Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Просто читайте
Натискайте
"Читальня-Книжкова полиця"
і просто скачуйте книги
у форматах
Pdf або Doc
Читайте і насолоджуйтесь)
baner-korekta-2019
Ігор Вітик – Україна у вирі боротьби за незалежність (історична публіцистика)
Василь Тимків – Тонкі аспекти державного управління
Роман МАТУЗКО – Московська імперія vs Українська держава
Олексій Карпенко – графіка: історична тематика

7 серпня 1918 р. Україна і Область Війська Донського підписали договір про розмежування кордону і взаємне визнання незалежності й суверенності. Цей документ доповнювався Додатковою секретною угодою уповноважених донського та гетьманського урядів, згідно з якою Київ зобов’язувався якнайшвидше надати донському війську озброєння та військове спорядження у розрахунку на три корпуси з майна, що залишилося понад кількість, необхідну для укомплектування чисельності українських військ, встановленої за угодою з Центральними державами.

16 жовтня 1918 р. на зїзді Вільного козацтва у Чигирині делегати від п’яти українських губерній і Кубані обрали своїм отаманом Павла Скоропадського. Цього ж дня він видав указ про відродження козацтва, в яке відразу було записано близько 150 тис. сімей.

 

29 квітня 1918 р. німецькі військові за допомогою броньовиків оточили будинок Центральної Ради та розігнали її.

Того ж дня у приміщенні київського цирку під охороною німецьких багнетів відбувся з’їзд хліборобів України і великих землевласників, на який з усієї України прибуло 6500 делегатів. Під час з’їзду до зали увійшли 500 озброєних офіцерів у формі колишньої царської армії, а за ними до цієї ж зали увійшов генерал Павло Скоропадський, якого з ентузіазмом проголосили гетьманом, закликавши врятувати країну від хаосу і беззаконня.

П. Скоропадський попрямував до трибуни з якої звернувся до присутніх з промовою: «Панове! Я дякую вам за те, що ви довірили мені владу. Не для власної користі беру на себе тягар тимчасової влади. Ви знаєте, що всюди шириться анархія, і що тільки тверда влада може звести лад. На вас, хлібороби, і на статечних кругах населення буду спиратися і молю Бога, щоб дав сили й твердості врятувати Україну.»

П. Скоропадський був нащадком давнього роду козацької старшини, одним з найбільших землевласників України. Під час Першої світової війни служив ад’ютантом Миколи II й був авторитетним генералом. Командував 34-м армійським корпусом. З початком лютневої революції він українізував своє військове з’єднання і, коли Центральна Рада відкинула його послуги, розформувавши цей корпус, був обраний титулованим командувачем селянського ополчення «вільних козаків» (загинув 16 квітня 1945 р. під час бомбардування Мюнхена англо-американськими військами).

Він чудово розумів, що з такої важкої економічної та політичної ситуації, у якій перебуває Україна, можливо вибратись лише тоді, коли державою керуватиме «сильна рука». Проект нової держави, підготовлений правником Палтовим за наказом П. Скоропадського, передбачав перетворення України на конституційну монархію. П. Скоропадський погодився на гетьмана.

Як згодом писав П. Скоропадський у своїх «Споминах», «Я від самого початку не думав про відновлення в Україні гетьманства, а тільки про дуже коротку диктатуру на час, коли вдасться сформувати іншу, більш помірковану владу, створити здібний до державної праці сильний уряд, відбудувати армію і адміністративний апарат, яких на той час не існувало, провести відповідні політичні і соціальні реформи».

Того ж дня він разом з прибічниками оголосив про встановлення Української держави. Нова держава ґрунтувалася на поєднанні монархічних, республіканських, диктаторських засадах. Громадянам гарантувалися звичайні громадянські права, наголошувалося на недоторканості приватної власності. Гетьман мав права видавати усі закони, призначати кабінет міністрів, управляти зовнішньою політикою, військовими справами, був верховним суддею.

Наступного дня з’явився маніфест гетьмана П. Скоропадського під назвою «Грамота до всього українського народу», який оголошував про скасування Української Центральної Ради, Уряду УНР, земельних комітетів. Особливе значення у ній було надано питанню зростаючій економічній розрусі: «При такім становищі, що загрожує новою катастрофою для України… трудові маси виступили з категоричним домаганням негайно збудувати таку державну владу, яка здатна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці. Як вірний син України, я постановив відгукнутися на цей поклик і взяти на себе тимчасово всю повноту влади. Оцією грамотою я оголошую себе гетьманом всієї України».

Разом з грамотою вийшли закони про тимчасовий державний устрій України, в яких, зокрема, наводилися повноваження нового гетьмана: «Влада управи належить виключно до гетьмана України в межах всієї Української Держави», «Гетьман стверджує закони, і без його санкції ніякий закон не може мати сили». Законодавство Скоропадського анулювало «революційні» досягнення Центральної ради і повертало старі порядки. Робилося це в ім’я спокою, законності та соціальної справедливості.

Одночасно з цією Грамотою було проголошено відповідні закони про тимчасовий державний устрій України: перед самим переворотом німецькі війська, у ніч з 26 на 27 квітня роззброїли українську Синньожупанну дивізію, а 30 квітня Галицький полк Січових Стрільців. Все відбулося тихо і без пролиття крові.

Тризуб став атрибутом військового одягу. Він домігся у союзників права формувати національну армію, почав створювати піхотні, кавалерійські та артилерійські частини. Працювала державна комісія для перекладу військових термінів та статутів з російської та німецької на державну українську мову. В українській армії вводилась сувора дисципліна та українські військові звання. У листопаді 1918 р. завершилось формування українського Чорноморського флоту.

Він складався з трьох бригад лінійних кораблів: крейсерів, міноносців, підводних човнів. З одного боку гетьману сприяли обставини, адже йому не загрожувала зовнішня небезпека, оскільки проти майже півмільйонної австро-німецької армії не наважувалися виступати ані більшовики, ані білогвардійці. Однак ці ж союзники і гальмували розвиток української держави, бо вони прийшли не як друзі, а за українськими продуктами та природними багатствами.

Зміни, що запровадив П. Скоропадський, були такими радикальними, що не можна було сподіватися на конструктивну співпрацю між представниками різних соціалістичних партій, які складали колишній парламент.

П. Скоропадський вважав, що в основу діяльності нового кабінету міністрів має бути покладено «національне відродження України», але, не дійшовши згоди з соціалістами-федералістами про можливість співпраці, мусив зв’язатися з людьми, які не були прихильниками української самостійної держави.

У новому уряді бракувало націоналістів, проте було вдосталь талановитих адміністраторів.

За кілька місяців в Україні був відновлений дійовий адміністративний апарат. На місцях урядовці Центральної Ради замінялися на досвідчених адміністраторів, що призначалися з місцевих поміщиків або земських урядників. У центральному уряді посади розподілилися між професійними чиновниками – росіянами чи русифікованими українцями.

Незабаром почала діяти поліція, до складу якої увійшло багато колишніх царських офіцерів.

Гетьманщина обмінялася посольствами з 12-ма країнами світу (на той час всього у світі було 33 держави). Її зовнішня політика головним чином була спрямована на укладення мирного договору з Радянською Росією (підписаного 12 червня 1918 р.) та на розв’язання суперечки з Австро-Угорщиною навколо питання анексії цією державою східногалицьких земель та Холмщини.

