Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Просто читайте
Натискайте
"Читальня-Книжкова полиця"
і просто скачуйте книги
у форматах
Pdf або Doc
Читайте і насолоджуйтесь)
baner-korekta-2019
ХХ Міжнародний промисловий форум. 16-19 листопада (МВЦ на “Лівобережній”)
Ігор Вітик – Україна у вирі боротьби за незалежність (історична публіцистика)
Василь Тимків – Тонкі аспекти державного управління
Роман МАТУЗКО – Московська імперія vs Українська держава
Василь ШВИДКИЙ – погляд в історію
Олексій Карпенко – графіка: історична тематика

ЗМІСТ

Вступ

  1. Хмельниччина (1648-1657 рр.) Утворення української козацько-гетьманської держави
  1. Україна у часи Руїни і Гетьманства Івана МАЗЕПИ
  2. Знищення Російським самодержавством української державності

Висновок

 

Рекомендована література

  1. Андрусяк М. Гетьман Іван Мазепа як культурний діяч. – К.: “Обереги”, 1991.
  2. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К.: Дніпро, 1991.
  3. Аркас М. Історія України-Русі. – К., 1990.
  4. Баран В.К., Грицак Я.Й., Ісаєвич Я.Й. та ін. Історія України. – Львів, 1996.
  5. Бойко О.Д. Історія України. Посібник для студентів вузів. – К., 1999.
  6. Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа: Життя пориви великого гетьмана. – Н.: 1991.
  7. 7. Васильєва Р., Смолка А. Соціально-економічна політика Б.Хмельницького // Економіка України. – 1995. № 11.
  8. Велика історія України. – Т.2. – К., 1993.
  9. Гвоздик-Пріцак Л. Економіка і політична візія Б.Хмельницького та її реалізація в державі Військо Запорозьке. – К., 1999.
  10. 10. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К.– Л. 1913.
  11. Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. – К., 1991.
  12. 12. Дещинський Л., Панюк А Міжнародні відносини України: історія і сучасність. – Львів, 2001.
  13. Дещинський Л.Є., Гаврилів І.О., Цубов Л.В., Іващук С.О. Курс лекцій з історії України та її державності. – Львів, 2000.
  14. 14. Дорошенко Д. Нарис історії України. – Львів, 1991.
  15. Життя і пориви великого гетьмана. – Н.: “Свенас”, 1991.
  16. Ефименко А. История украинского народа. – К., 1990.
  17. Іван Мазепа. – Худ: Веселка, 1992.
  18. Історія Русів. – К., 1991.
  19. 19. Історія України. Навчальний посібник. Друге вид. За ред. Алексєєва Ю.М. – Львів, 2000.
  20. 20. Історія України. Посібник. За ред. Темка Г.Д., Тупчієва Л.С. – К., 2001.
  21. Історичні постаті України: Історичні нариси – Одеса: Маяк, 1993.
  22. Козацькі ватажки та гетьмани України. – Львів, 1991.
  23. Костомаров М. Історія України в життєписах визначних її діячів. – Львів, 1918.
  24. 24. Крип’якевич І. Історія України. – Львів, 1990.
  25. Крип’якевич І. Історія України. – Львів, 1990.
  26. Крип’якевич І., Гнаткевич Б., Стефанів З. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.) – Львів, 1992.
  27. Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик (1672 – 1742) його життя і доля. –К.: Дніпро, 1991.
  28. Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. З історії української державності. – К., 1992.
  29. 29. Курс лекцій з історії України та її державності. За науковою редакцією Дещинського Л.Є. – Львів, 1999.
  30. Павленко С. Загибель Батурина 2 листопада 1708 року – Чернігів, 1994.
  31. 31. Полонська-Василенко Н. Історія України. Т.2. – К., 1993.
  32. Різниченко Р. Пилип Орлик. (Гетьман – емігрант). Його життя й діяльність. – Київ, 1918.
  33. 33. Сергійчук В. Армія Богдана Хмельницького. – К., 1996.
  34. 34. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет. Друге видання. – К., 1995.
  35. 35. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. Хроніка життя та діяльності. – К., 1994.
  36. Субтельний О. Україна Історія. – К., 1992.
  37. Хоткевич Г. Два гетьмани. – К.: Дніпро, 1991.
  38. Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. Т.3. – Львів, 1992

 

1.ХМЕЛЬНИЧЧИНА (1648–1657 рр.). УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКО-ГЕТЬМАНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ.

Національно-визвольна війна українського народу під проводом гетьмана Б.Хмельницького стала переломною подією не тільки вітчизняної, але і європейської історії. Виникла унікальна Українська козацько-гетьманська держава, хоч і не на всій етнічній території, з оригінальним адміністративно-територіальним устроєм, новими соціально-економічними відносинами; змінилася і розстановка сил на континенті.

1.1. Причини, початок і хід національно-визвольної війни українського народу в 1648–1649 рр. Зборівський

Придушивши селянсько-козацькі повстання у 30-х роках, магнатсько-шляхетська Польща значно посилила наступ на українські землі. Непомірно зростали латифундії (величезні земельні володіння), швидкими темпами поширювалася фільварково–панщинна система господарювання, посилились експлуатація селян, утиски козаків і козацької старшини.

Головні важелі політичного та економічного життя в Україні зосереджувалися в руках поляків. Здійснювалася дискримінація української мови, освіти, культури. Панування польських магнатів і шляхти зміцнювалося за допомогою зростаючого насадження католицизму, полонізації українського населення. Скрізь будувалися костели, кляштори (монастирі), активно діяли єзуїти, масово закривалися православні церкви і монастирі.

Жорстока, шовіністична, колонізаторська політика спричинила національно-визвольну війну українського народу, яка розпочалася у 1648 р. і яку очолив Богдан-Зиновій Хмельницький. З великою енергією Б.Хмельницький розгорнув діяльність по підготовці збройного повстання. З цією метою, зокрема, розіслав козаків-агентів у воєводства, заручився підтримкою кримського хана Іслам-Гірея. Це був союз непопулярний, проте забезпечував тил і суттєво допомагав кіннотою.

Довідавшись про повстання на Запоріжжі, польський уряд направив проти козаків військо. Його командуючі коронний (головнокомандуючий) і польний (заступник коронного) гетьмани М.Потоцький та М.Калиновський припустилися помилки, поділивши військо на три частини. Б.Хмельницький дізнався про це і розгромив кожну з них окремо. Важливе значення мав перехід реєстрових козаків на бік повсталих. Спочатку під Жовтими Водами, а потім під Корсунем (16 і 26 травня) польське військо було повністю знищене. М.Потоцький та М.Калиновський потрапили у полон і були віддані татарам. Козаки ж здобули великі військові трофеї. Це були перші блискучі перемоги козаків, у яких проявилися такі визначальні риси військової тактики Б.Хмельницького, як швидкість дій, вибір зручного місця для бою, охоплення ворога з флангів і вихід у тил.

Б.Хмельницький, однак, не поспішав продовжувати воєнні дії. Більше того, козацька рада на початку червня висловилася за те, щоб відправити посольство у Варшаву. В ході переговорів домагатися збільшення реєстру, видачі заборгованої платні козакам, відновлення права обирати старшину, повернення православним церков. Ці вимоги після блискучих перемог козаків були більш ніж скромними. Однак польський сейм не сприйняв їх серйозно.

Поскільки переговори не принесли бажаних результатів, то восени відновилися воєнні дії. На Волині під Пилявцями 23 вересня новоорганізована армія Б.Хмельницького розгромила сформоване польське військо під проводом трьох керманичів Д.Заславського, М.Остророга, А.Конєцпольського (козаки глузливо назвали їх відповідно “перина, латина і дитина”). У цій битві головний удар був спрямований у центр противника, татарська кіннота своїми наскоками викликала дезорієнтацію, а козацьке військо міцним кільцем оточило розтрощені шляхетські полки і рушничним боєм їх знищувало. Крім великих трофеїв, ця перемога високо піднесла патріотичний настрій української армії, що послужило основою її подальших успіхів.

Не зустрічаючи спротиву, козацько-селянська армія безперешкодно просувалася західноукраїнськими землями. Скрізь її зустрічали із особливим захопленням і наростаючою повстанською боротьбою. Підійшовши до Львова Б.Хмельницький не захотів брати місто, а рушив на польські землі у напрямку на Варшаву. 7 листопада дійшов до фортеці Замостя і взяв її в облогу. Всі етнічні українські землі були звільнені від польського панування.

Обмін посольствами привів до порозуміння і перемир’я. Причому посланники від Б.Хмельницького і на цей раз висунули вельми скромні вимоги: загальна амністія учасникам повстання, збільшення реєстру до 12 тис. осіб, повернення давніх вольностей козацькому війську, підпорядкування гетьмана тільки владі короля тощо. У відповідь 19 листопада в українському таборі побував посланець від Яна Казимира. Король пообіцяв полегшення козакам і православній вірі, але просив припинити воєнний стан, відвести військо і далі чекати його посланників. В результаті 21 листопада спочатку старшинська, а потім і чорна рада схвалили таке рішення: припинити воєнну кампанію, визнати владу Яна Казимира, відступити військом вглиб української території.

