Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…

Відеоверсія статті тут: Інформаційний простір

 

З початком повномасштабної війни після московського вторгнення в Україну на початку 2022 року ми чітко усвідомили, що східний сусід, який постійно набивався нам у старші родичі ніколи не був нашим другом. Багато з нас, хто справді цікавився історією (поза підручниками та публіцистикою радянського часу), про це здогадувалися, проте війна ХХІ століття, розв’язана росіянами на нашій землі, досить чітко продемонструвала їхнє ставлення до українців, остаточно переконавши, що наша безпека полягає не тільки у перемозі на полі бою, а й у знищенні ерефії як такої.

«Підтримай ЗСУ!» – стало ключовим гаслом кожної доби цієї страшної і жорстокої війни. Мілітарна складова українсько-російських стосунків отримала беззаперечну і досить практичну підтримку суспільства, максимально зросла довіра до наших Збройних Сил.

 

Проте… війна не ходить одна. Мало того, вона не приходить першою. Першою приходить деструктивна ворожа інформація. В ідеалі, така інформаційна робота спрямована на те, щоб змусити супротивника-жертву прийняти умови нападника, (як-то відчуження ресурсів, територій або частини власного суверенітету на користь агресора чи й відмова від своєї національної ідентичності), витрачаючи якомога менше військових ресурсів.

 

Спрямована на країну-жертву агресії інформація покликана залякати населення, переконати його у непотрібності чи недоцільності обстоювання національних інтересів і врешті-решт позбавити уряд та збройні сили підтримки суспільства, істотно послабивши тим військовий опір.

Не менші зусилля будуть затрачені на продукування інформації для третіх країн, з метою переконати їх стати на бік агресора або, щонайменше, зберігати нейтралітет.

 

Схематично це можна зобразити у вигляді «П’яти Д».

Мета інформаційного впливу на країну-жертву агресії:

ДЕЗОРІЄНТАЦІЯ – ДЕМОТИВАЦІЯ (населення)

ДЕЗОРГАНІЗАЦІЯ – ДЕМОРАЛІЗАЦІЯ (органів управління, армії)

Мета інформаційного впливу на треті країни:

ДИСКРЕДИТАЦІЯ (жертви)

 

Такий організований інформаційний вплив ми називаємо інформаційною війною, але насправді це тільки спосіб забезпечення силових (військових) дій, хоча і досить ефективний. Системно організований інформаційний вплив може справді забезпечити досягнення бажаних результатів у конфлікті навіть без активізації мілітарної складової, розвинувши успіх адміністративним або дипломатичним шляхом.

 

Якщо повномасштабну війну проти України росією було розпочато в лютому 2022 року; збройну агресію, як таку, ще у 2014-му; то здійснення потужного інформаційного впливу на населення України здійснювалося безперервно, протягом значно більш тривалого часу.

 

Ефективність цього пливу була зумовлена тим, що протягом кількох століть Україна частково чи повністю перебувала під адміністративним управлінням московії у форматі царської чи радянської імперії, що дозволяло московитам поширювати на українців вигідну їм інформацію фактично в обов’язковому порядку.

 

А що було вигідно московитам, які відпочатку прагнули до безкінечного розширення власної імперії? Щоб українці позбулися всіх національних ознак, забули власну історію, прийняли московські цінності та московський пантеон правителів і героїв, відмовилися від національної ідентичності, повністю влилися в московський інформаційний простір і врешті-решт прийняли московську ідентичність, поповнивши це агресивне державне утворення своїми територіями, ресурсами, робочими руками, вміннями, мізками та мобілізаційним потенціалом, таким необхідним для реалізації «московських перспектив».

 

До початку ХХ століття основними каналами поширення інформації, якими на той час міг користуватися московитський владний центр, можемо вважати

  • управлінську систему,
  • церкву,
  • військо,
  • школи,
  • пресу,
  • літературу та мистецтво,
  • а також усні чи письмові повідомлення впливових осіб, яких можемо вважати тогочасними «лідерами думок».

