Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Просто читайте
Натискайте
"Читальня-Книжкова полиця"
і просто скачуйте книги
у форматах
Pdf або Doc
Читайте і насолоджуйтесь)
baner-korekta-2019
Ігор Вітик – Україна у вирі боротьби за незалежність (історична публіцистика)
Василь Тимків – Тонкі аспекти державного управління
Роман МАТУЗКО – Московська імперія vs Українська держава
Василь ШВИДКИЙ – погляд в історію
Олексій Карпенко – графіка: історична тематика

ЗМІСТ

Вступ

  1. Еволюція людини найдавніших цивілізацій в Україні.
  2. Розклад первіснообщинного і зародження структурованого суспільства.
  3. Кіммерійці, скіфи, сармати та інші народи.
  4. Грецька колонізація Північного Причорномор’я

Заключна частина

 

Вступ

Лекція присвячена висвітленню одного з найскладніших питань в Історії України – життю та діяльності її первісних людей. Мова йтиме про початки людського життя в Україні, розклад первіснообщинного і зародження ранньокомплексного суспільства, панування кочових племен, грецькі міста-держави в Північному Причорномор’ї.

Тобто, мова йтиме про події, про які, як зауважував М.С. Грушевський, не “залишилося ніяких писемних звісток, і про те, як жилося тоді людям, можна зміркувати по різних слідах людського життя, що знаходяться припадком під землею, або в печерах”1.

Та “наука вийшла далеко за межі писемних звісток, – продовжує свої роздуми корифей української історії, – поза границю історичних в глибини передісторичні. Вже вона може досить докладно, хоч і здебільшого тільки, сказати, як розвивалося людське життя десять, двадцять, тридцять тисяч літ тому; як жили й господарювали наші предки, які ще не знали ні заліза, ні інших металів, які ще не вміли сіяти хліба, які не мали домашньої худоби, яку біду терпіли вони тоді і як поволі доходили кращого і легшого життя”2.

Відзначимо, що порушена в лекції проблема висвітлена в узагальнюючих працях3, дослідженнях вчених-істориків С.С. Березанської, В.В. Отрощенка, Н.Н. Чередніченка, І.М. Шарафутдінова, В.Н. Даниленка, Л. Залізняка, В.А. Ільїнської, І. Тереножкіна, В.В. Лапшина, К.Ф. Смірнова, М.О. Чмихова, Н.М. Кравченко, І.Т. Чернякова, В.Й. Кадєєва, В.Ю. Мурзіна, Ю.В. Павленка та ін. авторів4.

В узагальнюючих працях та монографічних дослідженнях Ви відшукаєте відповіді на питання про початки людського життя на українських землях, полювання первісних мисливців на мамонтів та бізонів, зміни в екологічному середовищі та їх вплив на людське буття; про перших землеробів та кочівників (кіммерійців, скіфів та сарматів); виникнення, політичний розвиток та культуру грецьких міст-держав у Північному Причорномор’ї та інші тогочасні історичні проблеми.

Всі ці питання розглядаються у тісному взаємозв’язку життя автохтонів з діяльністю тих суспільних груп, які перебували в ті часи на землях України. Про історичні події, що відбувалися в ті далекі дослов’янські часи писали й письменники.

Зокрема, давній період відображено у творах І. Білика, Р. Леонтовича, А. Лотоцького, Т. Микитана, Д. Міщенка, В. Чемериса та ін. авторів4.

Безперечно, що твори згаданих письменників не є науковою літературою і не можуть бути певним джерельним свідченням, проте вони збагачують історію емоційним матеріалом, допомагають читачам уявити епоху в певних людських образах та їх діях.

 

  1. Еволюція людини найдавніших цивілізацій в Україні

Поява людини й первісних форм співжиття. Розклад первіснообщинного і зародження ранньо-комплексного суспільства кіммерійці, скіфи, сармати та інші народи Грецька колонізація Північного Причорномор’я

Поява людини й первісних форм співжиття. Початки історії людства криються в глибинах віків і пов’язані з процесом перетворення людиноподібної мавпи на людину. Найважливішою ознакою цього процесу є випростане ходіння представників  родини  гомінід – перших предків людини.

Завдяки знахідкам в Ефіопії, Кенії, Танзанії початок історії людства можна датувати 2 – 2,5 млн. років від наших днів. Саме в ті часи мавпа-примат звелася на задні кінцівки й звільнила передні для добування їжі та виготовлення найпростіших знарядь праці.

Усвідомлена праця, а згодом і мова остаточно вивели нашого предка з тваринного стану і зумовили його становлення як   г о м о   с а п і є н с а.

Залежно від матеріалу знарядь праці вчені розділили найдавнішу історію людства на кілька епох.

Першою з них був палеоліт (від грецьких слів «палайос» – стародавній і «літос» – камінь). Він тривав від 700 до 10 тис. років До Народження Христа. В свою чергу, палеоліт умовно ділиться на ранній, середній і пізній етапи.

Ранній  палеоліт – це свого роду «колиска» людства. У цей час почалося розселення людини зі своєї прабатьківщини в різні кінці ойкумени. З Африки і, можливо, Південно-Схіцної Азії народи приблизно мільйон років тому стали кочувати на північ у пошуках вільних благодатних місць для життя. Через Гібралтар, Східне Середземномор’я, Кавказький перешийок вони почали заселяти Євразійський материк.

На території України первісна людина з’явилася приблизно мільйон років тому. Її сліди виявлені поблизу Хустських воріт понад р. Тисою та в інших місцях цього регіону.

Стоянки первісних людей знайдені також поблизу с. Луки-Врубловецької під Кам’янцем-Подільським, у басейні р. Свинолужки на Житомирщині та біля Амвросіївки на Донеччині. Серед знайдених предметів переважали знаряддя ударної та ударно-ріжучої дії – скребла, рубила, гостроконечники. Всі вони були виготовлені з кременю, андезиту, обсидіану, різних сланців. Первісні люди користувалися також дерев’яними знаряддями праці, якими добували їжу, ловили й обробляли тварин. Теплий помірний клімат сприяв збагаченню флори й фауни. Люди жили невеликими групами, постійно пересуваючися з місця на місце в пошуках їжі. В цей час зароджуються колективи для спільного полювання й спорудження найпростіших жител. Створюються первісні стада людей, перші форми людських об’єднань за принципом кровнородинних зв’язків. Можливо, вже тоді почали виникати екзогамні порядки, які забороняли шлюби всередині обшини.

