Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Просто читайте
Натискайте
"Читальня-Книжкова полиця"
і просто скачуйте книги
у форматах
Pdf або Doc
Читайте і насолоджуйтесь)
baner-korekta-2019
Ігор Вітик – Україна у вирі боротьби за незалежність (історична публіцистика)
Василь Тимків – Тонкі аспекти державного управління
Роман МАТУЗКО – Московська імперія vs Українська держава
Василь ШВИДКИЙ – погляд в історію
Олексій Карпенко – графіка: історична тематика

Рекомендована література

  1. Алексеев П. История философии : учебник / П. Алексеев. – М. : Проспект, 2016. – 238 с.
  2. Арлычев А. Онтология и теория познания : учеб. пособие / А. Арлычев. – М. : Либроком, 2016.
  3. Батурин В. Философия : учебник / В. Батурин. – М. : Юнити-Дана, 2016. – 512 с.
  4. Губар О. М. Філософія: інтерактивний курс лекцій : навч. посіб. / О. М. Губар. – Київ : Центр учб. літ., 2012. – 416 с.
  5. Губин В. Философия : учебник / В. Губин. – М. : Проспект, 2016. – 336 с.
  6. Історія світової та української філософії : навч.-метод. посіб. [для студентів усіх спец. і форм навчання] / уклад. О. П. Бойко. – Суми : УАБС НБУ, 2015. – 121 с.
  7. Канке В. Современная философия / В. Канке. – М. : Омега-Л, 2016. – 336 с.
  8. Мальков Б. Н. Философия для юристов / Б. Н. Мальков, Г. А. Торгашев. – М. : Юнити-Дана, 2013. – 447 с.
  9. Петрушенко В. Л. Історія світової філософії. Фундаментальні проблеми філософії : навч. посіб. / В. Л. Петрушенко. – Львів : Нац. ун-т «Львів. політехніка», 2002. – 414 с.
  10. Присухін С. І. Філософія : навч. посіб. / С. І. Присухін. – Київ : КНЕУ, 2011. – 356 с.
  11. Причепій Є. М. Філософія : підручник / Є. М. Причепій, А. М. Черній, Л. А. Чекаль. – 4-те вид., доповн. – Київ : Академвидав, 2012. – 592 с.
  12. Руденко А. М. Философия в схемах и таблицах : учеб. пособие / А. М. Руденко. – М. : Феникс, 2016. – 382 с.
  13. Социальная философия : учебник / под ред. В. П. Андрущенко, Н. И. Горлача. – Киев : Харьков : Единорог, 2002. – 735 с.
  14. Философия : курс лекций / В. Быданов, Е. Вознякевич, В. Доброштан [и др.] ; под ред. Г. Левина. – М. : Петрополис, 2015. – 356 с.
  15. Філософія : навч. посіб. / [Л. В. Губерський, І. Ф. Надольний, В. П. Андрущенко та ін.] ; за ред. І. Ф. Надольного. – 2-ге вид. – Київ : Вікар, 2001. – 516 с.
  16. Філософія. Кредитно-модульний курс : підруч. [для студентів вищ. навч. закл.] / К. А. Іванова, О. В. Білокобильський, Т. В. Гардашук [та ін.]. – Харків : Золоті сторінки, 2014. – 472 с.
  17. Філософія. Хрестоматія (від витоків до сьогодення) : навч. посіб. / за ред. Л. В. Губерського. – Київ : Знання, 2012. – 621 с.
  18. Хрестоматия по философии : учеб. пособие / сост. П. Алексеев. – М. : Проспект, 2016. – 576 с.
  19. Шиповская Л. П. Философия. Классический курс лекций / Л. П. Шиповская, А. А. Мамедов. – М. : Ленанд, 2015. – 312 с.

© Національна академія внутрішніх справ, 2016

 

Вступ

Доба Нового часу є визначальною, конституюючою для європейської культури, тож розуміння того, ким ми є сьогодні, національна ідентифікація українця як європейця неможлива без розуміння підвалин європейської ментальності, коріння якої сягає саме зазначеного історичного періоду. Філософія Нового часу як рефлексія стану суспільства виразно відбиває нові тенденції, пов’язані із зародженням проекту епохи Просвітництва, «новим курсом» на раціоналізацію, сцієнтизацію, технізацію, що дотепер визначають обличчя так званого «сучасного, розвинутого світу».

Німецька класична філософія постає кульмінацією класичної філософії: тенденції, започатковані античними мислителями класичної доби, досягають свого піку в працях І. Канта та Г. В. Ф. Гегеля. Уся подальша філософія зберігає творчий здобуток зазначених авторів як абсолютну точку референції: можна стверджувати, що пост класична філософія як така є певною спробою подолання, переосмислення Г. В. Ф. Гегеля, і постсучасні філософські (зокрема постмодерністські) розвідки об’єднуються, центруються критикою саме гегелівської концепції. Усе це свідчить про основоположний сенс німецької класичної філософії, вона складає певну точку відліку, розгляд якої є визначальним для розуміння внутрішньої логіки світового історико-філософського процесу.

Ідеї матеріалістичного напряму в західноєвропейській філософії ХІХ ст. суттєво вплинули на розвиток філософської думки, а також на життя суспільства, продовжуючи функціонувати в духовній культурі початку XXІ ст.

 

  1. Основні риси німецької класичної філософії

Класична німецька філософія – це філософські системи Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля та Фейєрбаха, які були створені у другій половині XVIII – середині XIX ст. Вона була найвищим досягненням філософської думки у світовому масштабі. Нескороминуще значення мали її гуманістичні ідеї соціального прогресу та свободи.

Класична німецька філософія не становила собою цілісного, одномірного напряму. Наприклад, Кант був дуалістом, Фіхте – суб’єктивним, Шеллінг і Гегель – об’єктивними ідеалістами, Фейєрбах – матеріалістом. Водночас у філософських системах цих мислителів спостерігається зв’язок, навіть наступність. Характеризуючи класичну німецьку філософію зазвичай вказують на такі її риси: наступність, діалектичність, критичне ставлення до розсудливої метафізики і прагнення подати філософію як систему наукового знання. У світлі сучасної філософської думки впадає в око абсолютизація раціоналістичного підхо­ду та недооцінка емоціонально-чуттєвого начала, зокрема есте­тичного ставлення людини до світу, мистецтва, за допомогою якого вона осягає буття і переживає його сенс. Побутує думка, що німецька класична філософія уособлює філософію як таку. Значною мірою це пояснюється тим, що вона постала закономірним результатом попереднього кількатисячолітнього розвитку філософської думки. Німецька класична філософія була останньою формою класичної європейської філософії – після неї розпочався розвиток некласичної філософії. Тобто німецька класична філософія сконцентрувала і водночас вичерпала інтелектуальний потенціал філософської думки класичного типу. Зрештою, саме тому її виділяють в окремий і особливий етап розвитку новоєвропейської філософії. Таким чином:

– німецька класична філософія увібрала в себе провідну проблематику та ідейні здобутки новоєвропейської філософії загалом;

– вона увібрала в себе важливі досягнення усієї попередньої європейської філософії, починаючи з античної;

– вона піднесла на новий рівень формулювання та вирішення основних проблем попередньої філософії (тобто по-новому їх переосмислила і сформулювала, надала їм нового трактування);

– німецька класична філософія збагатила філософію і науку цілою низкою ідейних надбань, до яких треба віднести насамперед чотири провідні принципи, які широко використовуються сучасною наукою.

2.1. Іммануїл Кант – видатний філософ і вчений, засновник класичної німецької філософії. Життя І. Канта відповідало його філософським уподобанням: усе в ньому було підпорядковане суворому розпорядку й раз і назавжди прийнятим правилам.

У своєму місті Кант вважався зразком пунктуальності. Він щодня здійснював в один й той же час прогулянки, і мешканці міста мали можливість звіряти годинник за Кантом. Будучи людиною компанійською, він мав багато друзів, але так і залишився самотнім. Кант був членом трьох академій – Берлінської, Петербурзької і Сієнської, а його філософія ще за життя викладалась фактично у всіх університетах Німеччини.

Філософська діяльність І. Канта постала настільки плідною та впливовою, що Я. Голосовкер, філософ київського походження, з цього приводу висловився так: «На шляху людської освіченості існує місток, обминути який неможливо; ім’я цьому місткові – Іммануїл Кант».

