Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…

Вдеоверсія статті тут: Українець у боротьбі за незалежність Перу та Венесуели

 

«У козака одна доля – воля!» – каже українське прислів’я, що найкращим чином відображає національну рису українців: прагнення до волі, свободи та незалежності.

Вочевидь цей український дух відобразився і в характері Михайла Скибицького, який у віці 30-ти років, будучи поручником російської армії, під впливом європейських демократичних настроїв, вирішив податися далеко за межі аж ніяк не демократичної і не прихильної до упокорених народів царської імперії, щоб, ризикуючи життям, виборювати незалежність новонароджених країн Латинської Америки – що донедавна були колоніями під управлінням Іспанської Корони.

Сам Михайло народився 1793 року в селі Корчівка, Старокостянтинівського повіту, Волинської губернії. В Російській імперії на кінець XVII-го, початок XVIII-го століття Волинська губернія займала території теперішніх Волинської, Рівненської, Житомирської та частково Тернопільськї і Хмельницької областей, тож сьогодні рідне село Михайла Скибицького належить до Хмельницького району Хмельницької області.

Михайлові батьки Карло Степанович (Стефанович) та Мар’яна Скибицькі були землевласниками та представниками давнього шляхетського роду і за російськими мірками вважалися «стовповими» дворянами (дворянами з допетрівських часів), що в тодішній царській імперії було предметом гордості, хоч і не додавало пільг чи інших прав у порівнянні з дворянством молодшим, «жалуваним», тобто набутим з царської ласки після 21 квітня 1685 (згідно з указом Катерини ІІ).

Рід Скибицьких мав герб Роля або Риля (польською Rola), який належав до гербів, переданих польською шляхтою литовським та українським шляхетним родам на знак визнання рівності їхніх прав у єдиній державі після Городельської унії 1413 року, коли за литовськими й руськими землями було визнано право автономії. При цьому рівність прав польської, литовської та руської (української) шляхти передбачала належність до католицького віросповідання, то ж не дивно, що й Михайло Скибицький належав до вірян католицької церкви.

Оскільки всі дворяни колишньої Російської імперії з юних літ починали військову кар’єру з кадетського корпусу, Михайло не був винятком. У званні кадета він був приписаний до Королівського полку польської артилерії.

Батьки Михайла дуже дбали про те, щоб їхній син отримав добру освіту, тож 1823 року Михайло Скибицький вступає до петербурзького Інституту Інженерного корпусу шляхів сполучення. Його навчання коштувало батькам 52 600 тодішніх російських рублів – щоб зібрати цю суму вони навіть віддали під заставу село Корчівку.

 

Згаданий Інститут був заснований 13 листопада 1809 року генералом артилерії, Олександром Ігнатійовичем Марговенком з метою підготовки фахівців для вирішення нагальних проблем імперії, а саме – будівницва якісних шляхів сполучення, і в першу чергу залізниць. Інститут предбачав однорічний курс навчання з присвоєнням випускникам звання поручника З 1823 року він був перетворений на закритий заклад на кшталт кадетських корпусів з переважним викладанням військових наук. Відповідно, Михайло Скибицький мав нагоду вивчати такі предмети як базова топографія; землевимірювання (геодезія); арифметика, алгебра, геометрія та тригонометрія; фізика, хімія; основи балістики та військова фортифікація, а також латинську, французьку та англійську мови. Окрім того він отримав добрі знання з будівництва мостів та залізничного полотна, які добре придалися йому в майбутньому.

Після Інституту тридцятилітній Михайло Скибицький вже був поручником Інженерного корпусу у Санкт-Петербурзі, мав відмінну освіту, шляхетне походження та отримане від батьків земельне володіння – маєток Веселий Кут у Таращанському повіті Київської губернії за яким було закріплено 283 кріпаки. Все це начебто дозволяло йому сподіватися на гідне і безбідне майбутнє. Та спокійний плин життя монархічної Росії вже порушували демократичні настрої, розбурхані французькою революцією і наполеонівськими реформами. Почали формуватися кола прихильників переходу від абсолютизму до парламентської монархії.

