Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Просто читайте
Натискайте
на цей банер
і просто скачуйте книги
у форматах
Pdf або Doc
baner-korekta-2019 Читайте і насолоджуйтесь)
Вадим КАРПЕНКО – управління, комунікація та інформаційна безпека
Руслан ТКАЧУК – Аналітичні статті
Ігор ВІТИК – Україна у вирі боротьби за незалежність (історична публіцистика)
Василь ТИМКІВ – Тонкі аспекти державного управління
 Василь Тимків
Роман МАТУЗКО – Московська імперія vs Українська держава
Роман МАТУЗКО-1
Василь ШВИДКИЙ – погляд в історію
Олексій КАРПЕНКО – графіка: історична тематика
Андрій МУЗИЧЕНКО (АНЖИ) – художні роботи
Андрій Музиченко
Олексій ПАЛІЙ – рекламна фотографія
Олексій ПАЛІЙ
Лідія БУЦЬКА – Війна! (поезії)
Лідія БУЦЬКА
Лідія ХАУСТОВА – Слов’янськ. Поезія війни
Лідія ХАУСТОВА
Владислав ТАРАНЮК – оповідання, сценарії
Твори Віктора ВАСИЛЬЧУКА

У нинішньому нашому матеріалі ми торкнемося деяких усталених антиукраїнських міфів, які посилено роздмухує імпероорієнтована пропаганда сучасної Росії. Розглянемо деякі з цих антиукраїнських міфів.

У політичному словнику Наталії Яцко “Піар та маніпуляції в інформаційній війні” ґрунтовно розкрито таке поняття яке “Антиукраїнський піар”. У розкритті цього поняття, зокрема, сказано:

“Антиукраїнський піар – елемент геополітичних стратегій, що передбачають нейтралізацію України як самостійного гравця на міжнародній арені з метою мінімізації перешкод для задоволення власних інтересів замовників за рахунок інтересів українських».

Як зазначено у словнику, метою цього антиукраїнського піару є прищеплення громадянам України уявлення про меншовартість через формування сталих міфів (стереотипів), серед яких такі, що Україна – це держава без історії; держава, якої ніколи не було насправді, штучне утворення, що Україна – це Малоросія, окраїна в розумінні так званої Великої Росії, – що Україна багатонаціональна країна, у зв’язку з чим українці не мають права на пріоритетність своєї мови і своїх культурних особливостей, тому мовою міжнаціонального спілкування в Україні має бути русскій язик.

Розглянемо деякі факти цього імперського чорного піару, спрямованого проти України. Ось, наприклад, у 1743 році завершено зведення в одне ціле Кодексу українського права, яке протягом свого понад ніж тисячолітнього державотворення формував український народ. Цей документ має близько 920 архівних сторінок.

RM-piar noir-01 Кодекс мав таку повну назву (в якості літери “ять” – знак “ѣ”, читаємо – “є”):

„Права по которымъ судится МалоРоссійскій Народъ Высочайшимъ Всепресвѣтлѣйшія Державнѣйшія Великія Государыни Імператріци Елисаветъ Петровны Самодержици Всероссійскія ея Імператорского Священнѣйшаго Величества повелѣніемъ из трехъ Книгъ, а именно Статута Литовскаго, Зерцала Саксонского и приложенныхъ при томъ другихъ правъ, також де изъ Книги Порядка по переводѣ из полского и латинского язиков на Россійскій діалектъ в едину книгу сведенныя в Глуховѣ лѣта от Рождества Христова 1743”.

Тому далі слід особливу увагу звернути на наступне. В главі І цих прав, в Артикулі 1, з назвою “О силе и важности прав малороссийских” сказано:

“Права малороссийские от всепресветлейшихъ всероссийскихъ монарховъ здешнему народу потверждённые, силу и важностъ имеютъ таковую, что óними какъ малороссияне, такъ и в Малой России всякие владелци и иностранные жилцы и приежжие судитись должны”.

