Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Просто читайте
Натискайте
"Читальня-Книжкова полиця"
і просто скачуйте книги
у форматах
Pdf або Doc
Читайте і насолоджуйтесь)
baner-korekta-2019
ХХ Міжнародний промисловий форум. 16-19 листопада (МВЦ на “Лівобережній”)
Ігор Вітик – Україна у вирі боротьби за незалежність (історична публіцистика)
Василь Тимків – Тонкі аспекти державного управління
Роман МАТУЗКО – Московська імперія vs Українська держава
Василь ШВИДКИЙ – погляд в історію
Олексій Карпенко – графіка: історична тематика

ВСТУП

24 серпня 2021 року Україна відзначила 30-річчя відновлення Державності.

У цьому ж році виповнилося 7 років від початку військової інтервенції Російської Федерації проти України та початку окупації нею Криму та окремих українських територій Донецької та Луганської областей.

Безпосередньо у наші дні ми стаємо свідками спроби реанімації в Україні Московсько-Совєтської пропаганди, мета якої поширювати облудну ідею реанімації Російської імперіі начебто нової якості, використовуючи призабуті аргументи щодо начебто низьких в ній цін і тому перебування України у колоніальному ярмі – то найкращий її період. Створюється враження, що на основі прищеплених совєтською ідеологічною пропагандою у нашій свідомості образу картини щасливого і світлого повсякденного побуту, нас усіх знову прагнуть штучно перемістити у минулі імперські часи. Розрахунок такої пропаганди полягає у тому, що поколінню, якому нині 30 років, вже майже нічого не відомо про картину побуту, який існував у совєтській імперії незадовго до його розпаду. На цьому знову почала спекулювати підступна московська ідеологічна пропаганда, що свою діяльність спрямовує на поширення меж імперії Москви.

Через це нині фактично склався стан, подібний кінцю 1980-х, коли у боротьбі за відновлення Державності України існувала гаряча потреба висвітлювати ті сторінки нашої минувшини, які від нас ретельно приховували. Потреби часу знову вимагають розкривати облудну імперську пропаганду, відкривати ті сторінки та нагадувати факти і причини розгортання боротьби Української\ Нації за свою свободу і Незалежність.

Частина І

Сторінки нашого перебування у колоніальному поневоленні, зокрема, у проблемі совєтської цінової політики, зарплат, житлового будівництва, рівня життя, відомості вже призабуті і практично стали маловідомі. Тому ворожа Українській Державності пропаганда у сучасних наших політико-економічних умовах має досить широкий простір.

Розуміючи, що певний великий за розміром матеріал в наш час, через відповідно спрямований напрям діяльності імперської пропаганди, у значної частини нашого населення створено байдуже сприйняття важливих подій, суспільних процесів, до отримання знань, сформовано певну систему мислення, яка має більшу схильність до відпочинку і розваг.

У таких умовах стану суспільної свідомості у пропонованій «Частині І» нашого спростування тверджень спекулятивної імперської пропаганди, матеріал подано у допустимий спосіб стисло і своїми словами.

Для більш зацікавленої аудиторії розширений варіант «Частини І», з відповідними доказовими і наглядними матеріалами наведено у «Частині ІІ».

Отже, наше початкове коротке ознайомлення з тими сторінками нашої минувшини, які від нас ретельно приховували, ми розпочнемо з констатації наступного: від дня прийняття Акту про відновлення нашої Державності, Україною залишалася керувати владна партійно-совєтська номенклатура. Вона та її представники мали більшість не тільки у законодавчому органі України – у Верховній Раді, Уряді, правовій судовій системі, а також залишалася по всіх гілках її перебування: у виконавчій владі на місцях, депутатському корпусі всієї «власті совєтів» – у всіх наших містах і найдальших селах (горсовєтах, облсовєтах, сєльсовєтах), системі освіти, культури, видавництв газет і журналів і т. д.

То був корпус тої влади, який до розпаду совєтської імперії і проголошення Незалежності України, виконував вимоги марксистської теорії, спрямованої на злиття націй і ліквідацію класів, брав участь у реалізації цих вимог у процесі знищення Української Нації. При владі залишалися партійні кадри, які за своїм менталітетом і світоглядом перебували далеко за межами України, були виконавцями політики Московської совєтської імперії та далекі від розуміння Українських національних і державних інтересів.

Ми маємо для себе чітко усвідомити, які негативні наслідки мала отримати Україна від такого політико-економічного стану, у що це могло обернутися для Народу і Нації, які тривалим шляхом жертовної боротьби вибороли давню свою мрію про утворення Незалежної Української Держави. Ті наслідки ми нині безпосередньо спостерігаємо на прямих і видимих фактах нашого буденного життя – перманентна політико-економічна криза і, що найбільш визначальне – окупація Росією частини наших територій в Луганській і Донецькій областях та Криму.

Отже, немає чому дивуватися, що «Маємо те, що маємо», як мовив, між іншим, класик з цієї партноменклатури.

У своїй політиці, зокрема, щодо України, Москва нічого нового не застосовувала, навіть формальним утворенням фальшивих так званих Донецько-Луганських народних республік. На маловідомих сторінках нашої історії подібне вже зафіксовано – ще від 1917 року, Совєтська Росія, розгортаючи свою інтервенцію проти Державності України, реалізовуючи вимоги марксистської теорії на злиття націй, розбила Україну на 5 (п’ять) совєтських так званих республік, які перебували у прямому підпорядкуванні центрального ленінського Совнаркому. Серед цих «республік» була «Донецько-Криворізка Совєтська Республіка», адміністративний центр якої тоді розмістився у Харкові, звідки розпочався більшовицький антидержавний протиукраїнський заколот і наступна інтервенція.

У перші дні інтервенції та окупації українських губерній розпочалося їх тотальне спустошення – вивіз до Росії хліба та інших предметів, що становили поняття основних джерел життя. У донесенні командування заколотників повідомляло, що з трьох вже окупованих губерній України вони здатні «взять» 25 млн. пудів хліба. Брали. І прагнули вести мову, що віддали добровільно.

Через рік, у грудні 1918 року, розпочинаючи другу інтервенцію проти Української Держави, так само утворено совєтську адміністрацію «для Украины», яка також на пряму підпорядковувалася Москві.

Знову потужно здійснювалося пограбування України та спустошення її від хліба та іншої харчової продукції. У період 1919-1920 роки В. Ленін, а також тов. Сталін, вимагали «взять» з України 600 млн. пудів хліба (1 пуд = 16,380496 кг). Ця кількість у тонах:   600.000.000 пуд.  х  16,380496 кг : 1000 кг = 9.828.297,6 тон.

Хліб нещадно вилучали, що стало причиною першого штучного голодомору в Україні. Вся ота партноменклатура, яка «успішно» «експропрійовувала» добробут мас штучними голодоморами (1919-1923, 1931-1933, 1946-1947 роки), від 1917 року зміцнила владу, а з часу відновлення у 1991 році Державності України залишилася нею керувати. Маємо від цього відповідні наслідки: якщо рівень інфляції до грудня 1991 року (1-е грудня – Референдум на підтримку Незалежності) стосовно липня (= 100%) становив 167,07%, то інфляція після Референдуму, до того ж липня, зросла до 643,54% (тобто – реально рівень інфляції протягом грудня підскочив на 476,47%). То – лише перший місяць Незалежності. Перший місяць, а нас вже розвалювали, нам штучно створювали аргумент – «вот к чєму привєла ваша нєзалєжность».

Штучність інфляційного стрибка, як і минулих голодоморів, очевидна.

Але тут маємо зазначити: ніхто, повторимо – ніхто, не давав собі звіт в одній простій речі – колоніальний кадровий корпус влади НІКОЛИ у своєму способі мислення миттєво не здатен стати на позицію розуміння боротьби за незалежність, стати борцем за успішний розвиток, виразником національних інтересів і будівничим нової суверенної держави.

На джерела штучної інфляції посередньо вказують дослідники цього періоду становлення Української Державності. Вони досить глибоко аналізують стан, у якому опинилася Україна, вказали до чого саботажем в державному та економічному розвиткові, разом з процесом власного збагачення довела Україну колишня колоніальна владна совпартноменклатура.

Щоб впевнитися у штучності зростання інфляції, нам достатньо ознайомитися з динамікою зростання цін, метою якого явно мало стати створення умов, щоб маси власними силами стали сприяти поверненню України до складу Московської імперії:

Vytoky-21-01

Як бачимо, в самій Росії, незважаючи на те, що рівень інфляції не є маленьким, але він неспівставний з катастрофічною інфляцією в Україні. Там інфляція – то наслідки загальносовєтської кризи ідеологічної економіки і не пов’язаний з таким поняттям, як Незалежність Росії. Тому, на відміну від України, в Росії відсутні звинувачення її Незалежності у зростанні цін.

Україна відновила Державність і катастрофічний рівень інфляції, як дії саботажу у справі становлення її державотворення, досить добре вказує на штучність її походження. Так діяв протиукраїнський, антидержавний, неоколоніалістичний кадровий корпус слуг Москви в Україні.

В умовах різкого і штучного зростання цін в Україні, яка до 2001 року зросла у 89 тисяч 260 разів у порівнянні до 1991 року, Москві через свою «п’яту колону» кадрового корпусу у структурах влади в Незалежній Україні, досить легко було поширювати тезу, що проблеми України – то через її Незалежність. Подібні тези у нас легко розповсюджувати. З такою ж легкістю вони сприймалися масами.

На подібну легкість розраховують у наші дні, подаючи тези про начебто низькі ціни за часів совєтської імперії. Особливо це стало визначальним напрямком зі змінами влади, які відбулися після приходу до влади новго керівництва Росії.

У 2000-му році в Росії обрано напрям на відновлення совєтської імперії, на ліквідацію державності країн, колишніх совєтських республік, на їх поглинання. Подібні тези типу рівня цін, є чи не основними у всій підступній московсько-імперській пропаганді. Її підступність у тому, що зовнішній вигляд цін був низким.

Тому далі декілька зауважень щодо проблеми так званих низьких совєтських цін. При тому рівні зарплат, які встановлені були в СССР, зовнішній вигляд цін не бути іншим, ніж низьким. У 1940 році середній рівень зарплат – 33,1 руб. (колгоспників – 11,7 руб.), у 1950 р. – 62,7 руб., у 1960 р. – 80,6 руб. (колгоспників – 23,68 руб.), 1970 р. – 122,0 руб., (колгоспників – 74,9 руб.). При таких зарплатах рівень цін на продовольчі товари був досить високим. Так, ціни у порівнянні до 1937 року на продовольчу продукцію у 1947 році зросли у 3,5 (3,47) рази:

Vytoky-21-02

Індекс цін стосовно 1940 року (прийнятим за 100), при всіх проведених знижках, і був таким:

Vytoky-21-03

Порівняємо наші зарплати з тими, що були у розвинутих країнах. На екваторі «брєжнєвського застою», у 1970 році, середній рівень зарплат становив (в рублях): Великобританія – 512 р., США – 524 р., ФРГ – 281 р., Франція – 188 рублів.

У 1970 році державні витрати на виробництво холодильника «ЗИЛ» (240 л) (собівартість) становила 95,60 руб., встановлена на продаж ціна – 310 рублів. Мотоцикл «Урал-2» з коляскою – 1250,00 руб. (собівартість – 471,00руб.), телевізор «Темп-6» – 295,00 руб. (собівартість – 228,00 руб.).

Скільки потрібно було працювати робітнику (колгоспнику), щоб придбати телевізор при середньому рівні зарплати у 122 рублі (у колгоспників – 74,9)?

Дійсну інформацію щодо цін на продукцію народного споживання надавали керівництву у секретних довідках. Так, в довідці, яка надавала опис цінового стану у 1966-1970 роках і була направлена до ЦК КПСС у відділ планово-фінансових органів заступником Голови Державного комітету цін при Держплані СССР А.Кузнєцовим, зазначалося, що ціни в СССР у порівнянні з роздрібними цінами у капіталістичних країнах значно вищі. Зокрема, наводилися наступні дані:

Ціна масла тваринного вище у 3 рази, сиру – у 5-6 разів, молока – у 2,8 рази.

рівень цін на цукор в СССР вищий у 3 рази;

масло тваринне, сир, олію і маргарин – вищі у 2-3 рази;

на рибні консерви – у 3-3,5 рази.

Конкретно вказувалося, що масло тваринне вище від ціни у США – у 2,2 рази, від Англії – у 3,3 рази, Франції – у 2,1 рази, ФРГ – 2,4 рази.

Ціна сиру вища від ціни у США – у 2 рази, Англії – у 3 рази, Франції – 2,1 рази, ФРГ – 2,5 рази.

Ціна коробки сардин (105 г) в СССР – 47 коп., в США – 22 копійки, тієї ж сардини (але – 185 г) в СССР – 67 коп., ФРГ – 18 коп.; коробка шпрот (150 г) в СССР – 65 коп., в Англії – 19 коп. (у документі зазначено – «пересчёт по курсу»).

У довідці вказано: ціна цукру-піску у США становить 27%, цукру кускового – 40% від рівня ціни в СССР.

Ціна 1 кг кускового цукру у США дорівнює 1 кг пшеничного хліба, в СССР – 3 кг пшеничного хліба.

На шоколадні вироби ціна в СССР вища від цін у США у 10 (десять) разів – 1 кг плиточного шоколаду в СССР – 15 рублів, в США – 1 доллар 55 центів).

На непродовольчу продукцію ціни також вищі: на штучний шовк – у 4-5 разів, трикотажні вироби – у 3-4 рази.

У довідці наведене співставлення цін в СССР у порівнянні з «дореволюційним» 1913 роком. Так, індекс цін на цукор становить 300 (1913 г. = 100).

Індекс цін на хліб у порівнянні до 1913 року (= 100) становить 188 (!).

Довідка пояснює, що цукор є, оскільки витрати держави у роздрібній ціні цукру становлять 38%, у той же час податок з обороту і прибуток становлять 62%.

Навіть роздрібна ціна на пиво у порівнянні з 1913 роком в СССР вища у 2,5 рази (хоча у 1970-і роки роздрібна ціна бочкового пива становила 22 коп.).