Тим часом російські газети писали про події на американському континенті, де, в результаті жорсткого протистояння європейських держав та ослаблення Іспанської Корони, виникли передумови для перетворення колишніх іспанських колоній на нові незалежні держави. На той час у Північній Америці вже відбулася війна за незалежність Сполучених Штатів від панування Великої Британії (17751783), в якій окремо відзначився шляхтич і майбутій польський державний діяч білоруського походження Тадей Косцюшко (Анджей Тадеуш Бонавентура Костюшко, 1746-1817), що дослужився в американській армії до бригадного генерала і навіть отримав почесне американське громадянство. Втручання Наполена Бонапарта в іспанські справи та його спроба встановити де-факто французьку владу в Іспанії у 1808 році спричинили ослаблення іспанської держави і з 1810 року в її американських володіннях розпочалися збройні повстання, спрямовані на здобуття незалежності.

Бойові дії між роялістами (прихильниками іспанського домінування) та патріотами (поборниками незалежності) розгорнулися на територіях Центральної та Південної Америки і охопили найбільші міста південноамериканських колоній – Буенос-Айрес (Аргентина), Каракас (Венесуела), Кіто (Еквадор), Боготу (Колумбія). З перемінним успіхом вони тривали до 1826 року, коли незалежність здобули майже всі колишні іспанські колонії в Америці – окрім Куби та Пуерто-Ріко.

Дізнавшись про події на південноамериканському континенті, поручник Михайло Скибицький, – натхненний прикладом Тадея Косцюшка, – наприкінці 1823 року подає клопотання генерал-губернатору міста Санкт-Петербург про направлення його на навчання до столиці Швеції – Стокгольма.

Обов’язки генерал-губернатора на той час виконував ветеран наполеонівських війн, серб за народженням, піхотний генерал Михайло Андрійович Милорадович (за народженням серб).

Дозвіл і паспорт для виїзу до Швеції Скибицькому було видано у січні 1824 року.

За десять днів Михайло Скибицький вже з’явився у Стокгольмі і, пробувши там шість тижнів, зумів таємно перебратися до Сполученого Королівства Британії та Ірландії, потративши на переїзд півтора місяці і висадившись нарешті у британському порту Саутгемптон.

 

Не слід забувати, що в ході наполеонівських війн (17991815) у військовій справі з’явилося багато нових тенденцій, як то

  • значне розширення мобілізаційної бази військ,
  • мотиваційний підхід до комплектування армій,
  • нерівномірне розташування сил на фронтах та фактичне впровадження поняття головного удару,
  • стратегічна важливість генеральних битв,
  • поява генеральних штабів,
  • підвищення мобільності та гнучкості польової артилерії
  • поява у військах інженерних підрозділів, оснащених мінами та вибуховими пристроями.

Отже, присутність європейських всебічно підготовлених офіцерів та досвідчених моряків значно посилювала визвольні армії, які мали протистояти військам роялістів.

Цілком логічно, що очільники визвольних військ колишніх іспанських колоній – аргентинець Хосе де Сан Мартін, що боровся на територіях Аргентини та Перу і венесуелець Сімон Болівар, пам’ять про якого досі не згасає в Колумбії, Еквадорі, Болівії, Перу та Венесуелі, – рівною мірою докладали зусиль для залучення до своїх армій європейців.

На той час відбулися значні скорочення у військах Великої Британії. А оскільки Британія, хоч і не наважувалася відкрито виступати проти Іспанії, але й не прагнула підтримувати її домінування у світі, то на її території південноамериканські патріоти знаходили вдосталь можливостей і для набору кадрів, і для закупівлі зброї.

Хосе де Сан-Мартін набирав капітанів кораблів морської експедиції для визволення Перу виключно з європейців, переважно англійців і шотландців. Європейці також сладали і 50% екіпажів. Тож на кораблях навіть команди доводилося віддавати двома мовами: іспанською та англійською.

Сімон Болівар доручив набирати охочих воювати на південноамериканському континенті офіцерів та досвідчених вояків, своєму доброму другові – Луїсу Сеферіно Лопесу Мендесу, який власне, був його агентом у Великій Британії.

 

Прибувши до Англії, Михайло Скибицький витратив два з половиною місяці на те, щоб знайти судно, яке б доправило його до берегів Південної Америки. Ще через 8 місяців, після багатої на пригоди подорожі, він ступив на землю теперішньої Венесуели в порту Ла-Гуайра.

Звідси, за допомогою перекладача, він іспанською мовою написав листа до бригадного генерала Сімона Болівара, в якому натхненно виклав причини свого приїзду та сподівання на те, що генерал прийме його під своє командування.

«… Відтак, я пов’язую cвої найзаповітніші мрії з можливістю бути коли-небудь удостоєним честі нести службу під Вашим керівництвом».

Генерал Сімон Болівар, який з вересня 1823 року вже перебував у Перу, без вагань зарахував Скибицького до свого Генерального штабу у званні лейтенанта.