 

Проте, роки умовної (бо ж не все так однозначно) бездержавності та постійної боротьби з сусідами-завойовниками, загартували давно сформовану і самоусвідомлену націю русинів-українців, яка стійко зберігала пам’ять предків у своїй мові, а також у казках, піснях, легендах та переказах, – зокрема про славні часи козаччини, що найяскравіше символізувала одвічні українські цінності: СВОБОДУ і СПРАВЕДЛИВІСТЬ. Ці настрої з ХІХ століття вже активно проривалися і в формі тогочасних літературних творів, зображального та театрального мистецтва.

 

Звісно, що системна та цілеспрямована робота московії таки давала якісь результати, які в певні періоди видавалися їй задовільними.

Мабуть, найбільших успіхів у викоріненні української ідентичності було досягнуто в радянський період, зокрема, завдяки жорсткій диктатурі, масовій агітації з одного боку та масовим репресіям з другого, активному поширенню радіо та телебачення, а також депортаціям, переселенням та масовому фізичному знищенню українців через голодомори, а також бездарне командування і «м’ясні операції» періоду Другої світової війни (на кшталт «втрати Києва» у 1941-му і «звільнення Києва» у 1943-му).

Саме ці досягнення і лягли в основу інформаційної роботи росії проти України після проголошення нами незалежності 1991 року.

 

Отже, незалежна Україна отримала у спадок від свого колоніального минулого

  • зрусифіковані міста на тлі переважно україномовного населення областей;
  • значною мірою зросійщене управлінське середовище (від усної мовної практики і бланкової продукції, до паспортних баз МВС та технічної документації підприємств);
  • російськоцентричне культурне середовище (від театральних вистав до естрадного мистецтва) з поважною аудиторією прихильників;
  • переважну присутність на внутрішньому ринку російських книжкових видань та російської і російськомовної преси;
  • віру частини населення у «вищість» та мало не «особливе призначення» російської мови і, відповідно, зневагу до української – до речі, навдивовиж агресивну;
  • російський пантеон правителів, героїв, письменників та культурних діячів;
  • майже цілковите нехтування українським літературним процесом;
  • занедбання українського кіномистецтва;
  • поверхове знання власної історії;
  • зросійщену систему освіти;
  • цілковито зросійщене спортивне середовище;
  • зросійщені географічні та власні назви, зокрема українських населених пунктів;
  • російсько-радянську символіку у вигляді пам’ятників, меморіалів, назв, пам’ятних знаків, свят…

І, нагадуємо, потужну мережу російської агентури різного штибу, що мала завдання все це «законсервувати» до «типу повернення великої росії».

 

Отже, кремлівський «центр прийняття рішень», скориставшись тим, що тепер він не може бути звинувачений у знищенні українства в Україні (бо ж від 1991 року Україна, як незалежна держава, начебто сама мала упорядковувати свій внутрішній простір), активно задіяв свою агентурну мережу для

  • консервації у нас всього російсько-радянського;
  • збереження та навіть розширення російськомовного середовища у всіх можливих сферах людської діяльності;
  • організації саботажу в тих управлінських процесах, що мали стверджувати наш реальний суверенітет чи покращувати життя населення;
  • створення, розширення та поглиблення корупційних зв’язків та схем;
  • створення та фінансування проросійських партій;
  • релігійної експансії, зокрема активного придбання земель під будівництво споруд релігійного призначення «московським патріархатом», наповнення проповідей московських священників антиукраїнськими та проросійськими тезами;
  • і (традиційно для москви), організації активної псевдо-культурної експансії у вигляді «творчих десантів» (1) російських акторів, (2) російськомовної продукції московських видавництв та (3) культурних програм на кшалт «закохати в російську мову».

 

Для решти світу за правилом «П’ятого Д» поширювалися ідеї про нелогічність існування української держави (бо насправді то російські або польські землі, а українці та росіяни – один народ); про відсутність окремішньої української історії; про неіснування української мови, що буцімто була придумана політиками-русофобами у ХІХ столітті та інші подібні нісенітниці у які, з огляду на «ядерність» та всім відому нарваність московії, світ волів за краще вірити.

 

 

Якщо припустити, що вся поширювана природними (тобто доступними для неї) каналами інформація створює певне інформаційне середовище, то можемо говорити про глобальний інформаційний простір, який має свої складові: як-то особистий інформаційний простір індивідаінформація, яку він отримує в силу свого способу життя, зовнішніх умов чи уподобань, керуючись інформаційною пропозицією та, в межах можливого, власним вибором; або національний інформаційний простір окремої країни – тобто набір системних чи разових інформаційних повідомлень, які отримують чи можуть отримувати громадяни з постійно діючих на території країни інформаційних каналів.

