ЗМІСТ

Вступ

1. Сутність, зміст та структура творчої активності особистості
2. Психологічна характеристика творчої діяльності в сучасних умовах
3. Відображення особливостей національної психології у творчій діяльності людини
4. Національний світогляд і національна філософія як відображення традиційних видів діяльності українців
5. «Гібридна війна» та трансформація українського національного світогляду

Висновок

 

Рекомендована література

Андреева Г. М. Социальная психология / Г. М. Андреева. – М.: Аспект Пресс, 1996. – 375 с.

Баронин А. С. Этническая психология / А. С. Баронин. – Киев: Тандем, 2000. – 264 с.

Басара Г. Українець versus малорос: проблеми національної ідентичності на світанку української революції. Вісник КНУ: Українознавство. 2003. № 7. С. 44-48.

Бауэр О. Национальный вопрос и социал-демократия / О. Бауэр. – СПб., 1909. – С. 1-2.

Біла І.М. Розвиток стратегічних тенденцій аналогізування в творчій діяльності старших дошкільників: дис. … канд.. психол. наук: 19.00.07 / І.М.Біла. – К., 2006. – С. 11-30.

Біла І.М. Розвиток стратегічних тенденцій аналогізування в творчій діяльності старших дошкільників: дис. … канд.. психол. наук: 19.00.07 / І.М.Біла. – К., 2006. – С. 11-30.

Богоявленская Д.Б. Психология творческих способностей / Д.Б.Богоявленская. -М.: Академия, 2002. – 320 с.

Брижицька С. А. Національне самоствердження Тараса Шевченка та його вплив на становлення національної ідентичності українців (друга чверть ХІХ ст. – середина 20-х рр. ХХ ст.): дис. … канд. іст. наук: 09. 00. 12 / С. А. Брижицька. – К., 2004. – 204 с.

Вишнякова Н. Ф. Развитие творческой активности младших школьников (на материале внеклассных музыкальных занятий в условиях школ продлённого дня) : автореф. дисс. … канд. пед. наук : спец. 13.00.01 / Вишнякова Н. Ф. ; Моск. гос. пед. ин-т. – М., 1980. – 16 с.

Волобуева Т. Б. Развитие творческой активности учащихся младших классов средствами новых информационных технологий обучения : дисс. … канд. пед. наук : спец. 13.00.01 / Волобуева Т. Б. – К., 1996.

Вундт В. Психология народов / В. Вундт. – М.: ЭКСМО – Пресс; СПб.: Тегга Fantastica, 2002. – 864 с.

Гегель Г. В. Ф. Феноменологія духу / Г. В. Ф. Гегель ; ред. Ю. Кушаков. – К.: Основи, 2004. – 548, [1] с.

Гердер И. Г. Избранные сочинения / И. Г. Гердер. – М.; Л.: Государственное изд-во худ-й л-ры, 1959. – 392 с.

Геродот. Історії в дев’яти книгах / Геродот; переклад А. О. Білецького. – К.: Наукова думка, 1993. – 576 с.

Глобалізація в соціологічному вимірі / за ред. В. Бурлачука. К.: Інститут соціології НАН України, 2011.

Гумилев Л. Н. География этноса в исторический период / Л. Н. Гумилев. – Л.: Наука, 1990. – 287 с.

Грушевский М. Иллюстрированная история Украины. К.: МП Левада, 1997. 696с.

Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера Земли / Л. Н. Гумилев. – М.: ЭКСМО, 2007. – 736с.

Диденко С. В. Формирование творческой активности младших школьников в условиях организации эстетической оценочной деятельности : дисс. … канд. пед. наук : спец. 13.00.01 / Диденко С. В. – К., 1987.

Дружинин В.Н. Психология общих способностей / Н.Дружинин. – СПб.: Питер, 2000. – 368 с.

Ермолаева-Томина Л. Б. Исследование факторов, детерминирующих индивидуальные различия в проявлении творческой активности / Л. Б. Ермолаева-Томина // Психология творчества / под ред. Я. А. Пономарёва. – М. : Наука, 1990. – С. 111-130.

Иванова Д. Г. Формирование готовности будущих учителей к развитию творческой активности младших школьников : дисс. … канд. пед. наук : спец. 13.00.01 / Иванова Д. Г. – О., 1997. – 208 с.

Зубрицька Л. Й. Активізація міфу у період кризи: особливості міфологем «війни» та «героя». Наукові записки НаУКМА. Політичні науки. 2016. Т. 186. С. 72-76.

Корієнко Н. Українська та російська ментальність: проекція і сучасне. Слово і час. 1991. № 7. С. 3-9.

Кормер В. Ф. О карнавализации как генезисе «двойного сознания». Вопросы философии. 1991. № 1.

Костомаров Н. И. Две русские народности. К.; Х.: Майдан, 1991. 120 с.

Кравченко А. Г. Проблема менталітету в українській історико-філософській думці. Мультиверсум. 1999. Вип. 4. С. 201-216.

Кресіна І. О. Проблеми етнополітичної безпеки України в умовах гібридної війни. Суспільно-політичні процеси. 2017. Вип. 2-3. С. 205-214.

Ковалёв А. К. Очерки педагогики / А. К. Ковалёв. – Л. : Изд-во Ленингр. ун-та, 1963. – 196 с.

Коган И. М. Творческий поиск: энерго-мотивационный аспект / И. М. Коган // Вопросы психологии. – 1992. – № 1. – С. 138-146.

Коул М. Культурно-историческая психология: наука будущего / М. Коул. – М.: “Когито – центр”, изд-во “Институт психологии РАН”, 1997. – 432 с.

Лернер И.Я. Дидактические основы методов обучения / И.Я.Лернер. – М.: Педагогика, 1981. – 186 с.

Лобова О. В. Формирование творческой активности младших школьников в процессе музыкально-эстетического воспитания : дисс. … канд. пед. наук : спец. 13.00.01 / Лобова О. В. – Сумы, 1998. – 220 с.

Монтескье Ш. Избранные произведения / Ш. Монтескье. – М.: Государственное изд-во полит. л-ры, 1955.

Матюшкин А.М. Концепция творческой одаренности / М.Матюшкин // Вопросы психологии. – 1989. – № 6.

Моляко В.А. Проблемы психологии творчества и разработка подхода к изучению одаренности / А.В.Моляко // Вопросы психологии. – 1994. – №5. – С. 86-95.

Моляко В.А. Психология творческой деятельности / А.Моляко. – К.: Знание, 1978. – 48 с.

Низамов Р. А. Дидактические основы активизации учебной деятельности студентов / Р. А. Низамов. – Казань : КГУ, 1975. – 304 с.

Овчинников В. Ф. Репродуктивная и продуктивная деятельность как фактор творческого развития человека : монография / В. Ф. Овчинников. – М. : Высшая шк., 1984. – 87 с.

Піскун В. М. Роль Центральної Ради у самовизначенні та самоідентифікації української нації. Центральна Рада і український державотворчий процес. До 80 річчя створення Центральної Ради: Матеріали наукової конференції, м. Київ, 20 березня 1997 року. К.: Інститут історії України НАН України, 1997. Ч. 1. С. 51-59.

Полисаєв О. П. Міфопоетичні традиції у контексті становлення української політичної нації. Вісник КНУ: Філософія. Політологія. 2003. № 59-61. С. 130-135.

Поліщук І. О. Ментальність українства: політичний аспект. Людина і політика. 2001. № 1. С. 86-92.

Поплавська Т. Особливості національного менталітету та побудова правової держави в Україні. Філософська думка. 2004. № 1. С. 73-91.

Пономарёв Я. А. Психология творчества и педагогика / Я. А. Пономарёв. – М. : Педагогика, 1976. – 280 с.

Попович М. Міфологія у суспільній свідомості посткомуністичної України. Дух і літера. 1998. № 3-4.

Потебня А. А. Теоретическая поэтика. М.: Высшая школа, 1990. 344 с.

Проблеми теорії ментальності / відп. ред. М. В. Попович; НАН України, Інститут філософії ім. Г. С. Сковороди. К.: Наукова думка, 2006. 407 с.

Редькіна Г. М. Національна свідомість населення України в умовах державної незалежності: автореф. дис… канд. політ. наук: 23.00.05. К., 2009. 15 с.

Элиаде М. Космос и история / пер. с франц. и англ. А. А. Васильевой, В. Р. Рокитянского, Е. Г. Борисова; общ. ред. И. Р. Григулевича, М. Л. Гаспарова. М.: Прогресс, 1987. 312 с.

Смирнов С. Д. Мир образов и образ мира / С. Д. Смирнов // Вестник МГУ. Серия 14 “Психология”. – 1981. – № 2. – С. 23-25.

Ступницкий И. С. Развитие творческой активности студентов в процессе изучения общественных наук / И. С. Ступницкий, С. С. Гасанов. – К. : Выща шк., 1981. – 43 с.

Сущенко О. Г. Развитие творческой активности будущих учителей в учебной деятельности (на материалах дисциплин педагогического цикла) : дисс. … канд. пед. наук : спец. 13.00.01 / Сущенко О. Г. – Луганск, 1992. – 145 с.

Сэт Э. К. Развитие творческой активности студентов в классе хорового дирижирования музыкально-педагогического факультета педагогического института : дисс. … канд. пед. наук : спец. 13.00.02 / Сэт Э. К. – М., 1973. – 201 с.

Яковлева Е. Л. Эмоциональные механизмы личностного и творческого развития / Е. Л. Яковлева // Вопросы психологии. – 1997. – № 4. – С. 20-27.

 

Вступ

Суспільно-політичне життя нашої держави на сучасному етапі її розвитку характеризується різноманітністю та складністю, а отже, вимагає від громадян швидкої орієнтації в нових обставинах, відмови від шаблонів у діяльності, рухливого мислення та творчого підходу в розв’язанні великих та малих завдань.

Зазвичай свої нагальні проблеми людство вирішує завдяки геніям та талантам. Саме тому однією з найголовніших для суспільства на сьогодні є проблема розвитку творчих здібностей людини, а у зв’язку з цим, і дослідження феномена у творчості, особливостей творчої діяльності, її специфіки та особливостей прояву.

Творча діяльність – одне з найбільш цікавих, складних і найменше вивчених психічних явищ. Творчість є потребою людини, що забезпечує її адаптацію у середовищі, а також прогрес, еволюцію самого середовища, суспільства. Творча діяльність – це не лише відкриття в певній галузі науки, художні досягнення, створення чогось нового, це – народження нових цілей, планів, критеріїв аналізу, оцінок. Їх формування й функціонування включено в структуру розумової чи інших видів діяльності. Творчості вимагає повсякденне життя, з його малими і великими потребами. Для людини вирішення їх є особистісно творчим, і суб’єктивно вона переживає їх як відкриття, як створення оригінального продукту, як новий підхід до відомого.

 

1. Сутність, зміст та структура творчої активності особистості.

У філософській, психологічній та педагогічній літературі термін “активність” застосовується як характеристика особистості та її діяльності. У свою чергу, слово “творча” характеризує активність, вказує на її певний характер. Тобто це вже не просто активність, а активність у творчості, до творчості. Якщо активність характерна риса особистості, то творча активність – характеристика творчої особистості, яка не змогла б актуалізувати свій творчий потенціал, реалізувати його у творчій діяльності без енергетичного поштовху творчої активності. Тому вивчати поняття творчої активності в теоретичному та практичному аспектах необхідно через такі поняття, як творчість, активність, творча діяльність, творча особистість, творчий потенціал, творчі здібності. Тільки таким чином можна осягнути глибинну сутність поняття творчої активн6ості, виявити корені, джерело його походження та детермінанти його розвитку.

Поняття творчої активності сформувалось у процесі розроблення поняття активності. Тому воно є видовим по відношенню до родового поняття активності. Найбільш широко поняття творчої активності висвітлюється в сучасній психолого-педагогічній літературі.

Творчу активність визначають:

як якість особистості – Н. Вишнякова, Ш. Гане- лін, В. Кузін, О. Матюшкін, Л. Новікова, Г. Шамова;

як компонент темпераменту – В. Небиліцин;

як особливу потребу – Л. Божович;

як діяльність – А. Люблінская, В. Ротенберг;

як міру діяльності – В. Коган;

як взаємодію з дійсністю – Б. Кадиров, Н. Лейтес. Це є основні підходи до розуміння досліджуваного феномена.

Загалом можна відзначити існування надзвичайно широкого діапазону поглядів, і в межах цієї статті ми мали на меті їх проаналізувати, узагальнити та надати власну інтерпретацію змістової сутності творчої активності особистості. Так, Л. Єрмолаєва-Томіна пов’язує творчу активність із креативогенними особистісними утвореннями, якостями когнітивних (мисленнєвих) процесів і визначає її як надлишкову стосовно стимулу діяльності. Праці С. Арієті, Є. Девіс, Ф. Фарлей визначають творчу активність як пошукову, перетворювальну активність особистості, що не стимулюється ззовні й ототожнюють її з креативністю.

Р. Нізамов розглядає творчу активність як складне ставлення людини до дійсності, як комплекс якостей людини, де взаємодіють інтелектуальні, вольові, емоційні процеси; як прагнення проникнути в суть речей, застосувати нові прийоми подолання перешкод, здібність вносити елементи новизни у способи виконання завдань та розв’язання завдань.

