Філософія сучасного виховання і навчання відводить занадто велике місце невдачі як такій і тому істотно ускладнює процес утворення оптимістичних рис, позитивної Я-концепції особистості, більш того — сприяє формуванню навченої безпорадності песимізму учнів.

Швидше за все, вам відомий цей знаменитий експеримент. У скляну банку садять бліх. Краї банки якраз на такій висоті, яка дозволяє блохам вистрибнути з банки.

І деякі «щасливчики» – так, встигають вистрибнути. Але потім на банку кладуть скло, що закриває вихід. Спочатку блохи, в спробі вибратися з пастки, стрибають, як їм і належить – високо. Але вдаряються об скло.

І незабаром вони роблять висновок, що так у них нічого не вийде. І дотримуються цього висновку: щоб не завдавати собі болю, блохи вже стрибають так, що не вдаряються об кришку.

І через годину немає жодної блохи, яка б’ється об «стелю». Все – без винятку – зменшили висоту стрибка, щоб в стрибку бути нижче стелі.

Потім прибирають скло. Але бажаючих вистрибнути вже немає – всі блохи продовжують стрибати так само: як якби банку була закрита.

А ось ще один експеримент – з вівцями. Їх поміщають в обгороджений квадратний загін з великими воротами.

Вночі тварини знаходяться в (обгородженому) загоні, вранці – виходять (через ворота) на випас. Через пару днів огорожі прибрали, а ворота залишили.

І ось поки ворота закриті, тварини сидять в загоні (якого вже немає) – і не розбігаються. Та й не просто вони нікуди не йдуть, а навіть кордону колишніх огорож – не перетинають. І отара в своєму розташуванні в просторі являє собою ідеальний квадрат.

Але варто воротам відкритися, вівці всією юрбою, дружно, не штовхаючись, біжать через ці ворота, щоб свої кісточки розім’яти і гарненько поїсти.

Який тут напрошується висновок?

… Хоча ні, поки почекаємо з висновками. Адже це ще не все про бліх.

Найцікавіше в цьому досвіді – це те, що … була ще й друга банка з блохами.

Вона стояла поруч, впритул до першої банки. І на цій банці не було ніякої кришки. Але блохи з другої банки, орієнтуючись на досвід своїх сусідів, які не перестрибували через край! Хоча вихід був абсолютно вільний. І нічого не заважало вибратися з пастки. … І що, хіба цей експеримент про бліх? Звичайно, ні. Це про нас.

В цьому контексті для нас дуже цікаво познайомитися з ефектом навченої безпорадності, який був відкритий видатним американським ученим, професором Пенсільванського університету М. Зелігманом в 60-і роки минулого століття під час дослідів над тваринами. Їх поміщали в клітку з металевою сіткою замість підлоги, через яку з різними інтервалами часу пропускали електричний струм.

Спочатку тварина намагалася врятуватися від хворобливих ударів струму, метушилася по клітці в пошуках виходу чи якого-небудь способу припинити екзекуцію. Визначивши, що ніяке поводження не забезпечує безпеки, тварина ставала пасивною і безініціативною, забивалася в кут клітки, показники її стану свідчили про виражену емоційну напруженість (підвищувався тиск крові, збільшувався пульс і подих тощо.).

Отже, тварина в цій ситуації неминучого покарання демонструвала типову відмову від пошуку. Незабаром у таких тварин з’являлися виразки шлунка і кишечнику, порушення серцевої діяльності. Тварини втрачали інтерес до їжі і до осіб іншої статі, їхня життєва активність згасала. Якщо після цього умови досліду змінювалися, і тварини виявлялися в ситуації, коли в принципі могли знайти спосіб уникнути покарання струмом (вискочивши в сусідню клітку, або розімкнувши струм натисканням на педаль), більшість з них виявила повну нездатність до такого пошуку. Лише 20% тварин починали активні спроби врятуватися. У той же час майже усі тварини, що не мали попереднього досвіду безуспішності своїх дій, після декількох невдалих проб знаходили зрештою спосіб перервати роздратування струмом, якщо такий спосіб був передбачений умовами проведення експерименту.

Таким чином, навчена безпорадність — це, по суті, варіант відмови від пошуку, і на цій моделі легко простежити, при яких додаткових умовах, яким чином і в кого саме негативне підкріплення порушує пошукове поводження і призводить до виникнення песимізму і негативного мислення.

Дослідження, проведені на людях, у значній мірі підтвердили результати, отримані на тваринах. Так, на одну групу випробовуваних (студентів університету) впливали сильним неприємним звуком, вимкнути який було неможливо. Однак студенти не знали про цю умову. Довіряючи інструкції, вони думали, що можуть знайти спосіб позбутися цього неприємного звуку і безуспішно намагалися перервати його, натискаючи на різні важелі і кнопки.