 

Серед основних таких каналів можемо виділити:

  • Інтернет, зокрема повідомлення, відеоканали та соцмережі;
  • ЗМІ;
  • зовнішня інформація (в тому числі пам’ятники, символіка та реклама);
  • публічні заклади та установи;
  • масові заходи;
  • засоби зв’язку;
  • міжособистісне та групове спілкування;
  • чутки;
  • листування / переписка;
  • документація і бланкова продукція;
  • книжки та інша друкована продукція;
  • кіно;
  • наука;
  • мистецтво.

(не претендуємо на вичерпність цього переліку)

 

Національний інформаційний простір теоретично може мати чіткі межі лише в умовах закритої країни на кшталт СРСР. В умовах відкритого суспільства він буде тією чи іншою мірою розмитим, але його відносна цілісність забезпечуватиметься такими факторами як (1) спільна мова усної та текстової інформації; (2) усвідомлена чи законодавчо зумовлена спільність інтересів громадян; (3) спільні цінності, символи та традиції; (4) спільні організаційні питання; (5) спільна відповідальність за майбутнє країни.

 

Порушити цілісність інформаційного простору країни і є основним завданням ворожого інформаційного втручання.

А кремлівські лідери ніколи не шкодували ні грошей, ні зусиль для наповнення власним «підрихтованим відповідно до тактичних чи стратегічних цілей» продуктом усіх можливих каналів, залучаючи

виконавців (від спецслужб та релігійних організацій до медіа-холдингів та творчих колективів), через які створювалися

агентурні мережі, що поширювали потрібні кремлю наративи серед власних аудиторій, які зі свого середовища плодили

дилетантів або ж «корисних ідіотів», – які своєю чергою мали вже «на ентузіазмі» (за принципом «вірусного поширення») доносити їх до ширшого загалу визначеної цільової аудиторії.

 

На момент проголошення незалежності у 1991 році, інформаційний простір України мав чіткі ознаки розірваності, бо у своїй свідомості частина громадян бачила себе українцями, внаслідок інтересу до історії свого народу і традицій, родинної пам’яті та сімейного виховання; частина – росіянами, внаслідок російського походження, незнання української мови та системної антиукраїнської пропаганди радянського періоду; а частина – громадянами СРСР, внаслідок радянської системи освіти, радянської державної пропаганди, а також звичок, набутих за життя в радянській системі та власної конформності (небажання з цією системою сваритися).

 

Таке постколоніальне становище України цілком усвідомлювали в Кремлі і оскільки «відпускати Україну» там ніхто не збирався, робота на нейтралізацію України як самостійної держави велась від самого початку.

Серед найбільш знакових заходів відзначимо

  • просування на ключові чи більш-менш важливі адміністративні посади проросійських кадрів, а подекуди і безпосередньо громадян росії;
  • активне фінансове проникнення на український ринок;
  • скуповування українських підприємств;
  • формування залежності України від російського газу, паливно-мастильних матеріалів та навіть паперу;
  • консервування осередків пост-радянської антиукраїнської ментальності, – особливо активно в Криму та на Донбасі;
  • підтримка існуючих та створення нових проросійських чи й просто антиукраїнських осередків в українських містах – і не тільки Сходу та Півдня;
  • проникнення у внутрішнє політичне життя України та вплив на виборчі процеси;
  • активне розширення присутності в Україні московської церкви…

 

Все це створювало в Україні паралельну з державною і значно ефективнішу, з огляду на розірваність української колективної національної свідомості, систему адміністрування, що дозволяла кремлю домінувати в українському інформаційному просторі, звертаючи особливу увагу на збереження і навіть поширення в українському суспільстві РОСІЙСЬКОМОВНОСТІ, як найвиразнішої групової ознаки людського ресурсу, котрий міг бути активно задіяний (з точки зору кремлівських гоблінів) у важливій справі знищення і української ідентичності, і самих українців як таких.

