його син, Іван — депутат до Комісії 1767 року — був настільки популярний серед козацтва, що його вважали за кандидата на гетьмана.

Українська Народна Громада у кінці квітня, ведучи переговори з німецькими чинниками, обговорювала та визначала склад міністрів майбутнього уряду.

Німецький генерал Гренер, який фактично керував усією військовою справою німців в Україні, з’ясував умови, на яких німці погоджувалися на переворот. Головні умови були такі:

1. Визнання Берестейської угоди.
2. Розв’язання Центральної Ради.
3. Відкладення Установчих Зборів до «повного заспокоєння» України.
4. Підлеглість польовим судам осіб, що виступатимуть проти окупантів.
5. Вільна торгівля.
6. Відновлення права власності на землю. Селяни мають заплатити за надану їм землю. Збереження великих маєтків.
7. Оплата за військову поміч Україні. Генерал Гренер підкреслив, що німці жадної участи в перевороті не братимуть і підтримають гетьмана лише після того, як він буде обраний.

 

  1. Квітневий переворот і перші часи гетьманської держави.

29 квітня 1918 р. в Києві зібрався Хліборобський Конгрес. На цей Конгрес прибуло 6.432 уповноважених представники від 8-ми українських губерній. Всього на з’їзді було коло 8.000 учасників, переважно селян. У промовах вони рішуче висловлювали незадоволення політикою Центральної Ради, соціалістичними експериментами і вимагали поновлення приватної власності на землю та утворення міцної влади у формі історичного гетьманату. Присутні обрали одноголосне на гетьмана Павла Скоропадського. Того ж дня в Соборі св. Софії єпископ Шкодим миропомазав гетьмана, а на Софійському майдані відслужено молебень.

Протягом 29 квітня прихильники гетьманського перевороту опанували всі державні установи без боротьби. Тільки Січові Стрільці, які охороняли Центральну Раду, пробували були боронити при чому забито трьох гетьманських старшин.

Центральна Рада була розпущена. Голова й, професор М. Грушевський, оселився у віллі «Виноградний Сад» коло Києва, як приватна особа.

29 квітня проголошено маніфест — «Грамоту до всього Українського Народу» та «Закони про тимчасовий устрій України», підписані Гетьманом та отаманом (головою) Ради Міністрів Миколою Устимовичем.

У грамоті Гетьман заявляв, що він «відкликнувся на поклик трудових мас Українського Народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Цією грамотою оголошує він себе гетьманом усієї України. Центральна Рада і всі земельні комітети розпускаються, міністри та товариші їх звільняються, але всі урядовці Центральної Ради повинні продовжувати працю. Незабаром буде виданий закон про вибори до Українського Сейму. Поновлюється право приватної власності; буде вжито заходів до привласнення великих землеволодінь за плату й наділення землею малоземельних хліборобів. Будуть забезпечені права робітників.

30-го квітня Гетьман призначив на голову Ради Міністрів М. Василенка. Це був широковідомий у Києві науковий та громадський діяч, професор історії України та права, член Українського Наукового Товариства, член Старої Громади, ТУП і Конституційно-Демократичної (кадетської Партії.

У кабінеті, сформованому М. Василенком, не було соціалістів, але були солідні українські діячі з цілої України. Дванадцять міністрів були українці з походження; були й інші авторитетні, діячі, що брали участь в українському житті, як земські діячі, професори, правники, громадські працівники. У кабінеті міністрів було тільки четверо не-українців: А. Ржепецький — з польського роду, міністр
фінансів, за війни — голова Татьянівського Комітету допомоги втікачам; С. Гутник — Міністр торгівлі — жид, фінансовий діяч Одеси — та два росіяни: Ю. Вагнер — міністр праці, професор Київського Політехнічного Інституту, та Г. Афанасьєв — державний контролер, колишній приват-доцент Одеського університету, звільнений за «неблагонадійність».

 

  1. Діяльність Гетьманського уряду по створенню війська

Загальне число вояків було 5.000. Згодом дивізію переформовано на корпус. Крім корпусу генерала О.Натієва  були: полк Січових Стрільців під командою полковника Є. Коновальця та сформована в Австрії з полонених дивізія Синьожупанників, яка була розташована в Києві та Чернігові.