У філософській діяльності І. Канта виділяють три періоди. У докритичний період своєї діяльності філософ розробив космогонічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. Тут уперше поняття еволюції було поширено на космічні явища (до Канта панував погляд на Космос як на сталу й незмінну систему тіл і рухів). У своїх природонаукових дослідженнях Кант перебував під впливом ньютонівської концепції всесвітнього тяжіння (розробив пояснення явищ припливів та відпливів на основі визначення присутності відштовхуючих сил, дії сил на відстані) та еволюційної концепції Ж. Бюффона, його ідеї закономірної зміни природних тіл та явищ у часі. Кант виступає як натураліст-спостерігач, обґрунтовує необхідність того, щоб в природознавстві все було пояснено природним чином. У роботах цього періоду було поставлене питання про розвиток у природі. Зокрема, у праці «Всезагальна природна історія та теорія неба» (1775) була розвинена космогонічна гіпотеза, в якій на основі законів механіки пояснювалось, яким чином виникла сонячна система, які етапи вона пройшла. Надалі ця гіпотеза отримала назву теорія Канта-Лапласа, яка сприяла становленню історичного (еволюційного) підходу в природознавстві.

Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені в критичний період (назва пов’язана з першим словом у титулі трьох основних праць цього періоду – «Критика»: дослідження підвалин). На першому плані в цей період перебуває ідея так званого «коперниканського перевороту» у філософії.

До І. Канта вважали, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина сприймає (тобто перебуває пасивною), а світ діє на неї. Кант «перевернув» це співвідношення: він проголосив, що пізнання і знання постають результатом людської (насамперед – розумової) активності. Людина пізнає лише тією мірою, якою сама випробовує природу, ставить їй запитання, вибудовує розумові гіпотези та конструкції: «Природознавці зрозуміли, що розум бачить лише те, що сам створює за власним планом, що він із принципами своїх суджень повинен йти попереду і змушувати природу відповідати на його запитання. Розум повинен підходити до природи, з од­ного боку, зі своїми принципами, а з іншого – з експериментами, щоб черпати із природи знання, але не як школяр, якому вчитель підказує усе, а як суддя що змушує свідка відповідати на запропоновані запитання».

Аналогія з наслідками відкриття М. Коперника тут досить очевидна: Коперник ніби зрушив Землю (яку до того розглядали нерухомим центром Всесвіту), а Кант зрушив людину, поклавши край її пасивності. У чому полягає значення цього перевороту?

По-перше, І. Кант дав більш виправдану картину пізнання: пізнання не є дублюванням реальності, не є перенесенням речей у людський інтелект, а є діяльністю створення інтелектуальних засобів людської взаємодії зі світом.

По-друге, людський розум може визнати надійним лише таке знання, яке він сам вибудував на зрозумілих йому принципових засадах і обґрунтував з необхідністю.

По-третє, у концепції І. Ката людина постає творчою і діяльною. Водночас чим вона активніша, тим розгалуженішими будуть її зв’язки з дійсністю і, відповідно, ширшими знання. «Коперниканський переворот» І. Канта був першим варіантом обґрунтування у німецькій класиці принципу активності.

Якщо пізнання змінює напрям і здійснюється від людини (як суб’єкта) до дійсності (об’єкта), виникає запитання: звідки людсь­кий інтелект бере перший, початковий зміст для своїх побудов? У відповідь на це запитання І. Кант окреслює концепцію пізнаваль­ного процесу, яка починається із визначення джерел пізнання.

І. Кант вважав, що найпершими джерелами знання постають чуття, через які реальність нам надається та які постачають матеріал для знання і пізнання, та розсудок, за допомогою якого відбувається мислення. Розсудок мислить, а це, за І. Кантом, значить, що він продукує форми інтелектуальної діяльності та вміє ними оперувати.

Чуття, за Кантом, дають нам матеріал, сам собою неоформлений і невпорядкований, але не в тому сенсі, що чуття не дають нічого визначеного, а в тому, що самого факту бачення, відчуття, дотику, запаху недостатньо задля того, щоб через це вже отримати знання.

Отже, у відношенні до знання матеріал чуття має майже нульовий зміст. Розсудок, володіючи формами думки, упорядковує та оформлює матеріал чуття накладанням на нього своїх форм. Названі форми – категорії, за Кантом, притаманні розсудкові за самою його природою і тому постають як «апріорні» – переддосвідні, тобто розсудок їх у собі віднаходить. Тому вони і здатні оформлювати чуттєві дані й бути відкритими та зрозумілими розсудкові. Унаслідок того вони продукують знання необхідні (для дій та споглядання розсудку), а не випадкові.

Йдучи за Кантом, при людському погляді на світ ми бачимо у сприйнятті предмет (або явище, феномен), який має певну визначеність тому, що постає результатом синтезу апріорних категорій розсудку та матеріалу чуття (останні викликані дією зовнішніх речей на органи чуття). Ця дія є, але вона не дає знань, а тільки збуджує нашу розумову активність. Лише через синтез категорій та матеріалу чуття перед нами постає дещо визначе­не в інтелектуальному, знаннєвому плані. Наші навички здійснення подібних синтезів Кант називає досвідом.

Отже, досвід – це узгодження інтелектуальних форм і даних відчуттів, він дає предметне наповнення нашому інтелекту. Досвідчена людина – це не просто людина, яка багато чого бачила, а яка здатна це бачене перевести в певні міркування та висновки.

Якими є речі, що діють нам на органи чуття самі собою? Як учить Кант, на це запитання не існує ствердної відповіді, оскільки ми завжди бачимо те, що набуло визначеності в полі споглядання (тобто те, що вже є результатом інтелектуального синтезу). Річ поза сприйняттям, поза синтезом нам недо­сяжна й невідома. Роз’єднання речі (річ-у-собі) та предмета дає змогу Кантові (і нам) побачити перспективи пізнання: адже невідому нам річ (об’єкт) можна нескінченно пізнавати, переводячи її зміст у зміст предмета пізнання. Цим роз’єднанням пояснюється також і те, що ту саму річ можуть пізнавати різні науки, вбачаючи в ній різні предмети (бо вони накладають на цю річ різні форми її упорядкування та осмислення).

Чому ж різні люди бачать предмети схожими, а не лише відмінними? Здавалося б, ми могли б довільно оформлювати дані відчуття. Отут якраз і ні, оскільки в основі синтезу категорій розсудку та чуття лежать типові просторово-часові схеми наших дій із речами. Тобто ми бачимо в речах передусім такі визначеності, які пов’язані із особливостями наших взаємодій з ними. Тому люди з різним досвідом діяльності, люди різного фаху в тих самих речах бачать різні предмети.

Отже, досвід – це досвід діяльності (правда, за вченням Канта, передусім розумової). У його основі лежать просторово-часові схеми дії. Результат досвіду – предметний зміст нашого пізнання, побудований категоріями розсудку. А на основі чого ми сполучаємо певним чином самі категорії? На думку філософа, існує ще один рівень роботи інтелекту – розум. Він оперує ідеями, які і визначають спосіб упорядкування категорій розсудку. За змістом ідеї сягають найвищих питань життя і буття: «Ким є Бог?», «Чи існують безсмертя душі та свобода волі?».

Ідеї не стосуються досвіду, оскільки сягають далеко за його межі, а тому їх не можна досвідне спростувати або підтвердити. Унаслідок того ідеї можна сформулювати в їх протилежних значеннях; за Кантом – у формі антиномій. Наприклад, можна стверджувати, що світ скінченний, а також що він нескінченний. Реальний досвід ніколи не дасть нам остаточної відповіді щодо цього питання. На якій же підставі ми зупиняємось на певних ідейних позиціях? За Кантом, тут ми спираємось лише на віру. Звідси випливає знаменита теза І. Канта: «Мені довелося обмежити (окреслити межі) розум, щоб звільнити місце для віри».

Із такого розуміння пізнання випливає, що знання будується радше «згори», а не «знизу», бо без дій розуму та розсудку наш пізнавальний досвід просто неможливий. Слід зазначити, що сучасна наука підтверджує ці принципово важливі положення філософії І. Канта. Філософія, ставлячи граничні, фундаментальні питання нашого буття сягає за межі можливого досвідного знання, а тому лишає вирішення таких питань на вибір кожної конкретної людини.

До надбань філософії Канта слід віднести також його етичні, естетичні та соціологічні ідеї. У сфері моралі Кант виходив із визнання вихідної рівності всіх людських розумів як суверенних чинників свідомого вибору поведінки. З такої рівності випливає, що кожен окремий розум повинен у прийнятті рішень діяти як загальний розум. На цій основі формулюється кантівський «категоричний імператив» («остаточне повеління»): «Чини завжди так, щоб максима (тобто вираз у формі принципу) твоєї волі могла мати також і силу всезагального закону». Це означає, що людина, обираючи певний тип поведінки, повинна передбачати можливість такої самої поведінки для будь-кого. У сфері естетики Кант дійшов висновку, що там, де йдеться про мистецький смак людини, не діють закони логічного обґрунтування. Тому естетичні сприйняття є цілісні, неаналітичні, непрагматичні, і естетичні судження будуються як ціннісні, оцінні.

