Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Просто читайте
Натискайте
"Читальня-Книжкова полиця"
і просто скачуйте книги
у форматах
Pdf або Doc
Читайте і насолоджуйтесь)
baner-korekta-2019
Ігор Вітик – Україна у вирі боротьби за незалежність (історична публіцистика)
Василь Тимків – Тонкі аспекти державного управління
Роман МАТУЗКО – Московська імперія vs Українська держава
Василь ШВИДКИЙ – погляд в історію
Олексій Карпенко – графіка: історична тематика

Різке повоєнне залюднення територій Донбасу було викликане складною ситуацією, яка склалася в районах крупних новобудов, об’єктах потребуючих ремонтно-відбудовчих заходів, а надто з інтенсифікацією термінів виконання відбудовчих завдань. Це напряму призвело до подальшої радянізації мешканців цього краю, і як наслідок — сьогоденних воєнних реалій.

Ключові слова: Донбас, відбудова, переселення.

 

Для нашої розвідки означеної проблеми історичне тло тогочасного Донбасу має неабияке значення, адже події, які його наповнювали, саме і спричиняють появу, розвиток конкретних антисоціальних вчинків, тен- денцій, настроїв. Ми спробуємо навести лише найбільш характерні при- клади різних девіантних проявів, призвідниками яких були, зокрема, і новоприбулі. Проте за короткий час освоєння вони стали дійсними под- разниками в цих соціумах, на цих територіях, і в означений час, що відобразилося на соціальній стратифікації.

 

  1. Основні групи переселенців.

На нашу думку, окрім радянського визначення відбудовчого періоду в житті повоєнної України як «героїчної сторінки» чи часу «славних тру- дових перемог», цей відтинок ще з кінця 1940-х і до середини 1960-х років ознаменувався більш реалістичними і драматичнішими соціальними зламами. Це можна проілюструвати соціально-психологічною ситуацією на Донбасі, яка склалася в районах крупних новобудов чи об’єктах по- требуючих лише ремонтно-відбудовчих заходів.

Зупинимося на деяких соціальних характеристиках тих людей, які прибували на ці будівництва. Наголосимо, що йдеться як про добро- вільні переселення, так і про примусові. Розпочнімо з оргнаборів, як відбувалися шляхом керованих міграцій. За висновками Катерини Жбано- вої, дуже швидко стала очевидною недостатність внутрішніх джерел надходження промислових кадрів за рахунок природного приросту та з місцевого сільського населення. Марність спроб відбудови регіону місцевим населенням, які відображені у постановах Ради Народних Комі- сарів (РНК) УРСР «Про організацію видобутку вугілля і відбудову шахт Донбасу» від 15 лютого 1943 р. та Державного Комітету Оборони (ДКО) «Про відбудову вугільних шахт Донбасу» від 22 лютого 1943 р., радянська влада зрозуміла вже восени 1943 р. Цей край не міг забез- печити себе робочою силою за умов, коли його населення становило 40,9% (2,2 млн. мешканців) від рівня 1941 р., з 10% довоєнного складу робітників. Відтак, ситуація вимагала від уряду особливих форм та методів залучення працездатного населення. Вже 22 жовтня 1943 р. була прий- нята постанова ДКО «Про першочергові заходи для відбудови вугільної промисловості Донбасу». Згідно з нею планувалася мобілізація 125 тис. осіб з України та сусідніх республік. Незважаючи на господарську розруху всієї республіки, кожній області УРСР були доведені щомісячні обов’язкові для виконання плани з кількості залучення населення для праці на Донбасі. Внаслідок здійснених мобілізацій перших повоєнних років з областей України було направлено тисячі осіб. Але ця гонитва за виконанням/перевиконанням поставлених державою показників призвела до майже суцільної зачистки прошарку бажаючих туди попасти. На практиці це означало, що на місцях відповідальні за оргнабори організації чи уповноважені без належної, лише з поверховою перевіркою спро- ваджували майже усіх бажаючих. Їхні дії можна пояснити вельми пере- конливими аргументами — за кожного відправленого вони мали 5-ти карбованцевий зиск [6]. Врешті, таким хаосом від масового переміщення користалися не лише екзальтовані на відбудовчі звершення молоді кадри чи прості заробітчани, це був шанс почати нове життя усім, хто мав сумнівну біографію за німецької окупації чи кримінальне минуле.

Але певну частину прибулих складали і соціопативні особні. За від- критими вікіпедійними даними таке відхилення характеру особистості від соціальних норм спостерігається у близько 3% чоловіків та 1% жінок, але в екстремальних, подразливих для індивідуумів умовах такі відсотки можуть збільшуватися.

Через трагедію воєнних реалій, а надто — через неотримання на- лежного соціального співчуття ними ставали люди з дезактивованим почуттям моральної відповідальності, низьким порогом так званої «соціальної совісті». Вони були найспроможнішими до входження і формування груп так званих «асоціальних особистостей». Соціопати, вичерпавши локальні можливості ареола постійного проживання, не знай- шовши своєї реалізації на батьківщині чи поза неї, вже в Донбаських реаліях свої потреби прагнули задовольнити за будь-яку ціну, не визнаючи жодних законів. Раніше апробовані важелі радянського громадського впливу не спроможні були до кінця це залагодити — будь-який докір з боку, будь-яка вказівка на помилковість дій соціопата, будь-яка критика чи засудження його дій — і він «вибухає», впадаючи в стан перманентної, але якщо у разі проявлення, то нестримної агресії. Отже, серед соціально притомного прибуваючого контингенту були і такі особні, а загалом, — 1943 р. для роботи на будовах Донбасу прибуло 84 тис. працівників, у 1944 р. — 102 тис., у 1945 р. — 191 тис.

Окрім того, для достатнього забезпечення Донбасу робочими руками були задіяні і примусові заходи. Зокрема, депортації, примусове залу- чення сили репатрійованих та інтернованих, розконвойованих та амністо- ваних осіб, військовополонених та ін. Якщо коротко, то впродовж 1944– 1947 років у регіоні діяло 13 таборів (37,8% від усієї чисельності аналогічних установ в Україні), в яких утримувалося від 33 тис. 288 до 110 тис. 749 осіб. Питома вага полонених серед працівників Донбасу становила близько 43%; частка ж репатрійованих, що були задіяні на відновленні шахт сягала 25–40% їхніх робітників. Між квітнем і вереснем 1945 року на Донбас спрямували близько 4 тис. 300 українських родин з районів, що відійшли згідно з тогочасними міждер- жавними угодами до Польщі.

В українській історіографії є декілька підходів щодо означення про- цесу формування поселенської структури населення Донбасу (за Юрієм Ніколайцем), стратифікації прибуваючих громадян. Так, Марина Ло- бода виокремлює їх стосовно максимальних можливостей використання як дешевої робочої сили — «трудових ресурсів»; Юрій Ніколаєць, хоча і не пропонує чітку структуру, але докладно висвітлює загальні проблеми, з якими стикалися новоприбулі, важелі їх закріплення на нових територіях та ін.