Важливо пам’ятати: в СССР все встановлювалося централізовано. Тому на останок декілька фактів щодо цін на ліки. Їх рівень – то свого роду індикатор розуміння такого поняття, як совєтська “бесплатная медицина”. Отже, знайомимося:

„Производство медикаментов, а также их реализация являются высокорентабельными. Например, при себестоимости левомицетина 18 коп. (за 10 таблеток) его розничная цена составляет 64 копейки, а при себестоимости анальгина с пирамидоном и кофеином 8 коп. (за 10 таблеток) розничная цена составляет 45 копеек”. (Альманах “Россия. ХХ век”. Фонд А. Яковлева.)

http://www.alexanderyakovlev.org/almanah/inside/almanah-doc/1015318

Щодо ліків – “реализация високорентабельна…”. Зрозуміло, що це означає?

Тут не залишаймо поза увагою сказане щодо цукру: “высокодоходным… товаром”.

І це при тому, що “шоколадные изделия… превышают цены в США примерно в 10 раз”.

Таким чином, коли нас по-московські орієнтована пропаганда запевнює у тому, що в совєтській імперії існував якийсь низький рівень цін і життя було настільки світле чудове, що нам краще повернутися у «щасливе московське ярмо», ми зобов’язані тримати у полі нашої уваги наступне – найнижча ціна окрайця хліба у совєтській їдальні в 1 (одну) копійку, ціна яка дійсно нижче бути вже не могла, вона в 1,88 рази (у 2 рази!) вища, ніж у 1913 році.

Розповсюджуючи «московські байки» щодо низких совєтських цін, ідеєносії імперії розраховують на «темноту» мас, які вже викинули з пам’яті факти совєтського дефіциту, черги і ціни, які суттєво були вищими від рівня купівельної спроможності мас навіть у порівнянні з 1913 роком.

Таким є «наждачний» принцип дії імперо-совєтського пропагандивно-ідеологічного апарату, яким постійно нам шліфують нашу «залишкову» підсовєтську свідомість.

Як ми бачимо, аргументи відповідно направленої пропаганди, спрямовані на поліпшення зовнішнього вигляду імперії, яку прагнуть відновити, розраховані лише на слабку проінформованість нашого населення про ті сторінки нашого минулого, які від нас ретельно приховували.

Отже, наведеного вище матеріалу у певному сенсі достатньо, щоб коротко і своїми словами спростувати зовні гарні і привабливі пропагандивні твердження про рівень життя в совєтській імперії.

У будь-якому випадку, нам слід постійно мати на увазі реальну совєтську ціну і купівельну спроможність мас у порівнянні з цінами в розвинутих країнах світу, тих країнах, до яких має долучитися Україна, реалізовуючи свою політику у напрямку Євро-Атлантичної інтеграції з розвинутими і демократичними країнами.

Кого зацікавить розширений варіант зазначеної теми – він у другій частині цього нашого короткого дослідження.

Частина ІІ

ВСТУПНЕ СЛОВО

19 лютого 2014 року захопленням приміщення Штабу Військово-Морських Сил України у Севастополі розпочалася агресія Російської Федерації проти України. Окуповано певні українські території – Крим, окремі частини Донецької і Луганської областей. Напад на Україну не є випадковим. План нападу готувався давно, ретельно і цілеспрямовано. Враховувалися різні фактори – внутрішні і зовнішні, стан міжнародних відносин, рівень сприяйняття України на міжнародній арені, світовим співтовариством, стан економіки та відношення громадян України до державних владних структур та їхнє ставлення до факту проголошення Незалежності та безпосередньо до самої Державності України. На глибину підготовки плану цього нападу вказує навіть те, що на посади Міністрів оборони України, Служби Безпеки України, на інші високи посади, призначалися особи з громадянством Російської Федерації, або діячі, які були відверто ворожого ставлення до Незалежності і Державності України.

Проголошення Акту Незалежності України 24 серпня 1991 року та його пiдтвердження на Референдумi 1-го грудня 1991 року відновив Українську Державність. Ця подiя стала одним з найважливіших подій ХХ століття: на світовій арені з’явилася держава 52-мільйонного народу, який до цього часу був у політичній і економічній залежності від іншого державного центру.

Акт проголошення Незалежності неспростовно довів, що попередній етап був бездержавницьким, а Україна перебувала під окупацією і в складі володінь совєтської імперії.

Україна, як і Білорусь, не є звичними країнами, які ми бачимо на сучасній політичній мапі Європи та світу. Україна тривалий період перебувала у бездержавному стані.

Негатив бездержавності – штучний світоглядний поділ суспільства, який концентровано виявив себе у принципі діяльності влади.

Ні в одній з країн світу, які перебували у колоніальній залежності, не відбулося такої глибокої денаціоналізації мас, як у народів, що тривалий період перебували у складі царської і совєтської імперій.

Важкими виявилися наслідки політики денаціоналізації для України. Слід давати собі звіт у тому, що Україна відновила свою Державність у специфічних історичних умовах – умовах розвалу комуністичної імперії. Державність України виникла не як Українська Національна Держава, а як держава партійної номенклатури. Її вони спримали лише як географічне поняття. Та частина влади, що від проголошення Незалежності продовжувала залишатися виконавцями владних структур та тої частини суспільства, хто вважав Україну тимчасовим явищем, діяли відповідним чином.

Світоглядний поділ постколоніальних мас (в Україні у своїй основі – на «державців», «імперців-червоних» та «імперців-білих») є невідворотним і він залишється фактором суспільного життя на тривалий часовий період.

Безумовно, минула владна структура, той її кадровий корпус, що орієнтований на колишню метрополію, тягнули Україну назад. Від початку років Незалежності почала формуватися і утвердилася неоколоніалістична партійно-номенклатурна сучасна олігархія. Перманентний кризовий стан вигідний неоколоніалістичній партійно-олігархічній владній структурі і тому, в інтересах Української Держави, в інтересах Українського народу, потребує кардинального реформування.

Тривалий кризовий стан всебічно використовують противники Державності України, як у зовнішній сфері, так і на внутрішньому напрямку.

Маємо констатувати наступне: минула совєтська влада в Україні не була українською. Зі здобуттям Незалежності вона діяла в Україні на дискредитацію її Державности значно ефективніше, ніж мала бажання зміцнювати цю державність.

Подальшу політико-економічну діяльність такої влади в Україні можна охарактеризувати, як блокування українського економiчного вiдродження, чи його гальмування, що, у кiнцевому варiантi, мало на меті недопущення виникнення і розвитку українського національного капiталу, який мав стояти на українських державницьких позицiях.

З проголошенням Незалежності Український народ вступив у епоху державотворення. Але здобуття Незалежності не означає автоматичного звільнення України від внутрішніх кайданів колоніалізму, переходу від колоніальної залежності до суверенності, а Української Нації – від стану підневільного стану до державного.

Процес заміни владних колоніальних структур від функціонерів колоніалізму на представників Державної Нації, поряд з усвідомленням неминучості періоду переходу від стану поневолення до свободи тривалий, і буде тим динамічнішим, повнішим і коротшим, чим точніше ми уявлятимемо собі, якими підійшли ми до Української Незалежності.

Прискоренню розвиткові Державності заважає криза політична і економічна. Але криза, навіть найглибша, – то фактор тимчасовий. У той же час категорія держава – це фактор постійний, який сприяє прогресивному розвитку вільної нації.

Довгi столiття боротьби за свою державнiсть Україна союзникiв не мала. До наших часiв геополiтичнi реалiї змiнились. На відміну від століть минулих, Україна нині не одинока. Ми маємо мати спільників і союзників не тільки на внутрішньо українському полі, а й на міжнародній арені.

Наш і світовий досвід вказує – з відновленням Незалежності боротьба за Державність не скінчується. В Україні у сучасних умовах вона все більше загострюється через протистояння з політичними силами, які виразно чи приховано належать до противників Державності України. Тут перебуває межа філософії сучасного нашого буття. Саме у цьому полягає першооснова протистояння Української Нації у нинішному конфлікті з Російською Федерацією. Ми маємо змінити саму філософію нашої діяльности з внутрішнього спрямування у зовнішнє.

Відновлена Незалежність України, на противагу закидам противників її Державності, потрібна не для самодостатності. Приклад інших державницьких націй засвідчує, що Незалежність стає основою для формування і відновлення власної національної економіки.

Завдання України – подолати наслідки перебування в так званому єдиному господарському комплексі, сформованому внаслідок минулого бездержавного стану України.

Глибокий кризовий стан, який отримала Україна у спадок від свого бездержавного стану, продовжує бути визначальною рисою сучасного розвитку України, гальмує процес зміцнення Державності, негативно впливає на процес прийняття необхідних соціальних і політичних реформ, що, у свою чергу, погіршує стан добробуту українського населення.

У пропонованій роботі розглянуті глибинні коріння тої кризи, яку від свого поневоленого колоніального стану успадкувала сучасна Українська Держава.

 

Геополітичні та економічні проблеми

становлення і розвитку Державності України

 

За этот год мы доказали с полной

ясностью, что хозяйничать мы не умеем.

…Либо в ближайший год мы

докажем обратное, либо Советская

власть существовать не может”.

В.Ленин. XI съезд РКП(б), 27 марта 1922 г.

Полн. собр. соч. т. 45. стр. 80).

 

Хороша была бы Советская власть,

если бы она привела сельское хозяйство

к деградации на одиннадцатом году своего

существования! Да такую власть следовало

бы прогнать, а не поддерживать”.

І.Сталин. Соч. т. 11. стр. 260.

1. Генеза кризи в Україні

У 2014 році розпочалася пряма військова інтервенція Російської Федерації проти України.

Територіальні претензії Росії до України, що виявив конфлікт навколо українського острова Тузла у 2003 році, попередні бойові дії Росії проти Чечні, агресія проти Грузії (2008), намагання керівництва Росії втягнути Україну у нове імперське ярмо у вигляді наднаціонального Митного чи Євразійського союзів, боротьба інших народів Російської Федерації народів за свої права і незалежність, вказують нам, що має бути усвідомлена потреба захисту Державності України.

Чи потрібно це брати до уваги, ми можемо робити висновок з наступної публікації в російських засобах масової інформації, в яких висвітлювалися події в колишній Югославії:

“…Югославия – это полигон, изучая развитие событий на котором мы думаем о ‘‘русских краинах”: Восточной Украине и Крыме, Северном Казахстане, Нарве в Эстонии; молдавском Приднестровье и прочих кусках когда-то российской земли и по сей день населённых русскими. Эту подсознательную ностальгию русских замечательно улавливают политики…”

(“Аргументы и факты”, № 4, 1995).

Вже тоді було очевидним, яку долю Росія готує Україні, що формується грунт до ліквідації Незалежності і розколу України. Події в Югославії лише привідкрили завісу таємних планів Москви, що існували вже від перших днів Української Незалежності. Навіть від однієї такої пулікації ставало зрозумілим, що повним ходом йде процес підготовки російської агресії проти нових незалежних країн, які повстали на руїнах колишньої совєтської імперії, використовуючи відповідні проімперські течії серед місцевого населення і у владних структурах.

На якій свідомості грають нинішні противники державності України?

Свідомість чиїх “братів-слов’ян” використовують відомі “політики” для “мюнхенської” політики імперської Москви в Україні?

У якому напрямку тягнуть нас імперські амбіції Москви?

Хто використовує образ мислення “динозаврів імперії” відчувати себе великими не від рівня культурного та цивілізаційного стану мас, а від власних розмірів?

Відповідь на це може дати аналіз соціально-економічної ситуації, яка існувала і продовжує залишатися в Україні.

Проблема полягає у тому, що не всі процеси, які вудбуваються на наших очах, є прозорими і відкритими. Переважна частина причин подій прихована від загально зору суспільства.

Сучасні проблеми, що існують чи виникли, поглиблення суспільно-політичної кризи, досить грунтовно прикриті роками нашої минувшини. Одним з факторів сучасної кризи в Україні є те, що совєтська економіка в своїй основі, по-суті, була економікою ідеологічною. Вона мала виконувати не суспільну функцію, а мала виконувати визначені завдання ідеологічного плану.

Тобто, якщо до 1917 року базис формував надбудову, то після приходу до влади марксистів, вже марксистська надбудова розпочала ламати все навколишнє середовище і формувати власний ідеологічний базис.

На основі ідеології закладалися виробничі відносини, які не могли бути іншими, ніж спиратися на марево своєї на ідеологічної основи. Якими основами мали бути пов’язані ідеологічні питання з економічними, ми бачимо з наступного.

На VІІІ з’їзді РКП(б) у 1919 році визнано за доцільне закріпити особливу форму існування Совєтської Росії у формі “незалежних” совєтських республік:

“В настоящее время Украина, Латвия, Литва и Белоруссия существуют, как ОСОБЫЕ Советские республики. Так разрешен в ДАННЫЙ МОМЕНТ вопрос о ФОРМАХ государственного существования”.

(Див.: КПСС в резолюциях. ч. І. с. 443. Курсив мій.- РМ.)

Ці так звані “республіки” керовані “республіканськими” партіями, які мали права рівня ОБЛАСНОЇ партійної організації, про що прямо вказувалося у прийнятій резолюції:

“Центральные Комитеты украинских, латышских, литовских комунистов пользуются правами ОБЛАСТНЫХ комитетов партии и целиком подчинены ЦК РКП”.

Як обласна партійна організація могла бути керівником так званої суверенної “совєтської республіки”?

Для Москви необхідність творення так званих суверенних національних республік грунтувалось на тому, що у випадку відвертого заперечення права на національне самовизначення, про яку більшовики вели мову до захоплення влади і урочисто підтверджували на ІІ з’їзді Совєтів, то народи не сприйняли б нового поневолення і продовжували б боротьбу за своє визволення, за власне державне самовизначення.

Фальшивість у формуванні основ нової більшовицької імперії відкриває умови творення нових можливостей в існуванні постсовєтської імперії на сучасному етапі, після її розпаду. Нових можливостей в економічних взаєминах колишніх “республік” з імперським Центром, які можна було приховати за юридично оформленою їхньою Незалежністю.

На такі приховані можливості формування нинішніх політичних і економічних взаємин між нинішніми суверенними державами, що утворилися після розпаду СССР, з їхньою колишньою Московською метрополією, вказує лист Христиана Раковського до І.Сталіна від 28 вересня 1922 року. В листі, зокрема, пропонується встановити наступне:

“Форма независимых республик давала нам возможность производить максимум революционного эффекта на всех окраинах, а также за границей.