 

Притиснувши українських виробників книжкової продукції цінами на папір, москва спрямувала сюди нескінченні потоки російських книжок з помітними вкрапленнями потрібних їй наративів на кшталт

«українці завжди вважали себе росіянами»,

«у нас спільне славне минуле»,

«українська та російська культури нероздільні, бо ж маємо не одне століття спільного ровитку»…

та мали додаткові завдання:

(1) втримати Україну в російськомовному комунікативному й російськоцентричному культурному полях,

(2) закріпити звичку українців толерувати імена представників російської культури та літератури, навіть, якщо вони були відвертими українофобами,

(3) впровадити в український культурний обіг та в саму свідомість українців нові імена російських діячів, які мали б сприйматися тут як «добре знайомі», «звичні», «свої», «близькі».

Коротше, забезпечити тяглість давніх колонізаційних процесів.

 

Громадський загальнонаціональний дискурс в Україні був швидко поставлений під контроль імпортованих з росії (як високого рівня фахівців, яких у нас буцімто годі й шукати) послідовно російськомовних ведучих ток-шоу, які не забували час від часу повторювати фрази «у нас в Києвє» чи «у нас в Украінє».

Звісно, що на тлі «успішного телевізійного продукту» з’являлися і україномовні ток-шоу з цікавими та перспективними ведучими, проте до них швидко застосовувались технології «не помічати», «відтирати», «закривати (не продовжувати контракт)».

До відома: техногія «ток-шоу» – це радикалізація думок і позицій з акцентом на протиставлення прямо протилежних поглядів і, відповідно, унеможливлення суспільного консенсусу з життєво важливих питань – «подивились, послухали і нічого не вирішили».

 

Російський кінопродукт, зокрема у вигляді телесеріалів, заполонив українські телеекрани під тим приводом «що дешевий» і багато з них «знімалися в Україні». Україна навіть позначалася як країна-співвиробник, що, звісно, ускладнювало процес витіснення такого продукту з нашого інформаційного простору. Українські субтитри для російських фільмів аж ніяк не могли завадити впертому просуванню російської мови на шкоду українській, але їх все одно, про всяк випадок, робили не якісно – очевидно з надією, що глядач повірить у недосконалість української мови та відсутність її милозвучної літературної форми.

 

Звісно, не менша увага надавалась і збереженню символіки та творів монументального мистецтва, що асоціювалися з московщиною. Нагадаємо, що нова буцімто капіталістична росія без жодних реверансів потягла у свій гардероб лахи розваленого соціалістичного радянського ладу, асоціюючи радянський союз з омріяною на болотах «великою росією». Старий одяг виявився новій формації до лиця.

 

В результаті цих активних дій, Україна лишалась розірваною ще навіть перед початком 1914 року:

  1. В національному інформаційному полі домінувала російська мова та радянсько-російська символіка, комерційні концертні майданчики відводились для російської естради, бібліотечні фонди лишалися перенасиченими радянською та російськомовною літературою, у більшості областей у школах з українською мовою викладання російська залишалась «робочою» (поза уроками вчителі між собою та з дітьми спілкувалися російською), а на телебаченні просувалася «тарапунькізація» – тобто українську можна було почути переважно у форматі двомовних передач, а образ «україномовного придурка» з’являвся знову і знову навіть у фільмах та гумористичних передачах вже українського виробництва.

Результат цих технологій: заниження статусу української мови до рівня зневаження, підвищення «престижу російської», і головне – практичне унеможливлення легкого переходу російськомовних українців на державну мову через відсутність необхідного і достатнього україномовного середовища.

  1. Політичні процеси були далекими від державного будівництва та врахування національних інтересів, перетворившись на специфічну сферу комерції. Під час тих-таки «ток-шоу» окремі політики могли вільно висловлювати антидержавні тези, аж до сумнівів щодо об’єктивності української державності та оцінок української історії з російських позицій. У політиці активно просувалась тема другої державної мови з непомітним створенням для тих, хто справді погано знав українську мову, ілюзії, що тоді українську в Україні взагалі можна буде не знати і не вчити.
  2. Мова, прапор і герб України ще не набули глибоко символічного значення на всій території країни, що значно применшувало їх об’єднавчу роль.
  3. В суспільстві зберігався надто завищений інтерес до внутрішніх справ росії, як наслідок виплеканого московською пропагандою відчуття близькості та спорідненості.