Через якийсь час у нових умовах, коли вони вже дійсно могли вимкнути звук, вони навіть не намагалися це зробити (навчилися безпорадності). Ті ж, хто не проходив попереднього тренування на вироблення безпорадності, легко виявляли, що для вимикання звуку досить перевести важіль з одного положення в інше. Люди, яким пред’являлися принципово не розв’язувані задачі, виявлялися нездатними надалі справитися з задачами, що мали рішення, хоча без такого попереднього «тренування» вони легко вирішували ці задачі.

Як виявилося, коло явищ навченої безпорадності значно ширше, ніж про це можна судити на основі лабораторних  досліджень. Американські вчені встановили, що навчена безпорадність призводить до депресії, частих невдач в навчанні та праці, психосоматичних захворювань, песимізму.

Отже, якщо в навчальних або інших ситуаціях дитина буде одержувати переважно негативний досвід, то цілком можливо, що в неї сформується навчена безпорадність. І це призведе до наступних невдач і , більш того, до появи ще одного невдахи, виникнення в нього стану безпорадності. Щоб цього не сталося, потрібно створити такі умови у навчанні, вихованні, щоб дитина якомога частіше досягала успіху.

Говорячи про необхідність педагогіки успіху необхідно розібратися зі станом освіти. Як свідчить аналіз, багато хто з відомих педагогів, вчених, незалежно від того, освіту якої країни вони презентують, дають їй досить негативну оцінку.

Американський педагог Поль Вайнцвайг писав: «Сучасні методи навчання досить архаїчні. Голови учнів забивають попередньо відібраним інформаційним матеріалом у певному контексті, замість того, щоб надихнути і направити їхні серця до незалежного сприйняття знань в атмосфері довіри, волі і розкутості. Інститут освіти майже нічого не робить для того, щоб розвинути в учнів елементарні якості, необхідні для повноцінного й активного життя».

Польський педагог і психолог Ю. Козелецький теж дотримується таких саме поглядів: «Застаріла освітня система втратила свої адаптивні можливості і, в певному сенсі, гальмує рух цивілізації і формування всебічної особистості».

А як сучасно звучить висловлення А. Ейнштейна: «Здається майже чудом, що сучасні методи навчання ще не зовсім задушили святу допитливість, тому що ця ніжна рослинка вимагає поряд з волею, насамперед заохочення».

Один з найстаріших педагогів, академік Скаткін М.Н. в одній із своїх книг дуже різко, але справедливо відзначав: «Сучасна освіта, ціль якої повідомити відому й однакову для всіх суму знань, виглядає як масове убивство талантів».

Відомий письменник, російський соціолог Ю. Рюриков: «Головна біда сучасної школи складається в тому, що це школа навчання, а не виховання, полігон вузького впровадження знань, а не різнобічного розвитку особистості… Нинішня система освіти і виховання — це система-аборт: вона вбиває в тих, яких навчають, зародки кращих властивостей, не дає народжуватися в них добрій, працюючій, творчій, розумній і здоровій людині» .

Академік Російської академії педагогічних наук Безпалько В.П.: «Практика як і раніше розглядає учнів як однорідну череду, яких усіх разом можна пасти на тому ж самому лузі. Їх усіх разом заганяють у ті самі класи для того самого «всебічного і гармонічного  розвитку». Вже досить очевидно, що з цього нічого путнього не виходить навіть під пресами тоталітарних режимів. Діти, у кінців-кінців, просто-таки, починають ненавидіти школу і з радістю пропускають уроки. Чи це не є один з найстрашніших парадоксів, властивих нашому міфічному «храмові»? Пора вже освіті зрозуміти і прийняти ту очевидну істину, що кожній людині від природи призначена своя дорога в житті, на якій її чекає особистий успіх і задоволеність життям, а також найкраще її служіння суспільним інтересам..

Як бачимо, оцінки існуючій освіті даються досить невтішні. Що ж виходить – існуюча освіта замість розвитку дитини її вбиває? І це при тому, що всі і всюди  вже багато років говорять про гуманізацію освіти, людину як найвищу цінність?

Що ж відбувається з дитиною, коли вона вступає в існуючі освітні інститути? Минають рік, два і інтересу до навчання нема, очі вже не палають, рука вже не тягнеться вгору. Більшість школярів не бажає відвідувати школу. В чому ж річ? Відомо, що будь-який живий організм прагне до самовдосконалення, саморозвитку. 

Скільки і яких негативних  впливів необхідно було зробити, щоб спинити розвиток живого організму, виховати і виробити в ньому цю безпорадність?