Подібне визначення творчої активності дає Е. Сет. Він вважає, що творча активність – це сплав емоційних, вольових, інтелектуальних якостей людини, які виявляються в ініціативності, самостійності, емоційній чутливості, вольових, цілеспрямованих діях, свідомості вчинків. Основа цих якостей – яскрава особистість, яка має свою думку і своє ставлення до будь-чого.

Т. Волобуєва трактує творчу активність як мобілізацію інтелектуальних, вольових і фізичних сил на створення в процесі навчання нового продукту, що відрізняється від відомих йому раніше. Д. Іванова стверджує, що творча активність у різних видах діяльності виявляється у пошуку нового, ініціативі та самостійності у виборі об’єкта діяльності й у процесі її здійснення, в оригінальності способів та результатів цієї діяльності, а також в умілому використанні знань, умінь і навичок, в умінні бачити нові завдання у звичному, щоденному.

С. Діденко характеризує поняття творчої активності як більш-менш стійке утворення динамічного характеру, яке є не окремою рисою особистості, а її інтегральною якістю, яка складається з цілого комплексу емоційних, інтелектуальних, характерологічних особливостей, які дають людині змогу творити у будь-якому виді людської діяльності і виявляються як самодіяльність у вільній, свідомій, ініціативній внутрішньо необхідній діяльності.

Н. Біла зазначає, що творча активність є цілісною якістю особистості, яка спрямована на перетворення діяльності. Вона є не відокремленою групою вмінь та навичок, а цілісним формуванням якостей, що визначають ідейну зрілість особистості, її моральну позицію, високий рівень загальної культури, активну виконавську діяльність і методичну підготовку.

О. Ковальов вважає, що творча активність – це психологічний вияв особистості в тій чи іншій творчій діяльності. Самостійність же визначає характер участі в такій діяльності.

О. Лобова визначає творчу активність як сталу і водночас динамічну інтегративну особистісно-діяльнісну характеристику, що спрямовує людину на перетворювальну діяльність та забезпечує творчий рівень цієї діяльності завдяки єдності двох основних структурних елементів: творчо орієнтованої мотиваційної сфери та творчих здібностей, які є своєрідним підґрунтям творчої активності. І. Ступницький і С. Гасанов до складу творчої активності відносять процес реалізації творчих здібностей та творче мислення. О. Сущенко вважає, що складові елементи творчої активності – інтелектуальна ініціатива, мотив, комунікативність – базуються на загальних та спеціальних здібностях і передбачають спеціальні вміння.

До структури творчої активності Л. Єрмолаєва-Томіна відносить основні компоненти творчості, а саме: самостійність вибору об’єкта мислення, вихід за межі завдання, перетворення завдання і стимулу. С. Діденко на основі дослідження естетичної оцінної діяльності школярів виділяє такі структурні компоненти творчої активності: аксіологічний, емоційно-перцептивний, гносеологічний, праксеологічний. У запропонованій структурі між першими трьома компонентами домінують координаційні зв’язки, в той же час аксіологічний компонент інтегрує всі інші, надаючи їм творчого характеру. До складу музично-творчої активності дітей, на думку Н. Вишнякової, входять: емоційне сприймання, комбіноване уявлення, музично-слухові уявлення.

Для творчої активної особистості характерна домінанта на майбутнє. Суще і минуле є базисом для майбутнього, без майбутнього життя згасає. І майбутнє, і творчість містять елементи несподіваності, непередбачуваності, незапрограмованості, імпровізації. Визначальною рисою творчої активності є самоорганізація особистості у пошуку нової інформації для неординарного вирішення різних проблем. Стимулами та мотивами творчо-пошукової активності у розв’язанні суперечностей і проблем стають емоції успіху, потреба у самоствердженні, а також посильність завдання та необхідність його вирішення.

І. Коган вважає, що суб’єкта у творчий пошук втягує будь-яка проблемна ситуація, тому її значення для формування творчої активної особистості важко переоцінити. Творча активність під час пошуку викликає специфічний психічний стан, який характеризується “високим динамізмом емоційних переживань, спрямованістю на істину, мисленнєвою активністю, рівень яких визначається ступенем суб’єктивної значущості, пізнавальної привабливості й складності проблеми”.

Х. Грабер дійшов до висновку, що довготривалі та багаторазові зустрічі людини із відповідним проблемним полем призводять до змін у її когнітивній сфері, створення нових форм соціальних зв’язків з іншими людьми та нових форм усвідомлення самого себе, тобто до утворення людської екстраординарності у вигляді реальних творчих досягнень. Під час інкубаційного періоду, із заглибленням у вимоги завдання відбувається свого роду самомобілізація себе, своїх психологічних ресурсів, що й забезпечує можливість екстраординарних творчих рішень [20]. На нашу думку, така самомобілізація є виявом творчої активності особистості.

Поштовхом до появи тих чи інших творчих продуктів, як стверджують Дж. Уолтерс і Х. Гарднер, є процес радикальної перебудови індивідуального пізнавального досвіду. Так, в умовах вибіркової взаємодії суб’єкта з певними аспектами свого оточення та змін в його уявленнях про певну предметну галузь і самого себе відбувається кристалізація досвіду. Велику роль у цьому процесі відіграє творча активність.

Ю. Бокань, В. Овчинніков, Я. Пономарьов зазначають, що причиною виникнення особливої напруги і готовності творчих потенцій особистості до активності в перетворювальний діяльності є діалектичний зв’язок і суперечності продуктивного та репродуктивного у творчому процесі, міра їх співвідношення. Творчість, по суті, є реалізацією прагнення людини активізуватись і використати всі свої здібності. На жаль, непоодинокі випадки, коли людина, наділена творчим потенціалом, так і не реалізує його, залишаючись лише пасивним спостерігачем. Тільки спрямованість на творчість, самореалізацію, самодіяльність включає механізми творчої активності і призводить до розвитку всіх сутнісних сил людини.

С. Смірнов вбачає чотири напрямки розвитку активності:

за співвідношенням внутрішньої і зовнішньої організації причин активності – вісь міри ініціативності:

від пасивності через реактивність до абсолютно спонтанної активності;

зростання часових проміжків між початком впливу та його результатом;

від адаптації до перетворення, до збереження і розвитку внутрішньої визначеності;

інтенсивність активності як міра руху, енергії, реальної або потенційної зміни і розвитку.

Творча активність формується у процесі творчої діяльності і впливає на її якість. Вона виявляється:

у спрямованості та стійкості пізнавальних інтересів,

прагненні до оволодіння новими знаннями, способами діяльності,

мобілізації вольових зусиль на досягнення мети творчості.

Творча активність проходить через всі стадії творчого процесу. Так, внутрішня активність, розвиваючись і трансформуючись у продуктивних діях, стає результатом творчої діяльності.

Для розвитку творчої активності необхідно розвивати нові, ефективні й аутентичні емоційні синдроми, тобто “емоційну креативність”. При цьому креативність емоцій розуміється як творчий акт, а аутентичність емоційної реакції – як відповідність потребам, цінностям та інтересам суб’єкта.

На формування творчої активності великий вплив мають зовнішні фактори: соціальне середовище, умови освіти, навчання, виховання. Відомо, що творча активність особистості найкраще виявляється в екстремальних ситуаціях, ситуаціях успіху та свободи. Це необхідно враховувати і намагатись застосовувати у формуванні творчої особистості. І. Бех стверджує: “За надмірної регламентації поведінки, коли дитина вже має відповідні можливості самостійної регуляції поведінки, але її дії обмежуються, пригнічується творча активність дитини: вона стає безініціативною, чекає вказівок ззовні і звикає орієнтуватись тільки на них”. Уникнути таких негативних наслідків можна за умови, що особистість не буде позбавлена можливості свідомого самостійного вибору шляхів, форм, методів пошуку й поведінки. При цьому свобода не повинна переростати у вседозволеність, переходити розумні межі: надаючи свободу і стимулюючи ініціативність, слід виховувати свідому дисциплінованість, організованість і відповідальність. Тому що саме свідоме ставлення до діяльності, самодисциплінованість, ініціативність, безкорисливість, внутрішні мотиви діяльності, тобто потреба в творчості, спрямованість на творчу діяльність, отримання задоволення від процесу, змісту творчої діяльності, а не в результаті отримання винагороди за неї, є виявами найвищого рівня творчої активності.

Отже, творча активність – це наполеглива, напружена, енергійна діяльність, що виявляє сутність творчості, а творчість є вираженням найвищої активності. Важливо зрозуміти, що не кожна діяльність є активністю, а творча активність, насамперед, є ознакою суб’єкта діяльності, а не її самої. Існують різні підходи до визначення творчої активності особистості. Найчастіше її розуміють як характерну рису особистості або пошукову діяльність. На нашу думку, творча активність – це складова частина особистості, яка реалізується через діяльність і задає її динамічні межі. Тому її можна розглядати і як якість особистості, і як процес, і як результат.

Ми вважаємо, що творча активність суб’єкта складається з мотиваційного, афективного та поведінкового компонентів.

Мотиваційний компонент у структурі досліджуваного поняття відіграє вирішальну роль, адже мотиви є рушійною силою будь-якої діяльності особистості. Він відображає спрямованість людини на творчість: наявність потреби у самовираженні, самореалізації, а також сформованість та стійкість інтересу до пізнавальної творчої діяльності (як до процесу, так і до результату).

Афективний компонент характеризується емоційною сприйнятливістю особистості і передбачає багатство емоційних переживань, підвищений емоційний фон діяльності, інтенсивність емоційних реакцій, чутливість, вразливість, здатність до емпатії.

Поведінковий компонент включає пізнавальні можливості суб’єкта, вольову регуляцію дій та результативність творчих процесів. Когнітивне наповнення творчої активності виявляється в ініціативному пошуку особистістю нової інформації, шляхів та засобів самовираження, виході за межі завдання, здатності мислити образами, гнучкості мислительних процесів, здатності мислити нестандартно, неординарно вирішувати проблеми. Вольова організація особистості полягає в цілеспрямованості зусиль та наполегливості у доланні труднощів, витримці та володінні собою, довготривалій концентрації у процесі творчості та доведенні початої справи до кінця. Результативність творчих процесів складають творча переробка інформації та усвідомлення особистісно значущого у процесі її інтерпретації, а також утворення продукту творчості.

 

2. Психологічна характеристика творчої діяльності в сучасних умовах.

Як складне та багатогранне явище, творчість, неможливо охарактеризувати однозначно, саме тому й існує ряд підходів та визначень, що є результатом різних методологічних установок, різних точок зору і, як наслідок, різного розуміння, а інколи навіть і протилежних уявлень. Це пов’язано з існуванням:

містичних витоків, що стали традиційними у вивченні творчості й суперечили науковому підходу;

прагматичним підходом до творчості;

другорядністю проблеми творчості відносно центральних завдань психології в цілому;

монодисциплінарним підходом до творчості, що призводив до звуженого, неперспективного бачення творчості.

Головною ж причиною недостатньої уваги до проблеми творчості сьогодні є нечіткість визначення критеріїв творчості, відсутність методик для її діагностики, складність вивчення в умовах експериментального контролю. Проблема у визначенні поняття “творчість” пов’язана, в першу чергу, з відсутністю його безпосереднього операційного, психологічного наповнення; цим можна пояснити використання до цього часу визначення творчості тільки за її продуктом – створенням нового.

Слід зауважити, що творчу діяльність не можна розглядати як дещо відокремлене, підпорядковане властивим тільки їй законам. Вона є закономірним етапом людської діяльності взагалі, підсумком попереднього розвитку форм цієї діяльності, новою, якісною сходинкою формування особистості. Творча діяльність викликається не стільки здібністю до творчості, яка, як і будь-яка інша здібність, розвивається в самій діяльності, але спочатку тими об’єктивними можливостями, які відкриваються людині як результат її попередньої діяльності. В якому новий етап діяльності творчість є і новим етапом у розвитку особистості.

Актуальними проблемами вивчення творчості сьогодні є вивчення способів творчої діяльності, стадіальності творчого процесу, а також його динаміки та психологічних особливостей розвитку. Важливим є також вивчення творчого результату у різних сферах творчості, на різних стадіях творчого процесу, що допомагає зрозуміти психологічний механізм та проаналізувати продуктивність творчості.

Дослідження психології творчості з’явились в кінці ХІХ – на початку ХХ століття на основі теорії творчості. Започаткували дослідження проблем творчості Т. Рібо та П.К. Енгельмейер. Пізніше С.О. Грузенберг зробив одну з перших спроб дійти певного синтезу різних напрямків у дослідженні творчості. В цілому ж на початковому етапі розвитку психології творчості переважали теоретичні дослідження художньої та науково-філософської творчості. Остання розглядалась як яскраво виражений прояв свободи людського духу, який дуже важко або взагалі неможливо науково вивчати, на який не здатна впливати свідома діяльність людини.