У часи середнього  палеоліту первісні люди продовжували заселяти Україну. Вони дісталися басейну Десни, а подекуди просувалися й далі. Проте на перешкоді дальшого освоєння українських земель стало періодичне похолодання. Це спонукало людей кочувати поміж зонами холоду та тепла й пристосовуватися до нових кліматичних умов. Вирішальним для дальшого розвитку людини було винайдення близько 100 тис. років тому вогню. Люди почали обігріватися в холодну пору, урізноманітнили харчування смаженням м’яса та інших продуктів, відчули себе більш впевнено в навколишньому середовищі. Змінився антропологічний вигляд людини, відомої нам під іменем н е андертальц: невисока на зріст, сутула, з масивною головою і дуже похилим чолом. Зовні неандерталець був набагато подібнішим до сучасної людини, ніж його попередник  пітекантро.

Найдавніші стоянки й рештки неандертальців знайдені у печері Кіїк-Коба, неподалік від Сімферополя, та біля колишнього с. Старосілля (нині у складі Бахчисарая) в Криму, а також поблизу с. Антонівки на Донеччині, смт. Королевого на Закарпатті та в інших місцях. Найбільш заселеним на той час був Крим з його сприятливими для життя умовами. В печерах проживали по дві-чотири сім’ї, що складалися з шести-семи чоловік кожна. Неандертальці вже мали певні навички виготовлення знарядь праці, вміли надавати їм зручнішої форми. Наприкінці середнього палеоліту люди навчилися робити проколюючі знаряддя праці.

Змінилася психологія людини. Часте спілкування із собі подібними виробляло в неї почуття усвідомлення дій та їх планування. З’явилися елементи абстрактного мислення. Намітився поділ праці між чоловіками й жінками. Чоловіки почали займатися переважно мисливством, а жінки – веденням домашнього господарства та переробкою здобичі. Родинні зв’язки велися по материнській лінії.

Докорінно змінилося життя на території України під час пізнього палеоліту з наступом льодовика й різким похолоданням.

Іншою стала рослинність: зникли теплолюбні рослини, однак зросла кількість холодостійких дерев, а береза поширилась навіть у Криму. Земля України перетворилася на лісотундрову зону. Змінилась і місцева фауна: частина теплолюбних тварин вимерла, інша – відійшла на південь, натомість розплодилися мамонти, шерстисті носороги, північні олені та вівцебики, з’явилися навіть песці й лемінги.

Різке похолодання змінило й саму людину, її основним заняттям стало полювання на різних тварин з метою здобути не лише їжу, а й шкури для одягу.

Змінився антропологічний вигляд людини. Вона вже мало чим відрізнялась від сучасної й дістала назву гомо сапієнса, або  кроманьйонця. Щоправда, її середній вік становив лише 20 – 23 роки. Люди дедалі більше осідали, споруджували собі житла, насамперед зимові. Як матеріал використовували дерево, кістки, роги великих тварин, шкури. Житла ділилися на окремі приміщення й опалювалися.

Всього в Україні виявлено понад 500 житлових пам’яток пізньопалеолітичного періоду. Найвідоміші з них: Радомишльська стоянка на Житомирщині, Мізинська на Чернігівщині, Гінцівська на Полтавщині та ін. Людей було небагато, приблизно 20 тис. чол. на всю Україну, або 0,033 чол. На 1 кв. км (зараз цей показник становить у середньому 75,5 чол.).

У часи пізнього палеоліту змінилися суспільні форми людського співжиття. Замість примітивного первісного стада з’являється рід – об’єднання кровних родичів по материнській лінії на чолі з жінкою. Заборона шлюбних відносин всередині роду змушувала людей встановлювати контакти з представниками інших родів. Відбувалося породичання різних родів і об’єднання їх у племена. Почалося утворення первіснообщинного родоплемінного ладу. Його головними ознаками виступали кровна спорідненість родів, матріархат, спільне володіння як знаряддями, так і результатами праці. Рід регулював шлюбні, господарські, релігійні та інші відносини своїх членів.

Суттєві зміни сталися на території України в епоху  м е з о л і т у  (від грецьких слів «мезос» – середній і «літос» – камінь), яка датується приблизно X–VI тис. до н. е. За цей час останній льодовик на території Європи розтанув. Після нього залишився пустельний ландшафт, усіяний камінням, острівцями хвойних дерев і багатьма водоймами. Змінився тваринний світ. Майже зникли мамонти й шерстисті носороги. Основною здобиччю людини стали тварини переважно сучасного вигляду. Поступово формується природний ландшафт, сприятливий для відтворюючих форм господарювання й схожий на теперішній. Люди починають заготовляти про запас різних молюсків і рослинну їжу, ловити рибу, а не тільки полювати на неї, приручати тварин.

Протягом VII–VI тис. до н. е. помітно удосконалюються старі знаряддя праці. Ретельна обробка кремінних виробів призвела до зменшення їхніх розмірів (так звані мікроліти), зручніших для використання, продуктивніших за попередні. Люди винайшли метальні знаряддя, шо спричинило кардинальні зміни в тогочасному суспільстві. За допомогою лука й стріл давній мисливець міг полювати здобич на відстані і вже не в колективі, а самотужки, до того ж у більшій кількості, у зв’язку з підвищенням продуктивності праці та посиленням влади людини над природою відпала необхідність в існуванні багатолюдних колективів. Поступово зникають великі стійбища і з’являються стоянки нечисленних груп. Відбувається масове переселення мисливців і збирачів з однієї місцевості в іншу. Водночас поширюється досвід виготовлення нових знарядь праці, мисливства, зачатків тваринництва й рослинництва. Саме ці ознаки набули дальшого розвитку в наступну епоху й докорінно змінили живий світ України. Поселення мезолітичної людини знайдені на території всієї України: стоянки Мурзак-Коба і Фатьма-Коба в Криму, Гребенківська на Одещині, Журавська на Чернігівщині та ін.

В епоху неоліту (від грецьких слів «неос» – новий і «літос» – камінь), яка охоплювала VI–III тис. до н. е., відбулася виробнича революція. Колишні елементи культурного господарювання зливаються в систему. На зміну традиційним мисливству, рибальству, збиральництву прийшли відтворюючі форми господарювання – землеробство й скотарство. Звичайно, цей процес відбувся не водночас, а тривав багато століть із суттєвими особливостями в різних місцевостях. Наприклад, у південно-західних регіонах поступово поширилися переважно відтворюючі форми господарювання, а в північно-східних більше зберігалися традиційні.