 

Щоб дістатися до Кордильєра-де-Вількабамба – Перуанського центрального гірського пасма, де, у масштабі загальної кампанії за визволення іспанських колоній, на той час відбувалися вже фінальні сутички з військами роялістів, Скибицькому довелося перенути територію Панами. Вже звідти, він дістався до перуанського порту Кальяо, а там попрямував на високогір’я – в район дислокації Об’єднаної визвольної армії під командуванням бригадного генерала Антоніо Сукре (Антоніо-Хосе де-Сукре-і-Алькала), до якої входили: перуанська дивізія, дві великі колубійські дивізї та кавалерійська дивізія. До перуанської дивізії, яку очолював маршал Хосе-Домінг де-Ла-Мар входили піхотні та кавалерійські підрозділи, а саме: батальйон гвардійського легіону, три лінійних піхотних батальйони та чотири ескадрони перуанського гусарського полку.

Визвольна армія протистояла Королівській армії Перу, командування якою взяв на себе віце-король Перу генерал-лейтенант Хосе де-Ла-Серна-і-Мартінес-де-Інохоса. Позиції роялістів у Перу були найсильнішими, бо оскільки в основі патріотичного руху стояли землевласники-креоли (тобто вихідці з родів іспанського походження, народжені в Америці), то багато хто серед іспанської місцевої еліти побоювався, що ті не надто шануватимуть їхні права.

 

Королівські війська були чисельнішими і краще озброєними, але на той час, 6 серпня 1824 року вже відбулася битва в районі Хунін біля однойменного озера, в якій війська патріотів під командуванням Сімона Болівара розбили іспанські частини фельдмаршала Хосе де Кантерака. В тій битві війська з обох сторін налічували по 8000 особового складу; сама битва тривала 25 хвилин; з боку патріотів полягло 150 чоловік, з боку роялістів 250, – але наслідки для роялістів були катастрофічними, бо поразка спричинила деморалізацію королівської армії і високий рівень дезертирста. Солдати почали масово переходити на бік патріотів. Саме тому віце-кроль Перу був вимушений, задля підвищення морального стану військ, особисто взяти на себе командуання і змусити війська патріотів до вирішальної битви, поки його армія ще була боєздатною.

Чисельність королівської армії власне не перевищувала 12 тисяч вояків, і за європейськими мірками битва при такій кількості військ не мала б виглядати значною, але врахуємо, що обидві армії оперували в районі Перуанських Анд, на висотах 3-4 тисячі метрів над рівнем моря, де незвичним до таких умов вихідцям з Європи навіть дихати було важко. Більшості з них довелося перенести так звану гірську хворобу, перш ніж вони змогли пристосуватися до місцевого клімату.

 

Коли Михайло Скибицький прибув до розташування частин Об’єднаної визвольної армії, його одразу приписали до корпусу ад’ютантів Генерального штабу, який очолював бригадний генерал Агустін Гамарра-і-Мессіа. З огляду на його статуру та високий зріст лейтенанту Скибицькому видали форму офіцера Перуанського гвардійського легіону. Цей легіон був створений 18 серпня 1821 року генералом Хосе-Франсіско де-Сан-Матін-і-Матторас і став основою народжуваної в ті часи Республіканської армії Перу. Вояки легіону мали високі шапки з ведмежого хутра, схожі на ті, які первинно носили в козацьких кавалерійських полках імператорської Росії. Цей головний убір поширився в Європі і світі саме під час наполеонівських воєн.

Окрім уніформи Скибицькому видали коня, який мав викристовуватися тільки в бою, мула для пересування та транспортування поклажі в гірських умовах, криву шаблю, пару пістолетів та вкорочений кавалерійський карабін – терсеролу. У списки його внесли під бойовим псевдо Мігель Рола – за назвою його родового герба, зокрема тому, що прізвисько Рола його новим англо- та іспаномовним друзям вимовляти було значно легше, ніж справжнє прізвище – Скибицький. Під іменем Мігель Рола Михайло Скибицький і війшов у нову історію Південної Америки.

 

Мігель Рола відносно швидко адаптувався до нових для нього умов, стійко переніс гірську хворобу і почав спілкуватися іспанською завдяки підтримці колег з генштабу, серед яких були англійці та французи, – а англійською та французькою мовами Михайло володів добре. Серед його найближчих товаришів були лейтенанти ірландської кавалерії Грегорі Гілмор та перуанської кавалерії Хуан-Мануель де-Отарола.