Наукове вивчення творчості актуалізував стрімкий розвиток виробництва на початку ХХ ст. З’явилися дослідження наукової творчості як однієї з центральних проблем наукознавства, що мали практичні завдання нарощування творчого потенціалу, зокрема, комплексні розробки потебністів, відомих ще як Харківська школа (О.М.Веселовський, Д.Н.Овсянико-Куликовський, О.О.Потебня та ін.). У центрі досліджень творчості цього періоду – природа творчості, механізми творчого процесу, методи його дослідження. Головна роль у творчому процесі відводилась інтуїції як кульмінаційному моменту творчого процесу, що прихований у підсвідомості.

У 20-ті роки ХХ століття до проблеми природи творчості звертається В.М.Бехтерєв і розглядає цю проблему з позиції рефлексології. Творчий процес, на його думку, опосередкований певним подразником, який В.М.Бехтерєв характеризує як творчу проблему, творчу ситуацію, та є реакцією на цей подразник.

Новий етап – 30-ті роки – знаменується запереченням фактів інтуїції та ролі підсвідомого. Роботи С.Л.Рубінштейна сприяли формуванню уявлень про творчий процес як результат свідомої діяльності суб’єкта. На відміну від попередників, С.Л.Рубінштейн показав, що свідомість не повторює структуру діяльності, а включається в неї, вона відкрита для нових впливів соціального – через діяльність індивіду.

У 60-ті роки ХХ століття зявляються перші праці учених Я.О.Пономарьова, А.В.Брушлинського, О.К.Тихомирова, М.Г.Ярошевського, Б.М.Кедрова, О.М.Матюшкіна, в яких всебічно на науково-експериментальній основі досліджуються творчі процеси. Особливу лепту у розвиток феноменології творчості вносить Я.О.Пономарьов. Беручи за основу у трактуванні психологічного механізму творчості системно-структурний принцип, Я.О.Пономарьов інтегрує в ньому два методологічні регулятиви наукового пізнання: системність і принцип розвитку.

Останні десятиліття ХХ століття були найбільш плідними для розвитку психології творчості. Потреба управління наукою і творчістю в інтересах виробництва сприяли виникненню певною мірою автономного напрямку в сфері психології творчості, який був пов’язаний з дослідженням технічної творчості. Це були роботи американського психолога Д.Росмана та радянського вченого П.М.Якобсона, присвячені аналізу винахідницької діяльності. Пізніше технічну творчість досліджували Г.С.Альт- шуллер, С.М.Василевський, Т.В.Кудрявцев, Є.О.Мілерян та інші. Варто зазначити, що серед усіх видів творчості (наукова, літературна, технічна, музична, образотворча, ігрова, побутова, комунікативна та ін.) питання наукової, технічної та літературно- художньої творчості розкрито у психології найкраще.

У дослідженнях загальнопсихологічного і концептуального спрямування має місце вивчення методологічних засад психології творчості, її закономірностей і механізмів творчої діяльності. Експериментально-емпіричні дослідження творчості диференціально-психологічного типу орієнтовані на виявлення і опис особистісних характеристик і здібностей до творчої діяльності. Мають місце дослідження на предмет організації, управління колективною творчістю, психологічних особливостей творчості в навчанні і вихованні  тощо. У працях В.А.Роменця висвітлюється вчення про природу й механізми творчості людини, що охоплює три складові: загальну, генетичну, прикладну психологію творчості. Дослідник вирішує питання про психологічний механізм творчості, яким вважає трансдукцію – перехід із суб’єктивно-психічної системи (від задуму) до матеріально- речової (втілення у певному предметі задуму). У генетичній психології творчості В.А.Роменець розробляє модель розгортання творчих можливостей людини від раннього дитинства до переходу у стан зрілої особистості. Прикладна психологія творчості, на його думку, покликана вирішувати проблеми конкретної людини, надавати допомогу щодо того, як слід діяти, щоб виявити свій творчий потенціал найповніше, як розвинути свої творчі здібності. Теорія творчості В.В.Клименка розкриває механізм творчості в єдності основних функцій психіки: відображувальної, проектувальної та матеріалізуючої (опредметнюючої). Виступаючи в єдності, вони обумовлюють появу відкриттів, винаходів, художніх образів. Слід відмітити, що В.В.Клименко також була досконало досліджена структура механізму творчості та її онтогенетичний розвиток.

Проте до теперішнього часу не визначено єдиного психологічного критерію творчої діяльності. Один з найбільш поширених критеріїв пов’язує творчу діяльність з появою психічних новоутворень: тим загальним, що властиво всім продуктивним процесам (перцептивних образів – за В.П.Зінченко, знань – за В.В.Давидовим, цілей і мотивів – за О.М.Леонтьєвим і О.К.Тихоновим, способів дій – за Я.О.Пономарьовим, пізнавальної мотивації – за О.М.Матюшкіним). Інші дослідники розглядають творчість як особистісний інтегративний показник, виділяючи при цьому різні підстави: емоції як основу для породження нових ідей; інтелектуальну активність, пов’язану з виходом за межі заданого; естетичне ставлення до світу та ін.

Та все ж значимим є те, що психологічна наука показала фундаментальне значення діяльнісного підходу до формування творчості. Розробляючи проблематику творчості в рамках діяльнісного підходу, О.М.Леонтьєв вважав власне творчістю знаходження адекватного принципу або способу вирішення проблеми, завдання. Згідно положення Т.В.Кудрявцева, творчість є взаємодією суб’єкта з об’єктом, яка виступає у вигляді суперечності. О.К.Тихомиров, розглядаючи творчість з позицій психологічної теорії неалгоритмічних процесів, стверджує, що творчість лише частково піддається формалізації й відрізняється рядом ознак:

вона включає не тільки правила та операції її реалізації, а й своєрідні структурні одиниці (потреби, мотиви, установки, цілі та ін.);

нові структурні утворення з’являються у процесі вирішення проблеми; між ними формуються нові зв’язки.

Творчість розглядається вченими як людська діяльність вищого рівня у процесі пізнання і перетворення оточуючого природного і соціального світу, в результаті чого змінюється й сама людина (форми і способи її мислення, особистісні якості): вона стає творчою особистістю.

З іншого боку, І.П.Калошина характеризує творчість як діяльність, що спрямована на вирішення завдань, для яких характерна відсутність в предметній області або тільки у суб’єкта не тільки способу розв’язання, але, головне, предметно-специфічних знань, необхідних для його розробки, – постулатів, аксіом, теорем, законів і т.п.

Аналізуючи творчу діяльність як систему, у її загальній структурі можна виділити декілька підсистем. Це процес творчої діяльності, продукт творчої діяльності, особистість творця, середовище та умови, в яких протікає творчість. В свою чергу, в кожній із названих підсистем можна виділити основні її складові. Так, наприклад, процес діяльності може мати такі складові, як постановка задачі, формування задуму, реалізація задуму; особистість творця характеризується здібностями, особливостями розуму, темпераментом, віком, характером тощо; середовище і умови представляють собою фізичне оточення, колектив, стимулятор і бар’єри в творчій діяльності і та ін.

Складність механізму, структури творчості підтверджується існуванням великої кількості концепцій творчості. Так, лейтмотивом досліджень проблем творчості, творчого мислення у вітчизняній психології стала думка С.Л.Рубінштейна про те, що мислення починається в проблемній ситуації. Ознакою появи проблемної ситуації є виникнення труднощів у досягненні цілі. Проблемна ситуація є особливого роду відношенням між особистістю й об’єктивною реальністю, стан неврівноваженості, обурення функціонуючої системи “суб’єкт – об’єкт”. Вирішення цього протиріччя вимагає створення або нових речей, або якісно нових способів дії. Але створення нового і є творчість.

В основі творчості завжди лежить непристосованість, з якої виникають потреби, прагнення або бажання. “Кожна потреба, – говорить Т.Рібо, – прагнення або бажання окремо або ж разом з декількома іншими можуть служити імпульсом до творчості”. На ту обставину, що творчість потрібна людині не лише для написання романів та картин, побудови наукових гіпотез тощо, але й для того, щоб виживати, прямо звернув увагу Б.Ф.Ломов. А.Ф.Лазурський, що виділяв рівні пристосування особистості до середовища, визначав ознакою творчості, таланту уміння продукувати нові ідеї. Творча людина, у його розумінні, найкраще адаптується й прагне переробити зовнішнє середовище відповідно до своїх потреб та інтересів. На думку І.Я.Лернера, процес творчої діяльності, який є найвищим виявом пізнавальної самостійності, можливий за умов взаємодії знань, умінь, певного досвіду творчої діяльності та позитивних мотивів пізнання. Прогресивна динаміка цієї взаємодії сприяє подальшому розвитку знань, умінь та навичок творчої діяльності.

К.К.Платонов визначав творчість як мислення у його найвищій формі, що виходить за межі необхідного для розв’язання завдання вже відомими способами. А.В.Брушлінський висував гіпотезу, про те, що сучасне має зворотній вплив на ті знання, які накопичені раніше, чим більший цей вплив, тим вищий рівень творчого процесу. Те нове, що відкриває дослідник, знаходиться у певній системі відносин, яка пов’язує його з уже відомим у цій проблемі.

Отже, творчість як процес суб’єктивного відкриття нового й становлення психічних новоутворень здійснюється як семантичний процес становлення нових форм психічної саморегуляції дії, нових психічних образів, систем, зв’язків, властивостей особистості (здібностей і т.п.), опосередкований новою ціллю й новими умовами дії.

Варті уваги й дослідження проблеми творчості, творчого мислення зарубіжними психологами (К.Дункер, М.Вейтгаймер, Д.Гілфорд, В.Келлер, К.Коффка, А.Маслоу та ін.). Е.П.Торренс та Дж. Гілфорд запропонували стандартизовані інструменти, які вимірюють творчі здібності, ставши головними ідеологами “психометричного” підходу у вивченні психології творчості.

А.Маслоу першим наголосив, що творчість є найбільш універсальною функцією людини, яка веде до всіх форм самовираження та є важливою складовою процесу самоактуалізації. З точки зору гуманістичної психології, сама сутність людини постійно рухає її у напрямку особистісного росту, творчості й самодостатності.

Вивчаючи психологію творчості, важливо аналізувати творчий потенціал, що є внутрішньою передумовою розвитку творчості, ядром творчої обдарованості. Творчий потенціал пов’язаний зі здатністю ставити і вирішувати суспільно значущі проблеми, його структура включає:

1) можливості, які ще не перейшли в здібності;

2) можливості, що активізують реалізацію здібностей; 3) стиль творчої діяльності, зокрема:

3) задатки, схильності, які проявляються в підвищеній чутливості, заданій вибірковості, уподобаннях, а також у динамічності психологічних процесів;

4) інтереси, їх спрямованість, частота та систематичність проявів, домінування пізнавальних інтересів;

5) допитливість, прагнення до створення нового, схильність до розв’язку та пошуку проблем;

6) швидкість засвоєння нової інформації, створення асоціативних масивів, схильність до постійних порівнянь, вироблення еталонів для наступного відбору інформації;

7) прояви загального інтелекту – розуміння, швидкість оцінок, вибору шляхів розв’язку, адекватність дій;

8) емоційна забарвленість процесів пізнання;

9) емоційне ставлення, вплив почуттів на процес суб’єктивного оцінювання;

10) наполегливість, цілеспрямованість, рішучість, працьовитість, систематичність у роботі, сміливість прийняття рішень;

11) креативність – вміння комбінувати, знаходити аналоги, реконструювати, схильність до заміни варіантів, економічність розв’язків, раціональне використання засобів, часу тощо;

12) інтуїтивізм – здатність до швидких оцінок, рішень, прогнозів;

13) схильність до побудови особистісних стратегій і тактик при розв’язанні загальних і спеціальних нових проблем, задач, пошук виходу із складних, нестандартних ситуацій тощо.

З огляду на це, все виразніше звучить думка про те, що творча особистість виступає як цілісний регулятор процесу творчості індивіда, як важлива складова ланка суспільно організованого процесу творчого перетворення світу.

Сучасний стан дослідження творчості можна розглядати як процес зближення двох підходів: особистісного – дослідження суб’єкта творчої діяльності, його потреб, мотивів, знань, умінь, навичок, властивостей, самосвідомості, емоцій, почуттів та процесуального – дослідження фаз, станів, стадій та результатів перетворення предмета творчості.

Згідно з процесуально-діяльнісною парадигмою творчість передбачає співпадання мотиву й цілі, тобто захопленість самим предметом, діяльністю. Діяльність не призупиняється навіть тоді, коли виконане вихідне завдання, реалізована першочергова ціль. У результаті – новий продукт діяльності значно перевищує першочерговий задум. В цьому випадку можна говорити про те, що мав місце розвиток діяльності за ініціативою самої особистості (саморозвиток діяльності), що є ознакою творчості.

Творчість  виділяє три якісних типи прояву розвитку діяльності, що мають вертикальну ієрархію:

• стимульно-продуктивний – (діяльність може мати продуктивний характер, але це щоразу визначається дією якого- небудь зовнішнього стимулу). Вищі прояви на цьому рівні відображають високий ступінь розвитку розумових здібностей;
• евристичний – діяльність набуває творчого характеру. Кожна знайдена закономірність переживається самим суб’єктом діяльності як відкриття, творча знахідка;
• креативний – самостійно знайдена емпірична закономірність не використовується як прийом розв’язання, а виступає новою проблемою. Тут дія індивіда набуває породжувального характеру й все більше втрачає форму відповіді: його результат ширший, ніж вихідна ціль.