У цей час наші предки швидко освоюють зернові культури, які вперше з’явилися на Близькому Сході. Можливо, однією з найперших зернових культур в Україні був ячмінь. Принаймні найдавніші його знахідки в передмісті Києва Чапаєвці мають щонайменше 6–7 тис. років. Культивувалися також просо, пшениця, жито й вика. Люди одомашнювали різних тварин, почали робити крем’яні сокири, великі ножі, наконечники списів з двобічною обробкою леза та долота, навчилися шліфувати, свердлити й розпилювати вироби. Зі збільшенням продукції виникла потреба її зберігати, і людина винайшла керамічний посуд. Загалом унаслідок усього цього поліпшилося харчування, а відтак і подовжилася тривалість життя людини. В середньому її вік становив уже 30–32 роки, середній зріст – 170 см, а вага – 75 кг. Люди мали світле волосся.

На території України вченими виявлено близько 500 стоянок неолітичної людини, зокрема поблизу смт. Саврані на Одешині, біля сіл Торського на Тернопільщині, Назвиська на Івано-Франківщині, Віти-Литовської під Києвом.

Значні зміни відбулися в Україні в епоху енеоліту (від латинського «аенеус» – мідний і грецького «літос» – камінь), що датується ІV– III тис. до н. е.

У цей час родові зв‘язки послабились і почалося формування територіальної общини. Найяскравішою археологічною культурою енеоліту була трипільська культура (назва від селища Трипілля на Київщині, де наприкінці XIX ст. виявлено її пам’ятки). Походження цієї культури остаточно не з’ясовано. Одні вчені вважають, що її залишили місцеві неолітичні племена бугодністровської культури, інші стверджують, що її носіями були прийшлі племена з Балкан чи Східного Середземномор’я, а дехто дотримується думки, що вона з’явилася в результаті злиття як місцевої, так і привнесеної культур. Але важливим є те, що трипільські племена були об’єднані в народ – попередник індоєвропейської сім’ї народів. Ці племена поступово поширилися на території Південної Київщини й частини Лівобережної України і далі – нинішньої Румунії, Молдови, Побужжя.

Трипільці мешкали в глинобитних одно- та двоповерхових будівлях з глиняними підлогами, оштукатуреними і пофарбованими переважно в червоний колір стінами. Перший поверх призначався, як правило, для печі, зберігання інвентаря, помолу зерна, а верхній – для житла. Покрівля була двосхила, крита соломою і, мабуть, знизу обмазана глиною. Будівлі розташовувалися стінка до стінки й з’єднувалися переходами. Поселення стояли поблизу річок і були досить великими. Фактично – це давні  протоміста  зі значною кількістю мешканців. Наприклад, у Доброводах проживало понад 7, Тальянках – 14, Сушківцях – З, Майданецькому – 8 тис. осіб. Навколо цих протоміст розташовувалися невеликі поселення, і разом вони становили округи з 15–25 тис. ос. кожна, їхня господарська діяльність поширювалася на десятки, а то й на сотні квадратних кілометрів.

Трипільці займалися переважно зерновим землеробством. На відміну від навколишніх племен, вони швидше почали користуватися, окрім мотики, ще й ралом. Це значно підвищило продуктивність праці, сприяло кращому забезпеченню людей хлібом. Основними культурами були пшениця, просо, ячмінь, вика й горох. Зернові збирали дерев’яними серпами з роговими або крем’яними вкладками. Можливо, трипільці вже знали перелогову систему землеробства й застосовували ярові та озимі посіви. Тваринництво мало приселищний характер, розводили переважно велику й дрібну рогату худобу, а також свиней та частково коней. Мисливство не відігравало помітної ролі в господарстві, хоч дехто й промишляв ним. Трипільці вирощували абрикоси, сливи й аличу, тобто ті культури, які дійшли до наших днів. Господарство велося так інтенсивно, що через 50–100 років земля виснажувалась і люди мусили переселятися на нові місця.

Трипільські племена вперше на території України почали користуватися виробами з міді. Спочатку вони доставлялися з інших регіонів, найімовірніше з Балкан і Карпат, а згодом їх почали виготовляти місцеві майстри. Проте основною сировиною для виготовлення знарядь праці та зброї залишалися кремінь і дерево. Трипільці робили чудовий глиняний посуд з плоским дном, його прикрашали орнаментом білого, чорного, червоного й жовтого кольорів. Поряд з побутовим використовувався і культовий посуд. Долю трипільських племен остаточно не встановлено. Мабуть, вони розбилися на декілька груп. Частина їх залишилась на місці, інші порозходилися – хто на захід, хто на північ і схід – та започаткували нові етномовні групи населення Східної Європи та Азії.

Зрушення у виробництві зумовили кардинальні зміни і в суспільних відносинах. Виконувати тяжкі фізичні роботи міг переважно чоловік. Тому головна роль у сім’ї переходить від матері до батька, родинні зв’язки почали вестися по батьківській лінії. Матріархат змінився патріархатом.

 

  1. Розклад первіснообщинного і зародження структурованого суспільства

Наступний період української історії відрізнявся від попереднього багатьма рисами. Насамперед – це винайдення й поширення виробів із бронзи.

Епоха бронзи  припадає на другу половину III – початок І тис. до нашої ери (тобто – до Народження Христа). Бронзові вироби були твердіші за мідні й тому замінили їх. Однак і вони не могли витіснити кам’яні знаряддя праці та зброю й існували поряд з ними протягом кількох тисячоліть. Спочатку бронзові речі та зброя надходили в Україну з Кавказу, потім з Карпато-Дунайського регіону. Дещо пізніше зі сплаву міді й олова, цинку та інших компонентів місцеві майстри навчилися робити сокири, серпи, голки, швайки, мечі, вістря списів та стріл тощо. Відтоді в Україні починає розвиватися металургія.

Замість соціальної стабільності попередньої епохи приходить строкатість і калейдоскопічна змінюваність населення, часто різного за своєю етнічністю. Однак найхарактернішою ознакою епохи був суспільний поділ праці – відокремлення скотарських племен від інших. В його основі лежали як соціально-економічні, так і природно-географічні фактори. Постійною зоною мешкання землеробських племен став лісостеп з його родючими грунтами і достатнім запасом вологи. Започатковане трипільцями орне землеробство удосконалювалося й поширювалося на навколишні землі. Наші предки винайшли соху (вона знайдена в с. Токарі на Сумщині, Сергіївському на Стародубщині та в інших місцях) і вже тоді займалися землеробством навіть у зоні сучасного Полісся. Перехід до орного землеробства значно підвищив продуктивність праці. Це дало можливість збільшити виробництво зерна, яке стало основним продуктом споживання. Разом з тим землеробство вимагало чималих трудозатрат, періодичної зміни земельних площ і певної кількості тяглової сили. Степова зона виявилась найбільш придатною для кочового скотарства. Відносна простота й невелика працезатратність при догляді за тваринами сприяли прискореному розвитку скотарських племен.

