Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Просто читайте
Натискайте
на цей банер
і просто скачуйте книги
у форматах
Pdf або Doc
baner-korekta-2019 Читайте і насолоджуйтесь)
Сергій КОРНЯ – система морально-психологічного забезпечення ЗСУ
Сергій КОРНЯ
Volodymyr V. KRAVCHENKO – La situación en Ucrania/The situation in Ukraine
Володимир Кравченко
Вадим КАРПЕНКО – управління, комунікація та інформаційна безпека
Руслан ТКАЧУК – Аналітичні статті
Ігор ВІТИК – Україна у вирі боротьби за незалежність (історична публіцистика)
Василь ТИМКІВ – Тонкі аспекти державного управління
 Василь Тимків
Роман МАТУЗКО – Московська імперія vs Українська держава
Роман МАТУЗКО-1
Василь ШВИДКИЙ – погляд в історію
Олексій КАРПЕНКО – графіка: історична тематика
Андрій МУЗИЧЕНКО (АНЖИ) – художні роботи
Андрій Музиченко
Олексій ПАЛІЙ – рекламна фотографія
Олексій ПАЛІЙ
Олег ТИМОШЕНКО – тероборона у фотографіях
Олег ТИМОШЕНКО
Лідія БУЦЬКА – Війна! (поезії)
Лідія БУЦЬКА
Лідія ХАУСТОВА – Слов’янськ. Поезія війни
Лідія ХАУСТОВА
Владислав ТАРАНЮК – оповідання, сценарії
Твори Віктора ВАСИЛЬЧУКА

ЗМІСТ

Вступ

  1. Сутність етносу, нації. Поняття “національне” та “націоналізм”
  2. Етнічність в процесах культурного розвитку багатонаціонального суспільства України
  3. Етнічне, національне та загальнолюдське як сутнісна основа мистецтва

Висновок

 

Рекомендована література

Андрущенко В. П. Духовний світ і культура сучасної української людини // Вісник Київ, ун-ту.; Сер.: Філософія. Політологія. Соціологія. Психологія. – 1994. – С. 3-11.
Андрущенко В., Губернський Л., Михальченко М. Культура. Ідеологія. Особистість. – К.: Знання України, 2002. – 578 с.
Ануфрієв О. М. Етнокультура в системі національної культури // Українознавство. – 2002. – № 1-2. – С. 241-242.
 Арбєніна Віра Леонідівна. Етносоціологія: [навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.] / В. Л. Арбєніна; М-во освіти і науки України, Харк. нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна. – Х.: ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2009. – 358 с.
Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика. – М., 1989.
Білик Б. І. Етнокультурологія: Навчальний посібник. – К.: ДАКККіМ, 2005. – 160 с.
Бокань В. Культурологія: Навч. посібник. – К., 2000.
Гнатенко П. И., Павленко В. Н. Идентичность: Философский и психологический анализ. – К.: Арт – Пресс, 1999.
Євтух В. Б., Трощинський В. П., Аза Л. О. Міжетнічна інтеграція: постановка проблеми в українському контексті: Навч. посібник. – К., 2003.
Етнографія України: Навч. посібник / За ред. С. А. Макарчика. – Львів, 1994.
Енциклопедія етнокультурознавства. Частина перша: Особа, нація, культура. Книга перша. – К., 2000; Частина перша. Книга друга. – К., 2001; Частина перша. Книга третя. – К., 2001; Частина друга: Культура і мистецтво в етнонаціональному вимірі. – К., 2001.
Конт 0. Курс позитивной философии // Родоначальники позитивизма. – Симб., 1912. – Вып. 4.
Кроче Б. Эстетика как наука о виражении и как общая лингвистика. – М., 1920.
Крупник JI. О. Історія України: формування етносів, нації, державності: Навч. посібник / Л. О. Крупник – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 216 с.
Культура і побут населення України: Навч. посібник. Вид. 2-е доп. і перероблене. – К., 1993.
Левчук Л.Т. Психоанализ: от бессознательного к “усталости от сознания”. – К., 1989.
Левчук Л.Т., Кучерюк Д.Ю., Панченко В.І. Естетика: Підручник. – К.: Вища школа, 1997, 2000.
Льовочкіна A. M. Етнопсихологія: Навч. посібник. – К., 2002.
Лойко Л. І. Громадські організації етнічних меншин України:природа, легітимність, діяльність: Монографія. – К.: ПЦ «Фоліант», 2005. – 634 с.
Маритен Ж. Ответственность художника // Самосознание европейской культуры XX века. – М., 1991.
Могильний А. П. Культура і особистість. – К.: Вища шк., 2002.
Нельга О. В. Теорія етносу: Курс лекцій. – К., 1997.
Соколовский С. В. Парадигмы этнологического знания II Этнологическое обозрение. – 1994. – № 2. – С. 3-17.
Сорокин П. Человек, цивилизация, общество. – М.: Политиздат, 1992.
Фрейд 3. Я и Оно. – Тбилиси, 1991. – Т. 1, 2.
Шульга Н. А. Этническая самоидентификация личности. – К.: Ин-т социологии НАН Украины, 1996.
Юнг К.-Г. Психология и поэтическое творчество // Самосознание европейской культуры XX века. – М., 1991.

 

Вступ

Кожна з існуючих у світі культур країн, народів, націй неповторна й унікальна, є невід’ємною складовою скарбниці світової культури, культурної спадщини.

На повнокровний розвиток етнічної культури впливає широке коло чинників, таких як: історичний шлях народу, відособлення або взаємовплив з іншими народами; соціальні, економічні, екологічні умови; культурна політика держави тощо. При цьому національна культура повинна розглядатися як цілісна система, що включає і фольклорно-етнографічні шари, і внесок в неї різних верств населення протягом тривалого історичного шляху і вплив культури інших народів, і досягнення вихідців з країни, які проживають за її межами. Потрібно особливо зазначити, що кожний народ в культурній сфері створює своєрідний, властивий тільки йому образ.

На думку окремих етнографів по-справжньому високій етнокультурі нема потреби виходити за межі свого етносу і нав’язувати свої етнокультурні зразки іншим народам. Водночас, бажання народів знайомитись із етнічними культурами інших народів є природним, що аж ніяк не означає запозичення чужих культурних надбань, а тим більше знищення своїх власних на догоду чужим культурам. Різниця між національними культурами різних етносів полягає, насамперед, у процесі вибору-добору тих, чи інших компонентів. Запозичується від інших лише те, що зрозуміле, близьке ідейно, естетично й етично.

Етні́чна культу́ра це сукупність матеріальних і духовних цінностей, вироблених певним етносом впродовж його історії на його власній території засобами етнічного самовираження (рідна мова, рідна релігія).

Специфічну етнокультуру кожного народу визначає комплекс різноманітних ознак, а не окремі його елементи. Останні, як правило, не є оригінальними, властивими тільки одному якомусь етносу. Більшість таких елементів може входити до окремих культурних комплексів різних народів. Але кожному народу властива своєрідна і неповторна комбінація цих культурних ознак.

Для внутрішньої єдності етносу найважливіше значення має культура, яка дає людям усвідомлення своєї спільності. Культура, і як необхідний компонент, і як одна з властивих етносу особливостей, забезпечує його повноцінне функціонування. Але відбувається і зворотний процес — конвергенція (зближення) етнічних культур внаслідок історичного розвитку і взаємодії народів. Тому сьогодні культуру кожного етносу характеризує сукупність, з одного боку, національно-специфічних, а з іншого — загальнолюдських компонентів.

 

  1. Сутність етносу, нації. Поняття “національне” та “націоналізм”.

Поняття “етнос” (від грецького “ethnos” – народ, плем’я) увійшло в історико–етнографічну науку з Стародавньої Греції, де воно використовувалося для позначення окремих племен, народів. Народи етноси виникають на певному етапі розвитку людства. Згідно з біблейським сказанням про “Вавилонський натовп”, спочатку люди жили в одному місці, складали один народ та розмовляли однією мовою. Якось вони замислили побудувати місто та вежу “з главою до небес”. Бог розлютився від такого нахабства та змішав мову людей так, щоб одні не розуміли промов інших, а людей розкидав по всій Землі. Скільки було тоді створено мов та кордонів, Біблія не повідомляє.