Ми ж пропонуємо ще один підхід, в методологічну основу якого покладено спонукальний принцип. Його функціональність полягає в реа- лізації двох засадничих чинників: мотивації та стимуляції. Отже, на нашу думку, мотиваційною основою для виїзду громадян з місць звичного життя були засаднича ідеологічна незгода з оточуючими реаліями (напри- клад, члени сімей репресованих священників, «куркулів» через цькування не мали спокою у місцях свого постійного проживання) та крайня мате- ріальна скрута (наприклад, через загибель годувальника чи наслідки голоду 1946–1947 років) — все це призводило до всеохоплюючого ба- жання через виїзд розпочати «нове життя». А стимулом, аби зробити конкретні кроки до виїзду, були деякі сприятливі місцеві чинники, як-то: «людяність» місцевих очільників, які ділилися інформацією про дійсно вигідні адреси для початку життя на Донбасі (не ті, які пропагувалися при оргнаборах); вони ж, за певну платню, офіційно лобіювали попадання в «потрібні» списки, готували (інколи фальшували) необхідні документів (зокрема, паспорти) та т. п. Іншою нагодою для виїзду ставали «нетради- ційні» шлюби. Це зараз таке означення викликає певні інсинуації, а на той же час йшлося зовсім про інше. Отже, традиційним шлюбом вважався такий, який укладався переважно між жителями однієї місцини і однако- вого соціального статусу. А от певна не традиційність вбачалася ото- чуючими у шлюбі, наприклад, місцевої дівчини з військовим, чи недавно прибулим (наприклад, з молодим спеціалістом, тимчасово прикоманди- рованим), нетутешнім. Такі молоді сім’ї дуже широко використовували подібну нагоду для початку «нового» життя.

Але не дивлячись на різні принципи формування, не змінювалася внутрішня сутність новосформованих угрупувань громадян. Трудові ко- лективи формувалися стихійно; за соціальними, культурними, психо- логічними, статевими ознаками були різнобарвними, не усталеними. Їхнє розшарування проходило поступово і складно, зокрема, це викликано великою текучістю кадрів, тимчасовістю співпраці й співжиття тощо. Отже:

  1. Молоді спеціалісти, направлені за розподілом після закінчення навчальних закладів, а також підлітки після школи (не завжди її закін- чивши, переважно із сіл, вбачали в цьому шанс «вирватися» в нове життя). Такі випускники вузів, ремісничих училищ, шкіл переважно були ще соціально й психологічно не сформованими. Для них ці нові реалії видавалися суцільним викликом, раніше невідомими стосунками. Вони мали увібрати нове життя з новими правилами. Їхнє подальше соціальне становлення цілком залежало від впливів відповідного оточення. Трудові й побутові колективи з добре налагодженою системою педагогічного ви- ховання, із застосуванням потужних ідеологічних засобів уміло форму- вали «правильного» будівничого. Натомість, коли молода особа не була охоплена потрібним колективним впливом відразу попадала під опіку антисуспільних елементів, яких в новозібраних колективах було вдосталь. У цьому разі таке юнацтво формувало в собі світогляд неприйняття громадянських правил соціалістичного співжиття, жило споживацькими уподобаннями.
  2. Молоді люди (в тому числі і без освіти чи фахової кваліфікації), часто сім’ями, направлені від установ, колгоспів (зокрема, через орг- набори) або добровільно приїхавши, аби спробувати себе у новому життя. Найпершими ризиками, з якими стикалися такі молоді люди були ті ж нові, невідомі до цього стосунки і правила життя. Патріархальне вихо- вання зі своєю християнською правильністю сприйняття оточуючих реа- лій і ставлення до людей в нових умовах часто не витримувало випробування. Доросле життя таїло і дорослі спокуси. Зокрема, такі сім’ї чи молоді люди намагалися товаришувати із собі подібними. А одним із засобів до дружнього зближення були переважно спільні пиятики. Це значно підвищувало вірогідність подружніх зрад чи статевої розпусти. Особливо цьому сприяли негаразди на роботі чи побуті, житлова невлаш- тованість, нездійсненність очікуваного добробуту чи кар’єрного зросту, особисті розчарування одне одним тощо. Все це сприяло підвищенню відсотку розлучення таких пар. Натомість, вільні молоді люди сміливіше розпочинали нові стосунки, з новими соціальними та кар’єрними орієн- таціями, сімейними перспективами тощо. Саме така молодь, яка одного разу вирвалася за межі родинних забобонів надалі формувала самостійні погляди, вчиняла незалежні дії та ін.
  3. Селяни, які під будь яким приводом чи будь яким способом нама- галися вирватися із «колгоспної панщини» й сільського безвихіддя. Погодимося з думкою Марини Лободи, що реальною мотивацією у випадках добровільної міграції колгоспників до місць новобудов було не стільки патріотичне прагнення допомогти відбудові, як тяжке становище, в якому перебували сільські мешканці особливо в голодні 1946–1947 роки. Зваблювали сільську молодь у першу чергу умови, за якими укладалися трудові угоди. Для дітей із багатодітних родин обіцяні 150– 300 руб допомоги були в ті голодні часи шансом на виживання. Такі працівники легко прощалися зі своїм минулим і готові були розпочати життя «з чистого аркушу». Хоча на початках вони були переважно різноробочими, їх більшість ставала основою для формування потужного трудового прошарку, руками якого здійснювалися основні економічні перетворення в республіці. Проте, як вихідці із сіл, з відповідним рівнем культури, вони довгий час залишалися соціально не адаптованими в нових трудових й побутових відносинах. Часто їхньою наївністю й відкритістю користувалися антисуспільні елементи, які підго- ворювали на протиправні вчинки. Психологічна нестійкість й довірли- вість приводила їх до кримінальних угрупувань чи злочинних груп на виробництві.
  4. Частина демобілізованих, які не знайшли призначення, визнання на батьківщині й подалися у регіони великих відбудов і новобудов. Особливістю таких працівників була наявність попередніх виробничих негараздів і відповідного негативного досвіду (напр., стикання з відсут- ністю дружного трудового колективу, руйнацією підприємства), непрос- тих соціальних відносин (напр., відмова у належному соцзабезпеченні, втрата житла) і особистих стосунків (напр., трагедії у сім’ях). Вони переважно мали значний життєвий досвід, але невлаштованість й осо- бисті драми змушували їх шукати нового застосування своїх сил і знань. У разі неналежної опіки з боку ідеологічних структур, вони могли підпадати під інший вплив. Часто розчаровані, з нелегким минулим, вони ставали легкою здобиччю кримінальних елементів, у побутових сто- сунках могли виказувати антирадянські міркування,здійснювати кримі- нальні вчинки. Для такої категорії пиятика часто ставала найбільш при- вабливим елементом дозвілля. Усі ці дії не рідко супроводжувалися демонстрацією насилля, яке мало деякі особливості.

Отже, (1) коли демобілізований з переконанням вседозволеності (аргументуючи: «я воював, а ви щурі тилові…»), опираючись лише на інформування оточуючих про участь у військовий діях (передувала влас- на версія «героїчного минулого»), здійснював протиправні дії у своєму, звичному середовищі (рідному селі, місті, в колективі, родині і т. п.), то ступінь їхнього виправдання була значною. Чому? По-перше він був «їхнім», а шлейф «героїки» дозволяв «закрити очі» оточуючим на певні проступки «свого ж». По-друге, сила агресивності такого вчинку була значно стриманішою, адже йшлося про застосування особнем насилля проти членів свого ж соціального колективу. З іншого боку, в патріар- хальних соціумах такі речі цінувалися, сприймалися з розумінням (навіть з дякою, що не вбив, не покалічив) тощо.