Той рівень активності, на якому можливий вихід за межі вимог заданої ситуації, є самостійною вищою формою активності особистості й характеризує особливий вид дій. Рівень дій особистості, диференціюється на два види: рівень дії соціального індивіда та рівень творчої дії.

Отже, творчість починається там, де перестає бути тільки відповіддю, тільки розв’язком раніше поставленої задачі. При цьому вона залишається і розв’язком, і відповіддю, але разом з тим в ній є дещо “зверх того”, що й визначає її якісний статус.

Цілий ряд дослідників вважають принциповим зв’язок творчої діяльності з проявами пізнавальної, дослідницької активності й намагається обґрунтувати таку синтетичну структуру творчої обдарованості, включаючи в неї:

• домінуючу пізнавальну мотивацію;
• дослідницьку творчу активність, яка виражається у виявленні нового, в постановці та вирішенні проблем;
• можливість досягнення оригінальних рішень;
• можливість прогнозування і передбачення;
• здібність до створення ідеальних еталонів, що забезпечують високі естетичні, моральні, інтелектуальні оцінки.

Важливим моментом змісту творчої діяльності є розробка суб’єктом на усвідомленому чи неусвідомленому рівнях нових для себе знань як орієнтовної основи для наступного пошуку способу розв’язання задачі. Змістом ж творчої діяльності, процесуальними рисами творчості є:

1. Самостійне здійснення ближнього і дальнього, внутріш- ньосистемного та міжсистемного переносу знань, умінь в нову ситуацію;
2. Бачення нової проблеми в традиційній ситуації;
3. Бачення структури об’єкта;
4. Бачення нової функції об’єкта на відміну від традиційної;
5. Врахування альтернатив при розв’язанні проблеми;
6. Комбінування та перетворення раніше відомих способів діяльності у розв’язанні нової проблеми;
7. Відкидання всього відомого та створення принципово нового підходу (способу, пояснення). Процесуальні риси творчої діяльності проявляються не одночасно при розвязанні кожної проблеми, а у різних поєднаннях та з різною виразністю.

Особливість описаних процесуальних рис творчої діяльності полягає в тому, що не можна створити попередніх жорстких схем творчої діяльності. Відсутність жорстких схем, еталонів поведінки, санкцій на предмет та їх порушення є умовою творчої, нерегламентованої поведінки.

Щодо продуктів творчої діяльності, то умовно всі види продуктів можна поділити, у відповідності з основною спрямованістю мисленнєвого творчого пошуку, на пізнання прихованих закономірностей, знаходження способів кращої адаптації до середовища, створення нових матеріальних і духовних об’єктів. Зокрема:

• відкриття на всіх рівнях, від всезагальних закономірностей існування матерії до відкриття прояву всезагального в конкретному;
• винаходи, спрямовані на вдосконалення способів адаптації до середовища як через знаряддя праці, так і шляхом знаходження оптимальних способів організації діяльності, взаємодії між людьми, впливу на них;
• створення нової форми матерії, починаючи з матеріалів і закінчуючи творами мистецтва.

Іншим важливим продуктом творчої діяльності є самі способи дій: організація навчальної і трудової діяльності, знаходження способів розв’язання проблемних задач тощо.

Оптимізації, розвитку творчої діяльності, сприятиме ґрунтовне дослідження психологічних компонентів структури творчої обдарованості. Її параметрами є:

1. сфера реалізації обдарованості, її переважаючий тип (науково-логічний, техніко-конструктивний, вербально- поетичний, музично-руховий, практично-технологічний, ситуативний);
2. прояви творчості (реконструктивна, комбінаторна творчість, творчість з використанням аналогій);
3. прояви інтелекту, що фіксуються у розумінні та струк- туруванні інформації, постановці задачі, пошуку й конструюванні розв’язань, прогнозуванні розв’язань, гіпотез, задумів;
4. динаміка діяльності (повільна, швидка, надшвидка);
5. рівень досягнень, що визначається за тими завданнями, які ставить перед собою конкретний суб’єкт;
6. емоційна забарвленість, що визначається типом емоційних реагувань (натхненний, упевнений, сумнівний) [5].

Дана структура описує домінуючі характеристики творчої обдарованості, своєрідність поєднання найбільш важливих якостей. Вченим підкреслюється важливість вивчення творчості “через” особистість та важливість постановки задачі для розгортання процесу творчості.

Складна взаємодія процесуального і особистісного у творчості базується на стратегіальній організації процесу творчої діяльності. Основою її виступає психічна система регулювання творчої поведінки та розумової діяльності, яка і породжує своєрідні особистісні новоутворення у вигляді програм діяльності, які містять логічні складові, інтуїтивні компоненти, прояви ситуативного передбачення тощо. Специфічний сенс цих утворень полягає у готовності людини до творчої діяльності, у наявності в суб’єкта комплексу вмінь, здібностей щодо здійснення творчої діяльності взагалі або певних її видів (наука, техніка, мистецтво, виробництво, політика і т.п.).

Розвиток креативності проходить щонайменше дві фази. Перша фаза – розвиток “первинної креативності” як загальної творчої здібності, неспеціалізованої щодо відповідної галузі людської життєдіяльності. Сенситивний період цього етапу наступає у 3-5 років. У цей час наслідування дитини значущому дорослому як креативному взірцю є основним механізмом формування креативності. Можливо також, що на якийсь період креативність переходить у латентний стан (феномен “дитячої творчості”). Друга фаза – підлітковий і юнацький вік (від 13 до 20 років). У цей період на основі “первинної креативності” формується “спеціалізована креативність”: здібність до творчості, пов’язана з відповідною сферою людської діяльності, як її “зворотна сторона” – доповнення й альтернатива.

Таким чином на механізми творчої діяльності першочерговий вплив мають психологічні компоненти, як і індивідуальні (особистісні) так і групові, що у випадку великої групи людей обумовлюють виникнення національного характеру, національної самосвідомості, національної ідентичності та, як квінтесенцію творчої діяльності, формування національного світогляду. Щоб розглянути вплив особливості формування національного світогляду слід  вияснити сутність та витоки національної психології та вплив на її формування творчої діяльності людини.

 

3. Відображення особливостей національної психології у творчій діяльності людини.

В основі поняття національна психологія лежить термін нація. На сьогоднішній день не існує єдиного розуміння терміну нація. В більшості випадків поняття нації розглядається у відповідності від контексту: соціокультурного чи політологічного, етнічного чи державного тощо. Тому більшість науковців й до сьогодні неоднозначно трактують такі значущі для сучасної національної психології поняття, як “національна самосвідомість”, “національна ідентичність”; досить часто змішуючи чи ототожнюючи ці поняття з іншими етнопсихологічними термінами, а саме: “етнічна самосвідомість”, “етнічна ідентичність” тощо.

Поняття “національна психологія” увійшло до наукового обігу вітчизняної психологічної науки не так давно. За А. С. Бароніним, національна психологія – це галузь соціальної психології, що означає психічний склад нації та вивчає національно- психологічні особливості народів, тобто їх психічний стан. Однак і в даному визначенні також мають місце термінологічні неточності, змішування та ототожнення, що ще раз вказує на потребу в чіткому розмежуванні згаданих вище понять.

У зв’язку з цим сучасна російська дослідниця у галузі соціальної психології Г. М. Андрєєва слушно зазначає: “Поняття “психологічний склад нації” є досить складним для операційного визначення. Тому в етнопсихології здійснено не одну спробу відшукати такі еквіваленти до цього поняття, які були б найбільш прийнятними для їх використання в емпіричних дослідженнях. Як синонім до поняття “психологічний склад нації” вживаються поняття “національний характер”, “національна самосвідомість” чи просто “національна психологія”. Однак введення великої кількості таких понять не вирішує проблеми і лише вносить термінологічні розбіжності, яких не можна допустити”.

Дослідження окремих психологічних аспектів проблеми національного та етнічного певною мірою представлені у філософському історіогенезі, працях з етнології, етнографії, соціології.

Видатний античний філософ та історик Геродот, твори якого вважаються першоджерелами з етнопсихології та етнології, в своїй “Історії” описав порівняльні особливості культури і характерів різних народів. Філософ вважав, що основною детермінантою кроскультурних відмінностей виступає природне середовище, в умовах якого проживають представники тих чи інших народів.

Думку Геродота про вплив географічних детермінант, а саме: ландшафту та кліматичних умов, на психологічні особливості народу підтримував й інший відомий давньогрецький мислитель Гіппократ.

Подальшого розвитку згадана вище думка отримала лише у XVIII столітті. Французькі та німецькі філософи тієї епохи дійшли висновку, що не лише географічні, а й соціальні детермінанти зумовлюють дух народу.

Так, французький філософ Ш. Монтеск’є найважливішою серед географічних детермінант називав клімат, а до соціальних детермінант ним було віднесено такі, як історичне минуле народу, особливості правління державою, традиції та звичаї.

І. Г. Гердер, представник німецької філософії історії, стверджував, що крім клімату і географічного положення, на специфіку психіки народу значною мірою впливають виховання, стиль життя, історичні умови і суспільний лад. Німецький філософ зазначав, що народний дух виявляється в усній творчості цього народу. Поняття “народний дух” використовувалось І. Г. Гердером як одна з ознак народу серед таких його характеристик, як фольклор чи мова.

Велику зацікавленість викликають висновки дослідника про особливості характеру його співвітчизників та представників слов’янських народів. Він відзначає, що німці вирізняються сором’язливістю, неквапливістю, обережністю, сумлінністю, а також мужністю, щирістю, правдивістю, доброчесністю. До якостей слов’ян філософ відносить покірність, щедрість і гостинність понадміру.

Теоретичні положення античних мислителів та філософів епохи Просвітництва щодо зовнішніх (географічних і соціальних) детермінант психіки різних народів стали основоположними для подальшого розвитку етнопсихології в цілому, та національної психології зокрема.

Таким чином на формування національної психології мають вплив традиційні форми ведення господарства як результату активного творчого освоєння навколишнього середовища. У процесі творчого перетворення природного та соціального середовища, як результат спілкування когнітичного з непізнаним, на стику раціонального та ірраціонального, кожен народ створює і напрацьовує своєрідні, самобутні, зразки матеріальної та духовної культури які стають індикаторами особливостей національної психології.

У другій половині XIX століття на необхідність ґрунтовного вивчення психології народів, а саме – психологічної сутності народного духу, вказали німецькі вчені М. Лацарус і Х. Штейнталь.

Народний дух (чи етнічна самосвідомість) трактується ними як психічна схожість представників того чи іншого народу. Науковці відзначали, що в індивідів, які належать до одного народу, є схожі почуття, бажання та нахили. Однак саме народний дух об’єднує багатьох індивідів в єдине ціле – народ.

До проявів народного духу належать мова, пісні, традиції, звичаї, вдача і вчинки. Водночас, у кожного народу є свій “дух”, за допомогою якого один народ відрізняється від іншого.

Поняття “народ” також презентувалося вченими через процес духовного творення: “Народ є духовним творенням індивідів, які до нього належать; вони – не народ, вони лише його неперервно створюють”. Іншими словами, М. Лацарус і Х. Штейнталь вважали, що не слід повністю ототожнювати психологію народу та індивідуальну психологію.

Водночас, вони наполягали на тезі, яка є дещо суперечливою, у порівнянні з їхнім визначенням народу, згідно з якою лише в індивідах перебуває дух народу.

На відміну від своїх співвітчизників, інший німецький дослідник В. Вундт схиляється до поняття “душа народу”. Зміст цього поняття, на його думку, складають загальні уявлення, почуття та прагнення багатьох людей. Початковий зміст згаданих вище уявлень, зумовлених потягами і почуттями, міститься у міфах. Ці уявлення, що є в душі народу, виявляються й в мові. А звичаї і вчинки, що регулюються правовими законами та вольовими зусиллями, виступають відображенням таких загальних уявлень.

Дослідник розкриває механізм формування змісту душі народу, що є важливим висновком і для соціальної психології загалом. Таке явище зумовлено спільною життєдіяльністю та взаємодіями між індивідами. В. Вундт розрізняє індивідуальну психологію та психологію народів, відзначаючи, що душа народу не співпадає із законами індивідуальної свідомості, не вступаючи при цьому у суперечності з ними.

Підсумовуючи погляди В. Вундта, М. Лацаруса і Х. Штейнталя, слід зазначити, що вони дотримувалися такої думки: для розуміння психології народів необхідно вивчати продукти їх культури і культурні явища (зокрема, мову, міфи, звичаї та традиції).

На противагу згаданим вище науковцям, російський мислитель Г.Г. Шпет акцентував увагу на потребі в дослідженні саме психологічної ознаки народу – ставленні до цих культурних продуктів і явищ. Для позначення емоційно забарвленої системи уявлень про світ науковець вводить поняття “колективні переживання”. Вчений вказує на існування типових колективних переживань, які є спільними для багатьох індивідів – представників певного народу.