На прийняття даного рішення не могли не вплинути і такі фактори: наближення зими, перебування війська на чужій польській території, епідемія чуми в його середовищі і т.п.

Б.Хмельницький у цей момент “припустився найбільшої за всю свою кар’єру гетьмана помилки, яка мала трагічні наслідки для України”. Відступ і втрата західноукраїнських земель позбавляли гетьмана досить вигідного у багатьох відношеннях стратегічного плацдарму для подальшого ведення бойових дій, поскільки дане перемир’я він розглядав як тимчасовий тактичний крок для досягнення цілі. Адже цей регіон складав майже третину визволеної території з її високо розвинутим виробництвом, багатими людськими ресурсами тощо. А Польща відповідно отримувала вигідний плацдарм для зосередження тут свого війська, готового у будь-який момент розпочати наступ вглиб української території. Тільки полковники М.Кривоніс та П.Головацький наполягали на тому, щоб залишитись на зайнятих рубежах. Однак вони, на жаль, виявилися у меншості.

Б.Хмельницький тріумфально на чолі козацького війська 27 грудня 1648 р. вступає у колишню столицю Київської Русі в Київ. Населення міста урочисто вітало його як “українського Мойсея”, тобто визволителя з польської неволі, як правителя держави. Розмови із духовенством, інтелігенцією, послами іноземних держав, власний аналіз переконали гетьмана у тому, що треба боротись не тільки за інтереси козацтва, а й всього українського народу

У цей час сформувалася в основних рисах державницька програма Б.Хмельницького. Її суть коротко полягала у тому, що на етнічних українських землях мала постати незалежна держава, як спадкоємниця державності княжої доби. Реалізація цієї програми стала головною у боротьбі та діяльності великого гетьмана.

Влітку 1649 р. війна розгорілася з новою силою. Ворогуючі сторони зустрілися в Галичині. Під Збаражем і Зборовом польській армії на чолі з королем загрожувала небезпека повного знищення. Однак у вирішальний момент зрадив кримський хан Іслам-Гірей. Він не був зацікавлений у перемозі гетьмана і створенні незалежної міцної української держави, проводив політику так званої “рівноваги сил”, тобто взаємного ослаблення України і Польщі, до того ж отримав відповідну винагороду від польського уряду (вміла дипломатія також врятувала Польщу). Ось чому хан заставив Б.Хмельницького підписати Зборівський мирний договір 18 серпня на таких головних умовах:

  1. В межах Польської держави утворювалася автономна область на території 3 із 7 воєводств: Київського, Чернігівського і Брацлавського. Урядові посади тут могла займати лише козацька старшина і православна шляхта, коронному війську і євреям заборонялося сюди заходити і перебувати.
  2. Реєстр встановлювався чисельністю 40 тис. козаків.
  3. Православна церква отримувала рівні права з римо-католицькою, а митрополиту київському обіцяно місце у польському сенаті.
  4. Проголошувалася загальна амністія.
  5. Селяни мали повернутися до своїх панів.

Ця угода мала вимушений, компромісний характер. Вона не могла задовільнити повною мірою обидві сторони, які фактично розглядали її як тимчасову і не прагнули до кінця виконувати всі вимоги. І все-таки гетьман використав можливості Зборівського мирного трактату для розбудови національної держави.

 

 1.2. Відродження Б.Хмельницьким української державності. Внутрішня і зовнішня політика гетьмана

У надзвичайно складних умовах (зовнішніх і внутрішніх) доводилося утверджувати молоду українську державність. Не вистачало відповідних кадрів, інтелігенції, досвіду, селяни не були задоволені умовами Зборівського договору. Б.Хмельницький у цей час продемонстрував справжню політичну мудрість, гнучкість, свої наміри здійснював наполегливо, твердо, долаючи різні перешкоди. За основу був взятий державницький досвід козаччини, зокрема військово-політичної організації Запорізької Січі.

Отже, держава отримала офіційну назву “Військо Запорізьке”. До неї входили Київщина, Чернігівщина, Брацлавщина, Запоріжжя – близько 200 тис. кв. км. У ній проживало приблизно 2 млн. чол. Герб – зображення козака із шаблею при боці та рушницею на лівому плечі – використовувався на печатці Б.Хмельницького.

Столицею держави стало м. Чигирин. Верховним органом влади вважалася генеральна військова рада, в роботі якої могли брати участь козаки, представники інших прошарків населення. Вона скликалася для вирішення найважливіших питань, а також обрання генерального уряду (гетьмана і генеральної старшини). Однак через громіздкість і неефективність вона не була постійно діючим органом, з часом її роль зменшується. Замість неї діяла рада генеральної старшини (чи генеральна рада старшини або просто старшинська рада) з участю полковників. Її ухвали мали визначальний вплив на прийняття рішень гетьманом.

Реально вища влада належала генеральному уряду, до складу якого входили гетьман і генеральна старшина: генеральний писар, генеральний обозний, генеральний суддя (у деяких наукових працях говориться про наявність двох генеральних суддів), два генеральні осавули. Гетьман стояв на чолі держави. Вважав себе формально залежним від Польської корони, фактично – володарем і князем Руських провінцій, тобто керівником України. Зовнішнім атрибутом гетьманської влади була булава і бунчук. Б.Хмельницький мав широкі повноваження у військовій, адміністративній, фінансово-економічній, судовій, зовнішній галузях. Видавав загально­обов’язкові для всіх нормативні акти – універсали. Скликав генеральну (загальну) і старшинську ради, впливав на прийняті ними рішення. Його авторитет і відповідно влада зміцнювалися, оскільки проводив свою політичну і соціально-економічну лінію послідовно, критично переосмислюючи помилки і прорахунки. Не випадково його називали найяснішим і від Бога даним гетьманом.

Генеральні старшини відповідали за окремі галузі управління. Генеральний писар очолював гетьманську канцелярію, у якій зосереджувалося виконання різноманітних завдань адміністративного, військового, судового, фінансового, дипломатичного і т.д. характеру. Зокрема, готував універсали на підпис гетьману, вів листування з полковниками, іншою старшиною тощо. Генеральний обозний завідував не тільки всією артилерією, але й відповідав за матеріальне забезпечення країни. Генеральний суддя стежив за виконанням універсалів гетьмана, за вказівкою гетьмана чинив суд над винними з числа генеральної чи полкової старшини, розглядав справи про державні злочини, був найвищою апеляційною інстанцією для полкових і сотенних судів. Два генеральні осавули виконували важливу роботу з організації повсякденних військових справ: складали реєстр, вирішували питання боєздатності та дисципліни війська тощо.

Наступною була полкова влада: полковник, писар, обозний, суддя, два осавули. Тут також діяла полкова канцелярія. Ця влада здійснювала безпосереднє керівництво такою територіально-адміністративною одиницею, як полк-округ (не слід змішувати з подібним військовим підрозділом). Замість 3 воєводств вся територія держави була поділена на 16 полкових територіально-адміністративних одиниць

Кожен такий полк поділявся на сотні (від 10 до 20 у залежності від території та населення), які були запроваджені замість повітів і які не слід змішувати з відповідними військовими підрозділами. Тут діяла сотенна влада: сотник, писар, обозний, осавул, канцелярія.

Великими містами, що мали магдебурзьке право, управляли магістрати на чолі з обраними війтами, а малими містами і селами – отамани.

Нарешті, Запоріжжя склало окрему військово-адміністративну одиницю на чолі із кошовим отаманом і своєю старшиною. Воно мало внутрішню автономію і визнавало лише військову зверхність гетьмана.

Формування нового державного устрою завершено вже до весни 1650 р. Він виявився не громіздким і вельми дієвим. Б.Хмельницький добився злагодженої та ефективної роботи державних органів, точного і негайного виконання місцевою владою прийнятих рішень чи його розпоряджень.

Характерна особливість цієї влади полягала в тому, що вона поєднувала як цивільні, так і військові функції. Генеральна старшина одночасно виконувала обов’язки військового штабу і кабінету міністрів; гетьман очолював уряд, держадміністрацію і був головнокомандуючим армією. Подібні функції виконували полковники, сотники. Взагалі, саме військові переважно обіймали всі керівні державні посади через брак цивільної політичної еліти.

Таким чином, Б.Хмельницький відновив українську державність після тривалого періоду її відсутності, проте не на всій етнічній території. Поряд із позитивними результатами, досягнутими на міжнародній арені його дипломатичною службою, простежувалась і складність міжнародного становища України. Все більше ставало очевидним, що сусідні країни не хотіли її незалежності. Тому першорядного значення набувала і далі збройна боротьба для досягнення цієї програмної мети.

 

1.3. Воєнні дії у 1650–1653 рр. Білоцерківський і Жванецький договори

У лютому 1650 р. польські війська вдерлися на Поділля, розпочавши новий етап збройного протистояння. Під Вінницею їх погромлено. Б.Хмельницький на цей раз втратив момент і не розвинув далі переможного успіху. В якійсь мірі перешкодило цьому стало з’ясування стосунків із татарами.