Отже, права окремому – “здешнему народу” – “от всепресветлейшихъ всероссийскихъ монарховъ” були “потверждённые”. І не тільки підтверджені. Ці права “силу и важностъ имеютъ таковую”, що по цих правах мали жити і діяти всі іноземці і ті, хто приїжджав. Тобто, у тому числі і самі московці, які опинялися в Україні. Вони також мали підпорядковуватися праву, який діяв в Україні. І це урочисто підтверджувався усіма “всеросійськими монархами”.

Таким чином, у 1743 р. у Всєроссійскій імперії існував окремий народ, який мав свої власні права і по яким він судився. Окремі Артикули цього об’ємного документу, а їх не мало – 920 сторінок, ми наводимо також для тих, хто під впливом міфів московської пропаганди впевнений, що українського народу, Нації, України, начебто ніколи не було, немає, і бути не може.

Українська держава Гетьмана Богдана Хмельницького, укладаючи персональне об‘єднання з Московською державою, у березні 1654 року уклала Договір, по якому встановлювались взаємовідносини між обома державами. Березневі статті 1654 року встановлювали наступне:

  1. Гетьман мав вибиратися військом, яке мало бути:
  2. Реєстровим, у кількості 60 тисяч осіб;
  3. Права, якими користувалось населення України, не повинні були порушуватись Московською державою;
  4. Гетьман і військо зберігали право зносин з іноземними державами й приймати іноземних послів;
  5. Адміністративне урядування в Україні мало бути виборним з місцевих людей;
  6. Україна зберігала свою судову владу.

Згідно з 6-им (останнім) пунктом, на територію України не розповсюджувалось юридичне (самодержавно-кріпацьке) право Московського царства. Тому царем було утверджено наступне:

„И мы, великий государь, велели им (украинцам) быти под нашей Царского величества высокою рукою, по прежним их правам и привилегиям, каковы им даны от королей польских и от великих князей Литовских, и тем их прав и вольностей не нарушати ничем не велели, и судитись им велели от своих старшин по своим прежним правам”.

У 1665 році цар Олексій Михайлович підтвердив стародавню систему прав та звичаїв, за якими жив Український народ. В царському указі мовилося:

„Великий государь пожаловал изволил подтвердить, чтобы козаков старшина козацкая, се есть гетьман, судьи, полковники, сотение и атаманы в войске, по городах и селах, против прав и звычаев стародавних войсковых судили и карали”.

Українська судова система, що створена була до кінця першої чверті ХVIІІ століття, отримала свою регламентацію у так званому “ПРАВУ”.

У главі 7-й, артикул 3, пункт 3, встановлювалось:

„Ко произвождению судебных дел, по давним в Малой Росии порядкам и обыкновениям, имеются, именно: Правление Гетманское, в войсковой Генеральной канцелярии, Суд Войсковый Генеральный и при Правлении Гетманском же Третейский Суд, в полках канцелярии полковие при полковниках и суда полковие; в сотнях – сотение; в городах упривилиованых – магистратовие, в неупривилиованных же – градские ратушние, а в сёлах – сельские суда”.

Всі судові представницькі посади також були виборними.

Отже, досить прозоро видно – угоди укладалися між Московією і окремою від неї державою. А нам нині твердять – України ніколи не було.

А з ким тоді „Великий государь…  изволил подтвердить”?

Одразу після укладання Угод Московське царство почало порушувати їх і спробувало було запровадити в Україні Московську адміністративну систему – ввести так звану воеводсько-наказну систему, що характеризувалась самодержавною рисою управління. Але спроба насадити в Україні своїх воєвод, що мали б виконувати фінанасові, адміністративно-судові та військові функції із спробою підпорядкування їм українського війська, викликало могутній спротив. Тому Московська монархія на певний період вимушена була відкласти справу підпорядкування України своїй самодержавній адміністрації і залишила український республіканський устрій, який утворився в Україні до укладання відомих угод з Московським царством.

Авторитет Українського судового права в Україні був настільки сильним, що його остаточне зламання і повна ліквідація його імперською Росією завершилося у першій половині ХІХ століття.

Ми бачимо, що необхідність відновлення прав і Державності України має глибоке коріння. За відновлення її прав ставали ті, хто “раптом” побачив, що права ці Московією не тільки всебічно порушувалися, а й взагалі були скасовані.