При Гетьманаті відбулось розширення території Української держави, де у більшості проживали українці. Особливо гострі суперечки викликали питання українського суверенітету щодо північних повітів Чернігівщини, західних і південно-західних повітів Курщини й Воронежчини (Курщина, Вороніжчина, Кубань, Ростовська область у 20-ті роки минулого століття були протиправно відірвані від України і передані Росії), а також Донецького вугільного басейну. Згодом, при Гетьманаті ці території були приєднані до України, а саме: прикордонні повіти Гродненської, Могилівської та Мінської губерній Білорусії, а також повіти Курської та Воронізької губерній Росії. Через місяць блокади Криму з його урядом було досягнуто угоду про ведення переговорів, щодо входження Криму до складу України на правах автономії.

На рівні початкової освіти українським урядом було видано кілька мільйонів примірників україномовних підручників, а в більшості шкіл уведено українську мову. Також було засновано близько 150 нових україномовних гімназій, у тому числі в сільській місцевості. У жовтні 1918 р. у Кам’янці-Подільському та Києві відкрилися два нових українських університети, створено Українську Академію наук.

Тобто за кілька місяців Гетьманщина мала на своєму рахунку такі здобутки у сфері організації влади, військовій сфері, культурі, про які мріяли багато поколінь українців.

Водночас, українські патріоти поставилися до нової влади неприхильно, а то й вороже, оскільки гетьмана вони вважали за ставленика німців і московської буржуазії в Україні.

Українські політичні партії, що брали активну участь у національно-державному будівництві у період діяльності Центральної Ради, за нової влади, рішуче відмовились співпрацювати з гетьманом. Тому, незважаючи на великі зусилля, гетьманові не вдалося створити українського чисто національного уряду.

В Україні почали господарювати німці та москалі різного «пошибу», але не українці.

Водночас, сам гетьман вважав себе українцем: з початком революції він брав активну участь в українському національно-визвольному русі. За період Центральної Ради П. Скоропадський був командиром Першого Українського корпусу й отаманом Вільного Козацтва. Однак, можливо стверджувати, що виходячи з тих обставин, він не годився бути головою Української держави, оскільки був не здатний організувати спротив єдино-неподільним тенденціям москалів величезна кількість яких, до того ж приїжджих з московщини,  перебували на важливих державних посадах.

Гетьман дав прихисток великій частини московського офіцерства, що постійно прибувало з Росії, де починалась Громадянська війна. У Києві діяли їх організації, найвідоміша з яких «Союз русского народа», що проводили антиукраїнську агітацію.

Також в Україні вільно діяли численні московські офіцерські «дружини», функції поліції здійснювала Державна варта, яка, подекуди, разом з промосковськими офіцерами здійснювали каральні операції, спрямовані проти українського селянства, робітництва та інтелігенції.

За гетьманату український політичний рух переслідувався й знищувався.

Отже, стабільності не вийшло, громадянська війна скаженіла, а часу гетьману було відпущено лише сім місяців.

Скориставшись цим, більшовики України на початку серпня 1918 р. здійснили спробу підняти повстання проти гетьмана та дуже скоро зазнали поразки через відсутність підтримки народу.

Згодом, у всій Україні було закрито українську пресу, переслідувалось українське суспільно-публічне життя. Гетьманська адміністрація забороняла будь-які з’їзди та збори будь-яких українських організацій.

Самоврядування, встановлене за Центральної Ради – скасовано, натомість, запроваджено усі довоєнні порядки, заборонялись робітничі страйки.

Влада П. Скоропадського спиралася на півмільйонне угруповання німецьких та австрійських військ.

Створені в цей час німецькі та австрійські владні структури спустошували українські землі: мільйони тонн продуктів часто насильницьким шляхом забирались у селян, щоб прогодувати німецькі та австро-угорські війська. Частина награбованого вивозилась до Німеччини та Австро-Угорщини. Були частими випадки, коли місцеві старости і німецькі та австрійські військові частини чинячи насильство над українськими селянами прикривались іменем української влади, чим дискредитували українську державність. З відновленням права приватної власності на землю, в села у супроводі каральних загонів почали повертатися поміщики. Вони накладали на українське селянство великі контрибуції за своє втрачене чи пошкоджене майно періоду УНР – до квітня 1918 р. Один з великих землевласників з Ямпільського повіту, що на Поділлі тоді вихвалявся, що він стягнув з селян 250 тис. крб., тоді ж як вартість втраченого і пошкодженого майна не перевищувала 150 тис. крб.

Важке становище було також у робітників. Безробіття, погіршення продовольчого постачання боляче вдарило по населенню українських міст. Усе це викликало обурення з боку народних мас.

Політика гетьманату не знаходила підтримки і в більшості українських політичних партій. Восени 1918 р. розпочалась відкрита боротьба проти правління Скоропадського

Найвпливовіша серед селянства Українська Партія Соціалістів Революціонерів була заборонена. Всеукраїнський Селянський З’їзд, що пройшов у цей час, закликав селянство не виступати збройно проти гетьманської влади, щоб не наражатися на погроми зі сторони німецько-австрійських військ. Однак, вже у травні-червні українське селянство піднімається на повстання у багатьох регіонах України. Україна спалахнула у селянських повстаннях. Найбільш організованих форм повстання набрало на Київщині, яким керував колишній начальник київського воєнного округу за Центральної Ради, полковник М. Шинкар.

З Київщини повстання перекинулось на інші повіти, в Таращанський повіт, на Бердичівщину й Васильківщину. З появою у селах каральних загонів, повстала вся Київщина.

В Таращанському повіті у повстанні взяло участь майже все чоловіче населення повіту. Спершу повстанці винищили на Таращанщині усі гетьманські та німецькі каральні відділи, встановлюючи на звільнених територіях владу Центральної Ради. За деякий час німці зосередили в цьому районі цілий військовий корпус, спалили декілька десятків сіл, і після кривавої боротьби, повстання у повіті придушили.

 

Уцілілі повстанці, щоб врятуватись від остаточного винищення, організувались у 15-тисячний загін із чотирма гарматами, під командуванням полковника Шинкаря, перейшли на Лівобережжя з наміром заховатися в рядах Запорозької дивізії, відділи якої тоді стояли на Харківщині, що на кордоні з Московщиною.

Але Запорозькі частини не мали ніякої змоги прийняти до себе таку велику кількість повстанців, а тим більше, їх заховати.

Тоді, повстанський загін, пробиваючись з боями через Лівобережжя, переслідуваний німецькою кіннотою, не маючи ніякої можливості втриматись на українській території, перейшов у Воронежчину, на територію совєтської Росії.

Більшовики сформували із цього загону так звану таращанську дивізію, значно поповнивши її склад москалями. До складу дивізії увішло чотири піхотні полки – імені Богуна, Залізняка, Гонти, Трясила та гарматна бригада, що складалася виключно з москалів.

Після антигетьманського перевороту більшість таращанців повернулась додому.

У війні Директорії УНР з совєтською московщиною ця дивізія брала активну участь як одна з найкращих більшовицьких ударних частин.

У 1919 р. у полках цієї дивізії було лише 20% українців, а в полку імені Гонти були самі лише москалі з тамбовської губернії.

 

Повстанці вимагали повернення усіх прав і вольностей, що існували за Центральної Ради. Незабаром на Звенигородщині, де зародилося Вільне Козацтво, повстання набрало характеру запеклої війни з німецькими військами. На чолі звенигородців стояв сотник авіації Левко Шевченко, штабом керував поручник Кривда. Повстанськими куренями командували колишні організатори Вільного Козацтва, А. Шевченко, Ф. Бондар, Халабуденко, Попик, Дід Шаповал. Дід Шаповал під Шполою, командуючи своїм куренем, навіть розбив цілу німецьку бригаду. Лише у вересні 1918 р. повстання на Звенигородщині було придушено, але в інших регіонах України селянські повстання тривали аж до грудня, допоки німецькі й австрійські війська не покинули територію України.

