Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Просто читайте
Натискайте
"Читальня-Книжкова полиця"
і просто скачуйте книги
у форматах
Pdf або Doc
Читайте і насолоджуйтесь)
baner-korekta-2019
ХХ Міжнародний промисловий форум. 16-19 листопада (МВЦ на “Лівобережній”)
Ігор Вітик – Україна у вирі боротьби за незалежність (історична публіцистика)
Василь Тимків – Тонкі аспекти державного управління
Роман МАТУЗКО – Московська імперія vs Українська держава
Василь ШВИДКИЙ – погляд в історію
Олексій Карпенко – графіка: історична тематика

ЗМІСТ

 

  1. Українські військові формування за доби Центральної Ради (березень 1917 – квітень 1918 pp.)
  2. Збройні сили Гетьманату (Українська Держава, 29 квітня – 14 грудня 1918 р.)
  3. Військові формування Директорії
  4. Українська Галицька Армія
  5. Об’єднання українських армій і кінець визвольних змагань (липень 1919–1921 pp.)
  6. Українські військово-морські сили доби Української Народної

Республіки (1917–1920 pp.)

Висновки

 

Рекомендована література

Бойко О. Формування території української незалежної держави в діяльності Української Центральної Ради (1917–1918 рр.). – К.: Ін-т історії України НАН України, 2007. – 63 с.; Верстюк В.Ф., Пиріг Р.Я. М.С. Грушевський: Коротка хроніка життя та діяльності. – К.: Либідь, 1996. – 144 с.; Верстюк В.Ф. Українська Центральна Рада: Навч. посіб. – К.: Заповіт, 1997. – 344 с.; Верстюк В.Ф., Осташко Т.С. Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник. – К., 1998. – 254 с.; Верстюк В.Ф. Махновщина: Селянський повстанський рух на Україні (1918–1921). – К.: Наук. думка, 1991. – 368 с.; Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки 1918–1920: Документи і матеріали. У 2 т. / Ред. кол.: В. Верстюк (відп. ред.) та ін.; Упорядн.: В. Верстюк (керівник) та ін. – Т. 1. – К.: Вид-во Олени Теліги, 2006. – 688 с.; Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки 1918–1920: Документи і матеріали. У 2 т. / Ред. кол.: В. Верстюк (відп. ред.) та ін.; Упорядн.: В. Верстюк (керівник) та ін. – Т. 2. – К.: Вид-во Олени Теліги, 2006. – 744 с.; Золотарев А. Із історії Української Центральної Ради. – X., 1922.; Корольов Г. Український федералізм в історичному дискурсі (XIX – початок XX століття). – К.: Інститут історії України НАН України, 2010. – 150 с.; Кудлай О.Б. Створення та діяльність народного міністерства міжнародних справ Української Народної Республіки (червень 1917 – квітень 1918 pp.) / НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України, 2008. – 116 с.; Лупандін О.І. Українсько-російські мирні переговори 1918 р. / АН України. Інститут історії України. – К., 1994. – 42 с.; Пиріг Р.Я. Гетьманат Павла Скоропадського: між Німеччиною і Росією / НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України, 2008. – 209 с.; Пиріг Р.Я. Українська гетьманська держава 1918 року. Історичні нариси / НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України, 2011. – 336 с.; Реєнт О.П. Павло Скоропадський / Сер. «Особистість і доба». – К.: Альтернативи, 2003. – 304 с.; Реєнт О.П. Українська революція і робітництво: Соціально-політичні та економічні зміни 1917–1920 рр. – К.: Ін-т історії України НАН України, 1996. – 265 с.; Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника: Наукове видання. – К.: Темпора, 2009. – 426 с: іл.; Терещенко Ю., Осташко Т. Український патріот із династії Габсбургів: Науково-документальне видання. Видання друге, доповнене. – К.: Темпора, 2011. – 408 с.: іл.; Тимченко Р.В. Відносини Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки (листопад 1918 – квітень 1920 pp.). – К.: Інститут історії України, 2013. – 347 с.

 

  1. Українські військові формування за доби Центральної Ради (березень 1917 – квітень 1918 pp.)

В історії України, доба Центральної Ради посідає особливе місце, бо якраз вона є першою спробою започаткування і становлення української держави та її збройних сил. Жоден такий порівняно короткий відрізок часу не увібрав у себе стільки доленосних подій. Саме в цей час знаходять своє втілення давні прагнення українського народу до створення незалежної, суверенної держави. Всі попередні етапи національного відродження, зокрема, події кінця XIX – початку XX ст., коли в Україні почала зароджуватися новітня політична думка, готували підґрунтя для чергової спроби створити свою державу.

Наприкінці лютого в Петрограді почалися революційні виступи. Сутички робітників і військовими частинами, які їх підтримували, з одного боку, та урядових військ, поліцією й жандармерією з іншого, тривали п’ять днів і закінчилися перемогою революційних військ. Лейб-гвардійські полки – Волинський, Семенівський, Єгерський та Ізмайлівський, що традиційно складалися з українців, були вислані для ліквідації повстання, перейшли на бік революційних частин та прискорили перемогу революції. Царя найближче його оточення переконало зректися престолу. До влади прийшов Тимчасовий Уряд. Але і його подальша діяльність була спрямована здебільшого на збереження унітарної Російської держави. Найтрагічнішим було те, що український національний провід настільки звик до цього стану, що не бачив у тому нічого небезпечного. Пригноблена і позбавлена впродовж століть державності українська нація знаходилась наче у комі, з якої її міг вивести якийсь сильний поштовх.

Цим поштовхом стала Перша світова війна, яка розгорілася безпосередньо на українських землях і стала причиною величезних людських та матеріальних втрат, що зазнала Україна, захищаючи імперські інтереси.

Територією України пролягав найбільший фронт російської армії – Південно-Західний. Він простягався на 615 км від річки Прип’яті до румунського містечка Кимполунгу. У 1916 р. був створений ще Румунський фронт, частина якого також проходила по Україні.

Російське Військове міністерство дотримувалося екстериторіального принципу комплектування військових угруповань. Далеко за межами України утворювалися цілком українські за своїм національним складом полки, у той час як в Україні дислокувалися російські.

Але на початку 1917 р. із 6798 тис. військовиків діючої російської армії і 2260 тис, що перебували в запасних частинах, українці становили понад 3,5 млн. Отже, російська армія майже на 40% складалася з українців. Були такі частини, в яких переважна більшість складала саме українці. Так, лейб-гвардії Волинський полк складався з 80% українців, був, за словами В. Кедровського, “революційним авторитетом у Петербурзі”. Українським за своїм складом був і 194-й піхотний полк у Москві. Серед особового складу 20-го гренадерського Базарджинського полку українцями були 943 солдата та 25 офіцерів, у тому числі й командир полку – полковник Федосюк, який пізніше всебічно сприяв організації при полку Української громади, бібліотеки та виділення полкових коштів на агітаційно-пропагандистські потреби громади. Тисячі українців зосереджувалися у частинах, розташованих по всій Росії, а також на Кавказі, у Фінляндії та Китаї. У російській армії було три полки, які мали традиційно український склад: уже згаданий Волинський, Гренадерський та Ізмайлівський.

До війни був сформований в Україні 10-й армійський корпус, який комплектувався переважно з українців.

4 березня 1917 р. за ініціативи Товариства Українських Поступовців (ТУП) була заснована у Києві Центральну Раду як національно-культурний й політичний осередок на чолі з професором М. Грушевським. Її популярність почала швидкими темпам зростати в широких українських масах, що відносилися до неї з високим довір’ям, вважаючи її своїм провідним органом.

Падіння царського режиму і наступні демократичні ініціативи Тимчасового уряду викликали в українських вояків прагнення до організації на національному підґрунті. По всіх кутках російської держави, де стояли в більшій чи меншій мірі сформовані з українців військові частини, в тилу й на фронті, в Україні, в Сибіру й на Кавказі, почали організовуватися українські військові комітети, громади, клуби, а пізніше й окремі українські частини. Український військовий  рух на початку виявив себе здебільшого стихійно. Військові гасла в численних постановах і резолюціях ставили вимоги, щоб усі військові частини, які стояли в Україні, формувалися виключно з українців, а українські частини з поза української території негайно перевести в Україну. Масові агітаційно-пропагандистські заходи (віча, маніфестації, демонстрації, мітинги, з’їзди та збори), що відбувалися по різних місцях на фронті та в тилу, сприяли пробудженню національної свідомості солдатів-українців.

Але російська, так звана, революційна демократія, і вище військове командування та різноманітні загальноросійські військові організації, в яких у той час переважала ідеологія російських політичних партій “единой и неделимой” поставилися до українського руху в армії вороже.

Природно, що постійні конфлікти, непорозуміння, а іноді й відкриті образи з боку противників українського руху викликали зворотну реакцію – велику активність серед українських військових мас. Згодом, осередком українського військового руху стає Київ, де з’являються українські військові організації, що ініціюють створення перших національних збройних формувань.

На перший план виходить принцип українізації російської армії, який, перш за все, передбачав виділення із загальноросійських угруповань солдатів української національності в окремі формування. Підтримували його всі без винятку національні політичні сили. Проте кожна з них вкладала в нього свій зміст. Якщо самостійники вважали українізацію як перший крок у створенні національної армії, то більшість представників національних партій в Центральній Раді обмежувала його лише культурницькими рамками.

Український Військовий Організаційний комітет після свого створення у березні 1917 р. розпочав організаційні та агітаційно-пропагандистські заходи в справі утворення першого українського військового полку. Однак він відразу вимушений був зіткнутися із протидією вищої військової влади. До того більшість загальноросійських військових організацій зайняла відверто ворожу позицію щодо формування окремих українських військових частин. На їх думку, це було “порушенням об’єднаного революційного фронту” та неможливою річчю через технічні умови. Але слід нагадати, що в той самий час в складі російської армії вже існували національні формування – польський корпус Довбур-Мусніцького, чехословацький легіон та батальйони латиських стрільців.

У Києві проти творення українських частин найбільш виступав комісар Тимчасового уряду полковник Оберучев, який “українізацію штика” називав зрадою Росії, а українців, що бажали служити під своїм національним прапором, дезертирами, які не хочуть іти на фронт. В унісон йому під впливом лівих сил виступали і деякі українські військові організації, які також не підтримували українізацію. 30 квітня на загальних зборах комітету 653-го піхотного Перемишльського полку було ухвалено з національного питання й організації національного війська про неприпустимість виділення солдатів будь-якої національності з кадрових і діючих полків, але, з іншого боку, висловлювалося побажання формування національних збройних формувань з добровольців.

Але, незважаючи на різноманітні труднощі, національний рух серед солдатів-українців, які виявляли природне прагнення до самоорганізації в окремі формування, продовжував зростати. Ними керували здебільшого не стільки ідея, скільки першочергові практичні потреби: перебування у рідному культурно-мовному середовищі, служба на батьківщині, можливість мати тісніші контакти зі своїми родинами. Саме ці прагнення могли стати і стали у подальшому своєрідним підґрунтям утворення національних частин, формування у них почуття обов’язку перед рідною землею, увільняло їх від силою насадженої імперської ідеології “єдиної і неподільної” Росії, яку всі мають захищати.

На жаль ані УВГК, ані пізніше ГСВС, не спромоглися провести за весь час навіть приблизної реєстрації українських збройних формувань, тому стовідсотково достовірних даних про всі ті частини російської армії, які було в той час українізовано, не можна встановити. На основі опублікованих досі відомостей про український військовий рух можна дати короткий перебіг українізації деяких військових угруповань та агітаційно-пропагандистської роботи створених українських військових організацій, яка супроводжувала цей процес.

На одному із засідань Клубу ім. П. Полуботка, що відбулося у середині березня 1917 р., М. Міхновський звернувся до присутніх із промовою, у якій виклав план практичних дій Клубу щодо формування українських частин. Він, зокрема, сказав: “На самому початку доведеться нам творити Українське Військо революційним порядком, тобто ставлячи і ворогів і “друзів” перед доконаними фактами”.

Ситуація складалася так, що організація першого українського збройного формування почалася без відповідної санкції російської влади та військового командування.

Полковник М. Глинський, командир 524-ї піхотної Рязанської дружини і одночасно голова Організаційного комітету, в середині березня представив у штаб Київського військового округу проект організації полку з усіх родів зброї загальною чисельністю у 5600 багнетів. Члени комітету усвідомлювали, що командування якщо й цілком не зможе перешкодити його створенню, то спробує до мінімуму звести боєздатність частини. Тому було вирішено погодитися на будь-які можливі обмеження з боку офіційної влади, але тим самим досягнути головного – створити прецедент організації першого українського збройного формування, яке, за потреби, у подальшому можна буде поповнити. На випадок одержання відмови було вирішено сформувати полк самочинно під назвою “Перший козацький ім. гетьмана Б. Хмельницького охочекомонний полк”.

Найактивнішу участь у закладенні його основ узяли полковники М. Глинський і П. Волошин, якими з цією метою була організована відповідна взаємодія. Так, М. Глинський, як командир дружини розпочав зосереджувати в ній лише солдатів-українців. А П. Волошин тим часом надсилав до нього наряди на висилку людей з його дружини на фронт або на роботи, чим давав можливість позбутися неукраїнського контингенту. Так продовжувалося до того, доки дружина цілком стала за своїм національним складом українською. Вже наприкінці березня вона налічувала понад 3 тис. солдатів, які й стали основою майбутнього полку. Тобто були створені умови для офіційного звернення до російської військової влади з клопотанням про дозвіл на формування української частини. Водночас Клуб ім. Полуботка розгорнув серед тилових і фронтових частин армії агітаційно-пропагандистську роботу щодо вступу українців до військового формування, що формувалося у Києві.

Військове міністерство 12 квітня розглянуло клопотання Організаційного комітету. Помічник військового міністра генерал Новицький наклав на нього резолюцію, у якій вказувалося, що всі домагання українців про створення окремих частин “неможливі, так як розпилюють і без того недостатнє матеріальне постачання армії”.

З цього приводу 15 квітня представники українських організацій, серед яких були М. Грушевський, В. Винниченко, М. Міхновський та М. Глинський, взяли участь у нараді, яка відбулася у Виконавчому комітеті Ради солдатських і офіцерських депутатів Київського військового округу. Не зважаючи на доводи української сторони, було вирішено відмовити та спрямувати українців на фронт у загальному порядку. Але ввечері цього ж дня на об’єднаному засіданні Виконавчого комітету громадських і воєнних організацій начальник Київського військового округу генерал Ходорович зачитав телеграму зі Ставки, в якій йшлося про можливість формування полку, але тільки з добровольців допризовного й післяпризовного віку. Але цей крок командування не міг влаштувати українські сили. І тому були оголошені резолюції Центральної Ради та ради клубу ім. Полуботка. Перша не розділяла вимоги реорганізації армії і комплектування українських формувань із фронтових частин, вважала, що право на вирішення питання про національно-територіальний принцип комплектування частин має бути надано Військовому міністру та ВГК, але створення нових частин може вже у цей час проходити за цим принципом, а щодо “3-х тисяч солдатів, що заявили про своє бажання створити український полк”, то це бажання може бути задоволено. Резолюція ж “полуботківців” була більш радикальною. У ній, зокрема, визначалося, що з цих “3-х тисяч українців створити полк”, який послати у спеціально призначену українську дивізію, а для подальшого поповнення останньої створити запасну частину і звернутися до вищого командування “з метою планомірного і поступового проведення одноплемінності бойових одиниць”.

Але негативна реакція з боку як військової влади, так і представників “російської демократії”, стала причиною негайного застосування тактики “доконаних фактів” Клубом ім. Полуботка і Організаційним комітетом.

18 квітня 1917 р. у Києві на Сирецькому полі відбулося українське військове свято “перших квіток”, в якому взяли участь вояки-українці з різних частин київського гарнізону. Вояки збірного пункту, що були на святі, під впливом агітації, проведеної Клубом ім. Полуботка, самочинно себе проголосили Першим Українським Козачим ім. гетьмана Б. Хмельницького полком.

Через декілька днів полк був вже фактично створений. Його першим командиром став капітан Путник-Гребенюк. У полку для можливого подальшого його розгортання в дивізію були сформовані кадри артилерії, кінноти, кулеметних та військово-інженерних підрозділів. Полк складався із 16 рот у кількості 3574 чоловік. Згодом командиром полку став викликаний із Симбірська підполковник Ю. Капкан, а решту командного складу доповнило українські офіцери з російських частин. “Богданівський”, як його часто називали, полк став своєрідним прикладом результативності агітаційно-пропагандистської роботи національних військових організацій та зразком військової сили національного руху.

Нажаль Центральна Рада, організація, яка претендувала зайняти провідне місце в українському русі, спочатку намагалася відокремитися від процесу утворення першого українського збройного формування. Від її імені у квітні 1917 р. було підготовлено інформаційне повідомлення до київських газет, де, зокрема, зазначалося, що “з огляду вперто циркулюючих у місті чуток, що Українська Центральна Рада, а також українські організації беруть активну участь в агітації за сформування українського полку з 3000 солдатів, які випадково зібралися у Києві, комітет Української Центральної Ради категорично відкидає ці чутки і зі свого боку заявляє: рух виник зовсім стихійно без будь-якої участі організованої частини українського суспільства. Комітет Центральної Ради провів найретельніше розслідування і може з повною впевненістю сказати, що жодна з київських або ж провінціальних організацій ніякої агітації ні серед цих “трьох тисяч” ні взагалі серед військових частин не проводили”.

У лідерів Центральної Ради, які стояли на автономістсько-федералістичних позиціях, було відсутнє чітке уявлення про роль збройних сил у процесі державотворення. Звідси – орієнтація на так званий “спільний революційний фронт з російською демократією” та ідеологічна боротьба із самостійницькою течією усередині українського руху, зокрема – серед військовиків. Найбільш послідовно цієї позиції дотримувався В. Винниченко. “Не своєї армії нам соціал-демократам треба, а знищення всяких постійних армій, – зазначав він. – Не українську регулярну армію нам треба організовувати, а всіх українців-солдатів освідомити, згуртувати, організувати ті частини всеросійської армії, які складаються з українців, виділити їх в окрему групу, а групу ту конструювати так, щоб це було українське народне військо. Українська демократія повинна в сей час добре пильнувати – українського мілітаризму не було і не повинно бути й далі”. Зрозуміло, що ця позиція не могла знайти підтримки у професійних військових з чіткою національно-державницькою орієнтацією.

Пізніше командуючий Південно-Західного фронту генерал Брусилов, який спочатку погрожував силою розігнати “дезертирів”, вимушений був врешті-решт дати дозвіл на формування полку, але тільки з добровольців. У полку мали залишитися лише 500 солдатів як його кадр, а решта негайно відправлена на фронт. Із фактом створення першої української частини змушений був погодитися й військовий міністр О. Керенський. Він хоча й дав санкцію на створення українського полку, проте визнав недопустимим переведення українських військових одиниць з однієї частини в іншу для утворення окремих українських корпусів у межах армії.

На початку травня делегати Першого Всеукраїнського військового з’їзду затвердили полк, а всіх записаних до нього солдатів і офіцерів ухвалили вважати як його особовий склад. Полку від військового клубу ім. П. Полуботка був вручений вишитий черницями Фролівського монастиря малиновий прапор з портретом Б.Хмельницького, під яким вояки склали присягу.

Після тримісячного перебування в Києві “богданівці” 26 липня 1917 р. за наказом Центральної Ради виїхали на фронт. Полк відправлявся двома ешелонами. З огляду на сьогоднішні дані крапку в подіях, які розгорнулись навколо інциденту з відправкою на фронт, ставити ще рано. Позиція, яку зайняли командування Київського округу та судові органи на початку слідства, мала яскраво антиукраїнський характер. За версією ж української сторони винними були, навпаки, кірасири та донські козаки, а жертвами їх “дикого й ганебного нападу” стали 16 убитих і 30 поранених українських вояків. У подальшому, українські організації на чолі з Центральною Радою вимагали від російської влади, щоб з Києва, як головні винуватці розстрілу “богданівців”, були виведені кірасири і донські козаки та усунений з посади начальника Київського округу полковник Оберучев.

На фронті полк ім. Б.Хмельницького був у складі 10-ї піхотної дивізії 5-го армійського корпусу як одна із найкращих бойових частин, а 1 листопада був повернутий до Києва. У подальшому він брав активну участь у війні з більшовиками. Цей полк, найстаріше українське збройне формування, що існувало майже весь період національно-визвольних змагань до кінця 1920 р. З квітня 1918 р. полк був у складі Запорізького Корпусу, як 3-ій Запорізький ім. гетьмана Б. Хмельницького піхотний полк. Історія його формування свідчить, що його ініціатором виступила не найвпливовіша на той час національна організація – Центральна Рада, а невелика група людей на чолі з М. Міхновським.

Приклад створення полку імені Б. Хмельницького в Києві, не залишився непомітним. За майже схожим сценарієм був утворений у Сімферополі полк ім. гетьмана П. Дорошенка. Так, за ініціативою Комітету однойменного Українського військового клубу, що був заснований у другій половині березня, 24 травня відбулося Шевченківське свято, в якому взяло участь понад 10 тис. солдатів і офіцерів місцевого гарнізону. На ньому були присутні українські делегації із Севастополя, Феодосії, а також Чорноморського флоту. Було проголошено про утворення Першого Сімферопольського полку ім. П. Дорошенка під командуванням Шиманського. Це формування пробуло у Сімферополі до грудня 1917 р., відгукнулося на заклик українського уряду щодо захисту від більшовиків, але загинуло під Олександрівськом і Синельниковим від “банд Муравйова”.

У м. Комишин Пермської губернії у червні із запасного полку, що там дислокувався, був утворений батальйон ім. М. Грушевського, який мав за розпорядженням військового керівництва направитися у діючу армію. Але, слідуючи 29 червня через Харків, був там зустрінутий представниками місцевого військового клубу ім. П.Полуботка, які запропонували батальйону зупинитися у місті для організації з вояків-українців місцевого гарнізону українського полку. Батальйон з національними піснями та прапорами з вокзалу попрямував до будинку, де розміщувався клуб. Там його очікували представники різних військових частин. Відбувся мітинг, на якому, зокрема, виступаючими зазначалося, що українці харківського гарнізону “плетуться у хвості українського руху”. Тому було ухвалено, що цей батальйон залишиться у Харкові для організації агітаційно-пропагандистської роботи у місцевих полках чим сприятиме формуванню Харківського українського полку. До того особовий склад батальйону вирішив не виступати з Харкова, поки не отримує розпорядження від Центральної Ради, для чого до останньої були відіслана делегація.

20 квітня 1917 р. українські офіцери і матроси Петроградської Морської школи ухвалили звернутися до місцевої Ради робітничих та солдатських депутатів про негайну необхідність висунення вимог перед Тимчасовим урядом щодо виділення всіх українських солдатів, офіцерів й урядовців тилових військових формувань в окремі українські частини, а до цього часу українських вояків на фронт не відсилати. Сформовані українські частини, зважаючи на технічні умови, мали переводитися на територію України, а частини та з’єднання Південно-Західного фронту – поповнюватися українськими запасними кадрами, українські офіцери та випускники військових навчальних закладів – призначатися до сформованих частин.

В Умані українські солдати 14-го піхотного полку зажадали його перейменування в Український полк ім. Ґонти. У Саратові самочинно організувався полк ім. І. Мазепи, а в Москві – Український запорізький полк. Із закликом до юнкерів вступати до Української Армії звернулася наприкінці травня і Рада Всеукраїнської юнкерської спілки.

Численні вимоги українських вояків щодо українізації носили як поміркований, зважений характер, так і ультимативний. Так, в Таганрозі 27 червня 1917 р. понад 500 українських солдатів місцевого запасного полку, окрім вимоги створення окремих українських маршових рот, заявили, що на випадок відправки на фронт вони вирушать на поповнення тільки українських полків.

Окремо слід зупинитися на історії створення на початку липня 1917 р. так званого полку ім. П. Полуботка. За часом ці події співпали із спробою більшовиків захопити владу в Петрограді, яку Тимчасовому урядові вдалося подавити. Тому у радянській історіографії виступ полуботківців іноді розцінювався як провокаційний, який мав за мету отримати привід для розгрому більшовицьких організацій. У травні у м. Чернігові за ініціативою поручника Павленко зібралися декілька сотень українських солдатів, які звернулися до УВГК з вимогою визнати їх полком ім. П. Полуботка. Пізніше було вирішено відправити їх на фронт через київський розподільчий пункт. Прибувши до Києва, до них приєдналися ті, хто після укомплектування кадрами полку ім. Б.Хмельницького та однойменного запасного не потрапили до них. Згодом у передмісті Києва с. Грушки у казармах 7-го залізничного батальйону, який до цього відправився на фронт, було вже сконцентровано декілька тисяч українських вояків. У подальшому цей самочинний полк був поділений на 13 сотень по 250 чоловік у кожній. Українські солдати стали вимагати свого формального визнання як з боку військової влади, так і з боку Центральної Ради, а також видачі їм зброї, обмундирування та харчування. Але у цих вимогах їм було відмовлено та запропоновано вирушити на фронт на загальних умовах. 17 червня до “полуботківців” приєднався український підрозділ з прапорщиком Шкребело на чолі чисельністю 1021 солдата й офіцера, який прибув з Пензи. Цей батальйон був призначений для відправки на Північний фронт, але туди направитися відмовився.

19 червня “полуботківці” обрали командиром полку поручника Романенко. Був створений і полковий комітет. Щоб не допустити некерованості в процесі українізації, який мав би місце як наслідок амбіційних закликів українських військових організацій постала необхідність надання йому більш організованих форм. І тому, 28 червня УВГК видав наказ, у якому закликав солдатів-українців утримуватися від самочинного формування національних угруповань. Характерно, що він був складений у формі рекомендації-побажання, яке не містило в собі притаманної військовим розпорядженням категоричності. “Останнім часом, – йшлося в ньому, – на Україні українці-воїни почали в різних місцях формувати українські полки та інші військові одиниці, і сформувавши такі частини, звертаються до Генерального комітету з клопотанням про їх затвердження. Генеральний комітет вважає необхідним звернути увагу українців-воїнів на те, що так робити не можна. Питання про широку українізацію війська має втілюватися в життя по встановленому плану і єдиній системі. Генеральний комітет уже має такий план… І ось Генеральний комітет, відповідаючи перед всією Україною за цю справу, просить товаришів-українців і наказує їм не формувати за власним почином… жодних військових частин, а в кожному окремому випадку повідомляти Генеральний комітет”.

