Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Просто читайте
Натискайте
"Читальня-Книжкова полиця"
і просто скачуйте книги
у форматах
Pdf або Doc
Читайте і насолоджуйтесь)
baner-korekta-2019
Ігор Вітик – Україна у вирі боротьби за незалежність (історична публіцистика)
Василь Тимків – Тонкі аспекти державного управління
Роман МАТУЗКО – Московська імперія vs Українська держава
Олексій Карпенко – графіка: історична тематика

Червоний терор у його державній фазі принесли в Україну більшовики на своїх багнетах. Це не внутрішній «український історичний продукт», а специфіка режиму, встановленого російськими більшовиками в результаті прямої їх агресії проти Української Народної Республіки.

Вперше в історії поняття «червоного терору» запровадила есерка З. Конопляникова, яка на суді у 1906 р. заявила, що їх партія вирішила на білий терор уряду, відповісти червоним терором.

У подальшому, термін «червоний терор» був уточнений Л. Троцьким, який визначив його як знаряддя, що застосовується проти приреченого на винищення класу, що не хоче гинути.

Термін «терор» означає дії спрямовані на залякування окремих груп населення (громадян) шляхом проведення актів знищення їх представників і примушування їх до відповідних дій.

Після захоплення влади більшовиками 25 жовтня (7 листопада) 1917 р. червоний терор стає офіційною політикою країни рад стосовно ворожих їм класів. Враховуючи, що чисельність пролетаріату становила лише 7%  населення тогочасної Росії (без урахування батраків – сільського пролетаріату), інша частина населення держави представляла для більшовицьких вождів ворожі класи та соціальні елементи.

Саме для їх придушення і знищення й був створений безпрецедентний за своєю жорстокістю каральний апарат, необхідність якого більшовицькими вождями обґрунтовувалась знищенням ворожих класів і контрреволюції.

У липні 1918 р., ще до встановлення в Україні більшовицької влади В. Ленін виступив з пропозицією сформувати Всеукраїнську «ЧК» («ВУЧК»).

Юридичну базу для створення «ЧК» було підведено 5 вересня 1918 р., коли російські більшовики прийняли декрет РНК «Про червоний терор», в якому наголошувалось, що розширення масштабів такого терору є необхідністю: 17 вересня 1918 р. в більшовицькій газеті «Северная коммуна» була надрукована стаття члена ЦК РКП(б) і голови Петроградського виконкому Г. Зінов’єва у якій зазначалось: «Ми, більшовики, повинні повести за собою дев’яносто мільйонів зі ста, які населяли Радянську Росію. З іншими розмовляти неможливо – їх необхідно знищити».

З перших днів свого створення українська «ЧК» постійно перебувала під опікою російської «ВЧК» і беззастережно виконувала усі її розпорядження і вказівки, а з 23 липня 1919 р. за спеціальною постановою, так звана українська «ВЧК» була безпосередньо підпорядкована московському керівництву.

Українська «ЧК» була створена за практичної діяльності Якова Свердлова у Курську 3 грудня 1918 р. за відповідним декретом РНК одночасно зі створенням проросійського так званого українського більшовицького уряду.

З 18 січня 1918 р. Червоні війська під командуванням колишнього полковника царської ариії Муравйова, який перейшов на військову службу до більшовиків та Овсієнка В.А. (командири М. Щорс, В. Боженко) розпочала штурм Києва, який обороняли українські війська під командуванням С. Петлюри. Сили були не рівними і на початку лютого 1918 р. червоні банди увійшли до Києва.

Захопивши Київ, червоні відомстили за всі антиукраїнські повстання, розпочавши у місті величезний терор, Масово вбивали офіцерів, студентів, представників інтелігенції: під час Першої світової війни (1914 – 1918 рр.) Київ був транзитним містом для офіцерів, які повертались з Румунського і Південно-Західного фронтів. Оскільки, наприкінці 1917 р. у містах центральної Росії уже були ради, багато офіцерів більше п’яти тисяч залишилось у Києві, спокійному на той час місті, намагаючись перечекати революційний час. Ці люди не займались політикою, вели приватний спосіб життя, сподіваючись на те, що з точки зору зорового глузду будуть потрібні будь-якій владі. Функціонерами УНР була проведена реєстрація офіцерів з метою їх залучення в армію УНР, що тоді створювалась. Багато з них зголосилося служити Україні. Однак, при наступі Муравйова (колишній полковник колишньої імператорської армії), переважна їх більшість вирішила, що він для них є «своїм», хоча і служить більшовикам.

