Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Просто читайте
Натискайте
"Читальня-Книжкова полиця"
і просто скачуйте книги
у форматах
Pdf або Doc
Читайте і насолоджуйтесь)
baner-korekta-2019
Ігор Вітик – Україна у вирі боротьби за незалежність (історична публіцистика)
Василь Тимків – Тонкі аспекти державного управління
Роман МАТУЗКО – Московська імперія vs Українська держава
Олексій Карпенко – графіка: історична тематика

1

Привіт! Будемо знайомі: я — Персик!  Живу на третьому поверсі п’ятиповерхового будинка в квартирі сім’ї Петриків. Тут заправляє всіма і всім господиня Світлана — симпатична й добра жіночка. Її чоловік Віктор — міцний вусатий дядечко. Є у них пригожа донечка Юля. А ще — вісім чарівних кицьок: Стрілка, Нічка, Жозефіна, Сімка, Маруся, Соня, Няша й Нюша.

Ой!.. Муррр, мурр…  мабуть, трохи про себе спочатку розповім, про свої котячі принади. Так ось, я маю струнке, але не зовсім граційне тіло. Чому — про це трохи пізніше…

Очі в мене золотаво-бурштинові, мигдалеподібної форми, вушка з китичками на кінчиках. Шерсть теплого бежевого кольору, довгий хвіст, увінчаний білими кружальцями. За характером — дружелюбний.

Пані Світлана наполягає, що в мене надзвичайно розвинений… філософський інтелект і я — нащадок абіссінських котів. Так, так… Пишається, що я — далекий родич кота Зула, якого ще у вісімнадцятому віці привіз з Александрії Єгипетської капітан британської військової експедиції…

Ви не подумайте, що я вихваляюся. Ні в якому разі! Тобто я не зовсім… чистокровний абіссінець. Адже народився в підвалі цієї ж п’ятиповерхівки. Моя мама — проста сіра кицька Мурка… Нас, різних за кольором і густотою шерсті, було в неї п’ятеро. Ми спокійно лежали на якійсь шматині, в найтемнішому кутку, аж допоки не розкрили очі. Тоді мама вивела всіх на люди, у двір будинка, з одного боку котрого пролягала гучна вулиця з мотоциклами та автомобілями, а з другого — обшарпаний двір з кількома каштанами, розламаною навпіл дерев’яною лавкою і засміченою клумбою. Тут ми заходилися муркотіти навперебій, улесливо тертися об ноги мешканців, перехожих в надії, що хтось пригостить чимось смачненьким. Іноді так і ставалося — нам перепадав черствий шматочок хліба, а то й запліснявіле кружальце ковбаски. Не зовсім першої свіжості, але, все ж таки, то була їжа, бо в мами вже закінчувалося смачнюче молочко.

Я любив спати серед клумби і розмірковував, чому не всі люди доброзичливі до нас?.. Проходять байдуже повз, ніби не помічаючи, що ми ось тут, лежимо в надії на ласку. Правда, дехто зупиняється і вигукує: «Ой! Яке гарненьке кошеня! І таке привабливе. Як же його не любити».

Проте на цьому й закінчується ота «любов». Ні, щоб пригостити «гарненьке кошеня». Чи не бачать, що мій животик вже, здається, аж до виснаженої спинки прилип… А то набіжить повний двір малолітніх галасливих шибеників, які так і норовлять посмикати за хвіст, нам’яти вуха, чи навіть підкинути ногою, наче якийсь м’яч. І хто їх навчає цьому?

Бува, й поважні матусі зі своїми донечками проходять через двір. Дівчатко запримітить нас і кричить: «Мамо! Мамо, дивись, яка гарнюня! Давай його нагодуємо…». А мама: «Не чіпай, кажу! Воно ж брудне, блохасте… Пішли звідси швидше!».

«Дякую тобі, добра дівчинко за гарні наміри! Хоча ними ситий не будеш».

Відтак частенько доводилося бути напівголодним. Одна розрада — сон…

Якось після дощу мені пощастило знайти під лавкою чималий шматок рибинки. Цілком пристойний для вживання. То було справжнє щастя! Тож, наситившись досхочу, почвалав на клумбу, під нагріту сонцем автомобільну шину. Літні каштани купалися в сонячному промінні. Щедро политі зливою, вони росли і росли аж до синього неба, де навперебій цвірінькали горобці. Проте їх зовсім не хотілося ловити. Більше приваблювали вмиті дощем квіти, які теж зачаровано слухали пташину пісню. Та й сонечко усміхалося і немов промовляло: «Іди, котику, поспи серед запашних квітів!».

Тож і незчувся, як міцно заснув разом з квітами. Снилося мені різне… І навіть велетенське кільце свіженької ковбаси. Лишень встигнув відкусити шматочок, як раптом все моє маленьке тільце пронизав неймовірний біль. І я втратив свідомість…

 

2

Скільки отак лежав — ні живий, ні мертвий — не пригадаю… Ледве вдалося розплющити очі. Навколо — лунка тиша. Довкола — ні мами, ні сестричок з братиками, ні людей… І  прохолодне чорне небо вгорі. Чи в очах мені так темно від болю. Або новий день наближається, чи ніч ще?.. Завів раптом свою пісеньку соловейко десь…

Що ж сталося зі мною? Ніяк не второпаю. Ще трохи і він настане, той день! Бурхливо увірветься у моє життя вічним яскравим сонцем, що вчора так лагідно пестило вушка. Тиша ранку роозчиниться в традиційному галасі двору. Спокій самотності знову витіснятиметься настирливою необхідністю пошуків їжі, затінку. Тож саме найближчим часом моє життя повинно, мабуть, перемінитися… Зовсім не можу підвестися. Хто ж таке вчинив? Напевно, це — люди, ненароком… Та ніщо не може виправдати цю жорстокість… Проте, не дивлячись ні на що, я ще живий, і сьогодні любитиму всіх. Терпляче чекатиму, поки мене знайдуть і врятують. Виросту красивим і великим котом.

Я так хочу цього!..

 

3

Господиня тридцять сьомої квартири міської п’ятиповерхівки Світлана спустилася з третього поверху, щоб в черговий раз підгодувати дворову «котячу гвардію». Цього серпневого дня, як ніколи, пригрівало сонечко. Всі пухнасті були, як на долоні, вигрівали свої різномастні шубки на розігрітих сонцем бетонних сходинках. Не всі, правда, були «приписані» до цієї багатоповерхівки, бо ж дехто й з сусідніх будинків був підкинутий. Темно-сіра Мурка теж винесла свого останнього, тринадцятого, якщо рахувати в цілому, синочка на світ Божий. Вона вже не один рік виводить тут своїх кошенят. Всі завжди дивуються: киця безпорідна, а малята в неї виходять, як на підбір. Тож і «тринадцятий» вдався нівроку. За розкішний колір оксамитової шерсті діти назвали його Персиком.

«Киць, киць, киць!» — покликала Світлана різношерсту «гвардію».

Всі враз з усіх куточків двору збіглися до тарілки зі смачною кашею, приправленою смаженою рибкою.

«А де ж тринадцятий?..»

Звісно ж, кицьки й коти промовчали, наминаючи їжу.

«Персик! — гукнула знову Світлана. — Де ж ти подівся?»

Жінка роззирнулася і враз завмерла: на клумбі під автомобільною шиною лежав закривавлений котик. Сльози мимоволі бризнули з очей. Підійшла ближче і розпачливо промовила: «Персик, що з тобою?».

Кошеня знесилено підвело голівку, розплющило наповнені сльозима оченята і благально глянуло на неї. Уявити радість Світлани цієї миті було важко.

«Ху-уг… Слава Богу!» — вирвалося з грудей.

Лагідно попестила знесилене створіння, яке раптом через силу замурликало «пісеньку», що, напевно, свідчила про таке: «Який же я вдячний тобі!»

 

4

…Під час обстеження з’ясувалося, що моє маленьке тільце тяжко постраждало. Бездомні собаки позбиткувалися добряче. Ці голодні бродяги, ще ні світ ні зоря, здійснюють масові набіги дворами міських будинків. Вчинили свою хижу справу і травмували слабенький хребет сонному. На щастя, гострі зуби й міцні щелепи не встигли добратися до маленької шиї. Як наслідок — мої задні лапки стали майже нерухомими. Правда, дещо пізніше знайома ветеринарна лікарка запевнила Світлану: «Попри все, ваш «абіссінець» ходитиме. Однак йому потрібен час і догляд».

Тож нічого не залишалося милосердній Світлані, як забрати мене, малого й скаліченого, до своєї оселі. У кімнаті, на кремовому дивані, спочивали, очевидно не чекаючи на таких гостей, вісім кицьок. Заскочені зненацька, вони синхронно повернули круглі, різношерсті мордочки, ня яких ковзнуло щось схоже на здивування, і завмерли із роззявленими ротами, немов запитуючи: «Хто це?»

Я спантеличено закліпав очима. Здавалося, в цій квартирі, вони фігурували скрізь, навіть у дзеркалі вішалки для одягу. І все це пухнасте товариство загіпнотизовано й з відданістю вглядалося в очі господині, яка, було видно з усього, неабияк тішилася і пишалася своїми вихованцями. Від побаченого приємно залоскотало в грудях. Я потрапив до справжнього котячого раю, де господинею була привітна й чуйна Світлана.