Етноси в своєму розвитку пройшли ряд етапів. Першим типом етнічної спільності був рід – кровно-родинна спільність людей. На основі розвитку родових відносин виникло плем’я – етносоціальна спільність людей з власним ім’ям, територією, мовою (діалектом племені), своїми звичаями, культовими обрядами. Наступним типом стала народність – етносоціальна спільність людей, яка має єдність членів за походженням, культурою, мовою, історичною долею. Як докапіталістична етнічна спільність народність носила риси натурального господарства та господарською відокремленості різних регіонів. Народність стала необхідною сходинкою та базою в процесі формування націй.

Рід – плем’я –народність –нація – ось головні етапи становлення та розвитку етнонації. В сучасній суспільствознавчій літературі, етнос визначається як стійка соціальна спільність людей, які об’єднані спільністю мови, своєрідністю культури, побуту, традицій, звичаїв, а також усвідомленням своєї єдності та відмінності від інших подібних спільнот (самовідомості).

Сукупність усіх цих ознак утворює повну етнічну культуру – систему випрацьованих засобів життя, які стають звичними для цього етносу. З’ясуємо це.

Кожний індивід живе в певному будинку, в якому є все необхідне для існування: певні меблі, одяг, продукти харчування, предмети гігієни, задоволення. Все це дозволяє людині вижити як біологічному виду. Але, крім цього, в будинку є якісь прикраси (картини, вази та ін.), призначені для естетичного задоволення. Це відноситься до життя, яке починається після того, як її елементарне фізіологічне існування вже забезпечено.

Коли все перелічене спокійне та його ніхто не торкається, життя теж мирне. Але ось з’являється людина або група людей, які мають інші характеристики, інший набір життєвих факторів, і тоді виникає поняття відмінностей: різні предмети побуту та різне їх призначення; різні ритми занять; різний набір заборон та дозволів – різні культури. Таким чином, культура етносів розрізняється по засобам життя, які прив’язані до місця та часу. В одних місцях жінка ходить у паранджі або сарі, в довгих штанцях; в інших – у коротких спідницях або навіть без них; десь прийнято мити руки перед їжею, а десь замість ложки – палички; в деяких країнах правобічний рух, а в деяких – лівобічний та багато іншого.

Якщо я, як носій певної культури, звикаю до якогось певного стилю життя, то уявлення іншого стилю для мене скрутне, бо він не може вписатись в мій стереотип. Але ж особливо велика взаємна привабливість культур, якщо істотно розрізняються системи заборон та дозволів.

Етичне – це поперед усе культурне. Сторіччями випрацьований механізм культивації особливого способу життя. Тому ідея асиміляції в іншу культуру не припустима. Кожна культура має цінність та багатство в світовій культурі.

Отже, етноси розрізняються досить істотними рисами. Кожен етнос вважав свою культуру справедливою та в кожному випадку не бажає відмовлятися від неї, асимілюватися (зливатися).

За різними оцінками на Землі зараз можна налічити від двох до трьох тисяч етнонаціональних утворень, а держав – членів ООН – біля 200. Тільки 270 етносів налічують в своєму складі більш одного млн. людей, інші значну меншість. Є країни переважно мононаціональні (Норвегія-99,8%-норвежці; Японія-99% – японці; Австрія-92,5% – австрійці та ін.). Але більшість сучасних держав багатонаціональні, вони об’єднують корінні етноси та інші етнічні та національні групи, і для них проблеми етнонаціональних відносин, національної політики залишаються серед найбільш важливих.

Які ж риси притаманні нації? Що кладеться в саме поняття “нація”?

На ці питання в сучасній науковій (та в навчальній) літературі не має однозначної відповіді. Наприклад, є точка зору, згідно з якою нація тлумачиться як політичний інструментарій, ідеологічний міф. Так, директор інституту етнології та антропології РАН РФ В.О.Тишков вважає, що нація – це політичне гасло та засіб мобілізації, а зовсім не наукова категорія, і це поняття не має права на існування див. В.О.Тишков “Про націю та націоналізм”; Вільна думка,1996р. №3 ст.5. Однак більшість вчених – суспільствознавців додержуються іншої думки, згідно з якою нація –це найбільш сталий тип етносу, вона складається в результаті зміцнення соціальних зв’язків – економічних та політичних. Основними рисами нації є спільність мови, території, економічних зв’язків, психічного складу, культури та самовідомості. Інакше кажучи, нація включає в себе етнічність, а також економічну, соціальну та політичну спільність. Отже, політична спільність виступає як синтезуюча, бо вона покликана забезпечувати підтримку національних традицій, звичаїв та інше. У теперішні часи поняття “нація” використовується у двоякому сенсі: в політико-правовому та соціокультурному.

При політично-правовому підході під нацією розуміють – співгромадянство, політичне об’єднання людей – громадян тієї чи іншої держави. В Конвенції про громадянство, яка була розроблена в межах Ради Європи, поняття “громадянство” визначається як “правові відносини особи з державою без вказівки на етнічне походження цієї особи”. В міжнародному праві, коли кажуть про націю, мають на увазі саме громадянські або політичні нації. Використовуючи поняття “національна економіка”, “національний прибуток”, “національна безпека” (як і “національна академія”) під “національним” мається на увазі не “естетичне”, а “державне”.

При соціокультурному підході нація розглядається як спільність людей, для якої характерні спільність духовної культури, мови, релігії, звичаїв, тобто головних ознак етнічної культури. В політичному житті національна спільність нерідко ототожнюється тільки з релігійною спільністю. Наприклад, кажуть про “арабську націю”, скріплену релігією ісламу. При всій відмінності громадян Єгипту, Саудівської Аравії, Іраку, Тунісу та ін. країни, всі вони вважають себе перед усім арабами і тільки потім – єгиптянами та ін. Хоча ця єдність не забезпечує їх спільність і різне розуміння ісламу (поряд з іншими причинами), приводить до кровопролитних війн (Ірак – Іран, Ірак Кувейт – підтвердження цьому).

Більшість націй сформувалися шляхом злиття декількох етнічних груп.

Важливим фактором консолідації етнічних груп, їх зближення та спілкування були – товарне виробництво та торгівля. Вже в античну епоху стали з’являтися спільноти людей, які мешкали на великих територіях, але спілкувалися однією мовою, хоча ці спільноти й не відрізнялися особливою стійкістю. І тільки тоді, коли став формуватися світовий ринок, а товарно-грошові відносини набули загального характеру, почали зароджуватися сучасні нації. Європа була епіцентром цього процесу, тут раніше ніж в інших регіонах, склалася система національних держав, в яких злились декілька етнічних груп. Наприклад, французька нація створилася як результат консолідації північнофранцузької та провансальської етнічних груп. У Великобританії крім англійців, живуть шотландці, уельсці, ірландці. В Іспанії – католонці, галійці, баски. Швейцарська нація сформувалася з німецько – франко та італомовних етносів та ін.

Інший шлях формування нації – коли велике етнічне утворення трансформується в націю, при цьому можуть виникнути декілька націй.

Процеси формування нації та викликані ними рухи, вели до створення держав. Якщо врахувати, що більшість держав об’єднувало декілька етносів, то однією з головних функцій держави було підтримання порядку та стабільності, обмеження агресивних спрямувань одних етносів та оберіганню від агресії інших. Держава це робить шляхом встановлення загальних для усіх законів, незважаючи на етнічну та взагалі будь-яку належність. Держава виступає фактором подолання етнічних суперечок. В цьому сенсі держава констатує націю, хоча в межах нації продовжують існувати етнічні групи. Так, у США всі, хто має громадянство – американці, але американці-японці, американці – українці та ін., у Великобританії – всі англійці, але англійці – шотландці та ін.

Сучасна світова практика показує зростання ролі національної державності, яка стає нормою, світовим правилом, вихідним пунктом на демократичній та добровільній засаді. Виникають нові національні держави, народи на практиці реалізують свої права на самовизначення. Імперські структури (СРСР, ЧРСР, Югославія) зруйнувались.

Сучасна історія свідчить про зростання значення етнічних властивостей нації. Проблеми мови, культури, духовного життя взагалі займають в національних рухах чільне місце. Мовна проблема головує в Бельгії, Канаді; проблеми культури та історичних традицій – в Шотландії, Уельсі, Англії. Етнокультурні проблеми висунулися на перший план і в країнах колишнього СРСР, в тому числі і в Україні. На цьому грунті швидко зростають національна свідомість та націоналізм.

Національна самосвідомість – це усвідомлення нацією або окремим індивідом своєї належності до певного етносу, який відрізняється спільністю історичної долі, характеру, менталітету, психології, культури. Національні звичаї та традиції, що є компонентами буденної свідомості, виступають як засіб об’єднання, інтеграції національної спільності, пробудження національної самосвідомості.