…Между тем, нет ни одного из затруднений, возникших из взаимоотношений между советскими республиками, которых нельзя было бы устранить соответственным изменением в их конституции. Как например, можно указать на один из вопросов, который больше всего заслуживает нашего внимания, — использование природных богатств республики. Главнейшие из этих богатств могут быть объявлены кондоминиумом, т. е. общей собственностью Советского Союза с признанием за центральными федеральными хозяйственными органами РСФСР права распоряжаться этими имуществами”.

(“Известия ЦК КПСС. № 9, 1989.)

Отже, лист вказує на певні приводні ремні від Центру до певних «республіканських» і «суверенних» субєктів, за допомогою яких вже в наш час, нашими Українськими природними багатствами Центр, тобто, Московська метрополія має можливості розпоряджатися у вигляді кондомінімуму, чи взагалі можуть експлуатуватися навіть формально без будь-яких угод.

Неоколоніалістичний кадровий корпус владних структур в Україні здатний забезпечити цю новітню власність імперії в нашій економіці, причому, без певних міждержавних угод, або згідно угод, які формально і публічно можуть бути укладені.

Ми тут маємо брати до уваги наступне: якщо існує форма існування Совєтської Росії у вигляді так званих союзних “республік”, то немає ніяких обмежень вважати, що вже існує таке поняття, як форма державної власності Росії на засоби виробництва у вигляді приватної власності певних осіб (з колишньої партноменклатури, у формі нинішнього парт-імперського олігархату інших “республік”) на території незалежних держав – колишніх “республік” “союзу”. Той начебто приватний власник певного підприємства стає хранителем державної власності колишньої метрополії на відповідній території, що проголосила свій суверенітет і має юридичний статус незалежної держави.

В тій суверенній державі вони – “хранителі” цієї власності. Звідси на цих підприємствах може бути відсутня будь-яка діяльність у напрямку модернізації виробництва, оскільки у цього так званого приватного власника відсутня зацікавленість у модернізації, витрачати на неї кошти – вона, ця власність, для нього чужа, вона йому не належить. Йде етап очікування, коли це підприємство збанкрутує і його виставлять на тендер, де за безцінок придбає (поверне) дійсний власник – імперський державний капітал.

Той перехідний так званий “власник” у своїй суті є представником тієї державної власності Росії, яка на територіях «суверенних держав» виступає у формі приватної власності.

Протистояти тиску Імперського Центру з Москви так званому “олігархату” України сенсу немає: їхня так звана “приватна власність” – то власність Росії, яку вони фактично зберігають для неї як в Україні, так і в інших “суверенних республіках”!

На існування подібної загрози для функціонування української економіки дослідники вказували досить давно. В них зазначалося:

“Російський капітал (Росія) може контролювати роботу підприємств через здійснення впливу на:

– роботу парламентської фракції;

– роботу політичної партії;

– неформальні громадсько-політичні об’єднання (земляцтва, клани, родинні об’єднання, групи за інтересами);

– державні силові відомства;

– державні галузеві міністерства (комітети);

– інституалізовані об’єднання підприємців;

– громадські об’єднання (неполітичного) призначення;

– компанії, що є конкурентами підприємства, на яке хоче вплинути Росія, російський капітал;

– компанії, що є реальними та потенційними покупцями продукції підприємства, на які хоче вплинути Росія, російський капітал;

– компанії, що фінансують діяльність підприємства, на які хоче вплинути Росія, російський капітал;

– компанії, що продають продукцію для підприємства, на які хоче вплинути Росія, російський капітал”.  (Сікора Богдан. Російська економічна експансія в Україні. – Київ.

“Економіка і право”. 2003. стр. 103)

Практично неоколоніалістичний процес повернення “совєтської державної власності” в Україні назад до власності РСФСР (нинішньої Російської Федерації) розпочався з середини 90-х років.

У наведеному дослідженні вказувалося, що у першій половині 90-х років у власності Росії в Україні був всього один нафтопереробний завод (НПЗ), а у 2001 році Росія володіла майже всіма нафтопереробними заводами України за винятком НПЗ “Галичина”.

Якщо на початку 1990-х років Росія не мала в Україні у своїй власності ні одного потужного металургійного заводу, то у 2001 році в Україні вже склався потужний сектор русскіх металургійних підприємств, які виробляють основну частку української металургійної продукції.

Якщо на початку 90-х років присутність русского капіталу серед промислових підприємств Західної України практично була відсутня, то у 2001 році Росія контролює там вже всі головні промислові підприємства.

Загалом, на середину 90-х років русскій капітал був стабільно присутній лише в одній галузі української економіки. На 2001 рік він контролював вже 6 галузей економіки України.

Так Україну позбавляли її національного багатства, позбавляють власності.

Щодо можливостей та використання методів реалізації механізму проникнення і захоплення української економіки з процесом переформатування її на «приватну власність» Росії, зазначалося:

“Російська економічна експансія може здійснюватися у формі створення Росією або проросійськими силами на регіональному рівні сепаратних економічних угруповань, які, за задумом, повинні спряти дезінтеграції цілісної української економіки, стимулювати в регіонах економічний та політичний сепаратизм, русофільські економічні та політичні настрої, як на рівні еліти регіону, так і на рівні регіонального населення.

До сепаратних економічних угруповань слід віднести проекти створення так званих “енергетичних”, “паливних” островів в регіонах України. На даний час проросійські налаштованими керівниками східних областей України вже розроблені проекти створення “Донецького енергетичного острову”, “харківського енергетичного острову”. Існує також намір створення проросійського “енергетичного острову” в межах західних областей України, на базі місцевої енергетики, яка придбана або контролюється російським капіталом”. (Б.Сікора… стр. 101).

“Перспективним напрямком економічної експансії Росії в Україні є створення корпоративних обєднань підприємців, які контролюються Росією, російським капіталом”. (стр. 102).

“Російська економічна експансія набрала загрозливих для національної безпеки України масштабів. Частка російського капіталу у ключових галузях української економіки продовжує стрімко зростати. Російський капітал бере під свій контроль все нові сфери української економіки.

Головними причинами російських інвестицій в Україну є прагнення створити в Україні лояльні до Росії, російських політичниїх інтересів підприємства, доходи яких можна буде використовувати для фінансування діяльності проросійських сил України. Вкладаючи інвестиції в Україну, Росія прагне насамперед отрмати додаткові політичні дівіденти, а не економічні (комерційні) прибутки). Купуючи українські підприємства, Росія намагається взяти під свій контроль ті сектори економіки України, які забезпечують національну безпеку України. Тобто тим самим намагається підірвати національну економічну, культурну та політичну безпеку України”. (Сікора Богдан. Російська економічна експансія

в Україні. – Київ. – «Економіка і право». 2003. стр. 108)

Так політико-ідеологічна форма існування Совєтської Росії у вигляді “суверенних” республік матеріалізується в новій політико-економічній площині в умовах незалежних держав, що виникли на колишньому совєтському просторі.

Однією з причин, яка продовжує поглиблення кризи в Україні є збереження відсталого технологічного рівня нашої промисловості, неефективного сільського господарства, невідповідність виробничих сил і виробничих відносин стосовно того рівня розвитку, який сьогодні існує в світі. У зв’язку з цим продовжується спад забезпечення промислових виробників сучасною виробничою технікою. Це призводе до зменшення виробництва у всіх галузях промисловості, в тому числі у паливно-енергетичному комплексі.

Даються взнаки і проведена у часи бездержавності політика з ліквідації української видобувної газо-нафтової і вугільної промисловості, з метою узалежнити її від московського центру.

Цьому сприяла і давня викривлена державна інвестиційна політика, яка в своїй основі планово спрямовувалася на так зване індустріальне виробництво – “виробицтво станків для виробництва станків”, тобто, такої продукції, яку не могло придбати населення, і на зменшення виробництва продукції споживання. Іншими словами, зростало виробництво продукції “Групи-А” і зменшувалася частка виробництва продукції “Групи-Б”. На це вказує наступна статистика.

У 1913 році валова продукція товарів народного споживання у відношенні до всієї промисловості царської Росії становила 66,7%. У наступні роки вже в СССР вона постійно зменшується. Її динаміка була наступна (для Укр. ССР вона майже ідентична):

Vytoky-21-04

Тут звернемо увагу – у 1945 році “Група Б” мала найнижчий рівень – 25,1%.

Але 1945 рік – то останній рік війни! Для періоду війни такий відсоток виробництва продукції споживання повністю виправданий. Від закінчення війни слід було б чекати повернення економіки на мирне виробництво, яке мало б поліпшувати матеріальний стан і добробут населення. У наступний рік, як бачимо, він дійсно збільшується. Але подальші роки – то зворотній процесс. До рівня війни, рівня 1945 року (тобто, економіку імперії явно розвертали у напрямку підготовки до нової війни та нових “визвольних походів”). До 1950 року рівень «Групи-Б» знижується. Що й не дивно: за підтримки Москви у 1950 році комуністична Північна Корея, утворює вогнище нової світової війни наступом проти Кореї Південної. Починається Корейська війна, що тривала до середини 1953 року. Тобто, від 1947 року Совєтський Союз став на шлях підготовки розпалювання Третьої світової війни. У серпні 1949-го – випробовування совєтської ядерної бомби. І відсоток виробництва продукції народного споживання стабільно йде на зниження і стає “стабільним” у наступний часовий період:

Для реалізації ідеологічних планів Москві конче потрібен потенціал та “человеческий матеріал” України. Загальна тенденція капіталовкладень по СССР до 1985 року була наступною (у %):

Vytoky-21-05

Отже, “Група Б” у 1913 році мала 66,7%, до 1985 року стало 25,2%.

Так функціонувала система ідеологічної мілітаризованої економіки.

То до якої війни Совєтський Союз стабільно йшов до 1985 року?

І це при тому, що величезна маса совєтського населення продовжувала перебувати на злиденному рівні життя.

Деградацію виробництва ми спостерігаємо і у сільському господарстві.

Одна з сил, яка забезпечує національний і економічний суверенітет України – село – від часів колективізації перебуває у глибокій кризі: державна власність на землю, та її уособлення у вигляді колгоспів і радгоспів, сприяла поглибленню кризи своєю неефективністю виробництва і відсутністю зацікавленості виконавців робіт на землі у власній праці. Включно до 1990-х років продуктивність праці у совєтському сільському господарстві становила лише 20 відсотків від рівня США.

Відсутність великого приватного господарства не сприяє розвитку (чи виникненню) відповідної нової сільськогосподарської промисловості. Склалася відповідна різниця цін на їх продукцію та продукцію промисловості, яка утворює так звані “ножиці цін”. Роз’єднане приватно-домашнє сільське господарство, хоч і збільшило своє виробництво харчових продуктів, не в стані було забезпечувати населення його необхідною кількістю, не виступало в якості замовника сільськогосподарського промислового виробництва.

Всі ці та інші фактори сприяли деградації промисловості, сільського господарства, загальної сільськогосподарської галузі, в тому числі занепаду колгоспів і радгоспів, на місці яких не виникали нові економічно ефективні аграрні господарства.

Нині подібний стан невизначеності вигідний тим протиукраїнським силам, які маючи владу у відповідних органах влади, гальмують поширення природних процесів самоорганізації матерії на процеси виробництва, сприяють збереженню (консервації) неефективної і збиткової економіки, намагаючись спекулювати на тих труднощах становлення нового, щоб утримати Україну у стані колоніального додатку, зберегти можливості подальшої її експропріації.

Соціальні негаразди призводять до того, що певна частина громадян України за “допомоги” імпероорієнтованих засобів масової інформації та безпосередніх її виконавців, у всіх своїх негараздах звинувачує українську державність.

Такий психологічний стан відсутній в Росії, чи, наприклад, в тих країнах, де свого часу відбувалися глибокі економічні кризи – наприклад, США 1932-33 років, післявоєнна Західна Німеччина, Iталія або Франція. Там економічна криза не вела до кризи державності. Зрозуміло, що в Росії ніхто не звинувачує русскую “нєзалєжность” в розвалі економіки та падінні рівня життя народу. В Україні такі звинувачення існують. Але ті, хто так твердить, добре розуміють в чому причини українських проблем і звідки поступає отрута для коріння української державності, де знаходиться їх джерело.

В Україні економічна криза, окрім економічних та ідеологічних причин, поглиблена начебто у зв‘язку з низькою дієздатністью структур влади у вирішенні існуючих соціальних проблем. Але основа перебуває у сфері ставлення цих структур до Державності України, яка у значній частині регіонів України є до неї ворожою. Особливо це проявляє себе там, де вони мають повноту влади в обласних і міських органах державної виконавчої, судової влади, чи є депутським корпусом у системі «совєтів». Такі представники політичні партій русско-імперської орієнації в тих владних структурах України, на основі кризового стану, який успадкувала Україна від розвалу комуністичної ідеологічної економіки та на основі штучно утворених економічних труднощів, розгорнули антиукраїнську діяльність, утверджують сепаратизм, закликають до ліквідації Державності України.

Vytoky-21-06

Саме на цій основі ми маємо розглядати причини поглиблення і, що важливо знаходження витоків соціальної, економічної та політичної кризи в Україні, яка з проголошенням Незалежності не тілки не була ліквідована, а отримала своє органічне продовження. В основі процесу поглиблення політико-економічної кризи –

Не тільки фактор кризи совєтської ідеологічної економіки, а та глибока ментально-ідеологічна ворожість комуно-імперської владної партноменклатури у центрі і відповідних регіонів до самого факту існування Української державності. Наприклад, ось як щодо Державності України висловлювався Перший секретар Комуністичної партії України:

“Ми, комуністи, відкрито заявляємо, що будемо всіма законними засобами боротися проти наявної буржуазно-націоналістичної держави, бо вона за своєю природою антинародна, провадить політику збагачення купки багатіїв за рахунок пограбування переважної більшості, політику геноциду проти власного народу. Саме з цим режимом пов’язано небачене погіршення життя переважної більшості населення”.

(“Голос України”, № 53, 21 березня 1996 р.)

Маємо зазначити: немає законних засобів боротьби проти держави! Можна, спираючись на Закон, виступати проти “Президента-диктатора”, антинародного Прем’єра, відповідних міністрів, але немає права виступати проти держави!