З серпня по вересень (1824) Об’єднана визвольна армія маневрувала центральними районами перуанських Анд, шукаючи вигідної позиції для вирішальної битви з ворогом. За цей час королівським військам вдалося здійснити кілька вдалих операцій, в яких патріоти позбулися двох гармат і значної кількості боєприпасів. Врешті супротивні війська зійшлися на плато під назвою Аякучо – у перекладі з місцевої мови кечуа «притулок мертвих».

Визвольна армія зайняла позиції на плато вже 6 грудня. На той час під командуванням генерала Сукре було всього 5780 вояків і тільки одна гармата. Війська Іспанської Корони прибули 8 грудня. У їхньому складі було 9320 вояків і 14 стволів артилерії.

Королівські війська, за задумом, мали потужною лобовою атакою скувати війська патріотів і завдати вирішального удару з флангу. Проте, їхній маневр у ході бою було викрито, і тут значну роль зіграли також ад’ютанти Генерального штабу визвольної армії: наказ резервним підрозділам посилити фланг успішно передав лейтенант Гілмор; проте, коли лейтенанта Отаролу послали передати наказ кавалерії підтримати фронт, який не витримував лобового натиску, він потрапив під вогонь артилерії і був тяжко поранений – тоді це завдання виконав лейтенант Мігель Рола. Повідомивши командиру кавалерійського дивізіону генералу Уільяму Міллеру наказ контратакувати для відновлення фронту, Михайло Скибицький сам приєднався до підрозділу перуанської кавалерії, щоб взяти учать у контрударі. Під час цієї кавалерійської атаки лейтенант Рола-Скибицький отримав поранення в руку, але це не звадило йому після відновлення фронту повернутися до Генерального шабу для подальшого виконання своїх обов’язків.

Врешті-решт, летенант Мігеь Рола повідомляє командувачу об’єднаних війьк генерал-майору Антоніо Сукре про те, що перуанські частини здійснюють успішний наступ проти ослаблених королівських військ. Битву було майже завершено.

Віце-король Перу генерал-лейтенант Хосе де-ла-Серна був поранений ще на початку битви, тож коли перуанські підрозділи патріотів захопили генерал-лейтенанта де-Кантерака, який взяв на себе командування Королівською армією, той запропонував припинити марне кровопролиття. Битва, що тривала близько трьох годин, завершилась цілковитою перемогою патріотів. Королівські війська втратили вбитими 1400 вояків, тоді як з боку Об’єднаної визвольної армї загинуло близько трьохсот (300).

 

Коли Сімон Болівар дізнався про перемогу, він наказав надати титул «славетний» всім підрозділам, які брали участь у битві, а офіцери і солдати Об’єднаної визвольної армії були оголошені Героями вітчизни. Такий титул було присвоєно і Михайлу Скибицькому. Поза тим, за гідну поведінку у битві, його було підвищено по службі до капітана Інженерного корпусу.

Після битви при Аякучо більша частина королівських військ склали зброю. Опір чинили тільки гарнізони фортеці Сан Мігель на острові Чілое (на території теперішного Чилі) та фортеці Реал Феліпе у порту Кальяо.

Патріотами для подальших військових дій було створено дві армії: Армію Південних Операцій, що діяла, зокрема, у високогірних районах Перу, та Армію Визвольних Операцій на узбережжі.

Капітан Скибицький вже від початку 1825 року був призначений до Генерального штабу Армії Визвольних Операцій, що мала нейтралізувати гарнізон фортеці Реал Феліпе, який досі чинив відчайдушний опір. Скибицький мав відповідати за проведення інженерних робіт, але цим його робота не обмежувалася. Використовуючи набуті у петебурзькому коледжі знання з балістики, він зумів покращити дальність та ефективність артилерійського вогню, а завдяки системним заняттям з особовим складом артилерійських підрозділів вдалося покращити ще й обслуговування і, відповідно, надійність гармат.

У цьому зв’язку можна згадати, що під час облоги фортеці Реал Феліпе з 3 січня 1825-го по 22 січня 1826-го року по ній було випущено близько 50 000 снарядів різних калібрів, а 160 гармат, розміщених у фортеці, здійснили у відповідь 80 000 пострілів.

Гарнізон на острові Чілое здався до початку 1826 року і війна за незалежність іспанських колоній в Америці закінчилася з капітуляцією гарнізону в Кальяо – 22 січня 1826-го. На вшанування героїв визвольної війни у Перу було виготовлено 3000 золотих «Почесних медалей Визволителя» з зображенням бюсту Сімона Болівара на аверсі.