Без національної свідомості немає та не може бути нації. Відомий дослідник феномену нації Е.Геллнер підкреслював: “1. Дві людини належать до однієї нації, якщо і тільки якщо їх об’єднує одна культура, яка, в свою чергу, розуміється як система ідей, умовних позначень: зв’язків, засобів поведінки та спілкування. 2. Дві людини належать до однієї нації, якщо вони визнають належність один одного до цієї нації. Іншими словами, нації створює людина; нації – це продукт людських переконань, пристрастей та схильностей”.(Геллнер Е. Нації та націоналізм Питання філософії, 1989,№7, с.124).

Існує декілька підходів, які оцінюють по-різному роль та значення націоналізму. Прибічники позитивного підходу вважають націоналізм – позитивним соціальним явищем, основою розвитку патріотизму. До визначення “націоналізм” вони додають такі прикметники, як “прогресивний”, “народний”, “науковий”, “революційний” та ін. Так автори учбового посібника “Основи політології” під ред. (Київ, “Либідь”,1988) пишуть, що “…націоналізм – це ідеологія нації, головна мета якої – створення та забезпечення всіх необхідних умов для прогресивного національного розвитку с.123”. В підручнику “Політологія” /Під ред. О.І.Семківа (Львів, вид. “Світ”,1994) націоналізм визначається як спосіб захисту національних інтересів. Він не віддільний від існування нації і завжди дає про себе знати тоді, коли йдеться про інтереси нації /с.235/.

Прибічники іншої думки, як правило з імперськими амбіціями та схильністю до тоталітарних форм правління,  вважають націоналізм негативним реакційним соціальним явищем, деструктивною силою, яка несе регрес у розвиток суспільства. У книжці “Политология. Енциклопедический словарь”.(Москва.1993) націоналізм визначається як ідеологія, психологія, соціальна практика, світогляд і політика підкорення одних націй іншим, проповідь національної виключності та перевершеності, розпалення національної ворожнечі, недовіри та конфліктів.

Націоналізм, як прогресивне явище, має головне завдання  консолідації формуючих націй, їх самовизначення в умовах руйнування тоталітарних та колоніальних систем та переході до прогресивних типів суспільств, в яких ідеологічні догмати не превалюють над загальнолюдськими, національними, етнічними цінностями. В першу чергу мова йде про літеральні та демократичні форми правління. Адже, як зазначав Уінстон Черчіль, що демократія це не вияв влади більшості над меншістю, а навпаки вміння чути більшістю потреби меншості. За таких обставин націоналізм виступає як вищий прояв патріотизму, а націоналізм автохтонного етносу не вступає в антогоністичні відносини із етносами національних меншин держави. Навпаки, це пожвавлює процес формування політичної нації, у тому числі через процес взаємопроникнення культур як головного чинника розвитку будь якого етносу і національної культури.

Націоналізм відіграв свою роль в боротьбі народів колоній за незалежність, рівноправ’я та рівність в світових політичних та господарських відносинах. В такому розумінні націоналізм сприяв росту національної самосвідомості, вирішенню проблем національного розвитку, тобто питань захисту національних інтересів та цінностей, відродженню культури, мови та ін.

 

  1. Етнічність в процесах культурного розвитку багатонаціонального суспільства України.

 

На території України за результатами досліджень проживають представники 134 національностей і етносів. Тому сучасне українське суспільство визначається як полікультурне. Поліетнічний характер українського суспільства яскраво проявляється в системі міжнаціональних відносин між етнічними українцями та представниками інших національностей, які існують і розвиваються, спираючись на законодавчу підтримку з боку держави.

Багатокультурність ґрунтується на офіційному юридичному визнанні рівних прав культур всіх етнічних груп, які проживають на території України. Формування українського суспільства на сучасному етапі супроводжується процесом української національної самоідентифікації, українським етнічним відродженням, підвищенням інтересу до української етнічної історії та культури. Історія людства доводить, що гармонійне існування багатонаціональних держав можливе лише у суспільстві, що має високу культуру, а високий рівень культури досягається у тому числі і за рахунок збереження та взаємопроникнення системи національних традицій та мистецтва не лише українців як титульного етносу, а й традицій представників інших національностей, що населяють Україну.

Процес відродження національних культур є дуже важливим тому, що через взаємне пізнання співіснуючих національних культур формуються толерантні міжетнічні стосунки, що є надійним фундаментом національної єдності.

Активно ведуться етноісторичні та етноде- мографічні дослідження, представлені у монографічних виданнях, що побачили світ останнім часом. На сучасному етапі розвитку міжнаціональних відносин постають проблеми діалогу влади і громадських організацій національних товариств. Повноваження по вирішенню питань життєдіяльності і функціонування в українському суспільстві покладено у сферу компетенції Міністерства культури України. Не зважаючи на посильну участь влади сприяти у культурно-мистецькій і просвітницькій роботі громадських товариств етносів України, механізм фінансової підтримки та моніторингу проблематики в регіонах зазнає певних складнощів. Важливим чинником гальмування етнонаціо- нальних процесів є соціально-політична і економічна ситуація в країні. Збройний конфлікт в зоні АТО забирає на себе значні державні фінансові ресурси. Але загострення етнічних конфліктів у східних регіонах країни теж потребують уваги з боку владних інституцій. Представники етнічних спільнот найчастіше самостійно вирішують соціально-гуманітарні питання, але активно прагнуть співпраці з органами влади.

Етнічні процеси в Україні зумовлені комплексом чинників: кількістю етносів та їхнім територіальним розміщенням, історичними умовами формування, ступенем спорідненості, соціальною структурою. Культурна та соціально-політична самоорганізація етнічних груп України великою мірою залежить від вирішення проблеми своєї ідентифікації — формування у них почуття причетності до Української держави. Етнічна та національна самоідентифікація забезпечується через мову, звичаї, обряди, спільну історичну долю, національний дух, матеріально обумовлені ділові зв’язки, національну свідомість. Останній з чинників має чи не найважливіше значення, тому що є надбанням і результатом історичного розвитку.

Проблема національної свідомості набуває нині особливої актуальності. Прагнення людства до самоусвідомлення власного суспільного буття, осмислення своєї історії як цілісного процесу щоразу спрямовує пізнавальну увагу до джерела національної культури.

Творцем культури, її суб’єктом є сама людина, яка бере участь у культурно-історичному процесі, звичайно, за умови, що така участь не обмежується споживацьким ставленням до цінностей культури, а передбачає їх творче переосмислення, відтворення в пам’яті і збагачення власним світосприйняттям.

Слово «етнос» виникло в Стародавній Греції, де ним спочатку визначали поняття «рій», «зграя», «група». Пізніше, в історичній літературі У-ІУ ст. до н. е., воно набуває іншого значення — «плем’я», «народ». Слово «етнос» розуміли в різних наукових школах і в різні часи неоднаково. Спочатку його вживали для визначення: а) ранньої стадії в історії людства (Л. Г. Морган); б) історико-куль- турних провінцій (А. Бастіон); в) просто культурних одиниць (Ж. В. Ляпуж) тощо. Першу характеристику етнічної термінології, в т. ч. терміна «етнос» наближену до сучасного розуміння, дав французький антрополог Ж. Денікер наприкінці ХІХ— на поч. XX ст. Він, зокрема, вважав, що під етнічною групою слід розуміти народи, племена, нації. В українській науці слово «етнос» майже до ХІХ ст. взагалі не вживалося, його предметна область фіксувалася терміном «народ».

У 20-х рр. XX ст. російський етнограф С. М. Широкогоров дає наукове визначення терміна «етнос», у якому вперше враховує об’єктивні й суб’єктивні чинники етногенезу. Етнос він визначає як групу людей, що розмовляють однією мовою, усвідомлюють своє спільне походження, мають певний комплекс звичаїв, особливостей способу життя і відмінності щодо інших етнічних груп. Німецький соціолог М. Вебер у 1920 р. під етнічними групами пропонував розуміти ті групи людей, які поділяють суб’єктивну віру в спільне походження внаслідок подібності фізичного типу та звичаїв або внаслідок однакових спогадів про колонізації та міграції. Перелік основних визначальників етносу сформулював також у 1969 р. російський вчений В. Козлов («Про поняття етнічної спільності»): це етнічна самосвідомість і самоназва, мова, територія, особливості психічного складу, культура, побут, певна форма соціально-територіальної організації або ж прагнення до створення такої організації.

Виникнення етносів пояснюється різними чинниками: теологічними; соціально-економічними; історичними; шляхом утворення самобутніх культур.