На Законі грунтується боротьба ідей. Ні одна існуюча держава не допускає антидержавної діяльності під будь-яким “приваблим” гаслом по типу “бо вона за своєю природою антинародна”.

Окрім цього, який то має бути рівень політичного крючкотворства, щоб про свій рідний партноменклатурний комуно-імперський кадровий корпус, без будь-якого докору сумління, вести мову так, начебто той корпус очолює «наявну буржуазно-націоналістичну державу»?

Невже система мислення представників партноменклатури дозволяє їм миттєво змінити свою систему мислення і дозволяє швидко переміститися з крісел періоду «развёрнутого строительства коммунизма» і влаштуватися у кріслі кваліфікованого розуміння необхідності мислити категоріями ідеології українського націоналізму, захисту українських національних і державних інтересів?

Як здається, не треба лукавити та робити вигляд нерозуміння того, що відбувається! Позиція імперо-комуністів в Україні завжди була протиукраїнською, антидержавною, а їхній так званий інтернаціоналізм в своїй основі завжди був АНТИнаціональним. Імперська пропаганда на таких поняттях постійно вводить маси в оману. Нам слід грунтовно в поняттях “інтернаціональність” і “антинаціональність” навчитися бачити різницю. То абсолютно різні поняття Причому, відомі у світі. Свого часу Прем’єр-міністр Індії Індіра Ганді у передмові до збірника своїх виступів і промов зазначала:

“…так же, как не может быть взаимной зависимости без независимости, подлинный интернацонализм возможен только на национализме, свободном от шовинизма”.

Порівняйте це визначення з пропагандивно оманливими твердженнями керівника КПУ. Нам слід брати до уваги: більшовики ніколи не були інтернаціоналістами, вони – антинаціоналісти. Вони заперечували право на існування будь-якої нації. Свою антинацiональну iдеологiю марксисти вмiло приховували вiд широких мас. В той же час у своєму колi вони були значно вiдвертiшими. Так, в листi до Е.М.Александрової В.Ленiн писав:

“… и не говорить им ‘‘мы антинанационалисты” (к чему зря пугать людей?), а убеждать мягко, что наша программа (признание права национального самоопределения) и для них достаточна, вызывая их на определенные контрзаявления”. (т. 46. стр. 288).

То про яке “самоопределение наций” по-більшовицькі може йти мова?

Щоб маси не перелякалися, їх запевнили, влада більшовиків за дружбу між народами, бо вона начебто інтернаціональна. І народ перестав боятися. І навіть на сьогодні – зовсім від цього спокійний. Хоча про Голодомор знають. Бо ж він від великої інтернаціональної дружби народів…

Про яке, “самоопределение наций” може йти мова, коли на сумніви щодо його потреби з боку “любимца партии” – Н.Бухаріна до Леніна: “Зачем нам право наций на самоопределение?”, Ленін зреагував миттєво:

“Я тогда ответил: ‘‘Не хвались, едучи на рать, а хвались, едучи с рати‘‘. Когда мы завоюем власть, да немножко подождем, тогда мы это сделаем. Мы власть завоевали, немножечко подождали, теперь я согласен это сделать”. (т. 38. стр. 157).

Ось таке у дійсності більшовицьке «право» на самовизначення націй.

Куди діти тих, хто у таке право свято вірив?

Введення в оману – то характерне русло марксистського вчення.

К.Маркс: “…нельзя огорашивать крестьянина, провозглашая, например, отмену права наследования или отмену его собственности”.

(К.Маркс. Конспект книги Бакунина “Государственность и анархия”. (Соч. т. 18. стр. 611-612).

Тут – щодо права на право земльної власності. Знову – щоб не налякати. Повірили – стали спокійні. А згодом – колективізація і новий Голодомор. Але маси досі настільки спокійні, що бояться “наявної буржуазно-націоналістичної держави”, яку начебто влаштували в Україні наша рідна московськоорієнтована партноменклатура.

В цьому ж дусі партноменклатурної «правди» звучить вимога з заяви партій від КПСС (КомПартії, Соцпартії, Селянської партії), у якій йдеться мова про “Неприпустимість закріплення у будь-якій формі статусу України як національної, а не багатонаціональної держави”.

(“Голос України”, № 69, 12 квітня 1996 р.)

То – перманентна причина постійної напруги в суспільстві і “кто так делает”…

То чи дійсно таке вже й “небачене” погіршення життя ?

Обираючи до влади ідеєносіїв імперії ми сприяємо «досягнення» рівня, який отримали більшовики до 1924 року! Тому тут слід пам’ятати, до якого рівня довели більшовики, розпочинаючи війну “с грозящей катастрофой” у 1917-у.

Стосовно цього у подальшому матеріалі.

Економiчнi передумови краху СССР

На початок 1917 року (до повалення самодержавства), внаслідок Першої Світової війни, купівельна спроможність рубля знизилася до рівня 27 копійок.

У жовтні 1917 року вона вже становила 6 довоєнних копійок.

З часу більшовицького перевороту, саме з рівня у 6 копійок, бере початок рішуче втілення заходів “по спасению страны от грозящей катастрофы”, тих заходів, “о необходимости которых так долго говорили большевики”.

Результат більш, ніж промовистий – у лютому 1924 року 1 руб. 1922 року обмінювався на 10 тисяч рублів попередніх років, а 1 руб. 1924 року – на 50 млрд. рублів випуску до 1921 року.

Щоб вийти з такого провалля більшовикам потрібен був “ринок”. Але не вільний ринок, а невільничій ринок рабів, який з успіхом вписався в совєтську систему ГУЛАГу.

Штучний голодомор 1933-го та массові репресії 1937-39 рр. зміцнили рабовласницьку систему “Страны Совєтов”. Терор, репресії, підготовка до розв’язання наступальної міжнародної класової війни за “визволення” народів від буржуазії (Ленін), однобокий розвиток промисловості – “танки и пушки вместо масла” руйнував економіку.

Війна та поразка намірів Совєтського Союзу перемогти у світових масштабах у роки Другої Світової війни підірвала економічну систему комунізму, довершила передвоєнний розвал совєтської економіки.

В післявоєнній економічній ситуації, що погіршувалась посиленням терору і репресій, насаджуванням колгоспів на новоприєднаних територіях, привів до того, що у 1947 році в Україні розпочався новий штучний голод. Число жертв сягло до 800 тисяч осіб.

У 1947 році проведено нову грабіжницьку грошову реформу. Майже миттєво – з 16 по 22 грудня здійснено обмін старих рублів на нові грошові купюри у пропорції 10:1. Зарплата залишена на попередньому рівні в нових купюрах. Одночасно відмінено карткову систему на продовольчі і промислові товари, відмінялись комерційні ціни.

Згідно «реформи» ціни на промислову продукцію встановлювались вищі ніж пайкові, але понад ніж у 3 рази меньші, ніж попередні комерційні; на продовольчу – в основному залишались пайкові ціни, а на хліб і крупу – нижчі, ніж були пайкові.

З конфіскацією “грошових мішків” у робітників та колгоспників товари для них стали некупівельноспроможними. Тому в 1947-56 роках здійснені так звані сталінські зниження цін на товари широкого вжитку. Але окрім цього, обов’язково потрібно було платити за внутрішній державний займ, за навчання в старших класах середньої школи та середніх спеціальних навчальних закладах СССР.

Проведені заходи не зупинили деградації совєтської економіки. Відносно невдовзі – п’ятьма  роками пізніше, 8 серпня 1953 року на сесії Верховного Совєту СССР Прєдсєдатєль Совєту Міністрів СССР Г.М.Малєнков повідомить:

во многих районах страны колхозы и совхозы собирают низкие урожаи зерна и других сельскохозяйственных культур и допускают большие потери при уборке; вследствие слабого развития общественного хозяйства часть колхозов имеет еще недостаточные натуральные и денежные доходы и мало выдают колхозникам на трудодни денег, зерна и продуктов”.

Це є те, про що сьогоднішні інтер-імперці не прагнуть згадувати.

Поряд з цим відбувається посилення післявоєнних репресій і терору.

На початку 50-х років зарплата була надзвичайно низькою. Середньомісячний рівень у робітників і службовців, працівників аграрного сектору (селян) у 1940-1961 роках по Укр. ССР був наступним (рублів):

Vytoky-21-07

Звернемо увагу на рівень зарплати колгоспників в Укр. ССР:

у 1940 р. – 11 рублів 70 копійок, у 1950 р. –та 16 руб. 60 коп.

(У 1946 р. середньомісячна зарплата по СССР – 47,5 руб., у 1950 р. – 63,9 руб., у 1955 р. – 71,5 руб., у 1960 р. – 80,1 р., у 1966 р. – 99,2 руб.).

Для розуміння рівня “досягнень” Совєтського Союзу за 1917-1953 роки, нагадаємо:  у продовження доповіді тов. Г.Малєнков повідомив:

“Неотложная задача состоит в том, чтобы в течение 2-3 лет РЕЗКО повысить обеспеченность населения продовольственными товарами – мясом и мясными продуктами, маслом, сахаром, кондитерскими изделиями, тканями, одеждой, обувью, посудой, мебелью и другими предметами культурно-бытового и домашнего обихода, значительно поднять обеспеченность населения всеми товарами народного потребления. (Бурные аплодисменты).

Надо признать, – мовив далі Г.Малєнков, – что с развитием животноводства дело обстоит неблагополучно и в связи с этим мы ещё далеко недостаточно удовлетворяем растущие потребности населения в мясе, молоке, яйцах и других продуктах животноводчества.

Известно, что животноводство и в предвоенные годы было развито недостаточно.

Наша важнейшая обязанность состоит в том, чтобы в кратчайший срок покончить с запущенностью сельского хозяйства в отстающих районах и колхозах, обеспечить быстрое развитие и укрепление общественного хозяйства колхозов и на этой основе значительно увеличить выдачу на трудодни колхозникам денег, хлеба и других продуктов.

Неотложная задача состоит в том, чтобы на основе общего подъёма всего сельского хозяйства и дальнейшего организационно-хозяйственного укрепления колхозов – в ближайшие 2-3 года добиться обилия продовольствия для населения и сырья для легкой промышленности”. (Г.М.Маленков. Речь на Пятой Сессии Верховного Совета СССР. 8 августа 1953 г. Госполитиздат 1953. стр. 8-9, 10, 11-13, 15).

То чи були вирішені поставлені питання у зазначені 2-3 роки?

 

*      *     *

Економіки без політики не буває – як вмієте вести своє домашнє господарство, таким і буде ваш добробут. Щоб добре усвідомити це вміння вести ВЛАСНЕ господарство, нагадаємо, яку характеристику надавали вожді більшовиків своєму власному вмінню господарювати, наведену нами в епіграфі:

“За этот год мы доказали с полной ясностью, что. …Либо в ближайший год мы докажем обратное, либо Советская власть существовать не может”.

В.Ленин. XI съезд РКП(б), 27 марта 1922 г. Полн. собр. соч. т. 45. стр. 80.

“Хороша была бы Советская власть, если бы она привела сельское хозяйство к деградации на одиннадцатом (! – РМ.) году своего существования! Да такую власть следовало бы прогнать, а не поддерживать (И.Сталин. Соч. т. 11. стр. 260).

У 1953 році тов. Г. Маленков констатував:

“У нас имеется еще немало колхозов и даже целых районов, где сельское хозяйство находится в запущенном состоянии…”.

Тобто, через 40 років совєтської влади доведено: “хозяйничать мы не умеем…”.

Г. Маленковим пропонувалося вирішити названі проблеми у 2-3 роки.

Чи вирішили їх остаточно за наступні 30 років – до кінця так званого “брежневского застоя” ?

Якщо вказані проблеми були виконані, то з якою метою у 1982 році приймалась “Продовольственная программа” ?

Чи стає тут зрозумілими причини краху політичних та економічних основ совєтської імперії, її розпаду? Чи зрозумілим стає для нас ціна ЗАТРИМКИ у справі розуміння того, що “Советская власть существовать не может”, особливо в тому, що досить давно мати розуміння того, що “такую власть следовало бы прогнать, а не поддерживать…”?

Але ще й сьогодні на просторах колишніх совєтських володінь знаходяться певні суспільні верстви, які далекі від подібного розуміння, мають радісно-бездумні пропагандивні уявлення щодо так званих успіхів, досягнень і величі тієї імперії.

 

*      *     *

Взагалі, ідеологічна теза імперської пропаганди, яка поширюється з Москви про Україну, яка начебто є так званим “колониальным придатком” провідних держав Заходу і як на її догоду виставляють Україну сучасні ідеєносії інтересів імперії, це набагато краще, ніж був той придаток Росії, яким була Україна в складі СССР – цій новітній російській імперії, якій надали безнаціональну назву.

Кожен день існування Незалежної України підкреслює вірність обраного шляху.

В той же час з проголошенням Незалежності нової країни боротьба за її державність не скінчилась – почався новий етап боротьби: етап боротьби за її зміцнення і процвітання, тобто – встановлення національної та політико-економічної основи Державності України, реалізацію Української Національної Ідеї.

Для успішної її реалізації нам слід визначити: звідки бере початок ріка сучасної політико-економічної кризи в Україні та причини відсутності її подолання ?

Vytoky-21-08

 

Vytoky-21-09

 

Vytoky-21-10

Як бачимо, планові завдання на 1982 рік (верхні лінії) вже суттєво занижені у порівнянні з планами на 1977 рік. Навіть занижені плани не були виконані.

 

 

 

 

 

 

  1. Звідки бере початок

ріка сучасної кризи в Україні?

 

Iснує твердження, що вiд добробуту не вiдокремлюються. Але, для прикладу, у 1905 році від достатньо благопристойної Швеції відокремилася Норвегія, що спростовує це твердження. У 1917 році від Росії відокремилася Фінляндія.

Якщо ж врахувати, що добробут, який існував в СССР, важко порiвняти з добробутом в Канадi, Фінляндії, чи Франції, то стане зрозумiлим, що прислiв’я “Не хлебом единым жив человек” має сенс i у випадку, коли й вiд добробуту можна вiдкремитись ради власного прогресивного розвитку. В той же час необхiдно замислитись – чи вiдокремилась Україна вiд “совeтського” добробуту?