Після багатьох невдалих переговорів з представниками Центральної Ради, УВГК та ВРВД у ніч на 5 липня 1917 р. “полуботківці” захопили понад тисячу гвинтівок у казармах Українського запасного полку й у кількості більше 5 тис. чоловік вирушили до Києва. Напередодні було вирішено арештувати начальника міліції Лепарського, начальника Київського військового округу Оберучева, коменданта м. Києва Цицовича, а також обеззброїти міліцію та заволодіти казначейством. Все це було сплановано з метою усунення від влади місцевих представників Тимчасового уряду та призначення нового українського уряду. Але ця спроба виявилася невдалою, і після арешту керівників заколоту “полуботківці” 14 липня 1917 р. у складі 16 сотень з 2447 солдатів і 15 офіцерів були відправлені на фронт на поповнення 621-го Немирівського піхотного полку, який розміщувався на позиціях у Галичині.

Український національний рух охопив майже всі частини російської армії, де служили українці. За час існування російської армії, за дозволом ВГК, українізовано чотири корпуси – 40 піхотних полків з артилерією, технічними і тиловими частинами. Крім цього, повстало багато самочинних формувань, що відокремлювались від російських частин.

На Румунському фронті наприкінці червня українізація розпочалася у 7, 8, 26, 40 корпусах. Солдати-українці 9-ї армії цього фронту з метою надання українізації організованих форм 15 липня провели свій з’їзд, на якому висловили підтримку вимог Центральної Ради і УВГК щодо формування українізованих частин. Ставка вимушена була піти назустріч цим домаганням. До кінця липня на фронті було українізовано вісім стрілецьких дивізій. Після остаточного завершення комплектації ці частини планувалося звести в окремі українські корпуси.

4-а стрілецька залізна дивізія 40-го армійського корпусу, що стояла на Румунському фронті і зовсім не підпала під вплив протиукраїнської агітації та зберегла порядок і дисципліну, була українізована у вересні 1917 р. Після того, як росіян було відіслано до інших частин, дивізія складалася виключно з українців та знаходилася на фронті до березня 1918 р. Якщо звернути увагу на те, що в той час керованого війська на фронті майже не було, а російська армія з великою швидкістю продовжувала розпадатися, то ця дивізія була ще дійсною бойовою силою. У березні дивізія під командуванням полковника Удовиченка з українськими відзнаками, у складі чотирьох полків, зберігаючи зразковий порядок, повернулася до Одеси, де дислокувалася до війни. Там вона пробула до приходу німецько-австрійських військ, але українська влада замість того, щоб зберегти дивізію, вирішила її демобілізувати.

Сприяло ліберальному відношенню з боку російського командування до українізації і позиція українського військового керівництва. В період повального занепаду російської армії, коли цілі полки та дивізії відмовлялися виконувати накази командування, голова УВГК С. Петлюра звернувся до українських вояків з відозвою, в якій, зокрема, йшлося про те, що коли “справа вимагає, щоб якась українська частина з тилу їхала не тільки на Південно-Західний або Румунський фронти, але й на всякий інший, то треба безумовно їхати, бо є один великий фронт, фронт оборони наших прав, нашої волі, і скрізь наші брати, наші земляки – вимагають од нас нашої братньої допомоги”. Безумовно, що на фоні антивоєнної та антиурядової агітації та пропаганди більшовиків цей заклик міг викликати величезний дисонанс у свідомості українських вояків.

В Одесі на об’єднаному засіданні Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів, яке відбулося на початку липня, представник місцевої української ради Неговський щодо українізації російських формувань зазначив, що “лякатися сформування українського війська нічого, тому що українці бажають йти в ногу з рештою демократією і силу свою застосувати для боротьби з анархією, але тільки на кордонах своєї землі”.

У липні 1917 р. з’явилася ціла низка українізованих частин у тилу, найбільшою серед них був 1-й Гайдамацький курінь під командуванням В. Сахно-Устимовича, що формувався в Одеському військовому окрузі, який після поступового поповнення у другій половині вересня нараховував вже 6 піхотних, по одній кулеметній і кінній сотні, артилерійську батарею. Згодом з нього було виділено особовий склад для формування 2-го Гайдамацького куреня на чолі з капітаном Орловим (2 піхотні, кулеметна й кінна сотні), а також 3-го Гайдамацького куреня під командою підполковника Продьми – три кінні та кінно-кулеметна сотні. А 1 жовтня до Херсону виїхала одна сотня, яка мала за мету організацію формування там з вояків місцевого гарнізону гайдамацьких частин. Пізніше командиром 1-го куреня став капітан Осмоловський. У цей час був сформований й піхотний полк ім. М.Грушевського в Києві.

Для українізації військових частин при Головному управлінні Генерального штабу російської армії був призначений представник Центральної Ради та відповідна канцелярія у складі п’яти чоловік, які мали у подальшому бути погоджувальним органом. На цей час передбачалася українізація 20 піхотних дивізій зі всіма приданими їм запасними полками, а також іншими допоміжними частинами і санітарними закладами.

Українізація охопила й фронтові частини Південно-Західного фронту. Природно, що вона відбувалася там, де був значний відсоток українців. Так, 12-а піхотна дивізія, що стояла під Чернівцями, мала у своєму складі близько 70% українців. У липні 1917 р. вона була вже повністю українізована.

Коли виявилося, що українізовані частини більш дисципліновані, що вони самостійно не кидають фронту, як це робили російські – військова влада, яка спочатку до українізації частин та з’єднань ставилась неприхильно, почала схилятися до того, щоб українізувати частини, а то й навіть сама була ініціатором подальшої українізації. Так, у серпні 1917 р. за наказом Корнилова почалася українізація 34-го армійського корпусу у складі 104-ї і 153-ї піхотних дивізій, під командуванням генерала П. Скоропадського. Корпус після провальної спроби наступу у червні 1917 р., був переведений в район с. Меджибожа, де й почалося його переформування. Російські офіцери і солдати відправлялися до 41-го армійського корпусу, а на їх місце переводилися українці з інших російських частин. Але тільки на початку грудня газета “Вільна думка” повідомила, що корпусу офіційно надано назву: “Перший український корпус”. До цього часу ця назва зустрічається лише в неофіційних повідомленнях. В його частинах широко проводилася робота, в тому числі й агітаційно-пропагандистська, щодо військового та національно-патріотичного виховання, а для офіцерів було організовано спеціальні освітні курси. Позитивним було й те, що молодший офіцерський склад, що приходив із поповненням до корпусу, був під впливом тилових організацій національно свідомим і тому духовно зв’язаним з солдатами своїх частин.

У кінці вересня 1917 р. корпус був уже сформований.

Після Жовтневої революції, коли владу в Петрограді захопили більшовики, а в Києві влада перейшла до Центральної Ради, корпус виступив до оборони Києва, до якого висувався більшовицький 2-й Гвардійській корпус. Його частини оволоділи залізничними лініями Жмеринка – Козятин і Шепетівка – Козятин – Христинівка – Вапнярка, роззброїли ешелони червоногвардійців та відправили їх в глибину Росії.

Корпус став дійсним регулярним українським збройним угрупованням, в подальшому поступово поповнювався добровольцями й “вільними козаками”. П. Скоропадський в одній з розмов з начальником штабу корпусу висловлював готовність всіма силами підтримувати політику Центральної Ради. Тоді, на думку З. Стефаніва, необхідно було за всяку ціну зберегти таку поважну військову силу, але ні українська влада, ні сам командир корпусу не виявили тоді потрібної рішучості. Він повинен був перекинути міцно ще зорганізований корпус до Києва, де мав би виконати справу, до якої був покликаний – оборонити й врятувати Україну.

У січні 1918 р. корпус був розділений на частини та розташований у Білій Церкві, Бердичеві, Фастові й Вінниці, а його командиром став генерал Гандзюк, який разом з генералом Сафоновим у лютому 1918 р. у Києві був розстріляний більшовиками. Через таке розпорошення сил корпусу, поступово зменшувалась його чисельність, а разом з нею і боєздатність. Під впливом загального безладдя та більшовицької агітації падала дисципліна, і в кінці січня в корпусі проведено демобілізацію. Наступного місяця корпус перестав існувати, а його невелика частина на чолі з полковником Никоновим вступила до української армії.

Наступним українізованим корпусом російської армії мав бути 6-й армійський корпус Південно-Західного фронту. У ньому служили майже всі українці, що завдяки агітаційно-пропагандистській роботі українських військових організацій були добре зорганізовані на національному підґрунті.

У вересні 1917 р. 6-й корпус доповнено неукраїнцями, а з виділених українських частин сформовано спочатку 51-й армійський корпус, який пізніше отримав назву Другий Січовий Запорізький корпус у складі 4-ї та 5-ї піхотних дивізій. Пізніше до корпусу було приєднано ще одну дивізію.

Для проведення організаційних заходів корпус на фронті мали змінити та перевести в околиці м. Лятичев, але тієї зміни не відбулося, бо не було ким його замінити. Обстановка на фронті поступово погіршувалася; здеморалізована російська армія стояла вже на порозі повного розвалу. Але 2-й український корпус продовжував залишатися на позиціях й організовуватися далі. Брак досвідчених представників командної ланки, формування на фронті, анархія й деморалізація навколо призвели до того, що корпус був нежиттєздатний. Проте він надалі продовжував виконувати своє завдання, а солдати самовільно частин не залишали. Одночасно корпусу доводилось ще вести боротьбу із більшовицькими угрупованнями. Два полки корпусу, вислані до Старокостянтиніва, звільнили місто від більшовиків та українізували штаб 11-ї армії.

Після підписання перемир’я України з державами Четверного блоку 2-й корпус мав вирушити до охорони північно-східного кордону. Але частини корпусу внаслідок більшовицької пропагандистської та збройної протидії не дійшли до призначеного району. Залишки корпусу ввійшли пізніше до нових українських збройних формувань, але корпус як цілісне військове угруповання зник.

Окрім 34-го та 6-го корпусів, на Південно-Західному фронті українізація у 1917 р. торкнулася частин і з’єднань також 5, 17, 32 і 41 армійських корпусів.

В контексті відношення до українізації характерною була постанова загальних зборів 524-ї пішої Рязанської дружини, які відбулися 19 жовтня 1917 р. В ній, зокрема, зазначалося, що “націоналізація армії дасть можливість об’єднатись, зорганізуватись людям в окремих частинах під одним національним прапором, де був би один дух, одна думка, одна мета. Така армія, в якій кожен зрозуміє своє велике становище і святий обов’язок перед рідним краєм, може вивести цей свій рідний край на шлях вільного життя і тим самим спасти революцію”. Тому на зборах було ухвалено з приводу того, що українці в дружині складають переважну більшість особового складу (86%), перетворити її і дати назву “Перша Українська Дружина імені Тараса Шевченка”, для чого подати за згодою УВГК відповідне клопотання до вищої військової влади щодо українізації дружини, залишивши її командиром полковника Глинського та поповнюючи в подальшому тільки українцями. Дружина, в свою чергу, ставила перед собою мету – “підтримувати на належному рівні порядок у частині і тим самим явити приклад для других частин”.

Радянський історик Якупов Н.М. писав, що вже у травні українські сили розгорнули широку кампанію за створення національних військових частин, зазначаючи, що начальник 38-ї піхотної запасної бригади полковник Кондратьєв повідомляв командуючому Одеським військовим округом в цей час, що “Симферопольська українська організація проявляє посилену діяльність, яка має кінцеву мету формування запасного українського полку”.

Коли на початку червня 1917 р. постало питання про відправку маршових рот з 228-го піхотного запасного полку, який дислокувався в м. Катеринослав, українці почали вимагати їх направлення до українського полку.

З 3-ї кінної дивізії, яка дислокувалася у Донбасі, виділився в жовтні 1917 р. український кінний полк у складі 4-х ескадронів. Для організації цього полку великих зусиль приклав майбутній діяч повстанського руху сотник Козир-Зірка. Під час війни з більшовиками полк був розбитий під Павлоградом на Катеринославщині.

На Північному фронті, до складу якого входили 1-а, 5-а і 12-а армії та війська Ревельського укріпленого району, за підрахунками української фронтової ради (м. Псков), в червні 1917 р. нараховувалося більше 360 тис. українців, із них понад 120 тис. у 12-й армії. За словами учасника подій В. Савченка “український рух у війську зміцнив фронт, який напевно раніше розвалився б, якби не було цього руху”, але в наслідок свого розміщення поблизу Петрограда цей фронт по праву належав до найбільш здеморалізованих та просякнутих більшовицькою ідеологією.

У 136-й піхотній дивізії 12-ї армії український рух почався у 542-му піхотному Лепельському полку й поступово перекинувся до інших полків дивізії. Гурт офіцерів-українців починає роз’яснювальну роботу серед українських вояків. Організовується зв’язок між полками дивізії, де було багато українців. Українці складали третину особового складу дивізії, тому існувала велика ймовірність сформування окремого українського полку, але до цього за різних причин не дійшло. У першій половині травня 1917 р., після українського військового з’їзду 12-ї армії в Ризі, праця пішла ще жвавіше – утворено військову раду з поручником Мугирем на чолі. Коли почалася українізація 21-го корпусу, офіцери-українців було переведено до 130-го піхотного Херсонського полку 33-ї піхотної дивізії цього корпусу, а солдати залишилися без проводу, й подальша українізація припинилася.

На українському військовому з’їзді 12-ї армії було ухвалено українізувати 21-й армійський корпус. З великими труднощами погодилося нарешті на українізацію й командування армії. Поповнення до корпусу надсилали з запасних частин виключно з українців, та й з інших російських корпусів до складу корпусу входили українські угруповання. За спогадами В. Савченка, українські частини корпусу під час серпневих боїв з німцями під Ригою билися краще ніж корпуси зі змішаним складом. З приходом до влади більшовиків, не зважаючи на заходи української військової ради 12-ї армії, зміцнити цей корпус не вдавалося, і він не зміг у повному складі пробитися з-під Риги до України. Лише 175-й Батуринський полк 44-ї піхотної дивізії корпусу під командуванням полковника Бондаренка спромігся пробитися в Україну, де певний час перебував на Чернігівщині і боровся з більшовиками в районі Бахмач – Конотоп.

Зусиллями вояків-українців 4-ї кінної дивізії Північного фронту був створений кінний полк імені гетьмана І. Мазепи, який залізницею у січні 1918 р. пробився до Полтави, а частина його козаків пізніше ввійшла до складу збройних формувань УНР.

Масштабний український рух панував у 3-й піхотній Окремій дивізії, яка складалася з 5-ї і 7-ї бригад з великим відсотком українців. У вересні 1917 р. 4 тис. українців дивізії за ініціативою місцевої української ради без дозволу командування самочинно перейшли до 33-ї і 44-ї піхотних дивізій 21-го українізованого корпусу, а після більшовицького перевороту велика частина українців дивізії виїхала в Україну.

У листопаді 1917 р. українці 1-го піхотного Фінляндського полку організувалися самочинно в Гайдамацький курінь під командою сотника Пустовіта. До куреня приєдналися українці й з інших частин 1-ї Фінляндської дивізії. У курені було 1600 чоловік піхоти та кінний підрозділ із 400 шабель. Пробиваючись з Північного фронту в Україну, гайдамаки провели ряд боїв з більшовиками в Білорусі і здобули Гомель, де знищили більшовицьке угруповання. Втративши в цьому поході велику кількість особового складу, сотник Пустовіт привів у січні 1918 р. до Києва залишки куреня, які вступили до полку ім. Б.Хмельницького.

Український рух у 14-й кінній дивізії почався в 14-му Уланському полку, де було найбільше українців. Командир полку, полковник Скуратов імпонував українізації, а сотник Шульга з іншими офіцерами-українцями почав у полку організаційну та агітаційно-пропагандистську роботу. Спочатку було українізовано два ескадрони полку, а пізніше з українців цілої дивізії сформовано кінний полк ім. Т. Шевченка з 6 ескадронів, який до грудня 1917 р. перебував в резерві 12-ї армії. До полку ввійшли сотні, зложені з драгунів, уланів і гусарів 14-ї дивізії, а пізніше й кіннотники з 8-ї й 17-ї кінних дивізій, в кількості 800 шабель. У січні 1918 р. полк під командуванням полковника Скуратова вирушив в Україну, але в Білорусії більшовики полк розгромили, полонених вивезли в Росію, а полковника Скуратова в Рогачеві розстріляли.

Коли більшовики почали збройну боротьбу з Україною, багато українізованих частин під їх впливом проголосила “нейтралітет”, зайнявши позицію, у багатьох випадках навіть ворожу українській владі; інші, пробиваючись в Україну з Північного й Західного фронту, втрачали свою боєздатність. Єдине серед всіх українізованих частин угруповання полковника В. Петріва пробилося в січні 1918 р. із Західного фронту до Києва, де й взяло участь у боях з більшовиками та в подальшій національно-визвольній боротьбі. Це один із найстарших кінних полків української армії – Запорізький ім. К. Гордієнка полк кінних гайдамаків.

Український рух не оминув і Академії ГШ у Петрограді, де після Лютневої революції, під проводом слухача капітана Якименка була утворена Українська академічна Рада. Склавши державні іспити, українські офіцери були направлені для поповнення частин, що розміщувалися на території України.

У вересні 1917 р. українізовано в Києві дві військові піхотні школи, а при інженерній і артилерійській школах створені українські підрозділи. Були українізовані запасні частини, що стояли в Києві – артилерійський дивізіон, інженерний полк, телеграфічна сотня, курінь циклостилістів та запасний кулеметний курінь. До осені 1917 р. лише в тилових гарнізонах України було вже українізовано майже 130 різних полків, що налічували до 120 тис. солдатів та офіцерів. Крім того, десятки тисяч солдатів-українців було включено в українізацію фронтових частин.

27 жовтня в Одесі на нараді представників українських і російських політичних та військових організацій було наголошено, що українці “мають 6000 багнетів” і вимагають передачі всієї влади до рук Центральної Ради. А вже 2 листопада на засіданні у штабі Одеського військового округу комісар Центральної Ради підполковник Поплавко зачитав телеграму Генерального Секретаріату про перехід округу під юрисдикцію уряду України. Після призначення командуючим військами округу генерала Єлчанінова процес українізації військ почав поширюватися більшими темпами.

27 листопада 1917 р. Українська окружна маньчжурська рада у м. Харбін, при якій була раніше створена військова секція отримала телеграму від ГСВС про необхідність створення на місцях українських збройних формувань. Після цього з її членів були сформовані невеликі агітаційно-пропагандистські групи і відправлені по черзі на Східно-Китайську та Західно-Китайську залізниці з метою проведення роботи щодо налагодження відповідного зв’язку з окружною радою, створення спочатку українських гуртків, а потім вже організації українських підрозділів з солдатів, які несли службу з охорони вказаних залізниць. Як згадує Світ І., згодом у м. Харбін була сформована перша українська сотня під командуванням поручника Твердовського, яка показала себе “з найкращого боку”, і тому окремим наказом командувача російськими військами в м. Харбін генерала Переверзєва наказувалося всім військовим частинам місцевого гарнізону брати приклад з неї щодо дотримання порядку і дисципліни. 10 грудня у Харбіні за ініціативи місцевої української ради було влаштовано свято посвячення прапору першого українського формування у Маньчжурії. На святі в урочистій обстановці українській сотні було вручено прапор із зображенням Т. Шевченка та оприлюднений ІІІ-й Універсал Центральної Ради. Пізніше була сформована й друга українська сотня у м. Фуляерді.

Наказом ГСВС №47 від 6 грудня 1917 р. у Чернігові був утворений 3-й Український запасний полк з 2-го куреня 1-го запасного полку і з 13-го запасного полку. 10 грудня 1917 р. Українська рада 45-го армійського корпусу ухвалила, що українізація може проводитися в ротах, полках, батареях, командах зі всім господарством як ротним, так і батарейним з установами в своєму корпусі.

Український комісар Румунського фронту 22 грудня 1917 р. клопотав перед ГСВС про затвердження 8-го драгунського Астраханського та 8-го уланського Боажесенського полків як 3-й Кінно-козачий Запорізький ім. Т.Шевченка та 4-й Кінно-козачий ім. П.Дорошенка полки, а 747-ї Волинської піхотної дружини як 2-у українську Волинську дружину.

Із запасного полку 27-ї піхотної дивізії був сформований український полк, а з частин 101, 102 і 103 дивізій виділено (при кожній з тих дивізій) по одному українському ударному куреневі.

У рапорті, відправленому з призначеної для українізації 5-ї піхотної дивізії Південно-Західного фронту 20 листопада зазначалося, що командний склад дивізії до цієї справи ставиться вороже. Але всі українські вояки бажають якнайскорішого втілення у життя українізації або, взагалі, виділення з дивізії і сформування окремої нової частини. Серед особового складу дивізії український сегмент налічував 127 офіцерів, 4 військових лікарів, 16 урядовців та 8850 солдатів. У частинах же дивізії вже були відокремлені українські роти (сотні). Так, у 17-му Архангелородському та 19-му Костромському полках їх було по 6, у 20-му Галицькому – 7. У 18-му Вологодському українці по причині його знаходження на передовій позиції ще не були виділені в окремі роти, а у 5-й артилерійській бригаді українців за своєю чисельністю вистачило би на формування одного дивізіону. У рапорті прогнозувалося, що до 1-го грудня відокремлення українців мало б закінчитися.

Намагалася після проголошення ІІІ Універсалу надати організованих форм українізації та створення власних збройних формувань і українська військова влада. З метою скорішого створення українських частин діючої армії і планомірної їх організації 22 листопада 1917 р. С. Петлюрою був виданий наказ №23, за яким мали бути доведені до повної українізації одна стрілецька, двадцять одна піхотна дивізія, два окремих артилерійських дивізіони, артилерійська бригада, мортирний дивізіон, двадцять один запасний полк тилу. Українізації належали не тільки піхотні полки дивізій, але і всі частини, придані дивізії і корпусам, штаби, управління і установи військового відомства. Зміна нумерації для запобігання “розрухи в організації“ поки що не допускалася.

Своїм наказом від 7 грудня більшовицький ВГК прапорщик М. Криленко видав наказ, яким забороняв формування національних частин у “зв’язку з контрреволюційними виступами Центральної Ради”. У наказі також повідомлялося, що припинення організації національних частин має тимчасовий характер до усунення конфлікту з Центральною Радою. “Українізацію, – вказувалося у ньому, – приписано зупинити всюди і безперечно”.

У грудні на Західному фронті у Бобруйську був створений на противагу більшовицькому ВРК Український військовий революційний штаб, склад якого був затверджений на ІІ-у фронтовому з’їзді, скликаному за його ініціативою 18 грудня 1917 р. Були розроблені наказ та Інструкція всім українцям Західного фронту щодо майбутнього переміщення в Україну, який мав розпочатися у ніч з 26 на 27 грудня. Українські підрозділи 75-ї і 129-ї піхотних дивізій 50-го армійського корпусу мали перейти до ст. Лунінець, взяти її під свою охорону і приступити до формування окремого полку. Два українські полки 5-ї піхотної дивізії 9-го армійського корпусу, Український ім. К.Гордієнка полк 7-ї Туркестанської дивізії 3-го Сибірського корпусу і полк, сформований із батальйонів Гренадерського корпусу, складатимуть І-у Українську дивізію при 2-й армії, у склад якої мали бути включені з 42-ї піхотної дивізії артилерійська бригада, лазарет, половина дивізійного обозу, хлібопекарня та всі її українізовані частини, а також 27-й повітроплавний загін і 11-й корпусний авіаційний загін зі всіма технічними додатковими частинами. Українські полки 5-ї піхотної дивізії за планом залишалися у районі ст. Синявка, яку мала охороняти відповідна їх частина. Українізовані технічні частини  Гренадерського корпусу мали бути включені до технічних частин 1-ї Української дивізії. Сотні 42-ї дивізії мали бути включені до складу українських полків 5-ї дивізії. Полки ім. К.Гордієнка й ім. Драгоманова, до якого мали бути приєднані всі українські сотні, курені, артилерійські та різні технічні підрозділи 10-ї армії, мали перейти, відповідно, у район ст. Столбуш-Осіповщина та Молодечно для їх охорони. Усі українські піхотні, кінні та технічні підрозділи 3-ї армії мали бути приєднані до 137-ї піхотної дивізії 20-го армійського корпусу. Пересування та зосередження українських збройних формувань Західного фронту у визначених районах мали бути закінчені не пізніше 27 грудня 1917 р. Оперативною частиною плану керували українські воєнно-революційні штаби, створені до цього від полку до армії включно. Але, як відомо, той хаос та безладдя, а також відповідна діяльність більшовиків, в тому числі й агітаційно-пропагандистська, які панували в цей час не тільки на цьому фронті, не дали втілитися у життя спланованим заходам.

Більшовики розгорнули активну агітаційну діяльність серед солдатів як на фронті, так і в тилу. При тому вони мали на меті одне: нейтралізувати ідеологічний вплив Центральної Ради на вже існуючі українізовані частини або не допустити до утворення нових. Усе це робилося із властивою більшовикам соціальною спрямованістю та під інтернаціоналістськими гаслами. Свідомість змучених чотирирічною війною солдатів стала сприятливим ґрунтом для її поширення. Вони прагнули якнайскоріше позбутися війни, одержати ті соціальні блага, що їх щедро обіцяли більшовики за нового суспільного ладу. Так, під впливом більшовицького ВРК 11-ї армії солдати Рівненського гарнізону висловилися проти діяльності в армії українських військових рад. Збори комітету 56-ї піхотної дивізії та президій полкових комітетів ухвалили резолюцію, в якій наголошувалося на тому, що вони проти українізації. А протокол зборів 2 батареї 104-ї артилерійської бригади, взагалі, можна вважати прикладом впливу великодержавного шовінізму на свідомість вояків. В ній, зокрема, йшлося про те, що особовий склад заперечує навіть думку про можливість українізації бригади.

Полк ім. Т.Г.Шевченка під впливом більшовицької агітації виразив недовіру Центральній Раді, а створений у Катеринославі полк ім. П.Орлика не визнав її та приєднався в середині грудня до більшовиків.

Цікавим прикладом самочинного створення українського збройного формування є історія формування 4-го Запорізького полку ім. полковника І. Богуна. У жовтні 1917 р. полк георгіївських кавалерів кількістю 650 чол., більшість з яких були українцями, розміщувався у Києві у Тираспольських казармах. Поблизу знаходився 1-й Український запасний полк, “в той час єдина українська частина в Києві”, офіцери і солдати якого отримали завдання від ГСВС і ВРВД провести агітаційно-пропагандистську роботу серед “георгієвців” з метою перетягнути їх на свій бік, або “розкласти цю частину”. Сприяли цій роботі командир “георгіївців” сотник Тимченко та інші молодші офіцери. Її наслідком стало те, що його український контингент вирішив “підпорядкуватися українській владі” і 26 жовтня під проводом офіцерів полку ім. Дорошенка вирушили до будинку київського цирку, де проходив Третій Всеукраїнський військовий з’їзд, з вимогою санкціонувати їх вступ до української армії під назвою “4-й Сердюцький ім. полковника Богуна полк”. З’їздом були задоволені ці вимоги. Командиром був призначений осавул Секрет, його ад’ютантом – сотник Тимченко. Полку були видані козацькі військові клейноди: бунчук і прапор.