Ці права не тільки підступно порушували, а й знищували.

У тісному зв’язку з тим, що права “здєшнєго народа” Московією були порушені, нам явно необхідно знати, яким був етнічний, національний склад цього окремого від московців народу.

Отже, розглянемо проблему, яку нині прагне нам нав’язати імперська пропаганда щодо так званої багатонаціональності сучасної України.

З цією метою проведемо деякі порівняння.

Так, у 1897 році в Російській імперії проведено перепис населення. Згідно цього перепису кількість населення за ознакою рідної мови становила:

 

По всій Російській імперії:

RM-piar noir-02

Важливо тут звернути увагу на наступне: загальна кількість українців стосовно кількості так званих вєликоросов становить 40,2%. Але на етнографічних землях України український етнічний фактор має свою абсолютну перевагу. Ми це бачимо на мапі демографічного стану на українських етнографічних земляхмкінця ХІХ ст.:

RM-piar noir-03

Інколи можна почути аргумент, що в Російській імперії не проводили перепис за національною ознакою. Це дійсно так. Цю національну ознаку визначили по мові (то есть – по языку). Саме такий принцип робить безглуздим поняття “русскоязычный”. Тому далі для наглядності наводимо співвідношення кількості русскіх стосовно українців по деяких Українських губерніях за мовною ознакою:

 

Київська губернія, кількість осіб у відповідності належності до мови:

RM-piar noir-04

RM-piar noir-05

Чернігівська губернія:

RM-piar noir-06

RM-piar noir-07

Волинська губернія, до якої у 1897 році у певному сенсі частково входили сучасні Житомирська, Рівненська та Волинська області:

RM-piar noir-08

RM-piar noir-09

Подільська губернія:

RM-piar noir-10

RM-piar noir-11

Харківська губернія:

RM-piar noir-12

RM-piar noir-13

Полтавська губернія:

RM-piar noir-14

RM-piar noir-15

На основі перепису 1897 року Енциклопедія Брокгауза і Ефрона надає наглядний етнографічний вигляд розподілу основних народностей по Європейський Росії, зокрема так званих “великоросів” та “малоросів”. З цього розподілу ми бачимо історичний етнічний центр, ядро, з якого починалося зростання етнічних території українців і московців, які на 1897 рік складали основу імперії:

RM-piar noir-16

З наведеної мапи етнографічного розселення московців ми бачимо її ядро, де їхня більшість становить понад 95%. Бачимо етнографічне ядро українців – до 95%.

31 травня 1908 року колишній прем’єр Російської імперії Петро Столипін, виступаючи у Государствєнном Свєті, сказав:

„Не забывайте, господа, что у России нет и не будет других колоний, что наши дальневосточные владения являются единственными нашими колониальными владениями, что у нас нет другого на востоке выхода в море. Если судьба нас поставила в особенно благоприятные условия, если от наших колоний нас не отделяет большое водное пространство, то ясно, что насущной для России потребностью является соединение этих дальних владений железным путем с метрополией”.

Петр Аркадьевич Столыпин. Полное собрание речей в Государственной думе

и Государственном совете. 1906-1911. Нам нужна великая Россия…

Москва. “Молодая гвардия” 1991. стр. 166, 167.

Отже, поняття русскої метрополії, її колоніальних володінь – існує. На етнографічній мапі ми бачимо початкове ядро Московії, де етнографічна більшість московців становить оті 95%. Це, власне, і є Метрополія, то і є нині ота територія, яка має назву “Росія”. По-суті – Московія. То є той початковий метропольний центр, з якого розпочалася територіальна експансія і колоніальні загарбання країн і держав поневолених нею народів, зокрема з них – Новгородської Республіки, а згодом – Республіки Псковської.

Отже, український етнос на вказаних територіях складає свою несумнівну не тільки переважну, а абсолютну більшість, що чітко вказує – Україна то у своїй етнографічній основі  практично становили однонаціональну українську етнографічну територію.

