Художній проект Олексія КАРПЕНКА.

 Дякуємо, що завітали на цю сторінку.

Щоб відкрити зображення, натискайте на малюнок або на його назву.

Приємного перегляду!

 

 

 

 

 

Суворо кажучи, нам майже нічого не відомо про вигляд забудови Київа в XVI – XVII сторіччях,
окрім хіба загальних тенденцій. Проте це зовсім не означає, що таких відомостей дійсно немає.
Народне мистецтво зберігає чимало рис, котрі ведуть свій родовід із давніх часів. А на Плані
Київа 1695 року, виконаного українськими художниками з Печерської Лаври можна бачити будинки
з фігурними начілками (причілками: перша назва все ж коректніша). Один із них тут і поданий
на зображеному будинку. (Їх докладно розглянуто в статті Наукового Вісника Національного
Музею Історії України: завантажити статтю можна тут:

Вікна оздоблені лиштвами зі схожим мотивом. Паркани того самого типу, що зображений на малюнку,
відомі зі зображень традиційніх українських міст і сіл ХІХ – початку ХХ сторіч, так і
зі згаданого Плану 1695 року. Що ж стосується доріг, то в Київі на Подолі (або, як у ті часи
могли називати саме місто – Київоподіл) дороги мостилися колодами, розпущеними повздовж –
щоправда не всі. Обабіч доріг ішли канави. Вершники зображені в дещо узагальнено
“стереотипному” для XVI – XVII сторіч вбранні: жупанах із рукавами, широкими ву передпліччі
та обляглій – зап’ястках і в шапках із відгорненою околицею, розрізаною попереду.

 

XIV сторіччя – один із найтемніший періодів історії Київа, зокрема щодо матеріяльної культури. Але про дещо більш-менш упевнено казати все ж можна. Конічні шапки відомі ще з часів домонгольської Русі, й траплялися в народному вбранні XVIII сторіччя: тож немає жодніх підстав гадати, що у проміжний період вони мусили кудись пропасти. Те саме стосується й хутряної околиці шапки. (Хутро було дуже різним за коштовністю й вартістю, відтак багато промовляло про майнову спроможність власника і його статус.) Паркан такого самого типу відомий і з ХІХ – початку ХХ сторіч (дивися підписа до малюнку
з двома вершниками в Київі), але в археології стіни подібної конструкції відомі ще з часів ранніх Слов’ян:  тому вона дуже давнього походження, і звісно лишалася актуальною й для часів Середньовіччя. Замок цікавої форми, котрого тримає в руках міщанин, знайдено якраз у Київі; його й датовано XIV-м сторіччям. З-за паркана “визирають” густі крони дерев, що є цілком нормальним для традиційного Київа: за густо насадженими плодово-ягідними деревами й кущами у київських дворах часто не було видко самої хати.))

Є відомості, що Київ було відбито від Монголів ще Королями Русі на початку XIV сторіччя: найпереконливішими “кандидатурами” визнають співправителів Андрія та Лева ІІ-го. Інша справа, що утримати його, мабуть, надовго не вдалося; і наступнє визлолення міста-героя від Монголо-татарських загарбників відбулося вже з приходом союзних українсько-білорусько-литовських військ, очолюваних Великим Князем Ольгердом у середині сторіччя.

 

 

Козак-витязь на роздоріжжі.))

Богдан Рогатинський (повне ім’я – Богдан-Івашко Преслужич Рогатинський) – видатний український військо-політичний діяч XV сторіччя і просто патріот.

У час коли формальний сюзеренітет польського короля Ягайла над українським (по факту) правителем Свидригайлом Поляки намагалися перетворити на цілком реальну окупацію, Богдан Івашко Преслужич у 1431-32 роках очолив постання місцевих українських боярів-патріотів: формально проти короля Ягайла, а реально – проти польських шовіністів, фактичною маріонеткою котрих був король. За законом, непокора сюзеренові каралася позбавленням маєтностей – але якраз загрозою своїм статкам Богдан Рогатинський спокійнісінько знехтував ув інтересах рідного народу. Під його орудою Олеський замок боронився від польських військ шість тижнів.

Буремні 30-ті завершилися визнанням Великого Князівства Руського 1440-м роком.