Найчастіше поняття «етнос» вживається у двох значеннях: для визначення національних та культурних спільностей або позначення будь- яких етнічних спільнот, включаючи нації.

Отже, певне визначення поняття «етнос» формулюється таким чином:

Етнос — це усталена спільність людей, що історично склалася на певній території і позначена спільністю мови, культури, побуту,психічного складу, єдністю етнічної самосвідомості,зафіксованої у самоназві, а також усвідомленням єдності родового походження і водночас несхожістю на інші етноси. Це органічна соціальна система з чітко виявленою структурою, в основі якої лежить система міжпоколінної етнокультурної інформації, освяченої традиціями. Етнос слід вважати живим організмом, і, як будь-який організм, він народжується, розвивається і вмирає або ж трансформується.

Етноси, будучи певними традиційними культурно-побутовими спільнотами, є носіями величезного комплексу етнічних особливостей та специфічної культурної інформації. Саме вони складають основу етнічної культури — ядро споріднених і специфічних рис, що виконують ет- ноідентифікуючу роль, дають можливість себе протиставити іншим: «ми не такі, ми — інші». У культурі кожного етносу виділяються такі явища, які властиві лише йому, чи навіть окремим його частинам (етнографічним групам чи етнографічним районам). Такі риси її культури називають етнічними.

Людина, яка несе з минулого в майбутнє властивості свого народу, властивості етнічності, є результатом культурного розвитку етносів і людства. Цим засвідчується культурно-побутова і психологічна єдність кожного з етносів, стиль їхнього життя. Саме в етнічній культурі спостерігається нерозривна лінія збереження і передачі етнічної спадщини з покоління в покоління.

Стрижнем етнічної культури, як і будь-якої культури, є етнічні цінності — сукупність культурних традицій етносу, які виділяються самим етносом як найбільш специфічні, які маркірують його історичну і культурну своєрідність рис. Основою для формування системи етнічних цінностей є історичний соціальний досвід колективної життєдіяльності та культурні надбання членів етносів — етнофорів. До етнічних цінностей найчастіше відносять традиційні форми господарської діяльності: сім’ї, ведення справ, довкілля, ставлення до природного світу, перекази, вірування, твори народної художньої культури тощо. При цьому найбільш функціональними і соціальними прийнятими є форми задоволення інтересів і потреб людей, які сприяють підвищенню рівня їхньої інтегрованості, акумулюються в систему ціннісних орієнтацій даного співтовариства.

Визначальна роль культури у фіксації приналежності людини до того чи іншого етносу у більшості дослідників не викликає сумніву. Предметом дискусії є лише універсальність об’єктивних ознак етнічності, що звичайно використовуються: мова, звичаї, традиції, специфічні особливості побуту, форми поведінки тощо. Більшість з них, у тому числі і мова, далеко не у всіх випадках є чіткими ознаками етнічної приналежності, оскільки можуть бути загальними для цілого ряду етногруп. Проте наявність декількох і навіть однієї найбільш значущої спільної для певного ет- нотипу прикмети дозволяє людям орієнтуватися в соціальному просторі, здійснювати самоіденти- фікацію за ознакою «етнічна приналежність». І це є основною причиною консолідації представників етносу в національно-культурні об’єднання.

Громадські організації етнічних меншин стали сьогодні помітним явищем у палітрі українського громадянського суспільства. Їх поява і розвиток цілком виправдані поліетнічним складом нашої держави.

Глибоке дослідження теми громадських організацій національних меншин в Україні провела науковець Лойко Л. І. Новітня історія цих організацій починається з кінця 1980-х років, але передісторія сягає, щонайменше, середини XIX ст. Форми етнічної самоорганізації та засоби державної етнополітики за цей час були найрізноманітнішими, і, на жаль, не завжди прихильними до представників різних національностей (у тому числі, власне, і до українців, які самі значну чистину своєї історії були етнічною меншиною).

Введення етнонаціональних організацій до правового поля молодої незалежної держави відбулось досить швидко, навіть дещо випередило реальні процеси їх становлення. Проте вже наприкінці першого десятиліття незалежності законодавча база, а також методи державного етнополітичного менеджменту почали відставати від суспільної практики, яка інтенсивно збагачувалась новими формами громадських організацій і новими напрямками їх діяльності. Почали стрімко розвиватись інтеграційні процеси у міжетнічному середовищі. Окремі прояви політизації етнонаціональних процесів загострили питання про сумісність етнічної самоорганізації з національним громадянським суспільством. Адже все більше число етнічних спільнот України визначались у сфері громадсько-політичних відносин. Безумовно, характер цього самовизначення є досить різним.

Національні товариства нерідко виступають у формі асоціацій, культурних центрів, зем ляцтв, громад, клубів та ін. Завдання національні громадські об’єднання вбачають, насамперед, у захисті прав своїх членів. Щоб виконати таке завдання, статутами передбачено економічну діяльність, встановлення зовнішньоекономічних зв’язків. Існують національні об’єднання, які ставлять за мету брати участь у діяльності місцевих органів влади, виступати із законодавчою ініціативою, Національні організації мають структуру, яка включає представницькі, виконавчі й контрольно-ревізійні органи.

За принциповою значущістю, пріоритет серед програмних завдань віддається вирішенню етнокультурних проблем, наступними йдуть економічні, політико-ідеологічні, пропагандистські, інформаційно-освітні та інші. Фінансування діяльності організацій національних меншин, згідно з чинним законодавством, здійснюється за рахунок власних коштів — членських внесків. Але розміри членських внесків майже в усіх організаціях мають скоріше символічне значення.

У процесі діяльності вказані організації отримують систематичну і досить відчутну державну допомогу. Зокрема, здійснюється державна підтримка друкованих видань та телерадіоорганізацій, що висвітлюють діяльність національно-культурних товариств, аматорських творчих колективів, які зберігають, розвивають та пропагують культуру, традиції, звичаї й обряди національних меншин. Державою створена і фінансується система підготовки педагогічних кадрів для загальноосвітніх навчальних закладів, у яких викладання предметів здійснюється мовами національних меншин України. Такі навчальні заклади також забезпечуються відповідними підручниками, посібниками, методичною літературою.

Фінансування з державного бюджету розвитку національних меншин здійснюється через надання коштів для реалізації конкретних заходів, спрямованих на збереження етнічної самобутності, національної культури і національної мови також через громадські організації. І в цьому відношенні зараз існує нагальна потреба в змінах, а точніше — у створенні системи фінансування. Потрібні науково обґрунтовані загальнодержавні програми збереження й розвитку етнокультурної самобутності її представників. А сам механізм фінансування має будуватися на прозорих конкурсних принципах.

Суттєву фінансову допомогу національно-культурні товариства отримують також від своїх етнічних батьківщин, міжнародних фондів та окремих меценатів.

Культурна специфіка етносів — це не лише сукупність традиційно-побутових особливостей матеріальної і духовної культури, що склались у минулому, а й культурні досягнення народу, його внесок у національну та сучасну світову культуру.

Культурно-побутова специфіка і культурне обличчя є дуже важливими критеріями за якими розмежовують етноси. Нині люди визначають свою належність до того чи іншого етносу по тому, що вони є спадкоємцями культурного надбання свого народу, є продовжувачами його традицій у господарському, суспільному, культурному житті і мистецтві. Втрата етносом культурно-побутової специфіки є свідченням того, що він сходить з історичної арени як самостійна етнічна спільнота, бо в культурному відношенні починає поглинатися сусідами, асимілюватися ними. Чимало етносів не вимерло біологічно, а зійшли з історичної арени, бо в культурно-побутовому відношенні злилися з сусідніми етносами.

Унікальність та неповторність етнічної культури кожного народу обумовлюється специфічним тільки для неї поєднанням різноманітних елементів і форм. Тобто, етнічна культура — складний комплекс процесів та зв’язків, які забезпечують існування етносу в просторі й часі, його розвиток і стабільність як окремого організму. Вона чітко структурована, і кожний її елемент відповідає за окрему ділянку інформації в системі етносу.

Основою буття етносу є інформація та способи її передачі. Інформація, що визначає існування етносу, передається різними шляхами. Відображення буття етносу, його прагнення і вірування відбивається в художніх творах, витворах мистецтва і архитектури. Ця творча спадщина надає можливість прийдешнім поколінням доторкнутися до історичного минулого свого народу і доповнити цю скарбницю новими зразками своєї епохи.