Глибокими і повчальними були ідеї І. Канта щодо руху історії – вони збері­гають свою актуальність ще й донині. Кант вважав, що в основі історичного процесу лежать природні потреби людини. Але людина внаслідок своєї вихід­ної обмеженості та незахищеності повинна виявити свої розумові здібності і стати творцем нового життя. Розум рухає людські дії, а також визначає пря­мування історії до справедливого, розумно організованого громадянського суспільства, де повинні запанувати закони, рівність, справедливість та загаль­ний мир.

Учення Канта істотно вплинуло на подальший розвиток філософії та науки.

2.2. Йоган Фіхте розглядав своє вчення як пряме продовження філософії Канта. Водночас мислитель вважав, що з вчення Канта можна без будь-яких втрат вилучити «річ-у-собі», адже вона не мала жодних визначень. Розробку філософських проблем він починає з виведення вихідного принципу. Таким принципом для Й. Фіхте є «Я» – певний ідеал, тотожний поняттям «свобода», «воля», «високі моральні норми». Самореалізація «Я» йде через діяльність. Зауважимо, що діяльність теоретик визначав як діяльність розуму, що не сягає за межі самосвідомості, тобто абстрактно-теоретична діяльність.

У філософії Фіхте основними є три положення: «Я» покладає «Я» (самотворення, самоствердження); «Я» покладає «не – Я» (творення всього, що оточує); «Я покладає самого себе», тобто суб’єкт і об’єкт, взаємовідносини між ними. «Я» – це все, що може мислитися. «Я» як «не – Я».

Роль Й. Фіхте в німецькій класичній філософії полягає в тому, що він закріпив ідею активності суб’єкта в пізнанні. Мислитель обстоював ідеали свободи, підіймав гідність людини як автономної особи. Для мислителя гідність людини – найвищий ідеал. Той, хто посягає на гідність людини, не може бути вільним, а є рабом. Тільки той вільний, хто бажає всіх зробити вільними.

Як Й. Фіхте на початку своєї діяльності ґрунтував свою позицію на ідеях І. Канта (розвивав ідеї Канта), так на основі його напрацювань теоретизував Фрідріх Шеллінг. Він відкидає абсолютне «Я» і замінює його на «Абсолют», який створює природу; а через розвиток природи – людину. Якщо для Фіхте природа – це пасивний об’єкт, яку «Я» намагається пізнати, то для Шеллінга природа – це форма життя розуму, і вона ж породжує свідомість. Розглядаючи природу як силову динамічну єдність протилежностей, Шеллінг вважає, що через усю природу проходить протилежність об’єкта і суб’єкта. Прототипом такої протилежності він вважає полярність полюсів магніту: вони одночасно пов’язані між собою і взаємопротилежні. Це – перше виявлення загального світового закону, який виявляє себе в протилежності позитивного і негативного зарядів у електродинаміці, у протилежному відношенні кислот і лугів. Принцип поділу на протилежності Шеллінг впроваджує для розгляду явищ органічного життя. Він за допомогою поляризації класифікує різновиди явищ живої природа. На думку Шеллінга, у природі є сила, яка має властивості живої сили. Роздвоєння цієї сили уможливлює утворювати нові форми природного існування. Уся природа – великий організм, у якому протилежності гармонійно поєднуються в єдності, взаємне заперечення гармонійно вирішується єднанням. Цілісність живого організму базується на гармоніях, а гармонії мають духовну природу. Тому не живе породжується з неживого, а навпаки: мертве тіло – продукт життєдіяльності, результат смерті живого. Таким чином, початок усіх речей має духовну основу, але ця духовна основа є несвідомою, животворною, немислячою.

Найважливішими досягненнями філософії природи Шеллінга було використання історичного погляду на природу. Саме Шеллінг проголошує, що природа історично давніша, ніж свідомість.

Сам процес виникнення світу з «Абсолюту» такий: спочатку існує безпредметний дух, про який ми нічого не можемо сказати; далі цей дух породжує об’єктивний світ. Дізнатись про існування «Абсолюту» можна лише за допомогою інтелектуальної інтуїції. У цьому плані Шеллінг не відходить від ідей Фіхте, хоча має всі необхідні передумови: розвиток духу через природу і можливість, таким чином, її пізнати.

2.3. Георг Вільгельм Фрідріх Гегель – найвидатніший німецький філософ. У перший період творчості виступав як послідовник «критичної філософії» Канта і Фіхте, але невдовзі під впливом Шеллінга став на позиції об’єктивного ідеалізму і створив оригінальну філософську систему.

Основою всіх явищ природи і суспільства Гегель вважав абсолют, якесь духовне начало, котре він називав по-різному – «світовим розумом», «світовим духом», «абсолютною ідеєю», які існували ще до матеріального світу.

Глибоко зацікавившись історією духовної культури, релігії, Гегель уже в ранніх творах тлумачить іудаїзм, античність, християнство як ступені розвитку духу, намагається осмислити специфіку своєї епохи.

У рідкісній за глибиною і складністю викладу думок праці «Феноменологія духу» духовна культура подається ним як поступове і послідовне виявлення творчої сили світового розуму. Позбавлений індивідуальності світовий розум, втілюючись в образи культури, які послідовно змінюють один одного, одно­часно пізнає самого себе як творця. Духовний розвиток індивіда, за Гегелем, відтворює стадії самопізнання світового духу. Універсальну сферу творчої діяльності духу Гегель називає аб­солютною ідеєю, а логіку визначає як науково-теоретичну самосвідомість цієї ідеї.

У «Феноменології духу» він обґрунтовує принцип абсолютного ідеалізму, подає зображення поступального руху свідомості від першої, безпосередньої суперечності між нею і предметом відображення аж до поняття науки, розглядає генезу філософського знання. У своєму русі свідомість, за Гегелем, триразово проходить шлях від безпосередньої чуттєвості достовірності до філософського знання і кожний раз ніби в іншій площині. Відповідно до цього, «Феноменологію духу» можна поділити на три розділи. У першому дається тлумачення свідомості, самосвідомості, розуму й розглядається рух індивідуальної свідомості, починаючи з чуттєвої достовірності; у другому дається характеристика духу; в третьому аналізується релігія і «абсолютне» знання, те, що марксистською термінологією називається формами суспільної свідомості.

Нейтральною у «Феноменології духу» є багатозначна категорія «відчуження». Під «відчуженням» Гегель розумів, по-перше, опредметнення духу, породження ним природи і суспільства по-друге, будь-яке складне відношення між суб’єктом і об’єктом, уся доцільна діяльність людини (історія виступає в нього як результат відчуження людської діяльності); по-третє, викривлене сприйняття людьми результатів їхньої власної діяльності, внаслідок чого вони здаються людям чужими силами, які живуть самостійним життям і панують над ними. Проблема відчуження залишається методологічно актуальною і донині.

Аналізуючи «феноменологічні знання», тобто «знання, що з’являються», Гегель зробив спробу обґрунтувати положення про те, що глибинною основою всього сущого є абсолютна ідея, яка розвивається за принципом тріади: «теза – антитеза – синтез». У створеній пізніше філософській системі Гегеля абсолютна ідея виступає в трьох формах: у вигляді чистих логічних сутностей; у формі інобуття ідеї – природи; у різних проявах конкретного духу. Наслідком подібного розуміння форм абсолютної ідеї було виокремлення Гегелем таких частин його системи, як логіка, філософія природи і філософія духу, об’єднаних в «Енциклопедію філософських наук».

Гегель несправедливо критикує формальну логіку, в якій, за його словами, «немає навіть передчуття наукового методу», крім того він запропонував оригінальну концепцію діалектичної логіки як науково-теоретичної самосвідомості абсолютної ідеї. Причому ця логіка зайняла центральне місце в його системі, оскільки її предметом є сама абсолютна ідея, яка розгортає в логіці свої моменти у формі категорій і становить основу всієї діяльності.

Керуючись ідеалістично інтерпретованим принципом тотожності мислення й буття, Гегель створює фантастичну картину світу. Та за нею приховуються геніальні догадки про універ­сальні взаємозв’язки речей та їх саморозвиток. Його принцип тотожності мислення і буття дав можливість переконливо спростувати аргументи агностиків. «Якої б високої думки ми не були про велич і могутність духу, – писав Гегель, – вона все ж буде недостатньо високою. Прихована сутність Всесвіту не має в собі сили, спроможної на супротив сміливості пізнання, мусить перед ним відкритися, розгорнути перед його очима багатства й глибини своєї природи і дати йому насолоджуватися ними».