Тепер маємо досить чітко уявляти собі що собою являє таке поняття як багатонаціональна країна. У нашому випадку – це що таке багатонаціональна імперія. З наведених матеріалів ми вже маємо собі уявити, що одною з таких багатонаціональних імперій була імперія Російська. Безумовно, окрім неї у Європі знаходилася ще одна подібна багатонаціональна імперія – це імперія Австро-Угорська.

Австро-Угорська імперія існувала до кінця 1918 року. Сама її назва, на відміну від України, вказувала на багатонаціональність.

Територія Австро-Угорщини становила 676.545 км². України – 603 тисячі.

Вона була більша від сучасної України всього на 72.917 км².

У 1918 році, розпадом Австро-Угорської імперії на українських етнічних землях утворено Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР), яка у 1919 році обєдналася з УНР.

До складу ЗУНР входили нині сучасні області:

Львівська обл. – 21.833 км², Тернопільська – 13.823 км², Івано-Франківська – 13.928 км², Закарпатська обл. – 12.777 км², Чернівецька – 8.097 км².

Загалом – 70.458 км².

Якби Австро-Угорська імперія продовжувала існувати сьогодні, але без території ЗУНР, її територія майже дорівнювала би сучасній території України, тобто – 606.087 км2. Тобто, існує певний територіальний паритет між Україною та Австро-Угорською імперією. Образно мовлячи – Україна за своєю територією вже дорівнює поняттю імперія. Але замість самій бути імперією вона становила найцінніші частини імперій інших…

Колишня Австро-Угорська імперія – багатонаціональна держава, в якій у 1908 році проживало 50.293 тисяч осіб, понад 25 націй і народностей:

Етнічний вигляд Австро-Угорської імперії на 1913 рік:

RM-piar noir-17

Австро-Угорську імперію називали “клаптиковою” (“лоскутной”). Не дивно, що у 1918 році вона розпалася на ряд НАЦІОНАЛЬНИХ держав.

Ми бачимо надзвичайну плямистість та строкатість Австро-Угорської імперії та практично суцільний ОДНОКОЛЬОРОВИЙ етнічний материк українців згідно перепису 2001 року (інші мапи суцільної української етнічної території надано далі).

Співставимо плямистий етнічний вигляд Австро-Угорської імперії з етнічною картиною сучасної України:

Етнічний стан в Україні згідно перепису 2001 року:

RM-piar noir-18

Для наочності співставимо їх поряд:

RM-piar noir-19

Чи є Україна багатонаціонально плямистою, клаптиковою, як Австро-Угорщина?

Маємо звернути увагу на етнічний склад українських земель, що перебували у складі Австро-Угорщини (її північно-східний куток): на них практично відсутні значні вкраплення представників інших народів:

RM-piar noir-20

RM-piar noir-21

На відміну від плямистого вигляду всієї Австро-Угорщини, український етнос на своїх етнографічних землях складає несумнівну переважну і абсолютну більшість.

Подібний до Австро-Угорщини плямистий вигляд має інша багатонаціональна імперія: колишні російська і совєтська імперії, де на просторі окупованого нею українського етнічного материка відсутні будь-які інші територіальні національні плями, характерні для таких клаптикових імперій, як Австро-Угорщина та Совєтська Росія:

Клаптикова совєтська імперія – етнічна мапа на початок 1930-х років

RM-piar noir-22

Малая Советская Энциклопедия (МСЭ). т. 8. Москва. 1931. стр. 364-365.

Мало у чому змінилася етнічна картина в совєтській імперії до перепису грудня 1926 року. Практично той самий етнографічний центр, ядро Московії, залишався і до цього перепису. Надаємо статистику основних етнічних земель (етнічне ядро) русскіх згідно перепису 1926 року:

RM-piar noir-23

Для порівняння:

  1. Таганрозький округ РСФСРукраїнців 71.4%, русскіх – 21.9%,
  2. Кубанський округ РСФСРукраїнців 61,5%, русскіх – 33,4%.

 

Яка ж картина етнічного стану в Україні згідно перепису 1926 року?