Воєнні дії продовжено влітку наступного року. На цей раз вирішальна битва відбулася на Волині поблизу містечка Берестечка. Тут у болотистій місцевості над річкою Стир сконцентровано величезні сили супротивних сторін. Козацько-татарська армія під проводом гетьмана і хана налічувала відповідно біля 100 тис. і 50 тис. вояків. Польського війська на чолі з королем було також 150 тис., в тому числі 20 тис. добре вишколених німецьких найманців.

Генеральний бій відбувся 28-30 червня. У цей вирішальний момент вдруге зрадив кримський хан, піддавшись на польські намови. Не витримавши гарматного обстрілу, татари відступили. Б.Хмельницький разом із генеральним писарем І.Виговським намагалися їх зупинити, однак потрапили у полон. Відсутність гетьмана вкрай негативно позначилась на бойових діях українського війська. Хоча командування перебрав на себе полковник І.Богун, проте паніки не вдалося уникнути під час відступу з облоги. В результаті загинуло біля 30 тис. козацьких лицарів, до ворога потрапила певна частина гармат, іншого озброєння, а також похідна канцелярія гетьмана з усіма дипломатичними документами.

Звичайно, це була перша серйозна поразка. Хоча значних втрат зазнала і польська армія. Ослаблена цією битвою, вона не змогла зразу організувати погоні за основною частиною українського війська, якому вдалося вирватись із оточення.

У цей критичний момент ситуацію врятував Б.Хмельницький. Викупившись із татарського полону, він із незвичайною енергією за короткий час зібрав рештки розбитих полків, організував свіжі сили і вже на початку вересня дві ворожі армії знову зустрілися під Білою Церквою. Жодна із сторін не була переконаною у своїй перемозі. Наступила осінь. Маючи підтримку населення, сили українського гетьмана зростали. Подібного була позбавлена ворожа армія – вона терпіла великі труднощі через брак харчів, води, паші для коней тощо.

В наслідок цього між Б.Хмельницьким і поляками було укладено Білоцерківську мирну угоду 28 вересня 1651 р. Її основні умови: козацькою територією визнавалося тільки Київське воєводство, реєстр зменшувався до 20 тис., гетьман не мав права вести закордонних зносин тощо. Як бачимо, ці умови виявилися значно гіршими від попередніх Зборівських. Проте Білоцерківський трактат більшою мірою мав умовний, нетривкий характер.

У другій половині вересня Б.Хмельницький разом із кримськими татарами виступив проти королівської армії, заставив її відступити з-під Бара (Поділля) до містечка Жванець над Дністром і тут взяв її у тривалу облогу. Через наближення зими польське військо терпіло від холоду, хвороб і недостачі продовольства. Перебуваючи у катастрофічному становищі, йому загрожував голод і капітуляція. І на цей раз хан зрадив козаків, перейшовши на бік поляків. Переговори між ними закінчилися укладенням сепаратного Жванецького мирного договору 15 грудня 1653 р. Король погодився виплатити велику контрибуцію хану, татари у черговий раз отримали право на пограбування і ясир з українського населення, а щодо Війська Запорізького, то відновлено головним чином умови Зборівського трактату. Фактично інтереси України знову проігноровано.

Дізнавшись про укладення договору, Б.Хмельницький скликав раду генеральної старшини, на якій проінформував про його зміст і заявив про необхідність повного розриву з Річчю Посполитою. Тим більше, що гетьману стало відомо про згоду Москви на союз із Україною.

Таким чином, війна набрала затяжного характеру. 6 років боротьби не принесли бажаного результату. Якщо на початковому етапі перешкодила відсутність державницької програми, то у наступний період – неодноразова зрада кримського хана. Намагаючись уникнути війни на два фронти, гетьман не поривав зв’язків з ним. Свідомо йшов на жертви, щоб не допустити об’єднання Криму і Польщі.

Україна у даний період гостро потребувала надійного союзника. Адже Туреччина не виявила активності. Польща іще далеко не була зломлена, не хотіла змиритися із незалежною Україною, а сили і можливості Війська Запорізького не були безмежними. Тривала спустошлива війна на українській території, пограбування її населення татарами, посухи, неврожаї, пошесті, ізоляція від західноєвропейських ринків, переселення і втечі народу в північно-східні та східні українські землі, які згодом отримали назву “Слобідська Україна” тощо – все це настійно вимагало протекції іншої держави з метою продовження боротьби за незалежність і соборність України. Ось чому союз із Московією випливав із реального, тверезого аналізу тодішньої ситуації.

 

1.4. Переяславська Рада та “Березневі статті”, їх характер і наслідки. Історичне значення Хмельниччини

Зазначимо, що Б.Хмельницький налагодив дипломатичні стосунки з московським царем Олексієм Михайловичем вже у 1648 р. Намагався залучити його до війни з Польщею. Використовував при цьому також зацікавленість царя у поверненні Смоленщини і Сіверщини, не так давно захоплених Польщею. Проте Олексій Михайлович не хотів розривати миру з Польщею і зайняв вичікувальну позицію. Лише наприкінці 1653 р. до Переяслава прибуло московське посольство на чолі з боярином В.Бутурліним для переговорів.

Питання про союз із Московією розглядалося спочатку на раді генеральської старшини, а пізніше на генеральній військовій раді з участю міщан 8 січня 1654 р. Гетьман отримав згоду на союз із православною Московською державою.

В ході переговорів письмового договору не було підписано. Хоча під час проведення відповідного церемоніалу виявились деякі розбіжності, які не вселяли оптимізму і впевненості українській стороні. Якщо гетьман і старшина присягли на вірність цареві за деякими винятками, то московське посольство відмовилось від присяги. Правда, В.Бутурлін запевнив, що цар охоронятиме всі права України, в тому числі щодо Польщі. Це послужило підставою для проведення подальших переговорів не тільки у Переяславі, але і Москві. Туди прибуло українське посольство на чолі із генеральним суддею С.Зарудним і переяславським полковником П.Тетерею у березні. Двотижневі переговори закінчилися підписанням договору відомого як “Березневі статті” або “Статті Богдана Хмельницького” чи Переяславсько-Московського договору. Причому, український проект петиції до царя складався із 23 статей. Московська сторона їх переглянула і суттєво скоротила. В результаті остаточний варіант включав 11 статей. На жаль, їх оригінал втрачено. Як встановили дослідники, збереглися лише проект і чорновики з поправками і додатками у московських архівах. Через це маємо неоднозначну історико-юридичну оцінку даного договору, зустрічається різна редакція окремих його пунктів, дискусії з цього приводу продовжуються до сьогоднішнього дня. Складність полягає також у тому, що в тексті договору не була визначена політико-правова характеристика українсько-московських стосунків.

Цар погодився на те, що українська адміністрація і судівництво не підлягають Московській державі; урядовцями в Україні можуть бути лише місцеві люди; вони ж збирають податки; залишається давній поділ на стани і кожний з них зберігає свої права; козацький реєстр має бути 60 тис.; гетьман має право вести переговори з іншими державами тощо. Українська сторона погодилась на те, щоб повідомляти царя про обрання нового гетьмана; щоб у Києві перебувала московська залога із воєводою для надання військової допомоги гетьману; щоб збір податків з українського населення здійснювався під контролем московської стороні; щоб гетьман не здійснював дипломатичних стосунків з Польщею і Туреччиною (за іншою редакцією: гетьман може приймати посольства від чужих держав і сповіщати царський уряд про ті з них, які вороже настроєні проти нього). Важливим було те, що Московська держава зобов’язалася захищати Україну від зазіхань Польщі, а Україна у відповідь мала платити їй певну данину.

Березневі статті засвідчили, по-перше, те, що козацька Україна відокремилася від Речі Посполитої; по-друге, її незалежність фактично визнала Московія; по-третє, гетьман мав право здійснювати самостійну внутрішню і зовнішню політику із деякими обмеженнями з боку царя, під його зверхністю і покровительством – схиляємося до думки, що це був протекторат, але не із загальним контролем над політикою гетьмана, а тільки частковим.

Перший рік існування українсько-московського союзу переконливо показав його неефективність і не дійовість. Бо цар переслідував свої цілі, не дотримувався належним чином взятих на себе зобов’язань по захисту України. Тому гетьманська адміністрація розгорнула активну дипломатичну діяльність на протязі весни-літа 1655 р. У гетьмана побували посли від Трансільванії, Туреччини, Швеції, Бранденбургу і навіть Польщі. У ході цих переговорів вдалося досягти порозуміння і домовленості про спільні воєнні дії з новим шведським королем Карлом-Густавом Х, який виявив територіальні претензії до Речі Посполитої. В результаті влітку цього року Швеція розпочала досить успішні воєнні дії: 8 серпня Карла-Густава Х визнано великим литовським князем, 29 серпня взято Варшаву, а 7 жовтня – Краків (столицю Польщі). Ян Казимир втік у Сілезію, яка перебувала під владою австрійських Габсбургів.