Зростання продуктивності виробництва дало змогу не тільки забезпечити мінімальні споживчі потреби людей, а й створювати запаси їжі. Вони поступово зосереджувалися в руках окремих осіб, що започаткувало майнову нерівність серед людей, а потім і серед племен. Це спричинило загострення суспільних відносин. Одні потяглися до зброї, щоб відібрати чуже майно, інші, – щоб захистити його й себе. Почала швидко вдосконалюватися зброя, з’явилися нові її види й форми захисту від неї, зокрема мечі, списи, щити, панцирі тощо. Виникла необхідність у силі, здатній регламентувати внутрішнє життя колективу й захистити його від зазіхань сусідів. Зароджуються елементи ранньокласового суспільства: з’являються окремі соціальні групи населення, ускладнюються суспільні відносини всередині племен і родів, а також змінюються функції влади. У різних племен такі елементи проявлялись по-різному, залежно від багатьох факторів, у тому числі й від виду господарства.

На території степової зони України в епоху бронзи проживали племена так званої  ямної культури (назву дістала від поховань у ямах під курганними насипами).

На початок II тис. до н. е. вони зайняли майже все Південне Правобережжя, витіснивши племена трипільської культури. Пришельці, в свою чергу, поділялися на бузьку, придніпровську, приазовсько-кримську, донецьку та інші групи племен. Вони частково запозичили культуру своїх попередників. Скотарським племенам ямної культури належали поселення поблизу сіл Михайлівки на Херсонщині, Ковалівки на Луганщині тощо.

У першій половині І тис. до н. е. у Східній Європі відбулася велика міграція населення. Племена катакомбної культури (своїх померлих вони ховали в печероподібних камерах, звідки й назва) з району Сіверського Дінця просунулись на територію племен ямної культури. Деякі з них були асимільовані, водночас асимілювалася й частина захожих людей, тобто відбувся природний процес змішування народів. Поселень пришельців мало. Вони виявлені лише в Донецькій, Харківській та Миколаївській областях. У XV–IX ст. до н. е. в степовій зоні проживали племена зрубної культури (для поховань робили ями з дерев’яними зрізами). Ці племена перебували на перехідному етапі від різних занять до скотарства й вели осілий спосіб життя.

Лісостепову та поліську зони в різні часи населяли племена культури шнурової кераміки (свій глиняний посуд прикрашали відбитком шнура). Як вважають деякі вчені, вони походили з групи давніх індоєвропейців – предків слов’ян, балтів та германців.

Приблизно в середині II тис. до н. е. почалася нова епоха в історії України. Вона була пов’язана з винайденням заліза – матеріалу, з яким за міцністю не могли конкурувати ні мідь, ні бронза. Найдавніші плавки заліза виявлені під Воронежем у пам’ятках зрубної культури й датуються 1550–1400 рр. до н. е. Напевне, в цей же час вони існували й на території України. Проте остаточно залізо утвердилося набагато пізніше, в IX–VIII ст. до н. е. До того часу основні вироби виготовлялися переважно з бронзи.

Тим часом відбувалися важливі соціальні зміни. Починають формуватися етнічні спільноти людей, виділяється впливова племінна верхівка, посилюється її влада серед общинників. Соціальна диференціація суспільства зруйнувала первіснообщинний лад.

 

  1. Кіммерійці, скіфи, сармати та інші народи

Найдавнішим народом на території України були кіммерійці. Давньогрецький поет Гомер (роки життя точно не відомі, датуються від XII до VII ст. до н. е.) у поемі «Одіссея» писав, що їхня країна знаходиться біля входу до потойбічного світу: «Закотилось сонце й покрилися тьмою усі шляхи, а судно наше досягло кінця глибокого океану. Там народ і місто людей кіммерійських». Реальність цього народу підтверджують і ассирійські клинописні джерела. В 722–715 рр. до н. е. вони зафіксували перемогу кіммерійців над урартським царем Руссою.

Приблизно в X – середині VII ст. до н. е. кіммерійці займали територію між Тіром (Дністром) і Танаїсом (Доном), а також Кримський і Таманський півострови. Вони швидше за інші народи перейшли до кочового скотарства і завдяки цьому випередили в своєму розвитку навколишні племена. До того ж кіммерійці одними з перших почали виплавляти залізо спочатку тигельним, а потім сиродутним способом за допомогою горна. їхні майстри навчилися кувати залізо й виготовляти високоякісну сталь. Прикладом їхньої майстерності є меч довжиною 1 м 8 см з бронзовим руків’ям, знайдений у Суботівському городищі на Чигиринщині. З’явилися залізні наконечники для стріл. Озброєні залізними мечами, стрілами й неперевершеними на той час луками, булавами або бронзовими бойовими сокирами, кіммерійці довго не знали собі рівних у воєнних сутичках і битвах. Тривалий час кіммерійська кіннота була непереможною й наводила жах на своїх супротивників.

Політична історія кіммерійців відома мало. Знаємо лише, що вони успішно воювали з Урарту, Ассирією (722–715 рр. до н. е.) і не встояли перед скіфами. Через Кавказ кіммерійці з боями почали відходити в Передню Азію.

У 676–674 рр. до н. е. в союзі з Урарту вони розгромили Фрігію, потім на чолі із царем Лігдамісом завоювали Лідію. Остаточно кіммерійці зникли з політичної арени після поразки від військ лідійського царя Аліата (615–565 рр. до н. е.).

Протягом XIX–ПІ ст. до н. е. у Криму жили таври (від грецького слова «таброс» – тур, бик). Перші дані про них повідомляє нам уже згадуваний Гомер. Таври були працелюбні й мужні люди, займалися в горах скотарством, у долинах – землеробством, у прибережних районах – рибальством. Мали високорозвинуті гончарство, ткацтво, виготовляли речі з каменю, дерева та інших матеріалів. У другій половині І тис. до н. е. в таврів почався перехід від родоплемінного ладу до рабовласницького. Виокремилася аристократія, яка об’єднала таврійські племена на боротьбу проти Херсонеса й відіграла важливу роль у відсічі агресії римських легіонів. Таври мали непрості відносини зі своїми могутніми сусідами скіфами та сарматами. Однак їхні гірські племена зберегли свою незалежність до перших століть нашої ери. За ім’ям таврів сучасники називають нинішній Кримський півострів Таврідою, Таврікою, Таврією.