Більшовицькі агітатори в цей час проводили агітацію серед усіх українських частин Київського гарнізону з метою запобігання утворення української армії. Не обминула ця діяльність і Богунівського полку. “Національно свідомий елемент полку боровся з нею, але в боротьбі був одиноким, бо Штаб І-ї Сердюцької дивізії цього елементу не підтримав”. Причиною цьому було те, що поруч з командуванням існували різноманітні військові організації, “куди вже встиг, дякуючи “виборчому началу”, пролізти збільшовичений елемент”, а в українських частинах ГСВС, зі свого боку, також запровадив в цей час це “виборче начало” командного складу й офіційно визнав існування військових рад. У полку ім. Богуна була створена полкова рада, до якої входили обрані у сотнях делегати. В її компетенцію входило все щодо управління полком і контролю над його командним складом. Останній же був лише виконавцем відповідних постанов ради, котрі часто суперечили прямим наказам Штабу дивізії, які мусили також виконувати. Такий “аморальний устрій, неможливий в армії, дуже шкодив українській військовій справі і значно полегшував агітацію більшовикам”. Бурхливі агітаційно-пропагандистські заходи, засідання ради та численні мітинги, які вона скликала, поступово розхитували дисципліну в полку та підривали авторитет української влади.

І далі у період листопад 1917 – січень 1918 рр. події навколо полку продовжували розгортатися неоднозначно. У січні на загальних зборах полку, не дивлячись на шалену агітацію більшовиків щодо залучення полку на їхній бік, ухвалено дотримуватися “нейтралітету”. І все ж таки частина “богунівців” у кількості 60 козаків і 35 старшин вирішила відокремитися від полку й організувала для боротьби з більшовиками “Загін ім. полковника Богуна”, який взяв активну участь в подальших боях з більшовиками. Це збройне формування підпорядковувалося комендантові Києва Ковенку, до штабу якого увійшли “богунівці” Дишлевий та Оскілко. Командиром загону став осавул Погрібний. Після залишення Центральною Радою та її військами Києва залишки цього загону увійшли до 1-ї сотні 1-го куреня створеного Запорізького загону. З поверненням до Києва “богунівці” у кількості 35 старшин і 150 козаків були призначені до складу 15-ї і 16-ї Богунівських сотень (командири – Погрібний і Мальцев) 4-го куреня 2-го Запорізького полку, яким командував П. Болбочан.

Під час проведення Третього Всеукраїнського військового з’їзду (20–31 жовтня 1917 р.) його делегати вимушені були перервати свої наради й ухвалити постанову “Про курінь з’їздовий“. У ній, зокрема, зазначалося, що “3 Всеукраїнський з’їзд, з огляду на бурхливі події і досить невиразне політичне становище взагалі в Росії і на Україні зокрема постановив залишити частину членів з’їзду в Києві до вияснення політичного становища, зорганізувавши їх в окремий курінь, і передати його в розпорядження Центральної Ради”. Курінь був потім переформований у Перший український полк охорони революції у складі чотирьох куренів. Командиром полку був призначений Ю. Капкан, а його заступником – поручник М. Галаган.

19 листопада голова української ради Південно-Західного фронту Певний повідомляв ВРВД про результати поїздки члена фронтової ради Побережнюка до 105-ї піхотної дивізії 32-го армійського корпусу, де широко проходила справа виділення українців в окремі підрозділи. На цей час у полках дивізії вже було виділено 22 українські піхотні, дві кулеметні роти і команда зв’язку. Але справа гальмувалася браком офіцерських кадрів. Певний вимагав відрядження для всієї 105-ї дивізії 60 українських старшин.

На відміну від українського керівництва більшовики намагалися якось втримати ситуацію в армії у своїх руках, надати процесам демобілізації і одночасного формування своїх частин і з’єднань більш організованих форм. З цією метою, наприклад, у 8-й армії, яка на Румунському фронті найбільше за усіх була під впливом більшовицької ідеології, ВРК видав наказ, згідно з яким відбувалося згортання підрозділів і частин за схемою батальйон-рота, полк-батальйон і т. д., а з частин 11-го і 33-го армійських корпусів мав сформуватися    І-й Радянський корпус, 23-го, 29-го і 16-го корпусів – ІІ-й Радянський корпус. Всі частини зберігали свою нумерацію, а до назви додавалися слова “Радянський” та “Червоногвардійський”.

13 грудня особовий склад міноносців “Жаркій” і “Зоркій” на своєму засіданні після доповіді більшовицького агітатора одразу зайняли позицію проти Центральної Ради та Генерального Секретаріату і вимагали відзив свого делегата Г. Пузя з Київської генеральної Морської Ради. Хоча за два дні до цього газета “Вільна думка” повідомляла, що відбулася українізація міноносців “Зоркій” і “Звонкій” та очікується українізація інших кораблів Чорноморського флоту. В одеському порту на бік більшовиків перейшли броненосці “Ростислав“ і “Синоп“, а також крейсер “Алмаз“.

На засіданні Генерального Секретаріату 26 грудня Антонович повідомляв, що отримана телеграма від українського комісара Чорноморського флоту про те, що броненосець “Воля” під впливом більшовицькі налаштованих політичних організацій Севастопольського порту спустив український прапор і знову підняв червоний.

Стабілізації ситуації в країні та збройних формуваннях, зокрема, намагалася сприяти наполеглива діяльність в цей час С. Петлюри на посаді голови Військового секретаріату УНР. В основу українізації, на його думку, відтепер мало лягти “найшвидше утворення українських рот (сотень), полків і батарей, а не тривале формування українських бригад, дивізій та корпусів”. Таке рішення диктувалося вимогами часу. Оперативна обстановка вимагала невеликих і мобільних частин. Сформувати їх було набагато легше та скоріше, ніж великі військові угруповання. На той час обстановка у російській армії стало настільки катастрофічним, що повільна її реорганізація виявилася неможливою, її охопило масове дезертирство. Щоб хоч якось затримати її від повного розвалу, С. Петлюра дав наказ зводити кілька дивізій в одну і комплектувати згідно із штатними розписами.

Однак всі ті збройні формування скоро зникли, підпадаючи розкладу більшовицької пропаганди так само, як і вже українізовані корпуси й дивізії. “Всі ці полки, згадував генерал В. Петрів, що утворилися революційно, а їм нема ні назви, ні числа, були тільки випадковим зібранням людей, яке розкладалося негайно доторкнувшись до української території, бо їх гасло було “додому”. Так розклався український полк з Москви, який ішов „славити визволення України” та витримав лише одну параду; так зник полк ім. Шевченка, який зібрався проти волі більшовиків з частин запасу гвардії в Петербурзі, якого тоді послали більшовики зі зброєю на Україну з гаслом – зробити порядок у буржуазній Центральній Раді. Він зумів лиш “зробити порядок” у складах на Печерську та в момент гострої боротьби за Київ 1917–1918 років, тримаючи “нейтралітет”, – зник, не залишивши в історії навіть дати, коли його не стало”.

Російська армія продовжувала розвалюватися, а більшість українських частин, що з неї вийшли, виявилися, здебільшого, непридатними до виконання відповідальних бойових завдань. Українське керівництво не змогло як слід організувати нову українську армію й у рішучий момент, коли насувалася на Україну більшовицька навала, не мало на кого спертися.

В період з березня 1917 р. по січень 1918 р., тобто до проголошення державної самостійності України, з’явилося дуже багато українських збройних формувань через українізацію, або через самовільне відокремлювання від російських частин. Однак вже восени та взимку 1917–1918 рр. майже всі ці угруповання, захоплені загальної деморалізацією, або розійшлися додому, або під впливом більшовицької агітації та пропаганди перейшли на їх бік, або в найкращому випадку не вийшли поза межі так званої нейтральності.

На думку М. Янчевського, це пояснювалося тим, що велика кількість провідників українського військового руху вважали, що в основі устрою будь-якої армії знаходиться не військова дисципліна, а “свобода”, і що у козакуванні мусить проходити червоною ниткою не дисципліна, а легкість у чинах, близьких до анархії, та у невідповідальності й невиконанні наказів.

Намагалися відійти до України й формування з Кавказького фронту. За повідомленням інформаційного відділу за 3 січня 1918 р. 5-й Кавказький корпус “як український переводиться на Україну: 127 дивізія уже в Трапезунді”. Але цей перехід виявився вже запізнім, а тому допомогти у війні з більшовиками вже не зміг.

В листопаді 1917 р. тодішній український командуючий Київського військового округу полковник В. Павленко зробив спробу запровадити в українських полках, що повернулися з фронту й стояли тоді в Києві, дисципліну та знищити негативний агітаційно-пропагандистський вплив різних рад і комітетів. Ним було запроваджено національні однострої, щоб, хоча б таким чином, притягнути до служби в українському війську. Він мав намір надати цим полкам привілейоване становище. Так було сформовано “вже не українізовані, а українські частини” – дві Сердюцькі дивізії, на зразок російських гвардійських частин. До складу І-ї дивізії входили полки: ім. Б. Хмельницького, П. Полуботка, Д. Дорошенка й І. Богуна. Її командиром був призначений полковник Ю. Капкан, а ІІ-ою у складі Георгіївського, імені С. Наливайка, Т. Шевченка та Сагайдочного полків командував генерал Грекова. Нажаль їх створення не знайшло відповідної підтримки від соціалістичного проводу Центральної Ради. На сторінках “Робітничої газети” вони, зокрема, писали, що формування Сердюцьких полків було першим кроком до творення постійної Української Армії, яка буде “знаряддям пануючих класів в їх боротьбі проти селянства та робітництва й яку ці пануючі буржуазні класи через свої правительства під командою наймитів-офіцерів кидали одна на другу на братовбивчу війну”. Одночасно почалася організація артилерійської бригади ім. М.Грушевського та кінного й інженерного полків.

Наприкінці листопада відбулося об’єднання Південно-Західного і Румунського фронтів у єдиний Український під командуванням генерала Щербачова та наголошено на необхідності форсованого проведення українізації частин створеного фронту.

У своїй телеграмі на адресу начальника штабу Одеського військового округу у жовтні 1917 р. висловлювалися проти українізації 40-го піхотного запасного полку командир та дивізійний комітет 14-ї піхотної дивізії, яка отримувала з нього поповнення. А комісар Тимчасового уряду на Румунському фронті Тизенгаузен повідомляв у Ставку, що у військах “спостерігається роздратованість проти українізації полків”. Але згодом командуючий Румунського фронту генерал Щербачов підтримав українізацію військ фронту й Одеського округу. У своїй телеграмі на адресу ВГК 16 листопада він повідомляв, що, враховуючи сучасне становище, необхідно всіляко сприяти укріпленню України, яка може надати сил для налагодження порядку в тилу.

4 листопада 1917 р. ГСВС видало наказ про формування 1-го Українського республіканського піхотного полку при 5-му армійському корпусі. Командиром полку 22 листопада 1917 р. було призначено П. Болбочана, а комісаром – П. Макаренка, члена Української партії самостійників-соціалістів. На момент формування полк нараховував понад 5 тис. чоловік. На початку  грудня 1917 р. у Волочиську П. Болбочан зробив спробу українізації всього 5-го армійського корпусу, які, однак, зазнали невдачі. Але згодом і вказаний полк був фактично ліквідований за наказом корпусного солдатського комітету. Причиною цьому, як зазначають автори книги “Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника”, була неукомплектованість полку офіцерським складом внаслідок неправильної кадрової політики саме українського керівництва. Залишки 1-го Українського республіканського піхотного полку після його розформування попрямували до Києва, куди дісталися лише в січні 1918 р. напередодні наступу військ М. Муравйова. Тут на їхній основі було сформовано Республіканський курінь, який налічував близько 500 чоловік і входив до Сердюцької дивізії. Курінь брав участь у придушенні січневого повстання більшовиків у столиці. Під час боїв Республіканський курінь, яким командував П. Болбочан, на думку деяких сучасних дослідників, був “досить потужною силою добровольчої формації”. Він складався переважно з мешканців Києва – гімназистів, студентів, інтелігенції, свідомих українських офіцерів та дуже незначної кількості вільних козаків. Невдовзі курінь був реорганізований у 2-й Запорізький піхотний курінь та у лютому 1918 р. приєднаний до Окремого Запорізького загону генерала К. Прісовського, помічником якого був призначений колишній командир Республіканського куреня П. Болбочан.

22 листопада 1917 р. С. Петлюра підписав наказ, в якому вимагав “приступити до формування гайдамацьких куренів 3-х батальйонного складу у містах Єлісаветграді, Олександрівську, Херсоні, Бірзулі, Кривому Розі і Тирасполі”. Ці курені мали озброюватися за рахунок розформованих запасних полків.

Командуючий 8-ю армією румунського фронту генерал Юнаков наприкінці листопада 1917 р. видав наказ, згідно з яким пропонувалося на основі відповідних угод між українськими та загальновійськовими організаціями “створювати українські роти і батареї”, а українські частини формувати шляхом виділення українців з інших рот полку, щоб у підсумку були створені націоналізовані полки “у межах стройового статуту”.

Наприкінці листопада у всіх значних гарнізонах Одеського округу були створені гайдамацькі формування. За ініціативою одеської української ради до Миколаєва була послана гайдамацька сотня, про що комісар Центральної Ради Поплавко повідомив начальнику Миколаївського гарнізону, що ця сотня призначена “для охорони порядку і має бути ядром майбутньої української частини у Миколаєві”, яку створить місцева українська рада. Згодом у Миколаєві місцевою українською радою був сформований мортирний артилерійський дивізіон у складі 600 солдатів при 16 гарматах. Наказом ГСВС від 22 листопада 44-а окрема телеграфна рота, автомобільна рота Румунського фронту та Одеська школа авіації об’являлися українськими, а останньої ще передбачалося сформувати 1-й та 2-й Українські авіаційні загони.

Для нейтралізації більшовицького впливу на українських вояків С. Петлюрою у співпраці з військовими фахівцями було вирішено розробити “Статут Української Народної Армії”, чим спробувати врятувати ще незміцнілу Армію УНР. У середині грудня “Статут” був поданий на розгляд ВРВД, яка, однак, його відхилила. Перебуваючи під впливом революційних новацій, Рада закидала йому брак демократизму, відсутність положення про виборність командирів, вимагала скасування військових чинів і передачу дисциплінарної влади в армії військовим організаціям. Зрозуміло, що закладення в основний документ, який регламентує основні засади функціонування збройних сил, таких положень є надзвичайне шкідливе, бо унеможливлює не тільки їх якісну діяльність, а й, взагалі, створення. У зв’язку з цим С. Петлюра 17 грудня, оминаючи Центральну Раду і Генеральний Секретаріат, сам затвердив “Статут Української Народної Армії”.

Незважаючи на те, що цей документ не пройшов через Комісію законодавчих внесків при Центральній Раді і навіть через уряд, він насправді заклав основні засади у створення регулярної Армії УНР. У преамбулі “Статуту” його автори намагалися ще якось поєднати офіційну політику Центральної Ради, що зводилася до скасування регулярного війська і його потреби в даний момент. Звідси й випливала суперечність між тезою про недоцільність утримування регулярної армії для України і водночас аргументовано доводилася необхідність для неї “мати свою армію настільки сильну, щоб одбити можливі напади на Республіку і охоронити свою свободу”. Статутом передбачався загальний військовий обов’язок громадян УНР, регламентував внутрішнє життя Армії: дисциплінарні обов’язки, взаємовідносини командирів та підлеглих тощо.

“Статут” скасовував офіцерські звання. Замість них було запроваджено посади. Кандидатури на них призначав вищестоящий начальник, а не обирав особовий склад. Накази командира були обов’язкові для виконання, а за їх зміст і наслідки відповідав він сам. У приватному житті командири та підлеглі мали рівні права і ніяких привілеїв. Обов’язком перших було проведення занять з бойової підготовки з підлеглими, їх виховання та навчання. Військові організації мали їм у цьому допомагати. А в мирний час їм належала дисциплінарна влада, але при веденні бойових дій вона повністю переходила до командира. “Статут” визначав роль та місце в армії виборних рад та військових судів, запроваджував тимчасовий однострій Українського війська.

3-го січня 1918 р. Комітет (Мала Рада) Центральної Ради прийняла вироблений ГСВС законопроект про утворення народного війська на міліційній основі, в якому, зокрема, зазначалося, що “народна міліція організовується для оборони рідного краю від зовнішнього ворога”. Передбачалося, що кадри інструкторів, які наймаються на службу добровільно на відповідний термін, мали бути об’єднані в окремі військові частини. З них утворювались три корпуси відповідно до трьох військових округів України – Київського, Харківського та Одеського. Усі збройні формування мали бути демобілізовані ГСВС за окремим планом. На проведення військової реформи асигнувалося 400 млн. карбованців.

У січні 1918 р., коли більшовицькі війська були вже на підступах Києва, українська армія вже не являла собою цілісної системи. Полки, що мали назви українських гетьманів і діячів, швидко розклалися, залишилася з них тільки мала частина дійсно національно свідомих вояків. В цей критичний для себе час Центральна Рада почала шукати підтримки в добровольчих збройних формуваннях, вважаючи, що добровольці, які підуть у ряди з чисто ідейних мотивів, будуть кращим захистом молодої української держави, ніж полки, сформовані з солдатів колишньої російської армії.

Не дивлячись на всі спроби щодо залучення українських вояків до оборони від більшовиків, вони продовжували дезертирувати з регулярних російських військ додому. 2 січня 1918 р. український комісар 9-ї армії Білецький телеграмою сповіщав про це українські військові організації УВГК і ВРВД.

С. Петлюрою був створений Гайдамацький Кіш Слобідської України, в якому і став його отаманом. Полковник О. Удовиченко, майбутній генерал доби Директорії, виконував в ньому обов’язки начальника булави (штабу). Кіш складався з куренів так званих “чорних” і “червоних” гайдамаків. “Чорними” були юнаки військових шкіл, здебільшого 2-ї Військової школи, а до “червоних” входили добровольців – колишні офіцери. Входив до складу чорних гайдамаків і майбутній великий український кінорежисер О. Довженко. Кіш мав у своєму складі понад 300 вояків. Крім двох піхотних куренів, була ще в коші кінна отаманська сотня та артилерійський дивізіон. До Кошу приєдналися згодом залишки полку ім. Наливайка.

Був створений в цей час Студентський курінь Українських Січових Стрільців, до складу якого на добровільних засадах увійшли студенти Українського народного університету, університету св. Володимира, учні Кирило-Мефодіївської й інших гімназій, гідротехнічної та військово-медичної школи. При відході на фронт курінь мав у своєму складі до 250 стрільців, з військової точки зору недостатньо підготовлених. Більшість стрільців загинули від переважаючих за чисельністю сил більшовиків у бою під Крутами. Загинув і його командир – сотник Омельченко. Решта вояків вступили до складу інших українських угруповань. Курінь офіційно був розформований лише за наказом Військового міністра №131 від 27 березня 1918 р.

Українці з Галичини та Буковини, які перебували в Києві також виступили із зброєю в руках. 30 жовтня “Галицько-буковинський комітет” отримав письмову згоду ГСВС на створення окремого збройного формування з полонених українців австрійської армії. І вже у листопаді у Києві почалося його створення під назвою – Курінь Січових Стрільців. Цей процес супроводжувався появою відозви від “Тимчасової Головної Ради галицьких, буковинських і угорських українців”, яка закликала вступати в ряди Січових Стрільців.

Численні групи полонених українців, що воювали під час світової війни на боці австро-угорських військ, згодом після свого звільнення стали записуватися до Січових Стрільців.

Наприкінці листопада 1917 р. курінь мав дві чоти, як основа першої сотні, чисельність яких щодня змінювалося. Надіслані до куреня полонені пробували в ньому кілька днів, одержували обмундирування та через кілька днів покидали його. Спершу чисельний склад куреня був досить великий, але дійсна кількість стрільців не перевищувало 60–80 чоловік. Якість військової підготовки стрільців куреня спочатку була не на вищому рівні. Це був елемент здеморалізований революцією, а тодішній командир куреня, сотник Лисенко, не зміг вжити необхідних заходів щодо запобігання деморалізації, а також завести в курені дисципліни. Стрільці влаштовували мітинги, створювали революційні комітети, а їх настрої не різнилися нічим від настроїв по казармах інших здеморалізованих українських частин, що знаходилися у той час у Києві.

З приїздом до Куреня з Царицина полонених старшин УСС А. Мельника, Р. Сушка, В. Кучабського, І. Андруха справа з організації куреня стала змінюватися у кращій бік. У січні 1918 р. до куреня як його друга сотня приєднався підрозділ, так званих, “охотників” у кількості 26 чоловік, організованих О. Думіним і Є. Скалієм на Криворіжжі з полонених галичан, які працювали там на місцевих копальнях. Сотня ж, якою командував І. Чмола була поділена на чотири чоти. Вона фактично і стала своєрідним ядром формування Січових Стрільців.

Галицький Курінь Січових Стрільців під командою Є. Коновальця, який відповідав за загальну організаційну і політичну діяльність, та його помічника А. Мельника, який завідував, здебільшого, організацією військової підготовки, у подальшому мав у своєму складі дві піхотні (командири – Р. Сушко, І. Чмола), запасну (В. Кучабський) артилерійську (Р. Дашкевич) й кулеметну (Ф. Черник) сотні. Наприкінці січня 1918 р. курінь складався вже з понад 500 чоловік. Як згадував командир першої сотні Р. Сушко, серед 200 підлеглих йому вояків більше 60% були українські полонені з австрійської армії, по 15% – біженці з Галичини та студенти, решта – “Старі УСС теж з полонених”.

Військовим секретарем М.Поршем було дозволено наприкінці грудня сформувати у Києві з добровольців робітничий полк “Вільного козацтва”. Вільно-козацькі курені були організовані із київських робітників інженером М. Ковенком. У боях за Київ узяло участь 16 куренів Вільного Козацтва. Але всі вони були малочисельними, нараховували разом понад 400 козаків.

Брали участь у боях проти більшовиків й сотні Української Юнацької школи ім. Б. Хмельницького у кількості 500 юнаків на чолі з начальником школи Д. Носенка.

Фактично в середині грудня 1917 р. українські збройні формування не були об’єднані в єдину державну інституцію і в той час, коли, за словами Порша, з напрямку Могильов – Калінковичи “насувається небезпека, де скопилося до 10 ешелонів фанатично налаштованих військ, які одержують гроші”, вони були розосереджені у трьох районах – м. Київ під командуванням генерала Грекова, лівобережна Україна (полковник Ю.Капкан), правобережна Україна (генерал П.Скоропадський). Далі він наголошував, що для організації боротьби з більшовиками необхідно тимчасово призначити Капкана і генерала-майора Кирея, який нещодавно був командиром 23-го армійського корпусу 8-ї армії, командуючим всіма українськими військами та начальником штабу, відповідно, а також використати Вільне Козацтво, для чого виникла потреба у 6 млн. карбованців. Передбачалося також використання чехословацьких частин для внутрішньої охорони, щоб можна було вільно розпоряджатися українськими військами. На засіданні Генерального Секретаріату 18 грудня 1917 р. було ухвалено затвердити Ю. Капкана та Кирея на вказаних посадах, передати справу організації Вільного Козацтва Військовому Секретаріату, надати Верховному Комітету по обороні використати чехословацьке військо для внутрішньої охорони та виділити 5 млн. карбованців в розпорядження Генерального Секретаріату з військових справ на оборону України.

Помилковою була й кадрова політика по відношенню до формування, так званого офіцерського корпусу. Так, у період відкритої збройної боротьби український комісар 9-ї армії повідомляв про наявність багатьох офіцерів неукраїнців, які бажали б служити в українському війську. Але нічим не виправдана підозра з боку військового керівництва до представників цієї ланки старого війська, неукраїнцями за походженням, які з одного боку не були ярими прихильниками незалежності України, але, з іншого – були противниками більшовицьких порядків, була підкріплена ще й відповідним наказом М. Порша наприкінці грудня 1917 р. “Надалі до українського війська прийматимуться тільки офіцери родом з України, – йшлося в цьому наказі, – а також українці, що пробувають поза межами України, які матимуть посвідки від революційно-демократичних організацій тих військових частин, в яких вони служать. Без таких посвідок ніхто не може бути прийнятим до українського народного війська”. Отже цим наказом такий вагомий і важливий сегмент старої армії як кадрове офіцерство одразу було відрізано з рядів українського війська.

 

Український уряд у війні з більшовиками взимку 1918 р., окрім зазначених вище, потенційно міг розраховувати й на інші збройні формування, що розміщувалися в Києві. Серед них Окремий Чорноморський курінь, штати якого були обговорені й затверджені на засіданні Генерального секретаріату 6 грудня 1917 р. у складі 150 моряків, які майже всі загинули в київських боях; дві військові школи чисельністю понад 500 юнаків; Залізничний курінь, з робітників залізничних майстерень і залізничних урядовців, не більш ніж 200 добровольців; автотранспортний дивізіон з п’ятьма бойовими машинами; артилерійський дивізіон двохбатарейного складу, сформований полковником Алмазовим.

Щодо участі деяких українських збройних формувань у трагічних подіях взимку 1917–1918 рр. майже однаково звучать спогади їх учасників. Так полковник О.Жуковський, тодішній виконуючий обов’язки військового міністра згадував: “Велику дезорганізацію та розвал вніс Шевченківський полк, сформований із гвардійців в Петрограді вже в часи більшовицького уряду і переїхавший із Петрограду в Київ. Із складу Петроградського гарнізону виділились і сформувалося три піших полка, гарматна частина, кулеметний курінь і курінь самокатчиків… Великої користі взагалі ці частини не принесли, крім того що збільшили загальну деморалізацію”. На думку О. Удовиченка, понад 4 млн. українських вояків на величезному російському фронті підтримували українську національну ідею і могли бути важливою складовою частиною майбутньої української армії, проте “по дорозі в Україну більшість українських частин було роззброєно московськими комуністами, а деякі були примушені демобілізуватися. Частина з них загинула чи була розпорошена в боях”. Тобто, лише незначна частина українського сегменту російської армії влилася до різних українських збройних формувань, підпорядкованих Центральній Раді.

В. Мокрович писав, що організованими одиницями у цей час були залишки Богданівського полку, полк ім. К.Гордієнка та курінь Січових Стрільців.

30 січня 1918 р. на засіданні Ради народних міністрів УНР Петлюра вказує на необхідність організувати тимчасове збройне формування – Кіш в кількості 3 тис. чоловік, який би безпосередньо підпорядковувався українському урядові, за своїм призначенням як ударна сила. На цьому ж засіданні відбулося голосування по пропозиції введення в Україну австро-угорських і німецьких військ. За це проголосували – 4 при одному, який утримався (О.Жуковський).

8 лютого 1918 р. Жуковський повідомляє Раду Народних Міністрів, що “всього війська в нашому розпорядженні приблизно до 2 тисяч”.