Як вона панькалася зі мною, не передати… найгучнішим муркотінням. І ніжки масажувала, вмовляла ковтати пігулки, а потім ще й на автомобілі разом зі своїм чоловіком Віктором не раз возила до ветлікарні.

Під мої апартаменти тимчасово виділили балкон, де облаштували  спальне місце з диванчиком з коробки з-під печива та саморобними іграшками, щоб не сумував. Хоча я не дуже любив там лежати. Не зважаючи на свою недугу, зачувши голос когось з домашніх, чимдуж біг назустріч на своїх двох лапках, терся на ходу об ноги, плутався між ними, нявчав від радості.

І невдовзі, не повірите, сталося диво. Після тривалого й не зовсім приємного лікування, мені вдалося стати на всі чотири лапки і я… почвалав. Спочатку поволі, невпевнено. Потім сміливіше й сміливіше. Правда, скажу я вам, спочатку не зовсім оковирно це виходило. Іноді на поворотах заносить й дотепер.

Накульгую трішки, особливо на ліву ніжку. А Світлана, надивившись на мої потуги, брала мене на руки, погладжувала й приговорювала: «Не переймайся, мій котику, через рік-два будеш справненько бігати».

«Сподіваюсь, це станеться швидше, — муркотів я, — тут так добре мені».

«Знаєш, Людо, поступово цей красень кольору кави з молоком, з дивними  смужками вдовж тіла і світлими овалами на боках, із смугастим, як у лемура хвостом, і яскраво рожевим носиком та навдивовижу виразними губками, перетворився на спокійного і впевненого в собі кота», — почув одного дня, як поділилася радістю Світлана із сусідкою.

Я й сам примітив, що погладшав, а шерсть моя заблищала, хода набула тієї вайлуватості, яку дає сите життя. Щодня потроху знайомився із соплемінницями, не набридав, іноді терся об їх лапи, привітно мурликав. І вони сприйняли це позитивно. А вже як полюбила мене уся сім’я Петриків!

Сплю в невеликому будуарі, вдоволено розлягаюсь від насолоди таким несподіваним комфортним життям, розтягуючи на всю довжину своє покалічене тіло. Перекочуюсь з боку на бік і впускаю пазурі в м’якеньку підстилку. Часом, як усякий домашній кіт, завзято граюсь промінчиком від лазерної указки, але прожогом лечу на голос, коли почую своє ім’я. Знаю, кличуть, значить годуватимуть. Смаколики для мене — то неабяика радість.

«Такий він — гарний, розумний, повний ніжності та гідності, мій кіт Персик. А найголовніше — живий!», — не натішиться Світлана.

 

5

…Так, так, я залишився живим. І розповім, як познайомився зі справжньою… хазяйкою. Саме вона, як мені видалося, заправляє всім. Її, здається, навіть господарі квартири слухаються. Звати цю білосніжно-пухнасту королеву Стрілкою. Коли я вже більш-менш очуняв, і мене забрали з балкона до квартири,  вона гордовито стояла посеред кімнати і уважно за всім спостерігала. А довкола неї розташувалося справжнє кошаче царство. Різної масті киці лежали на підлозі, на дивані, в кріслі, на столі. Ця біла, як молоко, рішуче підійшла до мене, обнюхала з ніг до голови, лизнула в лоба і втупилася голубими, як небо очима. Наступної миті попідводилися й інші. Обступивши мене зусібіч, заходилися й собі обнюхувати.

«Привіт!» — сказав якомога впевненіше, обмацавши пухнасту альбіноску спершу лапками, як належить справжньому абіссінцю, а потім теж обнюхав, потерся об неї: «Ми ж рідня з тобою».

Киці, настовбурчившись, промовчали, тільки щільніше зімкнули коло. Раптом «біла» зашипіла. Її очі стали гранатовими. Усі враз відступили і попленталися на свої звичні місця.

«Тихо будьте! — владно промовила «альбіноска». — Хто тут найстарший з усіх? Сама розберуся, що й до чого… Привіт, надкушений. Мене називають Стрілкою. Живу довго тут, а ти звідки такий узявся? Розберемося, та поки що відпочивай»…

 

6

Стрілку до Петриків принесла та ж непримітна дворова Мурка, коли жеківці, наприкінці лютого, влаштували так звану «акцію із зачищення бродячих тварин» у підвалі п’ятиповерхівки. Розумна киця, відчувши небезпеку, буквально вирвала з рук одне кошеня і віднесла його під двері квартири. Мабуть, відчула, що там врятують.

Повернувшись з роботи, Світлана знайшла на килимку голе й сліпе, рожево-слиняве створіння розміром з шоколадну цукерку. Спочатку й не зрозуміла, що то за оказія така. Натомість за допомогою медичного шприца-п’ятірочки вигодувала звичайним магазинним молоком, додаючи до нього цукор, величезну красиву кицю-альбіноса.

Назвали дівчинку Стрілкою за те, що мала на лобі чорну позначку у вигляді стрілочки (її пізніше Юля вистригла). Попри гарний зовнішній вигляд, вона не дуже жалувала інших чотирилапих мешканців квартири. Зате надзвичайно вподобала господаря Віктора, якого при зустрічі обов’язково… цілувала і ніжно обнімала за шию своїми м’якенькими лапками. Хоч і сварив він її іноді, та ставлення Стрілки до нього залишалось незмінним. Особливо киця радіє, коли вони бачаться після тривалої розлуки. Найбільше Стрілка з невідомих причин незлюбила пухнасту темно-сіру Сімку, яка теж має свою історію.

Це сталося влітку. Біля свого під`їзду Світлана побачила ще одне миршаве кошеня. Нагодувала його й пішла собі. Наступного ранку пухнастик сидів на тому ж самому місці, що й учора, під сходинкою і несамовито нявчав: чи то від голоду, чи то від розпачу. Рішення жінка прийняла миттєво: потрібно забрати додому. Бачила голодні сумні очі, чула слабеньке биття крихітного серденька безпомічної істоти, яка довірливо пішла до рук, мовляв:  «Ти ж за мною прийшла?»

А хіба ж можливо інше? Не взяти, не приголубити… Хоча потім доведеться вислуховувати докори домашніх, бачити їх не завжди схвальні погляди і ламати голову, як і куди тепер прилаштувати нещасну тваринку…

«Пухнастик» виявився «дівчинкою», яку мили в душі довго й нудно. З усього вгадувалося, що вона не любила купатися. Проте, коли відпали шматки налиплого бруду, маля перестало верещати. Спливло потім, що його просто заїдали блохи. Ім’я «випурхнуло» доволі легко: колись на морі Світлані сподобалася маленька мавпочка Сіма, яка була антуражем для курортних фотознімків відпочиваючих. Тож схоже на неї кошеня так і назвала.

Росла Сіма без особливих яскравих прикмет, але елегантною, з гарною шерсткою, і попри певну дикуватість і замкнутість, ніжною. Ніхто й не здогадувався, що потерпає частенько від набагато старшої за неї Стрілки. Звідти  ж і  та «дикуватість».

…Усе розкрилося випадково, коли зовні спокійна Стрілка, не в силах стримати агресію, у всіх на очах налетіла на Сіму. На всі боки розліталася шерсть з обох. Ледве вдалося вгамувати розлючену «альбіноску», яка на згадку залишила Сімці під оком свій кіготь…

Минули роки, проте між Сімою і Стрілкою дружби так і не сталося. Хоча і живуть в разом у квартирі, але займають різні території, і намагаються не зустрічатися. Однак Стрілка іноді й досі підстерігає та хижо накидається на Сімку.

Можливо, ще й тому, що є в неї одна суттєва «вада». Коли потрапила до квартири, на вулиці було холодно і дощило. Під рукою не виявилося сухого піску для туалету. Тоді кинули в куточок ванної кілька зім’ятих газет. Кошеня швидко все зрозуміло. Такий туалет припав йому до душі. І господарі залишили все як є, хоча їм досить часто доводилося міняти при цьому газети і мити той «куточок». Та коли котяче населення збільшилося, все ж довелося привчати їх до справжнього лотка зі спеціальним наповнювачем.

Стрілка найпершою освоїлась, а потім призвичаїлись й останні. А ось Сімка застрайкувала — знайшла собі інше місце… під комп’ютерним столом. Робила це, коли ніхто не бачив. Петрики не могли втямити, хто ж з кішок капостить. Довідавшись, покарали «порушницю». Але Сімка не виправилася навіть тоді, коли Світлана навмисне заповнювала туалет шматочками газет, інколи й досі продовжує «підтоплювати» комп’ютер.

Є ще одна особливість у цієї киці, схожої на мейн-куна: варто лишень відкрити комусь несподівано двері, як вона моментально «злітає» на шафу, до того ж — зовсім не проти пошкрябати пазурами шпалери в квартирі чи м’якеньку обшивку дивана.