Україна, яка була гвинтиком “единого народнохозяйственного организма” у своeму розвитковi i рiвнi добробуту цiлком залежала вiд загального розвитку всiєї iмперiї, була об’єктом експлуатацiї i експропрiацiї матерiального виробництва, яке виробляв український народ на власнiй територiї. Маючи в своїй основi потужнi економiчнi ресурси, Українська територiя, як ОБЛАСТЬ (!) совeтської iмперiї, утримувалась у своїх загальних рисах на тому рiвнi добробуту, який її мала вся московська метрополiя.

Для порівняння: на 2018 рік Валовий Внутрішній Продукт на душу населення (в долярах США за поточним курсом) у Норвегії становив 81.697,25 долярів, у Швеції – 54.608,36 долярів, у Фінляндії – 50.152,34 долярів. У «великої» Росії – 11.288,87 долярів, у постколоніальній Україні, проти якої її колишньою метрополією здійснено давно плановану агресію – 3.095,17 долярів.

На вiдмiну вiд iнших iмперiй, Москва, маючи суцільний територiально-колоніальний материк, використовувала цей фактор, приховуючи свою колонiальну сутнiсть тезою “общенародного государства”. Але така прихована суть не змiнювала природу московського колонiалiзму i боротьби народiв за свою свободу.

У кiнцевому результатi тривала боротьба поневолених Московією народів привела до розпаду цiєї найбiльшої в свiтi колонiальної iмперiї.

Який був стан СССР напередоднi проголошення Незалежностi України?

Стан його економіки вказував на входження її у затяжну і невиліковну кризу комуністичного способу виробництва. Криза була перманентною, її етапи наступні:

 

– 1918-1921 р.р. – крах політики “военного коммунизма” і введення НЕПу;

– 1921-1927 р.р. – криза НЕПу, як суперечливого принципам комунізму і економічному стану суспільства, де відсутній приватний промисловий розвиток;

– 1928-1934 р.р. – криза, що пов’язана з проведенням індустріалізації сільського господарства (колективізації), вершина кризи – голодомор 1932-33 р.р.;

– 1934-1938 р.р. – продовження індустріалізації та її “застій”;

– 1945-1954 р.р. – криза, яка викликала потребу розпочати освоєння цілинних та перелогових земель (тобто, розпочати екстенсивний розвиток економіки);

– 1961-1965 р.р. – криза економіки, пов’язана з так зв. “волюнтаризмом”;

– 1977-1985 р.р. – криза “брежневского застоя”, що привела до потреби відновити економіку і введення політики “перебудови” та “ускорения” в розвиткові совєтської економіки;

– 1985-1992 р.р. – криза і крах комуністичної економіки, що привела до розвалу совєтської імперії.

 

 

 

 

Наглядно ми це можемо бачити на графічному зображенні показників планових завдань промисловості СССР на 1977 і 1982 рік, та рiвня їх реального виконання у 1981-1983 роках:

Vytoky-21-11

Примiтка: у 1913 р.хлiба споживалось 200 кг, картоплi – 114 кг

“Застiй” у виробництвi (особливо у порiвняннi з плановими завданнями), падiння споживання харчових продуктiв, вказувало на глибину економiчної кризи, яка розвалювала країну, наближаючи повний розвал економiки. В умовах спаду виробництва, та зв‘язаного з цим зниження споживання i зростанням цiн, керівництвом КПСС був прийнятий курс не реформ, а “Продовольственная программа СССР”.

Cхвалена травневим (1982) Пленумом ЦК КПСС вона ставила наступну мету: “используя возросший экономический потенциал страны, обеспечить в сжатые сроки устойчивое снабжение населения всеми видами продовольствия”.

За планами “Продовольчої програми”, валовий збiр зерна у 1985 р. мав становити 238-243 млн.тонн, а у 1990 роцi – 250-255 млн.тонн, м‘яса – 20-20,5 млн.т., молока – 104-106 млн. тонн. Реально у 1985 році зібрано 191,7 млн. тон, у 1988 р. – 195,0 млн. тон (див. Графік: планові завдання та їхнє реальне виконання):

Vytoky-21-12

На “застій” в совєтській економіці неспростовно вказує стан тваринництва:

Vytoky-21-13

Збір картоплi зменшився до рiвня 14,6 млн. тонн. Планові задання на 1970 рік у кількості 26,0 млн тон, залишилися без виконання. Загальна динамiка валового збору картоплi по Українськiй РСР була наступною (млн.т):

Vytoky-21-14

Графічний вигляд збору картоплі по Укр. ССР:

Vytoky-21-15

У поєднаннi з плановими завданнями, ми неспростовно бачимо стагнацiю розвитку. Графiки вказують: поняття “застiй”, що став характерною рисою стану совєтської економіки за часів правлiння Л.Брежнeва, цiлком виправдане. Не дивно, що з ростом кiлькостi населення, яке з 241,7 млн. (1970 р.) зросло на 30 мiльйонiв, склавши у 1986 р. 278,8 млн. осiб, криза економiки, що грунтувалась на дефiциті товарiв, вiдчутно вдарили по кишенi громадян СССР. Продовжувалось скорочення обсягiв виробництва, що вело до зростання цiн i невпинного погiршення життeвого рiвня трудящих.

Маси на собі відчували наростання кризи комуністичного способу виробництва, його глибину у сільському господарстві. Бачили це не тількі громадяни СССР, а й керівництво держави: стан був на стільки тупиковим, з наростаючою тенденцією до погіршення, що зникли публікації статистичних даних валового збору зернових. Пропаганда намагалася затуманити всім свідомість прийняттям “Продовольчої програми”. Але рішення зернової програми було передано на відкуп процесу придбання зерна за кордоном – в США і Канаді.

За показниками стану промисловості і сільського господарства СССР все більше залишався позаду в науково-технічному розвитку. Те ж відбувається у випуску електронного обладнання, стану медицині, якості виробництва побутової техніки, одежі та взуття, військової техніки, забезпеченні промисловості найсучаснішою технікою, у сільському господарстві, впровадження у життя найсучасніших наукових відкриттів та багато іншого.

Слід тут зазначити наступне.

В розвиткові економіки існують два основні напрями – екстенсивного та інтенсивного зростання.

Екстенсивне зростання досягається за рахунок кількісного збільшення факторів виробництва, на тій самій технічній, кваліфікаційній основі.

Інтенсивне зростання досягається за рахунок ЯКІСНОГО удосконалення економічних факторів: засобів виробництва, кваліфікації робочої сили  і їх використання.

Слід розрізняти поняття економічного зростання від поняття економічний розвиток, оскільки одне економічне зростання без економічного розвитку відіграє антисоціальну спрямованість в економічному розвиткові країни.

Прикладом екстенсивного розвитку стало освоєння нових посівних площ у справі так званого “підняття цілини”. При відсутності економічного розвитку одне зростання показників економічного росту доводить економіку до кризи, коли без необхідних корінних змін в економіці, без її реформування стає неможливим подальший розвиток країни.

Практично ми це бачимо на прикладі стану імперської економіки, яка до грудня 1991 року прийшла до краху.

Для кращого розуміння поняття, що то є економічний розвиток, наведемо приклад розвитку кораблебудівельної галузі економіки США.

Колишній заступник міністра зовнішньої торгівлі СССР Н. Смєляков писав:

“Ускоренное строительство морских судов во время Второй мировой войны, когда восполнение флота АКТИВНО ПОТОПЛЯЕМОГО немцами, явилось чуть ли не главной проблемой, НЕ МОГЛО БАЗИРОВАТЬСЯ НА ТРАДИЦИЯХ прежнего судостроения. Не считаясь с классической ТРАДИЦИОННОЙ технологией судостроения, а скорее вопреки ей, американские промышленники заложили новые основы проектирования и скоростного строительства кораблей. На этой базе и родилась сама идея строительства кораблей “Либерти” по технологии масового производства. Первое судно “Либерти” было построено за 250 дней, 56-е за 62 дня, или в 4 раза быстрее. Начиная с 330-го корабля, примерно через ТРИ года, достигнута была средняя продолжительность постройки в 35 дней, т.е. в 7 раз быстрее. На верфи “Перманентс металз” один из кораблей был построен за 7 суток 14 часов и 23 минуты. Он меньше срока постройки первого “Либерти” в 30 с лишним раз”.

Н.Смеляков. Деловая Америка. Записки инженера. ИПЛ. Москва. 1970. стр. 64, 65.

Приклад з будівельної галузі:

“На стройках отсутствуют строительные леса, как наружные, так и внутренние. Для подачи материалов широко применяются наружные лифты и электрические лебедки. Башенных кранов также нет. Их использование американцы считают вчерашним днем. Для целей строительства, в том числе и при массовой за-стройке, применяются краны на гусеничном или автомобильном ходу. На малоэтажном строительстве применяются краны на базе трактора (автомобиля) и автопогрузчики”.

Н.Смеляков. Деловая Америка. Стр. 216.

На відміну від прикладів раціональної побудови економіки, совєтська економіка все глибше поринала в омут примусової малоефективної системи виробництва. В умовах розвалу комуністичного способу виробництва до влади у Москві приходить Прєдсєдатєль КГБ Ю.Андропов. Він стає Генеральним секретарем ЦК КПСС.

– “Я думаю, – писав майор КГБ С.Самойлов, – если бы Андропова не подвело здоровье, страной со временем полностью правила бы тайная полиция. Люди ЗАБЫВАЮТ (!) какая тогда была система. Именно при Андропове лагеря всё больше и больше заполнялись. Мы, ‘‘слуги партии‘‘, не сомневались, что начался второй виток репрессий. Страна в результате застоя отстала от ведущих держав, и нужна была БЕСПЛАТНАЯ рабочая сила, нужны были зеки, поэтому у нас ходили разговоры, что руководители КГБ по согласованию с КПСС готовили новую всесоюзную репрессивную кампанию”.

“Московские новости”, № 7, 18-25 февраля 1996 г.

З відходом у вічність Ю.Андропова та К.Черненка відбувається нова зміна керівництва, яке враховує, до яких наслідків може призвести новий раптовий виток масових репресій в умовах спаду виробництва, що все більше поглиблювався і в умовах падіння авторитету КПСС. Потрібно було під іншим прапором відновити її диктатуру. Починається полiтика “перебудови”:

“Перестройка – это решительное преодоление застойных процессов, слом механизма торможения, создание надежного и эффективного механизма ускорения социально-экономического развития советского общества. Главный замысел нашей стратегии – соединить достижения научно-технической революции с плановой экономикой и привести в действие весь потенциал социализма”.

Материалы пленума Центрального Комитета КПСС. 27-28 января 1987 г. М. Политиздат, 1987. стр. 15.

Але кризу комунiстичної ідеологічної економiки без рабів ГУЛАГу зупинити було неможливо: продовжувався спад виробництва, набирало обертів зростання цін.

Так, виробництво м’яса в Україні росте надзвичайно повільно – з 3.068 тис. тон у 1976 р. до 4.430 тис.т. у 1989 р., з наступним зниженням до 4.358 тис. т. у 1990 р. і 4.029 тис.т. у 1991 р. (тобто, до проголошення Незалежності).

Середня місячна зарплата робітників і службовців становила: у 1960 році – 80,6 руб., 1965 р. – 96,5 р., 1965 р. – 117 р., у 1986 р. – 195 рублів (у колгоспників – 159 р.).

Це офіційні показники. Але на основі лише одних показників зарплати, яка зовні виглядала як зростаюча, неможливо визначити дійсний матеріальний стан трудящих. Насправді матеріальний стан мас був далеко не таким, як би зовні привабливо не виглядала офіційна статистика підвищення зарплат.

Реальний стан залежить від багатьох факторів. Один з них – забезпечення продукцією на душу населення, на 1000 осіб населення, чи на 100 сімей. Подібна статистика надавалася керівництву імперії у вигляді таємної інформації. Наприклад, заступник Голови Держкомітету цін СССР А. Кузнецов направив до ЦК КПСС довідку “O розничных ценах на товары народного потребления в 1966–1970 годах”. В ній, зокрема, повідомлялося:

“Индекс государственных розничных цен по данным ЦСУ СССР в процентах к среднегодовым ценам 1940 года, принятым за 100, в 1965 году равен:

по всем товарам — 139,4
по продовольственным товарам — 151,4
по продовольственным товарам без алкогольных напитков — 132,3
по непродовольственным товарам — 125,9

На отдельные товары по сравнению с довоенным временем индекс розничных цен выше: на сахар — 172, кондитерские изделия — 173, виноградные вина — 168. На основные непродовольственные товары розничные цены значительно превосходят довоенный уровень — на ткани шерстяные индекс 160 (после снижения цен в 1965 году), на хлопчатобумажные ткани — 175, на швейные изделия — 154, на трикотажные изделия — 170, на кожаную обувь — 164, резиновую обувь — 170.

По сравнению с уровнем розничных цен в капиталистических странах относительно высок уровень розничных цен в СССР на сахар (примерно в 3 раза выше), на масло животное, сыр, масло растительное и маргарин (в 2–3 раза), на рыбные консервы (в 3–3,5 раза), на вина виноградные (в 4–5 раз), на шоколад (в 10 раз), а из непродовольственных товаров на ткани из искусственного шелка (в 4–5 раз), трикотажные изделия (в 3–4 раза)”.

Як бачимо, купівельна спроможність совєтської зарплати значно нижча, ніж у не прихильних до комуністичної імперії країн.

В іншому місці читаємо:

“Уровень розничных цен на молочные продукты и масло животное, в особенности на сыр, в СССР относительно высок как по сравнению с ценами в России в 1913 году (по маслу животному — в 3 раза, по сыру — в 5–6 раз, по молоку — 2,8 раза), так и по сравнению с ценами в развитых капиталистических странах (по маслу животному по сравнению с ценами в США — 2,2 раза, в Англии — 3,3 раза, во Франции — 2,1 раза, в ФРГ — 2,4 раза; по сыру в сравнении с ценами в США — в 2 раза, в Англии — 3 раза, во Франции — 2,1 раза, в ФРГ — 2,5 раза и т.д.)”.

Особливо привертають увагу наступні ціни:

“…по сравнению с ценами в России в 1913 году цены на хлеб в СССР составляют 188 (1913 г. = 100)… По сравнению с ценами в 1913 году розничные цены на пиво в настоящее время выше в 2,5 раза”.

http://www.alexanderyakovlev.org/almanah/inside/almanah-doc/1015318

Іншими словами, якщо у їдальні кусочок хліба коштував найнижчу в СССР ціну – лише 1 (одну) копійку, то це все одно було у 2 рази дорожче, ніж у 1913 році.