На початку квітня 1918 року опрацьовано план організації 8-ми корпусів піхоти та 4 кінних дивізій, які мали поповнюватись за територіяльним принципом. Цей проект вже не був здійснений.

Напередодні перевороту 29 квітня 1918 року німці роззброїли Синьожупанників та Січових Стрільців.

Гетьманський уряд прийняв проект Центральної Ради про формування 8-ми корпусів та 4 кінних дивізій і почав його реалізувати. Для підготови освічених старшин засновано спеціяльні військові школи.

Мобілізація мала розпочатися в жовтні 1918 року; мали зібрати з цілої України в жовтні 1918 року 85.000 вояків, а на 1 березня 1919 року — 79.000.

Ще в липні 1918 року була зформована Гвардійська Сердюцька дивізія з 5.000 вояків. Укомплектовано її хлопцями від 18 до 25 років з родин хліборобів, статечних господарів, переважно з Полтавщини. Взагалі до справи мобілізації гетьманський уряд підходив обережно: були серйозні підстави побоюватися, що загальна мобілізація відповідного віку молоді може принести до армії збольшевичені елементи. Тому уряд валів відкласти комплектування військових частин до часу, поки дійдуть певного віку молодші хлопці, ще не отруєнні большевизмом.

З другого боку гальмували справу німці, які запевняли Гетьмана, що для захисту України досить німецьких та австрійських військ. Тому мобілізацію відкладено з жовтня на листопад 1918 року.

У листопаді 1917 р., на прохання делегації вояків-галичан, почато формування Галицько-Буковинського Курення Січових Стрільців. Згодом цей курінь мав розгорнутися на дві дивізії. Формували його в Києві.

З літа 1918 року Гетьман дав наказ військовому міністрові, О. Рогозі вжити заходів для поновлення організації козацтва, як окремого стану населення, так і великого кадру армії. Козацтво, як стан, існувало в Чернігівській та Полтавській губерніях до революції 1917 року, коли його зрівняно з усім населенням.

16 жовтня 1918 р. Гетьман окремим універсалом відновив козацтво, спочатку в цих двох губерніях та на Слобожанщині. У кожному коші було кілька полків, На чолі козацтва стояла Велика Козацька Рада, головою якої був сам Гетьман.

Поновленням козацтва Гетьман хотів досягти дві мети: створити заможну, середньо-земельну, з сильними історичними традиціями верству, а з другого боку — мати надійне, незіпсуте більшовицькою пропаґандою військо. Крім того, поновлюючи козацтво, Гетьман сподівався втягти в орбіту Української Держави інші козацькі землі: Кубань, Донеччину і т.і. Лонгін Цегельський писав, що це був «великий, глибоко продуманий план державного мужа високої міри». Здійснити цей план гетьманський уряд не встиг.

Водночас за період свого гетьманства П. Скоропадський організував в Україні багато російських добровольчих частин: “южних”, “сєвєрних”, астраханських, саратовських та ін. Вони глузували з усього українського, проводили паради в українських містах, безкарно вели пропаганду проти української держави, перешкоджали розбудові української армії.

Восени розпочато формування Особливого Корпусу, переважно з російських старшин, які залишилися в Україні і не хотіли служити в більшовицькій Росії. Уряд вирішив використати їх антибільшовицьке наставляння та військовий досвід. Цей корпус не входив до української армії і підлягав безпосередньо Гетьманові. Розташований він був на українсько-російському прикордонні, між Путивлем та Сумами, в тих місцевостях, де не було української армії.

В липні 1918р. рада міністрів ухвалила закон про загальний військовий обов’язок, затвердила план організації української армії. Строк дійсної військової служби встановлювався: у піхоті – 2 роки, у кінноті та артилерії – 3, на флоті – 4. Служба в запасі мала тривати до 38 років, а в ополченні – з 39 до 45 років. набір новобранців планувався проводити двічі на рік: восени і навесні. Передбачалося, що українська армія складатиметься із 16 корпусів (армійських, кінних), семи дивізій, трьох важкогарматних батальйонів, ескадрильї бомбардувальних літаків, двох понтонних і чотирьох залізничних куренів. Для підготовки військових кадрів розгорталася система навчальних закладів: військова академія з трирічним строком навчання, повітряна школа, чотири кадетські школи, дві школи старшин для піхоти і по одній — для кінноти, артилерії, технічної служби.