У VП ст. до н. е. на території півдня України з’явилися незнані досі войовничі племена с к і ф і в, які слідом за кіммерійцями прорвалися в Передню Азію, розгромили Мідію, пронеслися по Сирії, Палестині, дійшли до володінь Давнього Єгипту й змусили фараона Псамметиха дати їм великий викуп. Панування скіфів у Передній Азії закінчилося тим, що мідійський цар Кіаксар запросив на бенкет скіфських царів і перебив їх. Залишки скіфів через 28 років повернулися в Північне Причорномор’є.

Тут їм довелося витримати сильні бої з синами їхніх жінок і рабів, останні з яких не бажали потрапляти в рабство.

З поверненням основної маси скіфів обстановка в степових і лісостепових районах України загострилася. Племена «царських» скіфів розпочали підкоряти навколишні племена, і незабаром величезна територія від Дунаю до Дону й від Чорного моря до Києва опинилася під їхньою владою. Наприкінці VI ст. до н. е. утворилася Скіфія зі столицею поблизу сучасного м. Кам’янки-Дніпровської на Запоріжжі. Держава поділялась на три царства, одне з яких вважалося головним. Ним було державне об’єднання «царських» скіфів у Північному Причорномор’ї та Приазов’ї. Влада царів була спадковою, а суспільство складалося з общинників, воїнів та жерців.

Давньогрецький історик Геродот (н. між 490 і 480 – п. між 430 і 424 до н. е.) в «Історії» поділив населення Скіфії на дві основні групи: скіфів-кочівників і скіфів-землеробів. Вони складалися з окремих племен. Північне Причорномор’я і Приазов’я займали скіфи-кочівники й «царські» скіфи іранського походження. Структура їхнього суспільства була ідеально пристосована до умов кочування і ведення війни. Роди й племена перетворилися на своєрідні військові підрозділи для охорони худоби й пастухів, а також нападів на сусідів з метою заволодіти їхніми багатствами. Серед скіфів підтримувалися традиції хоробрості, ненависті до ворогів і одночасно військової дружби, побратимства та стійкості, вірності своїм обрядам і звичаям.

Скотарство забезпечувало скіфів-кочівників усім необхідним. Давало їм м’ясо, молоко, вовну, шкури. Справжнім багатством скіфів були коні, непоказні на вигляд і невибагливі до кормів. При висоті в холці до 144 см вони не знали собі рівних у бігові на далекі дистанції. Ось що писав очевидець цих змагань давньогрецький історик Арріан (між 95 і 175): «…можна побачити, як той прудкий, рослий і гарячий кінь вибивається з сил, а ця малоросла й шолудива конячка спочатку переганяє його, а потім залишає далеко позаду». Серед худоби переважали безрогі та короткорогі породи заввишки в холці до 125 см. Скіфи випасали багато овець, значно менше кіз, які за своїми розмірами та іншими показниками мало чим відрізнялися від сласних. Траплялися в них верблюди. Численні стада коней і великої рогатої худоби, отари овець належали родовій знаті. Ми не знаємо мінімальної кількості тварин, необхідної для забезпечення прожиткового мінімуму скіфської сім’ї. Однак можна провести аналогію з кочівниками-казахами XIX ст., коли сім’я з п’яти осіб потребувала 15 коней, шести голів великої рогатої худоби, двох верблюдів і не менше 50 овець. Напевне, такі ж норми забезпечення сім’ї кочівника продукцією тваринництва існували і в Скіфії.

До скіфів-землеробів Геродот відносив місцеві нескіфські племена різних регіонів України. Підставою для цього стало те, що вони перебували в скіфській державі й платили їй данину. За характером господарювання ці племена значно відрізнялися від скіфів-скотарів. Вони вели осілий спосіб життя й займалися переважно сільським господарством. У пониззі Південного Бугу мешкали калліпіци, північніше – алазони, а в зоні Правобережного Лісостепу – скіфи-орачі. Назва останнього племені свідчить про поширення рільництва у цих регіонах із застосуванням дерев’яного плуга. Причому його значущість у житті населення Скіфії відбита в місцевій міфології. В легенді про походження скіфів зовсім не випадково на перше місце поставлені золоті плуг і ярмо, предмети, які аж ніяк не були головними у житті кочівників. Завдяки широкому застосуванню плуга зернове землеробство осілих племен швидко розвивалося й фактично перетворилося на товарне виробництво. Лишки хліба орачі у великій кількості продавали грецьким колоніям Північного Причорномор’я і Греції. Із зернових культур переважно вирощували пшеницю, просо, ячмінь, жито. Культивували також горох, нуту, чуфу, вигну, сочевицю, часник, цибулю. Траплялися плантації конопель, щоправда, не відомо яких, дикорослих чи вже окультурених.

У зонах Лісостепу та Полісся проживали неври, меланхлени, андрофаги, гелони, будини та інші народи. Даних про їхній устрій та заняття немає. З певністю можна лише стверджувати, що етнічно вони не були споріднені зі скіфами.

Досить високо у скіфів були розвинуті чорна металургія й обробка металів. Залізо виплавлялося з болотних руд у спеціальних горнах. Майстри вміли робити різні сплави й зварювати метал. Виготовляли зброю, сокири, стамески, долота, бурави, інші знаряддя, прикраси, виливали котли місткістю до 600 великих амфор тощо. Осілі племена ліпили з глини різний посуд, пряслиці, фузила, навчилися лощити свої вироби. Значного поширення набули такі ремесла, як вичинка шкіри, виготовлення тканин, зернотерок та інші види.

Десь із VI ст. до н. е. зовнішнє становище Скіфії стабілізувалося. Вона не мала серйозних ворогів і не вела тривалих виснажливих воєн. Тільки у 513 р. до н. е. скіфи мусили відбивати наступ величезного війська персидського царя Дарія І (522–486 до н. е.). Через побудований міст через р. Істр, перси з Фракії вторглися в межі Скіфії. Скіфів та їхніх союзників гелонів, савроматів і будинів очолювали царі Іданфірс, Скопасис і Таксакис. Відступаючи на схід, скіфи засипали колодязі, палили траву, завдавали несподіваних ударів нападникам. Дійшовши до невеликої р. Оар, яка впадала в Азовське море, скіфи повернули на північний захід. Таким чином вони заманювали персів на племена меланхланів, андрофагів і неврів, котрі раніше відмовилися допомагати їм. Спроби Дарія І укласти мир з Іданфірсом ні до чого не привели. Перси ледве врятувалися поспішним відступом. Перемога над персами зміцнила позиції Скіфії і, практично, врятувала від розгрому Грецію.