І зовсім інша стратегія (2) поведінки обиралася демобілізованими при здійснені протиправного вчинку на ще «чужих» їм територіях Донбасу, стосовно ще «незнайомих» людей. Свою брутальність у ставленні до оточуючих, силову демонстрацію переконання вседозволеності, яке вони кожен раз виправдовували і ревниво оберігали аж до кінця 1940-х років — все це на нових промислових територіях виглядала виправданим і до- пустимою. В умовах недостатнього державного контролю, право силь- ного спрацьовувало не лише на користь задоволення егоїстичних амбіцій окремих індивідів. Таку тактику «дідівщини» тимчасово застосовували на початкових етапах формування майбутніх промислових центів, стосовне невеликих колективів, поселень тощо. Головне — аби обраний «вожак» був підконтрольний владі. Тому, йому не потрібно було переживати сором від громадського засудження чи страх перед відповідальністю за вчинок, все це стосувалося незнайомих людей, а перспективи покарання були ще примарними.

  1. Соціально усталені громадяни, зі значним досвідом виробничої чи партійної роботи, із затребуваними виробничими спеціальностями, проте, які не змогли з тих, або інших причин реалізуватися на батьківщині і приїхали з метою втілити свої здібності, задовольнити амбітні наміри в нових, перспективних умовах. Характерним для них було бажання по- кращити своє життя, підняти соціальний статус і матеріальний статок. Вони самовіддано просувалися посадовими щаблями, формували навколо себе необхідну мережу потрібних знайомств, методи взаємодопомоги. Саме вони придумували й організовували корупційні схеми розкрадання державних коштів, незаконного фінансового й матеріального збагачення. Але в радянських реаліях такі працівники найперше наражалися на зви- нувачення в кар’єризмі. Це було неабияким проступком! Менш успішне, а від того і більш заздрісне оточення чуттєво реагувало навіть на незначне покращення життя одного із своїх членів. І найбільшим покаранням таким вискочкам було навіть не позбавлення волі, а партбілету як єдиної перепустки у достойне життя.
  2. Тимчасово прикомандировані спеціалісти. Їх переважна частина поверталася назад, до своїх домівок і виробництв, проте для більш ам- бітних це була нагода знайти у новій роботі незвідані професійні й кар’єрні перспективи. Дещо осібно за своєю поведінкою виокремлю- валися такі спеціалісти з Росії. Ті, які лишалися викликали сім’ї й поселялися назавжди. На початках відбудов, через відсутність придатного житла і побутових зручностей вони селилися у ближчих українських селах. На жаль, їх значна частина надовго залишалася соціально і культурно не прийнятою місцевим населенням, у повсякденні вони на- завжди були «іншими», чужими (місцеві, аби позначити своє зневажливе ставлення, називали їх просто «кацапами»). Їхня асиміляція проходила досить складно, а надто, коли вони не виказували бажання зближуватися із сільською громадою (особливо це спостерігалося у сім’ях переселенців, де главою був військовий).
  3. Соціально-правова невлаштованість територій Донбасу як найкра- ще сприяла поселенню в місцях будівництв колишніх засуджених (біль- шості з них просто було відмовлено у працевлаштуванні на батьківщині) та тих, кого розшукувала міліція. Умови соціальної неусталеності, стихійності, значної текучості кадрів дозволяли їм довгий час знахо- дитися на волі, а спрощена процедура оформлення на роботу і подальше отримання документів посвідчуючих особу швидко легалізовували їхнє життя. Найбільш затяті із них перетворювалися на кримінальних авто- ритетів, гуртували навколо себе різномастих злочинців, молодь, морально не стійких та т. п. Із кінця 1940-х років криміналізація територій колиш- ніх відбудов і новобудов залишалася однією із найбільших в Україні. Окрім кримінальників, ці об’єкти притягували і злочинців «у білих комірцях» — різноманітних аферистів та шахраїв. Величезні матеріальні та фінансові ресурси, які спрямовувалися у відбудовчі регіони Донбасу, зі стихійним скупченням значної кількості випадкових людей були ласими шматками для проявлення їхньої спритності. Економічні злочини, шах- райство, спекуляція — ці та інші правопорушення тут переважали.

 

  1. Особливості формування деяких груп.

Деякі елементи процесу формування поселенської структури та трудових ресурсів Донбасу вже мають своїх дослідників, разом з тим, ми пропонуємо і свій погляд на основні його складові. Лише внесемо деякі застереження. Правомірно (як це робить, наприклад, Марина Лобода) висвітлити значно більший перелік груп, які прибували освоювати Донбас (окрім тих, які ми будемо згадувати, науковці додають військовополонених, інтернованих, репатрійованих, ув’язнених та ін.) [9, с. 115–124]. Але ці групи жили і працювали або на закритих територіях, або перебували під особливим, посиленим контролем відповідних органів. Відтак, вони не могли справляти значний вплив на формування криміногенної ситуації на Донбасі, як це робили наведені далі групи, тому і не стали об’єктами нашого дослідження.

Отже, як показує вищеозначена стратифікація, окрім природних факторів формування на Донбасі неблагонадійного соціального середовища (велика кількість переселенців (в тому числі і примусових), різнорідних особнів, неусталені комунікативні зв’язки та т. п.) додалися й спровоковані владою.

  1. Виселені. Йдеться про наслідки виконання найрезонансніших указів Президії Верховної Ради СРСР щодо нашої теми, прийняті у 1948 році: від 21 лютого «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві та ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя»1 та від 2 червня «Про виселення у віддалені райони осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві та ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя». Слід нагадати, що після переможної війни радянське керівництво увірувало у повну контрольованість суспільством, і дуже чутливо реагувало на будь-які прояви нестабільності. Донбаські реалії додали неспокою. Тому посилення протиправних проявів в УРСР пов’язаних із залишками «завоєнізованості» суспільних відносин [12, с. 187–194], підсилених соціальними проблемами через формування соці- ального середовища на Донбасі, спонукали республіканське керівництво взяти ініціативу в свої руки. Як бачимо за датами прийняття указів, український очільник Микита Хрущов проявив прозорливість (чи скоріше вислугу перед Сталіним) і першим від союзних чиновників вніс таку пропозицію.

Виконання цих указів на місцях призвело до масових «перегибов», змусило переміщуватися значні маси громадян. Адже, колгоспним гро- мадським зборам надавалося право простою більшістю голосів виселяти «неблагонадійні» родини, окремих неугодних аж до 8 років (див.: п. 4 указу Президії Верховної Ради СРСР від 2 червня 1948 року «Про виселення у віддалені райони осіб, які злісно ухиляються від трудової діяль- ності в сільському господарстві та ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя») [14, с. 460]. Все робилося «народною волею»: у виданих спеціальних пам’ятках щодо процедури ведення зборів та прийняття рішення про виселення наказувалося «виступати комуністам, комсомольцям і колгоспному активу, а не представникам РК ВКП(б) і райвиконкому» (зокрема, див.: «Памятка Омского обкома ВКП(б) для руко- водителей парторганизаций области о порядке применения Указа Прези- диума Верховного Совета СССР от 2 июня 1948 г.») [14, с. 461]. Не очікуючи «народного»2 гніву частина родин (аби не їхати «далі») з біль- шості областей УРСР** самостійно переселялися на території Донбасу. Проте не лише вони, а й місцеві українці не мали спокою: донбаські сільські родини, окремі колгоспники, службовці також зазнавали висе- лення, проте вже у більш віддалені райони. Наведемо деякі приклади. Матеріали із записки виконуючого обов’язки прокурора УРСР Петра Нощенка (травень 1948 року) якраз і структурують «перегибы» у рішеннях колгоспних зборів та їх затверджень районними виконкомами. Зокрема, з п. І випливало застереження, що, не дивлячись на встанов- лений указом від 21 лютого 1948 року порядок не застосовувати санкції стосовно чоловіків старших 55 років, з Ворошиловградської області було виселено громадянина Афанасія Гребенюка (58 років); гарантії не виселення робітників і службовців державних підприємств (п. ІІІ) порушу- валися виселенням із Сталінської області службовців В. Мяцкого та Л. Сівакової; у низці випадків грубо порушувався встановлений порядок обговорення та застосування указу (п. ІV): 3 квітня 1948 року збори колгоспу «118» (!) Харцизького району Сталінської області виселили з УРСР Анастасія Долгополова, який взагалі не був членом колгоспу (були також сфальсифіковані результати голосування); караючи виселенням керівництво не приховано мстилося неугодним (п. VІ): збори колгоспу  «Правда», Волноваського району Сталінської області виселили Юрія Гогію, з аргументацією «сварився з бригадиром і головою колгоспу» та т. п. І такі постраждалі лише через 5 років спокутування «вини» могли подавати клопотання про повернення. Частина тих, що зуміли вижити і повернутися, через нестерпні умови праці і життя, мала тяжкі хвороби, інвалідність. У грудні 1948 року рес- публіканські очільники звітували до Москви, що впродовж виконанню указу колгоспними зборами було обговорено 31 тис. чоловік, з них 10 тис. 775 — виселені з УРСР, близько 20 тис. попереджено.