 

Щоправда в Україні зростали тенденції до зменшення контактів з ерефією на користь європейського геостратегічного напрямку, а позиції української мови невпинно, хоча і помалу, посилювались, що було особливо помітно у видавничій сфері та високоякісному дубляжі зарубіжного (не російського) кінопродукту надзвичайно колоритною та привабливою українською.

В кремлі цьому або не надали значення або ж навпаки відчули серйозну загрозу втрати впливу над важливою, з точки зору московського геополітичного бачення, територією і вдалися до радикальних заходів.

 

Але прорахунок таки був. З огляду на вищенаведені факти та імовірно надто оптимістичні звіти спецслужб, які самі повіривши у ними ж створену картинку, вочевидь недооцінили український патріотизм та рівень національної свідомості. Не можна сказати, щоб московські фахівці не знали український характер, бо роками вивчали нас досконально – скоріше за все, надія була на традиційну нелюбов українців до влади та гостро критичне до неї ставлення, з чого виводилось, що населення, обурене «місцевим крадівництвом» та «насильницькою українізацією» радо сприйме на своїй землі російських окупантів, побачивши в них визволителів.

 

На подив кремлівського керівництва, зазомбованого своїми ж «історичними легендами» про «братність» з ненависними йому свободолюбними українцями, ці самі українці повелися з точністю до навпаки, нагадавши сусідам справжню історію, за якою український люд, звісно, не любить владу, але загарбників не любить більше.

 

Якщо серйозно, сталося те, що добре відомо досвідченим соціологам: коли люди у повсякденному житті не розкривають своїх справжніх настроїв задля збереження власної зони комфорту, особливо, коли ситуація не вимагає від них прийняття серйозних рішень і вибір того чи іншого варіанту, в реальності, жодним чином не відобразиться на їхньому безпосередньому чи перспективному майбутньому.

Інше, не враховане кремлівцями правило: зовнішня загроза єднає націю. (Те що українці – давно сформована нація, у москві, за «будівництвом пам’ятників собі» якось не помітили).

 

Тож цілком закономірно, що з появою, погано прикритих фіговим листям, російських військових у Криму та у двох східних областях материкової України, серед українців одразу виросло значення національної символіки та розуміння того, що ставити під сумнів право свого народу на державність – навіть на словах – дуже ризиковано. А коли московити вдалися до повномасштабного вторгнення, українці стали тим монолітом, який від 24 лютого дивує цілий світ. І на вулицях українських міст стало ще більше української мови.

 

 

Щодо теперішнього стану нашої стійкості проти інформаційного тиску агресивних сусідів, мусимо відзначити затягнуті інерційні процеси, пов’язані з відносно різкою зміною реальності (адже ще три-чотири десятки років тому інформаційний простір був заповнений колонізаторського характеру тезами про «братній російський народ», «велику й могутню російську мову» та «молодшого українського брата»), і потребою певного часу на те, щоб суспільство могло очистити свою колективну свідомість від століттями навіюваних йому уявлень, що мали на меті розмити українську національну самоідентифікацію і прийняти домінування агресора та нав’язані ним правила гри. Мало того – полюбити його більше за себе.

У нетоталітарній – демократичній системі, за відсутності жорсткого примусу, такі видозміни будуть тривалішими, бо ж подекуди маємо справу з усталеними звичками, а подекуди і зі штучно сформованими переконаннями, що не відповідають теперішнім реаліям. За таких умов держава і суспільство – у тісній взаємодії – мають створити максимально сприятливі умови для нормалізації національного інформаційного простору, і в першу чергу задля зміцнення національної безпеки (захисту від зовнішньої експансії).

Звісно, що відповідальність за ці процеси лежатиме на

  • працівниках органів державної влади,
  • політиках,
  • власниках медіа та журналістах,
  • працівниках системи освіти та культури,
  • представниках творчої інтелігенції.

 

Щоб правильно визначити ризики, яких маємо уникати, слід уважно придивитися до напрямків інформаційних старань супротивника та імовірних форм їх реалізації.

 

Що в теперішній ситуації потрібно кремлівським «лідерам»?

  • Нищення ознак української самостійності….. Послаблення нашої мотивації захищати свою країну, ослаблення (знекровлення) українського війська (дезорієнтація – демотивація).
  • Ослаблення України як державного утворення зсередини, що гальмуватиме прийняття стратегічних оборонних та наступальних рішень (дезорганізація – деморалізація).
  • Послаблення нашої взаємної довіри з союзниками, мінімізація підтримки України ззовні (дискредитація).