Поступово між Україною і Московщиною в ході боротьбі проти Польщі виникають суперечності, особливо після відкритого порушення умов з боку Московського царя. 24 жовтня 1656 р. між Польщею і Московською державою було підписано Віленську угоду про припинення воєнних дій. Гетьман протестував проти цього зближення. Однак все намарно. Більше того, московити не допустили українське посольство до участі в переговорах у Вільно, які закінчилися укладенням перемир’я. Причому Польща домагалася старого становища України, тобто повернення її під владу короля. Віленський мир переконливо показав марність сподівань українського народу на допомогу з боку Московської держави. У відповідь вона не отримала обіцяної данини від козацької України. Б.Хмельницький мав всі підстави заявити про розрив союзу з царем, фактично втратили чинність Березневі статті. Однак гетьман не пішов на ускладнення стосунків із Московією, формально не порвав з нею. Натомість з властивою йому енергією, хоча вже і не був цілком здоровим, взявся за створення нової антипольської коаліції держав.

Звістка про невдачу трансільвансько-українсько-шведської воєнної компанії проти Польщі значно підірвала здоров’я Б.Хмельницького. 6 серпня 1657 р. великого гетьмана не стало. Смерть перешкодила здійснити його задуми.

Підведемо підсумки. Історичне значення гетьмана Б.Хмельницького полягає в тому, що він підняв і очолив національно-визвольну війну українського народу, яка врятувала його від польського поневолення і ліквідації як нації, після тривалої перерви відновив державницькі традиції українців, створивши оригінальну і своєрідну козацько-гетьманську державу на обмеженій етнічній території із стрункою системою влади, яка під його керівництвом здійснювала політику в інтересах всього народу і яка відповідала вимогам часу.

Головні дати

 1648 р. – початок Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького.

 16 і 26 травня 1648 р – битва під Жовтими Водами і Корсунем.

 23 вересня 1648 р. – битва під Пилявцями.

 18 серпня 1649 р. – підписання Зборівського мирного договору.

 28-30 червня 1651 р. – битва під Берестечком.

 28 вересня 1651 р. – Білоцерківська мирна угода.

 15 грудня 1653 р. – укладення Жванецького мирного договору.

 8 січня 1654 р. – підписання Переяславської Ради.

 6 серпня 1657 р. – смерть Богдана Хмельницького.

 

2.УКРАЇНА У ЧАСИ РУЇНИ І ГЕТЬМАНСТВА І. МАЗЕПИ

 

Період української історії, що почався після смерті Богдана Хмельницького і привів до упадку створеної ним козацької гетьманської держави, визначається одним страшним словом – “руїна”.

В останній чверті ХVІІ ст. наступає певна стабілізація політичного і соціально-економічного життя на Україні, зокрема Лівобережній, однак тепер лише як автономної Гетьманщини у складі Московської держави. Але навіть в умовах обмеженої державності українські землі переживають нове піднесення економічного і культурного життя. Проте цей поступальний розвиток був повністю затриманий вже в роки царювання Петра І який, перелякавшись виступу І.Мазепи, остаточно розтоптав автономний статус Гетьманщини.

 

2.1. Боротьба старшинських угрупувань і руїна української козацької державності після смерті Б.Хмельницького

Смерть Б.Хмельницького стала для Української держави великим нещастям, оскільки зовнішньо­політичні чинники були для неї несприятливими, а гетьманська булава опинилася в руках слабовольного юнака. Скориставшись смертю великого Гетьмана московський цар рішуче повів наступ на давні права та вольності українського народу. Задля цього на Україну було відправлено два корпуси московського війська – князя Ромодановського і Шереметьєва.

В цей час частина вищої старшини приходить до розуміння хибності обрання на гетьманський пост малолітнього Юрася Хмельницького. Фактично, виконання гетьманських обов’язків аж до повноліття Юрія було доручене генеральному писареві І.Виговському.

25 жовтня 1657 р. в Корсуні відбулася генеральна рада за участю козацької старшини та духовенства.. На цій раді І.Виговський розтлумачив її учасникам суть пропозиції Москви і, заявивши при цьому про своє небажання “бути в неволі”, поклав булаву. Але гетьманські регалії йому повернули, обіцяючи одностайну підтримку усього війська у боротьбі за права і вольності України. Таким чином, гетьманська булава опинилася в руках одного з найближчих соратників Б.Хмельницького.

Корсунська рада мала велике значення й для зміцнення міжнародного становища України. На раду прибули посли від Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Семигороду, Молдавії й Волощини. Під час засідання ради був оформлений союзний договір із Швецією, в якому Карл-Густав визнавав право України на всі західні руські землі і встановлення кордонів Української держави аж до Прусії. Одночасно був поновлений договір про союз з Кримом і Туреччиною, а до Москви вислано посольство з повідомленням про вибір нового гетьмана з проханням підтвердити договір 1654 р. З Польщею було укладено перемир’я.

На Україні постають ніби дві партії: старшинсько-аристократична, яка підтримувала Виговського, і партія “черні” – демократична, до якої примикали міщани, котра виступала про гетьмана. Все це було на руку московському урядові. Цар Олексій Михайлович через воєводу Ромодановського вів таємні переговори з Запорізькою Січчю та двічі обдаровував кошового Барабаша титулом гетьмана й гетьманською булавою, привезеною з Москви. Агенти Москви сіяли недовір`я й ворожнечу між старшиною та рядовими козаками.

Політика Москви сприяла відкритому виступу проти гетьманських військ полтавського полковника М.Пушкаря. Під його рукою зібралося біля 40 тис. козаків. Виговський був змушений придушити бунт. Гетьман мобілізував вірні йому полки, закликав на допомогу татарську орду і біля 15 травня 1658 р. під Полтавою вщент розбив військо Пушкаря. Сам Пушкар загинув на полі бою, а Барабаша спіймали козаки Виговського і повісили. Полтава була взята і спалена, а Лубни і Гадяч добровільно піддалися гетьману. Бунт Пушкаря коштував життя 50 тисячам українських людей.

Приборкання бунту Пушкаря-Барабаша і політика Москви змушували гетьмана йти на союз з недавнім ворогом – Польщею. Українська провідна верства, налякана грубими і жорстокими формами московського абсолютизму, надіялася, що в умовах парламентарної Польської держави можна буде зберегти й забезпечити майбутнє суверенної України. Тим більше, що Польща ослабла і стомлена війнами, готова була йти на значні поступки. До думки про державний союз з Польщею схилялося навіть вище православне духовенство. Тому то гетьман І.Виговський розпочав інтенсивні переговори з Польщею і 16 вересня 1658 р. в місті Гадячі було заключено трактат про унію України з Польщею і Литвою.

Суть договору така: три держави – Польща, Литва та Україна – творять федерацію рівноправних держав, об’єднаних лише персоною короля, якого вибирають суб’єкти федерації. До України, що є вільною і незалежною державою під назвою “Велике князівство Руське”, входять три воєводства Чернігівське, Київське та Брацлавське. Законодавча влада у ньому належить Національним Зборам, а виконавча – гетьманові, якого українське населення обирає “доживотно”, а затверджує король. Князівство Руське діставало свій найвищий судовий трибунал із діловодством українською мовою, свій власний скарб (фінанси), свою монету і свою армію: 30 тис. козаків і 10 тисяч найманого війська. Війська ні Польщі, ні Литви не мали права входити на територію України. Щороку гетьман мав подавати королеві реєстр по 100 козаків від кожного полку для надання їм нобілітації, тобто шляхетського звання. В Україні повинна була бути скасована унія, а римо-католицька і православна релігії визнавалися рівноправними. В спільному сенаті мали дістати місця православний митрополит і єпископ. Нарешті в сфері культурній та просвітній вводилися такі новинки: Києво-Могилянська колегія здобувала права університету, а середніх та інших шкіл, друкарень мало бути організовано “скільки їх буде треба”. Розвиток науки і культури забезпечувався введенням свободи друку і слова, навіть у питаннях релігійних.

У той же час, Гадяцький трактат зустрів різке несприйняття з боку широких народних мас, оскільки всі права діставалися лише провідній верстві – шляхті і козацькій старшині. Значна частина українського суспільства боялась також, що союз з Польщею поверне назад і національно-релігійні утиски. Тому Гадяцький договір виявився мертвонародженим і не був реалізованим.

Значна частина українського суспільства боялась також, що союз з Польщею поверне назад і національно-релігійні утиски. Тому Гадяцький договір виявився мертвонародженим і не був реалізованим.

Московське військо рушило на Україну і біля Конотопа 28–29 червня 1659 р., відбулася грандіозна битва, яка закінчилася погромом московського війська, одних убитих було понад 30 тис. В полон попало кілька воєвод, серед яких був князь Пожарський, страчений невдовзі татарами. На звістку про загибель цвіту московського дворянства Москву охопила паніка. Царський двір збирався втікати до Ярославля. Чекали, що Виговський рушить з військом на Москву. Гетьман не використав цієї перемоги. На перешкоді стали його незгоди з Запоріжжям і козацькою черню.