«Ні, ні! Не дивіться так на мене, я йду і шкрябаю дошку, обтягнуту матерією, що стоїть на балконі. Господиня наказала один раз, як це робиться, і я затямив назавжди»…

 

7

…«А мені чомусь зовсім не хочеться відпочивати», — тихенько, але з нотками протесту, просторікнув я, та, уздрівши палаюче-рубіновий погляд «альбіноски», запнувся і сумирно відійшов вбік. Розтягнувся на підлозі й заходився вичищати рожевим язичком свою лапку.

«Ти її не бійся, вона вже й не така спритна, як видається, — почув несподівано з лівого боку голос Сімки. — Правда, коли я була зовсім маленькою, то перепадало немало від цієї злюки. Не знаю, за що вона на мене так злостивиться. Он бачиш, бачиш… і зараз хижо так дивиться сюди. Пішли, краще подалі. Пограємося. Там зліва, по коридору, є людський туалет. Ляжемо на підлозі і чекатимемо допоки хтось забуде закрити двері. Я підскочу на полицю і скину рулон м’якенького паперу, а ти вже розкручуй його, шматуй. Це ж так прикольно!»

Ось так, друзі мої, я, повівшись на розум Сімки,  вперше й потрапив під гострі кігті Стрілки. Вона заскочила мене, коли я саме заплутався у тому «рулоні» й пацнула розчепіреною лапою прямісінько в лоба.

«Ти ж не клоун якийсь! — зазначила серйозно. — Ти ж — абіссінець, здається, і повинен вести себе відповідно».

«А як це?» — поцікавився я.

«Та дуже просто, — відповіла Стрілка, наблизившись до мене, — не роби гармидеру в квартирі. Не дери кігтями диван та інші меблі, не катайся на шторах, ходи акуратно до туалету, а не по кутках. Тут їх аж чотири, а ще можна й на балкон попроситися. Зрозумів? І не  слухай тієї блохастої бестії, вона іноді таке витворяє! Вчу, вчу, а все без толку. І як її господиня квартири терпить?»

 

8

З кицями в сім’ї Петриків, як мовиться, повний консенсус. Тепер і не розрізниш, хто їх більше любить — Світлана, Віктор чи їх донька Юля. Виходжували вони завжди підібраних, підкинутих «мурчиків». А все започаткувалося, як мовиться, давним-давно, з маленької чорної киці, знайденої Віктором на одній із сільських вуличок. Колись ішов нею, мугикаючи щось під ніс. Раптом трапився маленький запилюжений клаптик шерсті посеред дороги — кошенятко. Підняв, обтер і поклав до кишені куртки. Вийшов на центральну вулицю, зупинив попутнє авто, щоб дістатися до міста. Водій вантажівки виявився говірким. Розпитував, звідки, як, чому?.. Слово за словом і забулося про несподівану знахідку.

Лише пізно ввечері «вона» сама нагадала про себе, випавши з куртки на підлогу вітальні у квартирі. Безпорадно соваючи тоненькими лапками, кошеня тицялося несумірно великою голівкою в усе, що траплялося на шляху. Годі було сподіватися на щось інше, бо оченята його ще не бачили білого світу.

«Дівчинку» одностайно назвали Нічкою. Ім’я виправдовувало себе, бо киця не мала навіть найменшої світлої цяточки на своїй м’якій лискучій шубці.

До порядку Нічка звикала доволі важко. Зате потім розумницею стала неабиякою. Зійдуться всі додому, хто зі школи, а хто після роботи, то вона вже тут як тут: лащиться об ноги, муркоче.

Характер у Нічки добрий, щирий. Здається, знала, що без роду й племені, але прагнула завжди по-своєму, по-котячому, віддячити за притулок і турботу. Їжею не перебирала. І надзвичайно тямуща. Вискочить на мийку в кухні і лапою стукує по кранику. Так кумедно! З’ясувалося, що вона пити просить таким чином.

Росла киця виваженою і навіть трохи серйозною, що зазвичай не дуже властиве кішкам. Гостро відчувала чужий біль і постійно намагалася допомогти, масажуючи лапками зболене місце. З іншими кицями не конфліктувала, поводилася миролюбиво. Її шерсть неймовірно виблискувала на сонці. Єдине з чим Нічка не могла змиритися, були негативні емоції. Тоді вона ставала вразливою і від неї можна було чекати чого завгодно. І невдовзі сталося…

До сім’ї Петриків прийшла несподівано біда — у Світлани помер тато. Переживаючи непоправну втрату, вона тривалий час дуже плакала і… читала батькову книжку про свійських тварин. Він теж любив їх, особливо песиків.  Хоча й до котиків мав неабияку слабкість.

Їх кіт Мурзило, білий, більше схожий на інопланетну істоту, з продовгувато-вузькою мордочкою і величезними вухами, дістався «у спадок» від сусідів, які виїхали до Казахстану. Вусань був підстаркуватий вже, і надто полюбляв сидіти у її батька на колінах. А жили вони на околиці міста, через дорогу — автобусна зупинка. Мурзило частенько тікав на вулицю, тинявся під ногами у перехожих, і ненароком потрапив під авто. Тато хоча й любив більше свого кудлатого Сірка,  сам  мимоволі пустив на щоку непрохану сльозу, коли Мурзила поховали за хатою.

…Бандито, теж білий котик, з’явився у них досить містично. Після шкільного випуску під ноги Світлани наче з неба звалилося кошеня. Облізле, замурзане. Вона підібрала його і принесла додому. А коли всі гуртом вимили маля, розчесали, помітили, що воно абсолютно схоже на… Мурзила. Правда, кіт розбишакуватим виявився ж відразу, проте розумним та з винятковим інтелектом. Тоді й повірили дівчина мимоволі в реінкарнацію — якусь же місію він виконував… Знайшла в одній з книжок розповідь про те, що кішки й справді прийшли на Землю з інших світів, аби спостерігати за людьми й допомагати їм за необхідності. Ще в Древньому Єгипті серед численних богів-тварин одне з чільних місць місць посідали саме вони. І як будь-які священі тварини мали власні храми, де жили в розкоші, споживаючи найкращу живу рибку. Були в них і власні жреці, чисельні шанувальники.

Скажімо, древньогрецький історик Геродот розповідав, що на святкуваннях у місті Бубастіс, де знаходився котячий храм, збиралося відразу понад сімсот тисяч віруючих паломників. Вони приносили в дар різні зображення котів і кицьок з бронзи, срібла і золота. Не дивно, що під час пожеж египтяни спочатку рятували цих тваринок, а потім вже гасили вогонь. Вбивство кішки, навіть необачне, каралося стратою. Померлих бальзамували і ховали на особливих кладовищах в спеціальних трунах.

Султан Ель-Дахер-Бібарс, який царював в Єгипті і Сирії у вісімнадцятому столітті, заклав для бездомних кішок величезний сад на околицях Каїра. Доходи від нього надходили до котячого фонду годування тварин.

Цікаво, що саме завдяки нічному способу життя кицька в Єгипті була присвячена богині дітонародження й плодючості Луні. Хоча іноді на противагу уособлювала її брата Місяця — могутнього Ра, бога Сонця. Адже мудрі жерці добре розгледіли котячі очі, міцно пов’язані саме з ним.  Бо чим вище сонце, тим вужчі зіниці, і — навпаки. Сонце ховається, настає темрява, і зіниці розкриваються максимально.

Ось так гарно жилося цим дивним створінням у стародавні часи. Проте й вони за все це віддячували — самовіддано воювали з армадами гризунів.

…На жаль, через кілька днів після смерті батька, Бандито теж потрапив під автомобіль. А ось Світланина Нічка відреагувала по-своєму — просто зникла! З квартири на третьому поверсі!.. Шукали її довго, неабияк переймаючись втратою.

Минув тиждень, місяць… Вгамувався душевний біль. Та одного дня, Віктор, вийшовши на балкон, відчув чийсь пильний погляд. Визирнув, і побачив внизу… Нічку. З’ясувалося, киця, не зумівши перенести сум своєї господині, зістрибнула з… балкона. Невідомо де бродила, а потім, як виявилось, намостила кубельце в кущах бузку під балконом квартири і жила там, ловлячи пташок, мишей та щурів. Лапки в неї були дещо стерті — чимало, очевидно, находилася…

Нічка неймовірно любить Юлю. Якщо та працює на комп’ютері, то сидить на столі поруч з нею. Коли ж дивиться телевізор — теж уважно розглядає екран, кумедно водить головою. Загалом, киця завжди там, де Юля. І вночі вони ділять одну подушку. Вірніше, Нічка  комфортно спочиває на подушці, а Юльчина голова знаходиться поруч з нею. І сплять вони разом аж до третіх півнів.

Якщо в кімнаті є якась коробка, Нічка, навіть не зважаючи на її розмір, обов’язково вмоститься туди. Трапиться на очі, наприклад, чиясь шапка, теж вляжеться на неї. Затишно, тепло й сухо.