Розстріли більшовиками офіцерів, інтелігентів, студентів, колишніх службовців відбувалися відразу ж після взяття червоними Києва та їх конвоювань до місць масових вбивств, без будь-яких розслідувань. У них навіть не питали прізвищ. Більшість розстрлів відбувалися на площі перед Маріїнським палацом, де розміщувався штаб Муравйова, і в парку відразу за палацом, де зараз споруда Верховної Ради України. Зі слів свідків тих вбивств:

“Раздетые жертвы расстреливались в затылок, прокалывались штыками”.

Зі спогадів професора Могилянського:

“Началась в самом прямом смысле отвратительная бойня, уничтожение вне всякого разбора, без суда и следствия оставшегося в городе русского офицерства…. Из гостинниц, и частных квартир потащили несчастных офицеров на убой… казнили на площадке перед Дворцом, по дороге на Александровском спуске, а то и просто где попало. Проходя возле ограды Царского и Купеческого садов, мы видели тысячи раздетых и полураздетых трупов, уложенных в штабели, а местами наваленных кучей, один на другого…”

За свідченням Українського Червоного Хреста, загальне число жертв обчислюється у п’ять тис. чол…, з них, три тисячі офіцерів.

У 1919 р. більшовицький терор повною мірою перекинувся на територію України.

Першим керівником «ВУЧК» було призначено латиша В. Лаціса: Мартин Іванович Лацис (справжнє ім’я Ян Фрідріхович Судрабс 1888 – 1938 рр.) «видатний» діяч ЧК-ОДПУ, розстріляний у 1938 р., займав посаду керівника ВУЧК з 1919 р. по 1921 р. і особисто керував Київською ЧК у 1919 р.

Вдруге червоні увішли до Києва у лютому 1919 р. Відразу ж наступного дня на території окупованої більшовиками України розпочали «роботу» Всеукраїнська ЧК, що мала свої розгалужені губернські та волосні комітети, а також відділи в радянських установах, міліції, штабах полків, знищуючи «класових» ворогів. Кожний такий комітет прав право арешту і розстрілу.

Українським чекістам було поставлено завдання швидкої, безкомпромісної боротьби з контрреволюцією і насадження силовими методами повсюди більшовицької влади.

По всьому місту чекісти хапали людей, коли людина зникала, то знайти її було неможливо, оскільки в Києві було аж шістнадцять відділків «ЧК», де її можна було вбити. Найбільші звірства чинила так звана китайська «ЧК» і комісари «ЧК» Рози і товаришки Віри. В «китайській ЧК» за свідченням одного з очевидців:  “заключенного привязывали к стене или столбу, потом к телу крепко  привязывали одним концом железную трубу, в несколько дюймов ширины…. Через другое отверстие в нее сажалась крыса, отверстие закрывалось проволочной сеткой и к нему подносился огонь. Приведенное жаром в отчаяние животное начинало вгрызаться в тело несчастного, чтобы найти выход. Такая пытка длилась часами, порой до следующего дня, пока жертва не умирала”.

Одне з приміщень київського «ЧК» виглядало за розповідями очевидців так: “Большая комната и посредине бассейн. Когда-то в нем плавали золотые рыбки… Теперь этот бассейн был наполнен густой человеческой кровью. В стене комнаты всюду были крюки, на этих крюках, как в мясных лавках, висели человеческие трупы, трупы офицеров, изуродованные подчас с бредовой изобретательностью: на плечах были вырезаны “погоны”, на груди – кресты, у некоторых вовсе содрана кожа”.