У цих повстаннях було знищено біля 30 тис. німецьких та австрійських військових, а учасників повстання полягло біля 50 тис.: серед яких загиблі, розстріляні та вивезені до концтаборів до Німеччини (за офіційними даними німецького командування, тільки у Звенигородському повіті окупанти втратили вбитими і пораненими більше 6-ти тис. Вже у листопаді 1918 р. могутній повстанський рух одночасно розгорівся у Вінницькому, Балтському, Летичівському, Могилів-Подільському і Ямпільському повітах).

У той час німці провадили «прагматичну», як вони вважали, політику, допомагаючи як П. Скоропадському, так і більшовикам: німці продали більшовикам 200 тис. гвинтівок і 500 тис. набоїв. Цією зброєю нарком з військових і морських справ радянської Росії Л. Троцький озброїв нові червоні військові частини, які більшовики готувались використати у новому військовому поході на Українську державу.

Захопивши владу, гетьман Скоропадський наказав пришвидшити формування регулярної армії, що розпочалось в останній період діяльності Центральної Ради. Однак, формування української армії гальмували призначені гетьманом вищі військові начальники, командири корпусів і дивізій, здебільшого – москалі й німецьке військове командування. Їм була не вигідна сильна українська армія.

Одак, слід зазначити, що за гетьманського періоду були вироблені добрі організаційні рамки майбутньої української армії.

Військовим міністром гетьман призначив росіянина, генерала О. Рагозу, що під час революційних подій навесні 1917 р. противився українізації війська, а віце-міністром, генерала О. Лігнана (русифікований німець) і контр-адмірала М. Максимова (росіянин). Начальником Генерального Штабу надалі залишився полковник О. Сливинський, якого було призначено на цю посаду ще за Центральної Ради.

У червні 1918 р. створено Генеральний Штаб у такому складі:

помічником начальника штабу призначено полковника Какуріна (визначний військовий адміністратор, хоча і не українець, походив з італійської родини, з початку революції погодився служити Україні, увесь час був в Українській армії, в Наддніпрянській і Галицькій);

керівником Першого генерал-кватирмайстерства призначено генерала Дроздовський, що складалось з таких підрозділів: оперативного, розвідувального, зв’язку, топографії, закордонного;

керівником Другого генерал-кватирмайстерства призначено генерала Прохоровича, що складалось з підрозділів мобілізації, організації війська, навчання війська.

Також у структурі Генерального Штабу діяли Залізничний відділ, Інспектура артилерії, Військово-технічна інспектура а Інспектура повітряних сил. Усі вони безпосередньо підпорядковувалися начальнику Генерального Штабу.

У Другому генерал-кватирмайстерстві працювало багато українських військових діячів, знаних з попередньої діяльності. У головній вишкільній управі цього відділу, якою керував генерал М. Юнаків (генерал-полковник Микола Юнаків є відомим українським військовим теоретиком, професором колишньої імператорської академії генерального штабу в Петрограді, у 1919 р. він – начальник штабу об’єднаних українських армій Штабу Головного Отамана, помер у 1930 р. в еміграції) розроблялись військові статути української армії і військові підручники з тактики ведення воєнних дій. Тут також працювали генерали Дельвіг (генерал-полковник Сергій Дельвіг, світової слави знавець артилерійської справи, у 1919 – 1921 рр. голова української військової місії в Румунії), полковники В. Петрів, В. Сальський, В. Садовський, В. Євтимович, Воскобойников, сотник Чернявський та інші.

24 липня 1918 р. Рада міністрів ухвалила закон про загальний військовий обов’язок та затвердила план організації армії, розроблений Генеральним Штабом.

Протягом літа було ухвалено й закони про організацію та діяльність військових судів, організації діяльності військово-санітарної служби, військового постачання. Згідно з цими законами, час військової служи у піхоті тривав два роки, в кінноті й артилерії – три роки, у флоті – чотири роки. Служба у запасі рядового складу мала перебувати до 38 років, а в народному ополченні до 45 років.

В армії мирного часу мало бути 175 генералів, 14930 командирів старшого рангу, 2975 військових урядовців, 291221 командирів нижчого рангу (підпоручників, унтер офіцерів, рядових вояків) та 63081 коней. Щорічні видатки на військо мало становити 1млрд. 254 млн. крб.

Набір новобранців до війська визначався у два періоди протягом поточного року, 15 листопада і 1 березня, постачання коней для армії мало провадитися 1 січня і 1 квітня.

На основі нової організації, українська армія мала складатися із 8-ми армійських корпусів, 1-єї Сердюцької дивізії, 8-ми корпусних кінних полків, 1-єї окремої таврійської пішої бригади, 4-рьох кінних дивізій, 1-єї окремої кінної бригади, 2-ох понтанних куренів, 3-х окремих важко гарматних бригад, 3-х повітряних інспектур, 2-х інспектур повітроплавних батальйонів, 1-єї ескадрильї бомбардувальників, 1-єї повітряної школи, 4-х залізничних куренів, 9-ти інспектур кінного ремонту, 8-ми ремонтних депо, 1 – го булавного кінного полку, 4-х запасних кінних полків і 108-ми повітряних комендатур.

Крім того, восени 1918 р. мала бути організована і діяти військова академія з трирічним навчанням, а також чотири кадетські школи, дві військові школи командирів для піхоти, та по одній для кінноти, артилерії й технічної служби.

Корпуси мали поповнюватися територіально й отримали свої назви за своїм розташуванням: перший – Волинський, другий – Подільський, третій – Одеський, четвертий – Київський, п’ятий – Чернігівський, шостий – Полтавський, сьомий – Харківський, восьмий – Катеринославський.

Корпус складався з двох піхотних дивізій, двох бригад польових гармат, однієї бригади важких гармат, одного корпусного кінного полку, чотирьох сотень автоброневиків, чотирьох радіотелеграфних сотень, одного повітряного парку, одного технічного куреня, одного санітарного куреня, двох залізничних сотень.

Відповідно, піхотна дивізія складалася з трьох піхотних полків, полк – із трьох куренів, курінь – з трьох стрілецьких сотень, сотні кулеметів.

Кінна дивізія мала дві бригади, один кінно-гарматний полк, кінну сотню саперів, сотню мотоциклістів, сотню кінних розвідників.

Бригада складалась з двох кінних полків. Полк складався з п’яти кінних сотень і кінної сотні кулеметів. Наприклад, до складу Першої кінної дивізії увійшли полки: Перший кінний Чугуївський, Другий Ізюмський, Третій Чернігівський, Четвертий Сумський.

Гарматна бригада складалася з трьох полків, у кожному по три батареї.

Разом, у складі української армії мало бути 54 піхотні полки, 28 кінних полків, 48 полків польових гармат, 33 полки важких гармат і 4-и кінно-гарматні полки.

Восени 1918 р. повністю було сформовано вищий, середній та нижчий командирський склад в усіх корпусах і кінних дивізіях. До складу вищого командного складу набирались офіцери лише з довоєнним стажем. Через це, командирами ставали військові фахівці, однак, байдужі з національного погляду. Згодом, відповідним розпорядженням військового міністерства, до армії приймались офіцери також з воєнним стажем, що дало змогу масового вступити до армії патріотично налаштованому офіцерству.

Також окрема комісія працювала над створенням єдиної військової форми для української армії, запроваджено нові військові звання та знаки розрізнення рядового та усього командирського складу.

Із захопленням влади гетьманом, у складі української армії залишився Запорозький корпус, який було перейменовано в Окрему Запорозьку дивізію. У своєму складі дивізія мала Перший, Другий, Третій Запорозькі піхотні полки.

Також залишились такі військові частини: Гайдамацький полк, кінний полк імені Гордієнка, гарматний полк, кінно-гарматний дивізіон, Запорозький Кіш у Могилеві, Чорноморський Кіш у Бердичеві, інженерний полк, дивізіон бронеавтомобілів, повітряна ескадрилья.