 

На тактичному рівні москва прагне утримувати «ключові висоти» на інформаційному полі битви, тобто

  • забезпечити активну і вагому присутність російської мови, та максимально завадити процесу поширення української;
  • всіма можливими засобами досягти максимального приниження та упослідження самого поняття «українець» (щоб людина боялася себе українцем і назвати), якщо не серед самих українців, то хоча б у середовищі росіян та на окупованих територіях (методи, які для цього використовують окупаційні адміністрації, зокрема стосовно українських дітей, вже загальновідомі);
  • як необхідну умову для досягнення перших двох «завдань», підтримувати поки і наскільки це буде можливотолерування в українському суспільстві (національному інформаційному просторі) російської присутності – елементів російської ментальності, культури, політичної думи, цінностей та, на цьому тлі, впровадження у наш інфопростір «нових хороших русскіх спікерів» як ключових комунікаторів, що непомітно формуватимуть в українців потрібні росіянам наративи, думки та переконання у рамках московських стратегічних цілей.

 

Як бачимо, цілі у московитів одні й ті самі, а способи їх досягнення – багатовекторні. Схема реалізації – та сама, що була означена вище: замовник – виконавець – агентурна мережа – дилетанти.

 

Відповідно, на тлі надзвичайної згуртованості та високої мотивації українців у військовому протистоянні, ми спостерігаємо нехтування надзвичайно важливими елементами власної інформаційної безпеки, що залишають супротивникові надію на повернення собі більш виграшних позицій в російсько-українському протистоянні.

 

Залишкова розірваність українського інформаційного простору ще доволі помітно виявляється в активному поширенні суто російських і вигідних саме росії наративів, при чому не тільки на побутовому рівні суспільної комунікації, а на рівні медійних повідомлень з уст начебто професійних журналістів.

Зокрема, від початку відкритого збройного конфлікту, ми чули з усіх каналів, що «світ стомився від України», «Захід не хоче української перемоги», «США домовилися з кремлем за спиною України», «поставки зброї Україні нарочито затягують».

 

Ставлення до росії, як до відвертого ворога, не завжди переходить на прямих виконавців російської політики в Україні. Процес заборони проросійських партій затягнувся мало не до кінця 2022 року, при тому, що перше російське вторгнення відбулося у 2014 році.

 

Дивують стандарти українських медіакомпаній та ютуб-каналів, які широко надають ефір росіянам, котрі, повтікавши свого часу до США чи інших цивілізованих (на відміну від росії) країн, вдають з себе послідовних опозиціонерів та надзвичайно важливих для української аудиторії експертів.

При чому, чим заглибленіша біографія такого «спікера» в структури КДБ-ФСБ, тим він бажаніший на українських каналах. Представлення гостя, як колишнього офіцера радянсько-російської розвідки, «за задумом» має вже наперед зняти сумніви щодо його компенетності та спонукати українців щиро вірити у все ним сказане. Звісно, що є ще й російські «літератори та політологи», але всі як один представники цієї гоп-компанії жодного слова українською не в’яжуть і – в кращому разі – зросійщують наш медіа-простір (в гіршому – виконують ширші стратегічні завдання в інтересах «російського центру»).

Далеко не всі журналісти-ведучі програм виявляють наполегливість і продовжують хоча б ставити їм питання українською. Більшість запопадливо звертаються до них російською.

І хай ці «вічні гості» вивчили священне для нас сьогодні гасло «Слава Україні! – Героям слава!», але ж якщо серйозно прислухатись до їхніх розмов, то легко помітити, що вони ніколи не сприймуть українські цінності та українські позиції до кінця – на відміну від справжніх американців та європейців. Хоч десь, а у них будуть щодо нас якісь «застереження» – про щось не скажуть, чогось не озвучать, щось відверто не сформулюють.

Кому це потрібно? Їм. Але не нам. Бо все це спрямовано на

  • збереження московії як державного утворення,
  • перерозподіл влади «після путіна»
  • та пом’якшення наслідків російських злочинів в Україні

заради збереження в подальшому, прийнятного для світу і оманливо-заспокійливого для України, «обличчя» вже самої росії, а не окремого лідера.