Так навіть з “півкопійки” субсидувалася мілітаристська економіка совєтської імперії. Тому й не дивно, які кошти витрачалися на підготовку до нових авантюр на міжнародній арені.

До наведених показників купівельної спроможності рубля додамо статистику розподілу рівня зарплат серед совєтського населення:

“По расчётам НИИ труда прожиточный минимум соответствует [уровню] доходов в 40 рублей на душу, а доход в 65 рублей обеспечивает уровень достатка.

По данным специальных подсчётов распределения семей рабочих и служащих РСФСР по уровню доходов на члена семьи, выполненных вычислительным центром Госплана СССР по просьбе ЦЭНИИ при Госплане РСФСР, в 1963 году почти у 40% рабочих и служащих (с членами семей) доходы были ниже прожиточного минимума, примерно 35% — имели доходы от 41 до 65 рублей в расчете на душу”.

http://www.alexanderyakovlev.org/almanah/inside/almanah-doc/1015313

Отже, прожитковий мінімум – 40 рублів, але у 40% відсотків населення СССР прожитковий мінімум нижчий від мінімума, у 35% населення – формально вищий від мінімуму – 41-50-60 руб., але то рівень, який неможливо квліфікувати як рівень достатку, він дозволяє лише звести кінці з кінцями.

Тобто, 75% населення прозябало у повній злиденності.

І це при цінах на харчові продукти, які вищі від рівня 1913 року і у порівнянні з розвнутими країнами світу.

Ціни на продукцію тривалого користування були такими:

“Структура розничных цен на товары длительного пользования представляется в следующем виде (по товарам-представителям):
Vytoky-21-16

Чи міг совєтський трудівник, що мав зарплату 41 руб, чи навіть “рівень достатку” – 65 рублів, придбати шкаф для одягу, який коштував більше, від його місячної зарплати? І це при тому, що собівартість була в 2 рази (1,74) меншою!

То був рівень експлуатації совєтського трудівника.

Отже, зарплата і ціни були неспіврозмірні: ціни заплановано встановлено значно вищими від можливостей зарплати. Створити спокійний сімейний затишок в системі совєтської ідеологічної економіки було справою недосяжною.

То був той визиск, який мав забезпечити цю ідеологічну економіку для випуску мілітарної продукції, яка готувала новий виток “визвольних” воєн за встановлення світового панування комунізму. Нижче наведені офіційні показники, якими виявилися витрати на підготовку до війни:

Vytoky-21-17

Окрім цих витрат:

Vytoky-21-18

 

У повоєнний час створили атомну зброю. Її випробовування відбулося у серпні 1949 року. Вона теж робилася не безкоштовно:

“Военно-промышленный комплекс СССР, буквально высасывая все соки из народного хозяйства (например, первая атомная бомба стоила столько, сколько вся Отечественная война), сумел добиться равенства в ракетно-ядерных вооружениях с США…”.

М. Я. Лойберг. История экономики: Уч. пос. М., 1998. стр. 113.

Ядерна зброя, як бачимо, коштувала стільки, скільки коштувала вся війна.

Отже, за період у 10 років (1941-1949) Совєтський Союз провів дві “Вітчизняні” війни. Ядерну бомбу випробували влітку 1949 року, а 25 червня 1950 року КНДР за підтримки Москви здійснює агресію проти Південної Кореї. Починається Корейська війна, що триватиме до літа 1953 року…

Інші втрати, які постійно відбувалися протягом року:

Vytoky-21-19

Умови та рівень життя створювали ґрунт до тотальної корупції. На витоки цих явищ у перебудовчі роки вказували офіційні публікації:

“Но такие понятия, как порядочность, честность, принципиальность в годы сталинизма и застоя стали утрачиваться. Ржавчина разложения и перерождения всё больше разрасталась. В ряде партийных организаций были вскрыты факты нарушений партийной, государственной дисциплины, этики и морали, пьянства, хищения, взяточничества.

Последовательно проследить на документальном уровне зарождение и нарастание этих отрицательных явлений весьма затруднительно, ибо они в соответствии с общими традициями периода застоя замалчивались и в партийных документах, и в печати, и тем более в научных исследованиях. Можно, однако, сказать. что огромный вред морально-политической обстановке в стране наносился тем, что определённая часть руководителей оказалась заражена стяжательством, накопительством, стремлением “красиво пожить”…

В наиболее уродливых формах подобные процессы имели место в Узбекистане, Казахстане, Молдавии, Туркмении, Краснодарском крае, Ростовской области, в Москве и в некоторых других городах, а также в системе бывшего Министерства внешней торговли и Министерства внутренних дел СССР”. (Истоки застоя. На пороге кризиса: нарастание застойных явлений в партии и обществе.

Ин-т марксизма-ленинизма при ЦК КПСС. М. ИПЛ. 1990. Стр. 114).

Застійний стан та поступовий процес розвалу ідеологічної економіки привів до зливи листів, які трудящі направляли до редакцій газет, в урядові установи. В цих листах видно дійсний стан рівня заробітної плати працівників та розвитку економіки. Ось один з таких листів:

“Объясните мне, почему мы с мужем, получив высшее образование, не можем обеспечить свою семью даже необходимым. – пише у 1989 р. до газети “ИЗВЕСТИЯ” один з дописувачів цієї газети. – Я молодой специалист, работаю в дошкольном учреждении. Окончив медицинский институт, получаю 110 рублей, а модная осенняя куртка стоит 170 рублей. Как же одеть детей, себя, купить что-нибудь по хозяйству?” (“Известия”, № 98, 8 апреля 1989 г.).

Найбiльш вiдчутним за часiв СССР пiдвищення цiн вже у “перебудовчi” часи, яке отримало назву “павлiвського”, вiдбулося у квiтнi 1991 року. Цiни на харчовi товари виросли у 1,8-3,5 рази, що відчутно вдарило по споживчому кошику совєтського населення. Реальна зарплата по СССР продовжувала знижуватися i у порiвняннi з iншими розвинутими країнами у 1991 роцi була найнижчою.

Так, доля зарплати у валовому нацiональному продуктi (ВНП) i реальна зарплата в СССР у порiвняннi з iншими країнами, була наступною:

Vytoky-21-20

При такому рівні зарплати, маємо належно оцінити рівень витрат на придбання харчових продуктів в СССР, США і Великобританії (станом на 1988 рік):

Vytoky-21-21

Про рівень експлуатації “совєтского чєловєка” ми можемо судити з того, що в кінці 1990 року робітнику, щоб заробити на 1 кг хліба (в СССР) потрібно було працювати 12,6 хвилини, в США – 5,8 хвилин;

на 1 кг м’яса – 1 годину 29,8 хвилин (в США – 13 хвилин),

на кольоровий телевізор (совєтської “якості”) – 534 години 12 хвилин (в США – 31 годину),

на автомобіль – 4.961 годину (в США – 753 години).

Сучасні ідеєносії відновлення совєтської імперії постійно ведуть мову щодо низьких цін на харчові продукти, які були характерні для повсякденного життя в Совєтському Союзі.

Дійсно, зовнішня видимість низьких цін – неспростовна. Але при тому рівні заробітної плати навіть ці ціни були досить високими, оскільки відсоток витрат на харчові продукти стосовно до всієї заробітної плати був досить високим. Загалом, який був рівень цін у матеріалі далі.

 

Застій” в  У к р а ї н і

Важкi умови життя в СССР, у порiвняннi з розвинутими країнами, привели до постiйного зниження народжуваностi i зменшення природного приросту населення як в СССР, так i в Українi. Тому наведемо динамiку народжуваностi та природного приросту  по СССР i Українськiй ССР від 1913 року:

Vytoky-21-22

Загалом, за період з 1960 по 1975 рік народжуваність по СССР знизилась на 25%, а смертність збільшилась на 15%.

В Укр. ССР, від 1959-го до 1991 року, народжуваність зменшилась на 8,8%, смертність зросла на 4,4%. Такий стан демографії продовжився в наступний рік після проголошення незалежності (в 1992) рік. Природний приріст становив: /мінус/ -2,0%, а народжуваність зменшилась до 11,4%, у 1995 році народжуваність становила 9,6%, а природний приріст /мінус/ -5,8%. Кількість населення України скоротилося майже на 300 тис. чоловік і на 1 січня 1996 року становило 51,3 млн.осіб.

Взагалі, слід зазначити, що демографічний провал в Укр. ССР став характерною рисою життя мас практично одразу від часу приходу до влади більшовиків:

Vytoky-21-23

Пропуски даних на графіку – то відсутність совєтської статистики у проблемні для України роки. Ми лише можемо констатувати – демографічний провал розпочинається з років приходу до влади більшовиків і посилюється у роки індустріалізації промисловості, а згодом сільського господарства (колективізації).

Статистика – справа важлива. Вона неспростовно доводить: існуюча соціально-економічна криза успадкована Україною з часів її попереднього колоніального поневолення. У цей перiод деякі реальнi показники виробництва України у порiвнянні з плановими завданнями виявилися неспiвставними.

Так, у 1965 році, наукове видавництво Українська Енциклопедія опублікувало енциклопедичний том “Українська Радянська Соціалістична Республіка”. В ньому наведені наступні відомості, які сьогодні для нашого загалу практично невідомі:

“За розвіданими і прогнозними запасами НАФТИ на 1964 рік Республіка посідає одне з перших місць в СРСР. На Україні є ТРИ нафтогазоносні зони: Західна (Карпатська), Східна (Дніпровсько-Донецька западина, зх і пн околиці Донбасу) і Південна (Причорноморська западина і Крим). Найперспективнішою щодо нафтоносносні є Східна зона”. (стр. 297).

Стосовно видобутку ГАЗУ Енциклопедія повідомляє, що відкрите Шебелинське газове родовище – найбільше в Європі та унікальне за своїми даними (розташоване за 22 км на захід від м. Балаклії, площа 240 кв.км., запаси газу оцінюються приблизно 500 млрд. куб. метрів. Його частка в “союзному” видобутку газу у 1964 році становила 23%. (стр. 299). Енциклопедія далі інформує:

“Загальні прогнозні запасу газу на території УРСР, визначені до глибини 5 км, становлять 3,4 трильйони куб.м., з них у Дніпровсько-Донецькому басейні – 2,5 трильйони куб.м. Україна займає одне з провідних місць в СРСР за запасами та видобутком газу.

В Дніпровсько-Донецькому нафтогазоносному районі основним є Шебелинське родовище газу (Харківська обл) – друге за запасами в СРСР після Газлі в Узбекській РСР, одне з найбільших десяти родовищ світу, відкрите в 1950 р.”. (стр. 26).

На основі природних можливостей передбачалося виробити наступну кількість продукції на початок 80-х років (реальні показники у дужках мої. – РМ.):

“У 1980 році на Україні буде виплавлено приблизно 62 млн. тон чавуну (фактично у 1980 р. – 46,5), 75 млн.т. сталі (у 1980 – 53,7), виготовлено понад 60 млн т. прокату (у 1980 – 36,033 млн. т.).

Видобуток руди в УРСР у 1980 році передбачається довести до 160 млн. т. (у 1980 р. – 125,5 млн. т.).

Видобуток вугілля збільшиться з 172,1 млн т. у 1960 р. до 293 млн т. у 1980 р. (фактично у 1980 р. – 197,1 млн. т.), нафти відповідно з 2,2 млн. т. до 45 млн т.(реально у 1970 р. – 13,9 млн., план на 1975 р. – 17,5 млн. т., реально у 1980 р. – 7,5 млн. т.), виробництво газу з 14,3 млрд. куб. м. до 120 млрд куб.м. (план на 1975 р. – 62 млрд. куб. м., фактично у 1980 – 56 млрд. куб.м.).

Питома вага найекономічніших видів палива (нафти і газу) в паливному балансі України зросте з 12,9% у 1960 р. до 44% у 1980 р.”. (стр. 288).

Енциклопедія далі повідомляє:

“На Україні видобувається залізної руди майже стільки, як у США”. (с. 292).

Щоб громадяни України не знали, що є Україна, розмірів її власних багатств, потенційних можливостей будувати власний добробут, щоб їх свідомість, затуманена міражем величини імперії, завжди орієнтувалися лише на Москву, вже через 2 роки (!) в російськомовному перевиданні, здійсненого у 1967 році, плани розвитку індустрії та паливно-енергетичної галузі України вже відсутні! Відсутня також характеристика можливостей видобування Україною нафти у кількості 45 млн. тонн і газу – 120 млрд. куб. м. на рік. Зникла характеристака їх величини, що поклади нафти і газу в Україні займають одне з перших місць в СССР.

В наступних виданнях, наприклад, в Енциклопедичному довіднику “Украинская Советская Социалистическая Республика”, видання 1987 року, відомості щодо нафти і газу подаються у формі наявності, загальних рисах, які начебто незначні:

“Всего на территории Украины выявлено 43 нефтяных, 114 газовых месторождений. Они сосредоточены в трех регионах. Крупнейшей является Днепровско-Донецкая нефтегазоносная область, площадь которой составляет 115 тыс. кв.км”. (стр. 63). (Дивись мапу):

Vytoky-21-24

Наведена характеристика начебто незначних газо-нафтових покладів у такій собі спосіб, як «всего», серед яких названо також таку собі “Днепровско-Донецкую нефтегазоносная область”, взагалі викликає здивування: ота така собі «область» має 115 тисяч кв. км. Вона більша ніж територія Болгарії (110 тис. кв. км) або колишня ГДР (108 тис. кв. км.). При всій території України у 603,7 тисяч кв. км. Окрім цієї «області» є ж ще два інших регіони Західна і Причорноморська!

Так ми ж плаваємо на покладах газу і нафти! Майже як Саудівська Аравія!

То як, можна було б сподіватись, розвивалась ця галузь нашої економіки?

Енциклопедичний довідник (1987 року) повідомляє:

“В годы десятой (1976-80) пятилетки добыча нефти в УССР несколько снизилась, поскольку она опережала прирост разведанных месторождений”. (стр. 179).

Ось тут маємо неповторний образ вміння жонглювати поняттями.