Запорозька дивізія за увесь час гетьманської влади охороняла північно-східні кордони України і лише дивом їх не спіткала доля Синьої дивізії й Галицького полку Січових Стрільців, що були розформовані німцями.

За Гетьманщини було сформовано Сердюцьку дивізію, що мала стати опорою гетьманської влади (набір до дивізії було оголошено в липні 1918 р. з добровольців віком від 18 до 25-ти років, контингент дивізії складався з синів заможних селян, в жовтні 1918 р. дивізія складалась з 4-х піхотних полків, кінного дубенського полку, гарматного і автоброневого дивізіону, технічної сотні, особовий склад дивізії нараховував 5 тис. вояків. Під час антигетьманського перевороту дивізія перейшла на сторону республіканських військ), дивізію Сірожупанників (створення дивізії розпочалось за Центральної Ради з полонених українців в Австрії), до складу дивізії входили чотири піхотні полки, гарматний полк, технічна сотня. У серпні австрійська влада передада добре вишколену та озброєну дивізію українському урядові. Після приїзду в Україну дивізію відправлено до Стародуба й Конотопу на кордон з московщиною. У вересні розпочалась демобілізація дивізії, її було перетворено у кадрову частину, під час антигетьманського перевороту її полки нарахоаквали всього по сотні вояків при сорока командирах у кожному полку. В подальшому, під час національно-визвольної війни дивізія існувала як окрема військова частина проходячи різні реорганізації, як дивізія – корпус – бригада), відновлено військову формацію Січових Стрільців (у кінці серпня гетьман дозволив сформувати полк Січових Стрільців, у Білій Церкві, що отримав назву Окремий Загін Січових Стрільців, з наміром, у подальшому, створити з них цілу бригаду. До складу загону увійшли колишні січовики галицького полку та незначна кількість добровольців з Наддніпрянщини).

У червні 1918 р. гетьман Скоропадський видав наказ про організацію козацтва, як окремого напіввійськового стану на зразок кубанських, донських, терських козачих організацій. Метою цього заходу було створити з нащадків колишніх козаків Чернігівщини, Полтавщини, Київщини, організовану і добре озброєну верству, на яку б спиралася українська влада.

Також протягом усього часу існування Гетьманщини та за її допомогою по всій Україні організовувались московські добровольчі частини, які вільно набирали собі добровольців до Білої армії. Для цього у Києві та інших великих містах діяли різні бюро. Російські офіцери, які з цілої Росії приїжджали в Україну досить вільно тут почувалися.

У жовтні 1918 р., щоб працевлаштувати усіх російських офіцерів, що перебували в Україні, гетьман віддав наказ про формування Окремого офіцерського корпусу, що мав складатися з восьми офіцерських полків та юнкерів – росіян, які народилися в Україні.

Гетьман, за посередництвом донського отамана Краснова, постачав Білій армії Денікіна, що готувалась у військовий похід проти більшовиків, гармати, боєприпаси, інше військове майно у той час, коли українські військові відділи відчували гостру нестачу у такому ж озброєнні та майні.

На початку осені стало очевидним, що Центральні держави ось-ось програють війну. Тому гетьман вирішив піти на поступки і залучити до кабінету видатних українських діячів. «Назріла потреба притягти до кабінету найбільш впливових представників українських національних партій» – з інтерв’ю українського міністра Лизогуба газеті «Киевская мысль» від вересня 1918 р.

До нового кабінету, який був сформований 24 жовтня 1918 р., увійшло п’ять міністрів, що їх запропонувала УНДС, але в уряді залишалось багато міністрів, які були настроєні за федерацію з не більшовицькою Росією. Часткова українізація кабінету не розв’язала проблем, що накопичувались. Навпаки, політичні протиріччя у ньому загострювались. У той же час усі українські політичні партії після проведених своїх з’їздів впродовж жовтня-листопада 1918 р. знову проголосили, що стоять за незалежну українську державу.

 

З приходом до влади гетьманського уряду, акції проросійських організацій загрожували не лише українській державності, а й усьому національно – культурному українському життю. Під гаслом рятування української державності, на противагу промосковському фронту, ряд українських партій об’єдналися в «Український національно-державний Союз» (далі – УНДС). Цей Союз поставив собі за мету врятувати українську державність та сконцентрувати усі сили для відбудови української держави.

УНДС зажадав від гетьмана негайної зміни промосковської політики у державі й вимагав, щоб його влада опиралася лише на українські національні групи.

Коли ж антиукраїнський курс гетьмана насправді захитав основи української державності, ціле українське громадянство сконсолідувалося в обороні національних здобутків в Український Національний Союз (далі – УНС) на чолі з Винниченком, перетворений з УНДС. До УНС увішли всі національні українські партії й організації, багато з яких спочатку були прихильними до гетьманської влади.

Нарешті, у жовтні 1918 р. коли Союзові не вдалося відвернути гетьмана від його намагання спочатку союзу з Білою Росією, а згодом, і до відбудови єдиної Росії, УНС приступає до підготовки антигетьманського повстання.

Керівники Союзу налагодили зв’язки з Січовими Стрільцями, які перебували в Білій Церкві, із Запорозькою і Сірою дивізіями, а також з іншими військовими частинами й повстанськими селянськими провідниками.

30 жовтня вже був створений Оперативний Штаб у складі: начальник штабу – генерал Осецький, начальник оперативного відділу – полковник Тютюнник, адміністраційного відділу – полковник Кедровський. До нього також увійшли представники Січових Стрільців – підполковник А. Мельник та сотник Ф, Черник.

Революції в Німеччині й Австрії вкрай негативно вплинули на півмільйонну німецько-австрійську армію в Україні. Австрійська армія вже була небоєздатною й розкладеною і безладно залишала територію України. Німецька армія ще трималася, однак й вона вже не була тієї грізною силою, що у березні вступила в Україну.

З огляду на ці обставини обставини керівники УНС мали підстави вірити в успіх своєї справи.

13 листопада 1918 р. на таємних зборах представників усіх політичних партій, що входили до складу Союзу, за участю представників Січового Стрілецтва, полковника Є. Коновальця й підполковника А. Мельника, залізничних станцій, Селянської Спілки – постав новий український уряд – Директорія Української Народної Республіки, до якого увійли: В. Винниченко – голова, С. Петлюра – головний отаман республіканських військ, Ф. Швець – П. Андріївський, А. Макаренко.

15 листопада Директорія виїхала до Білої Церкви, де розміщувався табір Січових Стрільців, залишивши у Києві для початку повстанської акції Військовий Революційний Комітет, до якого увійшли: М. Авдієнко, В. Чеховський, А. Пісоцький, М. Галаган, Н. Загородний, М. Марченко, З. Висоцький.

Командування Окремого Загону Січових Стрільців уклало з військовою радою німецького гарнізону в Білій Церкві умову, за якої німці зобов’язувалися не втручатися у боротьбу між гетьманом і Директорією, а повстанські війська не будуть воювати з німцями, що полегшить їм повернення додому.

Після поразки Німеччини та Австро-Угорщини у Першій світовій війні, розуміючи, у зв’язку з цим, непевність свого становища в Україні П. Скоропадський 14 листопада 1918 р. сформував новий урядовий кабінет, що складався з монархістів, і проголосив Акт федерації, за яким зобов’язався об’єднати Україну з не більшовицькою російською державою. Для цього він видав «Грамоту Гетьмана всієї України», якою скасовувалась суверенність української держави і проголошувалась федерація України з Росією.