У складі української армії залишилися Запорізький корпус, переіменований в Окрему Запорізьку дивізію, Запорізький і Чорноморський коші (по 400 козаків). Гетьман П. Скоропадський сформував дивізії сердюків і сірожупанників, відновив у Білій Церкві загін січових стрільців. У листопаді 1918р. чисельний склад української армії без козацтва становив до 60 тисяч чоловік. Сердюцька дивізія складалась із синів заможніх селян, які були опорою гетьманської влади. Дивізія сірожупанників формувалася із українців, які побували в полоні в Австрії. До складу окремого загону січових стрільців входили січовики Галицького полку та добровольці із наддніпрянських українців. У цілому, звичайно, не рахуючи наступних мобілізацій та Особливого Корпусу, військові сили України були мізерні.

Окреме місце серед збройних сил належало Чорноморському флоту. Гетьманському урядові вдалося, після довгих переговорів, здобути згоду німецького уряду на передачу Україні військових суден Чорноморського флоту, які були захоплені німцями.

Військовий флот України складався з трьох бригад лінійних кораблів (9 кораблів), однієї бригади крейсерів (2 кораблі), бригади гідрокрейсерів (6 кораблів), дивізії міноносців (27 ескадрених міноносців), 27 підводних човнів, кількох дивізіонів сторожових кораблів, багатьох транспортів і тралерів. До складу флоту входили також морська піхота (корпус морської охорони узбережжя Чорного моря і три полки морської піхоти) і військово-морська авіація (20 гідропланів).

 

  1. Повстання проти Гетьманського уряду.

Боротьба з гетьманським урядом набирала дедалі загрозливіших форм. У різних кутах України організовано повстанські загони. Місцями повстанці мали значний успіх. На чолі одного з найбільших загонів став командувач Київської військової округи за Центральної Ради капітан Шинкар. Він діяв на Звенигородщині. Були значні загони на Чернігівщині, на Поділлі”.

Найбільшим було повстання анархіста Н. Махна, учителя з Гуляй-Поля, на Катеринославщині. Влітку 1918 року він створив великий загін з повстанців-селян та різних злочинних елементів, яких закликав повалити гетьмана Скоропадського і не допускати «ніякої іншої влади»; разом з тим він оголошував боротьбу проти австрійців, німців і поміщиків.”

У листопаді 1918р. гетьман П. Скоропадський без згоди народу проголосив Україну частиною Росії. Щоб урятувати українську державність, створюються Український національний союз на чолі з В. Винниченком (1880 — 1951) і новий уряд — Директорія УНР. Проти гетьмана повстали січові стрільці, підтримані селянськими масами Білоцерківщини. Формується Дніпровська дивізія (10 тисяч чоловік) на Трипільщині. До лав українського війська вступають селяни, робітники, інтелігенти.

Для керівництва повстанським рухом обрано Директорію з 5-ох осіб В.Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського та А.Макаренка. Осередок Директорії був у Білій Церкві. Вночі проти 13 листопада до Білої Церкви прибув С. Петлюра, 14 листопада Ф. Швець, О. Андрієвський та В. Винниченко. Основу повстанцям дали Січові Стрільці. 16-го листопада Директорія договорилася з німецькою Військовою Радою в Білій Церкві про нейтралітет, і 17 листопада почала повстання, зайняла Білу Церкву та Фастів. Повстанці рушили на Київ.

Гетьманські війська були дуже невеликі й розкидані по всій Україні. Єдиною реальною силою була Сердюцька дивізія, що стояла в Києві. Крім неї були добровільні дружини, переважно під командою російських старшин, 18 листопада призначено на пост командувача всіх збройних сил російського генерала, графа Келлера. Була оголошена мобілізація російських старшин, яка дала дуже мало. Призначення Келлера було дуже невдалим: він виявив себе ворогом України і навіть хотів стати диктатором, усунувши Гетьмана.

Гетьманський уряд не мав жадної підтримки із зовні. Антанта не визнавала Української Держави й допускала тільки організацію федерації народів, що входили до складу Російської імперії; серед них мала бути й Україна. Становище гетьманського уряду було безпорадне. Україна опинилася в кліщах між Антантою, більшовиками та антикомуністичною армією Денікіна, яку підтримувала Антанта. Виходом з цього положення могла бути зміна орієнтації, 14-го листопада 1918 року кабінет Лизогуба, в якому було багато германофілів, був розпущений.