М. Лацис у журнілі «Красный террор» писав: “Мы не ведем войну против отдельных лиц. Мы истребляем буржуазию как класс. Не ищите в деле обвинительных улик о том, восстал ли обвиняемый против Советов оружием или словом. Первым долгом вы должны спросить его, к какому классу он принадлежит, какого он происхождения, какое у него образование, воспитание  и какова его профессия. Вот эти вопросы должны решить судьбу обвиняемого. В этом смысл и суть красного террора”.

Саме при Лацисі київська надзвичайна розрослась і збагатилась цілою системою допоміжних установ – особливим корпусом військ, клубом, лікарнею. Він редагував і спеціальний друкований орган ЧК «Красный меч». Згодом, Лацис написав цілу книгу про діяльність ЧК, у якій він зі статистичними даними і діаграмами описав усю діяльність київської надзвичайки – число розстрілів і категорій осіб за віком і статтю, їх розподіл за роками, місяцями тощо.

«Відповіді на ці питання і мають вирішити долю звинуваченого».

І як це вирішувалось, свідчать копії автобіографій, характеристик та інших документів на одного з керівників українських чекістів, а саме Євдокимова, який очолював певний період секретно-оперативне управління «ВУЧК», нагородженого радянською владою орденом Леніна і чотирма орденами Червоного Прапора. Родом він був із Сибіру, сином відставного солдата і пралі, освіта – 5 класів, більшовиком став у 1918 році, коли йому виповнилося 27 років. Перед більшовицьким переворотом був есером… Людина з кам’яним, грубим обличчям, Євдокимов багато пив у компанії підлеглих, після операцій та нарад. У своєму середовищі своїх був справжнім кримінальним паханом. Згідно з ленінською директивою, спочатку він спеціалізувався на звірствах і розстрілах на Правобережній Україні, а з кінця листопада 1921 року вже очолював «Кримську спеціальну експедицію». У Криму Євдокимов проявив себе сповна. У перші ж дні група Євдокимова розстріляла 12 тис. осіб. Після цього, пішла «зачистка» силами Кримської «ЧК»: спочатку розстріляли усіх військовополонених, і всіх тих, хто лежав пораненим у госпіталях, в тому числі цивільних, селян, жінок, їх виносили і убивали просто в ліжках.

У Полтаві чекіст «Гришка» вбив вісімнадцять монахів, наказавши посадити їх на вкопані у землю списи.

Масове знищення людей здійснювалось влітку 1919 р., коли Українська армія очищувала територію України від більшовицьких банд.

Перед здачею більшовиками Києва, що стався наприкінці серпня 1919 р. прогом двох тижнів було розстріляно близько трьох тисяч киян, в Катеринославі – п’ять тисяч жителів, у Кременчуці – дві з половиню тисяч, у Чернігові – майже дві тисячі.

Діяльність ЧК в Києві весною–літом 1919 р. супроводжувалась небаченою жорстокістю, оскільки київські чекісти методично і планово здійснювали розправу над киянами. Величезну участь у цих злочинах брали так звані інтернаціональні частини. Ще напередодні, коли Директорія готувалась залишити столицю, тут відбулось засідання підпільного більшовицького обкому. На цьому засіданні були присутні А. Бубнов, С. Косіор, Ю. Коцюбинський та ін., у тому числі два «спартаківця» з німецького солдатського комітету. Один з учасників, робітник І. Волков запропонував організувати загін з десяти-п’ятнадцяти відважних «товаришів» із завданням – розстріляти на вулицях Києва декількох Січових стрільців, або ж когось з членів Директорії. Однак, ця пропозиція була відхилена: «…Комітет вирішив, що Організація на стане на шлях терору», – згадував у 1927 р. колишній голова київської ГубЧК Г. Дегтяренко.

Політичний курс було взято на масовий терор. На засіданні виконкому 7 лютого 1918 р. була створена Надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією. До складу її першої колегії увійшли І. Волков, А. Ластовський, Я. Шварцман від більшовиків, а також «боротьбисти» –  Л. Ковальов, В. Яковлєв. Головою став А. Шаповалов. Згодом, склад колегії змінили, до неї увійшли Сорін, Цвібак, Горенштейн, Савчук, Дегтяренко.