Ці начебто поодинокі приклади всього одного року створюють кар- тину тотального страху, непевності, гарантії спокою лише від співпраці з режимом на Донбасі. На місцях виселення утворювалася несприятлива атмосфера недовіри. Повсюдне провадження такої репресивної системи виселення «неугодних» українців із їхніх споконвічних територій [15] не лише розріджувало цілісну структуру українських сільських територій. Це вихолощувало із місцевого соціуму автентичну, українську складову, порушувало комунікативні, мовні зв’язки в периферійних поселеннях, загалом привносило зміни в усталену соціальну структуру українських територій Донбасу. Через інтенсивність прибуття та прагматичні наміри чужинців закріпитися на нових територіях, такі лакуни негайно заповню- валися новими членами, переважно змаргінелізованими у своїх соціумах, які і в донбаських умовах залишалися культурними чужинцями. Але первісні умови формування соціального світогляду майбутніх жителів Донбасу дозволяли їм все ж закріплювати свої погляди, смаки, моральні цінності тощо.

  1. Демобілізовані. У деяких попередніх дослідженнях ми вже пору- шували тему «завоєнізованості» та її наслідків для українського соціуму починаючи з другої половини 1940-х років, зокрема, через присутність в ньому колишніх військових (у тому числі, демобілізованих). На нашу думку, необхідно різнити особливості проявлення їхніх девіантних вчинків, здійснених у своїх, звичних соціумах, і в набутих, тимчасових (донбаських). Адже, природно, що девіант вибудовував комфортну для себе стратегію поведінки, вона залежала від головного — від міри терпимості соціуму, який мав прийняти протиправний вчинок. Нагадаємо, що більш розширену соціальну характеристику цієї групу ми давали вище, при розгляді соціальної стратифікації прибуваючих на Донбас (п. 4). Додамо лише деякі фактографічні відомості. Перша хвиля демобілізації проходила у кілька етапів: за період від 5 липня 19435 р. до 15 березня 1948 р. було здійснено шість черг. Вже перші стики колишніх визволителів з донбаськими реаліями викликали у них крайнє незадоволення. Адже місцеві виконкоми були зобов’язані: надати демобілізованим роботу не пізніше місяця від їх прибуття до місця роботи й проживання. Ну, з цим проблем не було. А от далі зась: їх мали влаштувати на посадах, не нижчих від тих, на яких вони перебували до вибуття в армію; забезпечити житлом і паливом, надати позики під будівництво чи ремонт в розмірі від 5 до 19 тис. руб. терміном на 5–10 років та інші преференції. Звісно, в донбаських умовах в повній мірі цього їм не могли запропонувати. Відтак, у Сталінській області упродовж 1946 року відсоток прибулих по демобілізації воїнів не влаштованих на роботу становив від 67,8% (станом на 1 січня) до 98,4% (станом на 1 грудня). Систематизовані архівні дані свідчать: упродовж 1947–1948 років у Сталінській і Ворошиловградській областях отримали роботу лише 47% демобілізованих.

Але незадовільні умови роботи призвели до значних масштабів полишення демобілізованими будівництв і підприємств. Марина Лобода слушно підмітила: досвід попередніх років показав, що в умовах, коли не задовольняються елементарні побутові потреби людини, а також належна організація праці навіть силові методи не можуть призвести до припи- нення плинності кадрів та випадки дезертирства [9, с. 93]. Осіб, які само- вільно залишали робочі місця, згідно з указом Президії Верховної Ради СРСР ще від 26 грудня 1941 року «Про відповідальність робітників і службовців підприємств воєнної промисловості за самовільне залишення підприємств», і в повоєнних реаліях засуджували на термін від 3 до 5 років. Однак, як вважає Людмила Хойнацька, ні цей, ні наступний указ Президії Верховної Ради СРСР від 30 грудня 1944 року — «Про амністію трудових резервів, які добровільно повернулися на підприємства» — також не допоміг у боротьбі з дезертирством.

  1. Амністовані. Певну частину переселенців складали й амністовані особи. Все та ж соціальна й правова неусталеність територій Донбасу приваблювала цю групу переселенців. Щодо мотивації прибуття й перебування їх можна умовно розділити на дві групи. 1. Ті, які були на- лаштовані на повернення до нормального життя й роботи, але через ставлення місцевий чиновників (чи родинні негаразди) не змогли домог- тися цього у себе на батьківщині. Так, у Києві впродовж квітня–червня 1953 року із загальної кількості амністованих, які мали прописку, роботу знайшли 108 тис. 224 особи (74,8%), на травень у Запорізькій області було працевлаштовано 2 тис. 724 особи (64%), подібна картина спостерігалася в усіх областях. Відтак, Донбас ставав для них можливістю почати нове життя. 2. Ті, які були озлоблені на радянську владу (чи через ставлення родини) і прибули на нові території аби не повертатися до місць, де знали про їхнє кримінальне минуле. А також використати можливість тимчасового перебування для визначення свого подальшого життя.

Отже, 30 грудня 1944 р. вийшов указ «Про надання амністії особам, які самовільно покинули підприємства воєнної промисловості, але добровільно повернулися на ці підприємства»: переважна більшість таких амністованих мали технічний фах і могли найкраще прислужитися для потреб Донбасу. Кінець німецько-радянської війни зініціював указ від 7 липня 1945 року «Про амністію у зв’язку з перемогою над гітлерівською Німеччиною»: звільненню підлягали, зокрема і колишні робітники підприємств, транспортники та інші інженерно-технічні працівники. Найбільший притік звільнених дав указ від 27 березня 1953 року «Про амністію». Так, за даними Олега Бажана, станом на 21 липня 1953 року на територію УРСР прибуло і було приписано 165 тис. 566 осіб (переважно з окресленого нам вище п. 2). Найбільша кількість амністованих прибула саме на Донбас та прилеглі до нього промислові області: у Сталінській області було приписано 20 тис. 753 особи, тобі як у Харківській лише 10 тис. 869, Ворошиловградській — 9 тис. 845, Дніпропетровській — 11 тис. 120 та Запорізькій — 6 тис. 134 особи [21, с. 161]. Труднощі з працевлаштуванням, матеріальна скрута, неувага з боку чиновників спонукала амністованих до злочинної діяльності. Статистика свідчить, що з 1 квітня до 20 червня 1953 року в межах республіки було зареєстровано 6 тис. 696 злочинів, з них 1 тис. 196 (17,9%) — скоєно амністованими, притягнуто до відповідальності — 1 тис. 383 особи. Найбільше злочинів звільнені скоїли в Сталінській та Ворошиловградській областях.