Еволюція і трансформація етнічної культури яскраво розкривається у явищах мистецтва, і, навпаки, мистецтво багато в чому є цементуючою базою культури етносу в цілому. У творах етнічного мистецтва розкриті характери, почуття, погляди людей і через них — суть громадського життя тієї або іншої історичної епохи та етнічної групи.

Цінність і показовість етнічного для мистецтва полягає в тому, що воно становить органічну цілісність засвоєних монолітів, які прийшли шліфування часом, усе більше набираючи виразності у своїй неповторності. Етнос функціонує як сталий організм з розвиненою системою засобів саморегуляції та чітко сформованими засобами власного життєзабезпечення. Етнічна культура розвивається разом зі своїм носієм і функціонує у збалансованому режимі, де за відтворюючі, інтегруючі та адаптуючі її функції відповідають регулятивні механізми, які включають систему етнічних стереотипів, ментальність та діахронні зв’язки в суспільстві.

Узагальнюючи явище етнічної культури, можна констатувати, що вона — створене та накопичене народом матеріальне та духовне багатство, яке слугує подальшому розвію, примноженню продуктивних і творчих можливостей суспільства та особистості. Через те, що існує багато понять культури, то природно, що існує багато підходів до її визначення. Поняття «культура» вживається для характеристики певних історичних епох (антична культура), конкретних суспільств, народностей, націй (культура майя), а також специфічних сфер діяльності (художня культура, культура побуту і праці) або духовного життя людей.

Система цінностей утворюється з потоку традицій, джерел якого є колективний історичний досвід, котрий поділяють лише члени даної групи. Попри всі суспільно-історичні катаклізми етнос тримається сукупно завжди через те, що функціонують не лише якісь інституціональні структури, наприклад культурно-освітні товариства, а й певні традиції (наприклад, виховання дітей), що передаються через механізми умовного рефлексу, сигнальної спадковості. Ці традиції члени етносів засвоюють в процесі етнізації, під час становлення та розвитку особистісних структурах якостей, що відображають особливості культури етносу, елемент виховання, зріз формування типу життєдіяльно особи, становлення її емоційних, когнітивних, вольових процес засвоєння типових виробничих навичок, прийомів, стилю спілкуванн, поведінки, специфічного сприйняття світу.

Підсумовуючи, робимо висновок, що етнічність є головним чинником самоорганізації національно-культурних товариств України. Складний комплекс різнопланових явищ, які об’єднуються в систему інформативних зв’язків, діахронної передачі інформації, спрямований на збереження національних цінностей і багатовікової історії народів-етносів у світі. Процеси, що відбуваються в етнічній культурі на різних етапах існування етносу, знаходять відображення в творах художньої творчості та мистецтві, являючись безцінним скарбом і ключом для розуміння етнічної історії.

Формуючи сучасне українське суспільство в першу чергу треба знайти шляхи поєднання в національному масштабі таких соціально-політичних і культурних складових, як досягнення національної єдності; збереження багатонаціональної культури та мистецтва народу України; участь представників етнічних товариств в соціальних, політичних та культурних процесах в державі; включення України у світовий простір високо розвинутих країн.

 

3. Етнічне, національне та загальнолюдське як сутнісна основа мистецтва

Мистецтво як феномен людської свідомості єдине у своїй всезагальності. Етнічне, національне і загальнолюдське становлять його сутнісну основу, відбивають історію та характер зв’язку спільності людей і типи їх художньої самосвідомості

Етнічне (від грец. ethnikos) – це те, що пов’язане з належністю до певного народу. Поняття етнос у найбільш усталеному значенні перекладається як «народ», хоч в процесі еволюційного розвитку ще з гомерівських часів в нього вкладався різний зміст. У нинішній час увага до етносу, до етнічних ознак в народонаселенні планети надзвичайно велика, оскільки нових форм набуває рівень міжетнічних відносин.

Конфліктні ситуації і спалахи суперечностей, що час від часу виникають на міжетнічній основі, змушують людство спільними зусиллями шукати шляхи взаємоприйнятних рішень як локальних, так і глобальних проблем, аби зберегти наявне і створити умови для подальшого примноження цінностей загальнолюдської культури.

Отже, в епіцентрі уваги до етносу, що є фундаментальною клітиною в аналізі таких спільностей, як плем’я, народність, нація, виявився не лише самий зміст цього поняття, а й діалектичність переходу до більш загальних категорій – міжетнічних, міжнаціональних зв’язків у загальнолюдській єдності. Двом взаємозалежним полюсам – етнічному і вселюдському можна надати животворної сили, динамічності розквіту, а можна за необережності звести справу до згубних наслідків у взаємному антагоністичному протистоянні.

Кожний етнос і кожна нація в загальносвітовому людському потоці творення життя у притаманних їм формах і особливостях мають своє призначення. Тому й не послаблюється загальний інтерес до етносу, зумовленого мовними, природженими особливостями, набутим нормативним досвідом і психологією звичаїв, традицій, а також породженим у їхньому лоні естетичним та художнім світовідношенням.

Вчені відзначають здатність етносу не лише до консолідації сил, набуття глибинного енергетичного потенціалу у самовизначенні себе як певного народу, а й до утворення пограниччя людських спільностей, їх диференційованості. З одного боку, в етносі як замкненій в собі одиничності вбачається цілісність, з іншого – у ньому наявний типологізм та взаємовідмінності. Серед багатьох властивостей, притаманних різним людським спільностям, слід назвати передусім відмінні, що характеризуються стійкістю.

Саме вона, стійкість, а також тенденція до витривалості за будь-яких несприятливих умов, асимілятивних впливів, нищівних бур і війн є сутнісною основою етносу. До того ж стійкість не лише у розумінні протиставлення утискам, вироблення своєрідного етнічного «інстинкту» самозбереження природних родових ознак, мови, традицій, народних джерел художнього світосприйняття, моральних звичаїв, любові до рідної землі. А стійкість (що є чи не найголовнішим) у розумінні здатності етносу вбирати в себе і перетворювати в неповторну цінність органічний сплав естетичного досвіду своїх поколінь й інших племен, націй, народів. У збереженні автохтонності, самовідповідності зі своєю основою неабияку роль, окрім природних чинників, відіграє етнокультура.

Мистецтву притаманна неодмінна якість – нести в собі конкретне вираження художнього генія, художніх прагнень народу. Воно також обов’язково має відповідний культурно-історичний грунт, на якому завдяки зусиллям творців проростають зерна нових надбань і досягнень. Саме через це мистецтво зберігає в собі ознаки етногенезу, служить образом і органом цілісності етносистеми. Водночас власною ж сутністю воно руйнує етнічну замкненість, бо за здатністю впливу належить до метаетнічної загальнолюдської системи культур.

Етнічне не уникає взаємодії з ним, бо не є чимось обмеженим і локальним, навпаки, воно несе в собі ту філософічність вселюдського, яку можна охарактеризувати як начало буття в мистецтві. Цінність і показовість етнічного для мистецтва полягає в тому, що воно становить органічну цілісність засвоєних монолітів, які пройшли шліфування часом, усе більше набираючи виразності у своїй самородності. Досвід усної народної творчості в широкому спектрі видів і жанрів, що нерідко паралельно йдуть з видами і жанрами професійного мистецтва, найкращим чином підтверджує цю думку.

Водночас враховуючи те, що кожен народ так чи інакше був включений у загальносвітову систему фольклоро- і міфотворення, то саме цей феномен духовно-естетичного синкретизму послужить одним з найпереконливіших підтверджень того, як етнічне, перебуваючи в постійному русі і навіть змінах, зберігає себе в контексті загальнолюдських спільнот. Етнічне і фольклор настільки ж наближені, наскільки й потенційно різні в константах неповторного – того, що є колективною творчістю певної групи людей в мові, одязі, звичаях, обрядовості тощо, не кажучи вже про пряме чи опосередковане перенесення народного художнього світосприймання в ужиткове мистецтво, архітектуру, в ритуал святковості.

Народну художню творчість деякі з дослідників-етнографів включають в одну із підсистем етносу. Як правило, звертається увага на спільність естетичних побутово-практичних функцій, особливо у сфері художніх промислів. Етнічний момент у художніх промислах (гончарство, ткацтво, художня обробка металу і дерева тощо) допомагає виокремити саме те, що вони пов’язані з стійкістю і своєрідністю, завдяки яким новим поколінням передаються у спадок досвід та розуміння знаковості, як, наприклад, орнамент на посуді, рушниках, одязі, розмальовуванні стін та ін.