Існувала потреба приховати процес зупинення розвитку української газо-нафтової галузі і «спеціалісти» від пропаганди вигадали формулу:

“добыча… снизилась, поскольку… опережала…”.

Рiчна потреба України в нафтi становить близько 36 млн. тон, а газу – близько 100 млрд. куб. метрiв! І ми вже знаємо: Україна за прогнозними запасами нафти, планам розвитку цієї галузі, спроможна видобувати 45 (сорок п’ять) млн. тон нафти і 120 млрд куб. метрів газу! І це мало відбутися до 1980 року!

То хто винний в тому, що Україна скоротила своє виробництво нафти і газу вже у 1970 році, а у наступні десятиліття стабільно знижувала той видобуток?

Відповідь на це питання, як не дивно, теж є. Так, Енциклопедичний довідник 1965 року наводить наступні дані:

“Переважний обсяг видобутку газу (71%) припадав у 1964 році на східні області України, і передусім на Шебелинське родовище, частка якого в союзному видобутку газу становила 23%”.

Київ. 1965. стр. 299.

Поряд з цим родовищем у 500 млрд. куб.м. газу, у 1948 році, як пише довідник, “відкрито нові горизонти природного газу на Дашавському, Опарському, Битківському (його запаси – близько 40 млрд.куб.м.) родовищах…” (У перевиданні 1967 року ці кількісні показники даного родовища – 40 млрд. куб.м. – вже відсутні!).

Далі досить важлива констатація відповідної інформації:

“У 1948 році введено в дію потужний магістральний газопровід Дашава-Київ, продовжений у 1951 році до Москви”. (Київ. 1965. стр. 299).

Vytoky-21-25

Ось куди пішли мільярди куб. метрів українського газу!

На Москву! А подібних “мощных газомагистралей” на Москву, як вказують мапи, проведено не меньше трьох: з Дашави на Москву і два з Шебелинки! (Ще два йдуть з Дашави на Мінськ і на Польщу):

Vytoky-21-26

Зрозуміло, що при так званій неперспективності пластів “мощные газомагистрали” на Москву не були б споруджені так швидко: за три роки до Москви!

Одним словом, Москва спустошувала наші поклади і висмоктувала паливо з України, а нам сьогодні – плати Росії за нафту, а Туркменії за газ! I це в той час, коли у 1984 році витрати газу в самій Україні на комунально-побутові потреби становили всього 10 млрд куб. м. (Див.: Енциклопедический справочник “УССР”, Киев. 1987. стр. 179).

Таким чином, з 500 млрд. куб. м. газу в Шебелинці, звідки 2 (два) потужних газоводи йдуть на Москву, а також з 40 млрд. куб. м. газу Битківського газородовища (з усіх запасів газу, які визначені в 3.400 млрд. куб. м.), Україна у 1984 році отримала на комунально-побутові потреби лише 10 млрд. куб. м. газу!

Що ж загалом отримала Україна, коли “несколько снизились” рівні видобутку нафти і газу?

Сьогодні ми знаємо, що стоїть за словами “несколько снизились” і наскільки це сталося. Якщо за часів П.Ю.Шелеста, у травні 1972 року знятого Москвою з посади Першого секретаря ЦК КПУ, начебто як “націоналіста”, Україна збільшила видобудок нафти у 1970 році до 13,9 млн.т., а газу – до 60,9 млрд куб.м. (між іншим, відома нафтова країна – Румунія, у 1966 році видобувала нафти 12,8 млн. т., а газу 14,1 млрд. куб. м.), то з часу приходу до влади у Києві “вірного сина Москви” – В.В.Щербицького, “всё стало на свои места”:

“Дальнейшее развитие газовой промышленности республики осуществляется в соответствии с основными положениями Энергетической программы СССР”. (Енц. cпр. “УССР”. К. 1987. стр. 179).

В результаті – видобудок нафти, замість досягти показника в 45 млн. т., скоротився до 7,5 млн.т.(у 1980 р.), а у 1990 р. до 5,3 млн.тонн. Видобудок газу зменшувався і дійшов до 56,7 млрд куб.м. (у 1980 р.) і 28,1 млрд куб м. (у 1990 р.).

В кінці 1991 року, в грудні 1991 року, коли Україна проголосувала за Незалежність, тобто за те, щоб стати хазяїном своїх багатств, ці показники розвитку України в СССР стали ще нижчими: нафти – 4,9 млн.т., газу – 24,3 млрд. куб. м.!

Так творилася імперська економіка! Україну цілеспрямовано виводили на рівень енергозалежної «території», яка повністю мала бути залежною від Москви.

Тому існуюча соціально-економічна криза успадкована Україною з часів її попереднього колоніального стану.

Реальну картину динаміки видобутку газу і нафти в Україні ми можемо спостерігати з наступного графіка (вказано ПЛАНОВІ завдання та їх РЕАЛЬНЕ виконання):

Vytoky-21-27

Противники нашої Державності докладають максимум зусиль, щоб довести нам, що українська самостійність – то зовсім погано, бо про нас гарно піклувалася совєтська імперія і нам було добре у колоніальному ярмі.

Ось, наприклад, комуно-імперська публікація діаграми з видобутку нафти в Україні у роки 1990-му (ще в Укр. ССР) і у період 2006-2012 роки:

Vytoky-21-28

Це є один з методів підступної пропагандивної політики комуно-імперської пропаганди – тонка гра статистичними показниками. Звернемо увагу: їх надають лише за період Незалежності України, де вони є нижчими від показників часу бездержавності. На цій основі нам прагнуть довести, що всі проблеми – то Незалежність України. Нам прагнуть створити враження, що “СССР – то потєряний рай”.

Імперська гра статистичними показниками – не поодиноке явище. В імперській пропаганді воно повсюдне. Так, наприклад, ведучи мову про кризовий стан економіки в Україні перший секретар ЦК КПУ у своїй публікації заявляє:

“…каждый наш читатель сможет наглядно себе представить, в каком направлении в три этапа трансформировалась модель украинской капиталистической экономики за годы независимости…”.

(“Пульс”. Информационно–аналитический БЮЛЛЕТЕНЬ. № 3. 2013. Стр. 2)

Тобто, нам кажуть, що краще було в Укр. ССР, ніж “за годы независимости”.

Взагалі, у нас ще відсутня «капіталістична» економіка – поглиблюється криза совєтської ідеологічної економіки. Ідеєносії московської імперії в нинішній Україні докладають зусилля, щоб ту економіку зберегти для імперії, блокують розвиток приватної власності, напрямок становлення і будівництва української економіки.

Як приклад штучних перепонів у творенні нашої національної економіки у пропонованому дослідженні ми надаємо показники не тільки від часу Незалежності, а також ті, що безпосередньо передували Незалежності. З них ми реально маємо можливості бачити початок процесу розвалу совєтської ідеологічної економіки, тої кризи, яку Україна успадкувала від свого бездержавного стану.

Поєднаємо наш і комуно-імперський графіки, щодо видобутку нафти (повний графік надано раніше, де вказано план видобутку, який мав бути 45 млн. тон):

Vytoky-21-29

Vytoky-21-30

Криза, як бачимо, досить давня і далеко не від часу Української Незалежності.

То звідки йде криза? Які політичні функціонери, носії якої ідеології продовжували залишатися в Незалежній Україні при владі? Чи при владі ті, хто прагнув будувати Україну, чи залишилися носії ідеї імперії?

Які політичні сили прагнуть ліквідувати Українську самостійність?

Вони досить відомі, навіть в умовах відповідної політичної мімікрії.

Проблема не в “українській самостійності” – вона в тому, що українська самостійність продовжує борсатися в кайданах совєтської ідеологічної економіки, пропаганди та ідеології, а її самостійність придушуватися носіями ідеї імперії.

6 квітня 2018 року, на сесії Верховної Ради України, прем’єр-міністр України даючи характеристику необхідності розвивати енергетичну безпеку України, зокрема, сказав:

11:11:42: знаєте, питання енергетичної безпеки України – питання надзвичайно серйозної ваги. Я вважаю… не я вважаю, фахівці вважають: Україна – газова країна, у нас поклади газу другі, треті в Європі по розмірам, по обсягам. І ми кожного року і ми кожного року, точніше, наші правителі їздили до Москви, прихиляли коліно, голову і все інше для того, щоби отримати якісь там поблажки по постачанню газу від Росії до України і саме головне – взамін на нашу незалежність і нашу свободу. В той час, коли поклади українського газу не розроблялися і все, все, що стосувалося можливості добування газу в Україні, знищувалося.

Що стосується нашої політики, ми сьогодні говоримо, і не тільки говоримо, а робимо, умови, при яких обсяг добичі українського газу буде зростати не менше мільярду на рік”.

Подібна проблема стосувалася не тільки газо-нафтової галузі.

Окрім цього, у 1960 році Україна виробляла наступну кількість відповідної продукції (у порівнянні з Росією):

Vytoky-21-31

Співставимо вагу Росії і України у виробництві іншої сировинної продукції:

Vytoky-21-32

Не слід забувати – територіальний відсоток України до Росії – 3,54%, а також те, що РСФСР у 28, а за населенням – у 2,8 рази більша за Україну. Але, по деяким показникам (чавун у 1960 р.) ці 3,5% території становили 112,5% рівня Росії.

За виплавкою сталі, чавуну, прокату, видобутку залізної руди і природного газу Україна в 1966 році займала перше місце в Європі. За видобутком вугілля і залізної руди, виробництва чавуну і сталі на душу населення Україна випередила не лише найбільші країни Європи, а й США. (Див.: Український Радянський Енциклопедичний Словник.

т. 3. Київ. 1968. стр. 572).

У 1970 році Україна виробляла 138 млрд. квт/год. електроенергії, тобто більше, ніж у Франції, видобувала 59 млрд. куб. метрів природного газу, що значно перевищувало виробництво Англії, Франції, Західної Німеччини разом узятих, сталі виробляла 46,4 млн. тонн – майже стільки, скільки виплавляли Англія і Франція разом узяті. Виробництво цукру в Україні у 1969 році досягло 6,4 млн. тонн, значно більше, ніж виробляли США і Англія разом узяті.

Одним словом, Україна, яка у 1970 р. налічувала 47 млн. осіб населення, виробляла цукру більше, ніж 260 млн. населення США та Англії; добувала газу більше, ніж 170 млн. населення трьох держав – Англії, Франції та Західної Німеччини; виробляла сталі більше, ніж 260 млн. населення Англії та США.

Співставимо виробництво на душу населення по деяких країнах світу:

Vytoky-21-33

Отже, в Україні видобувалося 2 тони 300 кг залізної руди на душу населення – більше, ніж у будь-якій країні світу (у США – 228 кг), давалося на-гора майже 4 тони (3 т. 700 кг) вугілля – більше, ніж у США.

Таким чином, на 1 (одну) особу свого населення Україна виробляла більше, ніж передові країни Заходу і у виробництві на душу населення була попереду не тільки із Європою або США, а й з Російською Федерацією.

Ось що таке УКРАЇНА!

Як бачимо, виробленого вугілля, чавуну, сталі, загалом заліза на душу населення в Україні більш, ніж достатньо.

Що ж оця потужна індустрія України виробляла для українського населення?

Звідси наступні питання: що ми тут, в Укр. ССР, мали з тієї кількості виробленої для імперії сировини? Чи жила ми тоді на рівні країн Європи або як США?

Необхідно мати відповідь. Безумовно, висвіти все неможливо – лише деякі достатньо показові факти. Спочатку деякі показники по СССР.

Певним прикладом нам може стати висвітлення забезпечення населення продукцією тривалого користування.

Наприклад, кількість велосипедів на 1.000 осіб у 1940 р. в СССР – 1,3 штуки, через 17 років, у 1957 році – 16,3 штуки. То кількість на тисячу осіб. Тобто – їх немає!

Тепер по Україні.

Населення Укр. ССР на 1 січня 1961 року – 43.091.000 осіб.

На цю кількість населення потужна індустріальна могутність совєтської імперії в Укр. ССР виробляла наступну кількість велосипедів:

Vytoky-21-34

На 1 січня 1964 року населення Укр. ССР було наступним (тис. осіб):

Vytoky-21-35

Споглянемо на забезпеченність нас телевізорами:

Vytoky-21-36

Таким чином, у 1963 році з 45 млн. жителів Укр. ССР телевізори мали лише 1 млн. 757 тисяч осіб. Гарні досягнення…

У жовтні 1964 року повалено “волюнтаристське” правління Н.С. Хрущова. Незважаючи на індустріальний потенціал совєтської імперії, забезпеченість населення продукцією культурно-побутового і господарського призначення на кожні 100 сімей і 1000 осіб населення продовжувала залишатися надто низькою:

Vytoky-21-37

Як зазначалося, за видобутком вугілля, залізної руди, виробництва чавуну і сталі _на душу населення Україна випередила не лише найбільші країни Європи, а також США і Росію! Це досить широко висвітлювалося у пресі Укр. ССР за часів Першого секретаря ЦК КПУ П. Ю. Шелеста.

Це викликало незадоволення у Москві. П.Шелеста усунуто з посади. Поширювалося теза, що Петра Шелеста зняли як “націоналіста”, оскільки начебто “выпячивал” важливість України.

Безумовно, повалення П. Шелеста мало іншу причину.

Лише таке питання: чи потрібно було 47 мільйонам українського населення добувати на ДУШУ (у тому числі і на немовлят) стільки “заліза”, скільки його добували 110 млн. Англії і Франції, або 200 млн. населення США?

Для кого було потрібно вигрібати в такій необмеженій кількості українські природні копалини?

На кого (чи – на що?) працювали наші українські трудівники, виробляючи на душу населення продукції більше, ніж її виробляли найбільші економічні потуги світу разом узяті?

Ось за що зняли “націоналіста” П.Шелеста: він практично привідкрив завісу рівня експлуатації України, розкрив рівень економічного виснаження, викрив розміри експлуатації людських і природних ресурсів України, висвітив те, що в умовах створеного пропагандою образу потужної індустріальої імперії, населення Укр. ССР нічого не отримувало для покращання свого матеріального добробуту!

Якщо таку масу виробленого багатства за 30 років викопали і висмоктали – то для кого нас, громадян України, Українців, так нещадно пограбували?

Так було за часів совєтської імперії.