Наприкінці 90-х років V ст. до н. е. скіфи дійшли до Мармурового моря й запропонували царю Спарти Клеомену спільну війну проти персів. Тривалий час скіфи жили у мирі та злагоді зі своїми сусідами на заході – фракійцями. Проте з кінця V – початку IV ст. до н. е. скіфи почали тиснути на них. Скіфський цар Атей (р. н. невід. – п. 393 до н. е.) у IV ст. до н. е. разом із македонським царем Філіппом II розгромив царство одрисів і зайняв землі за. Дунаєм. Проте незабаром відносини між союзниками ускладнились і переросли у ворожі. У великій битві в 339 р. до н. е. Філіпп Македонський завдав поразки військам Атея. Сам 90-річний скіфський цар загинув у битві. З цього скористалися фракійські племена гетів і захопили землі в межиріччі Дунаю і Дністра. Намісник Олександра Македонського Зопіріон у 331 р. до н. е. на чолі 30 – тисячного війська здійснив похід на Ольвію, але не взяв її і на зворотному шляху був наголову розбитий скіфами.

У III ст. до н. е. почався занепад могутньої держави скіфів. У кількох битвах з кочовими племенами сарматів «царські» скіфи зазнали невдачі й мусили відступити. Основна частина «царських» і кочових скіфів осіла в Нижньому Подніпров’ї та Степовому Криму й утворила нову державу – Малу Скіфію. Її столицею став Неаполь, залишки якого й досі зберігаються в передмісті Сімферополя. Частина скіфів поступово переходила до осілого способу життя, зайнялася землеробством, садівництвом і торгівлею. Пожвавилися відносини з античними містами-державами. У II ст. до н. е. – III ст. н. е. Мала Скіфія переживає період піднесення. Вона встановила владу над Ольвією й почала збройне змагання з Херсонесом і Боспором за панування над всією Таврідою. Але на прохання херсонесців понтійський цар Мітрідат VI Євпатор (132–63 до н.е.) у 110 р. до н. е. військовою силою поклав край скіфській експансії. Без воєнних трофеїв, у замкнутому просторі, із застарілим суспільним ладом. Мала Скіфія виявилась нежиттєздатною. До цього додалась агресія сарматів, що остаточно доконало скіфську державу. В III ст. н. е. Мала Скіфія припинила своє існування. Частина скіфів вижила у воєнній круговерті й пізніше асимілювалася серед інших народів.

У III ст. до н. е. у володіння «царських» скіфів з-за Дону вдерлися кочові племена  с а р м а т і в. Як і «царські» скіфи, вони належали до племен іраномовної фупи, сліди якої залишились у сучасній осетинській мові. Подібно урагану пронеслися по Приазов’ю і Північному Причорномор’ю спочатку «царські» сармати і язиги, а за ними в П ст. до н. е. – р о к с о л а н и. Величезна територія Півдня України опинилася піц владою сарматів. З І ст. до н. е. античні автори називали ії вже не Скіфією, а Сарматією. Нова держава відігравала важливу роль на міжнародній арені, її царі то робили набіги на скіфів Таврійського півострова, то разом з ними воювали проти понтійського царя. Був період, коли вони виступали на боці Мітрідата в його боротьбі з Римом. Щоб зміцнити союз з кочівниками, він повидавав своїх дочок заміж за сарматських царів.

У середині І ст. до н. е. посилюються напади Роксолані на Ольвію і східні римські провінції. Сила роксоланів зростала з підходом численного племені аланів, напевне, недаремно названих давніми авторами хоробрими, сильними та багатокінними воїнами. Пізніше алани посіли панівне становище серед сарматських племен і навіть передали їм свою назву. З прибуттям до Дунаю алани дедалі частіше нападали на східні римські провінції та змусили Рим платити собі данину. Сарматський період закінчився на території України в середині III ст. н. е. внаслідок експансії готів і гунів.

Сармати справили значний вплив на підкорені ними народи. В свою чергу, самі запозичили кращі надбання місцевих племен і частково асимілювалися серед них.

 

  1. Грецька колонізація Північного Причорномор’я

З VIII ст. до н. е. перенасичена людністю рабовласницька Греція почала виштовхувати надлишки населення за межі метрополії. Спочатку греки колонізували узбережжя Середземного моря. Потім настала черга й інших регіонів. Еліни вийшли на південне й західне узбережжя Чорного моря, заснувавши тут міста-колонії Синоп, Трапезунд та ін.

Колонізаційний потік греків у Північне Причорномор’я рухався переважно з Іонії, на яку постійно нападали перси та лідійці. Освоєння греками цієї території можна розділити на чотири етапи.

На першому етапі (середина ст. до н. е.) переселенці закладають міста Істрію у пониззі Дунаю та Борисфен на сучасному о. Березань під Очаковом.

На другому етапі (перша половина VI ст. до н. е.) розвиваються старі й засновуються нові міста – Ольвія поблизу сучасного с. Парутиного Очаківського р-ну Миколаївської області, Пантікапей (Керч), Феодосія.

На третьому етапі (друга половина VI – початок V ст. до н. е.) з’являються міста Тір (Білгород-Дністровський), Керкінітід (Євпаторія).

На четвертому етапі (V ст. до н. е.) виникає Херсонес Таврійський (поблизу нинішнього Севастополя). У V ст. до н. е. Пантікапей підкорив своїй владі міста Фанагорію, Тірітаку, Корокондаму (понад 20 міст-держав і колоній) Керченського й Таманського півостровів та Кубані й утворив Боспорське царство.

За благодатність клімату Чорне море названо Понтом Евксинським (від грецького – гостинне море), а Азовське – за назвою місцевих племен меотів – Меотійським морем або озером.

Утворилися чотири центри античної колонізації Північного Причорномор’я. В мініатюрі вони нагадували собою метрополію Грецію і були схожими між собою. Кожне місто-держава становило окрему рабовласницьку демократичну республіку. Верховна влада належала народним зборам, виконавча – колегіям і магістратам, обраним відкритим голосуванням. Управління містом здійснювала колегія архонтів з п’яти осіб. Окремими питаннями життя міст відали інші колегії. За винятком рабів, іноземців та жінок, всі жителі мали широкі політичні права.

У VI–ПІ ст. до н. е. грецькі міста-держави бурхливо розвивалися на засадах рабовласницького способу виробництва.