На терені України, всупереч руйнівним стихіям і віддаленості часу, зберігаються неоціненні пам’ятки історії, здатні утримувати в собі інформацію етногенезу культури. В них закарбовані найбільш вірогідні уявлення про естетичні уподобання, ієрархічні відносини роду, про ошатний одяг знатних осіб.

Маються тут на увазі статуя скіфсько-сарматського часу, знаменита скіфська пектораль, стели-обеліски Кіммерійського періоду, середньовічні кам’яні баби степових кочівників, багатоликий збруцький ідол з гори Богит, зрештою, все те, що потребує свого всебічного осмислення, включаючи етнокультурне і естетичне, знахідки, що є здобутком Трипільської доби. Звертає на себе увагу величезна насиченість інформативністю у справі вивчення не лише етнічних процесів, а й художніх навичок, пов’язаних з міфологічною світоглядністю. Зіставлення фольклорних зображень, що йдуть з глибин народного уміння в їх етнічній самовизначеності, орнаментальних повторень та стійкості їхніх значень дає підстави зробити висновок про факт синтезу фольклорних традицій з мотивами міфології.

Прадавня міфологічна культура на території України, яка увібрала ознаки перехрестя і міжетнічні впливи культур, виявилася настільки стійкою, що її риси не втратили своєї сугестивної сили, чуттєвості язичницьких символів і краси. Міфологізація українського фольклору очевидна, хоч, звичайно, вона потребує спеціальних етнолінгвістичних, етнологічних, археологічних та інших досліджень.

Орнаменти в кольорах і знаках, зображення-символи побутово-ритуального, обрядово-часового змісту, образи усної поетичної творчості є надбанням не тільки трансформаційного бачення у фольклорі, а й міфологічного та естетично-художнього осмислення їх. Псевдонародна стилізація у мистецтві не враховує само цього правічного «голосу» глибинних міфологічних мотивів, до яких схильний і передати які спроможний лише особливий талант. Такими унікальними українськими майстрами є, наприклад, прославлені митці народної творчості Катерина Білокур, Марія та Федір Примаченки, Ганна Собачко-Шостак та інші.

У загальній системі культурно-естетичних відносин українські міфологія і фольклор безпосередньо пов’язані з глибинністю історії і народного життя. Вони стали системою світогляду і уяви, фантастичного і реального, космології і земного буття. Міфологія і фольклор мають спільні корені, що пов’язані їхньою давниною, світоглядністю, автохтонними етнічними особливостями. Овіяні красою народної поезії та пам’яті, вони утримують нашарування близьких і далеких у часі етносів і культур.

Спорідненість міфологізму і фольклорності спостерігається в мистецтві Трипільської доби з властивими йому яскраво вираженими елементами умовності, стилізації, передачі динаміки і простору, кольорової барвистості природних символів. Праці О.О. Потебні, І. Нечуя-Левицького, І. Огієнка, В. Петрова, сучасних дослідників допомагають скласти чітке уявлення про міфологію, яка має безпосереднє відношення до праслов’янських етнічних культур. У передмові до наукових розвідок видатного українського письменника І. Нечуя-Левицького, за словами якого міфологія – «всеобіймаюче око України», сучасний дослідник О. Мишанич вказує на те, що це одна з ланок загальнослов’янської і світової міфологій. Корінням своїм, за словами вченого, вона сягає у сиву давнину, в далекі доісторичні і дохристиянські часи.

В основі українських міфів, як і міфів більшості народів, лежать анімалізм та одухотворення природних явищ – земних і космічних, віра в їхню могутню чарівну силу. Про українські міфи, що прийшли з давнини, І. Нечуй-Левицький писав: «Ми не бачимо в народній фантазії охоти до негарних, неестетичних, велетенських міфічних образів». Фантазія і міра народу не любить переступати «за границі ненатуральних форм і вона любить правду і естетичність».

У спеціальній літературі мало уваги зверталось на те, що один із засновників так званого супрематичного напряму в мистецтві, художник-авангардист Казимир Малевич – учень М. Пимоненка, автора знаменитого «Гопака», живучи в Україні, додав до свого мистецького арсеналу народні мотиви художнього світосприймання, а також велику любов до чистоти людського (сільського) співжиття з природою.

Ось лише кілька штрихів з автобіографії К. Малевича. Він «з великою насолодою» прислухався до пісень, «спостерігаючи українське небо, в якому, як свічки, мигтіли зорі». «Я в усьому наслідував життя селян». Ще тоді зовсім юний Казимир навчався мистецтву бачити світ: «Я з великим хвилюванням дивився, як роблять селяни розписи і допомагав їм…» Характерно, що зображення «Дерева життя» (1908), як і інші картини супрематичного періоду творчості митця, зберегло в собі філософію світобачення, основаного на певних язичницьких символах фольклору і міфології.

Автори дослідження звертають увагу на те, «що найближчою аналогією до його супрематизму є геометричний розпис подільських хат, писанки з їхніми астральними знаками, візерунки плахт – магічний код світових стихій (вогню, землі, води). Від його картин, де на білому тлі розкидано чітко окреслені узори-заливки, і справді віє духом народної космології». Наприкінці 1920-х – початку 1930-х років Малевич створив картини «Селянин», «Голова селянина», «Селянин між хрестом і мечем», «Селянка», в яких чітко проступають певні етнічні засоби вираження. Щоправда, їх символічність, динаміка, включення в стилістику нового художнього мислення служать прикладом того, наскільки складно і опосередковано прочитується зв’язок пам’яті етносу, фольклорності світосприймання і художньої завершеності мистецтва.

Дві тенденції – етнічне і загальнолюдське у мистецтві – добре визначилися у XX ст. своїм взаємозв’язком. Увага кожної нації і кожного народу до самовираження несе в собі досить інтенсивний заряд творчості. Без любові до рідної землі, яку оспівує художник, неможливе утвердження мистецтва. Етнічне допомагає організуватись і самовиявитись саме тим рисам, які виражають ознаки колориту, самобутності, органічної єдності з джерелами життя. В етнічному зафіксована певна сталість, модель, те, що можна було б назвати генетичним фондом культури. Етнічне реалізує себе в національній специфіці мистецтва.

Національне – це категорія, яка більше характеризує певні правові та державотворчі відносини. Вона пов’язана з суб’єктивним усвідомленням і діями. В етнічному має місце певний детермінізм належності до власного етносу, історії, звичаїв. Етнічне має давнішу історію, ніж національне, яке розвивалося на своїй базовій основі і пов’язане з етногенезом усієї культури. Національне – це відповідна форма прояву етнічного, що орієнтоване до певних цивілізаційних еволюційних процесів. Отже, за своїм історичним обсягом етнічне ширше за національне. Лише на досить розвиненій основі, що виявила себе в повному обсязі, може з’явитися національна культура.

Що нам дає поняття етнічного, введення якого в аналіз мистецтва не має такої традиції, як це було в історії естетичної думки у зіставленні національного та інтернаціонального? Аналіз етнічного дає насамперед можливість розглянути особливості певної спільності, пов’язаної з розвитком мистецтва, що було характерним для значного історичного відрізку часу; це також розширює ареал ознак, куди можуть включатися географічні умови, специфіка формування культур; це також певний генетичний код етносу.

Прагнучи знайти спосіб зіставлення етнічного, національного і загальнолюдського в культурних цінностях, вчені виділяють передусім особливість першого, тобто етносу, та його несхожість («межу») з національним – воно більш пов’язане з природженими, позаособистісними зусиллями. До етносу не можна прилучити себе за власною потребою. Етнічне не є розчленованим по відношенню до всього колективу і належить йому. Нації, стверджують теоретики, виникають внаслідок «атомізації» етнічної однорідності на рівні індивідуальних самовизначеностей, не обов’язково пов’язаних між собою кровною спорідненістю, єдністю походження і способом життя, а власне громадянськими відносинами, де «кожен духовно і соціально незалежна від інших істота».

Нація не заперечує етносу, піднімаючи його до наступного рівня, де незрівнянно розвиненішою стає свобода індивіда. Саме на цій особливості необхідно наголосити: від певної етнічної скутості індивіда – до утворення «більш широкої системи норм, цінностей і символів, які мають субетнічне, національне значення», входячи тим самим до інших рівнів спільностей – загальнолюдських. У здобутках кожної нації, «створюваних її художниками, мислителями, вченими, завжди міститься не лише суто національний, а й загальнолюдський момент, те, що набуває сенсу для людини кожної нації. Загальнолюдське не заперечує національного, а вперше дає про себе знати, виявляє себе у формі національного».