28 січня 1918 р., після десятиденних запеклих боїв українські формування під натиском переважаючих більшовицьких сил вимушені були залишити Київ і зосередитися в районі с. Гнатівки. А український уряд під охороною Куреня Січових Стрільців переїхав до Житомира. Як пізніше згадував О. Жуковський, “то набиралось до 2 тисяч чоловік, не рахуючи обозних”, а з 400 чоловік, які входили до складу Міністерства та Генерального штабу “залишилися не більше 20”. Армія складалася тоді з усяких окремих військових одиниць та штабів тих частин, яких уже фактично не існувало. Наступного дня був сформований Польовий Похідний штаб, який проіснував до 5 березня 1918 р.

На скликаній за ініціативою О. Жуковського нараді вирішено всі збройні формування об’єднати в одну частину. Нове угруповання дістало назву Окремий Запорізький загін, а його командиром став генерал К. Прісовський. Загін був поділений на два піхотні й один кінний курені. Був зроблений перший крок до того, щоб українське військо набрало ознак регулярної армії.

Ставши командиром, К. Прісовський заборонив в частині будь-яку політичну діяльність, агітацію та пропаганду, які могли негативно вплинути на стан військової дисципліни серед підлеглих. Піддавалась відповідній фільтрації і зовнішні агітаційно-пропагандистські матеріали. Було також прийнято рішення про те, що військо має бути аполітичним, військові організації та комісари, “які дезорганізували і розпалювали до цього часу армію, не повинні мати в ній місця”. Дисциплінарна влада визнавалась тільки за командирами, чим фактично закріплювалася їхня відповідальність за всі дії підлеглих.

І-м куренем, до якого ввійшли залишки полків ім. Б. Хмельницького і П. Дорошенка, залізничного куреня та вільно-козацькі добровольці з передмістя Києва, командував полковник О. Загродський. До ІІ-го Запорізького куреня, чисельність якого сягала 400 вояків, увійшли під командуванням полковника П. Болбочана залишки полків ім. П. Полуботка, І. Богуна, С. Наливайка, Республіканського, юнаки військових шкіл і Офіцерський добровольчий загін підполковника М. Полозова. Полковник В. Петрів командував III-м куренем ім. К. Гордієнка, до якого ввійшла кіннота однойменного полку.

Гайдамацький Кіш Слобідської України, до якого ввійшли теж Вільні Козаки Ковенка, залишився окремою частиною. З артилерії, що знаходилася у різних українських формуваннях, був сформований артилерійський дивізіон під командуванням полковника Алмазова.

Після повернення Центральної Ради до Києва, на початку березня 1918 р. Окремий Запорізький загін був переформований у Запорізьку дивізію в складі трьох піхотних, кінного, артилерійського, інженерного полків і дивізіону броньованих машин. До дивізії, яка була відправлена на боротьбу з більшовиками в авангарді німецьких військ, увійшов й Гайдамацький Кіш, що одержав назву 3-го Гайдамацького піхотного полку, а замість С. Петлюри його командиром став полковник В. Сикевич.

Після призначення генерала К. Прісовського на посаду Київського губернського військового коменданта за його рекомендацією командиром дивізії був призначений грузин за національністю генерал З. Натієв. У деякій історичній літературі можна знайти й таку назву цього угруповання як “бригада Натієва”.

В кінці березня 1918 р. дивізія, під час перебування в Харкові, була доповнена добровольцями, а вже 9 квітня згідно з наказом Військового міністра розгорнута у корпус, до якого увійшли наступні збройні формування: 1-й Запорізький ім. П. Дорошенка (командир – О. Загродський), 2-й Запорізький (П. Болбочан), 3-й Гайдамацький (В. Сикевич), 3-й Запорізький ім. Б. Хмельницького (О. Шаповал) піхотні полки; 1-й Запорізький ім. К. Гордієнка полк кінних гайдамаків (В. Петрів); 1-й Запорізький інженерний полк (Козьма); 1-й Запорізький артилерійський полк (Парфеніїв); 1-й Запорізький дивізіон броньованих машин (Болдирев); Запорізький кінний гірсько-артилерійський дивізіон (Алмазов); Запорізька повітроплавна ескадра з 5 літаками.

Запорізькі та Гайдамацький піхотні полки утворили 1-у дивізію під командуванням П. Болбочана, що залишився тимчасово й надалі командиром 2-го полку, та мали пізніше виділити із свого складу 2-у дивізію.

За короткий час існування корпус став боєздатним військовим угрупованням й мав всі дані, щоб стати відповідним підґрунтям майбутньої української армії. Свідченням цього є так званий Кримський похід 1-ї Запорізької дивізії під командуванням полковника П. Болбочана у квітні 1918 р.

В березні-квітні 1918 р. українська армія мала в своєму складі понад 15 тис. чоловік, з яких 12–13 тис. вояків (9–11 тисяч піхоти та 2 тисячі шабель), а на озброєнні – понад 60 гармат, 250 кулеметів та 12 броньованих машин.

Для покращення обліку збройних формувань за наказом Військового Міністра від 27 березня 1918 р. всі військові частини, інституції, установи та управління поділялися на дві категорії: ті, що не скасовані та продовжують своє існування та ті, які формуються знов.

Наприкінці березня 1918 р. курінь Січових Стрільців розгорнувся за наказом військового міністра від 26 березня вже в полк у складі трьох піхотних сотень, кулеметної й кінної сотень та двох артилерійських батарей. Командиром цього полку був все той же полковник Є. Коновалець, а начальником штабу полковник А. Мельник. Напередодні гетьманського перевороту цей полк німці роззброїли, і тоді майже всі січовики вступили до 2-го Запорізького піхотного полку, де створили один курінь під командою сотника Р. Сушка.

Запорізький корпус і полк Січових Стрільців, не враховуючи Синьої дивізії, яку за спільним рішенням українського керівництва та німецького командування з приходом до Києва роззброїли, були вже регулярними частинами та утворювали тодішні українські збройні сили. Піхотний полк Січових Стрільців з понад 3 тис. “міцно здисциплінованих й високо боєздатних вояків” складався наприкінці квітня 1918 р. із трьох куренів по чотири сотні в 160–170 багнетів кожна, двох кулеметних сотень по 8 кулеметів в кожній, сотні кінної розвідки та гарматного дивізіону двохбатарейного складу, який в подальшому планувалося розгорнути в Стрілецький артилерійський полк. В цей час стрільці, свідомістю яких опанував “єдиний Стрілецький дух” складалися 3/4 вихідців з Галичини решта з Наддніпрянщини.

Українські військові формування з полонених. Під час мирних переговорів Центральної Ради з країнами Четверного блоку в Бресті українською стороною був отриманий дозвіл на створення українських формувань із полонених.

На початку березня у м. Глобові на Волині сформувалася 1-а Українська Синя дивізія (Синьожупанники – від синього кольору форми: козацьких жупанів-чумарок і штанів) у складі чотирьох піхотних полків, по 1200 чол. у кожному, та одного артилерійського полку. Дивізією командував генерал Зелинський, а командирами піхотних полків були полковники М. Шаповал і М. Чехівський, сотники Малохатка та Курінний, артилерійського – полковник Д. Чижевський.

У квітні Синю дивізію передислоковано до Києва та всі його частини підпорядковано Головному губернському коменданту Київщини отаманові Бронському. Перед гетьманським переворотом під тиском німців дивізію роззброєно і розформовано. І, як згадує В. Прохода, “п’ять тисяч національних агітаторів розійшлися по цілій Україні”.

За угодою з австрійським урядом на початку лютого 1918 р. почалося формування дивізії з полонених українців у австрійських таборах. У Фрайштадському таборі українці за прикладом німецьких таборів створили на основі своєї військово-політичної організації „Січ ім. гетьмана П. Дорошенка” військове формування в кількості 960 чоловік. Але їм бракувало командних кадрів. Тоді, 14 лютого з Йозефштадтського табору до них виїхав сотник Ганжа з офіцерами Байком, Сергієвським, Михальчуком і Сичем для прийняття сформованої першої української військової частини з полонених в Австрії під назвою 1-й Козацько-стрілецький курінь. 15 лютого група офіцерів в кількості 25 чоловік на чолі з підполковником Перликом виїхала до Володимира-Волинського, де сформувався з полонених, що працювали в робітничих відділах на Волині, 2-й Козацько-стрілецький курінь під командуванням підполковника Перлика. А вже 18 лютого виїхав і 1-й курінь до Володимира-Волинського, де мало проводитися подальше формування цілої дивізії. Незабаром 3-й курінь під командуванням сотника Яковлева був надісланий з Фрайштадту. У березні з трьох куренів остаточно був сформований 1-й Козацько-стрілецький полк у складі 2 тис. вояків, командиром якого було призначено Ганжу. З Фрайштадського табору до Володимира-Волинського продовжували надходити нові курені. І вже в кінці квітня полк нараховував уже 4 тис. чоловік, а в травні, вже за гетьманату, поширився в 1-у Козацько-Стрілецьку дивізію, яку називали Сірою дивізією, або Сірожупанниками (від сірого кольору форми одягу: сіра чумарка-жупан і штани).

У квітні 1918 р. Військове міністерство та Генеральний Штаб опрацювали новий план організації армії за територіальним принципом. Постійна регулярна армія мала зайняти місце народної міліції. Українські політичні й військові провідні кола переконалися остаточно, що наймані та випадково сформовані добровільні збройні формування не можуть замінити регулярної армії. На підставі нової організації війська українська армія мала складатися із 8 піхотних корпусів, створених за територіальним принципом, та 4 кінних дивізій.

17 квітня наказом Військового міністра О.Жуковського було призначено начальників нових корпусів: Київського – генерала Мартинюка, Волинського – генерала Дядюшу, Подільського – генерала Клименка, Одеського – генерала Колодія, Чернігівського – генерала Дорошкевича, Полтавського – генерала Осецького, Харківського – генерала Вовкобоя і Катеринославського – генерала Васильченка. Був опрацьований основний план формування та призначено період призову до військової служби на осінь 1918 р. Закладено сітку збірних пунктів територіальних округів і призначено повітові та губерніальні комендатури.

Однак уряд УНР не встиг виконати й перевести в життя наміченого плану організації нової армії, бо 29 квітня 1918 р., після державного перевороту, прийшов до влади гетьманський уряд, а військова справа опинилася в руках інших людей.

Отже, можемо констатувати, що за добу Центральної Ради українськими збройними формуваннями були російські з’єднання, частини та підрозділи, в яких український сегмент складав переважну більшість. Такі угруповання були на всіх фронтах, у всіх внутрішніх військових округах. Багато з них були призначені влітку 1917 р. для українізації. Цей вид угруповань був українським за своїм національним складом, але не був внаслідок антиукраїнської політики попередньої російської влади таким за духом.

Дозвіл російського командування на українізацію, тобто виділення українців в окремі підрозділи, частини, з’єднання та об’єднання започаткував появу наступного виду українських збройних формувань – українізовані роти, батальйони, полки, дивізії і, навіть, корпуси. Вони вже були українськими не тільки за своїм національним складом, але й за моральним духом, який здебільшого панував у їхньому середовищі завдяки відповідної діяльності українських військових організацій. Рух з українізації продовжився й після ІІІ Універсалу, коли вже за наказом ГСВС С. Петлюри були визначені конкретні дивізії з запасними та іншими частинами для повної українізації.

Прикладом успішного проведення українізації можна без перебільшення вважати українізацію 34-го та 6-го армійських корпусів, в наслідок чого виникли 1-й та 2-й Українські корпуси.

Іншими за своїм походженням були українські формування, які виникли самочинно за ініціативою українських військових організацій – полки ім. Б. Хмельницького, П. Полуботка, П. Дорошенка, І. Богуна та ін., а також гайдамацькі частини та підрозділи на півдні України. Їм часто присвоювалися імена відомих історичних постатей, а це, в свою чергу, мало значний агітаційно-пропагандистський вплив на їхній особовий склад, який, усвідомлюючи, що він є нащадком славних історичних діячів, здебільшого, пишався цим. Більшість з них були якщо не “першими”, то обов’язково окремими. Звичайно, що керівні українські військові організації (УВГК та ВРВД) мали б внести певний порядок у справі реєстрації їх назв. Ситуацію ускладнювало ще й те, що назви полкам присвячувалися одним і тим провідним історичним діячам. Таким чином тоді з’явилося 4 різні полки ім. Тараса Шевченка (Синявка, Петроград, Москва, Київ), 3 полки ім. Сагайдачного (Київ, Житомир, Полтава), стільки ж ім. Дорошенка (Чернігів, Київ, Сімферополь), 2 полки ім. П. Полуботка (Київ, Ростов) і т. д.

Після проголошення ІІІ-го Універсалу на зразок елітарних козацьких формувань XVII–XVIII століть, які прославили себе за часів Б. Хмельницького та І. Мазепи, були сформовані у Києві дві Сердюцькі дивізії, до складу яких були включені по чотири піхотних полки.

Напередодні війни з більшовиками 1917–1918 рр. останніми була проведена шалена пропагандистська кампанія, спрямована перш за все на нейтралізацію збройних формувань Центральної Ради, в результаті чого більшість з них або стали дотримуватися так званого “нейтралітету”, або перейшли на бік більшовиків, або просто розійшлися.

Особливими за своїм походженням, якісними та кількісними характеристиками стали збройні формування Вільного Козацтва. Створені на засадах славетних традицій козацької доби ці слабо озброєні та матеріально забезпечені, але добре морально підготовлені, угруповання довели свою спроможність у боротьбі та право на існування.

Під час збройної боротьби з більшовиками з’явилися нові за якістю та кількістю самочинні формування – Галицький Курінь Січових Стрільців під командою Є. Коновальця, Окремий Чорноморський курінь, Гайдамацький Кіш слобідської України та інші.

Після залишення Центральною Радою Києва після кривавих бойових дій проти більшовиків був створений із залишків українських збройних формувань Окремий Запорізький загін, який після певний еволюційних змін виріс у Запорізький корпус.

Вже за часів австро-німецької окупації із українців, які до того перебували у німецьких та австрійських таборах для полонених, почалося створення відповідно так званих Синьої та Сірої дивізій.

Українське військове керівництво зробило на наш погляд всі необхідні організаційні заходи щодо формувань всіх засад майбутньої української армії, але державний переворот 29 квітня 1918 р., в результаті якого до влади прийшов П. Скоропадський, всі ці спроби звів нанівець.

 

  1. Збройні сили Гетьманату (Українська Держава, 29 квітня – 14 грудня 1918 р.)

Прихід до влади П. Скоропадського, який 29 квітня 1918 р. на з’їзді хліборобів-землевласників був проголошений гетьманом України, призвів до зміни суспільно-політичного ладу в Україні. Замість УНР проголошено Українську Державу, яку ще називають Гетьманатом. “Грамотою до всього українського народу”, оголошеною наступного дня, ліквідовувалися Центральна Рада та вся структура створеної нею управлінської вертикалі. “Закони про Тимчасовий устрій України” проголошували фактичне поєднання монархічних, республіканських і диктаторських засад керівництва: гетьман мав дуже широкі права, виняткове право видавати закони, здійснювати зовнішню політику, був головнокомандувачем Збройних Сил і найвищим суддею країни.

Цей державний переворот був безкровним: ще вночі з 26 на 27 січня німецькі війська роззброїли Синю дивізію, а 30 квітня – полк Січових Стрільців. Фактично влада гетьмана спиралася на силу австро-німецьких багнетів, через що ставлення до неї провідних українських діячів було негативним, тим паче, що вони стояли на соціалістичних позиціях. Тому до сформованого першого уряду П. Скоропадського, який очолив прем’єр Ф. Лизогуб, з відомих українських діячів увійшов тільки Д. Дорошенко, очоливши міністерство закордонних справ.

В Україні скасовано свободу друку, закриті деякі періодичні видання, введено цензуру, яка знову-таки стосовно україномовної преси поводила себе відповідно до традицій російського царизму, заборонено українські з’їзди і збори, страйки. Відновлена поліція, разом з монархічними “офіцерськими дружинами” проводила каральні експедиції, арештовувала українських діячів, разом з німецько-австрійськими каральними силами робила рейди по українським селам з метою продовольчих реквізицій. Український національно-культурний рух вважався за прояв “більшовизму”, за що інтелігенція потрапляла до концентраційних таборів у Німеччині. Різко звузили свою діяльність більшість українських культурно-освітніх організацій.

Така політика призвела до утворення вже в середині травня опозиції супроти діяльності гетьмана, осередками якої стали Український народний державний союз на чолі з В. Винниченком та Всеукраїнський земський союз на чолі з С. Петлюрою.

Доведене до відчаю численними реквізиціями та погромами селянство у травні – червні 1918 р. піднімає низку повстань. Керівником повсталих на Київщині став колишній начальник Київського військового округу М. Шинкар. Повстання охопили Бердичівський, Васильківський та Звенигородський повіти, які ще за часів Центральної Ради були осередками вільно-козацького руху, причому опір каральним експедиціям тут набрав організованого характеру. За весь час Гетьманату повстання майже не припинялися, внаслідок чого загинули 30 тис. німецьких й австрійських вояків та знищено понад 50 тис. українських селян.

Треба віддати належне й гетьманові: були досягнуті й певні успіхи у створенні системи освітніх та наукових закладів в Україні (відкриття українських університетів у Києві та Кам’янці-Подільському, Національного архіву та бібліотек, створення Української Академії Наук, видання українських підручників для народних шкіл і гімназій тощо). Попри спротив австро-німецьких окупаційних військ і присутність проросійських елементів у майже всіх структурах, в Українській державі за часів П. Скоропадського закладено на високому рівні організаційні структури Збройних Сил.

Військовим міністром гетьман призначив колишнього командуючого 4-ї армії генерала О. Рогозу, а заступниками – генерала О. Лігнау та контр-адмірала М. Максимова. На посаді начальника Генерального штабу залишився полковник О. Сливинський.

У червні 1918 р. проведено реорганізацію Генерального штабу, де створено два генерал-квартирмайстерства. До першого (начальник – генерал Л. Дроздовський) входили структурні підрозділи: оперативний, розвідувальний, зв’язку, топографічний та закордонний. До другого (генерал А. Прохорович) – мобілізаційний, організації війська та головної шкільної управи. Залізничний відділ, інспектури (управління) артилерії, військово-технічна та повітряних сил були підпорядковані безпосередньо начальникові штабу. 24 липня 1918 р. Рада міністрів ухвалила Закон про загальний військовий обов’язок, затвердила план організації армії. Протягом літа 1918 р. затверджено ще низку важливих законодавчих актів з питань військового будівництва.

Встановлювалася тривалість дійсної військової служби: піхота – 2 роки, кіннота й артилерія – 3 роки, флот – 4 роки. Загальна чисельність армії мала становити майже 310 тис. вояків, в тому 291220 рядового та підстаршинського складу, 14930 старшин, 175 генералів, 2975 військових урядовців. Окрім того, в армії мало бути 63 тис. коней. На утримання Збройних сил планувалося виділяти у перший фінансовий рік 1 млрд. 254 млн. карбованців.

Перші призови на військову службу мали відбутися – до 15 листопада 1918 р. та 1 березня 1919 р., відповідно забезпечення конями – 1 січня та 1 квітня 1919 р. Структура сухопутних військ – вісім армійських корпусів (волинський, подільський, одеський, київський, чернігівський, полтавський, харківський, катеринославський). Кожен корпус мав складатися з двох піхотних дивізій, двох бригад польової артилерії, однієї бригади важкої артилерії, одного кінного полку, чотирьох броньованих та радіотелеграфічних сотень, повітряного парку, двох залізничних сотень технічного та санітарного куренів. Піхотна дивізія складалася з трьох піхотних полків, полк – з трьох куренів, курінь – з трьох стрілецьких і однієї кулеметної сотні.

Артилерійська бригада складалася з трьох полків, кожен полк – з трьох батарей. Окрім військових частин і з’єднань, що входили до складу восьми армійських корпусів, передбачалося включення до Збройних сил наступних формувань: Сердюцьку дивізію, 4 кінні дивізії, окрему таврійську пішу бригаду, 3 окремі бригади важкої артилерії, 3 повітряні інспектури, 2 інспектури повітряних куль, ескадрилью бомбардувальної авіації, кінний штабний полк, 4 запасні піші полки, 9 інспектур кінного ремонту, 4 залізничні та 2 понтонні курені, повітряну школу, 8 ремонтних депо та 108 повітових комендатур. Всього у Збройних силах мало бути 54 піхотні полки, 48 полків польової артилерії, 33 полки важкої артилерії, 28 кінних полків, 4 кінно-гарматні полки. З початком осені 1918 р. мали організувати військову академію з трирічним терміном навчання, 4 кадетські школи, 2 школи піхотних старшин, по одній старшинській школі для кінноти, артилерії та технічної служби.

На початок осені 1918 р. були створені майже всі командні кадри корпусів і кінних дивізій. Брали лише тих старшин, хто отримав військову освіту до війни, тобто фахівців, підготовлених царськими навчальними закладами. Особливим розпорядженням військового міністерства заборонено комплектувати старшин воєнного часу, що складалися у більшості своїй з патріотично налаштованого елементу.

Запроваджувалися військові ранги і відзнаки для всіх командних ланок: підстаршини – гуртковий, ройовий, чотовий, бунчужний; молодша старшина – хорунжий, значковий, сотник; булавна старшина — військовий старшина, осавул, полковник; Генеральна старшина – генеральний хорунжий, Генеральний бунчужний, генеральний обозний. Відзнаки командного складу встановлювалися на зразок німецького погона.

Запорізький корпус після державного перевороту перейменовано в Окрему Запорізьку дивізію, яка у складі трьох Запорізьких, одного Гайдамацького, кінного ім. К.Гордієнка, артилерійського полків та кількох спеціальних підрозділів мала охороняти північно-східні кордони України.

У червні 1918 р. у Володимир-Волинському закінчено формувати з полонених українців в Австрії Сіру дивізію (4 піхотні полки, артилерійський полк, технічна сотня). Після переміщення в Наддніпрянщину її відправили в район Стародуба і Конотопу, а згідно з розпорядженням військового міністра командира дивізії, підполковника І. Терлика замінив генерал В. Сокира-Яхонтов. Пізніше на цю посаду призначено генерала Ф. Василіїва. У вересні 1918 р. дивізію демобілізували, був залишений лише командний склад. На початку протигетьманського повстання в її складі було близько 30-40 старшин і 100 козаків на кожен полк. У липні 1918 р. на добровільній основі була сформована Сердюцька дивізія, яка після двомісячної підготовки почала виконувати здебільшого лише парадні функції.

Наприкінці серпня 1918 р. П. Скоропадським було вирішено сформувати у Білій Церкві полк Січових Стрільців, який би мав назву Окремий загін Січових Стрільців. У подальшому передбачалося розгортання полку в бригаду. Згадаємо, що ще навесні за ініціативи німецької адміністрації він був роззброєний. Поступово розгорталася широка організаційна та агітаційно-пропагандистська робота, розпочиналася інтенсивна підготовка, формування було доповнене частково добровольцями та вояками розформованого 2-го Запорізького полку. Навчально-виховним процесом займалися старшини легіону УСС на чолі з Б. Гнатевичем та В. Чорним. У листопаді 1918 р. особовий склад Окремого загону налічував вже 46 старшин та 816 підстаршин і стрільців. Командував ним Є. Коновалець, а А. Мельник став начальником булави (штабу). У складі полку були піхотний курінь (командир – Р. Сушко) з трьох сотень (командири – І. Рогульський, О. Думін, М. Загаєвич); кулеметна (Ф. Черник), кінна (Ф. Борис) та штабна сотні (Д. Герчанівський), артилерійська батарея (Р. Дашкевич), школа підстаршин (В. Чорний), чота зв’язку (В. Дутківський), постачання (Даньків).

П. Скоропадський у червні 1918 р. вирішив відновити козацькі традиції в Україні, які продовжували мати великі симпатії в українському суспільстві. Але реалізація цього проекту викликала певний спротив селянському середовищі: створення козаччини передбачало формування своєрідного привілейованого прошарку. Універсал про відновлення козацтва був підписаний П. Скоропадським 16 жовтня 1918 р. На чолі козацтва мала бути Велика Козацька Рада з 32 членів, частково обраних, а частково призначених гетьманом, козаки в губерніях мали утворювати Козацький Кіш. Отаманами кошів призначено низку досвідчених  офіцерів, однак подальшу організацію козацтва перервало протигетьманське повстання в листопаді 1918 р.

Окрім українських військових формувань за часів існування Української Держави в Україні створювалися й різні російські збройні угруповання. Українська влада брала безпосередню участь у постачанні майна й озброєння добровільної армії А. Денікіна за посередництвом отамана Війська Донського П. Краснова. У жовтні 1918 р. почалося формування восьми офіцерсько-юнкерських полків зі складу росіян, народжених в Україні.

У лютому 1918 р. у складі австрійської армії в Наддніпрянську Україну, перейшовши Збруч, вирушив легіон УСС. Це українське збройне формування входило до складу групи-загону архикнязя Вільгельма Габсбурга, якого стрільці називали Василем Вишиваним. Після кривавих втрат у бою під Конюхами із залишків УСС та Гуцульської сотні сформовано бойовий курінь, яким спочатку командував Д. Кренжаловський, пізніше М. Тарнавський, згодом сотник О. Микитка. З Вапнярки стрільці переїхали залізницею до Одеси, а звідти під Херсон, який згодом зайняли. Потім Дніпром перемістилися до Олександрівська, де перебували до 8 червня 1918 р. Активно працюючи в різноманітних культурно-просвітницьких закладах, зокрема у “Просвіті”, допомагали організовувати народні школи та курси українознавства. Продовжували стрільці редагувати та видавати часопис “Січ”, брали участь у розвитку театру.

Політика гетьманського уряду, яка спиралася на явно антиукраїнські сили, продовжувала викликати рішучий спротив народних мас. У сільську місцевість надсилалися австро-німецькі  та гетьманські каральні експедиції, щоб хоч якось навести порядок і приборкати населення. Австрійська влада вирішила направити легіон УСС у найнебезпечніші райони, а саме в район Єлисаветграду. Політика Німеччини й Австро-Угорщини після Берестейського миру в Україні переслідувала виключно власні інтереси: проходила насильницька експропріація всього, що тільки можна було забрати. Цьому сприяли й українські органи влади на місцях. В’язниці почали заповнюватися непокірними. УСС за підтримки Вільгельма заступалися за арештованих і врятували життя не одному українському патріотові.

У місцях розміщення частин УСС і надалі продовжувала проводитися агітаційно-пропагандистська робота серед місцевого населення. Організовувалися читальні “Просвіти”, створювалися курси української мови та українознавства, формувалися військові частини з місцевого населення. Гуцульська сотня організувала театральний гурток, що давав спільні вистави з місцевими аматорами в с. Масляниківці. У с. Грузькому влаштовано великий Шевченківський концерт, стрільці були постійно в добрих контактах з місцевим населенням. Мало того, серед УСС переховувалися ті, хто втік від гетьманських і австро-німецьких каральних експедицій. Місцеве населення називало галичан “правдивим українським військом”.