Саме на це працює технологія «хороші росіяни» і саме тому, такі спікери не будуть напружуватися, щоб освоїти українську (не забуваємо про російські принципи – українська має бути зневажена і піднімати її престиж ризиковано, бо тоді ні у теперішньої, ні у майбутньої росії не буде підстав для претензій на українські території).

 

Звернемо увагу на те, що політологів-представників інших держав, зокрема наших союзників та партнерів – на українських телепрограмах та ютуб-каналах ми не побачимо. По-перше, тому, що, мабуть, українські медійники досі не завели у широкому світі друзів окрім представників російських розвідувальних структур, а по-друге, серед журналістів вочевидь не вітається знання іноземних мов чи хоча б залучення професійних перекладачів для здійснення ефективної прямої комунікації «Україна – світ». Замкнене коло «Україна-росія» досі вдало, з точки зору московії, утримує в своїх межах інформаційний простір України, пропускаючи інформацію «від решти світу» через свої фільтри.

 

Успішно допомагає консервувати цей стан речей залучення до «престижних» інформаційних передач та каналів «російськомовних» українських експертів, які протягом 30 років незалежності аж ніяк не дбали про те, щоб вивчити українську мову, і не напружуються зараз.

 

Хоча заговорити українською для українця не є надскладним завданням. Достатньо два-три місяці послідовної праці над собою

та своїм активним лексичним запасом.

 

Мало того, окремі «відомі політтехнологи», які при потребі чудово послуговуються українською, з українських ютуб-каналів вперто коментують події на фронті російською. Кажуть, «щоб аудиторію розширити».

Та ж ні, елементарний аналіз показує, що з російських територій, за будь-якої можливості, з великим інтересом стежать саме за україномовними матеріалами – бо цікаво, чим ті українці насправді живуть і взагалі, чи вони насправді існують.

А «наша російська» тільки підтверджує московські теорії про неіснування українців та другорядність української мови. Мало того – прямо сприяє розширенню через російську мову самого «російського світу». І не тільки на території України.

 

Тож від українських передач та відеоматеріалів російською більше шкоди, ніж користі; а їхні автори просто заробляють собі «рейтинги в ютубі» не надто дбаючи про «високі матерії».

 

Бачимо, що у своїх стараннях зробити так, щоб «українцям було соромно говорити, що вони українці, та спілкуватися українською» москва таки досягла певних успіхів, які нам слід щонайшвидше нейтралізувати.

І на тлі утруднення, в результаті масштабної війни, роботи українских видавництв, пропозиція знищити якісну українську школу кіноперекладу, замінивши дублювання іншомовних фільмів субтитрами (які направду не кожен зможе і прочитати по ходу фільма) цьому аж ніяк не сприятиме.

 

Далі – про пам’ятники.

Якщо загалом, серед адекватних людей та держав, скульптури та скульптурні композиції встановлюють справді як пам’ять про подію, символ героїзму, відданості, величі, ачи й домінування над певною територією, то московити перетворили пам’ятники просто на межові стовпи. Де стоїть пам’ятник «від росії» – туди дійшла російська культура, а отже, туди дійшла росія. Саме так зчитується увічнена таким пам’ятником інформація.

Побіжно, нагадаємо, що російська культура, як і російська церква, завжди була більшою мірою інструментом російських спецслужб, ніж якихось інших утворень, організацій чи самого суспільства.

Тому на вкинуте в український простір тими ж росіянами питання «чим пушкін завинив?» відповідь дуже проста: «А чим завинили українські письменники, що їх місце мають займати представники агресивної щодо нас країни?» Тим більше, що переважно ті, хто викрикує це питання-гасло насправді не читають ні українських письменників, ні Пушкіна. А хто його читає, той не кричить, бо у нього збірник поезій улюбленого автора стоїть на полиці. І хай собі читає тихенько, ніхто йому того не боронить.

 

Ще цікавіше з пам’ятником Катерині ІІ в Одесі, який місцева влада зняла тільки тоді, коли вже стало очевидно – росіяни до Одеси не дійдуть. В які роки і на чиї гроші ставився той пам’ятник не є таємницею, і що означає ім’я Катерини ІІ для України всім добре відомо. Що історія Одеси розпочалась набагато раніше, ніж та цариця народилася, притомним людям теж зрозуміло. Але патріотично налаштованим мешканцям Одеси довелося докласти немало зусиль, щоб прибрати символ домінування над містом країни, яка розпочала з нами війну.