Того ж дня, 14 листопада, Гетьман підписав грамоту про федерацію України з майбутньою, не-більшовицькою, Росією. Цей крок у своїх спогадах Гетьман пояснював, як єдиний, який на той час міг врятувати Україну. Д. Дорошенко у своїй «Історії України» пояснював цей акт так: «в тім державнім союзі України з Росією… Україні силою фактів припадало грати першу роль, бо вона вже існувала як держава, а Росію ще треба було відбудувати.»

Таким чином 14 листопада сталися одночасно дві важливі події: в Києві підписано грамоту про федерацію України з майбутньою Росією, а в Білій Церкві Директорія почала повстання проти гетьманського уряду — і тому ставити ці два факти у залежність не можна.

Увесь час велися переговори з Антантою про реальну допомогу. У Ясах, де зібралися представники Антанти, ставили тверді умови послам гетьманського уряду — федерацію з Росією; в Одесі консул Франції Енно весь час запевняв, що наближаються війська Антанти. Але їх не було.

 

  1. Падіння гетьманської держави

Повстанські сили гуртувалися поволі і гетьманський уряд знав про це, але не вживав заходів. У липні 1918 року був заарештований В. Винниченко, головний провідник повстання, та С. Петлюра, голова Всеукраїнського Союзу Земств. В. Винниченка звільнено негайно. Не зважаючи на те, що міністри — Д. Дорошенко та М. Василенко — звернулися до Гетьмана з проханням звільнити С. Петлюру, його випустив з тюрми тільки 12 листопада новий міністер А. В’язлов на «слово чести», що не братиме участи в повстанні. Це слово не перешкодило С. Петлюрі виїхати до Білої Церкви, де був головний штаб повстання, і очолити його.

Регулярного війська у повстанців було мало, але зростало число нерегулярного війська: добровольців із селян, міського населення та інтелігенції. Німецькі війська тримали нейтралітет і шукали можливості повернутися додому.

Повстанська армія 18 листопада розбила гетьманські війська під Мотовилівкою, 20 листопада на сторону Директорії перейшов Кінний Лубенський полк під командою полковника Ю. Отмарштайна, далі — Запорізька дивізія полковника П. Болбочана. 1-го грудня у Фастові укладено договір між Директорією і делегацією Державного Секретаріату ЗУНР в особах Д. Левицького та Л. Цегельського. Вони повідомили про рішення ЗУНР «перестати існувати як окрема держава й злитися в одну велику державу з Українською Народною Республікою». Нарешті перейшла на сторону Директорії і Сердюцька дивізія.

14 грудня 1918р. після відмови П. Скоропадського від влади було відновлено Українську Народну Республіку. Військові сили України на цей час складали 300 тисяч чоловік, але їхня бойова здатність була низькою: не вистачало кваліфікованих військових кадрів, залишилося мало регулярних військових частин, повстанці були погано організовані.

Передання Гетьманом влади урядові, а не окремій особі, було цілком закономірне: 1-го серпня 1918 року Рада Міністрів ухвалила закон «про Верховне Управління Державою на випадок смерті, тяжкої хвороби й перебування поза межами Держави… Гетьмана». Цей закон установлював Колегію Верховних Правителів, яка мала перебрати на себе найвище володування

 

  1. Військові формування 1917-1918 рр.

У першу світову війну російський уряд мобілізував до війська майже все чоловіче населення України. 16 січня 1918р. Центральна Рада УНР ухвалила закон про утворення народної армії на міліційній основі для оборони держави від зовнішнього ворога. Вона створювалася за територіальним принципом (в округах). Були сформовані окремі кадрові частини.

Водночас за період свого гетьманства П. Скоропадський організував в Україні багато російських добровольчих частин: “южних”, “сєвєрних”, астраханських, саратовських та ін. Вони глузували з усього українського, проводили паради в українських містах, безкарно вели пропаганду проти української держави, перешкоджали розбудові української армії.

14 грудня 1918р. після відмови П. Скоропадського від влади було відновлено Українську Народну Республіку. Військові сили України на цей час складали 300 тисяч чоловік, але їхня бойова здатність була низькою: не вистачало кваліфікованих військових кадрів, залишилося мало регулярних військових частин, повстанці були погано організовані.