Опинившись в такій ситуації, Виговський був не в силах протистояти внутрішнім і зовнішнім ворогам. Рада, що зібралася невдовзі у Білій Церкві, висловилася проти Виговського і обрала гетьманом Юрія Хмельницького. І.Виговський добровільно віддав гетьманські клейноди.

Скориставшись розбратом серед козацької старшини, армія Трубецького опанувала все Лівобережжя і розташувалася у Переяславі. Він фактично викликав до Переяслава Ю.Хмельницького і, оточивши 40-тисячним військом козацьку раду, змусив її підтвердити вибір нового гетьмана. У жовтні 1659 р. Трубецькой під виглядом “Березневих статей Б.Хмельницького” нав’язав Юрасю фальшивку, сфабриковану у московських канцеляріях, яка стала новим московсько-українським договором. У ньому про гетьмана і козаків говорили вже, як про підданих московського царя. Гетьмана не можна було усунути, без порозуміння з царем. Царські воєводи з військом мали стояти в Києві, Ніжині, Переяславі, Брацлаві і Умані й утримуватися коштом місцевого населення.

Після цього Україну охоплює внутрішня боротьба за владу і не в змозі опанувати ситуацією Ю.Хмельницький в 1663 р. зрікається влади, в україні настає епогей “руїни”, що приводить до розколу України. Таким чином, Україна фактично була розчленована на дві половини, які взаємно боролися між собою. Але навіть у кожній з них всередині не було єдності. На Правобережній Україні гетьманом обирають Павла Тетерю на Лівобережній гетьманом стає Іван Брюховецький. Таким чином, обранням Брюховецького і Тетері відповідно лівобережним і правобережним гетьманами був фактично закріплений розкол українських земель.

Саме в цей момент найбільшого безладдя й упадку з`явився діяч, який зумів стати на голову вище своїх сучасників, який надихнув у них на деякий час віру за своє діло, вказав їм вищу мету і зробив героїчне зусилля вирвати Україну з анархії, з`єднати її розірвані частини й створити самостійну українську державу – мова йде про Петра Дорошенка. Новий гетьман на Правобережжі був обраний у січні 1666 р. Дорошенко ставив своєю метою звільнити Україну від московської та польської влади і об`єднати її. Для досягнення цієї мети він вважав що найкраще спертися на Туреччину та Крим.

В той час, коли на Правобережжі П.Дорошенко робив перші кроки задля зміцнення своєї влади і заспокоєння краю, на Лівобережжі Брюховецький остаточно зрадив інтереси України. У вересні 1665 р. він перший з українських гетьманів приїхав до Москви. Там за боярський титул, великі маєтності і шлюб з дочкою Долгорукого фактично продає давні права і вольності України Московській державі. Укладені ним у жовтні 1665 р. так звані “Московські статті” передбачали передачу в руки московських воєвод безпосереднього керівництва військово-адміністративним та фінансово-господарським життям на Лівобережній Україні, збільшення московського війська, яке мала утримувати Україна. Збирання податків передавалося до рук царських урядовців, що було прямим порушенням “Березневих статей”. Велике невдоволення викликало й те, що відтепер київський митрополит мав підпорядкуватися Московському патріархатові. Українські міста і села оголошувалися володіннями московських монархів.

Ситуація на Правобережжі прискорила підписання Андрусівського перемир’я (13 січня 1667 р.). На основі цього договору Польща і Москва встановлювали мирні відносини на 13 років. Лівобережна Україна залишалась під протекторатом Москви, Правобережжя – під Польщею. Київ через два роки теж мав відійти до Польщі. Запоріжжя залишалося під спільною зверхністю.

На початку 1668 року гетьман провів у Чигирині раду, на якій було прийняте рішення не піддаватися ні польському королю, ні московському цареві, а прийняти протекцію султана. На початку літа 1668 року Дорошенко з’явився на Лівобережній Україні і пішов назустріч Брюховецькому, пропонуючи останньому зректися булави. Той вагався, але коли Дорошенко наблизився до табору Брюховецького під Опішнею, козаки самі вирішили справу: Брюховецького буквально розтерзали, а Дорошенка проголосили гетьманом усієї України. Це сталося 8 червня 1668 року і було моментом найбільшого тріумфу Петра Дорошенка.

Але внаслідок вибуху повстання на Правобережжі проти нього, він змушений був повертатися назад. Взяти під свій контроль ситуацію на Правобережжі йому вже не вдалось. Незважаючи на використання турецького війська, яке привело до масового незадоволення мас, йому ситуацію на Правобережжі не вдалось стабілізувати і він повністю попав під контроль турків. Український народ проклинав свого колишнього улюбленця, вважаючи його винуватцем всіх своїх бід. Всіма покинутий, розчарований і зневірений у турецькій політиці, Дорошенко вирішив зректися гетьманської булави. Внаслідок цих війн що охопили Правобережжя, воно стає пусткою.

Таким чином, всі супротивники, які приймали участь в боротьбі за Правобережну Україну були виснажені багаторічними війнами і походами. Вони прагнули хоча б короткочасного замирення. Першими підписали мир в Журавно турки і поляки у 1676 р., за яким Польща знову ж зреклася Поділля і Правобережжя за винятком північної Київщини. У 1681 р. підписали угоди між собою Москва та Туреччина, пізніше Польща та Москва. На підставі “Вічного миру” між Москвою і Польщею (1686 р.) Київ знову відійшов до Лівобережжя. Згідно ж з договором підписаним у Бухчисараї на 20 років, ні Москва, ні Туреччина, ні Крим не мали права протягом цього часу заселяти простори між річками Бугом та Дністром: ця область мала залишатися безлюдною. Таким був тимчасовий кінець довголітньої боротьби за Правобережну Україну. В самому серці України, де був осередок держави Б.Хмельницького, тепер була пустеля.

 

2.2. Обмеження автономії України в складі Московської держави. Гетьманщина

Лівобережжя ж починаючи з кінця 60-х років ХVІІ ст. пішло іншим шляхом. Як вже говорилося вище П.Дорошенко, об`єднавши на короткий час Правобережжя і Лівобережжя у 1668 р., змушений був під тиском обставин вернутися до Чигирина. Замість себе він залишив наказним гетьманом чернігівського полковника Многогрішного.

Залишений без відповідальної допомоги Дорошенка, побоючись помсти московських військ над населенням, Д.Многогрішний піддається на вмовлення промосковської партії, яку очолював архиєпископ чернігівський Лазар Баранович, і вступає в переговори з Москвою.

У середині березня 1669 р. в присутності царських послів у місті Глухові відбулася козацька рада, на якій Д.Многогрішний був вибраний гетьманом. Там же був складений договір у 27 пунктах, відомий під назвою “Глухівських статей”. Договір в основному нагадував “Березневі статті Б.Хмельницького”, але значно обмежував “права і вольності” України: царські воєводи залишалися в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі і Острі, не маючи, щоправда, права втручатися в справи місцевої адміністрації; реєстр козаків порівняно з “березневими статтями” зменшувався вдвічі – до 30 тисяч; гетьман не мав права входити у зносини з іноземними державами.

Однак, “Глухівські статті” все ж таки були кроком вперед порівняно з “Московськими статтями” І.Брюховецького; вони забезпечили автономію Лівобережної України, причому договір був укладений як між двома державами, і в цьому велика заслуга Дем`ян Многогрішного. Прийняття “Глухівських статей” зміцнило авторитет і становище Д.Многогрішного. Під його булаву вступили полки Прилуцький і Переяславський. Замирився з ним і П.Дорошенко, бо вони були однодумцями в політичних справах.

Закріпивши за собою гетьманську булаву, Многогрішний у 1670 р. остаточно підкорив собі Лівобережжя, а гетьманську столицю переніс у місто Батурин.

Після усунення Д.Многогрішного на Лівобережжі Гетьманом був обраний військовий суддя Іван Самойлович. Гетьман І.Самойлович у соціальних питаннях проводив політику старшинської верстви, надаючи українській державності аристократичного характеру. Він, зокрема, перестав збирати Загальну Раду, щоб не допустити до вирішення важливих питань козацької маси, а всі державні справи вирішував з Радою старшин. При ньому була створена т.зв. гетьманська гвардія – інститут “бунчукових товаришів” (з 1685 р.). Це була військова старшина, яка не мала якоїсь певної посади, а перебувала коло гетьмана для його особливих доручень. Пізніше з її числа призначились високі посадові особи козацької адміністрації, в тому числі й генеральна старшина

Невдоволення І.Самойловичем серед громадськості зростало. Потрібний був лише привід, щоб усунути його від гетьманства. І такий привід знайшовся. Ним став невдалий похід московського і українського війська на чолі з князем Голіциним – фаворитом царівни Софії і гетьманом І.Самойловичем у Крим в 1687 р. На гетьмана був посланий донос, підписаний представниками старшини: Кочубеєм, Лизогубом, Забілою та ін. Самойлович був заарештований і засланий до Тобольська, а його сина Григорія після тортур стратили в Сєвську. 27 липня 1687 р. було скликано Військову Раду над р. Коломаком, яка обрала на гетьмана генерального осавула Івана Мазепу і ухвалила Коломацькі статті договору з Москвою.