Сам гетьман у своїх записках цей вимушений крок пояснив так: «…видаючи свою грамоту про федерацію, я хотів зберегти Україну у критичний момент, коли вона опинилася безборонна між двома вогнями, загружена внутрі громадянською війною, позбавлена відпорної сили і консолідованості…»

Оцінювати цей крок Гетьмана можна по-різному. Звісно, ті часи були дуже грізними, але це не має означати, що людина чи нація мають відмовлятися від своїх природних прав на самостійне існування. Так можна й назавжди втратити почуття національної гідності. Зрештою, до яких пір українці могли повертати колесо своєї історії назад?

Одночасно з цією грамотою, у ніч з 14 на 15 листопада у столиці та всіх великих містах з’явилась відозва Директорії УНР, що закликала український народ до повстання проти зрадника українського держави – генерала Скоропадського.

Збройне повстання проти гетьмана розпочалось 16 листопада 1918 р. виступом Січових Стрільців у Білій Церкві. У цей день Перша сотня Січових Стрільців зайняла Білу Церуву, а гетьманський гарнізон розбігся без бою: січовики звільнили з білоцерківської в’язниці декілька десятків політичних в’язнів та розстріляли кількох гетьманських урядовців, які найбільше виступали проти української громади у цьому місті.

У цей же день, залізницею до Фастова виїхала Друга сотня Січових Стрільців, кулеметна сотня і гарматний дивізіон під командуванням сотника Сушка.

Вранці, 17 листопада до Фастова прибули головний отаман С. Петлюра, командування Загону Січових Стрільців, решта сотень Січових Стрільців та Директорія. В Білій Церкві залишилися сотники С. Бісик і Домарадський, які мали формувати з повстанців військові відділи.

Командування німецького гарнізону у Фастові спробувало спочатку не допустити від’їзду відділів Січових Стрільців до Києва, однак, побачивши дуже добре вишколених, озброєних і дисциплінованих стрільців, енергійні дії сотника Черника, вирішило дотримуватись нейтралітету (у цей час Скоропадський призначив начальником «українських» військ генерала графа Келлєра).

Дізнавшись про виступ Січових Стрільців, гетьманське командування, щоб не допустити зайняття української столиці Січовими Стрільцями, вислало з Києва у напрямі до Фастова найбільш вишколені свої частини: батальйон російських офіцерів у числі 1000 осіб, один сердюцький полк, одну артилерійську батарею, бронепоїзд, кінну сотню. Усіма цими військами, що нараховували більше 3 тис. командував генерал, князь Святополк Мірський.

17 листопада передовий відділ Січових Стрільців, під командуванням сотника Черника вирушили з Фастова на Київ. У складі цього стрілецького авангарду були: Третя сотня Січових Стрільців сотника Загаєвича, кулеметна сотня сотника Черника, одна чота (взвод) Другої сотні хорунжого Харамбури, кінна розвідка хорунжого Бориса, та імпровізований бронепоїзд із однією гарматою під командуванням сотника Дашкевича. Усі українські сили нараховували близько 300 вояків.

Того ж дня українські частини зайняв станцію Мотовилівку, і в цей же час гетьманські відділи підійши до станції Васильків.

Вранці, 18 листопада на полях між залізничними станціями Мотовилівка й Васильків, стрілецький відділ наскочив на російську офіцерську дружину. Розгорівся завзятий бій. Гетьманці наступали з обох флангів та у центрі, але не змогли відкинути українське стрілецтво із зайнятих позицій.

У полудень того ж дня, стрілецький правий фланг не витримав ударів ворожих атак й почав відступати. У цю критичну хвилину, коли вирішувалася доля цілого повстання до лінії стрілецьких окопів підійшов єдиний резерв – дві чоти Другої сотні, що укріпили позиції українських військ на лівому фланзі. Ці дві чоти (Мельника й Зибликевича) під керівництвом сотника Думіна атакували лівий фланг москалів та повели за собою цілу атаку усіх українських лівофлангових частин, прорвавши ворожу оборону на його лівому фланзі. Ворог, що успішно наступав на правому фланзі, несподівано заскочений стрілецькою контратакою, почав у паніці відступати, залишаючи сотні трупів на полі бою. Увечері Січові Стрільці взяли Васильків.

Недобитки офіцерської дружини Святополк – Мірський відвів до Києва.

Перемогу під Мотовилівкою Стрілецтво окупило смертю полеглих у тому бою двох найкращих своїх командирів – сотників Черника і Загаєвича та кількома стрільцями.

Учасник того бою під Мотовилівкою, Січовий Стрілець З. Стефанів описує перебіг тих боїв так: «…ми негайно відійшли пішки по залізничному шляху, щоб наздогнати відділ сотника Черника. На яких 20 – 30 хвилин після того, як ми вийшли із станції Мотовилівка, почули перед нами гарматні стріли, а незабаром і густу крісову стрілянину. Це стрілецька передня сторожа зіткнулася вже з ворогом. Чим ближче до фронту, тим частіше рвалися недалеко від шляху, яким ми йшли, ворожі гарматні стріли. Це було недалеко від місця, звідки стріляв стрілецький бронепоїзд. Ми перебігли після чергового ворожого зриву снаряда кільканадцять метрів рвом … вкінці добігли до бронепоїзда, що зупиняючись та рухаючись далі стріляв з гармати по ворогу. Гармата розміщена була в звичайному товарному вагоні з вибитим отвором для дула, а із залізного не накритого вагону від вугляр, визирали цівки скорострілів…»

«…На переді, дуже вже недалеко лунала пекельна стрілянина. В лісі бойовий гамір ставав ще голоснішим. Час від часу бриніла рикошетом куля, а далі – почали кулі чимраз дужче свистіти насколо нас, а ми через декілька хвилин опинилися на краю лісу., де лежала стрілецька лінія. Ми підповзли до лінії під градом куль і спустилися в окопи стрілецької лінії. Я доповз до найближчого стрільця і спитав за сотником Черником. Він не відізвався зовсім, а тільки раз по раз прикладався до кріса і стріляв. Я скинув телефонічний апарат із плечей, поставив його перед собою і почав лопаткою розбивати замерзлу землю, щоб схоронити голову, відтак, вийняв з набійниці набої перед себе й почав стріляти. Перед нами, на віддалі яких 150 – 200 метрів лежала ворожа лінія, за нею підходила друга, ще густіша лінія, по якій безупинно стріляли два наші скоростріли, розміщені недалеко від мене…»

«Наша розстрільна зірвалася з землі тоді, коли на наше ліве крило прийшло скріплення. Ворог несподівано почав у паніці відступати. Скоростріли наші немилосердно косили. Тоді, коли ціла наша лінія була в наступі, виїхав стрілецький бронепоїзд, який вогнем скорострілів сіяв смерть у ворожих лавах. Мотовилівські поля вкрились ворожим трупом. Лежали вони по кілька вкупі, , а найбільше їх попри залізничний шлях. Все це були офіцери з золотими погонам, одягнені в шкіряні чорні куртки. Ворог був побитий наголову, залишивши на побоїщі більше 600 убитими…»

Бій під Мотовилівкою мав вирішальне значення у подальшому розвитку повстання. Він був відповіддю на гетьманську грамоту від 14 листопада, а блискуча перемога Стрілецтва залунала по усій Україні, піднімаючи українців до повстання.

На допомогу новій українській владі почали надходити звідусіль озброєні селянські відділи, головним чином, з околиць Білої Церкви. У Перші ж дні повстання отаман Зелений сформував у Трипільщині десятитисячний загін, так звану, Дніпровську дивізію. До зброї зірвалась вся Україна. В ряди українських республіканських військ вступало українське селянство, робітництво, інтелігенція, а навіть і колишні прихильники гетьманату – багатше селянство. Всі верстви українства приєднувались до боротьби із гетьманським режимом.