Втілюючи в життя статті указу відповідні органи виявили в дитячих виправно-трудових колоніях республіки 69 тис. 921 підлітка, які підлягали звільненню. На Донбасі фіксувалося значне збільшення безпритульних підлітків, проте соціальна опіка над ними провадилася вкрай незадовільно. Так, у Ворошиловградській області «гірше за все йдуть справи з обліком підлітків, звільнених за амністією. Міліція зовсім не займається обліком цієї категорії людей, не цікавляться також і органи освіти. В зв’язку з цим невідомо скільки прибуло в область підлітків».

Процес накопичення на Донбасі криміналізованих амністованих було активізовано через дію наступних указів: «Про порядок дострокового звільнення від покарання засуджених за злочини, скоєні у віці до 18 років» (24 квітня 1954 р.), «Про застосування умовно-дострокового звільнення з місць ув’язнення» (14 липня 1954 р.), «Про амністію радянських громадян, які співпрацювали з окупантами в період Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років» (17 вересня 1955 р.), «Про амністію в ознаменування 40-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції» (1 листопада 1957 р.) та ін. І за цими амністіями впродовж 1953–1955 років найбільше звільнених прибуло в Сталінську область — 52 тис. 660 осіб (у м. Сталіно — 13 тис. 927) та Ворошиловградську — 17 тис. 120, порівняймо: у Київську область — 10 тис. 019 осіб (у м. Київ — 9 тис. 784). Відповідні цифри і по не працевлаштованим: у Сталінській області — 2 тис. 943 особи, Ворошиловградській — 964.

Оцінюючи загальну масу амністованих, можна виділити деякі їхні соціальні характеристики. Переважна частина знаходилася ще в доброму чи задовільному фізичному стані, володіла затребуваними на Донбасі виробничими професіями й здатністю (за віком) себе забезпечити, а отже, кардинально змінити власний спосіб життя та поліпшити добробут своєї сім’ї. Проте небажання чиновників працевлаштовувати колишніх ув’язне- них, слабка політика щодо соціалізації, примушувало їх здобувати на прожиття знову злочинними засобами. За даними Олега Бажана, най- більша кількість повторних кримінальних злочинів припадає на донбаський регіон: у Сталінській області протягом 1953–1955 років повторно притягнуто до кримінальної відповідальності 9 тис. 891 чол., у Ворошиловградській — 4 тис. 049.

Ці та інші дані дозволяють структуризувати тих звільнених, хто опинився на Донбасі обабіч повноцінного радянського повсякдення:

– достроково звільнені літні непрацездатні чоловіки й жінки без засобів до існування та професійних навичок, котрі не мали рідних чи близьких або були ними не визнані, відкинуті;

– працездатні особи, які після ув’язнення поверталися додому, але не знаходили рідних або не були прийняті ними, а відтак опинилися «на вулиці»;

– бездомні й бездоглядні хворі, котрих як безнадійних намагалися якнайшвидше виштовхнути за межі юрисдикції карно-виправних закладів;

– непрацездатні звільнені, які захворіли за час відбування покарання, були відкинуті рідними, а відтак вбачали в антисуспільній поведінці (напр., жебракуванні) єдиний засіб для існування;

– достроково звільнені жінки з малолітніми дітьми, котрі через обставини не могли надовго (чи на когось) залишати дітей одних та вимушені були разом з ними жебракувати, злидарювати у пошуках кращої долі. Деякі перепродували украдені речі, спекулювали, утримували так звані «малини» тощо;

– підлітки, які через певні обставини (смерть рідних, рішення про надання опіки тощо) після звільнення були направлені до рідних чи для влаштування до інтернатів, але у пошуках «романтики» чи тимчасового пристосування залишилися жити «на вулиці»;

– особи, котрі повністю відбули покарання чи достроково звільнені за воєнні чи політичні злочини, отримували довічне тавро зрадників, часто були відкинуті рідними й близькими. Саме ця категорія мала найбільші ускладнення при працевлаштуванні;

– особи, які потенційно могли стати повноправними членами суспільства, проте не пробачені, не почуті рідними та близькими, були деморалізованими і вбачали в криміналі своєрідний засіб спокутування своїх гріхів, спосіб подальшого життя;

– відірвані від землі на час покарання селяни, котрі, не знайшовши кращого життя, все ж не поверталися у село, «декласувалися», ставали професійними бродягами, членами кримінальних угрупувань;

– особи, які зі свідомих кримінальних переконань відмовлялися ставати повноцінними радянськими громадянами. Деяка їх частина, не знайшовши порозуміння серед подільників, опинялися на соціальному дні;

– особи, котрі втратили документи та, відповідно, не отримуючи соціальної підтримки чи маючи суперечки із законом, обрали кримінал як тимчасовий, а інколи і постійний засіб існування.

 

Тези до «жіночої» історії Донбасу. Віддаючи належне новітнім методологіям вивчення історії, торкнемося і питання жіночої складової в історії освоєння повоєнного Донбасу. Взагалі, на нашу думку, вивчення «жіночої» історії повоєнного Донбасу на сьогодні ще залишається «білою плямою» в українській історії, але є надзвичайно перспективною, зважаючи на стремління у деяких науковців до гендернизації наукових розробок. На територіях без усталених поведінкових правил, але, як і скрізь, з перспективою переважання, панівної маскулинної культури, вільно могли проявлятися саме чоловічі уподобання, а от як виборювало собі «місце під сонцем» жіноцтво, їхня соціальна адаптація — тема майбутніх досліджень.

Отже, для багатьох переселенок нове місце роботи і проживання ставало таким собі «білим аркушем», з якого можна спочатку (чи знову спробувати) вибудувати своє майбутнє життя. Для більшості — це було найвагомішим спонукальним мотивом. Гендерний бік мотивації мав свою амбівалентність (про мотиви, які рухали чоловіків-пересенців ми говорили вище). Жінок, які наважилися на переселення на Донбас, згрупуємо відповідно мотивам, і структуруємо за питомою вагою від більшого до меншого. Отже, це були:

а) підготовлені спеціалісти, які прибували за розподілом;

б) ті, що приїхали за «оргнаборами»;

в) ті, які поїхали «за своїми чоловіками»;

г) ті, які цим кроком намагалися «вирватися» з родинно-патріархальних лещат;

д) ті, які мали певні проблеми у своїх соціумах (напр., небажане народження дитини, яку залишали доглядати батькам; проблеми на кар’єрних щаблях; таким чинам намагалися реабілітуватися чи сховати своє неблагопристойне воєнне минуло, тощо).