Капітан Мігель Рола (Скибицький) отримав цю медаль першим, 6 серпня 1826 року, під час офіційної церемонії з нагоди другої річниці битви при Хуніні. Вручав її особисто Сімон Болівар. До нагороди додавалась грамота із зображенням національного герба Перу та з підписом віце-президента країни і голови Урядової ради доктора Хосе-Іполіто де-Унануе-і-Павон.

 

Після цього, вже влітку 1826 року, капітан Рола отримує від Сімона Болівара досить делікатне доручення: відбути в якості спеціального посланця до Венесуели і з’ясувати деталі розбіжностей, що виникли на той час між Генерал-губернатором Венесуели, дивізійним генералом Хосе-Антоніо Паес-і-Еррера, та віце-президентом Нової Гранади, колишнього іспанського віце-королівства, що після перемоги патріотів отримала назву Респубіка Колумбія і включала території теперішніх Колумбії, Венесуели, Панами та Еквадору.

В сучасній літературі вживають термін Велика Колумбія, щоб відрізняти тогочасну колумбійську державу від Колумбії теперішньої.

Справа стояла так, що в результаті тривалої боротьби за незалежність колишніх колоніальних провінцій, 1821 року було проголошено Республіку Колумбію, до сладу якої згодилась увійти й Венесуела. Президентом нової держави став Сімон Болівар, який на той час вже мріяв про створення сильного союзу південноамериканських держав на кшталт Сполучених Штатів у Північній Америці. Проте спроби жорсткої централізації з боку уряду нової республіки викликали спротив місцевих еліт, які остерігалися потрапити під нове зовнішнє управління, тільки щойно позбувшися панування Іспанської Корони. На місцях вимагали продовження реформ на розвиток демократії та парламентаризму. А з 30 квітня у Венесуелі почалися зібрання з вимогами виходу з Республіки Колумбія та відновлення суверенітету. Тож не дивно, що, коли за дорученням Сімона Болівара капітан Михайло Скибицький прибув до Венесуели, він шидко перейняв місцеві прагнення до демократичних змін і перейшов під командування дивізійного генерала Хосе-Антоніо Паеса. Між ними встановилися теплі, дружні відносини.

 

1 жовтня 1826 року у Венесуелі з’являється документ під назвою «Маніфест групи начальників та офіцерів Венесуели щодо питання реформ», в якому підписанти заявляли про свою готовність боротися за прогресивні зміни «до останньої краплі крові». Документ підписали 64 особи і підпис Мігеля Рола стоїть дванадцятим. Через місяць, 7 листопада (1826 року) Актом Народної Асамблеї Венесуелу було проголошено незалежною федеративною країною.

Те, що українець брав таку активну участь у місцевих справах не було дивиною, оскільки ще 1814 року, під час так званої Другої Венесуельської Республіки, Сімон Болівар, обіймаючи пост президента, надавав громадянство Венесуели всім іноземцям, які поділяли республіканськ ідеї. Отже, вмілий та беручкий Михайло Скибицький, відповідно до свого характеру активно інтегрується в політичне життя нової республіки. Його бойове псевдо дослідники знаходять і серед 57-ми підписантів Акту Народної Асамблеї від 7 листопада 1826 року.

Усвідомлюючи небезпеку для свого омріяного політичного проєкту «Великої Колумбії» Сімон Болівар покидає Перу і прибуває до Венесуели. На початку січня 1827 року він зустрічається з генералом Хосе-Антоніо Паесом і, з метою уникнення громадянської війни та збереження союзу південномериканських країн, затверджує його на посту військового губернатора Венесуели та наділяє широкими повноваженнями в частині цивільного врядування, а капітана Михайла Скибицького підвищує до війскового звання майора «за незмінно високі заслуги на службі».

Перуанські історики відзначають що таке кар’єрне просування відбулося не тільки з причин політичної ситуації. Михайла Скибицького найбільше цінували за його глибокі знання та системне навчання американських офіцерів-патріотів таким непростим предметам як будівельна справа, спорудження мостів та доріг, топографія та геодезія.

 

Процес повного відокремлення Венесуели від Великої Колумбії тривав до 1830 року. За цей час підписи Мігеля Рола з’являлись і в інших документах, що засвідчували прагнення венесуельців до незалежності, проте більшою мірою майор Скибицький опікувався інженерною справою, старанно виконучи свої посадові обов’язки. В новому, вищому статусі він створює низку спеціалізованих комісій, які мали наглядати за

  • всіма інфраструктурними роботами,
  • якістю будівництва шляхів сполучення та зведенням фортифікаційних споруд,
  • організацією та навчанням бойових підрозділів інженерного корпусу.