Ця діяльність не імпонувала окупаційній владі: на УСС пливли доноси від антиукраїнських елементів, а німці, на яких трималася гетьманська влада, почали боятися популярності В. Вишиваного, який був реальним противником П. Скоропадського і мав широку підтримку спільноти. Апогеєм всьому стала відмова УСС виступити проти повстанського загону отамана М. Шинкаря. Постала загроза військово-польового суду. В. Вишиваного відкликали до Відня для пояснень, а після його повернення УСС передислокували на Буковину.

Українська держава на чолі з гетьманом П. Скоропадським наближалася до свого трагічного занепаду, а українська державність – до анархії та катастрофи.

 

  1. Військові формування Директорії

На противагу проросійській орієнтації П. Скоропадського, низка українських партій об’єдналася в “Український Національно-Державний Союз”, який восени 1918 р. реорганізувався в Український Національний Союз (УНС) на чолі з В.Винниченком, куди увійшли навіть ті партії, що спочатку підтримували Гетьманат. Налагоджувалися контакти з українськими збройними формуваннями, передусім із Січовими Стрільцями у Білій Церкві, Запорізькою та Сірою дивізіями, селянськими повстанськими комітетами. 30 жовтня створено повстанський Оперативний штаб, куди увійшли О. Осецький (начальник штабу), В. Тютюнник, В. Кедровський, а також представники Січових Стрільців А. Мельник та Ф. Черник.

Під впливом революційних подій в Німеччині та Австрії захиталася міць окупаційної армії, а це, в свою чергу, безумовно сприяло планам УНС. 13 листопада 1918 р. таємно утворено Директорію УНР, до якої увійшли В. Винниченко (голова), С. Петлюра (головний отаман республіканських військ), Ф. Швець, П. Андрієвський та А. Макаренко. Залишивши в Києві Військовий Революційний комітет (М. Авдієнко, З. Висоцький, М. Галаган, Н. Завгородній, М. Марченко, А. Пісоцький, В. Чехівський), Директорія 15 листопада виїхала до Білої Церкви, де дислокувався Окремий Загін Січових Стрільців. 14 листопада 1918 р. сталася подія, яка остаточно відвернула від гетьмана всіх патріотично налаштованих українців: своєю грамотою він проголосив федерацію з Росією. У ніч на 15 листопада в Києві та інших містах з’явилася листівка з відозвою Директорії до українського народу, яка закликала до повстання проти П. Скоропадського.

Збройне повстання розпочалося виступом 16 листопада Січових Стрільців у Білій Церкві: 1-ша сотня роззброїла гетьманські формування місцевого гарнізону. Того ж дня 2-га сотня з доданими кулеметною сотнею і однією артилерійською батареєю від’їхала залізницею до Фастова та вночі взяла місто. 17 листопада до Фастова прибули Головний отаман С. Петлюра, штаб Січових Стрільців, Директорія у повному складі. Німецькі частини Фастівського гарнізону зберігали нейтралітет по відношенню до повстанців.

Замість того, щоб пробувати нав’язати контакти з Директорією, штабом повстання, шукати порозуміння і компромісу, П. Скоропадський призначив командуючим своїх збройних сил графа Ф. Келлера та направив на Фастів ударну групу в складі офіцерського батальйону, сердюцького полку, бронепоїзду, батареї артилерії та кінної сотні, загальною чисельністю понад 3 тис. вояків. Очолював цю групу російський генерал О. Святополк-Мирський. Загоном авангарду, який вислали повстанці 17 листопада 1918 р. проти гетьманських військ, командував сотник Ф Черник. До її складу увійшли всього 300 вояків, якими командували сотник М. Загаєвич, хорунжі Р. Харамбура та Ф. Борис, а також саморобний бронепоїзд сотника Р. Дашкевича. Загін зайняв станцію Мотовилівка, а гетьманські формування підійшли до Василькова.

18 листопада під Мотовилівкою розгорівся вирішальний бій. Виявивши справжній героїзм і вдало використавши нечисленний резерв у складі двох чот (А. Мельника і Є. Зиблікевича), яким командував сотник О. Думин, повстанці розгромили гетьманські підрозділи і примусили їх відступити до Василькова, а потім й до Києва. Як згадує учасник цього бою: “Мотовилівські поля вкрилися ворожими трупами. Все це були офіцери з золотими погонами у шкіряних чорних куртках, а загинуло їх там понад 600 чоловік. Але й стрільці зазнали тяжких втрат: полягли найкращі старшини, сотники Ф. Черник та М. Загаєвич. В українській воєнній історії битва під Мотовилівкою за своєю вагою рівнозначна битві греків під командуванням Мільтіада з персами в 490 р. до н.е. під Марафоном”.

Протигетьманське повстання набирало сили, з різних місць на допомогу повсталим прибували озброєні селянські загони, а на Трипільщині отаман Зелений сформував десятитисячну Дніпровську дивізію. До республіканського війська вступали селяни, робітники й інтелігенція, виступали навіть ті, хто у свій час підтримував гетьмана. Як згадує О. Назарук, який пробував занотувати чисельність повстанців для історії, їх кількість була такою великою, що ніхто, в тому й працівники штабу, не могли дати точних цифр складу прибулих загонів.

На бік республіканців після бою під Мотовилівкою перейшли частини Сердюцької дивізії. Уже 20 листопада повстанські формування були об’єднані у так званий Осадний корпус, яким командував Є. Коновалець. Згодом корпус підійшов до Києва та розпочав облогу. На Лівобережжі до повстання приєдналися Запорізька і Сіра дивізії, кадри полтавського полку. Командиром цієї групи Директорією був призначений П. Болбочан.

12 і 13 грудня 1918 р. війська Директорії повели широкий наступ на Київ і розбили гетьманські угруповання. 14 грудня підрозділи Січових Стрільців і Дніпровської дивізії увійшли до столиці. Того ж дня П. Скоропадський відмовився від влади і виїхав до Німеччини. 19 грудня Директорія урочисто увійшла до Києва. Влада гетьмана впала, відновлено Українську Народну Республіку.

За час повстання під прапори Директорії стали близько 300 тис. осіб та, нажаль, здебільшого це були різношерсті селянські загони, які ставили собі за мету повалення гетьманського режиму. Збройні формування не були належним чином організовані і підготовлені, в яких панувала б справжня військова дисципліна. Отже, попри порівняну численність мас озброєних людей, не було частин, якими можна було б забезпечити якісну охорону державних кордонів.

Ядром військ Директорії були Запорізький корпус, який дислокувався на Лівобережжі і яким командували досвідчені українські старшини, та Окремий Загін Січових Стрільців, який у час протигетьманського повстання переформований у корпус. Але такі угруповання як Дніпровська дивізія, що мала 4 піхотні полки, кінні та технічні підрозділи, Чорноморська дивізія, Селянська (Київська) дивізія розкладалися, породжували отаманщину, вносили розлад і анархію в державі. Не були боєздатними в повному розумінні Волинська, Подільська дивізії, а деякі частини, такі як “Курінь 14. XII”, Директорія змушена була розформувати сама.

Через війну та територіальні втрати Генеральний штаб Військового міністерства не зміг здійснити своїх планів організації кадрових частин, хоч там була достатня кількість таких досвідчених офіцерів, як О. Сливинський та Л. Дроздовський. Після втрати Києва старшини Генерального штабу перейшли до штабу Дієвої Армії, що керував бойовими операціями від імені Головного Отамана.

У цей час більшовицький уряд Росії був вимушений зайняти позицію вичікування щодо справи розв’язання нової війни з Україною доки там більш-менш стабільно знаходився при владі П. Скоропадський. Але початок протигетьманського повстання став своєрідним поштовхом відповідних швидких дій з його боку. Вже 17 листопада в Москві створено так звану “Раду українського фронту”, а на базі 2-ї Орловської кінної дивізії почалося створення військових формувань для ведення воєнних дій на території України. Коли її частини стали на українсько-російському кордоні, був створений “Український радянський уряд” на чолі з Г. П’ятаковим.

У другій половині грудня 1918 р. більшовицькі війська вдарили на Лівобережжя з боку Слобожанщини. На півночі, в районі Мозиря і Лунинця, великі українські сили зв’язували більшовицькі регулярні частини, які готові були перейти державний кордон, що не давало змоги забезпечити захист зі сходу.

У цей час у Галичині розгорталася війна з поляками, тому переміщення частин, що там знаходилися, на більшовицький фронт була неможлива. З південного боку Україні загрожували добровольці А. Денікіна, над Дністром знаходилися “ворожо нейтральні” румуни. За допомогою шаленої пропаганди та широкої мережі підпільних більшовицьких організацій, вдаривши зі сходу, за місяць боїв більшовики зайняли Харків, Полтаву, Катеринослав, Чернігів і почали наступ на Київ. Величезну “допомогу” більшовицьким формуванням надали українські “отамани й отаманчики”: Махно зі своїми загонами оволодів Катеринославщиною, вдаривши у праве крило лівобережного фронту. У тил своїм нещодавнім соратникам, Катеринославському кошу, під час переходу на Херсонщину вдарив отаман Зелений. Їх дії вносили розлад в армії, підривали її і без того невелику боєздатність. 5 лютого 1919 р. українське військо і Директорія змушені були під ударами більшовиків залишити Київ.

У лютому-березні 1919 р. розпочало наступ вже північне угруповання більшовиків у районі Мозиря і Лунинця. Вони зайняли Лунинець, Сарни, Мозир, Коростень і розвинули наступ на Житомир. Водночас більшовицькі війська з Київської групи були направлені на Бердичів, Козятин і Вінницю.

У цій важкій обстановці, однак, вдалося перегрупувати сили українських військ. Північна група з околиць Рівного нанесла удар у напрямку Сарни, Коростень, Мозир і відтіснила більшовиків на лінію по Прип’яті, причому частина вояків 1-ої більшовицької армії перейшла на український бік. По групі більшовицьких військ, що висувалися на Бердичів вдарили із заходу Корпус Січових Стрільців, а з півдня частини Запорізького корпусу. Головні сили цього корпусу нанесли удар на сході у передмісті Цвітково, у напрямку на Таращу, де в той час розпочалося повстання місцевого населення проти більшовиків.

Операція розгорталася успішно, але в цей час склалися непередбачені українськими військовими діячами обставини. Війська Антанти після порівняно слабкого удару Червоної армії на півдні України покинули береги Чорного моря, оголивши південне крило армії Директорії.

Необхідно згадати й про заколот отамана В. Оскілка, що командував Північною групою військ УНР. Під його командуванням та завдяки діяльності начальника штабу генерала В. Агапієва українські формування утримували свої позиції на Волині і навіть мали певні тактичні успіхи. Приводом до заколоту стала державна нарада 11 квітня 1919 р. у Здолбунові про обстановку на фронтах. Більшість на чолі з виконуючим обов’язки військового міністра Г. Сиротенком була за початок мирних переговорів з більшовиками та продовження війни з Польщею. Нарада до остаточного рішення не прийшла, але у частинах почалися заворушення. В. Оскілко, В. Агапієв та В. Сінклер виступали за мир з Польщею та війну з більшовиками. С.Петлюра наказав Оскілко відбути на фронт, а коли той відмовився, Головний Отаман усунув його з посади. На це 29 квітня 1919 р. Оскілко здійснив спробу перевороту. Всіх міністрів і політичних діячів, що належали до лівих партій було заарештовано. Окремою грамотою було оголошено арештованих членів уряду зрадниками, “що продавали Україну більшовикам і полякам”, виключено зі складу Директорії С. Петлюру і А. Макаренка як спільників заарештованого уряду. Але значна частина військ у заколоті участі не брала, хоча і не боронила уряд, політику якого не підтримувала. Силами Січових Стрільців його вдалося ліквідувати. Цей виступ вніс деморалізацію в армію УНР, чим відразу скористалися більшовики, які наступали з північного сходу, та поляки, що наближалися з заходу до Рівного.

Однак незабаром полковника П. Болбочана звинувачено у заколоті з метою усунення від влади Директорії, за що його і було розстріляно.

За цей час більшовики захопили майже все Правобережжя. Влада Директорії поширювалася лише на кілька повітів півночі Поділля та Волині.

За 5 місяців війни з 300-тисячної армії Директорії залишилася майже десята частина, з якої лише 20 тис. були перевіреними у боях вояками. Втрачено величезну територію. Аналіз трагічних помилок дає право зробити наступні висновки:

  • йдучи на протигетьманське повстання, його керівники не мали чіткої програми будівництва держави та її Збройних сил;
  • Директорія, членами якої були колишні керівники Центральної Ради, допустилася трагічних помилок у керівництві власними Збройними силами, а також не залучила до оборони молодої держави наявний іноземний контингент;
  • допущено анархію і так зване отаманство в державі і, що найгірше, в її збройних силах (заколот Оскілка та ін.);
  • незважаючи на велику кількість різноманітних місій та закордонних делегацій, зовнішня дипломатія працювала слабо. Українці не змогли прихилити до себе хоча б одну з нейтральних держав, яка могла б допомогти в такий скрутний час.

Окрім цих власних промахів і помилок, були ще й зовнішні причини, які стосувалися передусім політики Франції по відношенню до України. Та, мабуть, найважливішим було те, що політичним керманичам УНР треба було бути відповідальнішими за свої дії і перед собою, і перед українським народом.

Країну від остаточного розгрому в 1919 р. врятувала саме Українська армія.

Ставлення Радянської Росії до незалежності України протягом 1918–1920 рр. не змінювалося. І хоча до осені 1918 р. уряд більшовиків змушений був миритися з існуванням Української держави, вже 13 листопада ВЦВК видав заяву про те, що вважає скасованими всі умови Брест-Литовського договору “стосовно уступок територій і областей” та запевнив населення колишніх російських західних окраїн у своїй готовності надати активну допомогу “в боротьбі за встановлення на їхніх землях соціалістичної влади”. Тоді ж з’явився документ, підписаний заступником радянського наркома закордонних справ Л. Караханом, де наголошувалося, що “після анулювання Берестейського договору Україна не визнається більше самостійною державою”. Директорія УНР вислала на адресу більшовицького російського уряду ноту, в якій наголошувалося, що Радянська Росія втручається у внутрішні справи УНР, прагнучи встановити в Україні радянську владу. Директорія рішуче підкреслювала, що “…влада в Україні належить українському трудовому народові…” Спроби уряду УНР уладнати конфлікт мирним шляхом бажаних результатів не дали, і Директорія змушена була оголосити 16 січня 1919 р. війну Радянській Росії, хоча радянські війська ще 3 січня захопили Харків, а 12 січня – Чернігів. Результат цієї війни свідчить, що уряд УНР та військове командування не тільки не змогли своєчасно підготуватися до неї і створити за короткий час боєздатне військо, але і сформувати національно-патріотичну свідомість особового складу, що обумовлювалося відсутністю необхідного часу для виконання цих заходів та непідготовленою базою для роботи з вояками української армії. Червоні війська вже 5 лютого 1919 р. зайняли Київ, де захопили 18000 гвинтівок, більше 100 гармат, багато кулеметів, більше 500 автомобілів, велику кількість боєприпасів. У середині березня українські війська здійснили вдалий контрнаступ, окремі передові підрозділи навіть доходили на відстань 25 кілометрів до Києва. Але за браком людських резервів та військового спорядження, а особливо набоїв, наступ припинився і українські війська відступили до старих австро-російських кордонів, зосереджуючись в районі Рівне – Шепетівка – Крем’янець.

 

  1. Українська Галицька Армія

Проголошення державної незалежності УНР IV Універсалом Центральної Ради 22 січня 1918 р. мало великий вплив на розвиток подій в українських землях Австро-Угорщини. При підписанні Берестейського миру про можливість приєднання західноукраїнської території до Наддніпрянщини не йшлося, однак виник проект створення з українських земель Галичини і Буковини окремого автономного краю у складі Австро-Угорщини. Але, цей позитивний щодо українців план не був в той час реалізований через певний спротив поляків, які займали ключові позиції у місцевій адміністрації.

Наприкінці вересня 1918 р. з ініціативи В. Панейка та С. Барана з офіцерів-українців австрійської армії був створений Військовий комітет, який мав подбати про організацію своїх осередків на місцях. До цієї справи долучилися і УСС, які в жовтні 1918 р. передислокувалися з околиць Єлисаветграда на Буковину і підтримували тісний зв’язок зі Львовом. Ця робота проводилася чітко, з дотриманням повної конспірації.

На українській нараді для вирішення майбутнього західноукраїнських земель 18 жовтня 1918 р. у Львові були присутніми всі посли-українці австрійського парламенту, представники галицького та буковинського сеймів, церковні діячі. Ухвалено створити Українську Національну Раду – повноважного представника українського народу. Ґрунтуючись на засадах самовизначення народів, Рада ухвалила, що вся українська етнографічна територія проголошується як Українська держава, до якої входили Східна Галичина з Лемківщиною, північно-західна Буковина та українська частина північно-східної Угорщини, тобто Закарпаття. Запропоновано національним меншинам, які там мешкали, надіслати до Ради своїх представників. Одним із головних питань, які тут розглядалися, була проблема ставлення до Гетьманату П. Скоропадського. Ухвалено не проголошувати поки що державної єдності з гетьманською Україною: галичани знали про відповідну антинародну політику гетьмана, незадоволення нею суспільства і про підготовку протигетьманського повстання. На думку присутніх, злука з гетьманською Україною загрожувала б Західній Україні перспективою опинитися під “единой, неделимой” Росією.

Наступного дня, 19 жовтня 1918 р., на засідання прибули делегати з усього краю. Головою Ради обрано Є. Петрушевича, утворено виконавчий орган на чолі з К. Левицьким, який був уповноважений вести справи Галичини. Йому підпорядковувалися Центральний Військовий комітет у Львові, а також керівні органи співчуваючих політичних партій.

28 жовтня 1918 р. поляки в Кракові організували Польську Ліквідаційну Комісію, яка мала на меті перебрати владу в австрійської адміністрації, а дії мали поширюватися на всю Галичину. 30 жовтня до Львова прибув сотник УСС Д. Вітовський. Він узяв на себе командування українськими військовими формуваннями, організованими в австрійських полках Львівського гарнізону. Стало відомо, що 1 листопада до Львова приїжджають представники Польської Ліквідаційної Комісії; дати їй змогу діяти означало б перекреслити політичні плани українців. Тому Рада наступного дня запропонувала намісникові Галичини Гуйну передати владу українським силам. Отримавши категоричну відмову, українці вирішили брати владу силою. В цей же день у повітові міста краю почали розсилатися кур’єри з наказом захопити владу до своїх рук. Усі накази особисто підписував Д. Вітовський. Перший абзац наказу наголошував: “Вночі з 31 жовтня на 1 листопада Українська Національна Рада переймає владу над українськими землями Австро-Угорщини. Тої ночі українські військові частини займають Львів. Те саме заряджено по всіх містах Східної Галичини”. Далі надавалися спеціальні інструкції та розпорядження окружним військовим комітетам.

Наказ до легіону УСС був висланий кур’єром на руки сотника О. Букшованого з вимогою негайно, виїхати до Львова, а акцію в Чернівцях доручити провести 41-му піхотному полку. Наказ окружному військовому комітетові у Перемишлі вимагав “найдальше до 4 години опанувати місто. Залізничний міст на Сяні за всяку ціну до тої години знищити”. Однак остання вимога не була виконана, що стало причиною втрати міста через кілька днів.

У ніч на 1 листопада Українська Генеральна Команда, яка напередодні була створена на основі Українського генерального військового комісаріату, розпочала захоплення владу у свої руки. А вже вранці силами понад 60 старшин та 1200 вояків (запасний курінь 15 тернопільського полку, курінь буковинських ополченців, частина вартового полку) обсадили всі важливі урядові будинки, пошту, телеграф, військові частини; вдалося забезпечити нейтральність австро-угорських частин. Згодом над львівською ратушею був піднятий синьо-жовтий прапор.

Листопадові події стали прикладом чіткості й організованості, відбулися без жодної краплі крові. 1 листопада перемогли не сила та велика кількість учасників, а віра, готовість на самопожертву і єдність.

Чітко і вдало проведено взяття влади у Коломиї, де перебував курінь 24 піхотного полку, складений з українців; у Золочеві, де акцією керував Г. Стефанів, майбутній командувач УГА. Досить гладко пройшла акція у Станіславові, Жовкві. У Самборі угорські сотні віддали місто полякам. Тільки з допомогою українського населення повіту вдалося очистити місто від мадярів і польської військової частини. Деякі складнощі були в Дрогобичі, Бориславі, але все швидко владналося. Однак деякі населені пункти українсько-польського пограниччя поляки захопили без спротиву, тільки Балигород на Лемківщині боровся з поляками до кінця січня 1919 р.

Згодом німецькі й австро-угорські війська залишили Східну Галичину. Командуючим українських формувань був призначений Д. Вітовський. 1 листопада 1918 р. Українська Національна Рада видала відозви “До населення міста Львова” та “Український народ”, де сповіщалося про перехід влади до українців, закликалося зберігати порядок і спокій, а 5 листопада звернення “Українські вояки!” та програмове звернення до громадськості з викладенням основних засад соціально-політичного устрою держави. 9 листопада було оголошено назву нового державного утворення – Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР), сформовано уряд – Державний Секретаріат на чолі з К.Левицьким. 13 листопада схвалено “Тимчасовий основний закон”, державним гербом затверджено золотого лева на синьому полі (після злуки з УНР ним став золотий Тризуб), державним прапором – синьо-жовте полотнище.

Перехід влади до Української Національної Ради став несподіванкою для польських організацій, які не сподівалися на таку рішучість українців. Провідником львівського осередку Польської Організації Військової (ПОВ) був Людвіг де Лаво, а загальну ПОВ очолював Ю. Пілсудський. Окрім цієї організації, члени якої називалися “пеовяками”, були ще “Вільність”, яка мала лише деякі тактичні розходження з ПОВ, та організована у вересні-жовтні 1918 р. Польська Кадра Військова (“пекавяки”). Ці та інші польські організації, переслідували єдину мету – відбудову Польщі, а стосовно справи Східної Галичини їх погляди сходилися. 31 жовтня командиром об’єднаних польських формувань обрано Ч. Мончинського, який не вірив, що українці бодай на щось здатні, не приховуючи свого подиву, назвав Листопадові події “німецькою роботою”.

Перші збройні сутички українських та польських формувань почалися вже 1 листопада. Однак цілий тиждень дії польських частин проти української влади у місті носили здебільшого спонтанний і неорганізований характер.

Особливо вразливим місцем для українців став головний залізничний вокзал: обороняли його лише 50 вояків, хоча для цього необхідно було мати не менше 150. Надія на те, що 1 листопада сюди прибудуть з Буковини УСС, не виправдалася: через саботаж залізничників стрільці прибули до Львова аж 3 листопада. Розгорнувши наступ вранці 2 листопада польські підрозділи відрізали від міста вокзал, а близько 10-ої години опанували товарну станцію, захопивши багато зброї та боєприпасів.

Перший транспорт УСС прибув на львівське передмістя Сихів 3 листопада. На той час у місті вже йшли завзяті бої з поляками. Решта сил прибула наступного дня. Після дводенних вуличних боїв УСС контролювали центр, північний район із залізничним вокзалом та райони міста.

Не було виконано як слід наказу Генеральної Команди про відправлення до Львова боєздатних підрозділів з провінції: коли невеликі українські формування вели бойові дії з переважаючими силами противника, в провінційних гарнізонах боєздатні українські частини нічого не робили.

Українська Національна Рада делегувала О. Назарука і С. Шухевича до Києва з проханням надіслати на допомогу Окремий Загін Січових Стрільців, однак В. Винниченко зміг переконати Стрілецьку Раду про несвоєчасність залучення стрільців на Заході, що все готове до повстання, а доля України вирішується передусім на Наддніпрянщині. Головним аргументом було те, що з початком повстання протигетьманський рух без галичан міг набрати так званого “московсько-більшовицького” характеру. Тому 15 листопада Січові Стрільці на чолі з Є. Коновальцем виступили з Білої Церкви проти гетьманських військ.

Натомість львівські поляки дуже добре розуміли, що без допомоги ззовні вони довго не втримаються в Галичині. Польські делегати поїхали до Варшави, роз’їжджали Польщею та вербували добровольців. За дорученням варшавського уряду командуючий Краківського військового округу терміново став формувати експедиційний корпус на чолі з М. Токажевським.

Величезною стратегічною помилкою українського командування була втрата 11 листопада Перемишля. Через не зруйновані мости на Сяні з Польщі почала надходити чимала допомога. З прибуттям УСС, через невміле їх використання, ситуація не змінилася, а їх відхід до Старого Села на переформування дав полякам можливість зміцнити своє становище. Розуміючи величезну відповідальність за доручену справу, полковник Д.Вітовський подав у відставку.

Після деяких кадрових переміщень 9 листопада на чолі українських військ став полковник Г. Стефанів, а Д. Вітовський очолив Державний секретаріат військових справ та узяв на себе організацію Галицької Армії. Першим наказом Г. Стефаніва був наказ про негайне створення у Золочеві, Тернополі, Коломиї та інших містах військових формувань, які у подальшому мали бути направлені до Львова, однак цей наказ не був виконаний належним чином.

У середині листопада українці домоглися у Львові певних успіхів. В операціях взяв участь загін добровольців з Наддніпрянщини під командуванням А. Долуда. Це викликало серед поляків паніку, вони почали вимагати військової сили з Кракова і Варшави. Коли найменше цього було потрібно Українській Генеральній Команді, поляки попросили 18 листопада 48-годинне перемир’я, їх мета була одна – затягнути час й отримати допомогу з центральної Польщі.

З Кракова під командуванням Токажевського 20 листопада прибули понад 1400 піхотинців і 8 гармат, а наступного дня з’явилася ще одна частина, якою командував Б.Роя, після чого розпочалися гарячі бої з українськими військами.

Розуміючи безперспективність подальшої боротьби у місті Г. Стефанів висунув план поступового відходу українських військ. Але Рада Державних Секретарів спротивилася цьому. Пропозиція Г. Стефаніва була хибною, навіть польське командування добре розуміло, що ті частини, які пробилися на Личаків, Персенківку і Кульпарків, були слабкими. Український контрнаступ зміг би дуже швидко ліквідувати ці прориви. Г. Стефанів продовжував стояти на своєму, а коли командири підрозділів почали вимагати скасування наказу про відхід з міста, було вже запізно – начальник штабу С. Горук уже розіслав відповідні розпорядження.

У ніч з 21 на 22 листопада 1918 p., після тритижневих боїв, українські частини відійшли на схід. Січові Стрільці, всупереч наказові, який зобов’язував відійти до Курович, зупинилися під містом.