«Наука логіки» Гегеля складається з учення про буття, про сутність і про поняття. У першому вченні характеризуються найабстрактніші категорії буття: чисте буття, ніщо, становлення, наявне буття, якість, кількість, міра, стрибок тощо. Чисте буття розглядається як начало, бо воно є і чиста думка, і невизначена проста безпосередність. Воно тотожне ніщо, оскіль­ки для них обох характерна відсутність визначень. Істиною чистого буття і ніщо є становлення, в якому вони зняті і пере­бувають в ньому як ідеалізовані моменти.

Результатом становлення є наявне буття, для якого вже ха­рактерна певна визначеність – якість. Специфіка якісної визначеності, за Гегелем, полягає в тому, що вона єдина з буттям, на відміну від кількісної визначеності, яка нетотожна з буттям і при її зміні в певних рамках не веде до зміни якості. Супереч­лива єдність якості і кількості утворює міру. Перелічені кате­горії в їх взаємозв’язку і становлять основний зміст вчення про буття.

Центральне місце у вченні про сутність посідає проблема суперечності, яку Гегель розглядав як джерело саморуху і саморозвитку. Радянські філософи, надаючи визначальної ролі боротьбі протилежностей, критикували мислителя за те, що він вважав можливим їх примирення. У наш час проблеми примирення суперечностей, пошуки консенсусу при вирішенні складних міжнародних і національних конфліктів є виключно актуальними.

Аналізуючи поняття речі, Гегель дає визначення категорії закону як того, що є тривким, тотожним у розмаїтті явищ. Важливе місце посідає тут з’ясування специфіки суттєвого від­ношення (цілого і частини, сили і виявлення, внутрішнього і зовнішнього). Водночас він аргументовано критикує агностицизм і механістичний матеріалізм.

Заключна частина «Науки логіки» Гегеля – це вчення про поняття. На відміну від традиційного розуміння поняття як форми мислення й результату узагальнюючої діяльності розуму Гегель визначає поняття як абсолютну творчу силу, що породжує все наявне. Незважаючи на містичний характер такого тлумачення поняття, тут має місце і раціональний зміст. Це стосується насамперед розуміння конкретного як органічного взаємозв’язку загального, особливого і одиничного. В цій частині «Науки логіки» Гегель дає нову, нетрадиційну класифікацію суджень та умовиводів, характеризуючи їх пізнавальну цінність; піддає критиці формальну логіку; розкриває діалектику цілей і засобів; з’ясовує роль практики в процесі пізнання; характеризує діалектичний метод.

«Філософія природи» – це одна з найбільших за обсягом і найменш переконлива праця Гегеля, хоча і в ній мають місце цікаві думки і тонкі спостереження. У «Філософії природи» Гегель з’ясовує, яким чином природа, будучи інобуттям ідеї, стає духом. Ця книга складається з трьох розділів – механіки, фізики й органічної фізики. У механіці автор аналізує низку категорій і понять, зокрема категорії матерії, часу і простору. З категорій простору й часу Гегель виводить категорію руху. Проблема матерії, поряд з іншими, розглядається і в другому розділі книги. Хімізм у Гегеля виступає як безпосередній ступінь, що веде до органічного життя, яке він проаналізував у третьому розділі книги.

Заключна частина «Енциклопедії наук» «Філософія духу» – це вчення як про свідомість, так і про різні види людської діяльності. Цей твір складається з трьох розділів, присвячених відповідно проблемам суб’єктивного, об’єктивного й абсолютного духу.

Розділ «Вчення про суб’єктивний дух» складається з антропології, феноменології та психології і загалом присвячений проблемам індивідуальної свідомості. У цьому розділі Гегель розкриває свої погляди на соціально-історичне життя людства. Під абсолютним духом автор усвідомлював те, що зараз називають формами суспільної свідомості. Тут він аналізує мистецтво, релігію і філософію. У мистецтві абсолютна ідея пізнає себе у формі споглядання, у релігії – у формі уявлення, а у філософії – у формі поняття, цієї найдосконалішої, найадекватнішої форми пізнання. У «Філософії духу» особливо дає про себе знати здогадка Гегеля про те, що суспільна свідомість у певному розумінні не залежить від свідомості і волі індивіда.

Окремі ступені розвитку духу детально розкриті у «Філософії права», «Естетиці», «Філософії релігії» та «Лекціях з історії філософії».

Філософія Гегеля істотно вплинула на розвиток філософської думки людства.

  1. Матеріалістичний напрям в західноєвропейській філософії ХІХ ст. (Л. Фейєрбах, К. Маркс, Ф.Енгельс)

Людвіг Фейєрбах – видатний німецький філософ, матеріаліст і атеїст. На перших порах підтримував погляди Гегеля, про що свідчить, зокрема, його дисертація «Про єдиний всезагальний і нескінченний розум». 1830 р. він анонімно опублікував свій твір «Думки про смерть і безсмертя», в якому заперечував ідею безсмертя душі. Авторство Фейєрбаха було встановлено, і книгу конфіскували, а її автора позбавили права на викладацьку роботу. Проте Фейєрбах продовжує творчу діяльність. Він пише тритомну роботу з історії філософії XVII ст., у якій, залишаючись загалом на гегелівських позиціях, проявляє водночас велику увагу до філософів-матеріалістів і атеїстів, високо оцінюючи їхній внесок у розвиток філософської думки.

Фейєрбах – автор філософських праць «До критики філософії Гегеля», «Сутність християнства», «Попередні тези до реформи філософії», «Основні положення філософії майбутнього».

Чільне місце у творчості Фейєрбаха посідає критика релігії, передусім християнства. На відміну від Гегеля, він вважав, що філософія несумісна з релігією. Реальна причина релігії, на думку Фейєрбаха, криється в самій природі людини та умовах її життя. Водночас у центрі його уваги була емоційна сфера людини. Заперечуючи наявність особливого релігійного почуття, першопричину релігійних ілюзій він убачав у почутті залежності, обмеженості, безсиллі людини стосовно непідвладних її волі стихій і сил. Безсилля людини шукає виходу в придуманих фантазією надіях і втіхах. Унаслідок цього і виникають образи богів. Бог, будучи проекцією людського духу, відчужується від останнього і об’єктивується, перетворюючись Із творіння людини в її творця і першопричину всього сущого.

Спростовуючи релігійний культ, Фейєрбах сповідує культ людини, піднесений до рівня її обоготворення. Його девіз: «Людина людині Бог».

Критика релігії переросла зрештою в критику ідеалізму, головний недолік якого він убачав у ототожненні буття з мисленням. Мислене буття, за його словами, не є дійсним буттям. Мислення – це предикат, а суб’єктом є дійсне буття.

У теорії пізнання Фейєрбах був прихильником матеріалістичного сенсуалізму. Предметом філософії він вважав людину. Вона – «…єдиний універсальний і вищий предмет філософії…» Людина, на думку Фейєрбаха, – це матеріальний об’єкт і мисляча істота. Проте, з огляду на позиції антропологічного матеріалізму, він ігнорує соціальну природу люди­ни, розглядаючи її як психофізіологічну істоту.

У розумінні суспільства Фейєрбах обстоював ідеалістичні позиції, а критикуючи ідеалізм Гегеля, він водночас заперечував і діалектичний метод.

Етичне вчення Фейєрбаха мало прогресивне значення завдяки його гуманістичному характеру, проте було гранично абстрактним, оскільки система суспільних відносин у нього підмінялася поняттями роду і міжіндивідуального спілкування.

Учення Фейєрбаха мало значний вплив на деяких філософів, зокрема на К. Маркса і Ф. Енгельса, що вони відверто визнавали.

Німецька класична філософія охоплює відносно короткий період, обмежений 80-ми роками XVIII ст. і 40-ми роками XIX ст. Водночас з-поміж низки положень вона є вершиною філософського розвитку, його підсумком на цьому етапі західноєвропейської історії. За традицією, до цієї течії відносять філософські вчення І. Канта, Й. Фіхте, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля і А. Фейєрбаха. Усіх цих мислителів об’єднують загальні вихідні ідейно-теоретичні настанови, спадкоємність у постановці та вирішенні проблем, безпосередня особиста залежність: молодші вчилися у старших, сучасники спілкувались і обмінювались ідеями. Згідно з цими критеріями, а також відповідно до змістового розв’язання проблем, до цієї течії можна віднести і філософське вчення К. Маркса і Ф. Енгельса.

Ідеологічними міркуваннями було зумовлено виділення марксизму в самостійний, якісно новий етап у розвитку філософського мислення, хоча творчість цих видатних мислителів повністю вписується у філософську традицію німецької класичної філософії і є її завершальним етапом.

На початковому етапі своєї діяльності К. Маркс і Ф. Енгельс були революційними демократами, а в галузі філософії – ідеалістами-діалектиками. Проте у 1842 р. у них почався перехід від революційного демократизму до комунізму і від ідеалізму до матеріалізму. У 1842–1843 рр. після закінчення юридичного факультету університету і захисту докторської дисертації Маркс, на той час редактор «Рейнської газети», переконується в хибності гегелівського ідеалізму й підносить значення в житті суспільства матеріальних інтересів людей.