Мало того. Саме патріоти, а не зрадники, мали шанс сісти через той монумент до в’язниці, бо місцева влада навіть не пошкодувала грошей на його захист, підписавши відповідний контракт з охоронними структурами МВС України.

А ті, хто потім гнівно запитував «Хто розмінував Чонгар?», жодним чином не звертали увагу на «запрошення росіян до Одеси» у вигляді старанно збереженого супроти українських державних інтересів пам’ятника російській імператриці.

Хто вже там конкретно найбільше чекав росіян та беріг для них «місця російської слави», звісно, вже справа правоохоронних органів, тільки прикро, що ЗМІ все-таки не надали вагомої правильної оцінки тим подіям. Хоча їх можна зрозуміти: демонтувати пам’ятники – не танки палити, на цьому рейтингів не заробиш… Байдуже, що нищівний ефект від пам’ятника може бути більший, ніж від танка.

 

Інша історія – назва українського навчального закладу «Національна музична академія України імені П.І. Чайковського», що так перегукується з назвою російського навчального закладу «Московская государственная консерватория им. П.И. Чайковского».

Як не вимагали студенти та окремі свідомі викладачі, керівництво української академії ім’я Петра Ілліча Чайковського з назви не прибрало. Логіка – «ці патріоти не розуміють, що нам за це платять гроші! У нас китайці вчаться! І саме тому, що наш заклад імені Чайковського! Інакше вони сюди й не поїдуть!»

Ще б пак! Вже ні для кого не секрет, що Китай у військовому російсько-українському протистоянні практично курує росію і всіляко намагається її підтримати, щоб це було не надто помітно. Бо Китай має власні інтереси і він, навіть в цій ситуації, намагається тримати власну окремішню позицію. Бо це – Китай. А Україна?

При тому, що весь світ знає і шанує Чайковського як російського композитора, наші горе-академіки (в тому розумінні, що це не академіки, а наше горе) намагаються викопати для нього українське коріння. Якесь хворобливе бажання триматися за поли російської культури, цілковито ігноруючи славні українські імена, що в умовах Незалежної України мали б висуватися в перші ряди.

А поки що, через музику хорошого талановитого композитора, Україна принижує себе до рівня «шоу-балету» російської дипломатії, яка старанно переконує світ, що в України немає нічого свого. Зневажуючи тим самим успіхи ЗСУ на фронті.

 

І, звісно, не може тішити, вперте ігнорування багатьма місцевими адміністраціями антиукраїнської пропагандистської діяльності московської церкви; і те, що ця, відверто російська, добре організована спецструктура ще зберігає в Україні якусь кількість вірян.

 

Отже, робимо висновок:

мова, історія, культура, символіка, цінності, спосіб мислення, суспільні орієнтири і бачення нашого майбутнього залишаються на сьогодні сферами підвищеної російської уваги та деструктивної активності.

 

Навчившись поборювати ворога у відкритому полі та навіть в оперативному інформаційному протистоянні, нам ще потрібно докласти зусиль, щоб зміцнити наш інформаційний простір в аспекті належного розуміння власної історії та культури, а також прихованих інформаційних загроз з зовнішнього середовища, зокрема з територій, історично ворожих до нас сусідів.

 

Тож єднаймо наш інформаційний простір і зміцнюймо нашу інформаційну безпеку. Щоб наша боротьба з окупантами не була марною. І вона марною не буде.

 

ЗАБЕЗПЕЧУЄМ ІНФОРМАЦІЙНИЙ ТИЛ – ПІДТРИМУЄМ ЗСУ!

 

Посилання на відеоверсію статті: Інформаційний простір – незриме поле російсько-української битви

Перегляди:635
Центральний будинок офіцерів ЗСУ
Міжнародна виставка “Зброя і безпека” (МВЦ)
VVK-STUDIO (ютуб-канал для всіх)
Книжкові видання:
"Народні казки про тварин". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Велика розмальовка до "Український народних казок про тварин"     Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Василь ТИМКІВ, Олена ПОДРУЧНА "Словник музичних термінів"     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”  
Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
КЛУБ “М&Х”