21 листопада став фактично днем початку польсько-української війни. Все, що діялося до того часу, було внутрішнім конфліктом між польським населенням і українською владою Львова. Але з приходом до міста регулярних частин з Польщі розпочалася війна між нею, яку підтримувала Антанта, і ЗУНР.

Тут треба ще вказати на ось яку ситуацію. 6 листопада 1918 р. влада на Буковині перейшла до Українського Крайового Комітету на чолі з О. Поповичем, який підлягав Українській Національній Раді у Львові. Вирядивши до Львова легіон УСС, край залишився безборонним перед Румунією. Вже 11 листопада румунські війська окупували край. Нашвидкуруч зібраний із представників румунського населення так званий Генеральний конгрес Буковини, що відбувся 28 листопада 1918 р. у Чернівцях, оголосив злуку Буковини з Румунією. Закарпаття натомість, незважаючи на з’їзди в Любовні (8 листопада 1918 р.), у Сваляві (18 грудня 1918 p.), деякий час проіснувало як автономна “Руська Країна” у складі Угорщини, а влітку 1919 р. увійшло до складу Чехословаччини.

Отже, проти Польщі стояла лише територіально невелика, з недостатньо розвинутою промисловістю і нечисленним населенням, Східна Галичина. Ситуація змінилася з приходом до влади в Україні Директорії, що згодом привело до акту злуки УНР та ЗУНР, проголошеного 22 січня 1919 р. ЗУНР перетворилася в ЗОУНР – Західну область УНР. З Наддніпрянщини почала надходити всебічна допомога, що дозволило Галицькій Армії протистояти польському фронтові.

Щодо Антанти можна зазначити те, що її лише цікавила така сила, яка змогла би протистояти більшовицькій навалі, а тому вона зробила ставку саме на поляків і на “білу” Росію. Україна ж у цій грі місця не мала.

Тому всі спроби полагодити польсько-український конфлікт у Галичині наперед були приречені на невдачу: делегати Антанти ставили до ЗОУНР неприйнятні вимоги, як це було у випадку із т.зв. лінією Бартелемі: Польщі залишалися Львів і Дрогобич з усією нафтою і промисловістю. Поляки ігнорували навіть ті ухвали Мирної конференції, які могли би хоч як задовольнити ЗОУНР, а всі перемир’я використовувалися лише для того, щоб перегрупувати сили, а пізніше завдати ударів по Галицькій Армії.

Творення Галицької Армії (назву Українська Галицька Армія вона отримала пізніше, вже після переходу через Збруч) розпочалося після подій у Львові в листопаді 1918 р. Польсько-українська війна примусила уряд приділити особливу увагу розбудові власних Збройних сил. Українська Національна Рада ввела загальний військовий обов’язок, розробила військово-територіальний поділ країни. Мобілізації підлягало чоловіче населення віком від 18 до 35 років. Це було оголошено директивою ДСВС від 15 листопада 1918 р. Закон розв’язав і усунув мобілізаційний хаос, який створився спочатку. Представники інших національностей не підлягали мобілізації, але до армії записалося багато галицьких німців та євреїв, здебільшого лікарів.

Територію поділено (без Карпатської України) на три військові області з центрами у Львові, Тернополі, Станіславові. На чолі кожної стояв військовий комендант, до обов’язків якого входили набір новобранців, їхня відповідна підготовка та поповнення армії з підготовлених частин.

Основою Галицької Армії стали ті збройні формування, які брали участь у Листопадових подіях, та два бойові курені УСС, які 3 листопада прибули з Буковини до Львова. До них влилися частина українських робітників і студентів уже під час боїв у місті, а також підрозділи, сформовані у провінції повітовими організаціями. До них долучився також загін отамана А. Долуда, що складався з добровольців із Наддніпрянщини. Під час відходу українських формувань зі Львова, станом на 21 листопада, в них налічувалися 161 старшина і 4517 стрільців, з яких полк УСС складався з 54 старшин і 1084 стрільців. З цієї загальної чисельності власне підготовлених вояків було 120 старшин і 3185 стрільців.

Під час формування Галицької Армії гостро відчувався брак досвідчених командирів. В австрійській армії офіцерів-українців було чимало, але це були здебільшого молодші офіцери. Старших офіцерів, особливо тих, хто мав досвід штабної роботи, з закінченою вищою військовою освітою, практично не було. Причиною цьому були також ті обставини, що взагалі серед галицької інтелігенції панували антивоєнні настрої, а служба в армії вважалася непрестижною, і батьки не хотіли посилати своїх синів до військових навчальних закладів.

Перші формування Галицької Армії створювалися дещо стихійно, мали напівпартизанський характер і діяли проти польських частин у Львові та формувань, які надходили з центральної Польщі. У грудні 1918 р. існувало 15 збройних формувань різних як за чисельністю, так і за рівнем своєї підготовки. До їх складу входили самостійні полки, курені, навіть самостійні сотні. Командири цих військових одиниць теж були призначені в різний час різними органами. Були й такі, яких ніхто не призначав, – вони взяли керівництво у свої руки під час листопадових подій у Львові і нікому його не віддавали. Не було відповідної системи у назвах і нумерації військових частин. Так, колишній 15-й піхотний полк австрійської армії став називатися “Першим Львівським піхотним полком ім. князя Льва”, деякі частини називалися за назвою місцевості, де вони були сформовані (“Сокальський курінь” та ін.). Не була організована як слід центральна військова влада, тому багато командирів діяли так, як хто вмів і розумів.

Після відходу зі Львова першою створилася група “Схід” – на сході від міста, відтак – “Старе Село” на півдні. До їх складу входив полк УСС, ці групи сформувалися з ініціативи його командування. З названих груп пізніше утворився II-й корпус Галицької Армії. Проти польських військ, які зі Львова хотіли прорватися до північної Галичини, сформовано групу “Північ”, до якої входили так звані сокальська, белзька, угнівська, равська підгрупи. Вони стали ядром І-го корпусу. Поблизу Перемишля створено групу “Південь”, до якої входили практично самостійні бойові групи “Щирець”, “Рудки”, “Крукеничі”, “Хирів”, “Лютовиська”, “Карпатська”, “Глибока”. Вони стали підґрунтям формування     III-го корпусу.

Отже, на початку творення Галицької Армії найвищою тактичною й організаційною одиницею були групи, до яких входили також кінні підрозділи. В оперативному відношенні ці досить різнорідні групи підлягали Начальній Команді, але адміністративно вони були практично самостійні: самі забезпечували себе зброєю та боєприпасами, речовим майном і продовольством, займалися навіть і поповненням особовим складом. організаційний та технічний зв’язок між ними та Начальною Командою був надзвичайно слабкий.

Провід над створенням і розбудовою Галицької Армії мала Начальна Команда, яка до 8 листопада 1918 р. називалася “Українська Генеральна Команда”. Начальна Команда – найвища керівна військова організація Української Галицької Армії за час її існування. Практично це був Генеральний штаб, що керував усіма воєнними операціями, організовував фронт, прифронтову смугу. Начальна Команда Галицької Армії (НКГА), підпорядковувалася штабові Дієвої Армії УНР. У часи Листопадового подій у Львові Д.Вітовський іменував себе наказним отаманом, згодом головнокомандуючий називався головним командантом, з липня 1919 р. він мав вже титул Начальний Вождь, а його помічник – начальник булави (Генерального штабу).

Після відходу зі Львова Начальна Команда певний час перебувала в Бережанах, пізніше – у Бібрці, а з 20 січня 1919 р. – у Ходорові. Тоді ж остаточно була сформована НКГА в складі двох відділів – оперативного і матеріального. До оперативного відділу належали підвідділи: оперативний, зв’язку, розвідки, залізничних шляхів, летунства, автомобільний, персональний, інтендантський, санітарний, ветеринарний, військового судівництва і духівництва. Аналогічно були організовані штаби корпусів і бригад.

Військове міністерство, яке називалося Державний Секретаріат військових справ (ДСВС), організовано 9 листопада 1918 p., його першим керівником став Д.Вітовський. З передачею Українською Національною Радою Є.Петрушевичу повноважень Диктатора, ДСВС, як і інші секретаріати, було скасовано, а його функції перебрали на себе Військова Канцелярія Диктатора і Начальна Команда. У травні 1919 р. створено підлеглу Начальній Команді “Команду Запілля”, яка у червні була реорганізована в “Команду Етапу Армії”.

Нечіткість і різнобій формувань Галицької Армії, їх невпорядкованість змусили Начальну Команду на початку січня 1919 р. провести повну реорганізацію для перетворення своїх Збройних Сил у регулярну армію. Ідея реорганізації та її переведення належала тодішньому начальникові штабу НКГА, полковникові Є.Мишковському.

Усі військові формування звели до трьох корпусів. До кожного корпусу входило 4 бригади, кожна з яких складалася з 3–5 піхотних куренів, полку польової артилерії, кінної сотні, сотні зв’язку, технічної сотні, тилових установ і служб. Назви корпусів і бригад мали порядкові номери, а бригади, окрім числа, отримували ще й назву тієї місцевості, де вони починали формуватися. Наприклад, “2-га Коломийська бригада” і т.д. І-й корпус було створено з “Групи Північ”, до нього увійшли: 5-а Сокальська, 6-а Равська, 9-а Белзька і 10-а Янівська бригади та кінний полк. Під час польсько-української війни цим корпусом командували полковники В. Курманович, О. Микитка, А. Шаманек, а наприкінці, вже під час примусової злуки з більшовиками, О. Лисняк і Ю. Головінський.

ІІ-й корпус, який спочатку називався “Осадним”, бо охоплював Львів, був сформований з груп “Схід”, “Старе Село”, “Наварія”. До нього увійшли 1-а бригада УСС, 2-га Коломийська, 3-я Бережанська” і 4-а Золочівська бригади. Командирами корпусу були полковник М. Тарнавський і, після його призначення Начальним Вождем, полковник Арнольд Вольф. Ад’ютантом полковника М. Тарнавського був один із чільних організаторів Листопадових подій Д. Паліїв. Треба зазначити, що II-й корпус, маючи у своєму складі своєрідну Гвардію ГА – бригаду УСС, відіграв значну роль у Чортківському наступі, створив ядро лівої армійської групи під час наступу на Київ.

ІІІ-й корпус сформовано з “Групи Південь”, до нього увійшли: 7-а Львівська, 8-а Самборська, 11-а Стрийська і 1-а Гірська бригади. На антибільшовицькому фронті до корпусу належала також 2-а Коломийська бригада та окрема кінна бригада. Командирами корпусу були полковник Г. Коссак, генерал В. Гембачів, а згодом – А. Кравс.

У червні 1919 р. НКГА на чолі з генералом О.Грековим запланувала створення ще восьми бригад, тобто двох нових корпусів. Під час Чортківського наступу створено штаби 14-ї Станіславівської, 15-ї Теребовельської, 16-ї Чортківської, 17-ої Бучацької, 18-ої Тернопільської та 21-ої бригад, але після переходу Збруча їх штаби розформували. Залишилася тільки 14-а Станіславівська бригада, яка замінила в IІІ-у корпусі 1-у Гірську бригаду, яка під час польського наступу весною 1919 р. була відрізана від решти частини ГА, перейшла на територію Чехословаччини, де її інтернували.

Закінчував реорганізацію УГА В. Курманович, який змінив на посаді начальника штабу НКГА Є. Мишковського. Реорганізована Галицька Армія налічувала, за даними Б. Гнатевича, 45 куренів піхоти, близько 40 артилерійських батарей і кілька сотень кінноти, що становило приблизно 25 тис. багнетів, 150 гармат і понад 600 шабель. Окрім того, армія мала багато допоміжних відділів та установ, так що її загальний чисельний склад був майже удвічі більшим

Всебічним забезпеченням бойових частин, їх підготовкою та навчанням займався ДСВС зі своїми виконавчими органами на місцях – Окружними і Повітовими командами. Після ліквідації в червні 1919 р. ДСВС, цю роботу виконувала Команда Запілля, а пізніше Команда Етапу Армії.

На березень 1919 р. до Галицької Армії мобілізували 126 тис. чоловік. Чисельність на фронті нараховувала 52 тис. вояків і 1412 старшин. Проте у квітні 1919 р. проти Галицької Армії воювало 62-тисячне угруповання противника, яке згодом було доповнено ще 30 тис. старшин і вояків зі 100-тисячної армії генерала Галлєра, сформованої у Франції і, всупереч зобов’язанням польського уряду, спрямованої проти УГА.

За короткий час Галицька Армія була перетворена у бойову силу загальною кількістю понад 60 тис. бійців із відповідним матеріально-технічним забезпеченням. Але значні недоліки в останньому послаблювали боєздатність армії. Їх можна було усунути, якби тодішній провід держави був рішучішим і приділяв основну увагу гаранту своєї незалежності – Галицькій Армії.

Основною тактичною одиницею піхотних частин УГА був курінь, який складався з трьох стрілецьких і однієї кулеметної сотень. Кожна бригада налічувала 3–5 куренів, причому деякі з них мали сотні важких кулеметів. Окремі курені мали ще мінометні підрозділи та польові гармати.

Артилерійські частини та підрозділи УГА були організованими і потужними військовими формуваннями, перевищували своїх противників і чисельністю, і вмінням, були кращими за артилерією Дієвої Армії УНР. У багатьох випадках, завдяки майстерності галицьких артилеристів, вдавалося стримати наступи ворога. Саме завдяки артилерії досягнуто успіху в Чортківському наступі об’єднаних українських армій. Кожна бригада УГА мала артилерійський полк, що складався з 4–5 батарей, а кожна батарея з 4–6 обслуг. Батареї важкої артилерії мали по 2 гармати. Кількість артилерійських полків відповідала кількості піхотних бригад. Оперативно артилерія підпорядковувалася командуванню бригади і корпусу, а підготовка обслуг здійснювалася безпосередньо в батареях і частково в Запасному артилерійському полку, що дислокувався в Золочеві. Після переходу за Збруч артилерія УГА доповнена артилеристами Дієвої армії УНР.

Кіннота Галицької Армії була її найслабшою ланкою. Тому в багатьох випадках ця обставина відігравала негативну роль, особливо тоді, коли в прориви треба було кидати високомобільні частини (Чортківський наступ, бої під Теребовлею і Бережанами). Кінні бригади звичайно мали сотні з 2–3 чот, кожна з яких налічувала по 40–50 шабель. Кінні підрозділи застосовувалися переважно для вартової служби, розвідки і зв’язку. Генерал О. Греков зробив спробу створення більших кінних формувань, однак безперервні воєнні дії не дали перевести це в життя. Після переходу на Наддніпрянщину в бригадах були створені численні кінні підрозділи, які, однак, багато в чому поступалися навіть кінноті Дієвої Армії УНР. При кожній кінній сотні був свій підрозділ ручних кулеметів

Авіаційна частина Галицької Армії була сформована в грудні 1918 р., її організатором став поручник Петро Франко. Вона безпосередньо підпорядковувалася НКГА та базувалася у містечку Красне. Було сформовано групу, яка зберегла все з авіаційного обладнання, що залишили після себе німецька й австро-угорська армії, а на початку грудня сюди перелетіла з Одеси ескадра з 6 літаків, яка складалася з 6 льотчиків (брати Канукови, Б. Губер, С. Євський, В. Булатов, А. Шеремецінський), 6 механіків і 9 техніків. Разом з П. Франком, С. Слєзаком, С. Кузьмовичем вони створили організаційне командне ядро авіаційної частини, яка на початку травня 1919 р. складалася з трьох боєздатних авіаційних сотень і однієї бази. Перша сотня під командуванням А. Хруща передислокувалася в с. Дуліби поблизу Стрия для обслуговування III-го корпусу ГА. На середину травня в сотні було 12 бойових машин. Друга сотня (командир сотні і водночас частини полковник Д.Б. Кануков) обслуговувала І-й і II-й корпуси і базувалася у Краснім. Тут утворили і 3-ю сотню, яка у складі 5 літаків, під командуванням сотника Н. Залозного передислокувалася до Тернополя.

На початку травня в полку налічувалося близько 80 літальних апаратів, з них частина тихохідні – австрійські “Бранденбург-64” та “Альбатрос-27”, німецькі “LWA”, “Ллойд”, “Фокер” (розвивали швидкість 100–110 км/год), та швидкохідні – французькі винищувачі “Нюпорт” (швидкість 150 км/год). Як відзнаки на літаках вживалися вималювані два круги: всередині жовтий, назовні синій, а “Нюпорт” мав ще по боках схрещені кістки і череп, що було ознакою належності до “відділу смерті”.

Першим командиром полку був Б. Губер, а після його трагічної смерті (загинув під час навчання зі старшинами від вибуху бомби 5 лютого 1919 р.) ним став полковник Д.Б. Кануков. Полк виконував розвідку фронту противника, слідкував за переміщенням його частин, бомбардував важливі фронтові та тилові об’єкти, виконував комунікаційну службу між НКГА і корпусами та, навіть, дипломатичними закордонними представництвами. Взагалі, у повітряних боях українські льотчики збили 16 польських літаків, з них 9 було на рахунку С. Євського.

Під час першого відступу до Збруча полк передислокувався в с. Звиняч поблизу Чорткова, після переходу УГА через Збруч – в с. Макову під Кам’янцем-Подільським, згодом – до Шатави (поблизу Нової Ушиці), відтак до Вінниці. Під час відступу УГА з-під Києва полк перебував у Могилеві, пізніше в Одесі, а після з’єднання з більшовиками – у Бердичеві і Козятині, де частина полку потрапила до рук поляків.

На озброєнні УГА мала всього два бронепоїзди, причому спочатку це були лише прилаштовані за допомогою брусів та інших підручних матеріалів імпровізовані вагони. Пізніше добуто броньовані вагони і паровоз. Один з цих поїздів належав до II-го корпусу і курсував лінією Ходорів – Львів, інший підлягав III-го корпусу і діяв на шляхах Стрий – Львів і Самбір – Львів. Вони мали кілька кулеметів і 1–2 легкі польові гармати.

Дивізіон броньованих машин спочатку належав до III-го, а пізніше до II-го корпусу і складався з 6 автомобілів, присланих з корпусу Січових Стрільців, і 2 виготовлених у місцевих майстернях. Вони призначалися для вуличних боїв на львівських вулицях, але до цього не дійшло.

Також кожна піхотна бригада мала невеликі саперні підрозділи у складі 2-3 чот, завданням яких був здебільшого ремонт мостів, шляхів та будівництво військових об’єктів.

При корпусах і Начальній Команді існували технічні сотні з окремими підрозділами – залізничним, будівельним, саперним, з майстернями, де ремонтувалася стрілецька зброя, гармати.

Автоколона УГА складалася з 4 сотень – по одній у кожному корпусі і при НКГА. Кожна сотня складалася з трьох чот: вантажних, легкових автомобілів і переїзної майстерні. В кожній сотні було кілька мотоциклів і санітарних автомобілів.

До допоміжних формувань, завданням яких було забезпечення порядку у прифронтових смугах і на фронті, належали штабні сотні (для охорони штабів), станційні команди (дбали за порядок у місцях перебування військових частин), відділи польової жандармерії (для боротьби з дезертирством).

Для організації зв’язку в УГА застосовувалися вістові (посильні), телеграф і телефон. Радіотелеграфний передавач мала лише НКГА. Для пересилання таємних наказів використовувався шифр.

Розвідку проводили розвідувальні відділи (РВ) при НКГА і командуванні корпусів. Корпусні відділи складалися з одного старшини і одного-двох підстаршин. РВ при НКГА мав 6 старшин і кількох підстаршин. Недостатність фахової освіти, малі сили (в розвідці служили 30 старшин, з них лише 6 мали освіту), недостатнє виділення коштів призводили до того, що взагалі розвідка УГА суттєво поступалася розвідці противника. Контррозвідку провадили відповідні фахівці штабів, а також для цього залучалися державна і польова жандармерія.

Агітаційно-пропагандистська робота в УГА велася за допомогою друкованих засобів (листівок, відозв, газет, бюлетенів, посібників тощо) та проведення масових та індивідуальних заходів з метою інформування вояків та цивільного населення, роз’яснення їм загальних положень політики українського уряду та рішень військового керівництва, військово-патріотичного виховання та культурної освіти. В штабах бригад і корпусів були спеціально призначені та працювали в цьому напрямку старшини-пропагандисти, в підрозділах ці функції виконували здебільшого підстаршини і рядові стрільці. Але ефективність цієї роботи і серед вояків, і серед цивільного населення була явно недостатньою. Це пояснювалося перш за все невисокою особистою підготовкою пропагандистів та агітаторів, браком друкарських засобів та іншими причинами.

Санітарна служба була організована на зразок австрійської армії, а її реорганізацію було проведено спільно із загальною реорганізацією в армії у січні-лютому 1919 р. Кожен корпус мав один або два польових шпиталі, склад санітарного майна. Наприкінці січня 1919 р. УГА мала 5 польових шпиталів, 3 санітарні і 2 купальні поїзди, 4 склади санітарного майна (корпуси і НКГА). В армії були 14 лікарів і 38 фельдшерів, окрім того, в тилу – 97 лікарів і 74 фельдшери, 25 окружних шпиталів, 18 аптек, 48 дезінфекційних пунктів. Справа погіршилася після переходу за Збруч – пропало багато санітарного матеріалу, в Галичині залишилося багато лікарів. Збереглося неповних 7 польових шпиталів, які обслуговували 35 лікарів. Це не дало можливості погасити епідемію тифу, від якої загинуло понад 30% особового складу.

Постачання УГА, не маючи зазвичай достатніх засобів, було організоване на зразок австрійського, працювало досить справно. Завдяки роботі інтендантів галицький вояк не голодував і одержував регулярну платню, а галичани ніде не страждали реквізиціями. Контроль за видатками вели рахункові старшини при корпусах, яким підлягав відповідний апарат у підлеглих частинах і підрозділах.

Обозні формування УГА були підпорядковані корпусним обозним відділам. У травні 1919 р. УГА мала понад 16 тис. коней і 8 тис. возів. Після ліквідації Державного Секретаріату військових справ питання обозів передано Команді Запілля, а згодом – Етапу Армії.

Поштове забезпечення було організоване в лютому 1919 р. Були створені поштові станції в кожному корпусі і при Начальній Команді. Крім того користувалася УГА також і цивільною поштовою мережею. Для обслуговування усієї армії, фронту і етапу після переходу через Збруч була створена спільна станція. Працювали в цій службі понад 50 чоловік, які припинили свою роботу з переходом УГА до більшовиків.

 

  1. Об’єднання українських армій і кінець визвольних змагань (липень 1919–1921 pp.)

Політичне та стратегічне становище УНР на час переходу УГА через Збруч було надзвичайно важким. Проти молодої держави одночасно воювали два зовнішні вороги – радянська Росія і Польща. Більшовики, здебільшого, використовуючи російське населення міст східної України, завоювали в цьому регіоні досить міцні позиції. Червона армія в основному розбила сили адмірала О. Колчака в Сибіру, а її командування змогло перекинути резерви на боротьбу з українською державою. За Польщею стояла Антанта. Південний сусід України, Румунія, зберігала “ворожу” нейтральність. На превеликий жаль, не було єдності й одностайності і в керівництві УНР. У широкому масштабі в Україні проявлявся анархізм – в українських степах діяла велика свавільна армія Н. Махна. Не координувалися дії численних повстанських загонів, а їх отамани робили що заманеться.

Після домовленостей між диктатурою ЗОУНР (Є.Петрушевич) і Головним отаманом УНР (С.Петлюра), внаслідок вдалих дій, Армія УНР зосередилася на невеликому трикутнику, лінія якого визначалася Збручем на заході, Дністром на півдні, лінією Гусятин – Ярмолинці – Бар на півночі, залізницею Жмеринка – Вапнярка на сході. Весь простір мав близько 350 км в ширину і 90 км у глибину. В руках українських Збройних сил після переходу УГА через Збруч були залізничні лінії Гусятин – Ярмолинці і Бар – Могилів, з більших міст у цьому просторі містилися лише Кам’янець-Подільський та Могилів. Через Могилів уряд мав зв’язок з Румунією, звідки з великою проблемами надходило бодай якесь військове майно.

Сили Армії УНР були вкрай виснажені: 30 червня 1919 р. проти неї розпочала наступ Червона Армія, метою якої була ліквідація “петлюрівщини”. Але в найкритичніший момент, коли стала реальною загроза, що Армія УНР може бути зіпхнута більшовицьким наступом на територію Румунії, через Збруч без паніки, у повному спорядженні, перейшли основні сили УГА.

За даними Л. Шанковського, діюча Армія УНР мала на цей час наступний склад і дислокацію:

  • Волинська група (полковник В. Петрів, 1-а Північна та 4-а Холмська дивізії) – 4 тис. чол., зосереджена в районі Сатанова;
  • група Січових Стрільців (полковник Є.Коновалець, 9-а Залізна, 10-а і 11-а дивізії СС) – 4,5 тис. чол., зосереджені в районі Ярмолинців;
  • Запорізька група (полковник В.Сальський, 6-та, 7-ма і 8-ма Запорізькі дивізії) – 3 тис. чол., зосереджена в районі на схід від Проскурова;
  • 3-я Залізна дивізія (полковник О.Удовиченко) – 2 тис. чол., зосереджена в районі Могилів – Ямпіль.

Тоді ж до Армії УНР з Херсонщини пробралася група Ю. Тютюнника (понад 1,5 тис. чол.) та група Запорізька Січ Ю. Божка, з яких сформовано 2-гу, 5-ту та 12-ту дивізії. За підрахунками історика Я. Тинченка, армія УНР налічувала понад 20 тис. чол., а загалом мала приблизно 30-40 тис. так званого “харчового стану”, 150 гармат та понад 580 кулеметів. Армією керував штаб на чолі з Головним Отаманом С. Петлюрою, начальником штабу був Василь Тютюнник, генерал-квартирмайстром – генерал В. Сінклер, начальником оперативного відділу – полковник М. Капустянський.

Через Збруч Галицька Армія перейшла у наступного складі:

І-й корпус: 5-а Сокальська, 6-а Равська, 9-а Белзька, 10-а Янівська бригади, командир генерал О.Микитка; передмістя с. Маньковець;

II-й корпус: 1-а Січових Стрільців, 3-я Бережанська, 4-а Золочівська, 7-а Львівська бригади – 20 тис. багнетів, 200 шабель, командир генерал А. Вольф, начальник штабу Ф. Льонер, район Нової Ушиці;

III-й корпус: 2-а Коломийська, 8-а Самборська, 11-а Стрийська, 14-а Станіславівська, 1-а кінна бригади – 10 тис. багнетів та 2 тис. шабель, командир генерал А. Кравс, начальник штабу В. Льобковіц, район Мурованих Курилівців.

Під час Чортківської операції планувалося створення IV-го і V-го корпусів, але під час переходу через Збруч їхні частини були включені до складу вищевказаних корпусів.

Три Галицькі корпуси складалися з 12 піших і однієї кінної бригад, загальною кількістю 45 тис. багнетів, 2,7 тис. шабель. Разом з тиловими і запасними частинами це становило понад 85 тис. осіб.