Буває й таке. Юлька спить. Нічці хочеться в туалет, а двері закриті. Тоді вона вистрибує на телевізор і розпочинає енергійно «витанцьовувати». Зазвичай раніше від усіх прокидається Світлана і випускає кицю на балкон. Та вчепиться міцно лапками за шию і водить довкола великими, як вишні, очима…

 

9

…Людей чомусь завжди зачаровують наші очі, які вражають своєю можливістю то розширювати, то звужувати зіниці до мінімальних розмірів. Тож у них виникає таке враження, що ми бачимо щось незрозуміле, з приводу чого виникає немало міфів… Особливо це стосується моєї чорної родички. Адже білий колір вважається символом добра й чистоти, тоді як чорний  — зла, темряви й небезпеки. Недаремно ж господиня, у якої жила чорна кицька, вважалася відьмою.  Треба зазначити, що це в ніякому разі не стосується моєї господині, яка не придає міфам значення. Та я знаю, що багато людей не любить, коли чорна кішка перебігає дорогу. Вважають, що тоді — чекай невдачі. І таке вигадують, що ого-го! Найпростіше  — повертаються назад чи змінюють маршрут.

Я ж вам скажу таке: згадайте, в якому напрямку «чорна» рухалася, якщо зліва направо, це означатиме, що вона принесла на своїх лапках удачу. Відтак день пройде легко і безтурботно. Якщо ж справа наліво, все одно не переживайте — схрестіть вказівний і середній пальці на руках і сміливо прямуйте вперед. Деякі люди здавна вважали, що саме в той день, коли здибався чорний кіт, прийшла пора збирати врожай, призначати важливі зустрічі. Подейкували, що чорний кіт біля дверей нібито здатний відлякувати злих духів.

А вже як страхаються глянути в очі йому. Припускають, що після цього прийде біда або ж людина просто скам’яніє. Ось такі нісенітниці ходять світом. Проте все тут набагато простіше. Якщо довго пильно вдивлятися в очі будь-якій кішці, то вона може сприйняти це за виклик і навіть… напасти. Краще, пораджу вам, кидати на нас випадковий погляд, щоб не провокувати і тоді нічого містичного не станеться.

Тим не менш, чорна кішка здебільшого вважається супутником невдачі. Одначе спробуйте сказати про це старому моряку — і він тільки зниже плечима, адже йому добре відомо, що чорна кішка на кораблі — вірна ознака вдачі. Недарма ж рибалки рятували її в першу чергу. Якщо хтось наважиться кинути кішку за борт — здійметься шторм. Існує повір’я, що допоки чорна кішка живе в будинку рибалки, йому не загрожуватиме небезпека в морі. Для англійців, наприклад, взагалі зустріч з чорною кішкою — добра прикмета: якщо кішка забіжить в будинок або в кімнату,  чекатимуть в недалекому майбутньому на радість.

Та не скрізь так шанували моїх чорних соплемінників. Бувало, люди посваряться і кажуть: «Між ними чорна кішка пробігла». Тут уже вважали її відьомською. І під час грози  навіть викидали з дому, вірячи в те, що вона притягує блискавку. Така неповага прийшла зі сходу в середньовічні часи, коли кішку оголосили надзвичайно небезпечною. Причин для цього було достатньо: ніхто не знав, де буває вночі, чому ходить тишком нишком?

Насторожувало й те, чому в неї в темряві горять очі? Віідповідь була одна: кішка, особливо чорна — нечиста сила. Жінок, які водили дружбу з ними, засуджували теж як відьом.

Середньовічні монахи, не маючи знань пояснити ті чи інші міфи, не могли залишити без уваги таких страшних, на їх думку, тварюк. Разом з жінками, яких звинувачували в чаклунстві, катували й чорних кішок. У багатьох країнах Європи взяли за звичай щорічно в певні дні влаштовувати облави. Їх топили здебільшого на Івана Купала, коли, за переказами, цвіте чаклунське рослина — папороть. Скидали з веж на каміння, спалювали на вогнищах.

Минулися ті жахливі часи. І тепер вже мало хто вірить, що кішка — злий дух. Навпаки, люди згадують і про хороші якості чорної кішки. Старі переказують, що вона може вилікувати  від багатьох хвороб. Скажімо, якщо на оці у людини утвориться «ячмінь», то треба провести по оку хвостом, і ячмінь пропаде. Якщо кішка чхнула, треба сказати «Здрастуй», і це позбавить від зубного болю. А коли чхне неподалік, наприклад, від нареченої — обом молодятам забезпечена щасливе сімейне життя. Ще за поведінкою кішки можна дізнатися про прихід гостей: якщо вона вмивається — прийдуть! І про майбутній дощі:  точить кігті — буде!

Отож, думаю, міфи про нас ще й досі живуть…

 

10

…Все! Досить, либонь, про містику, краще розповім про Соню — благородно-рідкісну й розумну триколірну, біло-сіро-руду кицю з неймовірними смарагдовими очима, яку всі дуже люблять і поважають. Погляд у неї трохи томливий і щирий.

З’явилася красуня в квартирі Петриків зовсім випадково: сподобалося симпатичне кошенятко, яке народилося в друкарні, де працював глава сімейства Віктор. Маленька Соня була схожа на медведика і повністю виправдовує своє ім’я, бо дуже любить спати. А так — спокійна, незалежна і впевнена в собі, як справжня кішка, яка гуляє сама по собі. Коли ж киця потребує допомоги, тоді вона наполегливо йде до рук, і навіть без попередження може стрибнути з підлоги прямісінько на… шию. А ще вона полюбляє будити доньку господарів Юлю і кликати її до… телефону.

Дівчина за дивним збігом обставин справжня «соня» і завжди пропускає дзвінки від батьків, зі школи, а то й від подруг. Зачувши телефонний дзвоник, Соня стрімголов летить до кімнати Юльки, вискакує на ліжко і тягне щосили за рукав сорочки дівчину. Коли ж та прокидається, уважно спостерігає, як та піднімає слухавку. А після телефонної розмови йде знову під своє крісло чи на нього. Вмощується зручно там і вдоволено мурликає, немов справжнісінький тракторець.

 

11

Коли Соні виповнилося шість років, з’явилася в квартирі ще одна кицька. Історія її появи дещо менш романтична. Бо Жозефіна, як її назвали за аристократичний характер і справді неабиякий шарм, потрапила до Петриків досить прозаїчно.

Зателефонувала якось мама Світлани і повідомила, що її Лапулька привела двійко кошенят. Одне вона залишає сусідці, а друге —  неоковирне, ніхто не хоче брати.

«То несіть його до нас», — сказав Віктор.

Благородний чорно-білий окрас і галантні манери цієї малявки відповідали, вважали всі, імені, яке мала дружина Наполеона. Правда, Жозефіна спершу видалася ніби й не від світу цього. Кострубата, очі косуваті, на шиї і лапках брудно-білі латки, кінчик хвоста обламаний. Поставили їй тарілку з молоком, думали, зголодніла. Через мить — Боже! — голова «гидкого створіння» безпомічно лежить край тарілки. Довелося годувати з пляшечки. А вона продовжувала дивувати. То, було, насипали в коробку піску, посадили на нього кицю, щоб призвичаювалася до порядку. Жозефіна втупилася в стінку навпроти і через мить звалилася з тієї коробки. Заснула…

Кішки дуже хитрі, і намагаються сподобатися своїм майбутнім господарям у перші чотири дні. Далі вони можуть робити все, що забажають, бо ті вже нізащо не захочуть з ними розлучатися. Так сталося і з Жозефіною. Вона, з першого разу, наївшись, справно сходила до лоточка з пісочком, а потім попрямувала до пластмасового відра, в котрому їй облаштували спальне місце. Там, крім підстилки, на неї чекала м’яка іграшка «Кувиркум» (мавпочка, у котрої передні й задні кінцівки пришиті навиворіт. Саме ця іграшка чомусь найбільше подобалась усім домашнім улюбленцям до тих пір, поки вони не дорослішали).

Росла киця швидко, бо мала скажений апетит. Ветеринари запевнили, що це пройде, як тільки киця зрозуміє, що у неї є прихисток і регулярна їжа. І ось ця гарнюня уже три роки дивує всіх. Дуже ніжна, постійно треться об ноги і ніби промовляє своїми округлими оченятами слова вдячності за любов і турботу.

З часом Жозефіна стала справжньою красунею. Лискуча чорна шубка нині виграє сріблом. Сніжно-біле «декольте» і таке ж підборіддя надає їй незвичної вроди, а молочно-білі рукавички на передніх і панчішки на задніх лапках гармонійно доповнюють розкішне «вбрання» «француженки».

Пізніше стало відомо, чому з «гидкого створіння» виросла справжня «лебідка»: тато Жозефіни — сусідський кіт чистої сіамської крові. Про її благородних предків свідчили також голубі очі й зігнутий літерою «г» кінчик хвоста. А ще — поведінка. Киця — поважна. Дещо манірна. Іноді навіть свавільна. Хоча завжди вчасно проситься на балкон, де розташований котячий туалет. Надзвичайна чистюля! Сяде, кумедно так підібгавши задні лапки, витягне передню, мов гімнастка, розчепірить віялом кігті і нумо вичищати. Так ретельно. З півгодини наводить марафет. Не забуває наостанок і перед дзеркалом похизуватися. Здебільшого ненароком. Побачить себе там, вигне спину дугою, настовбурчить вуса, притисне вуха до голови, а потім розглядає. Що там діється?..