Восени 1843 р. він опубліковує в Парижі «Німецько-французький щорічник». У цей час відбувається його остаточний перехід від ідеалізму до матеріалізму і від революційного демократизму до комунізму. Маркс ставиться до пролетаріату як до гегемона народних мас і розглядає свою філософію як ідейну зброю пролетаріату в його боротьбі за революційне оновлення суспільства. Він вказує на те, що як філософія знаходить у пролетаріаті свою матеріальну зброю, так і пролетаріат знаходить у філософії свою духовну зброю.

Одночасно з К. Марксом до розробки діалектичного й історичного матеріалізму долучився Ф. Енгельс. 1844 р. вони вперше зустрілися в Парижі і з того часу спільно готували до друку свої праці («Святе сімейство», «Німецька ідеологія», «Злиденність філософії»), у яких заклали засади діалектико-матеріалістичного світогляду; обґрунтували положення про визначальний характер буття щодо суспільної свідомості. Закінчується цей період написанням «Маніфесту комуністичної партії» першого програмного документ європейського комуністичного руху, що був написаний К. Марксом та Ф. Енґельсом за дорученням ІІ конгресу Союзу комуністів (уперше виданий 21 лютого 1848 року).

Маніфест проголошує невідворотність загибелі капіталізму від рук пролетаріату. У ньому подано стислий виклад основних положень марксизму та його філософських і політичних засад. У «Маніфесті комуністичної партії» розкрито закони суспільного розвитку, неминучість зміни способів виробництва, обґрунтовано історичну місію пролетаріату як революційного перетворювача старого суспільства й творця нового ладу, виразника інтересів трудового класу. У «Маніфесті комуністичної партії» розкрита історична роль партії комуністів як авангарду робітничого класу, викладена теорія класової боротьби як рушійної сили розвитку класово-антагоністичних формацій. Важливе місце в «Маніфесті комуністичної партії» посідає критичний огляд немарксистських теорій соціалізму та реакційних псевдосоціалістичних вчень.

У подальших працях вони розвивали й поглиблювали своє вчення, критично переосмислили антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха й ідеалістичну діалектику Г. Гегеля, поєднали матеріалізм з діалектикою, створивши, таким чином, діалектичний та історичний матеріалізм. Вони відкрито заявили, що в їхній філософії знайшли своє вираження корінні інтереси робітничого класу і всіх знедолених і що вони готові служити їм.

Цей висновок випливав з того, що головною цінністю для Маркса була людина з її природними і соціальними характеристиками, яка має бути вільною, незважаючи на те, що вона є специфічною частиною природи. Для неї природа виступає лише її «продовженням», засобом, матеріалом для життєзабезпечення. Універсальність же людини визначається іншим – її суспільною природою.

«Суспільність» же людини полягає в перетворенні природи, «її олюдненні». Процес олюднення Маркс називав практикою. Саме через неї, вважав він, людина реалізує свій «універсалізм», протистоїть природі і надає їй людських рис. Практика завжди переходить із форми діяльності у форму буття і цим самим сприяє природній речовині в набутті все нових властивостей. Природа як ціле стає частиною людської діяльності, а людина як колишня частина природи стає цілим.

Процеси гуманізації природи й натуралізації людини, на думку К. Маркса, зрештою сприятимуть світовій гармонії. Цей процес розв’язання суперечностей між людиною й природою, між людиною й людиною Маркс називав комунізмом.

Проте процес опредметнення людської діяльності здебільшого обертається для людини відчуженням. Це передусім має місце за незрілої форми суспільної організації, де праця спрямована на задоволення переважно біологічних потреб людини, а тому стає чужою людині.

Відчуження здійснюється в перетворенні самої праці, її продуктів на чинники, які панують над людиною. Тоді відносини між людьми виявляються у формі «відносин між речами», людина функціонує лише тією мірою, якої «потребують» створені нею речі. Чим більше робітник виробляє товарів, тим залежнішим він стає від них, тим біднішим, дешевшим товаром стає. Від зростання вартості світу речей зростає знецінення людського світу . Тут на перший план ставиться уречевлена форма людської діяльності, а людина прирівнюється до знарядь праці. Заробітна плата працівника дорівнює утриманню справним будь-якого робочого інструмента.

Вплив відчуження поширюється і на робітника, і на капіталіста, який стає уособленням лише однієї функції – власника капіталу, виступає лише персоніфікованим капіталом, носієм капіталу.

Це відбувається в тому суспільстві, у якому над людиною панують стихійні сили, котрі не контролюються людиною. Зростаючий контроль людини над природою не тільки не зменшує, а навіть збільшує владу відчуження. Щоб його подолати, потрібно взяти під контроль саме суспільство. Та на перешкоді цьому стоїть приватна власність на знаряддя та засоби виробництва, опір власників, які не хочуть добровільно їх віддати. Тому Маркс і Енгельс ставлять собі за мету створити таку теорію, яка б вказала шляхи та засоби подолання приватної власності і цим самим сприяла подоланню відчуження, яке може зникнути лише на шляху перетворення праці на необхідність і потребу.

У концепції відчуження критична спрямованість теорії пов’язана з практикою. Від дослідження відчуженої праці Маркс іде до необхідності перетворення умов відчуженої праці, а далі – до визначення комуністичної свідомості як свідомості, пов’язаної з необхідністю практичної дії, оскільки матеріальна сила має бути спростована лише матеріальною силою.

На думку марксистів, таким засобом може бути соціалістична революція, яка має стати необхідним стрибком із царства необхідності в царство свободи. Рушійною силою цієї революції може стати пролетаріат і його союзники.

Перемога соціалістичної революції зумовлює встановлення першої фази комуністичної суспільно-економічної формації. Ліквідовуючи панування приватно капіталістичної власності, комунізм закладає основу для повернення людині людського. Водночас сам комунізм не є метою розвитку, оскільки він є не самоціллю, а засіб підготовки суспільства гуманізму як вільної асоціації вільних індивідів.

За Марксом, перша фаза комунізму скасовує приватну власність (перетворює в загальнонародну), але не скасовує відчуженої праці. Тут усі перетворюються на робітників, заперечується особистість людини. Це суспільство базується на бідності, зрівнялівці, задовольняє потреби людини мінімально.

Людина лише тоді може стати творцем історії, коли переборе відчуження, коли скасується приватна власність на засадах збереження й розвитку всього багатства культури. Такий комунізм рівноцінний завершеному гуманізму, бо він є справжнім вирішенням суперечності між людиною і природою, людиною і людиною, між існуванням та сутністю, між уречевленням і самоствердженням, між волею і необхідністю, між індивідом і суспільством.

Отже, соціалізм, покликаний докорінно змінити характер і структуру суспільних відносин, притаманних капіталізму, повинен насамперед зруйнувати, зняти всі його субстанційні зв’язки, принципи. Наріжним каменем своєї революційної теорії класики марксизму вважали знищення буржуазної приватної власності та заміни її на суспільну. Реалізація його у практиці суспільного життя підірвала б основу буржуазного ладу, підґрунтя функціонування всіх його принципів.

Цікавий підхід до розуміння сутності соціалізму висвітлений у праці П. К. Ситника «Аналіз вихідних принципів соціально-політичного вчення марксизму: уроки історії (у пошуках сенсу людського життя та суспільного ідеалу)». Він характеризує соціалізм, виходячи з розгляду його принципів: принципу знищення приватної власності та заміни її на суспільну, принципу планомірного розвитку суспільного виробництва, принципу дійсного колективізму, принципу соціальної справедливості, принципу пріоритету духовних потреб та моральності і принципу цілісності особи, який приводить до радикального перегляду характеру праці. Розглянемо коротко ці основні принципи, що пронизують сутність ідеї соціалістичного будівництва.

Суспільна власність покликана бути фундаментом, на якому мала піднестися велична споруда комуністичної суспільно-економічної формації. У своєму розвитку суспільна власність проходить два етапи. На першому вона існує опосередковано: виробники володіють засобами виробництва через належну їм державну владу. Згодом, у міру оволодіння трудящими наукою управління, поєднання виробника із засобами виробництва стає безпосереднім: кожен трудовий колектив здійснює повний контроль за всім процесом виробництва і розподілу. Кожен трудівник є господарем не лише підприємства, на якому працює, а й усього багатства країни. Завдяки спільній власності, загальній зацікавленості у результатах виробничої діяльності всього суспільства анархія всередині суспільного виробництва замінюється свідомою організацією.