При Соріні чекістський апарат тільки налагоджувався – реквізувались меблі, «набирався штат працівників», впорядковувались необхідні приміщення. Сорін був працівником недисциплінованим і не підпорядковувався розпорядженням і декретам: ще 6 лютого 1919 р. одним з перших наказів М. Щорса самовільні арешти, обшуки і реквізиції заборонялись.  Голова ЧК Шаповалов згадував: «…Мы неоднократно сталкивались с фактами нарушения наших приказов. Все эти обыски и аресты были результатом превышения власти отдельными воинскими частями и их начальниками…»

Тому на заміну Соріну в київську ГубЧК, що згодом характеризувалась як самий жорский відділок ЧК у Києві, був призначений Дегтяренко.

Спочатку чекісти розмістились в особняку барона Штейнгеля, двоповерховій старій споруді за якою був сад, що спускався до провалля (сьогодні вул. Ярославів Вал, 3 – резиденція посла Індії). Ночами у цьому саду розстрілювали в’язнів.

Згодом, київська ГубЧК переїхала у нову будову по вул. Інститутська, 40, в колишню резиденцію гетьмана П. Скоропадського. Інші, дрібніші підрозділи, відділи і відділки ЧК розмістились на території Липок – у спокійному кварталі, в якому раніше проживали  представники губернської аристократії.

За спогадами емігранта Ю.К. Рапопорта: «…в гробовой тишине пересекает Крещатик странная процессия. Пятьдесят китайцев, тесным кольцом, винтовки наизготовку. Внутри кольца – человек двести… кто в пальто, кто без шапки, в руках узелки. Это переводят арестованных из ЧК в Лукьяновскую тюрьму… душегубство шло спокойное, размеренное, как на скотобойне… сегодня подвоз был больше, завтра меньше, но без работы никогда не оставались… ВУЧК заняла на углу Елизаветинской и Екатерининской большой особняк Попова. В нем был подвал, где происходили убийства… Крики и стоны убиваемых были слышны… разносились далеко за этим домом… в этом доме происходили оргии, сплетавшиеся с убийствами… Вокруг ВУЧК целый квартал был занят разными отделами красной инквизиции…Через дорогу в Липском переулке жили наиболее важные комиссары… По другую сторону улицы размещалась комендатура, во дворе которой один дом был отведен для заключенных… во дворе иногла производились расстрелы… туда приводили заключенных с Елизаветинской улицы…»

Китайці, як дешева робоча сила з’явились на заводах України біля 1910-х років. Вони були надзвичайно працелюбними, невимогливими у побуті, готовими працювати за копійки. Тому, їх з великим бажанням наймали господарі, часто – групами. Саме серед них більшовицьке керівництво і вербувало бійців у Червону армію. Звичайно, ні про які комуністичні переконання цих осіб не могло бути й мови. Так, у середині березня 1919 р. газета «Киевский коммунист» опублікувала оголошення про набір в особливий робітничий полк при ГубЧК (вул. Єлизаветинська, 7) з утриманням 300 руб. в місяць. Такі грошові суми, не вельми великі за місцевими мірками, були для колишніх китайських робітників величезними, а тому вони з великим бажанням йшли до більшовиків: у 1919 р. на київщині діяли китайські батальйони Лю-Шао-Лю, Чжао Шао – тина, Джан Фу та ін. Також сотні китайців служили у місцевих губернських ЧК і частинах особливого призначення (так звані ЧОН). Діяльність китайців була надзвичайно жорстокою.

За архівними даними лише в Києві ЧеКа закатувала до 100 тис. людей, і між ними – кращі люди міста. За свідченням того ж Лаціса, у 1918 р. і протягом семи місяців 1919 р. ЧеКа було придушено 344 повстання, при цьому було вбито – 3057 чол. 

Чекісти отримали необмежені права для знищення та ізолювання всіх потенційних ворогів більшовизму в концентраційних таборах.