Те ж саме етнічне ядро українців, яке існувало у переписі 1897 року залишилося на середину 1920-х років. Так, основні етнічні землі українців у порівнянні із кількістю в них русскіх, згідно джерел НКВД Укр. ССР від 1925 року, мали наступний вигляд:

в Україні:

RM-piar noir-24

(Национальный состав Советской Украины. У.С.С.Р. Народный Комисариат Внутренних Дел. Харьков. 1925. стр. 60, 62)

У наведеному документі НКВД, зазначалося:

“После перехода Волынской губернии в состав б[ывшей] Российской Империи, в связи с разделом Польши, политика денационализации этого края не была приостановлена… но уже с уклоном в сторону обрусения последнего, причём, несмотря на насильственную полонизацию и обрусение на протяжении ряда веков, коренное население Волыни полностью сохранило черты украинской национальности”.

(Национальный состав Советской Украины. У.С.С.Р. Народный
Комисариат Внутренних Дел. Харьков. 1925. стр. 60, 62)

Згідно проведеного перепису у грудні 1926 року картина стану Української Нації на своїх етнографічних землях залишалася без змін – зберігалася повна і абсолютна більшість. Ми це можемо бачити з мапи співвідношення українців і русскіх по кожному повіту тодішнього адміністративного поділу Української ССР:

RM-piar noir-25

Безумовно, слід звернути увагу, яке досить показове кількісне співвідношення українців (верхнє число) і русскіх у тих повітах так званих “исконно русских земель” де їхня кількість становить > 0 (трохи більше нуля – Житомирська), повіти: Черкаська – 0,8%, Лубенська і Прилукська – 0,9%, Ромненська – 1,0%):

RM-piar noir-26

Доцільно бачити співвідношення на землях, які були центром українського національно-визвольної боротьби часів Богдана Хмельницького. Це співвідношення згідно перепису 1926 року:

RM-piar noir-27

Повіти: Криворізька – 6,0%, Дніпропетровська – 8,6%, Запорізька – 11,1%.

 

На початок 1930-х років в Укр. ССР існували окремі національні райони.

RM-piar noir-28

На мапі національні райони русскіх мною виділені квадратиками.

 

Як ми бачимо, окремі невеликі (!) вкраплення присутності представників інших національностей на суцільній етнічній території України, не утворюють національні етнічні масиви, які ми бачимо в межах колишньої Австро-Угорської та Совєтської імперій.

Отже, по всій території Україні етнічна картина українського народу виявляє свою несумнівну переважну і абсолютну більшість. Безумовно, окремі представники деяких інших національностей на виключно українському етнічному материку присутні, але не в тій кількості, щоб спростувати безумовний, абсолютний і повний національно-український статус України. Він є визначальним у праві Української Нації на творення власної національної (Української) Державності.

У когось ще існує сумнів?

Навіть з мап Брокгауза і Ефрона ми маємо відповідь на питання: чи є Україна етнічною територію „єдиного и неделимого” русского пространства, яка начебто йде з часів Київської Русі?

І відповідь практично однозначна: вона практично етнично однорідна.

У публікаціях академічних видань початку 30-х років вказувалося:

„При царизме украинский язык приверженцами российской великодержавности и РУССИФИКАТОРАМИ признавался лишь „малорусским наречием единого русского языка” и как литературный язык подвергался всякого рода стеснениям”. (МСЭ. т.9, М. 1931, стр. 136-137).

Всего в СССР – 31.195 тыс. (1926 г.). Украинский язык как родной язык, по переписи 1926 г. показали из них 27.572 тыс., т.е. лишь 87,1% всех украинцев СССР (результат дореволюционной руссификации)”.  (МСЭ. т. 9. М. 1931. стр. 139).

Отже, незважаючи на примусову спочатку полонізацію, а згодом – русифікацію, український народ повністю зберігав риси української національності.

Практично цю абсолютну більшість етнічного складу населення Української ССР підтверджують совєтські академічні видання початку 1930-х років. Так, територія Укр. ССР – 452,0 тис. км2, населення на 1/І 1931 р. – 31.403.200 осіб. З них:

міського    –   6.591.500 (21,9%),

сільського – 23.811.700 (79,0%).