Г.Г. Шпет підтримує визначення народу за М. Лацарусом і Х. Штейнталем, вважаючи народ такою історичною спільністю, яка постійно створюється.

В результаті вивчення основних філософських положень вдалося виявити ідеї, які дали поштовх для появи когнітивного (мисленнєвого) та емоційного компонентів національної самосвідомості.

В контексті державотворення до поняття “дух народу” апелював видатний німецький філософ Г.Ф.В. Гегель. Цей особливий дух, зазначав мислитель, спрямований до істинної свободи. Досягнення народом справжньої свободи виявляється в розумінні ним сутності всезагального, а також у відчуженні від свої сутності. В результаті такий народ стає всесвітньо-історичним, а формою існування такого стану є держава. Отож, вищий рівень колективної суб’єктності нації виступає свідченням появи національної держави.

Проаналізуємо основні наукові підходи, в яких висвітлено психологічні ознаки етносу та нації. Психологічну сутність мови як важливої детермінанти об’єднання людей у народність досліджував російський науковець того часу О.О. Потебня. Під поняттям народність він розумів спільність чи ідентичність, що ґрунтується на єдності мови для представників певного народу. На думку О.О. Потебні, мова виявляє своєрідність кожного народу, зумовлюючи й специфіку його мислення.

Дане положення підтримує й інший російський дослідник Д. М. Овсяніко-Куліковський, називаючи мову основою народної психіки і виокремлюючи мову як провідну національну ознаку. Науковець намагався обґрунтувати висловлені вище думки за допомогою таких міркувань. Людина за національністю батьків і місцем свого народження є представником певної національності.

Однак, оскільки цей індивід живе в іншій країні та виховується засобами мови і культури іншої національності, то він стає представником саме цієї національності, тому що втрачено лінгвістичний зв’язок між такою людиною і рідною нацією.

Видатний український вчений і педагог І.І. Огієнко вбачав важливу ознаку національності також в мові. Він зазначав: “Мова – це наша національна ознака, в мові – наша культура, ступінь нашої свідомості. Мова – це форма нашого життя, життя культурного й національного, це форма національної організації. Мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб … Звичайно, не сама по собі мова, а мова як певний орган культури, традиції. В мові – наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання … І поки живе мова – житиме й народ, яко національність. Не стане мови – не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом …”.

Відмінної від попередньо означених думки дотримувалися австрійські науковці О. Бауер і Р. Шпрінгер. Основною ознакою нації вони називали не мову, а національний характер. О. Бауер зауважує, що мову обирати як основну ознаку недоречно, оскільки представники деяких народів можуть розмовляти однією мовою, не утворюючи при цьому нації, для прикладу, англійці та ірландці. В зв’язку з цим, дослідник визначає націю як спільність людей, що вирізняються спільним характером завдяки спільній долі, незалежно від їх мови, території та економічної діяльності.

Р. Шпрінгер апелює до єдності мови, мислення і культури людей, які належать до однієї нації.

Основоположними для розвитку вітчизняної національної психології виступають ідеї великої плеяди українських філософів і поетів середини ХІХ – початку ХХ століття – Г. С. Сковороди, Т. Г. Шевченка та І. Я. Франка.

На думку Г. С. Сковороди, кожна людина як представник певного народу повинна прагнути до самопізнання засобами пізнання рідного народу, що призведе до появи почуття національної самоповаги та успішного розвитку всієї нації. Видатний філософ писав: “Кожний повинен пізнати власний народ і в народі пізнати самого себе. Якщо ти українець, будь ним”.

Вивченню основних філософських і світоглядних позицій Великого Кобзаря присвячено багато різноманітних досліджень і праць, написаних філософами, істориками, філологами та іншими науковцями.

Сучасний вітчизняний історик С. А. Брижицька, підкреслює: “Т. Шевченко став не лише виразником українського національного “Я”, а і тією особою, літератором, мислителем, котра долучилася до процесу формування цього “Я”. Нація за Шевченком – це спільнота людей, об’єднаних, передусім, спільними походженням, історичною долею, територією, мовою, дотриманням і знанням культурних елементів життя, самоусвідомленням та самовизначенням своєї національної ідентичності, національним формовиявом поняття “батьківщина”.

Визначальними складовими національного самоствердження Т. Шевченка є формовияви національної самосвідомості у його творчій спадщині (поезія, повісті, “Журнал”, листування, автобіографія), а саме: вживання української мови, поняття “батьківщина”, вживання відтопонімічного прикметника “український”, еконазви “хохол”, ідентитетів й ідентифікатів “земляк”, “батько”, “брат”.

Займаючи співзвучну з Г. С. Сковородою і Т. Г. Шевченком позицію, І. Я. Франко особливої уваги надає національному вихованню.

Великий Каменяр, звертаючись у своєму листі до галицької молоді, стверджує, що важливе завдання полягає в тому, щоб “… витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, звідки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може состоятися <…>

Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів <…> Ми повинні – всі без виїмка – поперед усього пізнати ту свою Україну, всю, в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природніми засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кожним її частковим, локальним болем і радувалися кожним <…> її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його”.

Отже, вказуючи на потребу у вивченні основних психологічних ознак свого етносу, І. Я. Франко визначає виховну функцію сучасної української етнопсихологічної науки та значущу зовнішню детермінанту формування національної самосвідомості в молоді.

Дослідник радянської доби Л. М. Гумільов виокремлює як основні ознаки етносу такі психологічні характеристики, як: самосвідомість чи ідентичність, стереотипи поведінки, за допомогою яких регулюються взаємини в системах “індивід – індивід”, “група – індивід”. Слід зауважити, що поняття “етносу” він розглядає не як соціальне явище, а природне, географічне. Кожний етнос вирізняється серед інших власною специфічною структурою, заданим поведінковим стереотипом. Цей етнічний стереотип формується у процесі соціалізації людини і не змінюється до кінця її життя.

Дослідником було обґрунтовано концепцію етногенезу, згідно з якою кожний етнос розвивається в результаті взаємодії соціального і біологічного процесів, проходячи при цьому декілька фаз. Доречно відзначити, що частина науковців, схоже до Л. М. Гумільова, ототожнюють терміни “самосвідомість” та “ідентичність”.

Проведений аналіз основних філософських, етнологічних і соціологічних позицій засвідчив, що проблеми етнічного та національного виступали предметом уваги науковців з давніх часів. В цілому згадані вище дослідники вказували на потребу у вивченні психіки народів, на психологічні вирізнювальні ознаки етносів.

Психіка етносу, як можна було переконатися в ході аналізу, є складним психологічним явищем. Відповідні першоджерела постулюють неоднозначність у визначенні провідної психологічної ознаки етносу і трактуванні сутності понять, якими позначено такі психологічні ознаки.

Одні вчені апелюють до народного духу, душі народу чи етнічної самосвідомості як найважливішої ознаки етносу. Поняття “етнічна самосвідомість”, під яким розуміють психічну схожість індивідів, що належать до одного етносу, частково вміщує в собі поняття “етнічної ідентичності”. Другі вчені за значущу вирізнювальну психологічну ознаку етносу чи нації обирають мову. Інші – схиляються до думки про те, що цією ознакою є національний характер.

Слід також відзначити, що до початку ХХ століття у науковому обігу ще не було понять “національна самосвідомість” і “національна ідентичність”.

Різноманіття представлених положень і суджень, яким відводиться важлива роль у філософських, етнологічних і соціологічних дослідженнях, прийняття певних положень одними етнопсихологами та неприйняття іншими викликало багато дискусій у сучасній психологічній науці.

Зокрема, глибоке теоретичне та експериментальне вивчення психологічних основ національного залишається одним з актуальних завдань, яке очікує на своє вирішення.

Сутність національного характеру народу, нації розкривається в їх культурі, звичаях, традиціях, обрядах.

 

4. Національний світогляд і національна філософія як відображення традиційних видів діяльності українців.

Одну із перших спроб філософського аналізу світогляду українського народу здійснив дослідник історії української філософії Іван Мірчук. У своїй статті «Світогляд українського народу: спроба характеристики», яка вперше була опублікована у науковому збірнику Українського вільного університету в Празі у 1942 році, І. Мірчук наголошує що питання про те, в якому обсязі можна говорити про національний світогляд, пов’язане безпосередньо з іншою, не менш цікавою проблемою національної філософії взагалі.

Деякі філософи відкидають національний характер філософії, вважаючи, що філософія як об’єктивна наука має стояти вище усіх виявів щоденного життя і, позбувшись елементів не загального характеру, рухатись тільки за законами власного логічного розвитку. Але такому твердженню про наднаціональний характер філософії І. Мірчук протиставляє свою думку. Філософія, так само як і наука, являє собою не витвір бездушного механізму чи незалежної від оточення одиниці, а твір людини, приналежність якої до національної спільноти мусить відбиватися на її творчості. «Суб’єктивні елементи, що знаходять свій вияв у філософії, залежать не тільки від їхнього логічно-систематичного розвитку та матеріальної і духовної організації автора, а й зумовлені його приналежністю до народу й раси».

Перед першою світовою війною на тему зв’язку між філософією та етнічністю з’явилось досить багато літератури, наприклад стаття Пауля Менцера «Німецька філософія як вияв німецької душі», в якій автор, виходячи із загальних завдань філософії та їхніх розв’язань, прагне охарактеризувати особливості німецького мислення. П. Менцер аналізує німецьку ідеалістичну філософію з її великими представниками – Кантом, Шеллінгом, Фіхте і вважає що сутність німецької філософії можна зрозуміти на підставі знання німецької душі з її завзяттям, з її прагненням до порядку, рішучістю у мисленні та етичним спрямуванням.

І. Мірчук звертається до української філософії: «Українська філософія, так само як російська, польська, чеська філософії, на противагу західноєвропейському мисленню, – це філософія життя. Її мета – пошуки життєвої правди, її сутність ніколи не знаходить свого вислову у чистій абстракції, у безсторонньому пізнанні речей, а прагне виявитись практично у чуттєво-релігійному наставлені, в етичному ладі, в розв’язанні світових подій. Але саме ці чинники мимоволі зумовлюють сильніший зв’язок із національними моментами, аніж це буває за абстрактних, відірваних від життя спекуляцій європейського мислення».

Поняття світогляду належить до традиційних філософських категорій. Вперше цей термін почав вживатися в німецькій філософії: в працях Гегеля, Шелінга, Дільтея та ін. Згодом термін «світогляд» набуває поширення і в слов’янській філософії: російській, українській, польській. Дмитро Чижевський був одним із перших українських мислителів, що звернув увагу на проблему національного світогляду як філософську. «Народній світогляд, – стверджував він, – є національно-зумовлене ставлення цього народу до світу та життя. Він виявляється і в тому, що цей народ у світі любить, чого в житті він уникає, що в людині найвище оцінює, до чого ставиться негативно і т. д.».

Проблемою національного світогляду займався і Володимир Шинкарук. Духовною основою національної культури він вважає самосвідомість народу і опредмечені в його святинях, національній символіці, у звичаях, обрядах і ритуалах, самобутніх способах і видах діяльності, його духовні почуття (національні, моральні, естетичні, релігійні, громадянські та інші). «Ці почуття та їхні об’єкти (як-то: рідний край, рідні ріки, ліси й гори, образи національного епосу, билин чи дум, ідеали мужності, доброти й справедливості, чоловічої і жіночої вроди, народна поетична символіка, мелодійний лад музики) – все, що сприймається як благодійне чи злочинне, – формують своєрідне для цього народу бачення світу, світосприймання і світовідчуття, зрештою його світогляд, – відзначає В. Шинкарук. – У своїй результативній формі цей світогляд кристалізується в народній мудрості».

Аналізуючи ці два визначення можна констатувати, що вони акцентують увагу саме на чуттєвій компоненті національного світогляду. В цих визначеннях фігурують такі поняття, як «любить», «уникає», «ставиться», «духовні почуття» та ін., які допомагають зрозуміти специфіку національного світогляду на основі розгляду емоційно-чуттєвих, а не раціональних його складових. Чому це так? Щоб відповісти на це питання скористаємося поясненням самого Д. Чижевського до його вищенаведеного визначення національного світогляду: «Розуміється протягом віків народній світогляд не залишається все тим самим. І впливи чужих культур і великі зміни у власнім житті – все це накладає свій відбиток на психіку народну. Народній світогляд є, таким чином, сполучення певних надісторичних та історичних елементів. Історично-зумовлені елементи, розуміється, легше піддаються зміні, ніж зумовлені певним психічним укладом нації». Тобто йдеться про розрізнення двох складових у національному світогляді: історично зумовлених елементів та елементів психічно зумовлених. Перші змінюються дуже швидко, а другі є більш стійкими. З цього і робиться висновок, що тільки на основі психічно зумовлених елементів можливі узагальнений опис та розуміння специфіки світогляду певного народу.

