Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Просто читайте
Натискайте
"Читальня-Книжкова полиця"
і просто скачуйте книги
у форматах
Pdf або Doc
Читайте і насолоджуйтесь)
baner-korekta-2019
ХХ Міжнародний промисловий форум. 16-19 листопада (МВЦ на “Лівобережній”)
Ігор Вітик – Україна у вирі боротьби за незалежність (історична публіцистика)
Василь Тимків – Тонкі аспекти державного управління
Роман МАТУЗКО – Московська імперія vs Українська держава
Василь ШВИДКИЙ – погляд в історію
Олексій Карпенко – графіка: історична тематика

ВВ2

ВІКТОР ВАСИЛЬЧУК:

«ПАПЕРОВА КНИГА ЖИЛА, ЖИВЕ І ЖИТИМЕ»

 

Сьогодні до вашої уваги інтерв’ю із засновником тижневика «Вечірній Коростень», заслуженим журналістом України, письменником, лауреатом премії імені Лесі Українки, Івана Огієнка та багатьох інших вітчизняних і міжнародних літературних відзнак, дипломанта Міжнародного рейтингу популярності «Золота Фортуна», нашим земляком  Віктором ВАСИЛЬЧУКОМ (на знімку), прізвище якого занесене до Енциклопедії Сучасної України та «Золотого фонду нації».

– Вікторе, відомо, ти пишеш для газети, створюєш чудові книги, малюєш, фотографуєш, вирощуєш кактуси, доглядаєш кицьок, займаєшся радіоелектронікою… Це – звідки все?

– Ще колекціоную марки, монети, відновлюю дитячі іграшки… І не помилюсь, коли відповім, що передовсім, від мами з татком, а ще – від діда з бабою, і, мабуть… від Бога. Хоча батьки мої прості люди. Мама – робітниця, татко – залізничник (на жаль, його вже 8 років немає на цьому світі). Він волів бачити мене водієм чи, як він, газоелектрозварником, але ж… з шкільних років у газеті. Робкорівська школа, перші завдання від редактора, перші публікації. Юнкор тодішнього «Радянського Полісся» – це вам не жарти (усміхається). Це – авторитет серед ровесників, вчителів. Подобалося страшенно… А кицьки – це не захоплення, а скорше стиль життя. Їх у мене дев’ять і кіт Персик. У кожного своя історія, і досить невесела… Щодо кактусів, то вони теж живі, мої зелені їжачки. Ще маю черепах, пацючиху акваріумних рибок. Захоплення скорше радіоелектроніка, мій старенький «Москвич». Коли виснажуюсь, чаклуючи над казками, йду до гаража і там – розкіш! Конструюю, вдосконалюю, тюнінгую. І звісно ж – риболовля!

Сьогодні багато говорять про свободу слова, проте мало хто цікавиться моральною стороною нинішньої журналістики, і, зокрема, етичними її засадами. На твою думку, етичні кодекси мають значення в роботі журналіста?
– Мабуть, спочатку варто усвідомити, що таке етика в журналістиці. Якщо вдатися до арістотелівського трактування цього поняття, то все досить просто: поводься так, як треба поводитися у власному домі. Як на мене, то найголовніше етичне правило журналіста вміти слухати і робити об’єктивні висновки, спираючись на власний досвід та інформативний багаж. Сповідуй завжди правду і не нашкодь. Це я завжди робив і продовжую вже 30 років у «Вечірці», що стала сімейною справою. Тижневик народився водночас з Незалежністю країни. Це був голос не тільки Коростенського краю, а й всієї області, всієї країни. Правди не люблять в усі часи. І тоді, і зараз. Стільки судових справ довелося пережити,  різних непорозумінь… Видання й досі пропонує не лише новини, а й думки місцевих авторів та провідних вітчизняних та закордонних експертів у царині політики, культури, економіки, регіонального розвитку, громадського руху та науки і релігії. «Вечірній Коростень» завжди зацікавлений у налагодженні максимально ефективної співпраці в інформаційному полі України.

Вже дев’ятий рік поспіль спільно з міським відділом освіти видаю чи не єдиний в країні кольоровий журнал «Аллочка-дошколярочка». Тож, того, хто йде, важко спинити…

З-під твого пера вийшло вже і немало книг для дітей. Чим приваблює статус дитячого письменника?