До того ж Жозефіна — дивовижна телеманка. Особливо полюбляє дивитися передачі про тварин, прискіпливо стежить за польотом птахів, за полюванням диких звірів. Причому не відходить від екрану навіть при вимкненому звуці. Та найбільше їй подобаються мультики. Про Тома й Джері.

З Нічкою живе дружно. Іноді згорнеться в клубочок під її чорним бочком, і не розрізнити, де хто. Хіба що біла лапка видає, якою Жозефіна зазвичай прикриває носика.

 

12

Біографія наступної киці дещо трагічніша. Прийшла якось до Юлі сусідська дівчинка і, тамуючи сльози, розповіла, що її батьки хочуть… втопити кошеня… Не стали ні Світлана, ні Віктор  розпитувати, що й до чого, а сказали майже в один голос: «Неси сюди, прогодуємо й цю!»

Сіро-біле симпатичне створіння нагадувало пухнасту рукавичку. Проте вже доволі впевнено відгукувалося на ім’я Едера. Так кошеня назвала та дівчинка, бо обожнювала модний на той час однойменний телесеріал. Киця була такою маленькою, що коли її  висаджували на бильце дивана і дмухали, вона кумедно падала, бо не могла втриматися. На ім’я відгукувалася одразу. Але мала неабияку «ваду»: дуже любила ховатися. І навіть втнула раз таке!..

Повернувшись одного вечера додому, Петрики ніде не змогли знайти Едеру. Ні на дивані, ні під ним, ні в жодній з трьох кімнат. Злякалися, що вона могла випасти з вікна чи з балкона. З ліхтариками пішли на вулицю і майже годину розшукували кішку довкола будинку. Нишпорили в підвалі і розпачливо кликали: «Едера! Едера, де ти, киця?!.»

Подивувавши своїх сусідів, Світлана, Віктор і Юля повернулися до квартири ні з чим. А коли господиня заходилася готувати пізню вечерю, натрапила на кошеня, яке сумирно й міцно спало в… друшляку.

На відміну від усіх попередніх киць, Едера не поспішала демонструвати свій характер. Весь час спала на кріслі, згорнувшись у звичний клубочок. Нічка і Жозефіна всіляко опікували її. Поза чергою пропускали до тарілки з їжею, гралися обачно з нею. А «новенька» з кожним днем набирала ваги, красивішала.

І одного разу її ніхто не впізнав: прокинулася справжньою котячою принцесою. Біло-сніжні пухнасті боки, світло-сіра спинка, сіро-голубий розкішний, як у білочки, хвостище! Невдовзі Едера й сама усвідомила, що нею захоплюються, їй прощають різні витівки. І доволі успішно заходилася цим користуватися. Скажімо, заскакувала спати у господарське ліжко, вмощуючись посередині і розштовхуючи сонних господарів. Так спала аж до ранку, навіть не ворухнувшись.

Серйозною проблемою для Едери став балкон. Полюбляла вона заплигувати на відкриті вікна в ньому. Тому і падала іноді вниз з третього поверху. Її одразу підбирали. Та це повторювалося знову…

Було, навіть рудий залицяльник внадився із сусіднього балкона. Побачив її і — нявчати невгамовно. Та коли «жених» не відчув взаємності, вдався до такого маневру: знайшов у соїх господарів… тарань і приніс її на балкон. Хвіст трубою, в зубах  — сушена рибина. Підійшов, гречно поклав до лапок Едери гостинець. Обнюхав її. А вона ні мур-мур. Потерся «залицяльник» довкола, підхопив у зуби тарань і — на свій балкон. Потому, правда, ще кілька разів отак навідувався з різними смаколиками, але все марно…

Проте смакувати Едера любила. Раз Віктор, поспішаючи на роботу, зробив нашвидкоруч собі бутерброд і забув причинити дверцята холодильника. Тут киця й показала свою «майстерність» — лапкою відхилила ширше дверцята, підтягнулася до полички, де лежали сосиски і… витягла їх. Заховала під крісло, а потім повернулася до кухні, щоб причинити дверцята холодильника. Натомість з’їла свою «здобич» і швиденько прибігла просити ще. Ось така хитрунка!

Через те, що на той час вікна балкона у Петриків часто були відкриті, Едера нерідко опинялася на вулиці. Якось так сталося, що ніхто й не вгледів її чергового зникнення. Вранці Віктор з дружиною вийшли з під’їзду і побачили, що їм назустріч чимчикує «втікачка» і несе в зубах голуба, завбільшки з неї. Річ у тім, що в кінці двору стоять контейнери зі сміттям і голуби живляться там, від чого стають жирними, лінивими, тож майже зовсім перестають літати. Вони, як кури, цілий день там товчуться і при наближенні людей не лякаються.

Очевидячки, у Едери раптом прокинувся хижак, і вона схопила в зуби голуба. Той у непритомному стані, як ганчірка, теліпається, а кішка тягне його поперед себе. Несподівано її переймає сірий, з відкушеним правим вухом, кіт від сусіднього під’їзду. Він намагається нахабно відібрати голуба. Та де там! Едера міцно тримає здобич. Затівається бійка. Зрозуміло, що умови нерівні. Кицька відбивається однією лапою, другою підтримує важкого голуба, щоб не випав з рота. Битися незручно. Світлана вже готова розняти «бійців». Її притримує Віктор: «Це нічого не дасть. «Одновухий» підбере голуба і шмигоне в підвал».

Едера тим часом відклала голуба вбік і заходилася чухрати «чужинця» з усіх. Кіт, не витримавши такого напору, ретирувався. А голуб, полежавши на прохолодній землі, опритомнів, згадав, мабуть, що все таки птах, злетів і тільки й бачили його! Почуття, які відобразилися на «обличчі» кішки, одним словом важко передати. Здивування і розгубленість, розчарування і образа — все одночасно!

…Та не засвоїла Едера сумні уроки з балконом. Позаяк знову після тієї бійки незабаром впала. Цього разу Петрики були у від’їзді. Повернувшись, відразу помітили її зникнення і надто сумували. З того часу минув майже місяць. Вони вже й не сподівалися ні на що. Та одного недільного ранку Світлана вздріла свою улюбленицю поблизу смітника. Едера, змучена, голодна, з облізлим носиком копирсалася в смітті.

«Ой! Дивіться, це ж моя Едера!»

Киця несміливо відгукнулася на розпачливий зойк Світлани. Та покинула свою сумку і схопила знайденку на руки. Їй було зовсім байдуже, що від замурзаної тваринки негарно смерділо. Заходилася пестити її, тискати, цілувати. Бо це ж — Едера!

Сяк-так Петрики звикнули до подібних витівок. Та радість тривала недовго… Сіро-біла «мандрівниця» знову зникнула на певний час. Але потім самотужки ненароком, напевно, набрела на їх сімейну червону «Таврію», припарковану на сусідній вулиці. Зіщулившись під заднім правим колесом, чекала, поки її, перелякану, не забрав Віктор. Як вона знайшла і впізнала автомобіль, залишається загадкою.

…Киця всю дорогу мирно сиділа на колінах. Але на вибоїстій ділянці грунтівки вирішила чогось змінити дислокацію і перелізла під кермо. Коли ж раптом знадобилося загальмувати, Едера вигнула дугою спину і прожогом вилетіла з-під ніг, вдарившись об дах автомобіля, рухнула на водія і вчепилася пазурами йому в шию. Довелося півпляшечки йоду витратити…

Через деякий час Едера, покруглішала, стала поважнішою. І якогось вечора народила котика, одного-єдиного, чорно-сірого Тимошку. Коли він трохи підріс, влягався на край балкона, спустивши до низу лапки. Діти з двору підманили його котлетою і забрали.

Це трапилося в травні, а восени новоспечена матуся знову зникла. Цього разу Петрики даремно довго чекали і ретельно скрізь шукали. Світлана заспокоїлася лишень, коли Едера їй наснилася в кольоровому сні на зеленій заквітчаній галявині в оточенні маленьких, геть схожих на Тимошку кошенят. У цьому сні її киця була надзвичайно гарною і щасливою…

 

13

«А ми теж любимо гратися на балконі. Там так класно! Можна повалятися в сіні, поточити кігті об столика, а можна й за мухами поганятися», — втрутилися до Персикових роздумів сестрички-двійнята Нюша й Няша, які з’явилися у квартирі Петриків раніше від нього одного серпневого ранку.

Погода того дня видалася непередбачуваною — то сонце вигляне, а то налетить вітер з дощем. Світлані треба було до магазину, щоб купити свіжого молочка. Вийшла з під’їзду і враз почула відчайдушний крик кошеняти. Пішла на голос. Біля бетонної огорожі підприємства тепломереж побачила маленьке біле кошеня, яке, спершись на камінець, несамовито кричало: «Няв! Ня-яв! Ня-я-я-яв!».

І було чого, несподівана злива моментально заповнила вщент водою майже увесь двір. Ще трохи, й змило б бідолашне. Підхопила Світлана геть змокрілу кицю і мерщій додому. Лишень підбігла до під’їзду, аж чує, знову хтось волає! Повернулася на голос і біля сміттєвого бака наштовхнулася на ще одне кошеня. Геть схоже на те, що вже знайшла під огорожею, але більш пухнасте, і теж біле.