Мотив планомірного розвитку суспільного виробництва відіграє в теорії соціалізму визначальну роль. Йдеться не лише про відносно вузьку сферу управління промисловими процесами. Таке планування вдалося здійснити і всередині капіталістичних виробничих відносин. Сучасні розвинені країни досягли у цьому значних результатів. Маркс і Енгельс вбачали в суспільному виробництві не лише технологічний процес, а передусім процес виробництва самої людини як суспільної істоти. Це дуже важливий момент. Адже можна досконало налагодити технологію, за допомогою новітніх технічних засобів знайти найоптимальніший режим роботи різних ланок виробництва, найдоцільніше поєднати його компоненти і все це спрямувати проти самого виробника, перетворивши його на «гвинтик» виробництва, механічного виконавця, позбавленого власного «я», тобто власної волі, розуму, інтересів, смаків тощо. Технологія і система управління встановлюють обсяг, режим, ритм, спрямованість, характер роботи; торговельна індустрія, реклама визначають асортимент, якість, спосіб споживання благ; засоби масової інформації, індустрія розваг нав’язують «матриці» заповнення дозвілля і тому подібне.

Дослідник пише, що в деяких розвинених країнах приватні фірми намагаються нині втручатися навіть в інтимну сферу життя людини, в її сімейно-шлюбні стосунки, родинні зв’язки. Так, багато японських фірм беруть на себе турботу про організацію весіль, інших сімейних обрядів та свят своїх робітників і службовців, визначають і спрямовують їхній відпочинок, розваги тощо. Під слушним приводом турботи про трудящих відбувається повне підпорядкування їхньої життєдіяльності інтересам фірм, нівелювання особистості. Людина перетворюється на того ж раба, тільки ситого й задоволеного своїм становищем. Вона не перестає бути засобом, не перетворюється в самоцінність для суспільства, навпаки, все більше втрачає самобутність. Метою, абсолютною вартістю залишається капітал, влада якого перетворюється на тотальну, всеохоплюючу. Якщо за часів Маркса робітник належав собі хоча б тоді, коли він, образно кажучи, виходив за ворота фабрики, то сьогодні він не належить собі практично ніколи. Кожний його крок, вчинок прогнозується і відповідним чином спрямовується. Анархія, стихійність виробництва перетворюються у свою протилежність: надзвичайно жорстку систему «правил гри» і контролю. Рух капіталу підпорядковує собі весь процес суспільного життя. Відповідним чином трансформуються політика, право, мораль, форми суспільної свідомості. Зрештою все це спрямовується на носія суспільних відносин – індивіда. Існує безліч каналів впливу, через які йому диктуються норми поведінки, параметри способу життя.

Задум творців соціалістичної теорії без сумнівів був протилежним: розумно обґрунтоване суспільною доцільністю регулювання виробничих процесів мало забезпечити підпорядкування цих виробничих процесів вільному розвитку особистості. Убезпечуючи себе від економічних потрясінь, негараздів, пут економічної необхідності, людина могла б спрямовувати свою енергію на самовдосконалення, творчу діяльність, гармонізацію своїх зв’язків з навколишнім середовищем і передусім – з іншими індивідами. Планомірний розвиток економіки підриває основи жорстокої конкурентної боротьби товаровиробників, позбавляє її сенсу і унеможливлює. Індивіди на власному досвіді переконуються, що спільні зусилля збільшують пожиток кожного і всіх разом, тоді як боротьба з конкурентами дає досить сумнівні переваги небагатьом. Оскільки більшість у процесі конкурентної боротьби залишається у програші, то рано чи пізно вона відніме надбання тих, кому поталанило раніше. Зрештою в суспільстві, де відбувається безперервна війна проти всіх, ніхто не почувається впевнено: над трудящими постійно висить загроза втрати робочого місця, посилення гніту, зменшення винагороди; над власниками – банкрутство розорення, безжалісне розчавлення конкурентами. Виникає парадоксальна ситуація: жоден індивід не може існувати поза зв’язком з іншими, і водночас вони є для нього ворогами, які здатні позбавити його добробуту, соціальних привілеїв, засобів існування і навіть життя. Для буржуа цінними є не самі собою продуковані споживчі вартості і тим більше не сутнісні сили людини, які набувають свого розвитку у процесі цього продукування, але те, який зиск він може отримати від такого продукування. Вилучити, отримати, привласнити – це, власне, і весь спектр його устремлінь та бажань. І, звісно, до самозабуття, до самозречення будь-якими засобами, не зупиняючись ні перед чим – відстоювати та захищати цей і такий свій статус, цей і такий свій соціальний чин і положення. Капіталісту, за великим рахунком, абсолютно байдужою є суто людська потреба знати, що і як продукується, адже ж самим своїм статусом він є виключеним з процесу праці – того єдиного способу, яким людина лише і може бути як людина. Для нього самомета – гроші. Гроші, за які він купує пролетаря. Може скластися ілюзія, що нереалізація капіталістом себе, своєї самості у сфері продукування компенсується у сфері споживання. Але власне зміст споживання тут зредукований переважно до володіння предметними формами культури, що вони акумулювали в собі чужі здібності, здатності, розум, творчість тощо і потреба буржуа постає тут лише як володіння, тобто як суто зовнішня форма зв’язку, зовнішнє споживання.

Покласти край цьому може лише перехід до такої організації суспільства, де пануватимуть відносини справжнього колективізму, а людина дивитиметься на іншу людину як на свого товариша, спільника у боротьбі за виживання і розквіт, а не як на ворога. Допомогти іншому, кожному, щоб вони разом допомогли мені задовольняти мої потреби. Більше того, мої власні інтереси і потреби формуються у цій спільній діяльності. Своєю працею, здібностями, досвідом навколишні люди формують мене як особистість, визначають мою вартісність. Така взаємодія індивідів називається колективізмом.

Принцип колективізму або асоціації виробників – фундаментальний принцип соціалізму. Соціалізм – такий суспільний лад, який повинен забезпечити людині найбільш дієвий засіб її повноцінного існування – всебічну підтримку всіх інших співгромадян. Виявляється цікава залежність: чим більше людина працює на благо інших, тим більшою мірою вона самореалізується, більше одержує від суспільства. Чим вагоміші заслуги індивіда перед співгромадянами, тим більша йому слава, шана і винагорода. Захоплене силоміць, хитрощами, підступністю, іншими засобами не принесе власнику щастя; придбане самовідданою працею, жертовністю задля інших людей – назавжди залишається нетлінним надбанням особистості та всього людського загалу. Колективізм – це не якась настанова чи зовнішня оболонка соціальності, під яку штучно підганяють індивідів. Віддамо належне марксизмові – він обґрунтував сутність колективізму як субстанційного відношення, глибинної основи людського буття. Поза ним неможлива цілеспрямована діяльність, а отже, людська історія взагалі. Практика і за змістом, і за формою є колективним явищем. Навіть тоді, коли індивіди ведуть між собою жорстоку боротьбу, вони свідомо чи мимоволі вступають у певні асоціативні зв’язки: утворюють класи, клани, корпорації, групи, осередки, трудові колективи.

У класово антагоністичному суспільстві колективізм набуває потворних форм, але не зникає з людського життя остаточно. Такі невід’ємні складові людської діяльності, як знаряддя праці, засоби комунікації, загальні форми свідомості та раціонального цілепокладання можливі лише як наслідок колективних зусиль. І тому справа не лише в суб’єктивних симпатіях чи антипатіях людей одне до одного, їхніх почуттях поваги, любові, братерства до ближнього. Це, безумовно, важливий момент, але вихідним є об’єктивна потреба єднання людських зусиль. Слід тільки чітко розрізняти, коли принесена індивідом жертва йде на користь цілого, усього роду, а коли на користь окремих елементів цього цілого, які свої власні інтереси видають за інтересі всього роду. Одна річ – справжній колективізм, за якого всі члени спільноти служать цілому, отже, кожному зокрема, і зовсім інша – уявний, Коли одні приносять жертву заради інших. Якщо кожен член колективу працює на всіх інших, то всі інші такою ж мірою працюють на кожного зокрема. Це і є найважливіша передумова повноцінного розвитку особистості. Від колективу людина повинна одержувати те, що вона заслужила. Якщо індивід сильніший, розумніший, уміліший, спритніший за інших, і ці його якості приносять вигоду колективу, то він може розраховувати на відповідну до його внеску винагороду. Але негативним є момент регламентації та визначеності такої доцільності. І тут має вступати в дію принцип соціальної справедливості – ще один фундаментальний принцип соціалізму (який, як і інші тут названі, ніколи на жаль не здійснювався на практиці).