24 березня 1831 року у Венесуелі проходять президентські вибори. За їх результатами Президентом Республіки був обраний дивізійний генерал Хосе-Антоніо Паес-і-Еррера. 11 квітня новий Президент прийняв присягу; на церемонії був присутній і майор Михайло Скибицький, який обіймав дедалі більші та важливіші пости у цій новій країні. Колишній селянин, що став президентом країни, потребуючи фахової підтримки, одразу призначає Михайла Скибицького своїм особистим радником і підвищує його до звання підполковника Інженерного корпусу, а також звертається до українця з проханням підготувати його біографію. Біографія писалася на основі нотаток, які Президент щоденно надиктовував Скибицькому. (Біографія була публікована лише у 1916 році)

Не можемо обійти увагою і те, що підполковнику Скибицькому було доручено відбути до Панами і здійснити технічні розрахунки для проєкту будівництва каналу, який би міг об’єднати два океани і значно скоротити морські торгівельні шляхи. За результатами цього відрядження Михайло Скибицький підготував Технічний Звіт, проте, з різних об’єктивних причин, виконання проєкту затягнулося аж до 1913 року, – поки за будівництво Панамського каналу не взялися США.

В цей бурхливий період виникає рух за відокремлення і в східних регіонах самої Венесуели. Президент Паес відправляє до керівників повстання, братів Монагас, підполковника Михайла Скибицького для проведення мирних переговорів. У листі до повстанців Президент зазначає, що підполковник Михайло Карлович Скибицький «є вірним переказувачем його бачення та його мирних намірів». За результатами проведених Скибицьким переговорів Конституційний суд Венесуели видав офіціний документ, яким братам Монагас надавалося повне помилування.

Опісля підполковник Скибицький був направлений до міста Сьюдад-Родріго-де-Маракайбо (Ciudad Rodrigo de Maracaibo), для роботи над розбудовою венесуельського флоту. Там він встиг реалізувати кілька проєктів і навіть збудувати віллу та заснувати поселення під назвою «Святий Андрій Український» (San Andrés de Ucrania) – в пам’ять про рідну землю та на честь Андрія Первозваного – і запровадити від 30 листопада 1831 року щорічне вшанування цього Святого.

Ще 1831 року він отримує звання полковника і призначається керівником артилерійсько-інженерного відділу Державного секретаріату Міністерства війни та Військового флоту Венесуели, залишаючись при цьому на посаді головного радника Президента Республіки.

Того ж 1831 року було завершено роботу над спогадами дивізійного генерала Хосе-антоніо Паеса – Президента Республіки і полковнику Скибицькому було доручено відбути до Парижа, щоб забезпечити їх публікацію.

 

Історики схиляються до думки, що Скибицький сам ініціював це доручення, бо одночасно з цим він подав рапорт на звільнення з армії. Офіційний документ виданий Міністерством війни та Військового флоту свідчить, що полковник Інженерного корпусу Михайло Скибицький переводився у статус офіцера у відставці з правом носити військову форму та відповідні нагороди. Річ у тім, що на тлі європейських демократичних настроїв та революціних національних рухів, спрямованих проти домінування на континенті Росії, Австрії та Пруссії, 29 листопада 1830 у Варшаві вибухнуло повстання, яке з березня 1831 року поширилося на Литву та землі Правобережної України і Білорусі. Безпосередніми причинами повстання стало придушення царем Миколою І ліберальної опозиції та патріотичних організацій, запровадження цензури й репресивно-поліційних порядків.

Очевидно, що схильний до участі у визвольних війнах Михайло Скибицький, міг бачити у цих подіях і певні перспективи для його рідної України. Проте, вже прибувши до Парижа, Скибицький зустрічається з патріотично налаштованими польськими офіцерами і дізнається від них про придушення повстання (придушене у вересні 1831 року). З того часу він, оселившись у містечку Бордо, в будинку купця Жана Бельмеєра та його брата, починає заводити нові знайомства та здійснює координаційну роботу серед патріотів Східної Європи, доки 1835 року, через друзів, отримує сумну звістку про смерть своїх батьків.