Що ж стосується загальнолюдського, то воно не повинне обмежуватися лише глобальною чи планетарною тематикою у мистецтві, як, скажімо, екологія для нашого сторіччя. Це може бути й інтимна лірика, і соціальна драма, і навіть конкретний факт, у якому сфокусовано питання, що торкаються живих струн переживання людини, її захоплень, ідей, особистого її життя.

І все ж тут буде світ, який виявляється не чужим для сприйняття іншими. Тому що є не лише загально масштабний інтерес, є сам світ людини, який стосується трьох вимірів її екзистенції, причому виміри ці можуть настільки між собою перегукуватися (пересікатися), що утворюється безкінечність: світ природи в її космічній безкінечності та присутність в самій же моральній усвідомленості себе по відношенню до всього створеного і сущого і вже цим самим дивовижного; світ соціуму та міжособистісних взаємин; ціла, нарешті, безодня світу особистісного «Я».

Загальнолюдське у мистецтво приходить через етнічне та національне. Бо як не існує повної ізольованості самої в собі етнічної одиниці, що якимось чином не включалася б в загально історичні процеси, так не існує і загальнолюдського поза його конкретним виявом. Те, що з історичної точки зору і певного естетичного досвіду виявилось загальноприйнятним як цінність, тобто репрезентує поступ людства у його духовно-культурному становленні, належить до загальнолюдських надбань.

Виникає запитання: хто ж є тим авторитетом у безпомилковій оцінці, хто має конкретно визначити належність явища мистецтва саме до найбільш представницького його трактування? Звичайно, можна назвати чимало творів та імен, які, належачи своєму народові-етносу, водночас символізують собою цінності всього людства. Проте надто звуженим був би в цьому вибір загальнолюдських інтересів. Слід, мабуть, вважати, що кожна етнічна грань в загальному вселюдському художньому процесі несе в собі ознаки тієї ж всезагальності.

І тут ми не повинні говорити проякусь вибірковість, елітарність чи надвартісні ознаки – є певна спільність загально історичного розвитку, куди включено всі регіони, етнічні, національні чи міжнаціональні спільності. Це питання не просто абстрактних зіставлень загального й окремого чи їх тотожностей. Йдеться про розвиток людської цивілізації та її надбань саме завдяки неповторним формам виникнення, становлення і певної реалізації етнокультурного явища, до якого належить мистецтво.

Зважимо на діалектичність і динамізм зв’язку мистецтва й етносу в контексті його змін І утвердження цивілізацій. Мистецтво допомагає етнічному самовиявленню певної суспільності людей, але ж воно є, у свою чергу, не випадковим даром історії, а саме закономірним підсумком всього попереднього досвіду і духовного ущільнення культури.

Повернімося до практики – як же співвідносяться між собою етнічне, національне і загальнолюдське у мистецтві? Відкривається досить складна, а можливо й драматична картина. Насамперед не стільки в сфері творчості, де продовжує здійснюватися той же принцип перенесення надбань художньої культури світових рівнів в особистісній, етнічно і національно зумовленій творчості окремого митця.

Міра співвідношень різна і залежить від сили впливу етнічних традицій, світогляду, особистих уподобань художника. Сила національної специфіки світосприймання, почуття патріотизму, зітканість мистецтва з тієї художньої мови, яка є мовою світосприймання, ментальних рис у будь-якому виді мистецтва і, звичайно ж, у мистецтві слова, що належить до національних утворень, – усе це продовжує визначати тип художнього мислення і досягнень культури. З іншого боку, сама історія диктує обов’язковість урахування художнього процесу як цілого.

Драматизм же полягає в тому, що чим більше духовно-мистецьких цінностей створює людство, тим більше загальні його здобутки залишаються складними для освоєння і сприйняття їх. Причин тут багато. Різного роду обмеження, зокрема територіальні і мовно-світоглядні, класові та інші, а також усілякі зумовленості існували протягом усіх періодів «художньої цивілізації». Крім того, загальнолюдське завжди було якоюсь мірою відносним щодо можливостей осягнення його кожною людиною.

Загальнолюдське, а отже, вічне залишається в мистецтві не своєю зовнішньою атрибутикою, не стільки, так би мовити, верхнім шаром, скільки тим, що становить глибину вираженої думки, нерідко прихованої від самовпевненості оцінки її. Митець може вести навіть своєрідну гру. вдаючи веселу безтурботність, гротеск, алогізм і парадокс, за якими прочитується зовсім інший змістовний контекст.

Саме через цю свою абстрагованість і алегоризм прихованого зміст нерідко набуває тієї всеосяжності, яка незмірно розширює діапазон світосприймань. Поняття елітарності і доступності лише для посвячених, ерудованих у певному розумінні досить спірне, як і різного роду поняття «загалу», «маси», «пересічності». Є глибинна народна мудрість, притаманна справжності людського як у творенні цінностей життя, так і в його естетично-моральному осягненні.

Характерно, що саме на обставину співвідношення відкритого і прихованого смислового сенсу мистецтва звернув увагу Андрій Бєлий, який, як відомо, крім різнобічної поетично-мистецької спадщини залишив широку панораму ідей про літературу, творчість, художні напрями. Щоправда, сучасне, нове мистецтво, яким його бачив і розумів один із засновників російського символізму, становить, на думку автора, третій тип зв’язку змістовних сутностей, руйнуючи класичну гармонію між ними.

«Геніальні класичні твори, – писав А. Бєлий,– мають дві сторони: лицеву, в якій дається його доступна форма, і внутрішню; про останню існують лише натяки, зрозумілі вибраним… Всі одноголосно називають «Фауста» геніальним твором мистецтва, тим часом теософські безодні «Фауста» часто приховані від сучасних любителів всіляких безодень – прихильників нового мистецтва». Покликання нового мистецтва А. Бєлий вбачає не в гармонії форм, а в наочному з’ясуванні глибин, духу, внаслідок чого воно «кричить, заявляє, запрошує задуматися там, де класичне мистецтво повертало спину до «малих сих» … Мистецтво повинне вчити бачити Вічне».

Проблема загальнолюдських цінностей поступово вирішувалася, проходячи всебічне випробування усією історією. Її присутність, можливо вже в іншій якості, відчутна й понині. Чимало було зміщень і гіпербол, коли груповий, індивідуалістичний чи якийсь інший інтерес, включаючи і класово зорієнтований, видавав себе за загальнолюдську мету. Найзначніші за своїм впливом на мільйонні маси релігійні системи (християнство, магометанське вчення, буддизм) виступали не інакше, як від імені загальнолюдського спасіння та заклопотаності дотриманням тих релігійних, екзистенційних і моральних норм, які мали сприйматися в контексті абсолютної і єдиної для всіх істини. Відповідну аналогію можна провести і з мистецтвом.

Всезагальне – це і є вселюдське у мистецтві, здатному охопити широкий світ життя, переходячи будь-які кордони, перемагаючи час і простір у своєму бутті. Наскільки важливими залишаються ті національні основи чи етнічні ознаки, без яких мистецтво не здатне сформуватись у власну неповторну самобутність, настільки ж воно стає привабливим з точки зору присутності в ньому непересічного, абсолютної духовної цінності.

За певних історичних умов етнічне стає навіть більш прихованим як конкретність якогось явища, але зберігає в собі заряд загальнолюдських духовних устремлінь, які мають спільність у прочитанні і сприйнятті, забарвлених особливим колоритом відчуття і пізнання. Якби не було у мистецтва саме цієї здатності бути у своїй іманентній якості загальнодоступним, то багато з творів, що увібрали в себе естетичний досвід різних часів і етносів, просто залишились би недосяжними для їх розуміння і сприйняття.

За межами України добре знають про школу мистецтва живопису майстрів Бойчуків. Це блискуча сторінка художньої культури XX ст. Водночас настільки ж вона і трагічна, бо зазнала відчутної поруйнованості, була на довгий час виключена з духовного життя нації.

Один з представників цієї плеяди живописець Михайло Бойчук так висловився щодо життя мистецтва у двох просторах – місцевому і вселюдському: «Мистецтво шукає собі грунт у того народу, де воно розвивається (в даному разі), але як тільки твір мистецтва виростає, він робиться інтернаціональним». «Хіба хто-небудь може простежити за тими широкими просторами, де мистецтво застосовується, і що за майстри творять; це як вода – вона всюди проходить і для всіх однакова». Мистецтво не зупиняється «де-небудь і на чому-небудь». «Воно йде, рухається, проходить всі народи і тільки в кожнім своєрідно проявляється».