За межами району розміщення обох українських армій влітку 1919 р. в Україні існувало багато різноманітних повстанських загонів. Найсильнішим угрупованням були загони Н. Махна, що діяли на Катеринославщині з осередком у Гуляйполі та налічували понад 25 тис. чол. Махновці не визнавали в Україні ніякої влади і боролися з усіма, хто вступив на територію їхніх дій. Проте багато загонів, наприклад, отамана Зеленого (понад 10 тис. чол., 12 гармат, район Трипілля), група “Холодний Яр” отамана В. Чучупаки (Умань, Звенигородка), загони отаманів Ангела (Київщина, Чернігівщина), Соколовського (Радомищина), Я.Шепеля (Вінниця, Лятичів), Волинця (Немирів, Гайсин) та ін., виконували доручення Штабу діючої Армії. Загальна кількість бійців цих повстанських загонів становила понад 30 тис. осіб.

На жаль, військово-політичний провід УНР не зміг порозумітися з керівництвом галичан, що дуже заважало загальній стратегії боротьби за українську державність. Вони не усвідомлювали, що головним питанням моменту є будівництво збройних сил та організації їх всебічного забезпечення. Водночас великі кошти часто йшли на іноді дуже сумнівні справи, а то й осідали в кишенях спритних діячів, що скористалися з українських визвольних змагань. Після переходу УГА через Збруч встановлено перемир’я з поляками. Демаркаційна лінія проходила Збручем через Волочиська, Базалію, Корець, Олевськ, Мозир, Шепетівку і Славуту. А вже 15 серпня поляки розпочали похід супроти більшовиків.

Спроби домовитися про своє політичне визнання та допомогу від Антанти проводові УНР не вдалося: Антанта далі розраховувала на Польщу, хоча та не мала жодного інтересу воювати з радянською Росією, а російські “білі” армії були недостатньо сильними, розкиданими без зв’язку на великих просторах, що врешті мусило привести до їх поразки.

Мало того, повне ігнорування національного питання, наприклад, генералом А. Денікіним, ніяк не могло зробити українців союзниками. 50-тисячна українська армія могла за допомогою Антанти значно збільшити його війська та розгромити більшовиків, але Антанта не тільки не допомагала військовим майном, а й не дала навіть ліків для того щоб здолати страшну пошесть тифу, яка “косила” ряди української армії. Навпаки, блокадою Антанта прагнула придушити українські визвольні змагання. А результатом такої політики стало те, що радянська Росія досягла перемоги і запанувала на просторах колишньої Російської імперії.

Більшовиками дуже вдало використовувалися інформаційно-пропагандистські гасла для впливу на населення та війська. Сприяли цьому відновлений інститут комісарів у Червоній армії. Причому ці гасла були різні для різних категорій і прошарків населення та суперечили одні однім: робітників і селян купували дешевеньким “заводи і фабрики – робітникам, земля – селянам”, національні сили – демагогічним “воля народам аж до відокремлення”; натомість росіяни чітко знали, що вони воюють за “єдину Росію”.

Обидві більшовицькі армії, 12-та зі штабом у Києві та 14-та зі штабом в Одесі, отримали підкріплення приблизно до 700 тис. чол. і були підсилені кіннотою, великою кількістю бронепоїздів та “швидкою піхотою”, яка переміщувалася разом з кіннотою на возах.

З п’ятої колони на місцях швиденько формувалася “революційна влада”, долучалося до роботи ЧК, а по селах проводилася мобілізація до війська та здиралися “продподатки”, які залізницею направлялися до Росії. Орієнтуючись на тактику ведення “позиційної війни” і не створюючи власних мобільних з’єднань, провід українських армій дуже сильно програвав. Окрему кінну дивізію сформували лише під час Першого Зимового походу. Не використали українські стратеги ще дуже серйозного моменту – створити умови, коли б “кольорові” армії зійшлися у бійці між собою. А тому дуже сумнівним було розгортання влітку 1919 р. одночасних ударів на Київ і Одесу. Від того, куди спрямовувала зусилля 100-тисячна українська армія, залежала великою мірою доля української державності.

До серпня 1919 р. діями обох армій, діючої та Галицької, керував штаб діючої армії УНР на чолі з В. Тютюнником. Але для того, щоб керувати такими різними за організацією і менталітетом об’єднаннями, треба було створити спільний провід, складений з представників обох армій. Тому 11 серпня створено Штаб Головного Отамана (ШГО), який очолив генерал М. Юнаків, визначний військовий історик, який викладав ще в Академії ГШ у Петрограді, а генерал-квартирмайстером став генерал УГА В. Курманович.

Одразу ж постало питання: куди спрямувати головний удар? Одні пропонували йти на Київ, хоч це було питання більш політичне, інші, для захоплення військових баз Чорного моря, – на Одесу, звідки потім розвивати операції у північному напрямку. Компромісне рішення С. Петлюри здійснити наступи і на Київ, і на Одесу, яке врешті прийняли, було хибною: для виконання завдань не вистачало сил, а радянські війська, що відступали з Чорноморського узбережжя, заходили в тил Київського угруповання. Тим паче, що, здобувши Одесу, можна було б інтенсивно вести переговори з іншими державами, закуповувати озброєння та майно, спрямувати з Італії понад 40 тис. українських полонених, чим підсилити власні сили. Але сумнівні політичні досягнення були поставлені попереду стратегії ведення війни.

Щоб виконати завдання наступу на Київ і Одесу, армії поділено на три армійські групи. Лівофлангова (північна), під командуванням генерала А. Вольфа, складалася з корпусу Січових Стрільців і II-го Галицького корпусу, мала понад 25 тис. чол. й діяла на оперативному напрямку Старокостянтинів – Полонне – Чуднів – Житомир – Коростень. Найбільшою була Осередня (центральна) армійська група під командуванням генерала А.Кравса, яка складалася з І-го і III-го Галицьких корпусів (без 11-ої бригади) та Запорізького корпусу і мала у своїх рядах понад 30 тис. багнетів і шабель. Ця група повинна була розвивати наступ у напрямку Жмеринка – Вінниця – Козятин – Фастів – Київ. Третя, правофлангова група, під командуванням В. Тютюнника, мала у своєму складі групи Ю. Тютюнника, дивізії О. Удовиченка (3-я і 9-а, 11-а Галицька бригада), П. Єрошевича (1-а і 4-а ) і мала на початку 10 тис. вояків. Завданням цієї армійської групи був наступ у напрямі Бірзуля – Роздільна – Одеса, а правий фланг її спирався на р. Дністрі, що був кордоном з Румунією.

Початок наступу об’єднаних українських армій був призначений на 20 липня 1919 p., але через перевтому військ вчасно розпочатися він не міг. Група А. Вольфа розпочала наступ на Проскурів і Деражню 27 липня, 2 серпня група В.Тютюнника вдарила на Жмеринку, 5 серпня до наступу долучилася група А. Кравса. Вже 7 серпня здобуто Жмеринку, де більшовики зосередили 20-тисячне угруповання, підсилене частиною бронепоїздів. Розвиваючи наступ, 10 серпня від Червоної армії звільнено Вінницю, населення якої з квітами зустріло українське військо. Удар у напрямку Бірзулі був стриманий шаленим опором 45-ї і 50-ї радянськими дивізіями, які залишили Одесу і намагалися прорватися до Жмеринки. 20 серпня українські війська здобули Звягель (сучасний Новоград-Волинський), Житомир, Бердичів, Попельню і Сквиру. Населення українських міст із відповідною симпатією зустрічали українські частини, до яких записувалося багато добровольців, але брали лише тих, хто мав свою зброю. Шлях на Київ, по суті, став вільний.

Але в той час ШГО отримав повідомлення: з Лівобережжя швидкими темпами у напрямку на Київ наступав корпус Добровольчої армії під командуванням генерала М. Бредова, перед яким Червона армія майже не робила опору.

Загальний наступ на столицю України розпочався вранці 30 серпня, а вже вдень українські війська оточили Київ з Правобережжя. Противник почав залишати місто. Згодом у передмістях столиці з’явилися перші галицькі підрозділи. 31 серпня кінні частини корпусу М. Бредова підійшли до Києва і через міст, на якому українські війська не виставили охорони, дісталися до міста. Денікінці зайняли Печерськ, а галицькі частини, отримавши наказ командування не вступати з ними в бій (існувала нездійсненна надія, що вдасться домовитися з денікінцями воювати спільно проти більшовиків), пропустили їх передові загони до столиці.

Вступивши до міста, денікінці стали вимагати вивісити на будинку Міської Думи поруч з українським прапором російський “триколор”. А. Кравс, розуміючи, що відмова може стати причиною збройної сутички з денікінцями, дозволив це зробити, але запорожці, які готувалися до параду на Хрещатику, не сприйняли цього. Хтось з українських патріотів з цивільного населення, яке у великій масі зустрічало українське військо, зірвав російський прапор. Тоді, очевидно більшовицькі агенти, кинули кілька петард, почали стрілянину з дахів. Денікінці виступили проти українських частин Київського гарнізону, що змусило А. Кравса дати наказ про відступ на лінію Ігнатівка – Васильків для переформування. Переговори з денікінцями нічого не дали, а оскільки М. Бредов за дорученням Денікіна однозначно заявив, що вони не визнають уряду УНР. Стало ясно – українські війська мають справу ще з одним ворогом.

Щоб не вступати в подальші конфлікти з денікінцями, київські групи були переміщені ще далі на південь. І тут між українськими формуваннями і денікінцями з півдня вклинилася 14-а більшовицька армія, що намагалася пробитися на північ до Житомира. У середині вересня група А. Кравса і II-й Галицький корпус провели з нею низку боїв, витративши майже весь запас боєприпасів. 20 вересня “червоні” зайняли Житомир, а денікінці, не відчуваючи більшовицької загрози, й собі розпочали наступ на українські війська, які знову опинилися у складному становищі: з півдня і сходу були денікінці, з півночі – червоні. Командування змушене було припинити наступ проти більшовиків, а 24 вересня Директорія УНР оголосила війну Добровольчій армії і урядові “Юга Росії”.

Бої на одеському напрямку в районі Вапнярки тривали з 23 до 30 серпня 1919 р. У цей час дивізії О. Удовиченка і Волинської групи розгромили 45-у радянську дивізію під Городищем і взяли в полон 3 тис. полонених, багато військового майна та 2 бронепоїзди. 47-а дивізія залишила Бірзулю і відступила на Бершадь. Шлях на Одесу був вільний, але звідти, слідом за червоними, наступали білі війська.

Українці опинилися у вогненному трикутнику: Радянською червоною армією, білою “Добровольчою армією” Денікіна та Польщею, яка на той час поступово окупувала Західну Волинь і Поділля. На початку жовтня ІІІ-й корпус УГА вів бої з денікінцями і, вибивши їх з Монастирищ, загрозив угрупованню в районі Умані, яке мало вдарити на Армію УНР. Завзяті бої тривали до 20 жовтня. Незважаючи на те, що Наддніпрянська Армія завдала удару в напрямку Балти, денікінці розпочали контрнаступ на українські війська, вдарили по I-у і ІІІ-у корпусах УГА, завдавши важких втрат, особливо 2-й та 7-й бригадам.

Українські формування практично не мали тилу. Антанта влаштувала Україні блокаду: вона не тільки допомагала білим російським формуванням, а ще й не дозволила доставити майно, яке Директорія придбала в Американської Ліквідаційної Комісії. Бракувало не тільки зброї та боєприпасів, а й речового й продовольчого майна, до того ж становище погіршувалося погодними умовами.

Пізньої осені 1919 р. українські війська опинилися в сумнозвісному “чотирикутнику смерті” на Поділлі в районі Вінниці, куди з усіх боків наступали противники української державності. Але й цього, як виявилося, було замало. На українські війська впав ще один ворог, якого ніхто аж ніяк не сподівався, – тиф. Масштаби епідемії вражали: за останній тиждень жовтня епідемія  скосила понад 2 тис. бійців, тобто майже 10% усієї армії. На думку Л. Шанковського, ця епідемія була штучною, стала першим в історії людства прикладом застосування засобів бактеріологічної війни. Для такого висновку є багато підстав: хворіли цілі українські частини і села. І якщо проаналізувати пізніші саме такі спроби боротьби з УПА, маємо підстави гадати, що епідемія тифу мала штучне походження. Особливо страждали галичани, бо вояки Дієвої Армії хворобу переносили трохи легше. За браком ліків, сотні вояків та цивільного населення вмирали щодня. А ці ліки були поруч, у Румунії, однак їх не бажала надати Антанта, яка допомагала в той же час “білим”.

Саме ці сили після певних перемог українських військ влітку 1919 р. створили “чотирикутник смерті”. Тиф зумовив військову катастрофу: невдовзі ряди УГА були значно зменшені.

Потрібно було щось вирішувати. На 29 жовтня 1919 p. C. Петлюра і Є. Петрушевич скликали у Вінниці нараду представників обох армій. Але жодних шляхів розв’язання проблеми не знайдено і запропоновано зустрітися 3 листопада у Жмеринці. А час не чекав – УГА могла бути взята без бою денікінцями. До того ж, саме тоді, мабуть, порозумівшись, польська і денікінська армії повели наступ на УГА. Про її стан свідчать слова начальника санітарної служби полковника А. Бурачинського, подані у звіті для НКГА: “Наша армія – це не є вже ніяке військо, навіть не лікарня, а мандрівний магазин трупів”. У такій ситуації М. Тарнавський, не маючи іншого виходу, розпочав переговори з денікінцями і 6 листопада уклав з ними договір про перемир’я.

Про доцільність такого кроку генерал М. Тарнавський заявив ще на нараді у Вінниці 29 жовтня 1919 p., але ані С. Петлюра, ані його оточення, особливо прем’єр уряду Б. Мартос, не розуміли, що прийшов час вирішувати, а не витрачати зусилля на безплідні наради. Обидва уряди УНР і ЗОУНР зневажили цей договір, а розпорядженням Є. Петрушевича від того ж таки 6 листопада усунено з посад М. Тарнавського та А. Шаманека і віддано під суд, який однак виправдав їх дії. На їх місце призначено О. Микитку та Г. Ціріца.

Поки велися нові переговори, 10 листопада денікінські війська взяли Жмеринку, а 14 листопада Армія УНР втратила ще й Могилів-Подільський і почала відступати на північ. Зв’язок між урядом і Наддніпрянською армією перервався. НКГА змушена була поновити свій договір з денікінцями, що й сталося 17 листопада 1919 р.

Оточена у другій половині листопада в околицях Любара і Чорториї, Армія УНР була теж практично в безнадійному становищі. Одна частина перейшла до Польщі, а друга, під командуванням М. Омеляновича-Павленка, вирішила пробитися в більшовицький тил. Цей рейд діючої Армії УНР, в який вона вирушила 6 грудня 1919 р., увійшов в історію як 1-й Зимовий похід. Шлях прориву більшовицького фронту визначено на північ від Вінниці і на південь від Козятина, через територію дислокації УГА. Треба зазначити, що ця наперед засуджена багатьма скептиками ідея мала глибокий сенс, зуміла зберегти діючу Армію УНР, дала зразки характерної партизанської війни. За весь Зимовий похід пройдено 2500 км, що становило 16,5 км на день, проведено більше ніж 50 боїв, не рахуючи прориву фронту 14-ї більшовицької армії. Здобуто низку населених пунктів, взято військову базу 14-ї армії, захоплені штаби 41-ої, 45-ої, 46-ої радянських дивізій.

Зимовий похід Армії УНР дав навесні 1920 р. унікальні можливості для створення на півдні України антибільшовицького фронту: дні денікінської армії були лічені. Але білий генерал Шілінг спеціально затягнув переговори аж до того, поки під Одесою з’явилася Червона армія, яка, очевидно, хоча й була іншого кольору, все ж воювала за ту ж “єдину Росію”. Причому вдруге ця можливість повторилася у квітні 1920 p., коли 1-а Галицька кінна бригада, піднявши антибільшовицьке повстання, узяла Тирасполь, а 15 квітня учасники Зимового походу взяли м. Вознесенськ.

Зимовий похід закінчився 6 травня 1920 р. проривом через фронт 14-ї армії. Удар був таким сильним, що радянські війська розбіглися, взято тисячі бранців, у полон здалася ціла червона бригада. Цього дня частини Дієвої Армії увійшли до Ямполя.

Військовий союз УГА з денікінцями не потривав довго. Наприкінці грудня білі під ударами більшовиків, що перекинули з Сибіру свіжі сили, звільнені в результаті розгрому О. Колчака, відступили на південь. На початку січня червоні війська підійшли до району розташування галичан. НКГА віддала наказ залишити хворих у шпиталях, а здоровим відступати з денікінцями на південь.

Після виїзду НКГА з Вінниці створено Революційний Комітет УГА, який очолили поручник Давид і отаман Н. Гірняк. Для УГА не залишилося іншого виходу, як військова угода з більшовиками – в іншому випадку їй загрожували більшовицький полон та розформування армії. Попередній договір між більшовиками і галицьким ревкомом укладено 31 грудня 1919 p., з більшовицького боку переговори вів Андрій Хвиля.

Вістка про союз УГА з більшовиками у Вінниці була сприйнята з полегшенням: цивільне населення дуже боялося вступу більшовицьких військ до міста, натомість до галичан воно мало повну довіру. Ревком провів перереєстрацію всіх стрільців у Вінниці, подбав про те, щоб більшовики не втручались у внутрішні справи.

Переговори в Києві Вінницького Ревкому з В.Затонським розпочалися у першій половині лютого 1920 р. Затонський поводив себе нахабно: по суті, заперечував умови союзу, які були погоджені в штабі 12-ої армії, діяв так, ніби в його руках опинилася доля УГА. Остаточно договір з більшовицькою 12-ою армією був підписаний 12 лютого 1920 р.

До середини березня 1920 р. УГА перебувала в районі Вінниці, Бершаді, Чечельника, Балти. У цей час хворі почали одужувати і повертатися до своїх бригад. Тоді ж більшовики вирішили реорганізовувати УГА: армія мала називатися Червона Українська Галицька Армія (ЧУГА) і складатися з трьох бригад. Перша бригада була створена з II-го корпусу УГА і дістала назву 1-ї бригади УСС. Її командиром призначено спочатку сотника Білинкевича, потім полковника А. Шаманенка, далі сотника М. Барана. З І-го корпусу створено 2-у бригаду на чолі з сотником Ю. Головінським. 3-я бригада формувалася з III-го корпусу УГА, а її командиром став сотник О. Станимір. Усі бригади ЧУГА були призначені до різних радянських дивізій.

Замість НКГА створено Польовий штаб ЧУГА, начальником якого призначено В. Порайка, заступником – Солодуба, а шефом булави – колишнього полковника російської армії М. Іванова. До Польового штабу увійшло багато росіян, тому велика кількість командирів УГА залишилися без посад.

Згідно з угодою Польовий штаб ЧУГА мав переїхати до Києва і керувати армією під політичним і організаційним наглядом до часу, поки червоні війська дійдуть до Збруча, а тоді усі три бригади ЧУГА мали піти визволяти Галичину від польської окупації.

Крім того, до усіх частин ЧУГА призначено комісарів, скасовано посади військових духівників, однак стрільці затримали їх у себе, оголосивши вчителями. Незважаючи на заборони комісарів, у час Великоднього посту стрільці поголовно пішли на Сповідь і до Причастя.

24 квітня 1920 р. розпочався польський наступ спільно з військом Директорії. 2-а і 3-а бригади УГА, дізнавшись, що поляки обіцяють широку автономію Галичині, залишили фронт, чим допомогли полякам здобути перемогу. 1-а бригада в цей час була у складі 44-ї червоної дивізії між Чудновим і Маріям-полем і не взяла участі в перевороті, оскільки делегати від 2-ї бригади не могли довести стрільцям наказу про виступ проти більшовиків: бригадою командував тоді переконаний галицький комуніст сотник М. Баран.

Цей демарш ЧУГА призвів до її ліквідації. На фронті залишалася лише бригада УСС, яка була досить боєздатним формуванням, однак йому загрожувало польське оточення. 30 квітня 1920 р. польська кінна дивізія зайшла в тил бригади поблизу Козятина. З оточення спромоглися вийти майже всі частини бригади, але за відсутності стійкого зв’язку між ними,  вона припинила існувати як бойова одиниця.

В боях під Махнівкою частини 44-ої дивізії Червоної армії, куди входила 1-ша бригада УСС, оточила кінна дивізія польського генерала Я. Ромера. Серед загальної паніки лише залишки УСС виявили силу духу: першою вдарила сотня поручника В. Кривоуса, стрільці взяли залізничну станцію, захопили полонених. Але це була тимчасова перемога – червоні війська перед переважаючими силами противника склали зброю, що й вирішило остаточну долю стрільців. Бригада більше не існувала.

Після переходу до об’єднаних Польської армії і частин Армії УНР 2-ої і 3-ої бригад ЧУГА в районі Летичева і Ялтушкова ці галицькі формування роззброїли поляки, стрільців відпустили, а старшин заслали до табору в Тухолі на Помор’ї. Більшість старшин і стрільців, які перебували на той час в Києві і Одесі, більшовики заарештували і відвезли в табори до Росії, де практично всіх було знищено. Українська Галицька Армія перестала існувати.

Доля Армії УНР. Як вже зазначалося вище, 6 травня 1920 р. формування, що брали участь у Першому Зимовому поході, з’єдналися з частинами Армії УНР, які спільно з поляками йшла на Київ.

Між урядом УНР і Польщею 21 квітня 1920 р. укладено договір, за яким остання зобов’язалася допомогти звільнити Україну від більшовиків.

Так, під час І-го Зимового походу армії УНР навесні 1920 р. О. Удовиченко протягом короткого часу сформував на Поділлі 3-ю українську Залізну дивізію, до якої приєдналися галицька кінна бригада Ю. Шепаровича і кінний полк донських козаків полковника Фролова, який під гаслом “За самостійну Україну, за самостійний Дон!” виявив бажання битися з більшовиками в складі українського війська. Водночас у Бересті-Литовському полковник М. Безручко сформував і очолив 6-ту Січову стрілецьку дивізію. Крім того, зусиллями військового міністра УНР, генерала В. Сальського, в тилу формувалися 6 запасних бригад. 6 травня 1920 р. в районі Ямполя через радянсько-польський фронт пробилася Армія УНР під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка, яка закінчила Зимовий похід.

Після короткої оперативної паузи і проведеної реорганізації до складу українських збройних сил увійшли дивізії: 2-а Запорізька (командир – А. Гулий-Гуленко), 2-а Волинська (О. Загородський), 3-я Залізна (О. Удовиченко), 4-а Київська (Ю. Тютюнник), 5-та Херсонська (А. Долуд), 6-та Січова (М. Безручко), Окрема кінна (І. Омелянович-Павленко). Кожна дивізія мала три стрілецькі, артилерійську бригади, кінний полк, технічний курінь. Командуючим Армії УНР залишався генерал М. Омелянович-Павленко. Армія налічувала, як свідчив О. Удовиченко, понад 20 тис. старшин і стрільців, з яких 1,2 тис. кінних.

З 6 травня по 12 червня 1920 р. головні сили Армії УНР вели оборонні бої на фронті Ямпіль – М’ясківці. 6-а Січова дивізія спільно з частинами 3-ї польської армії брала участь у травневому наступі на Київ, однією з перших вступила в українську столицю. До червня 1920 р. польські й українські з’єднання здобули Київ, Поділля, Волинь, частину Херсонщини.

На початку червня 1920 р. Червона армія перейшла в наступ на всьому фронті. 5 червня 1-ша Кінна армія С.Будьонного прорвала польський фронт і розпочала швидкий наступ на Бердичів – Житомир, що змусило польські війська залишити Київ й оголосити про загальний відступ. З боями відходили й дивізії Армії УНР. У районі Чорного Острова відбувся бій 3-ї дивізії О. Удовиченка з радянською 8-ою Червонокозачою дивізією В. Примакова. В тому бою 6 липня був смертельно поранений полковник Є. Мишковський.

14 липня Армія УНР зайняла оборону на західному березі Збруча від Дністра до Гусятина. Два тижні вона стійко обороняла зайняту лінію. Тоді особливо відзначилася Окрема кінна дивізія, яка в околицях Сидорова в бою за участю понад 2 тис. кіннотників завдала противнику тяжкої поразки. Після того, як Будьонний прорвав польську оборону під Рівним та розпочав наступ на Львів, Армія УНР відійшла на захід і 27 липня зайняла оборону на р. Сереті. Протягом 10 днів її частини відбивали впертий наступ противника. 20 серпня генерал М. Омелянович-Павленко відвів свої війська на р. Дністер. У ті дні по всьому фронту рознеслася слава про подвиг 6-ї Січової дивізії в обороні Замостя.

За наказом радянського командування 20 серпня С.Будьонний припинив безрезультатні атаки Львова і направив свою армію в напрямку Люблін – Варшава, де нищівної поразки зазнали війська Західного фронту під командуванням М. Тухачевського. Силами 1-ої Кінної армії більшовики вирішили відновити своє становище під Варшавою. Передові частини армії підійшли під стіни Замостя, яке обороняла 6-а Січова дивізія полковника М. Безручка з підлеглими йому польськими 31-м піхотним полком і двома етапними куренями. Кінній армії Будьонного (близько 15 тис. шабель) протистояли всього 3,2 тис. січовиків. Ядро оборони становила старовинна фортеця Замостя – містечко, оточене високим муром. Протягом трьох днів за підтримки артилерії (50 гармат) та авіації (20 літаків) спішені кіннотники С. Будьонного вели безперервні атаки. 30 серпня вони оточили Замостя й увірвалися на західні околиці міста. Становище врятувала бригада полковника Р. Сушка, яка своєю контратакою відкинула противника. Зазнавши великих втрат і переконавшись, що прорвати оборону українського війська не вдасться, 31 серпня Будьонний відступив у Володимир-Волинський. Плани радянської Росії перекинути 1-шу Кінну армію під Варшаву провалилися завдяки героїзму українських вояків та особистому талантові командира 6-ої Січової дивізії М. Безручка.

15 вересня Армія УНР перейшла в наступ. Перед початком операції військо розділили на три оперативні групи: Правофлангова – під командуванням О. Удовиченка (3-я, 4-а, 5-а дивізії) – діяла в напрямку Чорткова; Центральна – О. Загродського (1-а, 2-а, 6-а дивізії) – наступала на Бучач – Чортків; Лівофлангова – І. Омеляновича-Павленка (Окрема кінна дивізія) – йшла на Підгайці – Бучач. У ніч на 15 вересня вони форсували Дністер і за 4 дні просунулися на 110 км. Українські частини підійшли до Жмеринки і Вапнярки, де їх застав наказ припинити наступ. Розпочалися переговори між польським і радянським командуванням, наслідком яких стали перемир’я, а потім мирна угода 18 жовтня 1920 р. в Ризі. Попри все, українські війська далі продовжували вести бойові дії проти більшовиків, але ті своїми переважаючими силами змусили їх 21 листопада знову перейти Збруч. Армію УНР відведено на територію Польщі і розміщено в таборах для інтернованих у Каліші, Ланцуті та інших.