– Я ще іноді відчуваю себе малим і дивлюся на світ очима дитини. Мені ж тільки п’ятнадцять… А якщо без філософії, то просто подобається писати для хлопчиків і дівчаток речі, котрі, впевнений, читають і дорослі. Проте писати для дітей, повір, набагато важче. Вони страшенно не люблять  фальші і сюсюкання. У своїх казках, оповіданнях я майже нічого не вигадую. Бо казка – це реальність. Хіба не казково, коли моя киця Соня грається з пацючихою Криською, чи коли песик Пончик катається на спині у кота Персика? Але ж це – реальність, вони таки граються, тільки розмовляють іншою мовою…

Подейкують, що невдовзі паперова книгу замінить електронна…

– Цього ніколи не станеться! Паперова книга жила, живе і житиме. У мене на цю тему є досить промовиста «Казка про казку». Там йдеться про те, що станеться у світі, коли зникнуть книги… Коли я був у Франції, то запитав у кількох відвідувачів тамтешнього книжкового магазину, чому б вони віддали перевагу і почув очікувану відповідь. «У гаджетах може вийти з ладу, наприклад, батарея, а паперову книгу можна читати де-завгодно, коли-завгодно, і навіть при свічках»…

Твої книги друкують у відомих видавництвах, і не так давно у Житомирському видавництві «Бук-Друк» з’явилася бувальщина «Пригода на Червоній гірці». Чому вирішив торкнутися теми історії рідного міста. Своєрідний пошанівок чи не тільки? 

– Так, перш за все – пошанівок. Проте у мене в силу вражень від різних першоджерел склався свій власний погляд на цю тему. І захотілося донести її не тільки дітям, але все ж у казковій формі. Здається, вдалося. Сподіваюсь, книга  зацікавить усіх. Це підтвердилося, скажімо, на минулорічному Міжнародному конкурсі прозових україномовних видань «Dnipro-Book-Fest-2020». У цьому ж видавництві нещодавно вийшла моя книга «Правдиві байки кота Персика», невдовзі тут має побачити світ ще одна книга за програмою соціально значущої літератури Житомирщини.

І це, певно, не останнє, тобто, не крайнє досягнення?..

– Авжеж. На Міжнародному, 10-му конкурсі імені де Рішельє-2020 виборов «Діамантовий Дюк» за книгу «Правдиві байки кота Персика». Одержав Диплом у номінації «Проза» Літературної премії імені Юрія Яновського та Всеукраїнську літературну премію імені Миколи Томенка, став переможцем 5-го Всеукраїнського літературного конкурсу імені Леся Мартовича.

Відомо, що нинішній рік ти розпочав теж досить потужно: став почесним громадянином, тобі вручили Інтернаціональну медаль Джека Лондона, Міжнародну премію імені Антуана де Сент-Екзюпері…

Надзвичайно приємно, що звістка про вручення ціє медалі прийшла 12 січня, у день народження мого улюбленого Джека Лондона (цього дня йому б виповнилося 145 років). А в день 150-річчя  народження величної землячки Лесі Українки мені присвоїли звання «Почесний громадянин Коростеня». Користуючись нагодою, хочу від усього серця подякувати всій громаді рідного міста, депутатському корпусу міськради, читачам, шанувальникам і критикам, а ще голові Коростенської територіальної громади Володимиру Москаленку, Житомирській обласній організації НСЖУ (Віктор Бойко), ЖОО НСПУ (Світлана Гресь). Особлива вдячність голові Коростенського міського осередку ВО «Батьківщина» Катерині Скляревській. Згадаю і добрим словом відомих земляків Василя Юхимовича, Миколу Сингаївського, Валерія Нечипоренка, Анатолія Стрільчука, які свого часу підтримали мене і допомогли вийти на нелегкий, але благородний і чесний шлях української літератури. Ця відзнака мотивує на написання нових книжок і до подальшої популяризації нашого древнього Коростеня.