До початку громадянської війни військо Директорії складалось із 6 дивізій, двох корпусів — Запорізького і січових стрільців.

Українська Галицька Армія (УГА) була створена на території Західної України на початку 1919 р. Вона налічувала 45 куренів піхоти, 40 артилерійських батарей, кілька сотень кінноти. На озброєнні було близько 25 тисяч гвинтівок, 150 гармат і до 600 шабель. В складі УГА була авіаційна сотня, багато допоміжних військових підрозділів. Уряд Директорії передав УГА шість бронемашин. Загальна чисельність УГА з тиловими частинами наприкінці 1919р. становила до 100 тисяч чоловік.

Основною тактичною одиницею піхотних частин були курені; 3—5 куренів об’єднувались у бригади.

Зброя була трофейною, зарубіжного зразка (австрійська, німецька, російська). Кулеметні відділення піхоти були озброєні кулеметами системи Шварцльозе.

Деякі сотні мали відділення мінометів і польових гармат. Зброєю стрільця (піхотинця) була гвинтівка системи Манліхера, пізніше гвинтівка російського зразка, гранати.

У складі бригади, полку було 4—5 артилерійських батарей; кожна мала по 4—5 гармат. У бригаді була принаймні одна батарея далекобійних гармат чи гаубиць (калібр 105мм) і три батареї польових гармат (австрійські — 78 мм, російські — 75 мм).

Авіаційний полк (ескадра) мав 200 літаків (німецьких і французьких); вони здійснювали розвідку, знищували військові об’єкти і літаки противника.

Кіннотники були озброєні шаблями і короткими гвинтівками. Кожна кінна сотня мала, крім того, відділення легких кулеметів.

У військових силах УНР набули розвитку нові, ще не відомі в історії способи ведення бойових дій. Більшість армій того часу у війні наступали на ворога суцільним фронтом завширшки до тисячі кілометрів. Українська армія виявила надзвичайну рухливість, мобільність, маневреність, бо мала невеликі військові підрозділи (загони) на всій фронтовій території. Одним з головних засобів боротьби (оборони, наступу) були броньовані поїзди, бронемашини, під прикриттям яких діяли піхота і кіннота. Першими в бій вступали бронепоїзди, бронемашини, за ними розгорталася у бойову лінію піхота. Бронепоїзд складався з бронепаровоза, броневагонів, зміцнених спеціальними брусами і металом, та з 2—4 платформ прикриття. Бронепоїзд був озброєний кількома кулеметами та 1—2 легкими польовими гарматами. Бронемашини, озброєні кулеметами й іноді гарматою, використовувалися для ведення розвідки, бойової охорони піхоти, зв’язку.

 

ВИСНОВКИ

У той час, як ішли переговори, міжнародна ситуація змінилася. 29 вересня 1918 року капітулювала Болгарія, а за нею Туреччина. 17 жовтня Австро-Угорська імперія розпалася й перетворилася на «Союз Держав». У Німеччині швидко насувалася демократизація. Усі ці факти зробили становище України небезпечним: вона майже не мала регулярної армії, а з розпадом Австро-Угорщини та Німеччини загрожувала війна з советською Росією. Переможниця Антанта підтримувала російські антибольшевицькі організації і ставилася негативно до «сепаратизму» народів, які були в складі Російської імперії. Україна мусіла шукати інших шляхів та зв’язків перед загрозою наступу більшовицьких сил, які почали захоплювати північносхідню частину Чернігівщини.

Доба гетьманату, яка тривала 7 місяців, була заповнена з самого початку боротьбою уряду на різних фронтах. Вище вже згадано, як тривала ця боротьба — зовнішня з більшовиками, внутрішня —з російськими організаціями, а головно — з українською опозицією. До великих мінусів треба віднести брак власної армії й повну залежність від окупантів. До цього треба додати тяжку спадщину попередньої доби: обов’язки, що їх взяла на себе Україна з Берестейським миром — постачання Німеччині та Австро-Угорщині великої кількости збіжжя, м’яса, цукру.

 

 

 

 

 

 

Перегляди:13
Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Інші видання:
"Народні казки про тварин". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Велика розмальовка до "Український народних казок про тварин"     Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Василь ТИМКІВ, Олена ПОДРУЧНА "Словник музичних термінів"     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”