Остання велика операція Армії УНР – це Другий Зимовий (або, як його ще називають, Льодовий) похід. Він розпочався 4 листопада 1921 p., здійснювався трьома армійськими групами загальною кількістю близько 2 тис. бійців під керівництвом Ю. Тютюнника. Група під проводом А. Гулого-Гуленка мала пройти через Бессарабію в херсонські степи для підсилення так званої Степової дивізії отамана Блакитного, але її розбили недалеко від кордону і відкинули назад до Румунії. Подільська група на чолі з полковником Палієм-Сидорянським пройшла 1500-кілометровий рейд, була аж під Києвом і з мінімальними втратами повернулася за кордон. Найбільшою, але найгірше озброєною, була Волинська група, яка поділялася на дві бригади, якими командували полковник Л. Ступницького та генерал В. Янченка. Група була розбита 17 листопада 1921 р. в бою над р. Звіздаль. 21 листопада, за згодою Г. Котовського та за його безпосередньою участю, під містечком Базаром розстріляно 359 полонених цієї групи. Армія УНР остаточно припинила своє існування. Але Україна продовжувала боротьбу методами повстанської війни, яку окупанти придушили остаточно лише у 1925 р.

Епілогом українських Визвольних змагань стало підписання 18 березня 1921 р. мирної угоди між Польщею і радянською Росією. Правобережну Україну поділено на дві частини: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся відійшли до Польщі, Східна Волинь – до Української Соціалістичної Радянської Республіки. Долю Галичини вирішено аж 14 березня 1923 p., коли Конференція послів ухвалила надати Польщі мандат на урядування в Галичині, з наданням крайові автономії, чого, однак, не сталося аж до чергового поділу Польщі у 1939 p. Окрім цього, за Ризькою угодою, на території Польщі не мали бути антибільшовицькі організації. Таким чином, Директорія і уряд УНР втратили право свого легального існування на території цієї держави.

 

  1. Українські військово-морські сили доби Української Народної Республіки (19171920 pp.)

Могутній поштовх для самоусвідомлення приналежності до свого народу, який дала революція в Росії, отримав своє втілення й у військово-морському флоті імперії. А надто це стосувалося Чорноморського флоту, де понад 75 відсотків особового складу становили українці.

Українські традиції в Чорноморському флоті мали глибоке коріння. Навіть упродовж 129 років після Переяславської угоди, на підставі якої Україна була поступово затягнута в імперське ярмо, від 1654 до 1783 р. існували збройні сили Гетьманщини, в тому й український козацький флот. Як ми вже згадували вище, українці брали найактивнішу участь у російсько-турецьких війнах XVIII ст.: для прикладу, військо під Ізмаїлом рівно наполовину було укомплектоване саме українцями. Якщо уважно прочитати праці російського історика акад. Є. Тарле на теми російсько-турецької війни 1854–1855 pp., опубліковані в IX томі його творів (Москва, 1959), де він наводить свідчення віце-адмірала В. Корнілова, полковника В. Васильчикова, то з’ясується, що Севастополь під час одинадцятимісячної облоги «тримався горсткою моряків». Ці моряки за національністю були українцями, про що свідчили їх прізвища. До речі, один з організаторів оборони – адмірал П. Нахімов теж походив з давнього українського роду Нахімовичів, а моряки називали його з любов’ю Нахіменком. Саме українці, матроси Г. Вакуленчук та О. Матюшенко, очолили повстання на панцернику “Потьомкін”. Керівниками повсталих моряків на крейсері “Очаків” були С. Часник й М. Антоненко, а лейтенанта П. Шмідта запрошено командувати кораблем пізніше.

За оцінками істориків та публіцистів (С. Шрамченка, В. Коваленка та ін.), українці мали не тільки переважну більшість на Чорноморському флоті, а й домінували в російському флоті взагалі. Велике значення для українізації Чорноморського флоту мала діяльність культурно-освітніх українських організацій, зокрема гуртка “Кобзар”, що діяв у Севастополі з 1905 р. під керівництвом директора жіночої гімназії В’ячеслава Лащенка. До цього гуртка належали висококваліфіковані старшини флоту – полковник В. Савченко-Більський, інженер М. Неклієвич та інші. Саме на базі цієї організації і завдяки активності її членів організовано Раду Української Чорноморської громади. В березні і квітні 1917 р. в Севастополі проведено збори моряків-українців: перші – нечисленні, а другі – численні, з широким представництвом, де обрано керівництво Чорноморської Ради. Головою Ради став В. Лащенко, заступниками – вчитель М. Коломиєць й матрос М. Пащенко. До ради увійшли військово-морські фахівці – капітан-інженер М. Неклієвич, підполковник адміралтейства, майбутній генерал-хорунжий українського флоту В. Савченко-Більський, підполковник військово-морського управління В. Богомолець, працівник служби флоту Лихоніс та інші. Рада працювала в приміщенні “Уніон Банку”, що містився на головній вулиці Севастополя. Слід зазначити, що до ідеї українізації прихильно ставився тодішній командувач Чорноморського флоту віце-адмірал О. Колчак, оскільки українізовані екіпажі та команди на тлі загального хаосу вирізнялися дисциплінованістю і організованістю. Наприкінці квітня 1917 р. майже на всіх кораблях Чорноморського флоту були створені кораблеві українські ради. Такі ради виникли також у частинах Севастопольської залоги та морської авіації. Севастопольський півекіпаж, яким командував В. Савченко-Більський, мав навіть свою власну хоругву. Це був перший історичний військово-морський прапор новітньої доби.

Треба зазначити, що дух відродження української нації заявив про себе і на інших флотах імперії. На Балтійському флоті утворено “Український воєнно-морський революційний штаб Балтійської Фльоти”, організаторами якого були морські старшини – старший лейтенант М. Білинський та лейтенант С. Шрамченко. Виникла ідея українізувати команди крейсера “Світлана”, ескадрених міноносців “Україна”, “Гайдамак” та ін. і, піднявши синьо-жовтий прапор, перевести їх в Чорне море. Ці плани не здійснилися у зв’язку з жовтневим переворотом більшовиків у 1917 р. Певна організаційна праця була проведена в інших військово-морських флотах Росії. Українські Ради з’явилися на Каспійській, Сибірській, Амурській та Північній флотиліях. Дуже цікавий план мав бути реалізований на Каспії: українізовані кораблі планувалося базувати в гирлі ріки Терек, де Україна мала мати вихід до Каспійського моря. Про це велися переговори з урядом Кубанської республіки, одначе через низку об’єктивних причин здійснити задум не вдалося.

Організація українського флоту в добу Центральної Ради. У липні 1917 р. одним з перших підняв національний український прапор есмінець “Завидний”, а вже в листопаді 1917 р. більше ніж на половині кораблів Чорноморського флоту майоріли українські хоругви. 22 грудня 1917 р. Центральна Рада в Києві створила “Українське генеральне секретарство морських справ”, на чолі якого став відомий політичний діяч соціалістичного спрямування, щирий український патріот Д. Антонович. Але, як людина цивільна, він виявився в морських справах цілком безпорадний. Перший законодавчий акт про флот, який мав назву “Тимчасовий закон про фльоту УНР” Центральна Рада схвалила 14 січня 1918 р. Згідно з ним російські Чорноморський військовий і торговельний флоти проголошувалися флотом УНР. Флот мав виконувати обов’язки охорони узбережжя і торгівлі на Чорному й Азовському морях, а УНР брала на себе всі зобов’язання щодо утримання флоту і портів. Від часу проголошення закону весь Чорноморський флот мав підняти на всіх кораблях український національний прапор.

Власне, законодавче стверджувалося те, що вже фактично існувало. Та цей закон скасовував загальну військову повинність на флоті: поповнення флоту мало здійснюватися на добровільних засадах. Наступного дня після оголошення закону в пресі, а саме 14 березня 1918 p., замість Д. Антоновича керівником морського урядництва призначено полковника О. Жуковського, а від 1 квітня 1918 р. ним став О. Греков. Наказом від 26 квітня 1918 р. віце-адмірала А. Покровського призначили начальником охорони всіх портів Чорного й Азовського морів.

Проти становлення українських військово-морських сил виступали усі, без винятку, шовіністичні проросійські сили, а особливо шалену агітацію повели більшовики. Окрім усього, Центральна Рада під час підписання Берестейського мирного договору відмовилася від Криму. Збаламучені різними агітаторами, матроси майже щодня змінювали свої національні переконання: на кораблях майоріли то синьо-жовті, то червоні, то чорні прапори. Нарешті, в Києві зрозуміли свою помилку щодо Криму як стратегічно важливої для України території головної бази Чорноморського флоту. Завдання щодо очищення Криму від більшовицьких банд було покладено на Запорозький корпус. Військовий міністр, полковник О. Жуковський 10 квітня 1918 р. наказав сформувати окрему ударну групу, яка під командуванням полковника П. Болбочана мала взяти Крим й оволодіти Севастопольською морською базою. 13 квітня частини кримської групи розпочали наступ з Лозової і вже 14 квітня 1918 р. зайняли Олександрівськ (тепер Запоріжжя), де зустрілися з легіоном Українських Січових Стрільців, що вступив разом з австрійськими військами на Правобережжя. Незважаючи на шалений спротив більшовиків, 18 квітня розпочато бої за Мелітополь, який невдовзі перейшов до українських рук. Тут взято багато складів постачання, базу літаків і моторових човнів. Використовуючи вдалу тактику наступу наскоками, група П. Болбочана швидко загнала більшовиків за Сиваські укріплення. Застосувавши вдалий нічний маневр, сотник Зелинський і його вояки проскочили замінований міст на дрезинах, за допомогою приданих автоброньовиків наробили паніки серед ворогів, а 2-й Запорозький полк, який атакував у цей прорив, захопив ворожі окопи. Не чекаючи на підхід основних сил, полковник П. Болбочан наказав переслідувати ворога на Кримській території: 22 квітня взято Джанкой, а 25 квітня від більшовицьких загонів очищено Сімферополь. Полк ім. Гордієнка, що пробивався через гірську частину, в цей час опанував Бахчисарай. Почалася паніка в Севастополі.

Склалися сприятливі умови для здійснення вимог закону Центральної Ради про підпорядкування всього флоту Українській державі. Команди обох найбільших кораблів, дредноутів “Воля” і “Цариця Катерина Велика”, вирішили вибрати одне командування флотом і підняти український прапор на всіх, без винятку, кораблях. Хто не хотів би виконати цього наказу, мав бути примушений до цього силою 12-дюймових гармат головного калібру обох дредноутів.

Рівно о 16-й годині 29 квітня 1918 р. з флагманського корабля “Св. Георгій Побідоносець” пролунав заклик: “Флоту підняти український прапор”. Ось як описує цю подію український військово-морський історик, очевидець С. Шрамченко: “Настав історичний момент і впали червоні прапори. На більшості кораблів почулася команда: “Стати до борту!” Залога її виконала, стала до борту – обличчям до середини корабля. “На прапор і гюйс – струнко! Український прапор піднести!”.

І під сурми і свистіння підстаршин-моряків злетів угору український прапор”.

Цей день, 29 квітня 1918 p., вважається святом Українського військово-морського флоту, є днем українського моря.

На той час Чорноморський флот складався з трьох бригад лінійних кораблів (8 одиниць), однієї бригади крейсерів (4 одиниці), однієї бригади гідрокрейсерів (6 одиниць), дивізії есмінців (27 одиниць), підводних човнів (22 одиниці), допоміжних кораблів різного призначення (5 канонерних човнів, б мінних загороджувачів та ін.). Слід зазначити, що обидва дредноути – “Цариця Катерина Велика” (збудований у 1914 р.) та “Воля” (збудований у 1915 р.) – були могутніми тогочасними кораблями водотоннажністю 23 тис. тонн, швидкістю 21 вузол, екіпаж яких складався з 42 старшин та 1200 підстарший і матросів, а сумарний залп з одного борту був 4100 кг (озброєння: 12 гармат 12-дюймового калібру, 20 гармат калібру 130 мм і 4 зенітні гармати – 75 мм, 4 мінні апарати). Добрими бойовими і технічними якостями вирізнялися збудовані в 1914–1917 pp. 13 великих есмінців.

Військово-морська гідроавіація складалася з близько 20 літаків-амфібій. Якщо б Центральна Рада утримувала могутні морські сили, то й у Києві воєнна фортуна могла б усміхнутися українцям. Але того ж дня, 29 квітня 1918 p., здійснено державний переворот, що привів до влади гетьмана П. Скоропадського.

Воєнно-морські сили доби Гетьманату. Після піднесення на кораблях українського прапора командувач флоту, контр-адмірал М. Саблін надіслав телеграму до Києва і до командування німецького війська в Україні з проханням припинити похід на Севастополь. На цей час наступ групи П. Болбочана в Криму зупинився: німецьке командування рішуче вимагало повернення українського війська за Перекоп. Зрозуміло, що німців передусім цікавили Севастополь і флот, який там базувався. Конфлікт загострився до такої міри, що українським частинам загрожувало роззброєння. Група П. Болбочана залишила Крим і перебралася спочатку до Мелітополя, а відтак до Олександрівська.

Тим часом командувач німецького війська в Криму, генерал фон Кош дав відповідь, що припинення наступу не є у його компетенції і обіцяв переслати прохання М. Сабліна німецькому головнокомандувачу в Україні, генералові Айхгорнові. Група полковника П. Болбочана саме в той час вже виходила з Криму.

Не маючи жодної відповіді зі столиці і не орієнтуючись добре, що там відбувається, контр-адмірал М. Саблін вирішив вивести частину кораблів до Новоросійська, а ті, що залишилися в Севастополі, попадали під командування свідомого українця, контр-адмірала М. Остроградського. Надвечір 30 квітня, коли німецька артилерія вже опанувала позиції на околицях Севастополя, під її вогнем о 20-й годині два дредноути – “Воля” і “Цариця Катерина Велика” та 15 міноносців покинули Севастополь. Наступного дня, 1 травня, до міста з музикою увійшли німці. На всіх кораблях, що залишилися під командуванням М. Остроградського – а це переважно були старі судна, – виставлено німецькі залоги і піднято німецькі прапори. Флот, хай і тимчасово, опинився в німецькому полоні.

Стосунки між М. Остроградським (якого гетьман П. Скоропадський 21 травня призначив представником України в Криму) і німецьким командуванням дуже загострилися. М. Остроградський попросився до демісії. На його місце призначено контр-адмірала В. Клочковського, якому вдалося розпочати діалог з фон Кошем, так що на деяких кораблях німці перестали піднімати свій прапор.

Ескадра ж контр-адмірала М. Сабліна, прибувши до Новоросійська, підняла андріївський прапор. Німці надіслали ультиматум: усім кораблям повернутися до Севастополя 16 червня (потім цей термін продовжено до 19 червня). Вночі 16 червня 1918 р. з Новоросійська до Севастополя вийшли дредноут “Воля”, гідро-крейсер “Троян” і 7 міноносців. Решта, в тому й дредноут “Цариця Катерина Велика”, завдяки активній діяльності агентів Антанти та внаслідок антиукраїнської більшовицької агітації були затоплені на рейді Новоросійська, причому переслідувалися дві цілі: більшовики не хотіли, щоб кораблі стали українськими, Антанта не могла допустити, що вони перейдуть під німецький прапор.

Після повернення частини ескадри до Севастополя німці звезли команди кораблів на берег, підняли на кораблях свій прапор і оголосили їх інтернованими. Не вдаючись до контрзаходів щодо дій союзників, у Києві вірили, що справа з кораблями і флотом в цілому якось з часом унормується, тому Міністерство морських справ напрацьовувало державні і нормативні акти про розвиток і функціонування флоту, його символіку та інші. Наказом від 15 липня 1918 р. за №166/28 затверджено закон про уніформу для українського флоту, 18 липня 1918 р. ухвалено закон про військово-морський прапор (майву), трохи пізніше, 17 вересня 1918 р. наказом № 372/159 оголосили закон про майвєць (“вимпел”) для військових кораблів, про прапори посла і посланників української держави. Наказом по Морському міністерству від 17 вересня 1918 р. за № 375/160 канонерський човен “Кубанець” перейменовано на “Запорожець”: це було перше перейменування корабля часів Визвольних змагань. У той час випрацьовували і законодавчо впроваджували “Положення про корпус старшини воєнно-морського санітарного відомства”, “Положення про воєнно-морських агентів за кордоном”, “Штати лоцмайстерських дистанцій”, “Штати корпусу морської охорони побережжя”, “Положення про Раду Морського міністра”, положення про різні підприємства, що належали морському міністерству, та інші нормативні документи. Словом, здійснювалася організаційно-підготовча робота до розробки “Закону про фльоту”. В листопаді 1918 р. німці передали Україні майже всі кораблі, наказом гетьмана П. Скоропадського по морському урядництву від 11 листопада затверджено бойовий розклад, впроваджено тимчасовий табель про комплектацію кораблів і штабів, про призначення старшин, священиків і кондукторів згідно з цим документом. Наказом від 12 листопада 1918 р. оголошено перший набір новобранців, встановлено штаб навчального відділу новобранців, його керівником призначено капітана II рангу Л. Шрамченка. Того ж дня тимчасовим командувачем Морських Сил України призначено контр-адмірала В. Клочковського, а адмірала А. Покровського – Міністром Морських справ з двома заступниками: контр-адміралом М. Максимовим в Одесі і контр-адміралом О. Гаддом у Києві. Наприкінці листопада 1918 р. німці передали Українській державі Мозирську (Пинську) річну флотилію, командувати якою призначено капітана першого рангу Іллютовича.

В грудні 1918 р. німці покинули Севастополь і інші державні порти. На їх місце сюди прибули кораблі Антанти. Незважаючи на піднятий за розпорядженням В. Клочковського андріївський прапор, союзники взяли під варту всі надводні кораблі і розпочали ділити їх між собою як військову здобич, вивівши частину кораблів разом з дредноутом “Воля” до Константинополя (Стамбула).

Підбиваючи підсумок будівництва військово-морських сил України часів Гетьманату, слід зазначити, що хоч ситуація у зв’язку з німецькою окупацією України була не зовсім сприятливою, бо німці нехтували інтересами України на півдні і, зокрема, в Криму, що на керівних позиціях у збройних силах і флоті були не тільки українські патріоти, а й ворожі до української державності елементи, – усе ж зроблено таки багато для створення організаційних структур, запровадження дисципліни і законності, що є, безперечно, заслугою П. Скоропадського перед українським народом.

Військово-морські сили доби Директорії. Політичні обставини у зв’язку з антигетьманським повстанням, відреченням гетьмана і встановленням влади Директорії суттєво змінилися.

До Морського міністерства в Києві призначено політичного комісара, особу сумнівних політичних переконань Акимова, який, зібравши навколо себе малокомпетентних людей, почав заводити “демократично-соціалістичний лад” шляхом звільнення висококваліфікованих флотських старшин і фахівців. Контр-адмірал М. Остроградський, будучи призначеним заступником міністра, нічого не міг вдіяти і вбачав у діях Акимова спробу розкладу Міністерства.

Згідно з наказом Морського міністерства від 25 грудня 1918 р. за № 1/696/50 обов’язки морського міністра почав виконувати старший лейтенант флоту Михайло Білинський, який негайно усунув від влади комісара. Під керівництвом цього свідомого і щирого українця, людини глибоких фахових знань, широкого світогляду та державного масштабу, його заступників, контр-адмірала М. Остроградського, нащадка гетьмана Данила Апостола, та начальника Генерального Штабу, капітана І рангу Л. Постриганова, старшини з освітою Академії морського Генштабу, розпочалася робота. Протягом кількох тижнів прийнято закон про штати Морського міністерства, закон про Ґардемаринську школу, яка мала діяти від 1 жовтня 1919 р. Вже 25 січня 1919 р. прийнято “Закон про фльоту” – основу політики держави в галузі будівництва військово-морських сил, долучаючи морську авіацію і морську піхоту. Згідно з законом український військовий флот повинен був складатися з бойових та допоміжних кораблів усіх типів, бути цілком забезпеченим усіма допоміжними органами, частинами, інституціями, закладами. Він мав складатися з кораблів, які на той час будувалися на корабельнях Миколаєва (лінійного корабля, 4-х крейсерів, 12 есмінців, 8 підводних човнів та ін.), кораблів колишнього російського Чорноморського флоту, з інших кораблів, які мала будувати УНР; флот мав поповнитися і через перехід під український прапор ескадрених міноносців Балтійського флоту “Україна”, “Гайдамак” та інших. Закон передбачав створення потрібної системи берегової безпеки і зв’язку, відділу гідроавіації, системи морської побережної охорони, належної кількості допоміжних частин флоту. Враховуючи те, що Україна не мала власної напрацьованої системи морського законодавства щодо термінів служби кораблів, порядку заміни одиниць, що зазнали аварій і т. ін., закон зобов’язував користуватися “Сводом Морских Постановлений Российской Империи” публікації 1913 p., з усіма наступними змінами і додатками, які видали у свій час імператорський та Тимчасовий уряди, якщо ці закони не змінено або не доповнено законами України,

Військово-морські сили України, згідно з “Законом про фльоту” мали складатися з 800 старшин і 12506 матросів, з яких у 1919 р. потрібно було укомплектувати 400 старшин і 4500 матросів, а решту – у 1920 р. Дозволялося комплектування надстроковиками-матросами для служби за контрактом до 50 відсотків від загальної потреби. Система навчальних закладів передбачала відкриття в Миколаєві Академії, ґардемаринських класів з курсами для старшин, тимчасових спеціальних старшинських курсів (штурманських, електромеханічних, гарматних та ін.), спеціальних шкіл для кондукторів флоту і матросів, шкіл для початкового навчання новобранців тощо.

Третя частина “Закону” регулювала річну тривалість плавби, навчання і маневрування. Кожен корабель на рік мав мати 10 місяців плавби і 2 місяці ремонту. Протягом кожного місяця плавби мало бути 10 днів ходових і 20 якірних днів. Щорічно корабель мав мати 100 ходових днів. Закон передбачав також постачання флоту через військові порти. Було розроблено штати Миколаївського і Маріупольського портів, пізніше мало бути допрацьовано і штат Севастопольського військового порту, закладено систему ремонтів плавзасобів. У шостій (Е) частині закону передбачено підготувати театр можливих дій з перебудовою морських портів і фортифікацій, створити лоцмайстерську службу та гідрографічну експедицію Чорного моря, здійснити заходи щодо очищення акваторії від мін. Закон підписали Голова Ради народних міністрів В. Чехівський, морський міністр, старший лейтенант флоту М. Білинський, і його затвердила Директорія УНР. Від 1 січня 1919 р. передбачалося асигнування для морського міністерства в розмірі 100 млн. крб., з них 20 млн. крб. як аванс надавалося корабельням Миколаєва.

Згідно з наказом Морського урядництва від 27 січня 1919 р., на підставі наказу Директорії від 25 січня № 57/28, кораблям, які будувалися на Миколаївських і Херсонських корабельнях і які зачислені до складу військового флоту, присвоєно такі назви: готовість 1919 р. – легкі крейсери “Богдан Хмельницький” та “Тарас Шевченко”, ескадрові міноносці “Київ”, “Львів”, “Чигирин”, “Батурин”, підводні човни “Щука”, “Карась”, “АГ 22”, “АГ 23”, матка підводних човнів “Дніпро”; готовість 1920 р. – лінійний корабель “Соборна Україна”, легкі крейсери “Петро Дорошенко”, “Петро Сагайдачний”, есмінці “Іван Виговський”, “Іван Сірко”, “Пилип Орлик”, “Кость Гордієнко”, “Іван Котляревський”, “Мартин Небаба”, “Іван Підкова”, “Петро Могила”, підводні човни “АГ 21”, “АГ 24”, “АГ 25”, “АГ 26”. Лінійний корабель “Соборна Україна” мав водотоннажність 32000 тонн, за класом це був наддредноут. Тогочасними потужними кораблями були й решта суден, які будувалися на корабельнях України. Для виконання цього закону до Миколаєва та Херсона скеровано дві комісії Морського міністерства. Навіть окупація Антантою узбережжя Чорного моря і залишення урядом Києва, у зв’язку з більшовицькою окупацією, не спинило енергії морського міністра, тепер вже капітана 3-го рангу, М. Білинського. Він підготував законодавчі акти про суходільні військово-морські сили, створення Приморського фронту, куди входило побережжя Чорного моря з фортецею Очаковом і портами Миколаєвом і Херсоном з 75-верстовою смугою навколо боків цього трикутника, і підпорядкування цього району Морському міністерству.

Формування Морського полку розпочато у Вінниці, а пізніше перенесено до Коломиї: реалізовувалася ідея, що добрим людським матеріалом для морських піхотинців є гуцули, треновані на сплавлянні лісу. За погодженням з керівництвом ЗОУНР, Директорія виділила кредити для повернення галичан, які служили в австро-угорських морських силах, з Адріатики додому. Ці питання вирішував військово-морський аташе у Відні, капітан 2-го рангу В. Дашкевич-Горбацький. Завершення комплектації 1-го Гуцульського полку морської піхоти відбулося у Бродах на Львівщині. В червні 1919 р. полк вступив у боротьбу з більшовиками під Волочиськом. Трохи пізніше в Кам’янці-Подільському сформовано 2-й полк морської піхоти, розпочато формування 3-го полку морської піхоти. Всі ці частини склали Першу дивізію морської піхоти.

Зміна Кабінету міністрів (головою став Б. Мартос), його “полівіння” призвело до того, що Морський міністр М. Білинський 24 квітня 1919 р. пішов до демісії і став командиром Першої дивізії морської піхоти, з якою перебував на фронті цілий 1919 р.

На посаді морського міністра М. Білинського змінив капітан 1-го рангу М. Злобін, якийсь час його заступав капітан-лейтенант С. Шрамченко. У Кам’янці-Подільському відкрито Ґардемаринську школу, керівником якої став генерал-хорунжий з адміралтійства В. Савченко-Більський, але через несприятливі обставини, ворожий наступ, цей заклад швидко припинив своє існування.

В 1920 р. Морське міністерство на шкоду справі приєднали до Військового міністерства і перетворили в Головне Управління Воєнно-Морської Фльоти (пізніше воно називалося Головна воєнно-морська управа). У 1920 р. Морське відомство сформувало Дніпровську Флотилію, “Дніпровський флотський півекіпаж”, мало на фронті бронепотяг “Чорноморець”.

 

 

Перегляди:16
Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Інші видання:
"Народні казки про тварин". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Велика розмальовка до "Український народних казок про тварин"     Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Василь ТИМКІВ, Олена ПОДРУЧНА "Словник музичних термінів"     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”