Учасник тих подій, О. Назарук так описує перші дні повстання:

«… маси українських повстанців напливали з усіх боків так скоро, що Штаб Директорії втратив перелік їх числа. Я хотів бодай приблизно довідатися про кількість наших сил, щоб записати це для історії. У тій цілі розпитував я часто всіх, що могло бути інтересним проявам повстанчого руху, почавши від головного отамана Петлюри, скінчивши на урядовцях, що відали постачанням. Одначе, вони, або подавали мені суперечливі числа, або просто знизували плечима і щиро говорили про те, що розібратися у всьому цьому дуже важко, бо різні відділи прохарчовуються самі, одержуючи харчі від селян, а деякі відділи забирають по дорозі гетьманські й німецькі склади, нікого про це не повідомляючи. Головним джерелом, припливу до нас уже організованих повстанців, була Біла Церква…»

Після програного бою під Мотовилівкою гетьманці відступили до Києва. Полки гетьманської Сердюцької дивізії, що складалися з національно-свідової української молоді, перейшли на початку повстання до військ Директорії. Перший з них перейшов кінний Сердюцький Лубенський полк під командуванням полковника Отмарштайна. Інші гетьманські частини також переходиди до повстанців,, оскільки вони складалися з українців. 20 листопада 1918 р. повстанські війська, об’єднані у Осадний Корпус, під командуванням полковника Є. Коновальця, підійшли до Києва, розпочавши облогу міста.

Радянський історик Равич-Черкаський у кінці 20-х років минулого століття зазначав, що «небувале піднесення селянської повстанської стихії з більшовицькими гаслами було перехоплене ініціативою прибічників Директорії і дало їй можливість упродовж одного місяця оволодіти цілою Україною». Ось документальне підтвердження свідоцтва безсилля більшовиків – телеграма П’ятакова Сталіну від 23 листопада 1918 р.: «Скажіть Вацетісу, нехай дає військо, зброю, спорядження, в іншому випадку катастрофа неминуча». Тут справа йде вже не про громадянську війну, про яку так завзято говорили радянські вчені, а про справжню інтервенцію радянської Росії в Україні.

На Лівобережжі до повстання відразу ж приєднались Запорозька й Сіра дивізії та кадрований Полтавський корпус. Командувачем українських республіканських військ на Лівобережжі Директорія призначила славного українського військового діяча, що звільнив Крим від більшовиків у квітні 1918 р., командира Другого Запорозького полку полковника П. Болбочана.

Німецькі війська не скрізь дотримувались нейтралітету.

Під час облоги Києва, вони таємно допомагали гетьманцям. Через це, між ними й повстанськими українськими частинами часто доходило до збройних конфліктів.

Водночас, німецькі війська, втративши вже бойовий дух, часто, без спротиву віддівали повстанцям свою зброю та боєприпаси.

До великих боїв з німцями дійшло у Вінниці та Козятина, а гетьманські відділи деякий час міцно трималися лише на Чернігівщині та Волині.

12 і 13 грудня українські повстанські війська повели загальний наступ на Київ. Після дводенних кривавих боїв вони розбили повністю московські гетьманські дружини, і 14 грудня, відділи Дніпровської дивізії й Січових Стрільців увійшли до столиці.

Цього ж дня, Скоропадський, за допомогою німців, виїхав з Києва до Німеччини. Відтак, гетьман вирішив відмовитися від влади, підписавши відповідне звернення: «Я, гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести Край з того тяжкого становища, в якім він перебуває. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склались, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади».

19 грудня 1918 р. відбувся урочистий в’їзд Директорії до Києва.

Відтак, Гетьманщина перестала існувати. Було відновлено Українську Народну Республіку.

26 грудня 1918 р. Директорія видала Декларацію, в якій проголошувалося, що вона «намагатиметься встановити баланс між революційними реформами і порядком у державі. Уряд брав на себе зобов’язання експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян, а також бути представником інтересів робітників, селян, «трудової інтелігенції».

Того ж дня у Києві Директорія на чолі з Володимиром Винниченком проголосила відновлення Української Народної Республіки та створення уряду на чолі з Володимиром Чехівським.

Однак в уряді стався розкол між політичними партіями з питання подальшої організації української влади – парламентською демократією (як того хотіли помірковані соціалісти) чи українським різновидом системи рад (чого вимагали ліві радикали).

Військові сили Директорії УНР були спочатку досить численними, близько 300 тис. Однак, їх боєздатність, за винятком окремих бойових частин, створених ще у період Центральної Ради, була дуже невисокою, оскільки, головним чином, вони складалися з повсталих селян.

Зважаючи на те, що гетьманські корпуси перестали існувати, регулярних військових частин у Директорії було дуже мало, а відтак, не було належного числа військових частин, щоб охороняти кордони держави, насамперед північні, з московщиною.

Повстанські загони були неспроможними вести бої з регулярною армією.

На той час регулярними військовими частинами, які були готовими забезчувати оборону Української держави були лише Запорозький корпус і корпус Січових Стрільців.

Запорозький корпус перебував на Лівобережжі. Він складався з національно-мотивованих українців, добре дисциплінований і озброєний.

Окремий Заган Січових Стрільців під керівництвом Є. Коновальця чисельно розрісся під час боїв за Київ до дивізії. 3 грудня 1918 р. дивізію було розгорнуто в корпус, що складався з двох дивізій і нараховував 20 тис. вояків.

Уряд Директорії добре розумів, що на черзі нова війна з більшовицькою Москвою, а тому швидко почав формувати нові регулярні військові частини. Так з’явилися Дніпровська дивізія – організована з повстанців Овруччини і Трипільщини, Чорноморська дивізія, Київська дивізія, Волинська дивізія, Подільська дивізія, полк імені Івана Франка.

Вже у грудні 1918 р. Україні слід було готуватися до боротьби з більшовицькою московщионю і поляками.

 

13 листопада 1918 р. у зв’язку з поразкою Німеччини у Першій світовій війні уряд Радянської Росії анулював Брестський мир, підписаний у березні того ж року, і німецькі війська вимушено почали залишати території Білорусії та України.

Як тільки почалось антигетьманське повстання, 17 листопада в Москві за участю українських колаборантів, а головно з москалів, було створено так званий «совєт українського фронту», що приступив до негайного формування окупаційної армії, що мала рушити в Україну. Основою цієї окупаційної армії стала друга Орловська кінна дивізія і 43-ій робітничий полк. Коли ця окупаційна армія була розгорнута біля північних і східних кордонів України, було створено також фіктивний більшовицький уряд України на чолі з П’ятаковим, що мав представляти пролетарський уряд України на завойованих більшовиками українських землях.

В. Ленін вважав, що створювати місцеві тимчасові радянські робітничо-селянські уряди конче необхідно, адже це позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух радянських частин як окупацію. Без цієї обставини радянські війська були б поставлені в окупованих ними областях у нестерпне становище, і місцеве населення не зустрічало б їх як визволителів (до складу так званих українських частин і органів влади входили люди з українськими прізвищами, наприклад, Василь Шахрай та ін.). Це була добре продумана тактика. Таких українців дуже добре використали російські більшовики, щоб захопити в Україні владу.

 

Історична довідка.

Падіння гетьманського уряду, евакуація німців і виникнення Директорії призвели до нової суперечки серед більшовиків. Одна фракція на чолі з Д. Мануїльським і В. Затонським вважала, що більшовики в Україні надто слабкі (у липні їх налічувалося лише 4363 особи), щоб спробувати захопити владу, й стояла за проведення мирних переговорів з Директорією, щоб виграти час для зміцнення своєї організації.

Інша група, на чолі з П’ятаковим і Антоновим-Овсієнком, звернулася до В. Леніна з проханням підтримати негайний наступ на Україну, щоб не дати Директорії твердіше стати на «ноги».