Якщо принципи суспільної власності на засоби виробництва, плановості й колективізму виступають межею між класово-антагоністичним суспільством і комуністичною суспільно-економічною формацією загалом, то принцип соціальної справедливості специфікує соціалізм як особливу фазу цієї формації. Він одночасно розкриває докорінну відмінність нового типу суспільного устрою від попередніх і показує історичну обмеженість соціалізму порівняно з комунізмом.

Досягнення соціальної справедливості – основне завдання соціалізму. Його розв’язання означало б зникнення всіх форм експлуатації людини людиною, адекватну винагороду суспільством зусиль особи: на що здатний – те і одержиш. Ніхто не має права відібрати твоє, недодати заслужене. Однак і більше належного не одержиш. А тому, якщо ти слабший за інших або маєш багато утриманців – будеш бідувати порівняно з тими, хто спроможний більше заробити або утримує менше членів сім’ї. Справедливість, таким чином, зовсім не означає рівність. Звісно, за соціалізму відмінність між ними торкається лише сфери матеріальної винагороди за особисту працю. В усіх інших випадках справедливість і рівність тотожні: всі громадяни рівні перед законом, мають однакові можливості користуватися медичним обслуговуванням, бібліотеками, музеями, парками, дитячими садочками, одержувати освіту, брати участь у суспільно-політичному житті тощо.

У міру прогресивного поступу соціалізму, накопичення необхідних матеріальних ресурсів принцип соціальної справедливості повинен був зрештою поступитися місцем рівності в розподілі матеріальних благ: кожен член суспільства мав одержати можливість повсякчасно задовольняти всі свої розумні потреби. Це означало б вихід до верхньої межі соціалізму, початок другої фази комуністичної формації, коли відмінність у діяльності, праці, не призводить до нерівності.

Для задоволення всіх розумних потреб людини, крім створення матеріальних передумов у суспільстві, не менше значення має формування самих цих потреб, обмеження їх розумними межами. Якщо цього не зробити, ніякий матеріально-технічний прогрес, надпотужний розвиток продуктивних сил не наблизять суспільство до вирішення даної проблеми. Доки в суспільстві панує дух гендлярства і наживи – усі намагання задовольнити матеріальні потреби його членів будуть марними, оскільки ці потреби зростатимуть до нескінченності.

Для обмеження споживання матеріальних благ розумною нормою необхідно, щоб ці блага перестали бути засобом самоствердження людини в суспільстві, мірилом її суспільної вартості, засобом панування над іншими людьми, виразом привілейованості.

За соціалізму чесноти й суспільна вага особистості повинні вимірюватися не її матеріальним достатком, не розмірами нагромаджених багатств, вартістю придбаних речей, а, здатністю творити матеріальні й духовні цінності, її високими моральними якостями, доброчесністю тощо. Але суспільство має досягти певної сутнісної межі у своєму розвитку, щоб цей принцип був повністю реалізований.

Пріоритет духовних потреб і моральних чеснот у життєдіяльності суспільства – важливий принцип соціалізму, покликаний ліквідувати грубу залежність людини від створених нею речей. Слід чітко розмежовувати природну необхідність людини здобувати матеріальні засоби існування та історично зумовлену особливостями суспільного устрою рабську залежність від влади речей. Перша є неодмінною умовою життєдіяльності людини, друга – наслідком спотворених суспільних стосунків. Першої неможливо уникнути, її потрібно постійно задовольняти, друга має бути ліквідована у високоцивілізованому суспільстві остаточно, оскільки вона деформує людську особистість. Влада речей робить нещасними як бідних, так і багатих. Бідні потрапляють у залежність від власників багатства, зазнають утисків і приниження. Багаті, з одного боку, стають об’єктом заздрощів і ненависті обділених і знедолених, а з іншого – заручниками жорстоких законів конкурентної боротьби, законів руху капіталу. У кінцевому підсумку всі члени суспільства зосереджують максимум своїх зусиль на боротьбі за виживання, переслідують вузько прагматичні інтереси, деформуючи, збіднюючи свою особистість, позбавляючи її можливості вільно виявляти природні здібності, всебічно гармонійно розвиватися. Людина не може вільно вибирати ту форму діяльності, яка їй до вподоби, приділити достатньо уваги своєму духовному розвитку, моральному та фізичному самовдосконаленню. Уся її енергія спрямована на те, аби вклинитися в незалежний від її волі механізм суспільного життя, зайняти там певну нішу і закріпитися в ній. Із соціалізмом пов’язувалися надії на докорінну зміну становища. Суспільне життя повинно було підпорядковуватися розумній волі людини. А вся система суспільних відносин мала будуватися таким чином, щоб забезпечити зрештою безмежний простір для людської творчості, всебічного розвитку особи. В уяві марксистів соціалізм створює економічні, політичні та духовні засади для вільного розвитку особистості. Свобода з проголошеного капіталізмом формального права перетворюється на конкретну реальність, спосіб життя всіх громадян. Надломленість, розірваність, ущербність деформованого капіталізмом людського існування поступається місцем цілісній, повноцінній життєдіяльності особи. Це принцип соціалізму, який відображає його глибинну суть, стратегічну кінцеву мету. Досягнення її свідчить про виконання соціалізмом своєї історичної місії, перехід до вищої фази комуністичної суспільно-економічної формації.

Субстанційною умовою соціалістичних перетворень та повноцінного функціонування наведених принципів основоположники марксизму вважали радикальну зміну характеру праці. В умовах капіталізму відбувається відділення праці мертвої, нагромадженої, згаслої в своїх власних об’єктивованих результатах від праці живої та підпорядкування останньої першій. Наступним кроком є жорстка фіксація такого відділення умов праці від самої праці (соціальна, юридична, політична). До життя покликається соціальна форма буття праці, яка опосередкована стійким, постійно поглиблюваним та поширюваним обміном, форма, що є першим діалектичним запереченням в поступальному ритмі розвитку всіх параметрів праці, і головне є – заперечення безпосередньо – суспільного характеру праці. В подібних умовах з’єднання живої праці зі своїми предметними, матеріальними передумовами по необхідності може здійснюватись лише у випадку перетворення самої живої праці, а, отже, і носія її – людини праці, у товар. А у такій своїй якості жива праця може бути включеною в процес виробництва виключно в якості сили, повністю відчуженої від особистості її носія. У цих умовах жива праця є вже продуктивною силою не самого працівника, а виключно – того суспільного відношення, яким являється капітал. Задовго до Маркса було добре відомо, що праця – єдиний засіб перетворення природних речей у багатство народів. Більше того, лише вона здатна породити соціальну форму життя, тобто саму людину.

Маркс і Енгельс розробили досить струнку теорію генези людини з тваринного світу в процесі праці, показали, що вся історія людства залежить передусім від розвитку продуктивних сил і форми їхньої реалізації – виробничих відносин. А деформація трудових відносин у будь-які періоди світової історії призводила до важких пороків суспільного життя. В «Економічно-філософських рукописах 1844 року» молодий Маркс здійснив дослідження феномену так званого відчуження праці. Він довів, що в буржуазному суспільстві приватна власність неминуче спотворює сутність праці, наслідком чого є деформація всіх суспільних стосунків і самої природи людини. Капіталіст привласнює вироблені робітником продукти і розпоряджається ними на власний розсуд. Робітник не впливає на подальшу долю створеного ним товару, часто йому навіть не відоме його призначення. Виробникові встановлюється програма його дій, регламент праці та винагорода за неї. Його завдання – не відступити, не порушити, виконати роботу якомога якісніше і швидше. Праця перетворюється на щось зовсім абстрактне, позбавлене внутрішньої доцільності: м’язові й розумові зусилля, що вимірюються кількістю грошей. Така праця не приносить задоволення сама по собі. Вона лише є засобом заробітку, на який згодом можна придбати певні блага. Відчуження результатів праці спричиняє, таким чином, відчуження самого процесу праці. Цей останній – неминуче зло для працівника, повинність, яку неможливо уникнути, оскільки вона – єдине джерело існування.

Соціалізм, знищуючи приватну власність на засоби виробництва, знищує основи відчуження праці, а встановлюючи суспільну власність, ліквідує й саме відчуження. Усе створене виробником належать йому, оскільки він є господарем засобів виробництва. А тому виробник безпосередньо зацікавлений у зростанні суспільної вартості своєї праці, несе повну відповідальність за результати й наслідки своєї діяльності перед кожним співвітчизником, як і кожен співвітчизник перед ним.

Людина працює на себе, і як вона зуміє організувати свою працю, такою буде її винагорода. Чим більше вкладено зусиль, винахідливості, кмітливості, тим легше й цікавіше працювати, тим вагоміший результат, тим краще життя. Праця перестає бути лише засобом існування людини, перетворюється на мірило соціальної вартості людини, спосіб її самоствердження в суспільстві, стає джерелом насолоди, оскільки наповнює людське життя творчим змістом, розвиває відчуття причетності до загальної справи, господаря власної долі. Зміна характеру праці за соціалізму зумовлює особливості її суспільного статусу.