 

2.3. Гетьманування Івана Мазепи та нове відродження українських земель на переломі ХVІІ –ХVІІІ століть

Нову сторінку в історії українського народу відкриває правління гетьмана Івана Степановича Мазепи (1687–1709 рр.).

В перший період свого правління гетьман І.Мазепа показав себе як вірний соратник Москви. Використовуючи політичні зміни в Москві і в Московії в цілому, тобто прихід до влади Петра І, Мазепа не тільки не втратив гетьманство, а ще більше зміцнив свої позиції. Закономірно постає питання, чому пізніше Мазепа змінює орієнтацію. Щоб відповісти на це питання, слід ознайомитися з соціально-політичною та економічною ситуацією на українських землях на рубежі ХVІІ – ХVІІІ ст.

Останнє десятиліття ХVІІ ст. на Україні характеризувалося нестійким політичним становищем гетьмана. Цьому сприяла діяльність Петра Іваненка (більш відомого, як Петрик) в 1693 – 1696 рр. Однак його спроби підняти народ проти гетьмана не мали результату. В цей час на Січ продовжували тікати бідні, обездолені люди, незадоволені порядками в Гетьманщині, котрі потерпали як від старшини, так і царських урядовців. Вірна служба І.Мазепи московському царю лягла важким тягарем на плечі українському народові. Новий Московський уряд використовував вірнопідданство гетьмана та його війська. У 1695 р. Петро І відновлює війну з Туреччиною. І впродовж чотирьох років козацьке військо змушене було здійснювати далекі походи. Тим часом сама Україна залишалась беззахисною перед нищівними набігами Кримських татар. Становище на Україні ще більше погіршувалось, коли в 1700 р. Петро І розпочав разом з Польщею війну проти Швеції за вихід до Балтійського моря. Починаючи з цього року козаки постійно приймали участь в Північній війні. Багато їх загинуло не тільки на полі бою, але також від важкої служби, знущань зі сторони царських офіцерів, незвичного клімату. Крім військової служби козаків використовували для будівництва фортець, прокладання каналів і комунікацій та інших важких роботах.

Важким тягарем на українське населення лягло утримання багаточисленних царських військ, котрі проходили через Україну. Звичайно, все це викликало незадоволення українського населення, яке в будь-який момент могло перерости у відкритий опір владі. Мазепа не відчував. Його побоювання збільшувалися у зв`язку з невдачами московських військ у Північній війні. До сих пір він опирався на Московську силу і війська, тепер ситуація змінилася. З кінця 1705 р. становище Москви значно погіршилось. Воєнні дії розгортались так, що слід було чекати шведів на Україні. Для Мазепи було очевидним, що коли шведи увійдуть в покинуту московськими військами Україну, там негайно підніметься повстання і народ приєднається до військ Карла ХІІ, щоб спільно боротися проти своїх гнобителів: московської влади, гетьмана і старшини. Такі роздуми все частіше приводили гетьмана до думки про зміну політичної орієнтації.

Знаходячись у гущі політичних подій, Мазепа вів подвійну політику. З одного боку, він продовжував вести лінію вірного московського слуги, з другого з 1707 р. вів таємні переговори із Швецією через поставленого Карлом ХІІ польського короля Станіслава. Переговори велись у глибокій таємниці навіть від найближчих соратників Мазепи. Це дало можливість приховувати свої наміри гетьману до останньої хвилини. І навіть, коли в весною 1708 р. військовий суддя Кочубей і полковник Іскра відкрили царю Петру зраду гетьмана, він не повірив доносу і наказав засудити їх на смерть. В той же час, слід відмітити, що такі підпільні переговори про перехід на сторону шведів не принесли користі і самому гетьману. Помилкою І.Мазепи було те, що він вважав український народ готовим до повстання. Однак не підготовлений та не організований належним чином народ, який втратив віру у свою старшину не виправдав надій гетьмана. Але цього ще не знав гетьман. Він запропонував Карлові ХІІ перейти р. Десну і з`єднати війська. В 20-х числа жовтня Мазепа покинув свою гетьманську резиденцію Батурин, залишив там вірного йому полковника Чечеля і артилерію, яка в нього була, а сам направився із 5-тисячним військом у шведський табір. Тільки на шляху до шведського табору козацьке військо взнало про плани гетьмана. Що стосується населення, то воно взнало про це ще пізніше і не від свого гетьмана, а від царя Петра, який вже ввів свої війська на Україну. Страшною звісткою прокотилася по Україні новина про падіння Батурина і жорстокі розправи Петра І над козаками і населенням. Не дивлячись на розіслані грамоти Мазепи та шведського короля, які запевняли про прагнення повернути Україні минулі вольності і права, український народ не відважився повстати проти страшної московської влади. Отже надія гетьмана на всенародне повстання не виправдалася. Але І.Мазепа ще сподівається на силу шведської армії. Йому вдалося умовити Карла ХІІ залишити свої війська зимувати на Україні. Але зимівля у чужій країні остаточно деморалізувала шведську армію. Єдиним успіхом цієї акції було приєднання до І.Мазепи і шведів запорожців. У березні 1709 р. запорізьке військо на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком прибули у шведський табір. Для того, щоб забезпечити собі постійний зв`язок із Запоріжжям, Карл ХІІ завів свою армію ще більше вглиб України і остаточно застряг під Полтавою. Взнавши про “Зраду” запорожців Петро І направляє туди своє військо, яке з допомогою зрадника колишнього січовика Галагана захопило Січ і вчинило страшну різню. Залишки січовиків після цих кривавих подій перенесли свій “кіш” на територію Туреччини. Невдовзі після розгрому Січі така сама доля спіткала й шведську армію під Полтавою (27 червня 1709 р.).

Залишки шведської армії тікали за Дніпро на турецьку територію. Карл ХІІ з І.Мазепою через степи втекли в Тягин (нині Бендери), звідки прагнули втягнути Туреччину у війну з Росією. Що стосується гетьмана, то він не витримав такої поразки, краху своїх надій і сподівань. 22 вересня 1709 р. він помер. Похований у православному монастирі в Галаці. Однак справа його не загинула. В нього знайшлися енергійні послідовники. Одним з них став Пилип Орлик.

5 травня 1710 р. козацька рада в Бендерах вибрала П.Орлика гетьманом еміграції. Він був тут же визнаний турецьким султаном і шведським королем. Із шведським королем було заключено спеціальну угоду, у якій він зобов’язувався надавати допомогу Україні поки вона не звільниться з-під влади московського царя. Але набагато цінніший був той договір, який був складений самим Орликом із своїми виборцями та запорожцями. Це так звана Конституція Пилипа Орлика. Вона цікава як показник рівня політичної думки тогочасної України, Мазепи, Орлика та їх сподвижників. За своїм змістом, ідеями – це була найдемократичніша конституція свого часу і перша у світі. Звичайно, написати – одне, а втілити в життя – це зовсім інше. На що міг розраховувати Орлик? У 1711 р. він організував 16-тисячну українську армію і вирушив на Правобережну Україну. Але всі його спроби пов’язані з визволенням Правобережжя зазнали невдач. Він змушений був емігрувати. Помер Пилип Орлик 24 травня 1742 р. десь у тодішніх турецьких володіннях, проживши 70 бурхливих літ.

Таким чином, що ж принесло гетьманство Мазепи на Україні? По-перше, у результаті домовленості між Росією і Туреччиною Лівобережна Україна з м. Києвом залишилася під владою Москви, яка відмовлялася від Правобережної України і Січ. На правобережну Україну відразу заявила свої права Польща. По-друге, спадкоємці Мазепи – новоообраний П.Орлик із своїми соратниками не змогли добитися успіху у справі визволення Правобережної України, оскільки опиралися не на український народ у своїх визвольних змаганнях, а на зовнішні сили. По-третє, московський уряд використав т. зв. “зраду” І. Мазепи та його сподвижників для ліквідації залишків автономії України і повному її зрівнянні з російськими провін­ція­ми. Отже, невдала спроба Мазепи з допомогою чужоземних військ принести свободу і незалежність на українські землі зазнала поразки і була вико­ристана царським самодержавством для посилення своїх позицій на Україні.

 Головні дати

 1667-1669 рр. – гетьманування І.Виговського.

 16 вересня 1658 р. – підписання Гадяцького трактату.

 28–29 червня 1659 р. – битва під Конотопом.

 1659–1663 рр. – гетьманування Ю.Хмельницького .

 1663 р. – розкол України на два гетьманства – Лівобережне і Правобережне.

 1663–1668 рр. – гетьманування на Лівобережній Україні І.Брюховецького.

 1663–1665 рр. – гетьманування на Правобережній – П.Тетері.

 1667 р. – Андрусівське перемир`я.

 1668 р. – тимчасове об`єднання українських земель під владою П.Дорошенка.