Висловлені митцем міркування важливі в усіх відношеннях. Але звернімо увагу на самий підхід. Мистецтво – єдине, його рух у глибину і ширину – єдиний. Воно, як і сама природа, дароване людині вічністю, щоб у конкретному часі і за конкретних історично й етнічно зумовлених обставин проявити себе в кожному разі по-особливому. Тут цілком доречним є логічний понятійний зв’язок, за яким – закономірність одиничне, особливе і загальне.

Мистецтво всезагальне і водночас всеєдине як цілісність, відокремлені ланки його мають не лише зовні спостережуваний зв’язок, а й глибинно прихований, що ґрунтується на законі спільності безкінечного, багатства тонів, кольорів і звуків, національно видобутих кожним народом. А ось і ще одна думка М. Бойчука. Починаючи нову епоху в пошуках шляхів, митець повинен у художній спадщині всіх віків і всіх народів відшукувати досконалі твори, осягати їх, аналізувати, тобто уподібнитися музикантові, що «переграє» музичні твори минувшини.

Проникненню у всесвіт буття людського духу найдинамічніших форм мистецтва сприяє сама історія. То правда, що мистецтво допомагає народам порозумітися; обмінюючись національно-етнічними культурними цінностями, людство взаємозбагачується, бо художня мова загальнолюдських інтересів звернена до мудрості і світлих почуттів, що є найвищим сенсом спілкування і співжиття народів різних рас і континентів. Однак історія не завжди сприяє тому, щоб мистецтво дедалі більше набувало саме тих рис і властивостей, які б стали, так би мовити, на добро спрямованим кодом нової цивілізації.

На жаль, проникнення в останню абстрагованих технологій, тиражування, холодного раціоналізму, емоційного збайдуження і відчуженості є своєрідним парадоксом – загальнолюдським стає те, що різко зменшує присутність особистісного співпереживання. Звичайно, ми беремо якусь окрему грань загального процесу, який містить у собі і протилежні ознаки. Однак непоодинокими є судження, які заслуговують осмислення саме в контексті розуміння історії як чинника у творенні того загального, що визначає певну тенденцію культури.

Мається на увазі вселюдська культура без самої субстанції людини і приниженої функції мистецтва. За словами відомого дослідника Карла Ясперса, мистецтво стали замінювати «лише сенсації». В ньому відсутнє те, що було властиве для епох «безсумнівної моральної субстанції – зв’язок змісту». «Вираження його сутності – хаос, незважаючи на зовнішнє вміння. Існування бачить у ньому лише свою вітальність або заперечення його, воно здобуває ілюзії іншого існування: романтику техніки, уяву форми, багатство в достатку насолод, пригоди і злочини, веселу нісенітницю і життя, яке в безглуздому ризику мовби долає саме себе».

Виміри вселюдського в художньому самоосмисленні досить різні і якщо спробувати їх систематизувати, то перед нами постане картина з більш чи менш окресленими ознаками універсальності. Необхідно насамперед зазначити, що вселюдське у мистецтві за своїм змістом має об’єктивний характер і ґрунтується на всезагальності об’єктивного історичного процесу.

З урахуванням етнічних чи національних особливостей мистецтво розвивалось у загальнолюдському масштабі, маючи дивовижну схожість у своєму пластичному динамізмі, своєрідній абстрагованості умовно ритуальних значимостей і синкретизму. Будь-який з історичних періодів ніс у собі те спільне, що могло визначити домінантність змісту і форми.

Вплив християнізації і писемності, «переселення народів», кочові міграційні штурми, завойовницькі рейди вглиб чужих країв постійно руйнували етнічно чисті спільності як у культурі в цілому, так і в мистецтві. Україна в своєму національному самовизначенні та етнічній консолідації лишалась значною мірою тією відкритою системою, де формувалися на перехресті цивілізацій і відроджених історій саме ті властивості, які допомагали зберегти і розвинути етнічну самобутність і водночас увійти в загальносвітовий ренесансний процес.

Чому так рішуче висувається теза про національні традиції як живий імпульс мистецтва? Ні, то не чиєсь особисте побажання, хоч увесь процес існування національного в мистецтві реалізує себе в прагненнях і меті художника як особистості. Тут скоріш діє об’єктивний закон мистецтва, звернений до народних джерел, утвореної системи символів, знаків метафоричної будови мислення, інтонаційності в найтонших виявах душі народу. Мистецтво живиться ферментами народної культури, яка складається з нинішнього, минулого та ідеалів, спрямованих у майбутнє. В самій природі мистецтва закладена здатність в загальній системі культури етичні сторони пізнання світу перетворювати в естетичні, одиничне – в загальне, національне – в загальнолюдське.

Етнічне, національне та загальнолюдське в мистецтві співвідносяться між собою і в тому, як використовуються художньо-мовні засоби. Адже кожне нове художнє відкриття, для того щоб стати справжнім надбанням, повинне виявитися саме тим, яке несе в собі суттєвий елемент загальнолюдського. Є закони в мистецтві, вихід за які порушує саму його сутність і структуру.

Навіть загальна технологія побудови твору, маючи абстраговані спільні властивості, може використовуватися творцем чітко вираженими етнічною і національною ознаками щодо змісту, стильових особливостей, традицій світосприймання культурних цінностей. Зароджуючись на власній етнічно-базисній основі, мистецтво як єдине і цілісне явище у структурі духовного поступу людства незмінно зазнавало впливу міжетнічних зв’язків і міграційного руху. В своїй прагенетичній передумові, еволюційності розвитку художньо-метафоричного світосприймання мистецтво незмінно зберігає в собі елемент загальнолюдського.

 

Висновок

Етнонаціональна різноманітність України – це не проблема, з якою треба боротися, а унікальна загальнонаціональна перевага, яку треба розвивати й використовувати, бо вона визнається важливим ресурсом геополітики й економіки. Не говорячи вже про те, що ефективна етнонаціональна політика – це міцна горизонталь, а не тільки вертикаль влади. Звичайно, сучасна цивілізація, що базується на науково-технічному прогресі, зближує представників різних націй, етносів і народностей, знижує їх протистояння, культурно-історичні типи співжиття конвергують (наближуються, перетворюються) у більш високі форми співжиття. І цей процес не зупинити. Але, щоб успішно існувати і розвиватися, кожна форма буття (а соціальна матерія одна із таких форм) повинна мати такі умови, щоб елементи, які її складають (наприклад етноси України), були гармонізовані, урівноважені, складали єдине ціле.

За теорією самоорганізації вимогами для формування соціуму як динамічного цілого виступає наявність загального (запас знань, норм поведінки, засвоєних культурних зв’язків, спільних інтересів) та наявність відмінного як умови їх взаємодії. Це дає імпульс у напрямку зняття протиріч між загальним та відмінним, призводить до розвитку соціуму.

Тільки діалогова модель взаємодії між державою і етносами здатна зробити так, щоб неоднорідність українського етносу, його регіональні – перш за все, західні і східні – особливості на рівні культури, мови, ментальності не створювали умови для протиріч, які призводять до конфлікту у боротьбі інтересів, а навпаки вели до їх інтеграції у співтовариство культур, яке здатне привести до взаємозбагачення національної української культури, створенню умов для усвідомлення унікальності українського народу в цілому, його внутрішньої цілісності і незалежності.

Для діалогу необхідна рівність його учасників, тому необхідно етносам отримати унезалежнення свого буття, звідси – нагальна потреба наукового осмислення етнонаціональної самоорганізації, проблеми національної державності, державного управління національною структурою, формування соціально-політичних механізмів вирішення суперечностей у сфері етнонаціональних відносин, аналізу існуючих форм національного об’єднання і моделювання нових.

Діалог між державою і етносами є запорукою їх рівноправного співіснування, органічного взаємозв’язку, а державний і національний суверенітет по суті справи є різними формами вияву народного суверенітету. Необхідно забезпечити наукове розроблення діалогової моделі відносин між державою і етносами в багатонаціональній єдності Української держави, виходячи з принципу, що остаточною метою кожного народу є не держава, а його можливий своєрідний культурний розвиток.

Перегляди:1,481
Центральний будинок офіцерів ЗСУ
Міжнародна виставка “Зброя і безпека” (МВЦ)
VVK-STUDIO (ютуб-канал для всіх)
Книжкові видання:
"Народні казки про тварин". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Велика розмальовка до "Український народних казок про тварин"     Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Василь ТИМКІВ, Олена ПОДРУЧНА "Словник музичних термінів"     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”  
Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
КЛУБ “М&Х”