Прийняття декрету «Про червоний терор» (в Україні українськими більшовиками було ухвалено аналогічний акт) було спричинено тваринним страхом більшовицьких верховодів за своє життя і перед відповідальністю за вчинені злодіяння проти народу. Радянські функціонери С. Косіор, Я. Гамарник та інші, вимагали від чекістів якнайшвидше покінчити з повстанськими ватагами селян, загонами вояків УНР і всіма тими, хто бореться за незалежність України. У цей час розпочалися чекістські зачистки у Східній Україні від контрреволюції. Під виглядом революційної боротьби чекісти разом з червоними військами запровадили  військовий стан, проводили масові облави, арешти, розстріли, захоплювали заручників, вилучали «лишки» одягу та продовольства у буржуазних елементів.

Фактично тоді чекістські структури перебрали на себе функції оперативно-розшукових, слідчих, судових та каральних органів.

Наприкінці квітня 1919 р. до захопленого більшовиками Києва прибув один з найближчих до Леніна людей – Л. Троцький (уродженець України), який наказав чекістам розстрілювати всіх українських патріотів, членів різних патріотичних організацій і клубів, проукраїнськи налаштованих командирів Червоної Армії, наприклад, М. Щорса. Саме за цією вказівкою в Києві була здійснена цілеспрямована фізична ліквідація національної інтелігенції: на перших порах практикувались обшуки, шукали начебто заховану зброю і в кожний будинок постійно вдиралися озброєні до зубів солдати у супроводі працівників «ЧеКа» та відкрито грабували все, що траплялося їм під руку.

Через деякий час жодних обшуків вони вже не проводили, а маючи на руках списки намічених жертв також забирали їх з собою в «ЧеКа», попередньо пограбувавши, як самих жертв, так і їх близьких та рідних. Забирали все, що могли забрати з собою. Усякі протести жертв були для них байдужими і приставлене до голови дуло револьвера було відповіддю на усі спроби відстояти свої речі. І залякані обивателі були щасливими, якщо такі візити закінчувались лише грабіжництвом. Згодом, це супроводжувалось дикими оргіями. Під виглядом обшуків, чекісти вдирались у найкращі будинки міста, приносили з собою спиртне і влаштовували вечірки, барабанячи по роялям та примушуючи господарів танцювати, хто відмовлявся, тих вбивали на місці.

Частими були випадки, коли людей хапали просто на вулицях і, пограбувавши, розстрілювали.

Установи «ЧеКа» як правило, займали найкращі будинки міста і розміщувались в найрозкішнішихквартирах, що складалися з багатьох кімнат. В них засідали численні «слідчі»: завівши свою жертву у приймальню, «чекісти» відразу ж розпочинали допит. Після звичайних запитань про особу, професійний фах, місце проживання, розпочинався допит про характер політичних переконань, про членство у партіях, про ставлення до радянської влади і т. д. Потім, під загрозою розстрілу, вимагались адреси близьких, рідних і знайомих жертви та ставилися інші запитання, зовсім безцільні, розраховуючи на те, що допитуваний зіб’ється, заплутається у своїх показах, і створить собі підґрунтя для подальших звинувачень. Таких запитань ставлися сотні і нещасна жертва мала на всі відповідати відповідати, причому, усі запитання і відповіді докладно записувались, після чого допитуваний передавався іншому слідчому.

Цей, новий слідчий, розпочинаючи допит, ставив ті ж самі запитання, тільки в іншому порядку, після чого, передавав свою жертву третьому слідчому, а той – четвертому, і так далі, допоки доведений до повного відчаю «обвинувачений», погоджувався на будь-які відповіді, приписував собі злочини, яких він не вчиняв і, таким чином, повністю віддавав себе карателям. Багато «підслідних» таких допитів не витримували і божеволіли. Як не дико визнавати, але це були «щасливчики», оскільки попереду були ще страшніші випробування: здорова людська свідомість просто не здатна по-справжньому уявити собі картину цих звірств, людей роздягали до гола, зв’язували кисті рук мотузкою і підвішували до перекладин з таким розрахунком, щоб ноги ледь торкалися землі, а після цього поступово розстрілювали з кулеметів, гвинтівок і револьверів. Кулеметник спочатку з кулемета роздроблював ноги для того, щоб вини не могли підтримувати тіло людини, потім наводив приціл на руки і в такому вигляді жертва продовжувала висіти, стікаючи кров’ю.