На рубежі ІV – ПІ ст. до н. е. розквітає О л ь в і я (у перекладі з грецької – щаслива). Площа міста розширилася до 50 га, з’явилися нові квартали, було перебудовано старі частини міста. Карбується власна монета. Інтенсивно розвивається сільськогосподарська округа – хора. Освоюються нові землі, відбудовуються занепаді сільські поселення, створюються багатогалузеві помістя. Активізуються торговельні відносини із землеробськими племенами на території Правобережної України. Встановлюються торговельні зв’язки з містами Пергамом, Самосом, Косом і навіть єгипетською Александрією. Ольвія у великій кількості експортує зерно, продукцію тваринництва, хутро, імпортує переважно прянощі, оливки, вина, олію, святковий посуд тощо.

Незважаючи на інонаціональне оточення, швидко розвивається Херсонес. Активно використовуються землі на Маячному півострові. Вільні херсонесити дістають у приватну власність, в оренду чи на відкуп клери (сільськогосподарські ділянки приблизно 26,4 га кожна) і в інших місцях. На Гераклейському півострові їх кількість наприкінці IV – на початку ПІ ст. до н. е. збільшується з 80–90 до 450–470. Основною галуззю стає виноградарство. Зерна вирощувалося небагато, тільки для власних потреб. Важливого значення набувають морське рибальство, рибозасолювальний і соляний промисли. Місто-держава активно торгувало своєю продукцією в Криму, з племенами Північного Причорномор’я, а також з грецькими містами.

В економіці Боспорського царства важливе місце постійно займало рибальство. На його основі розвивається рибопереробний промисел. У Пантікапеї, Тірітаці, Фанагорії та інших приморських містах будуються рибозасолювальні споруди, де перероблялася велика кількість морської живності. Досить розвинутим було суднобудування. Тільки в Пантікапеї діяли доки, де одночасно могли будувати або ремонтувати до 30 суден. Великого значення набуло виробництво гончарного посуду, черепиці, виробів з дерева тощо. Високого рівня розвитку досягла торевтика (художня обробка металу). Основною статтею торгівлі залишались риба і хліб.

У IV ст. до н. е. до Афін щороку вивозилось понад 16 тис. т зерна, одержаного як від власного населення, так і вік північнопричорноморських землеробських племен.

Проте поступово рабовласницька система господарювання вичерпувала себе. Продуктивність праці рабів знижувалася і вже не забезпечувала потреб їхніх власників у найнеобхіднішій продукції. На основі економічних негараздів загострились і внутрідержавні суперечності. Поліси втратили можливість відкупатися дарами від навколишніх кочових племен і мусили захищатися від них силою. Це був крах для етнічно ізольованих міст-держав. У ворожому оточенні вони не могли вижити. Наприкінці ІІІ ст. до н. е. античний світ Північного Причорномор’я вражає глибока криза. В наступному столітті Ольвія потрапляє під владу скіфів, Херсонес Таврійський – могутнього південночорноморського Понтійського царства. Воно поступово посилювало тиск і на Тір. У середині І ст. до н. е. Ольвію і Тір майже повністю знищили фракійські племена готів. Згодом обидва міста-держави відродились, але потрапили в залежність від Римської імперії. В IV ст. н. е. Ольвія припинила своє існування.

Приблизно те ж саме переживало й Боспорське царство. Економічна криза середини II ст. до н. е. послабила міць держави. Посилилися відцентрові устремління серед племінної знаті скіфів, синдів, торетів, дандаріїв та інших племен, що населяли Боспорське царство. Щоб врятувати становище, цар Перісад V почав переговори про передачу влади понтійському царю Мітрідату VI.

За таких умов у 107 р. до н. е. вибухнуло повстання рабів та вільного населення на чолі зі скіфом Савмаком. Повстанці оволоділи флотом, завдали кількох поразок урядовим військам і вбили царя Перісада V.

Незабаром до Боспору морем і сушею прибули понтійські війська й придушили повстання. Савмак потрапив у полон і був страчений. Боспор увійшов до складу Понтійського царства і взяв участь у його боротьбі з Римом. Понтійський цар Мітрідат VI зазнав у ній поразки й після повстання Фанагорії, Німфеї та інших боспорських міст у 63 р. до н. е. заподіяв собі смерть.

Боспорське царство підпало під владу Риму. В І–II ст. н. е. воно пережило певне політико-економічне піднесення, яке завершилося підкоренням кримських скіфів і таврів. Навала готів у середині III ст. послабила, а гунів у 70-х роках IV ст. – остаточно доконала Боспорське царство.

Античні міста-держави залишили глибокий слід в історії України та всієї Східної Європи. Греки принесли на причорноморські землі найрозвинутішу на той час культуру. Будинки заможних громадян мали по кілька сот квадратних метрів житлової площі й були оточені просторими дворами з портиками й скульптурами. Приміщення прикрашалися високохудожніми розписами, фресками, мозаїкою. На високому рівні перебувала освіта. Діти вільних громадян вчилися читати, писати й рахувати, розуміли риторику, філософію, музику, займалися спортом. Випускники шкіл добре знали літературу, багато хто читав Гомера, знав напам’ять «Іліаду». У великій пошані була фізична культура. Влаштовувалися відкриті змагання з бігу, метання диска й списа, м’яча, гімнастики, кулачних боїв тощо.

Високорозвинутими були мистецтво й наука. Кожне місто мало своїх поетів, музикантів, художників, артистів, учених. У III ст. до н. е. в Північному Причорномор’ї добре знали історика з Херсонеса Сіріска, філософа з Ольвії Біона Борисфеніта, філософа з Боспору Смікра. Загальне визнання в метрополії завоювали вихідці з Північного Причорномор’я філософи Діфіл і Стратонік.

Переселенці мали спільну з жителями метрополії релігію. Вони традиційно поклонялися Зевсу, Аполлону, Артеміді, Деметрі, Діонісію, Афіні та іншим богам. Велике значення в духовному житті окремих міст мали культи Ахілла, Аполлона Дельфінія, Афродіти Апатури тощо. Водночас до релігійних уявлень феків проникають елементи культів скіфських богів Папая, Табіті, Арея, таврської богині Діви та інших божеств. З початку нашої ери чимдалі сильніший вплив на духовне життя Північного Причорномор’я справляють елементи романізації. В результаті взаємо запозичень і взаємовпливів різноетнічних культурних надбань у Північному Причорномор’ї утворився своєрідний варіант античної культури, який значною мірою вплинув на сусідні, в тому числі й праукраїнські, племена.