 1669р. – підписання Д.Многогрішним Глухівських статей з Московщиною та відновлення автономного статусу України в складі Московської держави.

 1686 р. – “Вічний миру” між Москвою і Польщею.

 1687–1709 рр. – правління гетьмана Івана Степановича Мазепи.

 27 червня 1709 р. – битва під Полтавою.

 5 травня 1710 р. – козацька рада в Бендерах вибрала П.Орлика гетьманом еміграції.

 

3.ЗНИЩЕННЯ РОСІЙСЬКИМ САМОДЕРЖАВСТВОМ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

 

Пропонована тема дає можливість заглянути в суть подій XVIII ст., які розкривають трагічну сторінку історії України – періоду, коли після антимосковського наступу І. Мазепи російські самодержавці крок за кроком підбирали під себе українські землі. До кінця XVIII ст. всі автономні регіони України – Гетьманщина, Слобожанщина і Запорізька Січ – втратили статус автономії, перетворившись у рядові провінції безмежних просторів Російської імперії.

 

3.1. Наступ російського царизму на автономні права Гетьманщини і Слобожанщини

Невдала спроба гетьмана І.С. Мазепи вирвати Україну з московських пут дорого коштувала українському народу. Російський цар Петро I (1682—1725 рр.), який до цього часу принаймні робив вигляд, що шанує українську автономію, тепер серйозно взявся за втілення своєї мети – “прибрати Україну до рук”.

Свій план він втілював, не форсуючи подій, крок за кроком знищуючи всі ознаки української державності. Він систематично і послідовно ослаблював Україну, здійснюючи тут свого роду політику геноциду: фізично знищуючи населення, грабуючи його матеріальні та природні ресурси, викачуючи з нього інтелектуальні сили. Здійснити задумане до кінця Петру I не судилося, але “успіхів” на цьому поприщі досяг значних.

Перш за все Петро I взявся за ліквідацію автономії Гетьманщини. Петро I наказав обрати гетьманом стародубського полковника Івана Скоропадського, людину вже старшу й тихої, лагідної вдачі. Після виборів гетьмана за традицією потрібно було підписати нові “статті” (тобто відновити договір між Україною і Московською державою), але Петро I відмовився це зробити, посилаючись на складну військову ситуацію. І.Скоропадський отримав “Решительный указ” царя від 31 липня 1709 р., відповідно до якого по суті козацтво підпорядковувалося російському трону. Відтепер царським воєводам дозволялося цікавитися внутрішніми справами України, втручатися в місцеве судочинство. Новим у стосунках між Україною і Росією було й те, що в 1709 р. до козацького гетьмана приставили регента-стольника Ізмайлова, який мав таємну інструкцію слідкувати за інакомислячими українцями, не допускати будь-якої їх самостійності. Гетьманська резиденція переносилася в Глухів теж з певною метою: він розташовувався на московському кордоні, де постійно перебували два російські полки, які підпорядковувались царському воєводі, тобто це давало можливість царю повністю контролювати дії українського гетьмана і тримати під наглядом “український сепаратизм”.

Формально залишивши попередній устрій Гетьманщини, цар повністю ігнорував автономні права України, владу самого гетьмана. Петро I видав наказ, який скасовував колишній порядок виборів полкової і сотенної старшини: тепер полкові і сотенні ради визначали тільки кандидатів, а гетьман з дозволу російського міністра-резидента призначав одного з кандидатів, який давав клятву в присутності царського радника. А далі гірше – цар сам призначав полковників і, як правило, росіян або інших чужинців: німців, сербів і т. п. Вони держали себе зовсім незалежно від гетьмана, ігнорували місцеву українську владу, грабували і тероризували українське населення на свій розсуд, самовільно захоплювали землі й маєтки разом з населенням, заводячи там жорстокі кріпосницькі порядки.

Другий напрям політики Петра І супроти Гетьманщини полягав у цілеспрямованому винищенні його населення. З цією метою десятки тисяч українських козаків виганялися на далеку північ на важкі примусові роботи, такі як копання каналів, будування міст і оборонних споруд.

Третій аспект колонізаторської політики російського царизму – стосувався ділянки економічного життя. Ця політика мала за мету зруйнувати Україну як самостійний економічний організм і перетворити її в російську колонію, в ринок збуту молодої російської індустрії. Усе частіше українським купцям заборонялося займатись зовнішньою торгівлею, запроваджувалася державна монополія на виробництво і продаж багатьох товарів. Вводились закони, відповідно до яких українським торговим людям дозволялося перекуповувати товари лише у російських купців. Московські чиновники наперед визначали ярмарки і, перш за все, порти в Росії, де могли торгувати купці з України.

Сила царської влади також була спрямована проти української культури в цілому. Саме за часів Петра І помітно скоротилася сфера вживання української мови, в першу чергу в офіційних установах і містах, занепало видання українських книг, започаткувався курс на русифікацію освіти, українська церква попала під опіку московської патріархії. . Зокрема, у 1720 р. царський указ забороняв українським друкарням друкувати книжки, текст яких відрізнявся від московських та петербурзьких видань. Це фактично була заборона друкувати книги українською мовою. В роки царювання Петра І склалася сумна традиція для України, коли інтелектуальну еліту українців почали насильно забирати у Росію. Така політика сприяла перетворенню України в рядову культурну провінцію російської імперії.

Таким чином, становище гетьмана І. Скоропадського було дуже складним. Весною 1722 р. він черговий раз виїхав до царської столиці і несподівано для себе отримав наказ Петра І про запровадження з 29 квітня 1722 р. на Україні т. зв. Малоросійської колегії. Складалася вона з 6 осіб: трьох росіян і трьох українців, але очолював її представник центральної влади – московський бригадир Вельямінов, який і став правити Гетьманщиною. Тим самим Петро І позбавив гетьмана й тієї куцої влади, яку він ще й досі мав. Такого удару старий гетьман пережити не зміг. Повернувшись на Україну, І. Скоропадський через кілька днів помирає – 3 липня 1722 р., призначивши до виборів нового гетьмана наказним гетьманом Павла Полуботка (1722 – 1723 рр.).

Ставши наказним гетьманом, Павло Полуботко продовжував політику І. Скоропадського і зарекомендував себе рішучим захисником і оборонцем автономних прав Гетьманщини. Він раз за разом нагадує Петру І про статті Б. Хмельницького та Олексія Михайловича, які були підтверджені іншими царями й самим Петром, відповідно до яких російські чиновники не мали права втручатися у внутрішні справи українського судочинства. Щоб зменшити втручання Малоросійської колегії в судові справи, П. Полуботок здійснив реформу суду, зробивши генеральний суд колегіальним. Він суворими наказами вимагав від провінційних судів, щоб не було хабарництва й тяганини, встановив точний порядок судової апеляції й погрожував суворим покаранням старшині за зловживання й утиск над населенням. Тим самим фактично перейняв владу в Малоросійської колегії. Але це ще більше розлютило царя, і він вирішив довести справу знищення українського самоврядування до кінця. За його наказом Малоросійська колегія розробляє план як позбутися П. Полуботка.

3 серпня 1723 р. П. Полуботок разом з генеральним суддею Іваном Чарнишем і генеральним писарем Семеном Савичем прибувають до Петербурга, де подають чергову “челобитну”, у якій ставиться питання про повернення відібраних прав і вольностей козацьких. За наказам царя Полуботок був арештований і закатований у петропавловській фортеці наприкінці 1723 р. Більш щасливою була доля заарештованої старшини – із в’язниці їх звільнила смерть російського імператора на початку 1725 року.

Після цього доля України залежала від змін на Російському престолі. У залежності від політичних симпатій уряду гетьманство на Україні відновлювалось чи ліквідовувалось. Так, при правлінні Петра ІІ Малоросійська колегія була скасована і 1 жовтня 1727 р. в Глухові відбулися вибори, де гетьманом було обрано миргородського полковника Данила Апостола (1627 – 1634 рр.). Він був дуже яскравою політичною фігурою і незважаючи на свій сімдесятилітній вік енергійно взявся за реставрацію автономних прав Гетьманщини.

Данило Апостол у 1728 р. їде до Москви і подає петицію до царя про повернення Україні старих прав згідно з договором, що його укладено ще Богданом Хмельницьким. На цю петицію була дана відповідь у 28 пунктах, що одержали назву “Решительных” пунктів. Головні пункти були такі: гетьман не мав права вести дипломатичні зносини з іноземними державами, окрім сусідніх Польщі та Криму, і то про прикордонні справи з відома царя; гетьманська резиденція залишалась в Глухові; кількість найманого війська обмежувалась трьома полками (крім реєстрових козаків); гетьман підлягав з військових справ російському-генерал-фельдмаршалові; кандидатів на посади генеральної старшини й полковників затверджував цар, а нижчу старшину – гетьман.

Ці “Решительные” пункти значно обмежували права Гетьманщини, якими вона користувалася до Мазепи, але важливим було те, що замість колишньої сваволі російського уряду ставилися тепер певні норми та певні юридичні форми.