 

План В. Леніна був простий – Червона армія захоплює якийсь шматок території, а за нею приходили нібито місцеві більшовики, які встановлювали радянську владу. З огляду на те, що місцеве українське населення більшовиків не підтримувало, було прийнято рішення про створення українського радянського уряду заздалегідь.

Відтак, 28 листопада 1918 р. у залізничному вагончику в Курську було проголошено створення так званого Тимчасового робітничо-селянського уряду України на чолі з Г. П’ятаковим. Його членами були Затонський, Коцюбинський, Сергєєв, Ворошилов, Антонов-Овсієнко (згодом його замінив русифікований болгарський румун Раковський). Майже усі важливі посади у цьому уряді зайняли росіяни.

Як показали подальші події, поновлення більшовиками вже, здавалося б, відкинутої національної форми радянської державності в Україні допомогло їм використати у своїх цілях потужний український національно-визвольний рух і майже після місячного накачування військових м’язів, «українська червона армія» була готовою вдруге до війни з Україною.

Відтак, вже у грудні 1918 р. більшовики розпочали свій наступ. Із наступом російських радянських військ з півночі цей так званий «український» уряд видав маніфест, у якому запевнялося, що нова українська влада принесе українцям розподіл усіх поміщицьких земель, перехід фабрик і заводів до рук трудящих, націоналізацію банків тощо.

Щоб з’ясувати ситуацію, голова уряду УНР В. Чехівський наприкінці грудня 1918 р. запитав Москву по телеграфу, «чим викликаний рух радянського війська на територію України». Відповідь комісара закордонних справ Чичеріна була такою: «…ніякого війська Російської Соціалістичної Радянської Республіки на Україні немає. Військова акція на українській території провадиться між військами Директорії та армією українського уряду, який є зовсім незалежний».

Одначе, газета «Червоний прапор» від 9 лютого 1919 р. вмістила свідчення комбрига Щорса і комісара Шапаранського, які визнали, «що з самого початку листопада 1918 р. наступ на Україну веде регулярне військо Росії».

Спочатку більшовицькі сили на чолі з Антоновим-Овсієнком складалися з кількох загонів та розрізнених нерегулярних формувань.

Проте, в міру їхнього заглиблення в Україну, окремі загони Директорії, розпропагандовані більшовиками, почали приєднуватись до червоних.

Директорія УНР зробила пропозицію «Совнаркому» відновити мирні переговори, але замість того ми маємо дані, що, як висловився український часопис того періоду «Трибуна», «…нині вже регулярні частини, до складу яких входять не тільки росіяни, а й латиші, мадяри та китайці, беруть участь у поході на Україну…»

Лев Троцький у своїй промові перед агітаторами, що направлялися для роботи в Україну, вчив: «…Якщо будуть випадки грабіжництва у Червоній армії, то їх слід приписувати повстанцям петлюрівцям, які влились у Червону армію. Радянська влада поступово розстріляє усіх петлюрівців, махновців і повстанців, оскільки вони є шкідливим елементом, і це буде яскравим доказом не тільки суворої революційної дисципліни, але і суворої кари за грабіж…». На 1919 р. припадає пік єврейських погромів. Червоноармійці і більшовики брали активну участь у єврейських погромах, але згодом усе це приписали лише українцям. Самі євреї свідчили, що там, де стояли підрозділи Українських Січових стрільців існував ідеальний порядок, і погромів не було, тим більше, що якогось наказу керівників УНР, які б санкціонували єврейські погроми істориками та дослідниками не знайдено.

Слід окремо зазначити, що в окремих селах Хмельниччини у єврейських погромах брали участь і самі євреї, адже часто-густо це були не національні погроми, а соціальні.

 

Українці відступають. Південь та схід, де були зосереджені промислові та військові підприємства втрачено, немає чим стріляти, катастрофічно не вистачає медикаментів, вороги наступали звідусіль. З півночі та сходу наступають більшовики й денікінці, у чорноморських портах висадились французи, а на заході – війська української Галицької армії запекло б’ються з поляками, яким допомагають французи та англійці.

Директорія намагалася владнати конфлікт мирним шляхом. З цією метою до Москви виїхала делегація на чолі із С. Мазуренком. Однак усе було даремно.

3 січня 1919 року перед більшовиками впав Харків, 12 січня – Чернігів. Директорія вислала Москві звинувачувальну ноту, у якій йшлося, що Москва втручається у внутрішні справи України. У відповідь, Чичерін лише повторив свою попередню заяву.

Не домовившись з французами, які за допомогу у війні з більшовиками вимагали, щоб з уряду Директорії було виключено В. Винниченка та С. Петлюру, а також, щоб українську армію було підпорядковано загальному союзному командуванню, яке б ще й контролювало фінанси та шляхи сполучення, українська влада зайшла у безвихідь. Оточена ворогами з усіх боків, без жодного союзника в світі, Україна опинилася на роздоріжжі. Анархія зсередини розкладала українську армію, їй бракувало дисципліни і національної самосвідомості. У цей період вона була скоріше месником за народні кривди, аніж будівничим нового життя.

Різні «отамани» і «батьки», які зявились у процесі антигетьманського повстання, заявили про свою непідлеглість Директорії. У результаті цього, озброєні загони самочинно покидали фронт, повертались у ті місця, звідки вони походили, і на чолі зі своїми «отаманами» тероризували українське населення. Україною ширились війна, голод, пошесть, смерть. Після цього країна, розпалась на безліч окремих районів, не пов’язаних між собою, відданих на поталу бандам озброєних селян та кримінальних злочинців. Головною причиною такого безладдя було те, що в уряді Директорії не було єдності.

 

На бік червоних у цей час, крім інших військових частин, перейшли й такі знамениті українські дивізії як «імені Богуна» та «Таращанська».

16 січня 1919 р. Директорія проголосила стан війни з радянською Росією. Того ж дня український уряд Директорії визначав найбільш придатні для України форми влади. На той час перед лицем численних ворогів Україна постала над безоднею анархії. Ситуація була катастрофічною. Стихія отаманщини не дозволяла створити єдину систему спротиву. У таких умовах було запропоновано рятівний крок: надати диктаторських повноважень тріумвірату у складі Євгена Коновальця, Андрія Мельника та Симона Петлюри. Опираючись тоді на реально єдину боєздатну частину – корпус Січових стрільців, вони ще могли навести твердий лад і прорвати вороже оточення за рахунок політичного і військового порозуміння з Антантою.

Так свого часу вчинили Пілсудський та Маннергейм, чим врятували від червоного режиму Польщу та Фінляндію.

Однак перспектива диктатури налякала демократичне крило українського уряду, а тому врешті-решт скінчилося як завжди – резолюцією: «…Нехай все залишиться так, як було…». Так воно і залишилося, аж до повної поразки.

У цей час в Галичині розгорілася українсько-польська війна. Галицькі українці вступили у запеклу боротьбу за самовизначення західних земель з поляками. Запеклість боїв свідчила, що із Західної України військова допомога надійти не зможе.

Крім того, з південного сходу Україні загрожувала Біла Добровольча армія. Райони Одеси, Миколаєва й Херсону опанували «нейтральні» війська Антанти, а над Дністром чекали свого зручного часу румуни.

Дипломатичні зусилля Директорії не змогли нейтралізувати жодного з тих ворогів, тому українській армії випало непосильне для неї завдання – воювати проти усіх цих супротивників.

Відтак, у грудні 1918 р. військове командування Директорії організувало чотири армійські групи: Першу, – Лівобережну, під командуванням Болбочана, Другу, – Північну, під командуванням Оскілки, Третю, – Південну, під командуванням генерала Грекова, Четверту, – Дністрянську, спрямовану проти румунів.