Але світогляд як такий – це не тільки чуттєве ставлення до світу (чи світовідчуття). Він включає в себе також і рівень світосприйняття і рівень світорозуміння, які не можна ігнорувати. Тобто розглядаючи будь-який світогляд (у нашому випадку національний) треба завжди мати на увазі його цілісну структуру, яка за рівнями своєї організації складається зі світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. Світовідчуття – це найбезпосередніший за змістом спосіб ствердження світогляду. Світ і ставлення до нього відтворюються тут у чуттєво-емоційній формі. Світовідчуття – це передусім переживання й оцінки, звернені не до окремих явищ або ситуацій, а до світу загалом. Це загальний духовний стан, який визначає прийняття чи неприйняття світу, активність чи пасивність, довіру чи недовіру у ставленні до людей, до життя, до минулого й майбутнього тощо. Коли світовідчуття за своїми ознаками є загалом позитивним, ми визначаємо сформований на його ґрунті світогляд як оптимістичний, коли ж ні – як песимістичний. Можливе й нейтральне за своїм характером світовідчуття. Характер світовідчуття багато в чому визначає зміст, спрямування й спосіб упорядкування ідей, притаманних відповідному світогляду. Одні ідеї воно живить і сприяє їхньому зростанню, інші гальмує, а то навіть зовсім блокує. Сам же характер світовідчуття задається досвідом (щодо національного світогляду, то досвідом цілого народу). Й вирішальне значення має те, чи є то досвід успіхів або невдач, переможних звершень або бід і страждань.

Отже, світовідчуття виявляє передусім ставлення до світу. Світ репрезентований у ньому лише у своїх найзагальніших ознаках. Більш конкретно світ постає на рівні світосприйняття. Світ даний у світосприйнятті як цілком предметна реальність, певним чином зорганізована й упорядкована. На цьому рівні організації світогляду переважають різного типу знання й просторово-часові уявлення про світ, які, сполучаючись і синтезуючись, створюють у результаті цілісний образ світу. Власне світосприйняття – це й є образ світу.

Феномен національного образу світу вивчав Геннадій Гачев. У своїй роботі «Національні образи світу» він відмічає, що «при тому, що усі народи під одним сонцем, місяцем та майже однаковим небом ходять, втягнуті в єдиний світовий історичний процес, вони ходять по різній землі і різний побут та історію мають, – тобто з різного ґрунту зростають. А звідси цінності, спільні для усіх народів (життя, хліб, світло, дім, сім’я, слово та ін.) розміщуються в різному співвідношенні. Ця особлива структура спільних для всіх народів елементів (хоча й вони розуміються по- різному, мають свій акцент) і складає національний образ світу.

На думку Г. Гачева перше, що визначає обличчя народу – це природа, серед якої він зростає й здійснює свою історію. Вона – фактор постійно діючий. Ландшафт, тваринний світ, рослинність зумовлюють рід праці (охота, землеробство, скотарство та ін.) і образ світу. Саме від природного оточення залежить національний образ світу: чи космос влаштований як світове дерево чи, наприклад, як тіло кита. Природа зумовлює також і кольорову символіку, притаманну народу. Наприклад, для народів екваторіальної Африки не діють індоєвропейські відповідності: добра, істини – білому кольору, а зла, неправди – чорному кольору.

Ще більш високий рівень організації світоглядного змісту – це рівень світорозуміння. Тут образ світу набуває рис картини світу. Вона відрізняється від образу світу тим, що містить у собі пояснення. Пояснення це стосується насамперед самого світу: його походження, способу його існування, його майбутньої долі. Поясненню підлягає й побудова світу, й характер пов’язаності його складових, і сенс подій, що в ньому відбуваються.

Філософія певної культури в об’єктивному і натуралізованому вигляді, вона не відокремлена від самих явищ дійсності. Носії культури ніколи не сприймають і не можуть сприймати національну картину світу як специфічну, культурно зумовлену версію дійсності; для них вона тотожна самому світові. Світ для них інакше не існує ніж у вигляді національної картини світу. Тому А. В. Швецова визначає національну картину світу як «тотальне перетворення дійсності в національній культурі, шляхом якого відбувається означення всіх явищ, подій, відношень та процесів в світі відповідних культурних специфікацій (особливостей буття, історичного розвитку, суспільних орієнтацій конкретного етносу)».

Тобто для сукупності етнічних індивідів національна картина світу існує як певні очевидності сприйняття оточуючої дійсності та значення конкретних речей, котрі (значення) теж сприймаються як властиві самим речам, хоч за своїм витоком вони є витворами культури. Через розрізнення національних картин світу відбувається культурно-психологічне відмежування та розмежування представників різних етнічних спільнот. Вони немов би опиняються у різних світах і не мають спільної реальності, хоч би вони й перебували в однакових обставинах та єдиному природному оточенні.

Світорозуміння виступає в трьох головних своїх формах: міфологічне світорозуміння, релігійне світорозуміння, філософське світорозуміння. У зв’язку з цим виділяють три найзагальніші типи світогляду, які називають його історичними типами: міфологічний, релігійний та філософський світогляди. Ці типи світогляду виникли в історичній послідовності один за одним, хоча в сучасному світі всі вони співіснують і взаємодіють між собою. Беручи до уваги цю обставину, а також вищенаведене зауваження Чижевського про дві складові в національному світогляді (стабільну та швидко змінювану), можна зробити висновок, що національне світорозуміння (національна картина світу) і є тією історично-зумовленою, швидко змінюваною складовою національного світогляду.

В. Шинкарук зазначав, що назву «філософія» дістала та галузь пізнання, яка обрала своїм предметом теоретичну постановку й розв’язання світоглядних проблем. Тому світогляд хоч і не тотожний філософії, але тісно з нею пов’язаний, особливо це стосується національного світогляду та національної філософії. Вузлові категорії світогляду, такі як людина і світ, буття й небуття, простір і час, життя і смерть, свобода і необхідність та інші, які традиційно вважаються філософськими, наявні в людській свідомості до виникнення філософії. З самого початку вони є категоріями не філософії, а культури. Ці категорії наявні вже в міфологічній свідомості первісного родового суспільства. «Коли виникає філософія як форма теоретичного пізнання, вона осмислює наявні в даній культурі світоглядні категорії відповідно до особливостей цієї культури», – відзначає В. Шинкарук.

В. Шинкарук наводить приклад античної культури, духові якої відповідає домінування в античній філософії найвищої цінності буття над небуттям, діяльності над недіяльністю, боротьби над злагодою та ін. У китайській філософії все навпаки: цінність небуття домінує над буттям, недіяльності над діяльністю, злагоди над боротьбою та ін. В античній культурі домінує апофеоз життя як істинного буття, а істинного буття – як вічного духовного життя. В індійській культурі бачимо протилежне: істинне буття досягається через позбавлення життя, заглиблення в нірвану. А ось, що пише В. Шинкарук відносно української культури: «Кордоцентризм Г. С. Сковороди, його «філософія серця», апофеоз сердечності і «сродної» праці як шляху до щастя, безперечно, відображували особливості духовних поривань української культури в її зрілому становленні».

На тісний зв’язок між особливостями української філософії та особливостями українського світогляду вказував також і Дмитро Чижевський. Особливості національної філософії характеризують, за Д. Чижевським, три чинники – форма вияву національних думок, метод філософського дослідження і будова системи філософії. Складність з’ясування національної специфіки української філософії полягає в тому, що вона не належить до тих «обраних», через які здійснювався поступ історії всесвітньої філософії. Носієм національної специфіки, що відкриває глибини національного духу, повинен бути філософ світового значення. Але такого типу мислителів, вважає Чижевський, не знала історія культури України та інших слов’янських народів. «Слов’янській (зокрема українській) філософії треба ще чекати на свого «великого філософа» – пише Чижевський. – Тоді те оригінальне, що може є в зародку в творах дотеперішніх слов’янських мислителів, виступить у весь зріст, відкривши глибини національного духу не лише перед усім світом, а й перед народом самим». Але певні висновки про специфіку української філософії Д. Чижевський все ж намагається зробити. Адже історія культури України знала визначних типових представників українського національного характеру. Такими, насамперед є, на думку Д. Чижевського, Сковорода, Гоголь, Юркевич, Костомаров і Куліш. На цій підставі спеціальну увагу Д. Чижевський і присвячує характеристиці особливостей української народної психіки та світогляду, які зумовлюють специфіку українського філософського мислення.

 

5. «Гібридна війна» та трансформація українського національного світогляду.

Національне відродження українського світогляду відбувається на фоні маніпулятивних антиукраїнських процесів, які найчастіше мають форму «гібридних війн». Для цього змальовуються два інформаційно-культурних поля, які мають в основі світоглядні структури міфологічного типу — національний та імперський міфи. Ці структури мають свої розгалужені кодові системи, які актуалізуються та описуються у вигляді міфологем, символів, знаків.

Проблема національного державотворення надзвичайно важлива за сучасних історичних умов. З одного боку, національне знаходиться у світоглядному протистоянні з імперським світоглядом, також представленим розгалуженою системою світоглядних кодів. З іншого, бачимо потужний вплив глобалізації на національне, який неможна оцінювати однозначно, оскільки глобалізація стирає національні особливості, але водночас дає можливості для більш активної комунікації. Світоглядні коди, наповнюючись особистим досвідом людини, використовуються у масмедіа і вбудовуються в існуючі світоглядні системи, часто набуваючи форм міфологічних образів і різноманітних символьних утворень, завдяки чому стають ще впливовішими, тримають разом великі аудиторії, визначають особливості самоусвідомлення. Особливо важливим осмислення світоглядних кодів є під час великих світоглядних перетворень, що допомагає ефективніше наповнювати комунікативні процеси й інформаційно-культурний простір позитивними енергіями та боротися з маніпулятивними впливами в контексті інформаційно- світоглядних атак «гібридних війн».

На території сучасної України після здобуття Незалежності з історичних причин діють дві світоглядно-комунікативні системи з міфологічною основою: національний та імперський міф. Остання домінувала у масовій свідомості радянського народу й походить від імперських структур Російської імперії, бо для свого повноцінного функціонування така держава потребує легітимації суспільної ієрархії і територіальних прагнень, тому послуговується імперським міфом. Самоідентифікуючись у межах однієї зі світоглядних систем, людина підсвідомо приймає легітимну для її інформаційно-культурного простору базу світоглядних уявлень та кодів. Якщо мова йде про світогляд не життєствердного типу, людина може формувати своє ставлення до країни, політики, культури, народу, майбутнього й сьогодення через стереотипні світоглядні установки. Таким чином, більшість уявлень і переконань є продуктом впливу світоглядної системи, а не власним надбанням завдяки життєвому та емоційному досвіду. Тому будь-які національні перетворення на державному рівні не мають сенсу, якщо вони не підкріплені домінуванням інформаційно-культурного простору в основі з національною кодовою системою.

З іншого боку, політичні й культурні діячі, масмедіа у стані двомовності та світоглядної паралельності змушені працювати у комунікативному середовищі домінуючих світоглядних кодів, хай це домінування може й не відповідати національним інтересам. Повідомлення, які вони надсилають, використовуючи коди недомінантного простору, не доходять до аудиторії в цілісному, не спотвореному вигляді, що, зокрема, істотно впливає на масмедійний дискурс. Якщо ж комунікатори намагаються говорити однією мовою спільних з аудиторією кодів (кодами зрозумілими, але не національними), то це не просто впливає на їхній світогляд, але й вони своїм особистим авторитетом підсилюють чужий інформаційно-культурний простір. І хоча повідомлення доходить до адресата, та досягти стратегічних цілей, особливо якщо це стосується націєтворчих процесів, на мою думку, таким чином неможливо.

Поєднати коди двох світоглядно-комунікативних систем, зробивши активними недомінантні коди (зовні це виглядає як обговорення національних українських тем російською мовою) дуже складно, та більш-менш вдалих прикладів тому бачимо багато за останні роки. Для цього в адресанта мають бути сильні світоглядні переконання, щоб не підпадати під вплив домінантного простору, і підтверджений суспільний статус, аби його дії і думки були легітимними у соціумі. Але таких комунікаторів з об’єктивних історичних причин, як-то засилля радянського ідеології і надзвичайно дієве радянське культурно – ідеологічне виховання, в Україні дуже мало. Складність подолання цієї ситуації полягає в тому, що треба насамперед урівноважити вплив двох інформаційно-культурних просторів, які діють на території України, щоб у такому суспільному стані виховувалося нове покоління, чиї коди спілкування й продукування повідомлень були здебільшого національні. Це не дозволить світоглядно-комунікативній системі з імперським міфом в основі, яка поступово втрачатиме свою світоглядну домінанту, знову її здобути. Сприяти світоглядному переходу найбільш ефективно можливо через актуалізацію національних світоглядних кодів і міфологічних образів як активних комунікативних елементів у світоглядних уявленнях соціуму. Культурна еліта (політична почала включатися у цей процес здебільшого у 2013-му) і деякі масмедіа зверталися до національних кодів, відтворювали й наново активували міфологічні образи з національною основою, — отже, підґрунтя для актуалізації процесів повноцінного національного відродження за останні три десятиліття створене, що підтверджується трьома «хвилями» національного відродження за часів сучасної України (1989—1991 рр., 2004—2005 рр., 2013—2014 рр.).

Міфологічний образ України, базований на комплексному світоглядному коді, що лежить в основі національної свідомості й необхідний для національного відродження, постає як складне світоглядне утворення, яке розкладається на п’ять взаємно пов’язаних образно-кодових утворень.