Згадаймо основну заповідь Педагога: «Не нашкодь!» То ж мабуть шкодимо ми в розвитку дітей та й досить сильно, якщо активність дитини  перетворюється в пасивність, оптимізм в песимізм, прагнення довести свої аргументи в конформізм, творчість в прагнення нічого не робити, якщо дитину, цей справжній атомний реактор, заглушають. Чому? Не змогли створити навколо дитини таке ментальне поле (умови), яке б сприяло розвитку дитини, оточуючи її атмосферою Любові, Справедливості, Краси, Поваги та Радості.

Саме радістю, на думку Л.М. Толстого і визначається якість людського життя. Особливо вона необхідна дітям. Про це також говорить В. Сухомлинський: «Дати дітям радість праці, радість успіху в навчанні, збудити в їхніх серцях почуття гордості, власної  гордості – це перша заповідь  вихователя».

Але звідки вона (радість) візьметься в дитини, якщо відсутній інтерес до навчання, майже у 10-20% учнів (але ж це цілком не погоджується з природною пошуковою активністю дітей). Практично у всіх учнів початкових класів, а також у багатьох старшокласників, зовнішня мотивація, яка пов’язана з отриманням успішної оцінки, переважає над внутрішньою, що призводить до формалізму в знаннях.

Страх перед школою має біля 40% учнів (постійний страх покарання – що може бути шкідливіше для розвитку особистості), в них переважають негативні емоції, тому мабуть не дивно, що лише 10% учнів іде в школу з радістю.

Але ж школа і для вчителя теж важке випробування. Саме тому біля 80% вчителів знаходиться тривалий час у досить напруженому стані. Причиною цього є ряд факторів, включаючи і  негативне ставлення учнів до школи:

15% випускників ставляться до школи негативно;

44% – байдуже;

6% – ненавидять школу;

31% – позитивно характеризують школу;

4% – ставляться до неї з любов’ю.

Звичайно ж, зрозуміло, що негативний вплив школи на формування  навченої безпорадності викликаний рядом об’єктивних чинників: важке матеріальне, соціальне, психологічне становище вчителів, їх велике завантаження, недостатнє державне фінансування  навчальних закладів, переповненість класів, підвищений і зростаючий обсяг знань, які за програмою педагог повинен “вкласти” в голови 30-40 учнів одночасно, — глибоке коріння має авторитарна система, в якій ми жили довгий час, тощо.

На жаль зараз молоді люди закінчують школу не з почуттям впевненості, що вони спроможні вирішити життєві проблеми та досягти успіху в професійній сфері та особистому життю, а з великим вантажем досвіду шкільних невдач та безліччю внутрішніх проблем, з навченою безпорадністю.

В цілому, таке засилля негативних емоцій в учнів і вчителів – крик психологічного нездоров’я, заклик людської природи на допомогу. І, мабуть, одним з головних показників всіх змін в школі повинен стати психологічний стан і учня, і вчителя. Коли вчитель – як і учень піде в школу не з тривогою та нудьгою, а з очікуванням і надією; коли він буде бачити, як багато він дає дітям і як багато діти дають йому; коли він буде відчувати, як його справа робить його  добрішим і цікавішим, і як його життя стає радіснішим – тоді можна сказати: це і є гуманна школа, яка не ворогує з природою людини, а сприяє їй

Очікування радості повинне пронизувати все життя учня. Тому головний зміст діяльності вчителя полягає в тому, щоб створити кожному вихованцю ситуацію успіху, а не поразки, яка призводить до формуванню навченої безпорадності.

А чи варто так багато уваги приділяти цій проблемі (виникненню навченої безпорадності)? Звісно, варто. Річ у тім, що проблема людей невдах дуже серйозна і для держави. Адже їх стає все більше. Давно  відомо, що успіх є стрижнем життя, сприяє формуванню оптимізму. Саме тому конче необхідно зараз освітньо-виховним інститутам реформувати освітній  процес у школі на засадах гуманізації та демократизації. Бо від цього залежить майбутнє як кожної дитини, так і держави в цілому.

Будемо пам’ятати, що основним завданням освітніх закладів є формування активної, творчої, оптимістичної особистості, а для становлення особистості навчена безпорадність є навіть більш шкідливою, ніж для одержання самої освіти. Навчена безпорадність — це відмова від пошуку, це хвороба особистості і регрес у її розвитку, це пасивність і ПЕСИМІЗМ, це ще один НЕВДАХА.

БАТЬКИ, ВИХОВАТЕЛІ, ПЕДАГОГИ, будь ласка, пам’ятайте про це і … допоможіть дитині стати УСПІШНОЮ!