Це була заслуга незламности князя Свидригайла та відданості українському народові його еліти – боярів та лицарів кшталту Богдана Івашка Преслужича Рогатинського.

Відеорозповідь про Богдана Рогатинського тут: Богдан РОГАТИНСЬКИЙ і буремні 30-ті XV ст.

 

 

Зображення відтворює обстановку мешкання козацької елітарної родини епохи Гетьманату. Інтер’єр могли прикрашати як родові портрети, так й ікони; меблі були щедро та вибагливо вирізьблені (про майстерність українських сницарів Гетьманщини красномовно промовляють одиниці іконостасів, не понищених Росіянами та більшовиками). Столи застелялися килимами чи вишитими скатерками; на стінах могли кріпитися підсвічники зі зверцадлами – кованими й полірованими «світловідбивачами», котрі посилювали світло від полум’я свічок. Спільні наради були важливим «регулятором» й економічного, й «особистого» життя родини. (P.S.: Такі собі родові «сеймики»)).)

 

 

Двірський Андрій – був не лише одним із найвірніших васалів Данила Романовича та його брата Василька, а й талановитим адміністратором і полководцем. Його послужний список як військовика – звісно ж неповний! – включає битву під Ярославом у 45-му (де Андрій очолюючи найуразливіший – передовий полк, показав себе ще й ініціятивнім воїначальником), бої з Ятвягами на р. Нарев у 1248 – 49 роках, «бліцкриг» із захопленням боярина-зрадника Милія, котрий передав Болохівщину Монголам. Крім того, саме йому було довірено опікувати княжичем Левом Даниловичем.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Сутичка в Дикому Полі між нашими козаками та Москвинами, – котрі перманентно протягом XVII сторіччя (головно першої половини) “ділили” простір Дикого Поля між собою.

Це – битва під Вишгородом 1173 року. В ній війська наших князів (котбто князів саме з УКРАЇНСЬКИХ земель – цебто, наскільки пригадую, Київщини, Волині (вона точно була!), Чернігівщини…) розгромили війська володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського, котрий 1169 року (тобто літ за 3 до того) влаштував Київу найстрашніший погром з відомих у домонгольські часи (коли Суздальці громили навіть святині більше, й гірше грабували їх, аніж половці-“бусурмани”). Власне Андрія не було ні при першому, ні при другому поході: він керував процесом зі своєї резиденції в Боголюбові (там був у нього безпрецедентній для Русі палац – це про нього розповідав Олександр Палій у своєму відео про “Бункери” російських володарів). А до військ, підлеглих суздальцям, входили контингенти замалим не з усієї “позаукраїнскьої” Русі: з Новгородщини, Полоччини (ну Полоцьк був здавана конкурентом Київу, тож не диво!..), Смоленщини, Турівщини і чи не Гродненщини. 1173 року Київу, видно загрожувало щось подібне. Володимиро-Суздальщина могла виставити дуже численні віййська і цим дійсно славилася: була однією з наймогутніших земель (навіть без союзників – сама по собі!): Боголюбсткький “ліз” свого часу на Новгород (і не раз!), і на час Вишгородської битви чимало князівств фактично під себе – більшою чи меншою мірою підім’яв (не те щоб геть уже всіх зовсім завоював, але змусив до сателіцтва точно). Напередодні наші князі посадили (не в поруб, а на Стіл) у Київі законного князя по “родинному” праву), вигнавши князя-намісника Боголюбського (це був чи не племінник його). Анлрій розгнівався і зажадав в ультимативній формі повернути Київ “законному” (з його, звісно, Андрія точки зору!) князеві. Але наші князі – з Мстиславом на чолі – відказали йому так, що за гостротою це – майже “лист Султанові” (щоправда, дуже дипломатично: вони просто вказали Андрієві “на його місце”, викривши його неправду і сваволю, неповагу до старших (князь Андрій іменував себе “старшим князем з-поміж усіх інших на Русі – а йому пояснили, що він, Андрій, сам би мав шанувати старших родичів, а не вигянати, як він і вчинив – отому, мовляв не йому розповідати ні про старшинство, ані про шану). Ясна річ, що після цього Андрій (здогадно) осатанів і посунув війська. Вони дійшли до Вишгорода (котрий здавна був стратегічною фортецею – “ключем” до Київа), і тут були розгромлені. Розгромлені ущент: наші ще очікували підходу союзного війська (здається, Ярослава Осмомисла, якщо не помиляюся), але вдарили не дочікуючись – бо, здається, ситуація вже не доволяла уникнути битви. І “була січа зла і люта”, якийсь час не було ясно, хто переможе. Але коли опір суздальців (та їхніх сателітів) було-таки зламано, то почалася панічна втеча, і справжнє побоїще; чимало володимиро-суздальців потопилося в прибережніх плавнях… …Чи не того самого року (або наступного – але то максимум) Андрія Боголюбського було забито у його власному палаці. Видно, еліта не пробачила своєму деспотичному “важдю”такого розгрому.