1. Образ держави, її втілення й бачення як ззовні (здебільшого здогади про це зовнішнє бачення), так і зсередини. Проекція образу надзвичайно сильно впливає і на імідж держави, насамперед в очах своїх громадян, і на політичну складову її суспільного життя.
2. Носії міфу, якими є народ. Цей елемент розкладається на кілька частин: загальний образ народу, а також образ українця як конкретного представника, культурного героя, на якому тримається інформаційно-культурний простір.
3. Виразники світоглядного міфу. Виразниками такого міфу в сучасному суспільстві є здебільшого публічні люди, діячі культури, політики, — особи, які здатні робити вчинки, що можуть актуалізувати світоглядні зміни у контексті світоглядно -комунікативної системи.
4. Окремі комунікативні елементи, як можуть набувати значень символів і знаків, оскільки в них проявляються міфологеми, як-от, наприклад, герб, прапор, калина, Дніпро, минулі історичні події, діячі політики, культури й мистецтва, знаменні місця й таке інше, що стало повним або частковим втіленням національних архетипів, набуло знакової або символічної природи. Їхня інтерпретація і розуміння створюють додатковий простір для розвитку міфологічного образу України.
5. Міфопоетичний образ України як міфологічної героїні, його часткове відображення знаходимо у фольклорі, народних уявлення, образах божеств, художніх творах, масовій свідомості. Це утворення є найскладнішою частиною світоглядного коду, в якому втілюються як дійсно глибинні психічні сили, так і суб’єктивне художнє бачення. Останнє світоглядне утворення в його образному втіленні може піддаватися найбільшому впливу через метафоричне викривлення базових значень. Прикладом може слугувати маніпуляція повнотою втілення образу, коли, наприклад, актуалізується лише один із проявів міфологічного образу України, і міфопоетичний образ має лише «дівоче» або «материнське» втілення, чим доволі часто користуються масмедіа у маніпулятивних цілях.

Національний міф, репрезентований в Україні в історичній ретроспективі, має відмінні від імперського міфу базові світоглядні коди. Світоглядні структури природного міфу залишаються актуальними для українського народу. Для українців і сьогодні характерні романтизм і міфологізм: «архаїчні уявлення, що сягали ще доісторичних часів, збереглися в масовій свідомості українського етносу у вигляді поетизованих міфологічних конструкцій» тощо. Українці зберігають просторово-часові міфологічні уявлення про енергетично насичений першопочаток творення, коли «наш світ» завжди знаходиться в центрі, священність світу зменшується від центру до периферії, а на кордоні, який пролягає між Хаосом і Космосом, рівень цієї сакральності знову збільшується. Як приклад такої актуалізації можна навести Майдан Незалежності як сакральний центр і зону проведення АТО, «нульову відмітку», «Донецький аеропорт» як межу між Космосом і Хаосом. Всі вони втілюються у своїх міфологемах і стають світоглядними кодами.

На користь актуалізації цих світоглядних структур і їх періодичній актуалізації свідчать український фольклор і народні пісні; зокрема, у роботі М. Еліаде знаходимо інформацію, що українці вірять, ніби «Голгофа знаходиться в центрі світу». Є історично зафіксоване усвідомлення українцями себе у «центрі світу» (з листа графа Румянцева до імператриці Катерини ІІ про українців): «Ця невеличка частка людей інакше не відзивається, як тільки, що вони з усього світу відмінні люди і що немає їх сильніше, немає їх хоробріше, немає їх розумніше і ніде нема нічого гарного, нічого корисного, нічого безпосередньо вільного, щоб їм знадобитися могло, і все, що в них є, — то найкраще».

Київ у народних уявленнях історично підноситься до рангу «Другого Єрусалиму». Бачимо, наскільки серйозним стає світоглядне протиставлення «Другого Єрусалиму» і «Третього Риму» у наш час. Обидві міфологеми змагаються за домінанту в означенні сакрального центру, але з абсолютно різними кодовими світоглядними системами у своїй основі (в центрі Москви лобне місце і «зіккурат» з покійником, а в центрі Києва Софія (мудрість)). Після отримання на початку 2019 року Томосу Православною Церквою України від Патріарха Константинопольського Варфоломія ця міфологема переходить із релігійного кодового рівня на значно вищі, а також актуалізує архетипні структури і підсилюється через історичну пам’ять. Таким чином, в образному втіленні вона стає світоглядним кодом і нині є базовою для самоідентифікації не лише в релігійних питаннях, але навіть на рівні міжособистісної комунікації у розмовах, які не мають нічого спільного з релігією.

Спостерігаються сакралізація власної діяльності; сакралізація історії від давніх часів і до сьогодення та історичних постатей, наприклад, князя Володимира, Богдана Хмельницького та ін.; важлива індивідуальність, до якої шанобливо ставилися навіть у дитячому віці, що зафіксовано в українських національних обрядах і звичаях; одухотвореність і персоніфікація природних явищ, велика увага до різноманітних «знаків». Останнє спостерігаємо навіть у сучасних масмедіа: страшний шторм у Криму під час підписання Харківських угод навесні 2010-го; двері на вході до зали Верховної Ради, які закривались перед В. Януковичем; велика тріщина на символі Києва (пам’ятник Кию, Щеку, Хориву і їхній сестрі Либідь), від чого пам’ятник розколовся навпіл напередодні інавгурації В Януковича у лютому 2010-го; аномальне похолодання у Карпатах 24 серпня 2014-го, це саме час наступу російських військ та Іловайський котел, і багато іншого. Загалом, усі ці ознаки глобальної сакралізації природні для будь – яких національних світоглядних систем з життєствердною основою, особливо ті, що мають високий рівень міфологізації, а їх розуміння є дуже важливим для побудови стратегії захисту від маніпулятивних впливів під час «гібридних війн».

Відмінності базових світоглядних кодових систем, актуалізованих на нашій території, вплинули на розвиток особистісного начала, що проявилося в історичній ретроспективі: українці сакралізують «громаду», а не «государя», як росіяни; для українців священна не влада, а воля; князь в українській землі існує у спільності зі своєю військовою дружиною і виключно — «перший серед рівних»; монархічна влада не приймається на національному рівні; українці взагалі не мають, на відміну від росіян, незнищенної віри в «батюшку-царя» як однієї з іпостасей Бога-отця на землі; натомість для українців Бог і батько взагалі не ототожнюються. Завдяки цій відмінності у національній міфології українців відсутній мотив самозванства й альтернативності минулого, який притаманний росіянам і «тісно пов’язаний з основною символікою карнавалу». В імперській світоглядній системі, для якої надважлива легітимація державної влади як незаперечної, цей мотив функціонує на рівні міфологеми «лже-правителя» або «лже-царя».

Бачимо відмінності і в соціальній площині, спричинені функціонуванням основних світоглядних кодів: так, росіяни тяжіють до спілки, «що функціонує на підвалинах єдиної мети», а українці до «громадської спільності, об’єднаної більш емоційно-почуттєво»; для українців влада втілюється у формі Гетьманату, росіяни створюють общини, українці — громади, понад усе цінуючи особисту свободу, а не спільність, як росіяни. «По вкоріненому розумінню перших [українців], зв’язок людей засновується на взаємній згоді і може розпастися за їхньої незгоди; інші [росіяни] намагалися встановити необхідність і нерозривність раз встановленого зв’язку і саму причину встановлення віднести до Божої волі і, відповідно, виокремити з людської критики».

Посередниками між сакральним і профанним, виразниками національного міфу, а надалі національною міфологемою в українському інформаційно -культурному просторі стають «козаки-характерники», «міфічні заступники» селянства та міських низів. Козацькі об’єднання є всенародними, неієрархічними і мають можливість приєднувати до свого простору не за національною, а за міфологічною ідентичністю, коли козаком може стати будь-хто, хто приймає відповідний світогляд і стає його виразником; функціонує інститут побратимства, а не крові, єднання відбувається в культурно-комунікативній площині. Актуалізується ця міфологема в наш час в усі кризові моменти сучасної історії, починаючи від 1989 року і до сьогодні, та стає жорсткішою, яскравішою, що зумовлено емоційним наповненням подій і важкістю випробувань як на індивідуальному рівні, так і для цілого народу. Основна міфологічна функція козацтва — захист Космосу, а не розширення території впливу, що було б насамперед важливо для функціонування імперського світогляду в будь-який час його втілення.

Січ як міфологема являє собою сакральний центр актуалізації національної міфологічної свідомості, там і народжується «Легенда про Україну», витримана в образності козацької епохи, яка набуває форми міфологеми «Козацької України», що є вагомою частиною загального міфологічного образу сучасної України і набуває ознак окремого світоглядного коду. Майдан часів Революції Гідності — це також міфологічна Січ, яка має до історичної Січі надзвичайно подібну структуру як у фізичному втіленні, так і на рівні міжособистісної комунікації.

Природним також є те, що під час актуалізації національне відродження у багатьох образних інтерпретаціях фіксувалося і в народних піснях; зокрема, надзвичайно багатий шар козацьких пісень чи пісень, пов’язаних із Козацькою добою або народним визволенням. Деякі означення, які збереглися у цих піснях, вказують на повноцінність світоглядного сприйняття і розвиненість чоловічого й жіночого начал (образи козака і дівчини зазвичай знаходяться поряд, при цьому не спостерігається зверхності з боку будь-якої статі, що є неприпустимим для імперського світогляду, оскільки суперечить його ієрархічності. Це, зокрема, «сімейність» козаків, яка гармонійно співвідноситься з «відсутністю страху смерті», «любов’ю до Батьківщини», «товариськістю», «войовничістю», «хоробрістю», «стійкістю у боротьбі з ворогом», які не межують з агресивністю і жорстокістю. Це свідчить про фіксацію національного типу українця у народних піснях, не пошкодженого комплексом меншовартості, і може бути використане у процесах національного відродження на сучасному етапі для формування особистих характеристик образу нового культурного героя. Схожу актуалізацію цього образу бачимо під час змалювання воїнів Збройних Сил України, які найбільше є нині виразниками цього образу й світоглядного коду.

Іншою активною міфологемою в українському інформаційно-культурному просторі стає міфологема «вкраденого договору» між російською та українською землею («Пропала грамота»), сформована подіями часів Переяславської Ради, коли козацтво, за народними переказами, вимагає від Московського царя такої самої присяги, як складає йому, що для імперської ієрархічної свідомості є неприпустимим. Відсутність цієї повної, двосторонньої клятви породжує можливість відступу на міфологічному рівні від договору й присяги. Тому у кризовій ситуації розпаду СРСР ця міфологема реактивується. Розрив різноманітних договорів і припинення співпраці на всіх рівнях з сучасною РФ на кодовому рівні актуалізує саме цю міфологему, що дуже сильно впливає на світоглядне відокремлення української політики і вихід її з-під впливу імперської кодової системи. На противагу цьому, будь-які неправдиві звинувачення окремих осіб, які є виразниками українських національних кодів, у збереженні зв’язків з РФ в першу чергу б’ють по цій міфологемі, руйнуючи її зсередини через мотив «зради». Якщо ж звинувачення справедливі, і світоглядно особа справді належить до імперського поля, підтримує його своїми вчинками (наприклад, скандал на Євробаченні зі співачкою МАИЛУ у 2019-му та всі культурні та політичні діячі, які її підтримали), то мотив «зради» спрацьовує як механізм повного виключення особи з національного поля (якщо, звісно, це поле є достатньо сильним, щоб витримати удар). На світоглядні коди ця особа й ті, хто до неї приєдналися, більше не зможуть впливати тривалий час і опиняться в маргінесі, втратять права на долучення до сакральних джерел і творення майбутнього.

Якщо Козацька доба була першим повністю міфологізованим часом, то другою потужною спробою втілення національного відродження стали події початку ХХ століття. Завдяки ініціальній функції та можливості проявлятися у кризових ситуаціях, національні світоглядні кодові структури були зафіксовані 1917 року під час діяльності Центральної Ради. Як пише В. Піскун, тоді українці «вперше відчули й почали ідентифікувати себе українцями, а не якимись меншовартісними малоросами чи хохлами»; тобто відбулося національне самоусвідомлення через міфологічну сакралізацію часу і подій. Швидкість розвитку цього процесу була зумовлена саме критичністю і небезпечністю історичної ситуації, оскільки, на думку Г. Басари, «жоден попередній історичний момент не вимагав від пересічного українця такого, майже щоденного, вибору та засвідчення своєї ідентичності, як 1917 р.». Надалі цей механізм спрацьовує неодноразово, щойно виникає загроза національному, можливість кардинально змінити історію або потреба підтвердження національної ідентичності для великих мас людей.

Виразниками національних кодів у той час виступає еліта, яка слугує каталізатором до національного усвідомлення; відбувається приєднання до виразників національного міфу минулих епох; за тих подій постійно зустрічаємо згадки про гетьманів і «славних українців», відправляють панахиди по Шевченку, Мазепі, у пресі поширюється Переяславський трактат [Басара, 2003, с. 46] — актуалізується міфологема «Пропалої грамоти». Чітко визначається опозиція «Свій — Чужий», причому не як «українець — росіянин» (що не було б зумовлено ментальними особливостями), а ієрархічно через міфологічні образи столиць — як «Київ — Москва»; а символ цієї опозиції взятий із художнього твору тодішнього письменника П. Стебницького «На пожарині». Тобто було зафіксоване світоглядне протистояння імперського і національного світоглядів, а не національного різних народів. Таку саму актуалізацію світоглядних кодів бачимо й зараз, особливо важливо розуміти історичну зумовленість цієї актуалізації під час російсько-української війни.