Національний склад визначався у таких даних:

„Население УССР определялось на 1/І 1931 в 31,4 млн. ч., из них украинцев – 80,1%, русских – 9,2%, евреев – 5,4%, поляков – 1,6%, немцев – 1,4%, молдаван – 0,9%”.

Малая Советская Энциклопедия. т. 9. М. 1931. стр. 194.

За даними ЦАК ВУЦИК 1932 року: населення на 1/І 1932 р.– 32.548,7 тис. осіб. Нацсостав – у відсотках як у 1931 році.

Взято з: “Административное деление Союза ССР”, 1931 і 1932 року видань. Стор. 77.

 

Різницю у понятті багатонаціональності імперій і природним розвитком етнографічної території України, де було відсутня будь-яка військова експансія і поневолення інших народів, ми бачимо з наведених матеріалів. Тому прагнення Української Нації до відновлення своєї Державності викликає постійну несамовиту лють її колишньої Метрополії.

Щоб можна було глибше зрозуміти глибини переслідування всього українського в московсько-совєтській імперії, наведемо текст постанови Президії Північно-Кавказького крайового виконавчого комітету, прийнятої 26 грудня 1932 року. У постанові, зокрема, вимагалося швидкого здійснення наступних дій:

 

ПОСТАНОВЛЕНИЕ
Президиума Северо-Кавказского краевого
исполнительного комитету от 26 декабря 1932 года
об украинизации

  1. Немедленно приостановить дальнейшую украинизацию во всех районах и станицах Северо-Кавказского края.
  2. Перевести к 1 января 1933 года все делопроизводство советских организаций в станицах и районах на русский язык.
  3. в 3-дневный срок перевести все украинизированные газеты на русский язык, а также листовки, брошюры, стенгазеты, многотиражки и прочую литературу, выходившую на украинском языке, и в дальннейшем издавать их на русском языке.
  4. Перевести преподавание на всех работающих краткосрочных курсах (советских, педагогических, колхозных и т.д.) на русский язык.
  5. Предложить КрайОНО подготовить необходимые мероприятия для перевода к осени 1933 г. преподавания во всех школах на русский язык и по укреплению учительского состава украинизированных школ и предоставить на обсуждение Президиума СК крайисполкома.
  6. Радиовещание на украинском языке прекратить.

“КУБАНСКИЕ НОВОСТИ”, № 22-23, 30 января 1993 г.стр. 3.

 

Отака собі постанова про так звану “українізацію”, яка стала відліком потужної русифікації, причому – у ТРИ-денний строк. На мапі, яку ми наводимо далі, досить різко бачимо різницю в етнічному стані Східної України і на Кубані яка відбулася за 50 років – від 1904 по 1952 роки:

RM-piar noir-29

І якщо на мапі 1904 року ми бачимо суцільний український материк на Кубані і на Воронежчині, то на останній рік правління Сталіна суцільна українська етнічна територія (означена цифрою “2”) після таких вказівок Москви 1932 року, до 1952 року суттєво зменшилася. З цього часу почалося неприховане нищення всього національного в Україні, всіх інших національно-етнічних територій совєтської імперії.

Перепис 1937 року фіксує демографічну катастрофу по всьому СССР.

В Укр. ССР перепис виявив величезний демографічний провал: кількість населення – 28 млн. 388 тисяч. Але п’ятьма роками раніше, за даними ВУЦИК населення на 1/І 1932 р.– 32 млн. 548,7 тис. осіб. Втрати – 4.160,7 тисяч. В СССР вимушені провести новий перепис. Академічні видання 1940 року інформують:

„После присоединения Украины Западной… в октябре 1939, территория УССР составляет 533 т. км2, а население ок. 39 млн. чел[овек].

…Население УССР (в старых границах) – 30.960,2 т. чел[овек]… Национальный состав населения: ок. 4/5 составляют украинцы, остальные русские, евреи, молдаване и пр..

МСЭ. т. 10. М. 1940. стр. 1007, 1031.