 

Тут – Ярема Вишневецький (який довів свої володіння на лівобережжі (десь Полтавщина нинішня) до того, що населення там збільшилося БІЛЬШ ЯК У 50 РАЗІВ!!!) воює з Москвинами, із котрими у наших магнатів шляхтичів (як і козаків) траплялися раз-по-раз сутички – за поширення свого впливу на ці землі. Мені, щоправда, ще не вдалося знайти точних відомостей про зіткнення Яреми з Москвинами (все ж для таких ілюстрацій потрібна хоч якась конкретика: читав про це давно, і не певен, що вже не сам потім “додумав” участь Яреми у цих боях – хоча логіка тамтешніх подій начебто це логічно й передбачає…)

Князь Семен Лико – один із «дрібніших» (але не далеко не найменших!) князів, котрий багато воював проти Москвинів (оце вже – точно!) на східному кордоні (десь на «широті» Сіверщина\Слобожанщина), і не раз вдало їх громив «по-дріб’язку», і «більше». Ці сутички мали характер «неофіційних» наїздів, котрі чимось нагадувати татарські (грубо кажучи) – але були не такими стрімкими, і не мали на мені ясиру – а радше погромити, ослабити ворога вигнати з перспективних угідь для поташництва, солеваріння, полювання чи іншого промислу – і «відстовбити» територію «за собою», відтак – власною державою.

Петро Волошин

Волох із походження. Знав татарську й молдавську мови. Служив можливо ще Гетьману Петрові Дорофійовичу Дорошенкові – відтак ще тоді міг зазнайомитися з Іваном Мазепою. На службі вже в Гетьмана Мазепи, Петро Волошин виконував таємні доручення Гетьмана, підтримував дипломатичні зв’язки з кримським ханом та волоським господарем.

(За Сергієм Павленком: «Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники»)

 

Велецький Василь Йосипович (? – 1721)

 

Служив гетьмановим канцеляристом, в різний час пізніше – гадяцький полковий суддя (1692–1711), наказний полковник (1705). Користувався довірою та особистою протекцією Гетьмана Іван Мазепи. Виконував дипломатичні доручення в Криму (очолював посольську місію), брав участь і в агентурній роботі: зокрема дезінформував москвинську дипломатію в Криму. За дорученням Гетьмана підтримував стосунки з Петром Іваненком («Петриком») – таємним агентом Іван Мазепи. Пристав на бік Мазепи у повстанні; але після поразки гетьманського повстання та згасання визвольного походу орликівців через неузгодженість дій союзників і превентивний шантаж Росіянами козацької старшини не ризикнув виступити в 1711‑му.

(За Сергієм Павленком: «Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники»)

 

Семен Іванович Гродський (духовне ім’я – Соломон)

Таємний агент Івана Мазепи.

Народивсь, як він сам свідчив – у Бродах. З 1671 року служив у Гетьмана Петра Дорофійовича Дорошенка. Там либонь він і познайомився з Іваном Мазепою, котрий на той час очолював дорошенкову надвірну компанію (загін гетьманської варти по суті). По втраті Правобереженого Гетьманату – козакував, доки не потрапив до Татарів у полон, з якого втік 1678-го. Потому два роки жив у Полтаві в батька, що туди переїхав. Десь у 1680‑го прийняв постриг, певно в Козельці (сотенне містечко) під Київом. На наступні вісім років – подався до Москви, де підтримував стосунки з Никоном – архімандритом Доньського монастиря, котрий не лише був Українцем з походження, а й промазепинськи зорієнтованим (читав «Думу» Мазепи).