А за поданням Міжнародної літературно-мистецької Академії України, котра об’єднує письменників, перекладачів і науковців із 60 країн (президент – Сергій Дзюба) я став лауреатом премії  імені теж надзвичайно улюбленого птсьменника Антуана де Сент-Екзюпері.

Ти пишеш  про тварин, природу, стосунки її з людиною. Чому?

Ми ж єдине ціле – людина і природа… Тож повинні жити з нею в цілковитій гармонії, і головне – берегти її, бо це, без сумніву, наш дім. І тут в нагоді має стати передовсім етика. Я вже десь казав, що ми зрештою стаємо на шлях самовідданого захисту тварин, що дає великий поштовх у розвитку екологічної етики. Процитую прем´єр-міністра Англії лорда  Ерскіна, який у 1809 році проголосив у палаті лордів таке: «Без жалю до тварин немає істинно гарного виховання, немає істинно доброго серця». І нам це теж варто зрозуміти. Адже природа нічого не прощає, і вона набагато сильніша від нас.

Сьогодні чимало митців йдуть в політику. Чи не думав ти  про це?

– Краще сказати, що вона завжди поряд, бо ж робити газету і бути поза політикою – нонсенс. Хча я ніколи не був в жодній із минулих і наявних нині партій. Правда, одного разу був депутатом міської ради. Тоді й переконався, що обіцяти набагато легше, аніж робити гарні, показові справи. От я спільно із сім’єю тридцять років видаю газету на повному самофінансуванні – це ж гарна справа… Пишу книги для дітей, що пропагують любов до рідного краю, залучають робити добро, оберігати природу, «братів наших менших» – теж, вважаю, добре діло. І нікому ж не обіцяв, що робитиму це. А справ ще вистачає. Скажімо, в нашому місті величезної уваги потребує духовність і культура, відродження авторитету інтелігенції. Треба, мабуть, відкрити й певний заклад вищої освіти, адже  спудейство – досить прогресивна спільнота, Маємо відкрити хоча б один книжковий магазин, літературну кав’ярню, де б можна було збиратися творчим силам. Коростенщина – надзвичайно потужний творчий край. Ратував би за сучасний, обладнаний всім необхідним притулок для безхатніх тварин. А скільки треба зробити для річки Вуж. Наприклад, капітально почистити її русло, впорядкувати береги, обладнати комфортний міський пляж із сучасною зоною відпочинку. Річка – це своєрідна візитівка міста, краю. Вимагають уваги й прибудинкові території, дороги на околицях, тарифи на комунальні послуги, тощо. І це ж політика, тільки соціально-економічна…

Чи повернувся б ти хоча б на мить у своє минуле?

Точно, що ні. Вже, на жаль, не вернеш тих людей, з якими спілкувався, жив, у кого навчався професіоналізму, доброти, життєвої мудрості. Від суботи й до суботи… Такий графік став нормою не лише для мене, а й для всієї сім’ї, бо газета стала сімейною. Чотиринадцятого жовтня цього року їй виповниться тридцять. Тож забуваються всілякі негаразди, коли поруч з тобою дружина Світлана, донька Юля. І не хочеться іншої долі. Звісно ж, можна було працювати й жити в столиці, редагувати солідний журнал… Шкода тільки, що час так невпинно летить вперед. Але я щасливий! Мене знають і поважають не тільки в рідному краї. Я люблю свою професію, не розділяючи журналістику й письменство. Спілкуюсь з цікавими людьми. Усміхаюсь ранком, підсумовуючи ввечері зроблене.

– Гаразд, Вікторе,  хай буде так. Насамкінець – традиційні побажання нашим читачам, землякам.

  Передовсім зичу міцного здоров’я, щастя, втіхи від того, що ви робите. Хай буде завжди над вами мирне й сонячне небо. А ще – завжди ставтеся до оточуючих так, як би ви  хотіли, щоб ставилися до вас. І читайте… особливо дитячі книжки. 

Сергій КУЛІДА, головний редактор «Літературної України»

 

Твори Віктора ВАСИЛЬЧУКА:

Перегляди:552
Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Інші видання:
"Народні казки про тварин". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Велика розмальовка до "Український народних казок про тварин"     Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Василь ТИМКІВ, Олена ПОДРУЧНА "Словник музичних термінів"     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”