Художній проект Олексія КАРПЕНКА.

 Дякуємо, що завітали на цю сторінку.

Щоб відкрити зображення, натискайте на малюнок або на його назву.

Приємного перегляду!

 

 

 

Суворо кажучи, нам майже нічого не відомо про вигляд забудови Київа в XVI – XVII сторіччях,
окрім хіба загальних тенденцій. Проте це зовсім не означає, що таких відомостей дійсно немає.
Народне мистецтво зберігає чимало рис, котрі ведуть свій родовід із давніх часів. А на Плані
Київа 1695 року, виконаного українськими художниками з Печерської Лаври можна бачити будинки
з фігурними начілками (причілками: перша назва все ж коректніша). Один із них тут і поданий
на зображеному будинку. (Їх докладно розглянуто в статті Наукового Вісника Національного
Музею Історії України: завантажити статтю можна тут:

Вікна оздоблені лиштвами зі схожим мотивом. Паркани того самого типу, що зображений на малюнку,
відомі зі зображень традиційніх українських міст і сіл ХІХ – початку ХХ сторіч, так і
зі згаданого Плану 1695 року. Що ж стосується доріг, то в Київі на Подолі (або, як у ті часи
могли називати саме місто – Київоподіл) дороги мостилися колодами, розпущеними повздовж –
щоправда не всі. Обабіч доріг ішли канави. Вершники зображені в дещо узагальнено
“стереотипному” для XVI – XVII сторіч вбранні: жупанах із рукавами, широкими ву передпліччі
та обляглій – зап’ястках і в шапках із відгорненою околицею, розрізаною попереду.

 

XIV сторіччя – один із найтемніший періодів історії Київа, зокрема щодо матеріяльної
культури. Але про дещо більш-менш упевнено казати все ж можна. Конічні шапки відомі
ще з часів домонгольської Русі, й траплялися в народному вбранні XVIII сторіччя: тож
немає жодніх підстав гадати, що у проміжний період вони мусили кудись пропасти.
Те саме стосується й хутряної околиці шапки. (Хутро було дуже різним за коштовністю
й вартістю, відтак багато промовляло про майнову спроможність власника і його статус.)
Паркан такого самого типу відомий і з ХІХ – початку ХХ сторіч (дивися підписа до малюнку
з двома вершниками в Київі), але в археології стіни подібної конструкції відомі ще
з часів ранніх Слов’ян:  тому вона дуже давнього походження, і звісно лишалася актуальною
й для часів Середньовіччя. Замок цікавої форми, котрого тримає в руках міщанин, знайдено
якраз у Київі; його й датовано XIV-м сторіччям. З-за паркана “визирають” густі крони дерев,
що є цілком нормальним для традиційного Київа: за густо насадженими плодово-ягідними
деревами й кущами у київських дворах часто не було видко самої хати.))

Є відомості, що Київ було відбито від Монголів ще Королями Русі на початку XIV сторіччя:
найпереконливішими “кандидатурами” визнають співправителів Андрія та Лева ІІ-го.
Інша справа, що утримати його, мабуть, надовго не вдалося; і наступнє визлолення
міста-героя від Монголо-татарських загарбників відбулося вже з приходом союзних
українсько-білорусько-литовських військ, очолюваних Великим Князем Ольгердом
у середині сторіччя.

 

 

Козак-витязь на роздоріжжі.))

Богдан Рогатинський (повне ім’я –
Богдан-Івашко Преслужич Рогатинський) – видатний український військо-політичний
діяч XV сторіччя і просто патріот. У час коли формальний сюзеренітет польського
короля Ягайла над українським (по факту) правителем Свидригайлом Поляки
намагалися перетворити на цілком реальну окупацію, Богдан Івашко Преслужич
у 1431-32 роках очолив постання місцевих українських боярів-патріотів:
формально проти короля Ягайла, а реально – проти польських шовіністів, фактичною
маріонеткою котрих був король. За законом, непокора сюзеренові каралася
позбавленням маєтностей – але якраз загрозою своїм статкам Богдан Рогатинський
спокійнісінько знехтував ув інтересах рідного народу. Під його орудою Олеський
замок боронився від польських військ шість тижнів.

Буремні 30-ті завершилися визнанням Великого
Князівства Руського 1440-м роком. Це була заслуга незламности князя Свидригайла
та відданості українському народові його еліти – боярів та лицарів кшталту Богдана Івашка Преслужича Рогатинського.

 

 

Зображення відтворює обстановку мешкання козацької
елітарної родини епохи Гетьманату. Інтер’єр могли прикрашати як родові портрети,
так й ікони; меблі були щедро та вибагливо вирізьблені (про майстерність
українських сницарів Гетьманщини красномовно промовляють одиниці іконостасів,
не понищених Росіянами та більшовиками). Столи застелялися килимами чи вишитими
скатерками; на стінах могли кріпитися підсвічники зі зверцадлами – кованими
й полірованими “світловідбивачами”, котрі посилювали світло від полум’я свічок.
Спільні наради були важливим “регулятором” й економічного, й “особистого”
життя родини. (P.S.: Такі собі родові “сеймики”)).)

 

 

Двірський Андрій – був не лише одним із найвірніших васалів Данила Романовича
та його брата Василька, а й талановитим адміністратором і полководцем. Його
послужний список як військовика – звісно ж неповний! – включає битву під Ярославом
у 45-му (де Андрій очолюючи найуразливіший – передовий – полк, показав себе
ще й ініціятивнім воїначальником), бої з Ятвягами на р. Нарев у 1248 – 49 роках,
“бліцкриг” із захопленням боярина-зрадника Милія, котрий передав Болохівщину
Монголам. Крім того, саме йому було довірено опікувати княжичем Левом Даниловичем.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Олексій КАРПЕНКО. Статті