По поверненні з Москви резидентом підтримував таємні стосунки Гетьмана з польським двором короля Івана Собєського (той – також Українець із походження – крім того, особисто знав Мазепу зі служби при королівському дворі). Мазепа, стривожений політичними репресіями Москви (улюблене заняття царського двору), що здійснювалися після усунення цариці Софії та всевладних Долгоруких, шукав протекції в Речі Посполитої, з якою на той час чудово можна було порозумітися (не в останню чергу й через особисті стосунки з королем та прихильність того до Українців упринципі – і козацтва як такого зокрема). Саме цю дипломатичну роботу й провадив Семен Гродський, проводячи справжню війну розвідок проти московських шпигунів та резидентів (котрі діяли й у Варшаві, прагнучи серед іншого блокувати міжнародні стосунки України). Річський уряд (тобто король та сейм Речі Посполитої), не будучи свідомі реального значення для України та напружености ситуації, котрі стрімко мінялася, проґавили момент, коли можна було об’єднатися із Гетьманатом, не «підставляючи» його під негайний удар Москви. Коли стало ясно, що Річ Посполита не готова до війни проти Москви (на сеймі перемогла «протиосманська партія»), і прихильний до України хан Селім‑Гірей також не допоможе (бо не міг розпочати війни без санкції Султана), Гетьманові зі сподвижниками прийшлося знівельовувати сліди своєї дипломатичної роботи, чимало з яких стали відомими Москві. «Джерелом» до компрометації та знищення Гетьмана міг стати Семен Гродський, котрий ведучи закордонні справи Івана Мазепи, знав про них найбільше. Здогадуючись про це, Москвини його заарештували та допитували під тортурами. Вороги намагалися видерти з ченця «ключові» відомості, котрі дали б їм привід репресувати Гетьмана, а можливо й козацьку старшину.

Але Семен Гродський не зламався попри всі допити й тортури.

Він свідчив так, що всі «провини» по суті взяв на себе. А це звісно було зовсім не те, чого Москві хотілося! Проте попри жорстокі катування Семен Іванович так і не дав їй жодного формального приводу звинуватити Гетьмана. Іван же Мазепа, ризикуючи самому бути скомпрометованим, пробував «витягти» свого вірного агента з лабет Москви під різними приводами. Але ті, озлоблені мовчанням «злочинця» 67 жовтня 1692 року стратили українського патріота.

Семен Гродський, провадячи надважливі операції міжнародного масштабу, зробив усе від нього залежне, щоб врятувати Українську Козацьку Державу і свого сюзерена‑Гетьмана, – котрий лишившись на своєму вряді, в майбутньому багато зробив для України. Воюючи з розгалуженою москвинською агентурою, а згодом «охранкою» (слідством) Семен Іванович відстоював українську справу до останнього – та врешті, нікого не виказавши, свідомо наклав головою для добра Вітчизни.

(За Сергієм Павленком: «Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники»)

 

Кондаченко (ім’я та по батькові невідомі)

Полтавський козак, що виконував дипломатичні доручення Гетьмана Івана Мазепи. (Вочевидь і таємні також – бо фігурує у доносі зрадника Кочубея Москві.)

Неодноразово їздив із місіями як до кримського хана, так і до османського султана.

(За Сергієм Павленком: «Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники»)

 

 

У середині XV сторіччя більшу частину українських етнічних земель було об’єднано під рукою князя Свидригайла, титулованого Великим Князем Руським. Це державницьке досягення стало плодом безнастанної боротьби великого воїна, котрим був Свидригайло. Його виняткова хоробрість та невідступність урешті переважили брак політичного таланту. І саме ці якості – здавалося б, згубні для політики – міцно гуртували довкола нього численних представників української еліти, серед яких не бракувало блискучих полководців.

Детальніше – у відеорозповіді: Руське князівство по Донбас та Чорне море – дітище Свидригайла

 

 

 

 

 

 

Олексій КАРПЕНКО. Статті