17 січня 1734 р. гетьман Данило Апостол помер. Його гетьманування перейняте духом оборони автономних прав України. Йому вдалося зміцнити гетьманську владу й авторитет гетьмана, хоча не всі його заходи щодо піднесення економічного добробуту краю й полегшення становища населення були доведені до кінця.

У 1740 р. престол займає цариця Єлизавета, яка ще перед тим увійшла в велику приязнь з українцем Олексієм Розумовським, і з яким пізніше взяла шлюб. Під його впливом при дворі було вирішено відновити гетьманство. Також з України були виведені російські полки, які там стояли, було дозволено вільно продавати збіжжя й відновлено Київську митрополію. В лютому 1750 р. було обрано гетьманом молодшого брата Олексія Кирила Розумовського. За Розумовського входять у звичай загальні з’їзди старшини в Глухові для вирішення важливих справ, і ці з’їзди виявили тенденцію перетворитися в щось більше – подібне до українського Сейму.

За часів гетьманства К. Розумовського була завершена робота по реформі суду. В 1763 р. гетьман скликав у Глухові “Генеральні збори” і затвердив реформу судочинства, яка розроблялася ще з 1743 р. Ця реформа зміцнила привілейоване становище козацької старшини. Українська шляхта остаточно закріплює за собою право на селянську працю. Заслуговують згадки спроби К.Розумовського реформувати українську козацьку армію. Було заведено обов’язкове навчання козацьких синів не тільки загальної, але й військової освіти на західноєвропейський зразок. Була введена єдина форма для української армії (синьо-біла). Розумовський також мріяв заснувати університет біля Батурина, колишньої столиці українських гетьманів. За його гетьманування козацька старшина добилася вирішального впливу на політику краю. І в часи перебування гетьмана в Глухові, і під час його виїздів до Петербурга краєм правила старшина. Він при виїздах формально передавав їй владу. Однак, з приходом до влади на російський престол Катерини ІІ у 1764 р. був виданий царський маніфест, у якому сповіщалося, що гетьман К. Розумовський “добровільно” зрікається гетьманства і влада знову переходить до Малоросійської колегії на чолі з генерал-губернатором, тобто Україна розглядається як одна із провінцій Російської імперії.

Спочатку російська влада задовольнилася підготовчими заходами і розпочала свою діяльність з української периферії на сході, скасувавши в 1765 р. козацький лад на Слобожанщині. 1781 р. була скасована Малоросійська колегія, яка бодай формально засвідчувала відмінний лад на українських землях. Взамін запроваджувалося губернаторське правління. Так припинила своє існування друга автономна область України — Гетьманщина. На її місці виникли три губернії, або намісництва: Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, які разом склали Малоросійське генерал-губернаторство. По губерніях були введені загальноросійські адміністративні й судові установи, тобто колишня Гетьманщина була цілком прилаштована до адміністративної системи Російської імперії.

Таким чином, за роки свого правління Катерина ІІ довела розпочату Петром І справу знищення автономії Гетьманщини і Слобожанщини до логічного кінця. Зникають з історичної арени усі зовнішні ознаки української державності, ціла соціальна структура, яка надавала Україні чітко виражений європейський характер.

 

3.2. Знищення Запорізької Січі

Як же склалася доля третьої, останньої твердині славної козацької демократії на українських землях – Запорізької Січі? Нагадаємо, що під час Північної війни російські війська по-варварськи знищили т. зв. Чортомлицьку або Стару Січ.

Певний час скасування автономії Січі гальмувалось зовнішніми обставинами. Зокрема, 1768—1774 рр. йшла російсько-турецька війна і царату запорожці були потрібні, як військова сила. Але бойові заслуги не врятували Січ. Не врятувала їх і лояльна політика щодо уряду останнього кошового отамана Петра Калнишевського. Після підписання у 1775 р. мирного договору між Туреччиною і Росією в Кучук-Кайнарджі загроза для існування Січі стала реальною. На Україні залишилась 66-тисячна російська армія генерала Текелія, яка несподівано рушила на Січ. 4 червня 1775 року Січ було взято в облогу. Серед запорожців стався заколот. Частина козаків вирішила стояти до кінця. Але настоятель Січової церкви архимадрид Володимир Сокальський, виступивши в ролі примирителя, умовив козаків не допустити даремного кровопролиття. У результаті частина козаків добровільно відмовилась від опору, а частина втекла за Дунай. Цариця жорстоко розправилася із запорожцями. Старшина на чолі з кошовим отаманом Калнишевським була заарештована, а Січ зруйнована. Січ закінчила своє існування 3 серпня 1775 р. В цей же час вийшов маніфест Катерини ІІ, який юридично закріпив цей акт небаченого вандалізму.

Завершив ліквідацію української автономії процес колонізації запорізьких земель російським самодержавством. Ці величезні простори цариця роздарувала своїм численним фаворитам.

 

3.3. Гайдамацькі рухи на Правобережній Україні. Коліївщина

Тепер нам слід вияснити, як же розвивалися події на Правобережній Україні? Оправившись після страшного спустошення 1711–1712 рр. на Правобережній Україні знову почався колонізаційний процес, який відбувався під знаком реставрації суспільного устрою й загальних відносин часів Хмельниччини. Народні маси не могли примиритися з реставрацією старих панських порядків, які насаджували поляки, але, позбавлені тепер власної провідної верстви, якою колись була козаччина, реагували лише стихійними рухами, які в історії носять назву гайдамацьких.

Гайдамацький рух розпочався весною 1734 р. Приводом до нього послужив перехід російської армії через Правобережну Україну в зв’язку з питанням про польську корону. Поява російських військ, серед яких були і гетьманські війська, викликала серед місцевого населення надію, що Росія об’єднає українські землі. У результаті весною 1734 р. на Київщині розпочався повстанський рух. Літом рух перекинувся на Поділля і на південно-західну Волинь. На Поділлі гайдамацький рух очолив сотник Верлан. Він захопив Броди, Жванець і його загони доходили аж до Львова. Повстання почало набирати масового характеру.

Новий вибух знову стався у 1750 р. Кілька гайдамацьких загонів, які організувались на запорізькій території, перейшли кордон Речі Посполитої і розпочали наступ на півдні Київщини. Гайдамаки захопили Умань, Вінницю і Летичів, доходячи аж до Полісся. Боротьба велась, звичайно, без усякого плану і неорганізовано. Повстанці в основному дбали, щоб збагатитися, і тому, мобілізувавшись, шляхта припинила це повстання.

У 1768 р. вибухає Коліївщина. Повстання очолив Максим Залізняк. Ядро його сил складали люди, які прийшли із Запоріжжя, тобто були професійними військовими. Залізняк мав певний план – оточити Київщину з усіх сторін. Тому повстання почалося майже одночасно в чотирьох прикордонних пунктах під керівництвом чотирьох ватажків. Залізняк вивіз із Мотронинського монастиря декілька сот козаків і вирушив з ними через Жаботин, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав на захід. . Головною ціллю походу М. Залізняка була Умань. Це був важливий торговий і економічний пункт. Місто було укріплене, і захищав його відділ під командою сотника Івана Гонти, який у вирішальний момент осади міста переходить на бік повсталих. 18 червня 1769 р. Умань було взято. Там же повстанці проголосили М. Залізняка гетьманом, а Гонту — полковником уманським. Повстання було придушене, але причини народного незадоволення не були усунені. І тому ще довго тяжке становище селян і переслідування православної віри були причинами вибухів народного гніву.

Таким чином, в кінці ХVІІІ ст. долю України вирішували без участі українського народу більш сильні сусідні держави. Уже під кінець ХVІІІ ст. Гетьманщина і Запоріжжя попали під владу Росії. Російська імперія поступово поглинала землі колишньої української держави.

Внаслідок першого поділу Польщі майже всю територію Руського (без Холмської землі), Белзького, західну частину Волинського і Подільського воєводств загарбала Австрійська монархія. Ці землі увійшли до т. зв. королівства Галичини і Льодомерії із центром у Львові.

Отже, під кінець ХVІІІ ст. одна за одною втратили свою самостійність усі автономні області України. Український народ змушений був знову пристосовуватись до нових умов життя. Україна вступила в період бездержавності, а її народ виявився штучно розчленованим між двома монархіями.

 Головні дати

 1708 – 1722 рр. – гетьманування І.Скоропадського.

 1722 – 1723 рр. – діяльність наказного гетьмана П.Полуботка.

 1627 – 1634 рр. – гетьманування Данила Апостола.

 1734 – 1750 рр. – “Правління Гетьманського Уряду”.

 1750 – 1762 рр. – гетьманування К.Розумовського.

 1764 р. – ліквідування Катериною ІІ Гетьманщини.

 1775р. –  знищення Запорізької Січі .

 1781 р. – знищення полкового адміністративного устрою.

 

 

 

 

 

 

 

Перегляди:13
Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Інші видання:
"Народні казки про тварин". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Велика розмальовка до "Український народних казок про тварин"     Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Василь ТИМКІВ, Олена ПОДРУЧНА "Словник музичних термінів"     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”