Екстраполюємо це минуле на наше сьогодення: хто вже в роки відновленої Української Державності, виходці з якої «передової» ідеології та її владних структур до останнього часу продовжували висмоктувати та вичерпувати українські природні копалини, вивозити їх через прозорі кордони, діряві митниці, знесилювати цим наш людський потенціал своєю антинаціональною та антидержавною політикою, одночасно звинувачуючи невідомо кого у проведенні “насильственной украинизации”, поглибленні злиденного стану громадян України, одночасно лякаючи маси українського населення засвоєними ними за часів совєтської імперії ідеологічними поняттями, які нині начебто стосуються “наявної буржуазно-націоналістичної держави” ?

Чи не зрозуміло, чий виконується політико-економічний стратегічний напрям, аби поставити Україну на коліна, щоб вона відмовилася від Незалежності, щоб знову стала частиною Московської Імперії?

Нам слід бачити: зовсім не випадково саме у Криму, зі Східних областей, в тому числі – Харківської, де найпотужніші шари нафтогазоносних регіонів України (від яких у Верховній Раді свого часу перебувало найбільше депутатів від КПСС), на основі штучно влаштованої загальноукраїнської політико-економічної кризи, найсильніше звучали звинувачення щодо України про її так звану самоізоляцію і вимоги відновити СССР?

Для Москви утримання пiд своїм контролем поневоленi нацiї, мали i мають важливе геополітичне значення. Їх у 1923 році, на ХII з‘їздi РКП(б), визначив І.Сталiн. Він вказав, що “ранее угнетенные национальности занимают наиболее нужные для хозяйственного развития районы и наиболее важные с точки зрения военной стратегии пункты…”.

И.Сталин. Соч. т. 5. стр. 238.

З ропадом СССР, втрата Москвою можливостей експлуатацiї чужого “людського матеріалу” i матерiальних ресурсiв завжди хвилювала сучасних iмперошовiнiстiв. Так, в газетi “ПРАВДА”, 19 квiтня 1995 року, констатувалося, що стався “откол от России 130 миллионов братского населения”, що вiдбулася втрата “необходимых для её экономики ресурсов, производственного потенциала, пространств и рынков”.

(Сергей КАРА-МУРЗА. Воссоздание Союза – в чём корень проблемы?

“ПРАВДА”, № 72, 19 апреля 1995 г. стр. 3)

Звернемо увагу – констатовано з жалем: “откол от Росії 130 миллионов”.

Але Казахстан, Грузія, Азербайджан, Україна – то не Росія. То інші народи, їх території, а тепер – Держави. Ми бачимо – для Росiї, для “её” економіки, нашi, українськi, інші чужі багатства, дуже потрібні. Потреба контролю над “важными с точки зрения военной стратегии пункты” (потрібен Севастополь, Крим, Бесарабія). Потреба у 130 мiльйонах людських ресурсів для Росії, річ значно важливіша, ніж брати до уваги якісь прагнення народів до своєї свободи, побудови власного добробуту!

Вже у 1992 році в публікаціях кримських інформаційних матеріалів розгорнуто досить широку протиукраїнську антидержавну пропаганду. Від тих часів там готувався заколот проти Державності України. Так, наприклад, в газеті “Республика Крым” (№ 7, квітень 1992 року) опубліковано мапу “Новоросії”, до якої залучено не тільки певні області України, а також вся територія Молдови:

Vytoky-21-38

Чуже багатство потрiбне Росiйськiй державi для пiдняття власного авторитету, посилення своєї мiлiтарної потуги у проведенні загарбницької полiтики.

Нам весь час пропонували начебто нову форму експлуатації наших природних ресурсів – так званий єдиний ЄЕП, Митний, чи якийсь Євразійський союзи.

Подібні заколисуючі форми існування імперії – то нова форма національного і економічного гноблення в інтересах імперського центру.

Достатньо співставити мапу корисних копалень України, де знаходяться їх потужні поклади, і накласти на неї контури “Новороссії”, щоб одразу ставало зрозумілим, що саме там перебувають імпероорієнтовані кадри влади, які сприяють викачуванню палива з України “по мощных газомагистралях” в напрямку Москви (див. наведені мапи). Одночасно стає зрозумілим, хто і чому прагнув відірвати наші нафто-газоносні регіони і приєднати їх до колишньої метрополії

Разом зі зниженням виробництва, поглиблювалася житлова криза: кількість побудованих квартир суттєво знижувалася і в рік перед грудневим Референдумом про Незалежність України стала найнижчою за всі попередні роки.

Динаміка побудови квартир в Укр. ССР була такою:

Vytoky-21-39

Щорічна динаміка будівництва квартир по Укр. ССР:

Vytoky-21-40

Падіння будівництва квартир в Укр. ССР продовжило свій спад і в наступні роки після відновлення Державності України. Це зниження також явно штучне:

Vytoky-21-41

Для порівняння динаміка будівництва квартир по деяких країнах світу:

Vytoky-21-42

В Енциклопедичному словнику видавництва Русского Бібліографічного Інституту “ГРАНАТ”, 7 видання, перероблене, т. 41, (рік видання не вказано приблизно 1928-й, коли в СССР розгорталася “добровільна” колективізація), наведено опис розвитку тваринної промисловості у США:

“Большую роль в развитии молочной промышленности сыграла механизация процессов переработки молока. Первый сепаратор, вывезенный из Англии, был введён в 1879 году. Это был поворотный момент… Немалое значение в молочном хоз-ве США играет молочная дойка.

Скотные дворы организованы преимущественно в виде больших, светлых и достаточно тёплых построек с раздельным содержанием коров. (Підкреслено мною. – РМ)

Подача кормов, подготовка кормов высоко механизированы. Это всё делает американское молочное хозяйство высоко капиталоинтенсивным соответственно с высокой доходностью”.

У нас творили комуналки, у малих перенаселених квартирах люди вимушені були спати сидячи. А там, у них, у 1928 році, навіть корови вже мали власну окрему квартиру…

У роки “перебудови” житлова криза (і не тільки) поглиблювалася. Зменшення виробництва вело до розриву зв’язкiв мiж протилежними кiнцями iмперiї, який здiйснювався не стільки по полiтичним i нацiонально-визвольним причинам, а за вiдсутнiстю достатньої кiлькостi виробленої продукцiї, через поглиблення кризи совєтської ідеологічної економіки. Про це ми читаємо в статистичних довiдниках, виданих за часiв СССР:

“Продолжали иметь место неритмичность производства, серьёзные недостатки в выполнении плана по номенклатуре и качеству продукции, поставок по договорам. Недостаточно использовались резервы производства, допускались потери и перерасход материальных ресурсов. Не в полной мере удовлетворялся спрос населения на товары и услуги”. (См.: СССР в цифрах в 1986 году. Краткий

статистический сборник. М. 1987. стр. 42).

Виробництво м’яса в Україні стоїть майже на місці, зростає надзвичайно повільно – з 3.068 тис. тон у 1976 р. до 4.430 тис. т. у 1989 р. Наступне зниження – до 4.358 тис. т. (у 1990 р.) і 4.029 тис. тон (у 1991 р.). Безумовно, зменшення виробництва не могло вести до зростання купівельної спроможності населення: йде зростання не лише цiн, а й загальне падіння совєтської економiки. То – та криза, яка буде успадкована Україною пiсля проголошення Незалежностi.

Таким чином, саме економічна криза привела до загострення суспiльно-полiтичного стану i вела до розпаду СССР.

Широкі маси не могли миритися зі сваволею московської імперії: почався розвал совєтського військового блоку – перестав існувати військовий Варшавський договір. У колишніх країнах совєтського блоку до влади приходять представники демократичних сил.

В самому Совєтському Союзі розпочався розпад КПСС – від неї відійшли компартії Латвії, Литви, компартії інших республік.

У 1990 році від СССР відійшла Литва, за нею Латвія та Естонія.

24 серпня 1991 року відновлення Державності проголосила Україна.

З проголошенням незалежності України стало зрозуміло, що для Совєтського Союзу наступили останні дні його існування. Він продовжував ще існувати, але України в ньому вже не було.

12 грудня 1991 року, о 13 год. 28 хв. 31 секунду, зі складу СССР вийшла Росія, денонсуючи рішенням свого парламенту Союзний договір 1922 року.

СССР перестав існувати.

Не випадково в Заяві керівників трьох Держав – Білорусії, Росії і України від 8 грудня 1991 року мовилося наступне:

“…недалекоглядна політика Центру призвела до глибокої економічної і політичної кризи, до розвалу виробництва, КАТАСТРОФIЧНОГО зниження життєвого рівня практично ВСIХ верств суспільства”. (“Вечірній Київ”, № 235, 10 грудня 1991 р.)

Забавно сьогодні слухати виступи депутатів від iнтерімперії стосовно тяжкої долі трудівників України, про падіння народжуваності та природного приросту населення в Україні, їх галас стосовно вимирання народу України, до якого начебто привела “самостійность”: де вони були, коли “советский народ” замість хліба отримував “Продовольственную программу”, коли замість магазинів, повних товару, “советский народ” бачив “падение звезд” на широкі груди партійно-совєтських вождів.

ВИСНОВОК

Проголошення Акту про Незалежнiсть України та пiдтвердження його на Референдумi 1-го грудня 1991 року відновив Українську Державу. Ця подiя стала одним з найважливіших подій ХХ століття: на світовій арені з’явилася державність 52-мільйонного народу, який до цього часу був у політичній і економічній залежності від імперського центру.

Український народ вступив у епоху державотворення.

Здобуття Незалежності не означає автоматичного звільнення України від внутрішніх кайданів колоніалізму, переходу України від колоніальної залежності до суверенності, а Української Нації – від стану підневільного стану до Державного.

Шлях до відновлення державності не є легкий.

Цей процес яскраво проявився за часів Українського козацтва.

У ХVI столiттi козаки Запорiжжя починають впливати на розвиток мiжнародних справ. Починаючи вiд укрiплень i засiк на Запорiжжi, козацтво з часом утворило особливий вiйськовий i державний устрiй, що сформував пiд час нацiонально-визвольної боротьби Українську Козацьку державу.

Найвищим рiвнем виходу України на мiжнародну арену був перiод за часiв гетьманування Богдана Хмельницького.

Україна ХVII i ХVIII столiть не мала часу на мирну вiдбудову: вона вела велику боротьбу за свою незалежнiсть, практично з вiдсутнiстю союзникiв – навкруги були лише держави, що мрiяли панувати над всiєю Україною.

Потім настав час повстання Коліївщини, під час якого відбулося відновлення Української Державності у вигляді Гетьманату. Нову державу придушено підступним військовим ударом Російської імперії.

Наступна боротьба розпочалася у березні 1917 року і подальшим утворенням Української Народної Республіки. Боротьба УНР тривала до кінця 1920 року.

З поразкою визвольних змагань на початку 1920-х років, національна визвольна боротьба в Україні не припинилася.

У 1939 році відбулося проголошення Державності Карпатської України.

30 червня 1941 року оприлюднено Акт відновлення Державності України. Цю новоутворену державу повалили гітлерівські окупанти України.

Сьогодні Україна, на відміну від імперських амбіцій Москви, прагне не до усвідомлення своєї величі від власних розмірів, а відновити права Української Нації з метою якнайшвидше досягти високого рівня свого культурного та економічного розвитку.

Перехід від колоніального стану до Незалежності має свою суспільно-політичну закономірність: поки переважна частина населення України не усвідомить, що наш культурний розвиток і добробут прямопропорційно залежить від нашої національної свідомості, від розуміння потреби самим господарювати на власній землі, тобто від можливостей формування керівництва уряду українських державників, немає гарантій, що до того часу Україна не стане все глибше поринати в прірву свого небуття. Такому процесу

Виходу мас зі свого колоніального поневолення є процес проблематичний. Йому заважає внутрішній кадровий корпус прихільників імперії та тої частини суспільства, які по своєму менталітету і світогляду продовжують залишатися на позиції прихильників імперії. Виходу з колонільного стану у всіх своїх можливих варіантах і сценаріях заважатиме політика імперської Росії.

Спостерігаючи сьогодні дії “динозаврів первісного лісу” та їх вождів – противників Державності України, невільно згадуються слова Великого Кобзаря:

Vytoky-21-43

Криза, навіть найглибша, – то фактор не постійний, це категорія тимчасова. В той же час категорія держава – це фактор постійний, який (на що вказує практика світового досвіду) сприяє прогресивному розвитку кожної вільної нації.

Вся минула українська історія, формування і розвиток її економіки вказують нам, що для укріплення Незалежності України потрібен не тільки Синьо-Жовтий Прапор: потрібно не тільки будувати якийсь один нафтовий термінал в Одесі, чи, наприклад, розвивати і освоювати власні нафто-газоносні.

Потрібно починати будувати власну державу на всіх напрямках!

Чи здатний на це неоколоніалістичний, імпероорієнтований режим?

Процес заміни владних колоніальних структур від функціонерів колоніалізму до представників державної нації, поряд з усвідомленням неминучості періоду переходу від стану поневолення до свободи тривалий. Він буде тим динамічнішим, повнішим і коротшим, чим точніше ми уявлятимемо собі, якими підійшли ми до української незалежності.

Прискоренню державотворення заважає криза політична і економічна, яку ми, розуміючи її причину і глибину, будемо здатні швидко подолати.

Наше у нашому часовому просторі відсутнє. Воно існує лише у вигляді образу уяви кожного з нас.

Те реальне «світле майбутнє» існує у нинішньому нашому сьогоденні – як ми його собі побудуємо сьогодні, таким воно виявиться реальним для наступного покоління у майбутньому.

Сьогодні нам слід добре давати собі звіт у наступному: не дасть нам живої води, не відродить життя, не вдихне у легені свіжого повітря отруйний подих тлінного духу, який несе в Україну море мертвої “гнилої води”.

 

 

Роман МАТУЗКО

 

Підготовлено відповідно до плану занять Культурно-освітнього центру неформальної освіти Центрального будинку офіцерів ЗСУ в системі воєнно-ідеологічної підготовки офіцерського складу

Редакційна колегія:

полковник Є.Ю. Блискун, майор С. М. Корня, В.М. Карпенко, Р.І. Матузко

 

Перегляди:231
Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Інші видання:
"Народні казки про тварин". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Велика розмальовка до "Український народних казок про тварин"     Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Василь ТИМКІВ, Олена ПОДРУЧНА "Словник музичних термінів"     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”