«Вимивали й сушили нас дуже довго, — навперебій заходилися розповідати киці, — ми являли собою жахливе видовище: мокрі, брудні і надзвичайно блохасті. Спершу до нас навіть нікого не підпускали. Годували з пляшечки. А ще виділили нам величезну м’яку подушку під постіль. Напившись досхочу теплого молочка, ми, обнявшись, заснули».

Короткошерсту назвали Няшею, а пухнасту за її незвичний голос з хриплуватими нотками — Нюшею (на честь відомої співачки). Няша спить, завжди розтягнувшись на всю довжину, а Нюша — смокче інколи й дотепер власну лапу.

Дівчатка-сестрички дуже дружні і тому, мабуть, всі інші кішки сприйняли їх, як своїх, одразу. Няша з часом перетворилася на гарну сіамку з великими сірими очима. І характер, і вимоги до їжі у неї, як у справжньої сіамки, надзвичайно вибагливі. Їсть тільки куряче м’ясо, ніякого сухого чи  іншого котячого корму. Якщо не задоволена їжею, пильно дивиться у вічі і веде господиню на кухню, обійнявши за ногу міцним хвостом. Там постійно треться об ноги і коли досягає свого, їсть і чомусь… плаче. Певно, від задоволення, що отримала бажане.

Нюша має теж окрас сіамки, але… пухнастої. У неї незалежний і дуже ревнивий характер. Якщо при ній кличуть якусь кицьку, летить першою, щоб зайняти чільне місце. Доводиться їй нагадувати, що вона не одна в квартирі. Та даремно. Все одно продиратиметься ближче до Світлани, навіть через голови інших. У неї дивовижні голубі очі і надзвичайно пухнатий хвіст. Спить завжди з господинею, обнявши її за шию. Не відірвеш нізащо…

«Таке ревниве створіння, — невдоволено промуркотіла з-під крісла зеленоока Соня, — спокою від неї ніде немає».

«І чого б ото я буркотіла, — огризнулася Нюша, сиди тихенько під своїм кріслом, поліграфістка…»

 

14

…Усі мешканки квартири сім’ї Петриків, скажу я вам чесно, ставляться до мене досить поблажливо. Хіба що наймолодша сіра Маруся зі світло-рудою цяткою на кінчику хвоста, завжди насторожено й довго обходила мене.

«Ти чого це так боїшся нашого новосела?», — запитала якось у неї Стрілка.

«Ви що, не бачите, це ж кіт!!!», — настовбурчила загривок Маруся.

«Але ж він майже не ходить, — заспокоїла її Стрілка, — задні ніжки тягає, як неживі…»

Це стосувалося, очевидно, моєї нещодавної пригоди на клумбі зі злими собаками. Але підслухане мимоволі мене особисто зовсім не заспокоїло. Я й справді не відчував ні лапок, ні хвоста свого. А в хребцях, поблизу нього, дуже боліло. Проте відчував, як у моєї рятівниці теж стискається серце, коли вона гладить мене. От кепсько, що не вмію розмовляти людською мовою, то розпитав би про все у неї. Піду до Стрілки, вона стара й розумна кішка, все знає тут, і бачила, що як і до чого. Бо ж і мову людську, напевно, добре розуміє…

«Стрілко, вибач, але скажи мені, будь ласка, що трапилося зі мною на тій клумбі?» — чемно звернувся я до білосніжної кішки.

«Тебе намагався з’їсти голодний бродячий пес. А наша господиня знайшла, пошматованого, і принесла до квартири, — без емоцій відповіла Стрілка. — Потім відвезла до ветеринара, який оглянув усе і приписав лікування. Ось тепер тебе доглядає, як принца… абісінського. Але поки що прогресу не видно. Дурненька Маруся боїться тебе, бо ти ж все таки кіт. Проте чула, що тебе мають… стерилізувати».

«А це що таке?»

«Розумієш… — запнулася на мить кішка, — Ми в цій квартирі… всі дівчатка, а ти ж — хлопчик… Зрозумів?..

«Мр-мрум».

Зовсім не второпав нічого…  І без неї знаю, що я хлопчик. Тож вирішив піти до Соні. Вона, думав, більше розкаже про ту стер-ррилізацію. І не помилився.

«Це трохи боляче, Персику. А роблять її ветеринари для того, щоб ти не набридав нам, кішечкам, зі своїми котячими бажаннями і… не мітив кутки у квартирі. Коли ти будеш справно вже ходити, тобі захочеться це зробити обов’язково, така вже природа котяча. Дуже ви полюбляєте розмежовувати територію, до того ж і гормони грають неабияк…»

Оце вже більш-менш… Так несподівано я й заходився з нетепінням очікувати чергової поїздки до ветеринара. Минуло немало днів і тижнів з того часу. Аж раптом мене взяли на руки і запхнули у котячу переноску, котру поставили в автомобіль Віктора. Спочатку зовсім не до шмиги видалася та поїздка. Все гуділо, підстрибувало, якийсь неприємний запах дерся в ніс.

Та коли мене вийняли з переноски, навіть сподобалося. Я дивився у вікно, за котрим кумедно походжали люди, пропливали дерева, будівлі. Здавалося, що я теж пливу кудись. Стало трохи лячно. Здалося, що зараз відвезуть кудись і залишать. І я занявчав. З розпачу. Позаяк відчув теплу й легку руку господині на своїй спинці.

«Персик, не бійся. Ми з тобою до лікаря їдемо. Ти дуже гарний у мене! Все буде тіп-топ — от побачиш», — заспокоювала тихенько. А потім заховала, нажаханого, у себе під кофтиною.

Їхали ми довго. Я, дослухаючись лагідних слів, сховав писок під пахвою у жінки і зачаївся, наче й не було ніякого розпачу…

 

15

…Мені справді стало спокійно. Навіть прикимарив, мурликаючи. І не вгледів, як прибули до ветлікарні. Наступної миті опинився вже в руках у лікарки.

«Привіт, Персику! — наче замуркотіла вона. — То ти вже нівроку підріс. Ось глянемо зараз, як твої ніжки почуваються. О-о! Ти справжній герой. Незабаром бігатимеш справненько».

Лікарка раптом прив’язала моє обімлівше тільце до столика, вкритого білосніжною скатертиною і намастила бурою, різко пахучою, рідиною десь поблизу хвостика, взяла до рук вже знайомий мені інструмент — шприц — і  «вкусила» ним. Я не боягуз, але ж… Навіть хотів вгризнути за палець, Та не встигнув отямитися — таке було зі мною — провалився у морок прірви…

Надія Миколаївна — ветеринар, як мовиться, на всі сто, і просто справжня чарівниця. Любить до нестями своїх вусато-хвостатих пацієнтів. Тож робота займає в її житті величезне місце, хоча й забирає чимало часу. Працюючи у ветлікарні завідувачкою, повертається додому пізно, стомленою. Практикує навіть у вихідні. Справді надзвичайно вихована людина, абсолютно не вміє і не хоче конфліктувати. Віднедавна покинула свою клініку і приймає собачок, котиків і навіть мишок, пацюків і хом’ячків вдома.

Вперше Світлана Петрик познайомилася з нею, коли захворіла Нічка. Лікарка швидко діагностувала захворювання, виписала ліки і кішечка через тиждень уже весело крутила своїм чорнющим хвостиком.

…Прийшов до тями я вже у своєму домашньому ліжечку. Господиня ніжно гладила мій бежевий бочок. А я не міг поворухнути ні лапкою, ні хвостом. Та й оченята не зовсім розплющувалися. Всю ніч не спав, розмірковув про свою котячу долю. На ранок, коли вже трохи відлежався, господиня сяк-так напоїла теплим курячим бульйоном. І я оволодів нестримним бажанням якнайшвидше одужати. Мені цього вкрай хотілося ще й тому, що я бачив, як мої добрі господарі до цього докладали всіх зусиль. Треба ж якось їх віддячити. І через тиждень сталася подія, яка неабияк порадувала всіх…

Сіра Маруся зі світло-рудою цяткою на кінчику хвоста страшенно любить ганятися за яскравою цяткою лазерної указки. Ні, ні! Як і вона, я не знаю, якого кольору та цяточка, бо зовсім не розрізняю червоного, жовтого і помаранчевого кольорів, зате прекрасно бачу сірий, синій і зелений, До того ж я ще й короткозорий. Часом не помічаю чогось, що знаходяться прямо під… вусами.

Та Маруся той «вогник» відчуває, можливо, носом. Надумається раптово, сяде біля шухлядки, де лежить та «іграшка» і так благально дивиться на Віктора. Він найчастіше бавиться з нею. Правда, його дружина не зовсім розділяє подібні забавки, адже внизу  живе хворий літній сусід, а до  Марусі через кілька хвилин приєднується майже вся котяча рідня. І такий гармидер зчиняється в квартирі, що, мабуть, не лише на другому, а й на першому поверсі відлунюється…

Якогось дня Маруся все ж «випросила» той «вогник» і взялася навіжено гасати кімнатою. Я спочатку спостерігав за «викрутасами»  пустунки, карколомно водячи очима, а потім скотився зі свого ліжечка і… спіймав лапами «вогник». Через мить він знову «вирвався» і побіг кімнатою. Я — за ним!