Тут нам слід звернути увагу на наступне: на початок 1932 року населення Укр. ССР у межах кордонів того року (“в старых границах”) становило 32.548,7 тис. осіб. Через 8 років – 30.960,2 тисяч. Навіть за новим переписом менше на 1 млн. 588,5 тисяч.

Здóрово, правда?

Але то – окрема розмова у подальших окремих інформаційних матеріалах.

Отже, 80% (4/5) населення України – українці.

Звідси виникає невелике і, начебто, дивне питання: то де ота так звана багатонаціональність України, про яку багато хто лицемірно і облудно веде мову імпероорієнтована, ворожа Україні пропаганда?

І питання наступне: чи має Україна етнічний вигляд подібний АвстроУгорщині?

Як бачимо, імперське пропагандивне твердження щодо України як держави начебто багатонаціональної – фальшиве. За своїм національним статусом Україна практично однозначно вирізняється своєю етничною однорідністю, тобто – являє собою етнічно–однонаціональну територію Української Нації. Але це не заперечує права інших національностей бути повноправними громадянами Української Держави.

Існує право НАЦІЙ на самовизначення. Тому на Третьому Всеукраїнському Військовому з’їзді, що відкрився до більшовицького перевороту і проходив з 20 по 31 жовтня 1917 року, було прийнято постанову, яка звучить так:

 

“Проголошення Української Демократичної Республіки

Виходячи з принципу повного, нічим не необмеженого самовизначення націй, 3-й всеукраїнський військовий з’їзд вимагає од свого найвищого революційного органу – Центральної Ради негайного оголошення на найближчій своїй сесії Української Демократичної Республіки в етнографічних межах України.

Принципи з’єднання на федеративних основах з другими народами мають бути визначені українськими установчими суверенними зборами”.

Український національно-визвольний рух. Березень-листопад 1917 року.

Документи і матеріали. Київ. Вид-во Олени Теліги. 2003 рік. Стор. 871.

 

16 липня 1990 року ще совєтський Верховний Совєт України прийняв „Декларацію про державний суверенітет України”. У розділі „Самовизначення української нації” встановлено, що Державність України творить безпосередньо Українська Нація, а не якесь безнаціональне згромадження мешканців певної території, яку прагнуть штучно об‘єднати у поняття „народ України” (тобто – „население окраины”). Так, в Декларації про це сказано:

„Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід‘ємного права на самовизначення”.

Документ чітко фіксує суб’єкт права, який творить Українську Державу – це Українська Нація.

75 років так званого „інтернаціоналізму”, який начебто виховував в СССР „дружбу народів”, у всі роки правління імпероорієнтованої колоніального кадрового корпусу, а також навіть в Незалежній Україні, перетворював національну свідомість мас а пустелю. На основі створених підступною московсько-імперською пропагандою політико-ідеологічних стереотипів і міфів той кадровий корпус прагне досі паразитувати на тілі нашого народу і Держави. У цьому, зокрема, ми впевнюємося, коли чуємо пропагандивні міфи чорного піару про начебто багато-національність сучасної Української Держави.

Штучно створені протягом десятиліть стереотипи і міфи московської пропаганди в’їлися у свідомість не тільки Україна, а й у свідомість багатьох країн світу. Спираючись на інерцію такої свідомості сучасні ідеєносії імперії в Україні, розповсюджуючи ці імперські міфи і, зокрема міф про багатонаціональність України, прагнуть позбавити Українську Націю права на самовизначення і утворення Української Національної Держави.

Протягом ХХ століття постійно стояла проблема вирішення українського питання: відновлення історичної справедливості – проблема проголошення Незалежності Української Нації, повернення їй прав і свобод, Суверенітету і Державності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Перегляди:121
Центральний будинок офіцерів ЗСУ
27-30 вересня 2022 року – міжнародна виставка “Зброя і безпека” (МВЦ)
VVK-STUDIO (ютуб-канал для всіх)
Книжкові видання:
"Народні казки про тварин". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Велика розмальовка до "Український народних казок про тварин"     Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Василь ТИМКІВ, Олена ПОДРУЧНА "Словник музичних термінів"     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”  
Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
КЛУБ “М&Х”