Як свідчать документи того часу, «ворогів» називали іменами з художніх творів, колективний Іван Калита уособлював більшовиків, а з іншого боку, у міфологічному просторі «ворогом» був Мазепа. Водночас, як вважає Г. Басара, «Москва» як «ворог» відділялася від усієї іншої країни, що свідчить про неприйняття вищої імперської ієрархії, яка не була узвичаєною світоглядною категорією на території України. У той час, коли Москва була «ворогом», Петербург очистився від «гріхів царизму» тим, що у ньому розпочалася революція, тобто отримав сакральне позначення через подієву значущість та внутрішні зміни. Після розчарування у позиції північної столиці опозиція з «Петербург — Москва» змінюється на «український — московський», але не за національною ознакою, а на кодовому рівні через сакральне позначення і в контексті імперського прояву чужого інформаційно-культурного простору. У наш час до подібної актуалізації додаються образи з популярних книг, фільмів та масової культури. Наприклад, Москва стає уособленням «Мордору», часто при описі подій, пов’язаних з нашим північним сусідом, використовуються світоглядні маркери з «Володаря Перснів» Дж. Р. Р. Толкієна, «Гри престолів» Дж. Мартіна, захисники Донецького летовища стають «кіборгами» та ін.

Оскільки ці образи мають сильне емоційне наповнення, то також можуть стати окремими світоглядними кодами в образному втіленні або підтримати вже існуючі більш складні кодові структури.

У масовій свідомості в той час можна бачити втілення «козацького архетипу» у вигляді «козацької республіки» як форми державного устрою міфологічного характеру, поширюються символи козацької доби: «…від використання у вбранні елементів козацького одягу, проведення маніфестацій під козацькими хоругвами, до видання політико-правових актів під назвою “Універсалів”, організації військових формувань “Вільного Козацтва”». Цей процес природний, бо під час актуалізації національного відродження автоматично актуалізуються найбільш потужні попередні міфологічні втілення, національні архетипи й коди, а козацтво — саме та епоха, коли національні архетипи були проявлені символічно та на особистісному рівні. Подібне використання міфології запорозького козацтва спостерігається у 1989 — 1991 рр., у 2004-му під час виборів президента і «Помаранчевої революції» як репрезентації «другої хвилі» національного відродження в сучасній Україні, і від початку Революції Гідності у 2013 — 2014 рр., у деяких підрозділах Збройних Сил України (наприклад, «Чорні запорожці») і до сьогодні, що є «третьою хвилею». Цікаво, що коли якась особа намагається підробити цю міфологію, одразу маркується простором як «ворожий образ» і втрачає весь свій потенційний вплив на світоглядні коди. Так трапилося з Н. Савченко, коли відбулася спроба стилізації її одягу під «гетьманський образ». Надалі вже мало хто переймався долею цієї особи, коли її звинуватили у державній зраді й ув’язнили.

Окрім козацьких архетипів, символів і міфологем, а також міфологем національних, сформованих історичними подіями, таких, як «Пропала грамота», означеннями сакрального центру взагалі та в перенесенні на національний ґрунт стають Світовий Стовп, Світова Гора, Світове Дерево, храми й палаци, владні установи та похідні від них символи (за М. Еліаде). Виконувати міфологічні функції в якості символів й актуалізувати світоглядні коди також можуть прапори, гімни, історичні особи, пам’ятники культури, різні історичні події, місця історичної слави як минувшини, так і сучасності. Одним з найяскравіших символьних проявів на рівні міфологічного образу в усі часи залишається міфологема Дніпра (Славутича), навколо якого структурована свідомість українців. Якщо рівень енергетики поля є доволі високим, автоматично починає відбуватися переосмислення цих образів, вони як активні елементи вбудовуються у світоглядні структури сучасності. Як, наприклад, це відбулося з образами Т. Шевченка, І. Франка і Л. Українки, які стали частиною актуальної міфології Майдану. Коли енергетика поля досягає високих рівнів і стає загрозливою для ворожого поля, в умовах «гібридної війни» з’являються псевдоваріативні образи, позбавлені архетипної прив’язки. Наприклад, у 2019-му такими стали постмодерні роботи авторства О. Грехова (виставка «Квантовий стрибок Шевченка»), Л. Мазаник («квантові» образи Л. Українки), В. Корнюка («квантові» образи І. Франка).

Таким чином, розуміння особливостей діяльності двох світоглядно-комунікативних систем, одна з яких сформована на основі національних світоглядних кодів, а інша — на основі імперських, безнаціональних за своєю суттю, їхнє втілення у міфологемах та міфологічних образах, ключовим з яких є міфологічний образ України, є дуже важливим для розуміння комунікативних процесів у суспільстві та формуванні світоглядних установок соціуму. Активну фазу націєтворчих процесів кілька разів уже було обірвано (Переяславська Рада, Руїна і подальше зруйнування Січі, розгром Центральної Ради тощо). Цей негативний досвід може сприяти поверненню національних світоглядних кодів до стану «сну», якщо вони не встигнуть повністю реалізуватися найближчим часом, і сучасна Україна опиниться під повним світоглядним домінуванням імперського поля та постмодернового світогляду в глобальному контексті. Сучасна «гібридна війна» і більшість маніпулятивних технологій впливу на українські національні світоглядні структури щонайперше мають на меті унеможливлення повноцінної побудови світоглядної кодової  системи життєствердного типу з національною основою. Якщо це відбудеться, рівень творчої енергії для позитивних перетворень буде катастрофічно знижений, і національне втратить можливості побудови свого проекту майбутнього.

Проте, не зважаючи на дуже складну ситуацію у цій світоглядній війні, наявність різноманітності в духовно-культурній сфері, системність актуалізації національних світоглядних кодів, які підсилюють одне одного, і соціальна активність особистостей і громад дають надію на те, що цього разу суспільство отримає повне світоглядне перетворення. Тоді «третя хвиля» національного відродження в сучасній Україні остаточно легітимізує життєствердні світоглядні структури як єдині, які мають право первинного кодування всіх важливих смислів для українського народу, і це дасть стрімкий розвиток в усіх сферах життя.

 

Висновки.

Творча активність не обов’язково повинна призводити до створення нового, суспільно вагомого. Головне, щоб продукт або процес творчості мав значення для розвитку особистості, адже суспільство розвивається завдяки розвитку кожної окремої особистості. Отже, творча діяльність, вагома для особистості, є вагомою і для суспільства.

Творча активність – складова частина творчого потенціалу. Вона народжується у неповторному сплаві емоцій, інтелекту, волі, характерологічних особливостей особистості і є тим згустком енергії, що викликає до життя творчі потенції. Творча активність – це самомобілізація, що спрямована на розкриття всіх сутнісних сил людини. Творча активність мотивована внутрішньою потребою у творчості, базується на загальній активності та взаємодії свідомого, підсвідомого й неусвідомлю- ваного. Вона виявляється, розвивається і формується у процесі творчої діяльності, у доланні суперечностей та проблемних ситуацій і по суті є самодіяльністю, важливою умовою якої є свобода. Отже, творча активність – це активність особистості, спрямована на перетворення дійсності і себе самої.

Розвиток творчих здібностей, таких як продуктивна уява, емпатія, фантазія, інтуїція, нестандартне асоціативне дивергентне мислення неминуче призводить до розвитку творчої активності. І навпаки – завдяки творчій активності розвивається творчий потенціал особистості, відбувається реалізація особистості у творчості. Характер творчої діяльності і рівень творчої активності зумовлені цілями, ціннісними орієнтирами, ідеалами, потребами, звичками, навичками, стереотипами, досвідом, біологічними, фізичними та фізіологічними потенціалами, що лежать в основі внутрішніх та зовнішніх суперечностей людини.

Формування творчої активності особистості залежить від раціонального та ефективного використання нею тих умов, які надає суспільство для розкриття її творчих потенцій. Отже, наступними напрямками дослідження можуть стати: розробка системи педагогічних впливів на розвиток творчої активності дітей різних вікових категорій в умовах середньої та спеціальної шкільної освіти, а також підготовка майбутніх вчителів до педагогічного керівництва процесом становлення та розкриття творчого потенціалу особистості у галузі музичного мистецтва.

Розкриття психологічних закономірностей, механізмів творчого процесу на всіх вікових етапах розвитку особистості та врахування специфіки різних сфер людської діяльності є важливою умовою розв’язання завдань психології творчості у подальшому.

На механізми творчої діяльності першочерговий вплив мають психологічні компоненти, як і індивідуальні (особистісні) так і групові, що у випадку великої групи людей обумовлюють виникнення національного характеру, національної самосвідомості, національної ідентичності та, як квінтесенцію творчої діяльності, формування національного світогляду. Щоб розглянути вплив особливості формування національного світогляду слід  вияснити сутність та витоки національної психології та вплив на її формування творчої діяльності людини.

Психіка етносу, як можна було переконатися в ході аналізу, є складним психологічним явищем. Відповідні першоджерела постулюють неоднозначність у визначенні провідної психологічної ознаки етносу і трактуванні сутності понять, якими позначено такі психологічні ознаки.

Одні вчені апелюють до народного духу, душі народу чи етнічної самосвідомості як найважливішої ознаки етносу. Поняття “етнічна самосвідомість”, під яким розуміють психічну схожість індивідів, що належать до одного етносу, частково вміщує в собі поняття “етнічної ідентичності”. Другі вчені за значущу вирізнювальну психологічну ознаку етносу чи нації обирають мову. Інші – схиляються до думки про те, що цією ознакою є національний характер.

Слід також відзначити, що до початку ХХ століття у науковому обігу ще не було понять “національна самосвідомість” і “національна ідентичність”.

Різноманіття представлених положень і суджень, яким відводиться важлива роль у філософських, етнологічних і соціологічних дослідженнях, прийняття певних положень одними етнопсихологами та неприйняття іншими викликало багато дискусій у сучасній психологічній науці.

Зокрема, глибоке теоретичне та експериментальне вивчення психологічних основ національного залишається одним з актуальних завдань, яке очікує на своє вирішення.

Отже, українські і закордонні мислителі відмічали наявність тісного зв’язку між національним світоглядом та національною філософією. Тому вивчення національного світогляду може надати допомогу в розумінні національної філософії, і навпаки, вивчення особливостей національної філософії може допомогти вивити риси, притаманні національному світогляду.

Можна сформулювати два головних аргументи, що доводять тісний зв’язок між національним світоглядом і національною філософією. Перший пов’язаний із тим, що філософія є теоретичною формою постановки та розв’язання світоглядних запитань. Зважаючи на те, що світогляд містить у своєму складі національно забарвлені елементи, це «забарвлення» переноситься і на філософію, яка покликана виражати даний світогляд у теоретичній формі. Другий аргумент, який доводить тісний зв’язок між національним світоглядом і національною філософією, пов’язаний з приналежністю філософа до національної спільноти. Особистість творця неодмінно позначається на його творчості, при чому така залежність стосується не тільки продуктів філософської творчості, а й художньої, наукової, технічної.

Таким чином, розуміння особливостей діяльності двох світоглядно-комунікативних систем, одна з яких сформована на основі національних світоглядних кодів, а інша — на основі імперських, безнаціональних за своєю суттю, їхнє втілення у міфологемах та міфологічних образах, ключовим з яких є міфологічний образ України, є дуже важливим для розуміння комунікативних процесів у суспільстві та формуванні світоглядних установок соціуму. Активну фазу націєтворчих процесів кілька разів уже було обірвано (Переяславська Рада, Руїна і подальше зруйнування Січі, розгром Центральної Ради тощо). Цей негативний досвід може сприяти поверненню національних світоглядних кодів до стану «сну», якщо вони не встигнуть повністю реалізуватися найближчим часом, і сучасна Україна опиниться під повним світоглядним домінуванням імперського поля та постмодернового світогляду в глобальному контексті. Сучасна «гібридна війна» і більшість маніпулятивних технологій впливу на українські національні світоглядні структури щонайперше мають на меті унеможливлення повноцінної побудови світоглядної кодової  системи життєствердного типу з національною основою. Якщо це відбудеться, рівень творчої енергії для позитивних перетворень буде катастрофічно знижений, і національне втратить можливості побудови свого проекту майбутнього.

Проте, не зважаючи на дуже складну ситуацію у цій світоглядній війні, наявність різноманітності в духовно-культурній сфері, системність актуалізації національних світоглядних кодів, які підсилюють одне одного, і соціальна активність особистостей і громад дають надію на те, що цього разу суспільство отримає повне світоглядне перетворення. Тоді «третя хвиля» національного відродження в сучасній Україні остаточно легітимізує життєствердні світоглядні структури як єдині, які мають право первинного кодування всіх важливих смислів для українського народу, і це дасть стрімкий розвиток в усіх сферах життя.