Сутність соціалізму і комунізму є не «вдосконалення», не «розвиток» виробничих відносин, а їх планомірне, свідоме і повне усунення. На перший погляд таке твердження має парадоксальний вигляд. Але по суті справи тут немає ніякого парадоксу, справа полягає саме у такому вирішенні. На доказ цієї тези наведемо наступний приклад. Як відомо, виробничі відносини в широкому аспекті це відносини людей з приводу виробничого процесу. Наприклад, два підприємства поставляють одне іншому деталі для виробництва продукції. З приводу цього виникають виробничі відносини, відчужені до певної міри в умовах відчуженої праці. Чим більше таких підприємств, тим ширший аспект подібних виробничих відносин. Щоб усунути ці відчужені відносини соціалізм планово, централізовано будує модель постачання деталей з одного підприємства до іншого. Таким чином ці відношення зникають. Сучасний капіталізм формує спеціальні приватні фірми по вирішенню подібних питань і цим робить цей процес ще більше відчуженим і неконтрольованим. Отже, реального руху в сторону усунення виробничих відносин не спостерігається, а в реальних умовах виробництва вони, навпаки, нагнітаються, створюються різні штучні перепони, що взагалі виснажує виробництво, а зміна форм відчуження не вирішує, а лише приховує проблему.

З комунізму починається історія само творення людини, продовжується в суспільстві гуманізму, де домінують не виробничі, а справжні людські відносини, де ідеалу служіння власності протистоїть ідеал вільної людини. Комунізм розглядається не як мета, а як засіб ліквідації тотального відчуження і повернення людини до самої себе.

Проте подальша суспільна практика показала, що цього недостатньо. До того ж, якби в соціалістичних перетвореннях користувалися положеннями марксизму без всяких його перекручень, то й результати могли б бути іншими. Це стосується насамперед того, що в «Маніфесті Комуністичної партії» у межах соціалістичних перетворень пролетаріат не скасовує приватну власність (як це мало місце в соціалістичних країнах), а діалектично заперечує її.

Були й інші причини об’єктивного і суб’єктивного характеру. Тому в світлі розвитку подій XX ст. виникає низка питань: чи зберігає сучасний робітничий клас риси того пролетаріату, про який писали класики марксизму, чи необхідна нині соціалістична революція із застосуванням класового насильства, чи є підстави зараз говорити про «світовий революційний рух», що донедавна вважалося аксіомою?

Тому в нашій країні після скасування приватної власності виникла не загальнонародна, а загальнодержавна (практично нічия) власність. Це й призвело до небажаних деформацій.

Важливе місце в розвитку філософії марксизму відіграли й економічні твори Маркса, в яких були сформульовані основні положення діалектичного матеріалізму. З появою «Капіталу» матеріалістичне розуміння історії стало науковим фактом. У ньому він розробив і діалектичний метод. На відміну від Гегеля, Маркс розумів діалектику як логіку явищ і процесів, які існують об’єктивно. На його думку, ідеї такі ж тимчасові, як і об’єкти, які вони відображають. Він виділяє об’єктивну діалектику. Показує, що суб’єктивна діалектика може виступати як логіка і гносеологія. Це зумовлюється тим, що об’єктивна реальність і духовний світ підпорядковані одним і тим самим законам розвитку.

Філософія марксизму встановила тісний зв’язок із природознавством. Маркс і Енгельс вважали, що їх філософія розвивається і вдосконалюється на основі природничо-наукових знань і відкриттів. Тому Енгельс підкреслював, що з кожним серйозним відкриттям у науці матеріалізм має приймати нову форму. Необхідність тісного союзу філософів і природодослідників підкреслювалася свого часу й В. Леніним.

Утверджуючи науковий статус марксистської філософії, її автори проклали шлях до пізнання загальних законів розвитку природи, суспільства і мислення. Вони вважали, що створили завершено-незавершену філософську систему, тобто таку, яка на кожному етапі розвитку є нібито завершеною, але вбирає в себе все нові й нові знання, створили систему, якій чужі будь-який догматизм. Завдяки тісному зв’язку з практикою і природознавством ця система мала бути постійно творчою.

Уже в процесі свого виникнення марксизм оволодів мільйонами в різних країнах світу. Були ті, хто прагнув його застосувати чи розвивати. Серед них й учні К. Маркса і Ф. Енгельса – Й. Діцген та П. Лафарг, у працях яких, щоправда, допущено чимало помилок.

Багато уваги пропаганді марксизму приділяв теоретик німецької соціал-демократії К. Каутський. Хоч загалом він і погоджувався з основними положеннями марксизму, проте рішуче виступав проти ідей революційного насильства, віддаючи перевагу мирним методам боротьби за соціалізм. Він вважав, що теорію соціалізму можна поєднувати не лише з діалектичним матеріалізмом, а й іншими філософськими вченнями.

Е. Бернштейн наполягав на неможливості «позитивного» формулювання соціалістичного вчення Маркса, оскільки воно, на його думку, не є звичайною наукою. Він відносив ідею соціалізму до «регулятивних» і тому писав, що соціалізм не можна вважати якимось реальним суспільним ладом. Сама ж ідея соціалізму виступала для нього лише морально-етичним ідеалом. Багато уваги аналізу марксистської філософії приділяли М. Бердяєв і угорський марксист Д. Лукач. Та найбільшу увагу вони акцентували на його екзистенційно-гуманістичних аспектах.

Марксистська філософія привернула до себе увагу й таких сучасних філософів, як Е. Фромм, Г. Маркузе та ін. Перший вважав, що вона зазнала найбільших спотворень серед усіх філософських шкіл сучасності. Та найбільше це стосується матеріалістичної позиції К. Маркса. Вона в більшості тлумачиться так нібито головним мотивом людської діяльності К. Маркс вважав прагнення людини до матеріальної вигоди, що начебто К. Маркс не виявляв свого інтересу до індивіда, не розумів духовних потреб людини. Насправді ж, вважає Е. Фромм, мета К. Маркса полягала в духовній емансипації людини, звільненні її від економічної залежності, відновленні її особистісної цілісності, яка могла б перебувати в єдності з природою та іншими людьми. Загалом же, на думку Е. Фромма, філософія марксизму – це духовний екзистенціалізм.

На початку 50-х років група хорватських філософів, яка згуртувалася навколо журналу «Праксіс», проголосила філософію марксизму ненауковою. Ними не визнавалася й діалектика природи, активно-творча функція свідомості, визначальна роль матеріального базису суспільства щодо духовних явищ. Існувала суперечність між детермінізмом і свободою.

Менше уваги зарубіжні філософи приділяли питанням перетворення в дійсність гуманістичного суспільного ідеалу – комунізму. «Позитивістські» деформації марксівського гуманізму вони пов’язують не лише з іменем Ф. Енгельса, а й з іменами радянських комуністів, які, за словами Е. Фромма, привласнили собі марксистську теорію і спробували переконати світ у тому, що лише вони у своїй теорії та практиці є послідовниками Маркса, хоча насправді все якраз навпаки.

Висновки

Філософська думка доби Просвітництва зміщує акцент із класичної суб’єкт – об’єктної світоглядної структури на суб’єкт – суб’єктні відносини, закладаючи підґрунтя парадигми полісуб’єкта, що згодом зумовить становлення політичного й соціологічного дискурсів.

Німецька класична філософія постала як особливий, вищий етап у розвитку європейської філософії, як концентрація проблем, ідей та надбань класичного типу мислення. Вона збагатила науку цілою низкою плідних ідей, що були розроблені з надзвичайною глибиною, розмахом і майстерністю.

Німецька класична філософія була останньою формою класичної європейської філософії; після неї розпочався розвиток некласичної філософії. Тобто німецька класична філософія сконцентрувала і водночас вичерпала інтелектуальний потенціал філософської думки класичного типу. Зрештою саме тому її виділяють в окремий і особливий етап розвитку новоєвропейської філософії.

Усі представники німецької класики ставилися до філософії як до науки, спеціальної системи, методів, ідей, категорій. У класичній німецькій філософії розроблено цілісну концепцію діалектики як методу пізнання природної, соціально-історичної і правової дійсності. Переосмислено проблему взаємодії суб’єкта й об’єкта, обґрунтовано діалектичний метод пізнання і перетворення дійсності. Розкрито роль філософії у розробці проблем правових ідеалів, здійснено спробу осмислити життєдіяльність людини в суспільстві.

 

Перегляди:18
Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Інші видання:
"Народні казки про тварин". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Велика розмальовка до "Український народних казок про тварин"     Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Василь ТИМКІВ, Олена ПОДРУЧНА "Словник музичних термінів"     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”