 

Заключна частина 

Перебіг світової історії взагалі та українського державотворення зокрема, свідчать, що поневолений народ тим швидше і повніше відбудовує свою державність, чим міцніше ідея державності вихована в кожному громадянинові. Тому провідне місце у процесі творення своєї держави належить вихованню у свого народу відданості ідеям патріотизму, головну роль у цьому процесі мають як цивільні вчителі, громадські, культурні, політичні, релігійні діячі так і військові кадри. «Плоть нічтоже, дух животворить!»: – казав і довів Григорій Савович Сковорода.

Виховання у Збройних Силах України є невід’ємною складовою частиною державної системи національного відродження України. Тому її розвиток та вдосконалення необхідно впроваджувати на кращих традиціях нашого народу. Зміст цих традицій визначають історичні умови формування, суспільний лад та державний устрій країни, панівна державницька ідеологія та саме призначення Збройних Сил України.

З огляду на викладене, маємо зробити висновок, що історичний розвиток який пройшло людство, в тому числі і наші пращури, відіграло велике значення на їх культурний розвиток та рівень національної самоідентифікації. Культурний розвиток людської цивілізації відобразився на розвиток відповідних національних традицій та звичаїв, що мають місце і в сучасних умовах, в тому числі і серед української нації.

 

 

Джерела та література:

  1. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – К., 1990. – С. 11.
  2. Там само. – С. 11-12.
  3. Археология. Украинской ССР: В трех томах. – К., 1985. – Т. 1; Бойко О.Д. Історія України. – К., 2002; Борисенко В.Й. Курс Української історії. – К., 1998; Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – К., 1990; його ж: Історія України-Русі: В 11 томах. – К., 1991–1996; його ж. Очерк истории украинского народа. – 2-е изд. – К., 1991, Дорошенко Д.І. Нарис історії України: В 2-х т. – К., 1991 – Т. 1.; Винокур І., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. – К., 1996; Єфименко А.Я. История украинского народа. – К., 1990; Історія Русів / український переклад І. Драча. – К., 1991; Історія України: Курс лекцій. У 2-х кн. – К., 1991. – Кн. 1. Від найдавніших часів до кінця XIX ст.; Історія України / За редакцією В.М. Смолія. – К., 2001; Історія України. Нове бачення: В 2-х т. – К., 1995 – 1996. – Т. 1. – К., 1995; Крип’якєвич І.П. Історія України. – Львів, 1990; Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України. К., 2002; Полонська-Василепко Н.В. Історія України: В 2-х т. – К., 1992; Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1993; Терещенко Ю.І., Курило В.М. Історія України. – К., 1995; Трипільська культура на Україні. – К., 1926. – Т.1.; – Т. 2, 1940.
  4. Березанська С.С., Отрощенко В.В., Чередніченко Н.Н., Шарафутдінов І.М. Культура епохи бронзи на території України. – К., 1986; Винокур І., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. – К., 1996; Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994; Ильинская В.А., Тереножкин А.И. Скифия VІІ–ІV вв. до н.е. – К., 1963; Лапшин В.В. Греческая колонизация северного Причерноморья. – К., 1966; Смирнов К.Ф. Савроматы. – М., 1964; Тереножкин А.И. Киммерийцы. – К., 1976; Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України. – К., 1992; Щербаківський В.М. Формація української нації. – Прага, 1940; Кадеев В.И. Херсонес Таврический в первых веках нашей эры. – X., 1981.

4а. Білик І. І. Меч Арея: Роман. – К., 1972. – 438 с.; Владко В.М. Нащадки скіфів: Роман. – К., 1962 – 576 с.; Леонтович Р. Звенислава: оповідання з української старовини. – Львів, 1936. – 128 с.; Лотоцький А. Наїзд обрів: Повість з VП ст. – Рогатин, 1923. – 172 с.; Малик В. Князь Кий: Роман. – К., 1982. – 270 с.; Микитан Т. Поклик серця: Повість // Теодор Микитан. Крізь бурі: історичні повісті. – Львів, 1976. – С. 131–319; Міщенко Д.О. Синьоока Тивер: Роман., 1983. – 431 с.; його ж: Лихі літа ойкумени: Історичний роман. – К., 1985. – 464 с.; його ж: Розплата: Історичний роман. – К., 1987. – 383 с.; його ж: Сіверяни: Роман. – К., 1959. – 331 с.; Чемерис В. Ольвія: Роман. – К., 1983. – 362 с.

  1. Винокур І., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. – К., 1996. – С. 5.
  2. Борисенко В.І. Курс української історії. – К., 1996. – С. 5.
  3. Винокур І., Трубчанінов С. Названа праця. – С. 5.
  4. Бойко О.Д. Історія України. – К., 2003. – С. 10–11.
  5. Винокур І., Трубчанінов С. Названа праця. – С. 9-11.
  6. Борисенко В.Й. Названа праця. – С. 6.
  7. Бойко О.Д. Названа праця. – С. 11.
  8. Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України. – К., 2002. – С. 18.
  9. Там само. – С. 19.
  10. Грушевський С.М. Ілюстрована історія України. – К., 1990. – С. 17-18.
  11. Борисенко В.Й. Названа праця – С. 9.
  12. Винокур І., Трубчанінов С. Названа праця. – С. 33-35.
  13. Бойко О.Д. Названа праця. – С. 20-21.
  14. Там само. – С. 23.
  15. 19.Толочно П.П. Формування і розвиток первіснообщинного ладу на території України // Історія України: Курс лекцій у двох книгах. – К., 1991. – С. 16.
  1. Там само. – С. 16.
  2. Детальніше про кіммерійців див.: Тереножкин А.И. Киммерийцы. – К., 1976.
  3. Про скіфів, їх побут, культуру, виробничу діяльність та основи державності див.: Ильинская В.А., Тереножкин А.И. Скифия VІІ–ІV вв. До н.з. – К., 1963.
  4. Грушевський С.М. Ілюстрована історія України. – К., 1990. – С. 26-29.
  5. Толочко П.П. Названа праця. – С. 19.
  6. Бойко О.Д. Історія України. Посібник. – К., 2003. – С. 27-28;
  7. Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняхов І.Т. Археологія та стародавня історія України. Курс лекцій. – К., 1992. – С. 214.
  8. Толочко П.П. Названа праця. – С. 20.
  9. Бойко О.Д. Названа праця. – С. 29.
  10. Там само. – С. 29-30.
Перегляди:14
Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Інші видання:
"Народні казки про тварин". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Велика розмальовка до "Український народних казок про тварин"     Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Василь ТИМКІВ, Олена ПОДРУЧНА "Словник музичних термінів"     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”