Південна і Дністрянська групи на початку лютого 1919 р. були ліквідовані, а усі військові частини, що були приділені до цих груп були перекинуті на антибільшовицький фронт.

Вже у середині грудня більшовицькі війська вдерлись у Лівобережну Україну. Перші бої розпочались за міста Лунинець і Мозир. Після одномісячних важких боїв за Харків, Полтаву, Катеринослав, Чернігів, більшовики за допомогою місцевих більшовицьких організацій захопили все Лівобережжя і Рушили на Київ.

27 листопада 1918 р. військо Н. Махно вступило в Гуляйполе, яке він проголосив центром повстанського руху проти Буржуазії.

Н. Махно завдав підступного удару по українських військах. Його повстанська армія зайняла Катеринославщину, вдарила у правий фланг лівобережного фронту, що, тим самим, завадило віходу українських військ за Дніпро.

Ще більше лиха українській справі завдав отаман Григор’єв. Так, під час переходу Катеринославського Коша на Херсонщину по ньому було завдано підступного удару. Григорє’в зрадив українську справу й зайняв своїми загонами всю Херсонщину. Більшовикам також допоміг отаман «Зелений», який під час запеклих боїв за Київ перейшов на сторону московських більшовиків, вірячи їхнім оманливим ідеям про світове братерство, пролетарський інтернаціоналізм, а головно, –безоплатно отримати землю. Тим-то селяни деяких околиць охоче підсилювали зрадливі лави повстанців, ато й більшовицькі війська.

Тому українській армії довелося воювати не лише із зовнішніми ворогами, себто москалями, але й ворогом набагато грізнішим й підступнішим, – внутрішнім.

Відтак, різні повстання у тилах української армії, зрада самозваних отаманів, подекуди вороже ставлення українського населення, підривали український фронт зсередини, негативно впливали на українську армію, робили неспроможними усі намагання українського військового керівництва організувати належну оборону держави.

Внаслідок усіх цих негараздів, 5 лютого українська армія залишила Київ і відійшла на Правобережжя.

 

Вже у тому ж лютому та першій половині березня 1919 р. більшовики, підкріплені свіжими резервами, повели наступ зі сходу, з Києва, через Знаменку, в напрямі на Бірзу, і одночасно, з півночі вдарили у напрямках: Мозир – Коростень і Лунинець – Сарни – Рівне.

Цей наступ московських більшовиків був дуже небезпечним, бо нависла небезпека переривання зв’язку між Наддніпрянською і Галицькою українськими арміями. Згодом, більшовики захопили Лунинець, Сарни, Мозир, Коростень, і вже з тих позицій стали розвивати наступ на Житомир. Водночас, з Києва більшовицька армія розпочала новий наступ і захопила Бердичів, Козятин, Вінницю.

У той час, українська армія зупинилась, вона встигла пройти реорганізацію, впорядкувала свої сили та отримала деякі резерви. Уже в середині березня вона перейшла у контрнаступ з метою відбити у більшовиків Правобережжя. Перше завдання полягало у тому, щоб знищити більшовицьку військову групу в районах Беридичева й Козятина.

Північна українська військова група з околиць Рівного вдарила на Сарни й частиною військ на схід, у напрямі на Коростень – Мозир і на Житомир. За результатами цих боїв більшовицькі відділи відступили на лінію річки Прип’ять.

В околицях Мозиря частина більшовицької Першої армії перейшла на бік Директорії.

Зайнявши Коростень, відділи групи рушили у тил ворога, на Житомир і в напрямі залізничного шляху Козятин – Київ, щоб відрізати шлях відступу більшовицької армії з Бердичева.

Одночасно цю більшовицьку групу атакували: із заходу – корпус Січових Стрільців, а з півдня – частина Запорозького корпусу. Головні сили цього корпусу атакували ворога на сході (в околицях Цвіткового) і згодом, повернули на північний схід, у напрямі на Таращу, де розгорялось антибільшовицьке повстання.

Та хоча військові операції для української армії у той час розвивалися досить успішно, задуманий українськими військовими та політичним проводом план щодо визволення усіх українських територій Правобережжя від більшовиків виконати не вдалося.

В найсприятливіший для української зброї час, війська Антанти не витримали натиску більшовицьких військ, що вторглись з півночі, покинули у паніці береги Чорного моря, оголивши, тим самим, південний фланг української армії (у грудні 1918 р. країни Антанти, й насамперед Франція, висадила в Одесі та інших чорноморських портах 60 – тисячне військо, що мало надати військову підтримку насамперед антибільшовицьким силам Білої армії, що готувалися на Дону до війни з більшовиками).

Тим часом, більшовики реорганізували свою армію, поповнили її резервами і перейшли у контрнаступ. Бердичівська більшовицька група вдарила у лівий фланг південної групи української армії, а далі повела наступ на Вінницю, Жмеринку, Проскурів, Кам’янець – Подільський. Внаслідок цього маневру вони відрізали Запорозький корпус і південну групу від решти української армії. Ці українські військові частини, переслідувані більшовицькими військами пробились до Румунії, і звідти, через Польщу, наприкінці квітня повернулися до своєї армії.

Усі ці події призвели до того, що українська армія поволі відступала на Захід. Протягом квітня більшовики окупували майже все Правобережжя, відтак, українська армія опинилась на північному Поділлі й на Волині, де й розпочала приводити себе у порядок та готуватися до нового походу на більшовиків.

Директорія, яку очолив С. Петлюра, перебралася до Вінниці. У середині лютого 1919 р. все Лівобережжя було в руках більшовиків.

В. Винниченко, М. Грушевський та інші представники українського уряду виїхали за кордон.

Це було однією з найсумніших сторінок українського самостійницького руху. Наступ більшовиків вносив величезну дезорієнтацію в українські маси, що вимагало напруженої праці з боку політичних провідників. Але ці провідники залишили українців напризволяще. На полі подальшої боротьби залишився лише С. Петлюра, який став не тільки центральною постаттю в українському політичному житті, а й символом боротьби за права та волю українського народу.

 

Під впливом воєнних і дипломатичних невдач в українській армії посилювалися розлад й анархія. З 6 червня 1919 р. до 11 листопада 1919 р. державним і політичним центром УНР став Кам’янець-Подільський. Згодом, під натиском радянських військ Директорія і українське військо опинилося в Галичині. Відтак, всю Наддніпрянщину зайняли більшовики.

А більшовицькі війська все далі просувалися на захід, спихаючи українську армію на малий шматок Волинської землі.

У той час Україна кишіла отаманами, але воювати за суверенну Україну не було кому… Із заходу наступала армія відродженої Польщі.

Ця українсько-більшовицька війна закінчилась для українців повним розгромом. З чисельної, 300 000-ї армії, Директорія, після 5-тимісячної боротьби залишилось при 30 000 вояків, серед яких лише половина була дієздатними. В руках української влади залишилось, коли не брати Східну Галичину, всього кілька повітів.

 

Новий російсько-український уряд спочатку очолив росіянин П’ятаков та невдовзі формальним керівником урядом України став болгарин Х. Раковський, людина, яка до цього жодним чином не була пов’язана з Україною. Вся його діяльність суворо контролювалась з Москви. Йому не боліли українські проблеми. Уряд Раковського також відкинув українську інтелігенцію лівих поглядів, зокрема боротьбистів, відмовившись користуватись в управлінні державою українською мовою й нехтуючи необхідністю її впровадження в культурну та освітню діяльність.

 

Перегляди:206
Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Інші видання:
"Народні казки про тварин". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Велика розмальовка до "Український народних казок про тварин"     Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Василь ТИМКІВ, Олена ПОДРУЧНА "Словник музичних термінів"     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”