«Юля! Віктор! Швидше сюди! — закричала щосили Світлана. — Наш Персик бігає!!!»

Скоївся неймовірний галас. До кімнати збіглися всі Петрики, Нічка, Сімка, Соня, Жозефіна, Стрілка, Няша й Нюша. Я аж притиснувся до підлоги від несподіванки. Маруся зопалу ротика відкрила. Так і завмерла з висолопленим язичком. Картина маслом!

Мур-мрр! То була справді найрадісніша подія. Моє бажання збулося і я  одужав. Правда, накульгував, і свого полосатого хвостика ще майже не відчував, але ж ходив і бігав на всіх чотирьох.

Шановні мої господарі, добрі мої рятівники, я такий вдячний вам!

 

16

З того часу й почалося моє нове життя. Спершу не дуже розумів, як  поводитись. Але від роду натури не злої і не мстивої, зла нікому не хотів. Тож до пори, все якось тривало. Кішки привітно ставилися до мене, напевно, співчували. І я відповідав прихильністю. Іноді траплялися прикрощі, тоді з жалем притискував до голови вуха й пускав сльозу, якої ніхто, певно, й не бачив, хіба що господиня. А то від радощів підстрибував, на скільки це вдавалося, вимахуючи передніми лапами. Сльоза вже сама спливала на щоку від болю.

Правда, зустріч із сусідським Бонею трохи затьмарила цей «початок». Якось висунув той голову з вікна балкона і заявив: «То ти вже й не кіт, і не кішка зовсім. Незабаром виженуть тебе на вулицю…»

Це почула Стрілка, влетіла на балкон, дотягнулася до рудої мармизи Боні і вперіщила своєю розчепіреною лапою: «Більше він тут не покажеться, й не говоритиме дурниць. Заспокойся, ти був і є справжнім котом, і любимо тебе не тільки ми. Вціліти після всього, що ти пережив… не кожен зможе. Запам’ятай це і дякуй, як можеш, своїм рятівникам. Головне — не бешкетуй».

«Дякую тобі, мудра Стрілко. Я все зрозумів», — відповів я їй.

Мур-мурр! У мене є така бойова захисниця!

 

17

Коли я вже майже зовсім видужав, зі мною, на диво, ще більше подружилася Маруся. Вона така мініатюрна, весь час чомусь ходила слідом. Прагнула облизати, як маленького. І навчила гратися м’якенькою іграшковою мишкою, що попискувала, немов жива. Мені так сподобалося це. Пізніше я довідався від Марусі, що вона ніколи не бачила своєї мами…

Якось Маруся показала мені чимало нового в квартирі. Відвела, зокрема,  до кімнати Юлі і застерегла, що в ній на підвіконня заскакувати ні в якому разі не можна. Я відверто здивувався — у квартирі Петриків, окрім моїх соплемінників, живе ще багато небачених «мешканців».

Найбільше привабили великі сіро-голубі рибинки в акваріумі поблизу балкона. Я можу… не знаю скільки, спостерігати за ними, і не зачіпаю  зовсім, хіба що інколи п’ю їх воду. А чим ще зайнятися, коли нікого немає вдома?

Час від часу хочеться трохи покататися на шторах, але суворий погляд Стрілки змушує або ж продовжувати вивчати інших жителів квартири, або ж… спати. Згадав, що в Юльчиній кімнаті теж є цікавинки. Скажімо, надзвичайно колючі рослини на підвіконні. Але ж вона майже ніколи не залишає відкритими двері.

Одного разу таки мені пощастило. То я й спробував дотягтися до того підвіконня. Застрибнув на ліжко, потім перескочив на стілець, що стояв поблизу, й опинився серед кострубатих незнайомців у горщиках. Скажу чесно, такі дивовижні думки відвідали мене, коли я розлігся між ними. Здалося, між собою перешіптуються якісь зачаровані карлики. Постарілі, зіщулені, зарослі щетинами. У своїх стислих рученятах тримають… квіточки.

Може, ці карлики теж були знатної котячої породи та завинили чимось, і відьма їх зачарувала, а квіточки — шматочок розкішної шерсті, що нею він тепер вихваляється, згадуючи минуле…

Обколов собі носа, кілька колючок застрягло в лапі, та ще й випадково скинув на підлогу горщик з колючкою-карликом, вкритою жовтими квіточками. Саме через них і пошкодив собі носа, хотів понюхати. Проте вони зовсім не пахнуть, хіба що яскраві.

«Тож кактуси Віктора! Та грець з ними, як же ти туди виліз, горе моє? — голосила Світлана, обережно виймаючи голки з цегляно-червоної мочки носа. — Мало тобі болячок, неслух такий, краще за хом’ячками спостерігай».

Цих безхвостих мишенят, схожих на крихітних ведмедиків, жило в квартирі двійко. Для них обладнали невелику кліточку з колесом. Очі в них, немов вуглинки, прозоро-блискучі, вуха настовбурчено-великі. А зуби… О! Вміли вони гризнути! Можна було довго дивитися, як ці дивні створіння набивали свої щоки зернятами, всім іншим, що є в клітці, а потім біжать в один з кутків і спустошують свої «засіки», кумедно видавлюючи і виштовхуючи мацюпінькими лапками-ручками зібрані «багатства». А то барахтаються одне з одним, скавучачи, як маленькі песики. Нудно тепер без них…

Невдовзі сталася подія, яку я ніколи не пробачу собі. Ці маленькі «медведики» одного разу якимось чином вибралися з клітки і господиня візьми й скажи: «Персику, знайди, будь ласка, хом’ячків». Я хоча й шкутильгаю, але спритності, здається, зовсім не втратив. «Увімкнув» усі свої можливості й нумо за пошуки. Одного «вполював» на кухні і, стиснувши міцно в зубах, переніс на ліжко господині. Другого довелося довше розшукувати, заскочив його під шафою і знову приніс на ліжко. Сів поруч і чекаю господиню з надією на подяку.

«Боже мій! — сплеснула вона в долоні. — Що ж ти наробив, Персику мій! Вони ж неживі!..»

Більше нічого не сказала, і навіть за вуха не тріпала.

Мені теж було дуже шкода. Сталося не так, як гадалося, не розрахував я, очевидно, свої «можливості». Пішов знову до… кактусів і навмисне вколов собі носа…

«Так він же все таки кіт, — зауважив на все це господар Віктор, — та ще й абіссінець. Гени, дорогенька моя, набагато сильніші. Він просто подумав, що то мишенята…»

 

18

…Віктор мені теж подобається. Завжди підкине зайвий шматочок смачної курочки чи ковбаси, бо суто котячі смаколики, буває, набридають. Він панькається з червоновухими черепахами, акваріумом та… кактусами. Називає їх «зеленими їжаками» і надзвичайно любить. Поливає, пересаджує, милується. Є там надзвичайно рідкісні, на його думку, і зовсім неприглядні, а є прості й пухнасті. Коралоподібні, кулясті, долонькові. Зате кожен по-своєму особливий, має дивне походження, неповторну історію. Коли ж якийсь з них подарує світло-рожеву чи піняво-білу грамофонну квітку, яка ще й пахне незвично — радощам немає меж не тільки господарю, я теж уже призвичаївся залазити на це підвіконня й нюхати  квіти, що пахнуть зрідка тільки одну ніч. Одне погано — надто колючі вони.

А ще Віктор дуже тішиться своїм пацюком Крісом. Дивний він. Здоровенний, сіро-чорний, з довжелезним хвостом. На велику мишу схожий. Тоді, коли я ще жив у дворі, бачив, як подібна істота вискочила з-під смітника, така незграбна, беззахисна. Моя мама навіть не глянула у той бік. А ось люди, що сиділи на лавці, біля під’їзду, посхоплювалися, озброїлися камінням і давай жбурляти в нещасну. Тоді я переконався, що й люди бувають жорстокими.

Проте Кріс був зовсім іншим, рухливо-грайливий. Вилазить на долоню Віктора і їсть там зернята. Натомість перекидається, облизує його пальці, покусює, нарізає кола довкола нього, і зовсім не боїться. Мало того, клітка Кріса завжди відкрита і той ходить, як господар, квартирою. Жодна з кицьок його не зачіпає. Дивно, але правда…

Буває, вечорами Віктор сидить з газетою в кріслі. Вся сім’я Петриків біля телевізора. Кицьки, хто де. А кімнатою вільно шурхотить Кріс. Підіймається на спинку крісла. І щойно господар починає дрімати, пацюк підкрадається до нього, залазить на плече і зіштовхує з носа окуляри, так, щоб вони неодмінно впали на підлогу. Блискавично зіскакує з крісла і тягне їх кудись.

Віктор прокидається і женеться за Крісом. А той полишає окуляри і стрілою летить до клітки, спритно закривши за собою дверцята, сидить там, як нічого й не було. Все це повторюється, як тільки господар квартири знову засинає в кріслі.