За цих обставин Скибицький вирішує приїхати до Києва, щоб вирішити зі своєю сестрою Францискою питання, пов’язані зі спадком і знову з’являється у Парижі, щоб зустрітися з російським послом. Звісно, що поява революційно налаштованого офіцера з України неабияк стурбувала агентів російської таємної поліції, проте, у серпні 1835 року, посол Російської імперії граф Павло Іванович Медем, таки видає Скибицькому відповідний паспорт, але за ним самим вже встановлено суворий нагляд.

Тим часом, 9 червня 1835 року, посаду Генерал-губернатора Київської губернії отримує полковник кавалерії російської армії Олександр Дмитрович Гур’єв. В умовах надмірної уваги імператорської влади до будь-яких революційних чи й просто вільних демократичних настроїв, навряд чи його могла потішити інформація про можливе прибуття до Києва учасника і героя визвольних воєн у Південній Америці. Перше, що зробив новий Генерал-губернатор – це віддав наказ митниці містечка Радивилів, що тоді знаходилося на кордоні з Автро-Угорщиною, обшукати та затримати Михайла Карловича Скибицького, щойно він перетне Австро-Угорський кордон.

Наказ було виконано. Коли Скибицький 30 листопада 1835 року прибув на російський митний пункт, під час митного огляду у нього конфіскували документи, що підтверджували проходження служби у південно-американських військах, нагороди, книжки та газети, які він мав при собі, та особисті речі, включаючи форму офіцера Перуанської гвардії. Конфісковані речі та папери відправили особисто полковнику Гур’єву, проте на митному пункті арешувати Скибицького не наважились: виявлені при ньому документи підтверджували перебування на американському континенті з 1824 по 1831 рік, що не давало можливості інкримінувати йому участь у Повстанні декабристів 1825-го та Польському повстанні 1830-1831 років.

Тим не менше, за наказом, стурбованого присутністю Скибицького на території Київської губернії, Генерал-губернатора, 2 грудня 1835 року його таки арештовують. А 28 грудня Гур’єв пише з цього питання доповідну на ім’я начальника Корпусу імператорської жандармерії генерала Олександра Христофоровича Бенкендорфа. Той своєю чергою звертається до царя. Микола І наказує допитати Михайла Скибицького та, в разі, якщо його участь в американських визвольних війнах підтвердиться, арештувати полковника Скибицького як особливо небезпечну особу і вислати до імперської в’язниці у місті В’ятка.

Відповідний лист Бенкендорфа до Гур’єва датований 21-м січня 1836 року. Протокол допиту Скибицького було складено 3 лютого 1836 року. 6 лютого 1836 року його засудили на 10 років позбавлення волі.

 

Внаслідок семирічного перебування на американському континенті в районах з різким перепадом температур Михайло Скибицький мав підірване здоров’я і на момент арешту вже страждав від гострого болю у грудях та спині. Перебування в жорстких умовах в’ятської тюрми значно погіршило його стан. Численні прохання рідних та друзів – про переведення у менш несприятливе для його здоров’я місце утримання – були взяті владою до уваги і Скибицькому дозволяють виїхати фактично під домашній арешт у його спадковий маєток Веселий Кут, поблизу Таращі.

Михайло Скибицький і тепер не міг всидіти на місці. 1846 року завершився 10-річний термін накладеного на нього покарання, і він, ледь відновившись після хвороб, добуває підробні докменти і пробує знову виїхати до Америки. Та оскільки герой визвольних американських війн, як особа небезпечних для Російської імперії настроїв, лишався під пильним наглядом таємної поліції, він знову був арештований. Проти нього розпочали нове слідство і відправили до вязниці у Житомирі за 144 кілометри від Києва, а потім ще далі, до Старокотянтинова – за 270 км. Цього ув’язнення Скибицький вже не пережив і, поки тривало слідство, помер у Старокостянтинівській в’язниці у віці 54 років. (1847).

 

Тож зберігайно пам’ять про цього видатного українця, але не забувамо і про те, що змогою отримати такі детальні відомості про героя Перу, Колумбії та Венесуели – Михайла Скибицького, ми завдячуємо Президенту Інституту історичних досліджень Сухопутних військ Республіки Перу полковнику Енріке Гаргуревічу-Годою, автору книги «Відновлюючи пам’ять про солдата полковника Михайла Скибицького Героя незалежності Перу та іспанських колоній в Америці» (2019).

На його думку, історичний спадок, який залишив Михайло Скибицький наступним поколінням, ґрунтується на трьох цінностях:

 

Пеша – це шляхетність.

Друга – безкорисливість.

Третя – вірність.