Зважаючи на взагалі меншовартісне ставлення до жінок (відносно соціальної першості чоловіка і, відповідно, лише його права до міграції) в українських етнічних традиціях, такі вчинки сприймалися оточуючими не лише як вияв жіночої «самостійності», а навіть «зухвалості». Це пробачалося лише тим, хто територіально не далеко віддалявся від традиційного соціуму (із села до райцентру, і з надією, що вона не змінить усталених родинних традицій (як-от догляд за батьками)). Жінок, які «зраджували» правилам такого патріархального соціуму і від’їжджали на Донбас, переважно засуджували. Адже роль жінки вбачалася зовсім іншою: для «красного» слова — оберег родинних цінностей, а в повсякденні — виконавиця усіх побутових повинностей. І якщо жінка змінювала цю традицію — вона неодмінно виступала девіантом. Традиційний соціум, в особі його очільників (напр., голова місцевого колгоспу чи сільради) дуже неохоче виголошував успіх своєї вихованки (державна нагорода, партійна чи номенклатурна посада тощо). І лише у випадку його оприлюднення (телеграма-подяка, замітка в газеті тощо) лукаво гордився її здобутками. Така роздвоєність і відверте лукавство у сприйняті успішності жінки завдячується офіційній більшовицькій ідеології. Спочатку, ще ленінськими принципами, декларувалася рівність у можливостях партійного та радянського зростання як чоловіків, так і жінок. Проте, коли частина найбільш наполегливого жіноцтва скористалася такою можливістю (згадаймо комісарш, працівниць «надзвичалок» та ін.) і почала заповнювати низинні партійні ніші, партапаратники (звісно, чоловіки) схаменулися і ввели постійно діячу квоту на членство жінок у керівних органах.

Зґвалтування. Регламентоване виробничими відносинами, зі слабкою товариською опорою, довірою до правоохоронців та ще й у «світі чоловічих уподобань» — таке життя пересічної донбасчанки постійно наражалося на фізичне насилля. Факти брутального насильства над жінками неодноразово ставали предметом розгляду на найвищому влад- ному рівні Небезпека набула такого масштабу, що факти насилля та ґвалтування в м. Макіївці, та ще й з трагічними наслідками фігурували у відповідях на донесення комсомольських очільників (зокрема, це стало спонукою до резонансного листа секретаря ЦК ВЛКСМ Олександра Шелепина до заступника голови Ради Міністрів СРСР Георгія Маленкова від 31 січня 1953 р.) [14, с. 134–141]. Проте, не дивлячись на жорстке покарання за зґвалтування (зокрема, дія указу Президії Верховної Ради СРСР ще від 4 січня 1948 р.), загальносоюзний зріст цього насильства був очевидним — засуджено було: 1948 р. — 2834 чол., 1956 — 7656! [14, с. 190]. Це змусило знову переглянути міру карної відповідальності за цю наругу: 15 лютого 1962 року було прийнято указ «Про посилення кри- мінальної відповідальності за зґвалтування».

Дозвіл на аборти як показник насильства над жінками. Усталена безправність жінок в мікросоціумі з чоловічим свавіллям та кримі- нальними смаками, нездатність влади не лише боронити — хоча б контролювати рівень насильства, призвели до значної кількості неба- жаних вагітностей. На жаль, до середини 1950-х років цю проблему жінки з робітничих поселень вирішували у повитух із ближчих українських сіл, і часто — з драматичними (втрата здатності до репродукції), а інколи трагічними наслідками. В разі оприлюднення цієї таємниці постраждала зазнавала жорсткого формального (обговорення поведінки на зборах, виведення з лав комсомольської і навіть партійної організацій тощо) і неформального (засудження оточуючих, відвернення близьких, рідних тощо) переслідувань. Вирішуючи цю проблему влада стикнулася з дилемою: з одного боку мусило забезпечуватися природне відновлення втраченого за час війни генофонд нації, й аборти, відповідно, залишалися ще забороненими. З іншого, масштабність небажаних вагітностей і їх наслідків змусила тверезо оцінити небезпеки щодо жіночого здоров’я. У нашому випадку, здоровий глузд переміг і жінки вже змогли скорис- татися легалізацією абортів внаслідок дії указу Президії Верховної Ради СРСР від 5 серпня 1954 р. про припинення переслідування жінок за здійснення аборту, а указом від 23 листопада 1955 р. «Про скасування заборони абортів» ця процедура була дозволена у відповідних медичних установах.

Проте забобонність і реальне безправ’я жінок спонукало їх до іншого. Тут ми знову маємо нагадати про специфічність відносини та моральних цінностей переселенців на Донбасі. Якщо у себе, на малій батьківщині, такі породілля назавжди ставали ізгоями в реаліях радянських побутових відносин; постійно зазнавали соціальної дискримінації, осуду оточуючих, неприйняття, а інколи і вигнання з родини; діти-безбатченки ставали упослідженими у своїх вікових колективах; врешті, такі особи ставали девіантами не так через поведінку, а через побутуюче громадське сприйняття. То у переселенських умовах масштабність позашлюбних стосунків, народження дітей-безбатченків дозволила цій більшості жінок-відступ- Освоювачі Донбасу: деякі пропозиції до означення соціальної стратифікації… 129 ників створити для себе нові критерії моральності, таку собі атмосферу взаєморозуміння подібних, а поступово — оточуючого загалу. Тобто навіть такий відвертий прояв девіації став унормованим4. Лише одиниці з ганьбою поверталися до рідних домівок, сором для інших заставляв їх не повертатися на малу батьківщину, а виїжджати у інші, на жаль, подібні райони країни.

Коротко підсумовуючи можна правомірно стверджувати, що закла-

дені з кінця 1940-х років соціально-демографічні ризики і створення від-

повідних умов для проявів соціальних девіацій дозволяють констатувати

визначення територій Донбасу як патогенних, що вже у наш час призвело

до військового протистояння.

 

Джерела та література:

  1. Швидкий Василь. Антисуспільні прояви та настрої на тлі економічних «звершень» в Україні 1950–1960-х рр. / В. Швидкий // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика / Збірник статей. Випуск спеціальний / Відп. ред. В.М. Даниленко. — К.: Інститут історії України НАН України, 2013. — Вип. 18. — С. 246–265.
  2. Жбанова Катерина. Організований набір робітників у відбудові Донбасу (1943– 1950 рр.) [Електронний ресурс] / К. Жбанова. — Режим доступу (29 червня 2018 р.): http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/82993/21-Zhbanova.pdf?sequence=1
  3. Директивы КПСС и Советского Правительства по хозяйственным вопросам. 1917–1957: Сб. документов в 4 т. — М.: Госполитиздат, 1957.– Т. 2: 1929–1945 гг. — 1957. — С. 752.
  4. Алфьоров М. Міграційні процеси та їх вплив на соціально-економічний розвиток Донбасу (1939–1959 рр.) / М. Алфьоров. — Донецьк: Український культурологічний центр, Донецьке відділення Наукового товариства ім. Шевченка, 2008. — С. 46.
  5. Алфьоров М. Місце зовнішніх міграцій населення в Донбас у відновленні і формуванні його трудових ресурсів у 1943–1951 рр. / М. Алфьоров // Схід. — 2005. — № 4 (70). — С. 58.
  6. Касьянова Наталія. Політика організованого набору робітників в УРСР (1940– 1960-ті рр.) / Н. Касьянова // Нові сторінки історії Донбасу: Збірник статей. Кн. 26 / Донецький національний університет імені Василя Стуса; гол. ред. д-р іст. наук, проф. О.В. Стяжкіна; співголова ред. кол. д-р іст. наук, проф. В.А. Моргун. — Вінниця: ДонНУ ім. В. Стуса, 2017. — С. 124.
  7. Ніколаєць Ю. Зміни у складі населення Донбасу у 1941–1945 рр. / Ю. Ніколаєць // Гуманітарний вісник Державного вищого навчального закладу «Переяслав-Хмельниць- кий державний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди» — 2013. — Вип. 28. — Т. 2. — С. 573.
  8. Ніколаєць Ю.О. Поселенська структура населення Донбасу: (етнополітичний ас- пект динаміки) / Ю.О. Ніколаєць. — Київ: ІПіЕД ім. І.Ф. Кураса НАН України, 2012. — С. 131.
  9. Лобода Марина. Трудові ресурси у важкій промисловості України під час нацистської окупації та у відбудовний період (1941–1950) / М. Лобода. — Київ: Інститут історії України НАН України, 2012. — С. 98–124.
  10. Вєтров І. Засоби залучення трудових ресурсів до відбудови важкої промис- ловості України (1943–1950 рр.) / І. Вєтров // Сторінки воєнної історії України: Збірник наукових статей / Відп. ред. О.Є. Лисенко. — Київ: Інститут історії України НАН України, 2010. — Вип. 13. — С. 216–227.
  11. Гаврилов В. Сільська молодь Північного Лівобережжя у відновлені промисло- вості Донбасу в перші повоєнні роки / В. Гаврилов // Нові сторінки історії Донбасу. — Донецьк, 2000. — Кн. 8. — С. 198–210.
  12. Швидкий Василь. Девіантна поведінка представників окремих соціальних груп / В. Швидкий // Повоєнна Україна: нариси соціальної історії (друга половина 1940-х — середина 1950-х рр.): Колективна монографія / Відп. ред. В.М. Даниленко, ред.-упоряд. Н.О. Лаас: У 3-х частинах. — Ч. 3. — К.: Інститут історії України НАН України, 2010. — С. 187–194.
  13. Политбюро ЦК ВКП(б) и Совет Министров СССР. 1945–1953. — М., 2002. — С. 250–253.
  14. На «краю» советского общества. Социальные маргиналы как объект государст- венной политики. 1945–1960-е гг. / Авт.-сост.: Е.Ю. Зубкова, Т.Ю. Жукова. — М.: РОССПЕН, 2010. — С. 460.
  15. Чухліб Т.В. Донеччина та Луганщина — козацькі землі України (XVI–XVIII ст.) / Т.В. Чухліб. — Київ: Інститут історії України НАН України, 2015. — 106 с.
  16. Военные кадры Советского государства в Великой Отечественной войне 1941– 1945 гг.: Справочно-статистические материалы / Под ред. генерала армии А.П. Бело- бородова. — Москва, 1963. — С. 424.
  17. Радянська Україна. — Київ, 1945. — 24 червня.
  18. Радянська Україна. — Київ, 1945. — 26 вересня.
  19. Хойнацька Л.М. Відновлення машинобудівної індустрії України та його соці- альні наслідки (1943–1950 рр.) / Л.М. Хойнацька. — Київ, 2003. — С. 78
  20. Центральний Державний архів громадських об’єднань України, ф. 1, оп. 24, спр. 2834.
  21. Бажан Олег. Проведення амністії у 1953–1955 роках в УРСР: перебіг, масштаби, наслідки / О.Г. Бажан // Соціальні трансформації в Україні: пізній сталінізм і хрущовська доба: Колективна монографія / Відп. ред.. В.М. Даниленко, ред.-упоряд. Н.О. Лаас. — К.: Інститут історії України НАН України, 2015. — С. 157–166.
  22. Швидкий Василь. Гендер по-шахтарськи / В. Швидкий// Україна ХХ ст.: культу- ра, ідеологія, політика. — Вип. 22. — К.: Інститут історії України НАН України, 2017. — С. 187–203.

23 Смольніцька М. Гендер: взаємодія в українському радянському соціумі / М.Л. Смольніцька // Соціальні трансформації в Україні: пізній сталінізм і хрущовська доба: колективна монографія / Відп. ред. В.М. Даниленко; ред.-упор. Н.О. Лаас. — К.: ІІУ НАНУ, 2015. — С. 434–486.

  1. Смольніцька М. Гендерна політика в УРСР: правове закріплення та напрями реалізації (сер. 1940-х — перша пол. 1960-х років) / М.Л. Смольніцька // Історія України. — 2013. — Жовтень (№ 19); Історія України. — 2013. — Жовтень (№ 20).
  2. Смольніцька М. Гендерна політика в УРСР: правове закріплення та напрями реалізації (середина 1940-х — перша половина 1960-х рр.) / М.Л. Смольніцька _____// Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Вип. 17. — К., 2012. — С. 85–94. Освоювачі Донбасу: деякі пропозиції до означення соціальної стратифікації… 131
  3. Смольніцька М. Жінка в радянському суспільстві: офіційний образ і реальна практика / М.Л. Смольніцька // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. — Вип. 16. — К., 2011. — С. 162–174.
  4. Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні: гендерна специфіка в часи екстремального насильства: Збірник наукових праць / За наук. ред. докторки істор. наук Г. Грінченко, канд. істор. наук К. Кабченко, канд. істор. наук О. Кісь. — Київ: ТОВ «Арт Книга», 2015. — 335 с.

 

References:

  1. Shvydkyi Vasyl. (2013). Antysuspilni proiavy ta nastroi na tli ekonomichnykh «zvershen» v Ukraini 1950–1960-kh rr. Ukraina ХХ st.: kultura, ideolohiia, polityka / Zbirnyk statei, (18), 246–265. [in Ukrainian].
  2. Zhbanova Kateryna. (29 chervnia 2018 r.). Orhanizovanyi nabir robitnykiv u vidbudovi Donbasu (1943–1950 rr.). Retrieved from http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/ 123456789/82993/21-Zhbanova.pdf?sequence=1 [in Ukrainian].
  3. Direktivy KPSS i Sovetskogo Pravitel’stva po hozjajstvennym voprosam. 1917–1957: Sb. dokumentov v 4 t. (1957), T. 2: 1929–1945 gg., 752 [in Russian].
  4. Alforov M. (2008). Mihratsiini protsesy ta yikh vplyv na sotsialno-ekonomichnyi rozvytok Donbasu (1939–1959 rr.). (р. 46) Donetsk: Ukrainskyi kulturolohichnyi tsentr, Donetske viddilennia Naukovoho tovarystva im. Shevchenka. [in Ukrainian].
  5. Alforov M. (2005). Mistse zovnishnikh mihratsii naselennia v Donbas u vidnovlenni i formuvanni yoho trudovykh resursiv u 1943–1951 rr. Skhid, 4 (70). [in Ukrainian].
  6. Kasianova Nataliia. (2017). Polityka orhanizovanoho naboru robitnykiv v URSR (1940–1960-ti rr.). Novi storinky istorii Donbasu: Zbirnyk statei, (26). [in Ukrainian].
  7. Nikolaiets Yu. (2013). Zminy u skladi naselennia Donbasu u 1941–1945 rr. Humanitarnyi visnyk Derzhavnoho vyshchoho navchalnoho zakladu «Pereiaslav-Khmelnytskyi derzhavnyi pedahohichnyi universytet imeni H. S. Skovorody», (28, T. 2). [in Ukrainian].
  8. Nikolaiets Yu.O. (2012). Poselenska struktura naselennia Donbasu: (etnopolitychnyi aspekt dynamiky). Kyiv: IPiED im. I.F. Kurasa NAN Ukrainy. [in Ukrainian].
  9. Loboda Maryna. (2012). Trudovi resursy u vazhkii promyslovosti Ukrainy pid chas natsystskoi okupatsii ta u vidbudovnyi period (1941–1950). Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy. [in Ukrainian].
  10. Vietrov I. (2010). Zasoby zaluchennia trudovykh resursiv do vidbudovy vazhkoi promyslovosti Ukrainy (1943–1950 rr.). Storinky voiennoi istorii Ukrainy: Zbirnyk naukovykh statei, (13), 216–227. [in Ukrainian].
  11. Havrylov V. (2000). Silska molod Pivnichnoho Livoberezhzhia u vidnovleni promyslovosti Donbasu v pershi povoienni roky. Novi storinky istorii Donbasu, (8), 198–210. [in Ukrainian].
  12. Shvydkyi Vasyl. (2010). Deviantna povedinka predstavnykiv okremykh sotsialnykh hrup. In N.O. Laas (Ed.), Povoienna Ukraina: narysy sotsialnoi istorii (druha polovyna 1940-kh — seredyna 1950-kh rr.): Kolektyvna monohrafiia (Vol. 3, pp. 187–194). Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy. [in Ukrainian].
  13. Politbjuro CK VKP(b) i Sovet Ministrov SSSR. 1945–1953. (2002), 250–253. [in Russian].
  14. Zubkova E.Ju., Zhukova T.Ju. (Ed.). (2010). Na «kraju» sovetskogo obshhestva. Social’nye marginaly kak ob#ekt gosudarstvennoj politiki. 1945–1960-e gg., M.: ROSSPEN. [in Russian].
  15. Chukhlib T.V. (2015). Donechchyna ta Luhanshchyna — kozatski zemli Ukrainy (XVI–XVIII st.). Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy. [in Ukrainian].
  16. Beloborodov A.P. (Ed.). (1963). Voennye kadry Sovetskogo gosudarstva v Velikoj Otechestvennoj vojne 1941–1945 gg.: Spravochno-statisticheskie materialy, Moskva. [in Russian].
  17. Radianska Ukraina. (1945). Kyiv, 24 chervnia. [in Ukrainian].
  18. Radianska Ukraina. (1945). Kyiv, 26 veresnia. [in Ukrainian].
  19. Khoinatska L.M. (2003). Vidnovlennia mashynobudivnoi industrii Ukrainy ta yoho sotsialni naslidky (1943–1950 rr.). Kyiv. [in Ukrainian].
  20. Tsentralnyi Derzhavnyi arkhiv hromadskykh obiednan Ukrainy, f. 1, op. 24, spr. 2834 [Central State Archives of Public Organizations of Ukraine, col. 1, description 24, file 2834].
  21. Bazhan Oleh. (2015). Provedennia amnistii u 1953–1955 rokakh v URSR: perebih, masshtaby, naslidky. In N.O. Laas (Ed.), Sotsialni transformatsii v Ukraini: piznii stalinizm i khrushchovska doba: Kolektyvna monohrafiia. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy. [in Ukrainian].
  22. Shvydkyi Vasyl. (2017). Hender po-shakhtarsky. Ukraina ХХ st.: kultura, ideolohiia,

polityka, (22), 187–203. [in Ukrainian].

23 Smolnitska M. (2015). Hender: vzaiemodiia v ukrainskomu radianskomu sotsiumi. In N.O. Laas (Ed.), Sotsialni transformatsii v Ukraini: piznii stalinizm i khrushchovska doba: Kolektyvna monohrafiia. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy. [in Ukrainian].

  1. Smolnitska M. (2013). Henderna polityka v URSR: pravove zakriplennia ta napriamy realizatsii (ser. 1940-kh — persha pol. 1960-kh rokiv). Istoriia Ukrainy, zhovten (№ 19); Istoriia Ukrainy, zhovten (№ 20). [in Ukrainian].
  2. Smolnitska M. (2012). Henderna polityka v URSR: pravove zakriplennia ta napriamy realizatsii (seredyna 1940-kh — persha polovyna 1960-kh rr.). Ukraina ХХ st.: kultura, ideolohiia, polityka, (17), 85–94. [in Ukrainian].
  3. Smolnitska M. (2011). Zhinka v radianskomu suspilstvi: ofitsiinyi obraz i realna praktyka. Ukraina ХХ st.: kultura, ideolohiia, polityka, (16), 162–174. [in Ukrainian].
  4. Hrinchenko H., Kabchenko K., & Kis. O. (Comps.). (2015). Zhinky Tsentralnoi ta Skhidnoi Yevropy u Druhii svitovii viini: henderna spetsyfika v chasy ekstremalnoho nasylstva: Zbirnyk naukovykh prats. Kyiv. [in Ukrainian].

 

Shwydky Wasyl (Kyiv)

Candidate of Historical Sciences (PhD in History), Senior Research Fellow,

Institute of History of Ukraine, National Academy of Sciences of Ukraine,

History of Ukraine in the second half of the XX-th centaury Department

 

Masters of Donbass:

Some suggestions for the definition of social stratification of major groups of settlers (the end of the 1940s — mid-1960s)

The starting point of the article was, in particular, the statement that the sharp post-war incursion of the Donbas territories was caused by the difficult situation that developed in the areas of large new construction sites, objects requiring repair and restoration measures, and especially with the intensification of the timing of reconstruction tasks.

In our opinion, in addition to the Soviet definition of the rebuilding period in the life of post-war Ukraine as a «heroic page» or the time of «glorious labor victories», this gap was marked by more realistic and dramatic social breakthroughs from the end of the 1940s until the mid-1960s. This can be illustrated by the socio-psychological situation in the Donbas, which has developed in areas of large new construction sites or objects requiring repair and restoration measures only.

Let us dwell on some of the social characteristics of the people who came to these sites. Let’s emphasize that it is a question of voluntary relocation and compulsory one. The author began to consider the issue of organs, which were implemented through controlled migrations.

The government began to solve these issues from the mid-1940s. In addition, for the adequate provision of Donbas, the workers’ hands were used and enforced. In particular, deportations, forced recruitment of the repatriated and interned, conquered and amnestied persons, prisoners of war, etc.

The process of forming the settlement structure of the population of Donbas and stratification of arriving citizens was indicated. The original approach proposed, in the methodological basis of which is the inductive principle. Its functionality is to realize two basic factors: motivation and stimulation.

It is concluded that despite the different principles of formation, the internal nature of the newly formed groups of citizens has not changed. Labor collectives were formed spontaneously; for social, cultural, psychological, sexual characteristics were colorful, not steady. Their stratification took place gradually and difficultly, in particular, due to the high turnover of personnel, the temporality of cooperation and coexistence, etc. The seven main sources of their formation are proposed.

Some negative elements of the process of formation of the settlement structure and labor resources of the Donbas are indicated, and their views on its main components are proposed. In particular, in addition to the natural factors of formation in the Donbas of an unreliable social environment (large numbers of settlers, including coercive ones, heterogeneous persons, uncompromised communicative ties, etc.) to the constituent part of the proposed stratification were added and provoked by the authorities.

Paying tribute to the latest methodology for studying history, the author touched upon the issue of the female component in the development of the postwar Donbas, some theses have been presented to the original «female» history of the Donbas.

Briefly summing up, it can be rightly asserted that the socio-demographic risks laid down in the late 1940s and the creation of appropriate conditions for manifestations of social deviations make it possible to ascertain the definition of the Donbas territories as pathogenic, which has already led to a military confrontation in our time.

 

Key words: Donbas, reconstruction, resettlement.

Перегляди:32
Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Інші видання:
"Народні казки про тварин". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Велика розмальовка до "Український народних казок про тварин"     Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Василь ТИМКІВ, Олена ПОДРУЧНА "Словник музичних термінів"     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”