Якось, не повірите, той наглючий Кріс забрався мені на спину і так я мусив з ним шкутильгати з кімнати в кімнату, аж поки йому самому не набридло. Мені не зовсім це подобається, але я терплю, бо бачу, як няньчиться Віктор з цим хвостатим монстром і досить пильно назирає за нами.

Мур-мурр! Оце раптом згадав ще одну цікаву історію. Подарував Віктор на день народження Світлані… чилійську білку. Скажу відверто, не приглянувся їй той «подарунок» спочатку.

«Нормальні чоловіки дарують квіти, а ти… Навіщо мені ще один пацюк, та ще й з облізлим хвостом», — заявила вона ніяково.

Авжеж… той хвостик і справді нагадує малярський пензлик. Проте минуло кілька днів і господиня все частіше навідувалася до клітки з Аркашею. Так вона його назвала, підгледівши ім’я на коробці з їжею. Розмовляє з ним спокійно, обережно виманюючи з клітки, пригощає бобами. Гладить цупку шерсть на спинці. Відтак невдовзі полохливе створіння перетворилося в грайливе і життєрадісне звірятко, яке із задоволенням саме підставляє коричнево-сірі боки на почесалки, кумедно підводячи догори лапку і, закидаючи набік голівку.

Скажу відверто, сподобався Аркаша й мені. Міг довго дивитися, як він завзято гризе гілочки з дерев, обсмикуючи соковиті листочки. Я теж скуштував одного листочка — не смачно. А він годинами, буває, розгрібає свої завали з листочків, залишків соняхових та гарбузових зернят, шукає щось там і постійно гризе. Коли-не-коли несамовито точить залізні прутики клітки, напевно, підточує свої міцні зубки. А ще дуже полохливий, бо постійно плигає, як навіжений, коли я підходжу. Іноді Аркаша теж виходить зі свого будиночка, але я вже не поспішаю його ловити, пам’ятаючи невдачу з хом’ячками. Проте, здається, він не дуже прихильний до мене, зате балакучий аж надто.

«Я вмію відтворювати майже п’ятнадцять різних звуків», —вихваляється, а потім, видряпавшись на окоренок дерев’яного ціпка, прилаштованого в клітці, виспівує наче якась пташка.

«А в тебе хвіст довгий і вайлуватий, а мій коротенький з гарненькою китичкою!», — дражниться, буває.

Нехай тішиться, а я ліпше піду до черепах. Вони мовчазні. Поволі повзають туди-сюди у прозорій скляній коробці, на третину заповненій водою з ряскою. Стрілка розповіла, що їм, мабуть, уже піввіку. Мають надміцні овальні оливково-зелені панцирі,  жовті смужки на голові, а там, де повинні бути вуха, — продовгуваті червоні плями. Ноги з такими ж кігтями, як і в мене, проте між пальцями невеликі перетинки, короткий гострий хвіст і надзвичайно потужні щелепи. Подекуди вони витягують голови з-під панцирів і прискіпливо «вивчають» мене. Спробував якось помацати одну з них лапкою — ледве вирвався. Добре, що тільки за кіготь спромоглася вхопити.

Ой і міцні ж ті щелепи!..

 

19

Та найбільше ми здружилися з Пончиком. З погляду на те, що сталося раніше зі мною, для всіх інших, це була досить дивна дружба, але ж… Наприкінці зими, одного морозного дня, господиня Світлана занедужала, тож попросила чоловіка нагодувати у дворі «котячу гвардію». Він пішов і невдовзі повернувся.

«Зустрічай квартиранта!» — гукнув ще з дверей Віктор, тримаючи на руках невеличкий жмуток… шерсті.

Я завжди прагнув  першим з усіх кицьок добігти до дверей, коли хтось заходив. Сімка перескочила через мене й миттю «окупувала» шафу, а я сподівався побачити ще одну кицю, але то був сірий, з бежевими смужками на голівці і ніжках, песик. Він зиркнув чорними намистинками очей і підвів здивовано кошлаті брови. Мені було зовсім не лячно.

«Ой! Де ти його взяв?  Такий гарненький і кругленький! — вирвалося у Світлани. — Назвемо його Пончиком».

Віктор пізніше розповів, що знайшов його біля входу в підвал будинку, де народився і я. Цуценя й справді було схожим на пончик. Ледве тримаючись на лапках, воно заходилося облюбовувати квартиру. І скажу чесно, не сподобався він спочатку. Та й киці дружно зашипіли. А знайденець, не зважаючи на них, тицявся писком в усе, що траплялося на шляху — шукав маму, очевидно. Натомість спливло — вимагав їжі. Довелося Світлані терміново варити кашу і годувати з пляшечки, прорізавши в сосці чималу дірочку.

Затим перегородили коридор, щоб киці не тривожилися, а з картонної коробки облаштували будочку. Пончик забрався туди і солодко заснув.

Прокинувшись, вимагав уваги і, як мала дитина, — іграшок. З поліетиленових і паперових пакетів та ниток господиня змайструвала щось подібне на кісточку. І малий із задоволенням почав відому тільки йому гру: шматував, гриз її ще зовсім слабими зубками. При цьому ще й… гарчав та підскакував, хапаючи Світлану за ноги.

«Ах ти ж невдячний! Сподівалася, будемо з тобою друзями, а ти кусатися надумав», — жартома сказала вона.

Пончик принишк і винувато опустивши голову, улесливо завиляв коротеньким хвостиком. Світлана взяла його на руки, погладила, а він, сховавши писок під пахвою зачаївся, наче й не було його.

«Бачиш, Вікторе, вкотре переконуюсь, що собака — це істота, якою рухає любов. Дурних псів не буває — є люди, які їх не розуміють і не люблять».

«А як же покусаний Персик?» — запитав Віктор.

«Це — природа, тут нічого не вдієш. Вчені встановили причину, що пояснює, чому кішки не дружать із собаками».

«І що це за причина?» — не вгавав господар.

«Вони виділяють фермент, який по-особливому діє на собак, провокуючи їх до агресії».

«А я знаю легенду про інше. Слухай. Давним-давно одному чоловікові доручили переправити унікальні папери до Риму. Йти далеченько, а в того нічого було, крім кота і собаки. Взяв він їх з собою. Віддав котові папери в зуби, висадив його на собаку та й пішли отак. Довго йшли, аж поки не притомився чоловік. Тоді вони зголосилися самотужки доставити цінний вантаж. Подолали ліси, озера і пустелі. Лишилася одна гора, а за нею — Рим. І тут звідки не візьмись вискочила мишка. Кинувся зголоднілий кіт за нею, а папери підхопив вітер і розкидав повсюди. Не змогли вони знайти їх, повернулися до чоловіка. Той розгнівався і вигнав собаку. З тих пір і переслідують люди собак, коти — мишей, а собаки — котів».

…Час ішов невпинно вперед. Розтанув сніг за вікном, а Пончик не переставав дивувати. Підріс. Посвітлішав і став схожим на вовченятко, Їв уже самотужки. Киці теж звикли до нього, а він — до мене. Я теж неабияк «прив’язався» до нового друга. Дивина та й годі. Навіть не сподівався на таку дружбу.

Проте, переймаючись за мене, Світлана прагнула всіляко вберегти від Пончика. Переконувала, що собаки — це небезпека зазвичай, навіть легенду переказала, що їй розповів чоловік. Але мене щось набагато сильніше від постереги притягувало до Пончика і я, як міг, все одно пробирався через загорожу до нього. Приносив йому «Кувиркума», а він мене так улесливо облизував.

Ми довго гралися, перекидалися, а потім він залазив, як і Кріс, мені на спину, і прагнув прокататися, затим вмощувався під бочок, засунувши під мою передню лапу свій вологий писок і спав там.

 

20

…Ось таке воно життя у нашій великій сім’ї Петриків! Не зважаючи на те, що мене покалічив бездомний пес, я знайшов гарний дім і прекрасних господарів. Переконався, що не всі люди однакові, як і тварини, є добрі й чуйні. Живу серед класних дівчаток-кішечок та інших, не менш цікавих мешканців. У теплі й ласці. І головне  — знайшов друга з родини одвічних ворогів.  Пончик — дивовижний песик!

Сам повіріти не можу, як воно іноді неймовірно буває в цьому шаленому світі. Життя у нас — просто казка. Та це не означає, що ми нічим не віддячуємо. Навпаки. Погладьте й ви, наприклад, свою кицю чи котика і дуже швидко в цьому переконаєтесь. Про містику мова тут не йде. Ми насправді маємо сильне електромагнітне поле, що створює його наша шерсть. Під час тертя вона електризується. І коли ви гладите нас, вам передаються струми низької частоти, котрі позитивно впливають на організм.

Ще ми здатні лікувати нервову систему, внутрішні органи і різні травми. Знову ж таки, погладжуючи нас, ви можете цілком нормалізувати собі тиск. Тож, коли вмощуємося, аби «помасажувати» своїми м’якенькими лапками вам, скажімо, животика, не проганяйте, потерпіть. Ми ж лікуємо…

А все, що я розповів тут… чистісінька правда!

 

Перегляди:453
Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Інші видання:
"Народні казки про тварин". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Велика розмальовка до "Український народних казок про тварин"     Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Василь ТИМКІВ, Олена ПОДРУЧНА "Словник музичних термінів"     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”