 

 

«Прибулі з Європейського континенту офіцери були, перш за все солдатами, які воювали як солдати і вирішували проблеми, що виникали у їх повсякденному житті в походах, як солдати, а не так, як їх зумисне хотіли представляти політичними активістами чи ідеологічними агітаторами або найманцями, що керуються лише економічним інтересом – отриманням платні.

Ці офіцери-європейці подали тогочасному світові унікальний урок щодо цінностей, які надихали романтичну молодь світу.

Такі офіцери, як полковник Інженерного корпусу Михайло Карлович Скибицький або генерал кавалерії Шарль-Луї-Фредерік де Брандсен, які володіли землями та слугами, отримали гарну освіту та мали попереду блискуче і заможне майбутнє, включно з вигідним шлюбом, – покинули все це, щоб проїхати півсвіту і прибути на невідомий континент з іншою культурою та мовою лише заради своїх романтичних ідеалів свободи народів.

Ось чому ці мотивації важко зрозуміти теперішнім читачам, захопленим сучасним матеріалізмом, за яким усі люди і всі речі мають свою вартість, і тому такі дії, як цих патріотів, до певної міри є незбагненними, хоч і водевидь є основою спадку, який ці патріоти залишили світові».

 

Полковник Енріке Ґарґуревіч-Ґодой

Президент Інституту історичних досліджень

Сухопутних військ Республіки Перу

 

Деякі уточнення

  • Після найбільшого індіанського повстання 1780-1783 років, іспанці тримали в Перу значні військові сили. Дана обставина чимало сприяло тому, що на початку XIX сторіччя Перу стало головною опорою європейських завойовників в Іспанській Америці.
  • Місто Аякучо отримало свою назву від назви долини Аякучо, де відбувалася вирішальна битва за незалежність Перу і всієї іспаноамерики.
  • Отримавши безліч відзнак Михайло Скибицький не втратив своєї природної скромності та привітної вдачі, почуваючи себе дуже комфортно як серед європейських та американських офіерів, так і серед солдатів.
  • Єдиною військовою формою, яку носив Михайло Скибицький під час свого перебування в Перу, Колумбії та Венесуелі була форма Перуаського гвардійського легіону, яку він отримав одразу після прибуття до Перу у 1824 році. За звичаями того часу старші офіцери, які відзначилися в боях, могли носити форму військових частин за своїм уподобанням, зокрема, тих у складі яких вони брали участь у бойових діях. З огляду на різницю теператур в перуанських Андах та венесуельських тропіках Скибицький змінив тільки традиційну для перуанських гвардійців ведмежу шапку на легкий шолом-моріон.
  • 1830 року Європою прокотилася хвиля так званих «романтичних революцій», або ж революцій за «народну (конститутуційну) монархію», яка охопила Францію, Бельгію та Нідерланди, Італію, Швейцарію, Поьщ та Україну і Білорусь.
  • Під час перебування у Парижі 1831-1835 роках Михайло Скибицький близько зійшовся з польським поетом-патріотом Юліушем Словацьким, який у 1832 році присвятив йому поетичну оду «До Міхала Рола Скибицького». Цей твір розглядався багатьма сучасниками як Гімн боротьби за свободу народів не тільки в іспанських колоніях Америки, а й у всьому світі.
  • На митному пункті у Радивилові у Михайла Скибицького вилучили таку літературу: «Спогади генерала Уїльяма Міллера» (1829 року видання); поему «Ла Араукана» Алонсо де-Ерсільа (1821); «Новий заповіт католицької доктрини» (1832); дев’ять зошитів для фортепіано (1833); план міста Парижа, намальований на носовичку.
  • «Мемуари генерала Паеса», які записував Михайло Скибицький, були упорядковані видатним кубинським патріотом Хосе-Хуліаном Марті-і-Пересом та опубліковані видавництвом «Editorial America» у столиці Франції – Парижі, лише у 1916 році.
  • 6 липня 2016 р. споруджено перший пам’ятник на честь Мігеля Рола Скибицького на проспекті Ель Маестро Перуано — одній з центральних алей муніципалітету Комас, м. Ліма.
  • 23 жовтня 2020 р. споруджено другий пам’ятник на честь Мігеля Рола Скибицького при вході на територію військового коледжу імені Еміліо Соєра Каберо.

 

Вадим КАРПЕНКО

 

Перегляди:505
Центральний будинок офіцерів ЗСУ
Міжнародний Виставковий Центр
VVK-STUDIO (ютуб-канал для всіх)
Книжкові видання:
Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”