Після цього жертву знову розстрілювали, перетворюючи її на безформенну масу…Жахливим було те, що нещасних не добивали, а скидали у фургони, які вивозили жертв у ями й там багатьох, ще живими ховали.

Крім того, часто практикувалось здирання шкіри з живих людей, для чого їх кидали у киплячу воду, після цього робили надрізи на шиї і навкруги кисті рук і шипами здирали шкіру.

У Харкові в чекістських підвалах виявили багато «рукавиць» – шкіру, здерту з рук разом з нігтями. На трупах були вирізані ножем або випалені вогнем погони на плечах, на грудях орденські знаки, були відрізані носи, губи, вуха. На жіночих трупах – відрізані груди. Маса роздроблених і скальпованих черепів, зідраних нігтів з продітими під ними голками і цвяхами, виколоті очі, відрізані п’яти. На чолі Харківської «ЧеКа» стояли «товариш Едуард» і каторжник Саєнко.

Після звільнення від більшовиків Харкова у підвалах «надзвичайки» було знайдено багато «рукавиць». Розкопки ям, до яких кидались трупи вбитих показали сліди невідомої операції над статевими органами, сутність якої не могли визначити навіть кращі харківські хірурги. Вони висловлювали думку, що це було одним зі знущань, що застосовувалось у Китаї, і витримати його людина не може…

Особливо витонченою жорстокістю прославились одеські чекісти. Тут діяли кати Дейч, Віхман, повія у минулому «Саша», латишка Краузе з цілим штатом прислужників, серед яких було багато китайців, і навіть один африканець, спеціалізацією якого було – витягувати жили у живих людей. Тут же «прославилась» Віра Гребенщикова, більш відома під іменем «Дора», що особисто розстріляла 700 чол. Чекістами Одеси загалом було знищено близько 80 тис. людей.

Для допитів, тортур і страт вони використовували два кораблі – лінійний корабель «Синоп» і крейсер «Алмаз». Для тортур стійких українських патріотів кати пристосували корабельні печі: найнепокірніших прикріплювали залізними ланцюгами до товстих дощок, повільно і поступово пересували їх живими, ногами вперед, в корабельну піч.

Головний «український чекіст» Лаціс тоді доповідав, що згідно з постановою «ВУЧКа», було розстріляно 3456 осіб, в Одесі – 2200.

30 серпня 1919 р., від рук більшовиків, під Коростенем загинув більшовицький комдив українець Щорс. Архівні матеріали свідчать, що приводом до цього стала телеграма довіреної особи Аралова (соратник Леніна) Троцькому, в якій він повідомляв, що з «із тутешніми українцями працювати неможливо… вони ненадійні… у дивізії Щорса панує бандитизм, пияцтво… комдив вважає себе царком». Таким же чином були усунені Боженко, Богунський, Черник. 15 червня 1919 року від імені «ВУЧК» була опублікована заява того ж Лаціса такого змісту: «Останнім часом ряд відповідальних радянських працівників одержують погрозливі листи… Радянським працівникам оголошено білий терор. Всеукраїнська Надзвичайна Комісія цим заявляє, що за найменшу спробу напасти на радянських працівників буде розстріляно… Караюча рука пролетаріату не жалітиме нікого…»

Більшовицька преса підвела теоретичну базу таких нелюдських репресій. Так, наприклад, газета  «Совесткая правда» від 18 жовтня 1918 р. писала «Лозунг Вся власть Советам должен быть заменен другим: «Вся власть Чека». У цій же газеті вже від 17 грудня 1922 р. Ф.Дзержинський писав: «Чека была верным часовым революции. Ее бдительное око было повсюду…Если мы уничтожим Чека, то власть Советов сама подрубит сук на котором она сидит…».

Щоб висвітлити весь жах більшовицького терору подаю з деякими скороченнями свідчення геолога Фокіна О.М., очевидця, який проживав у Києві під час більшовицької окупації: «…за месяц до ухода из Киева большевики (конец июня 1919 г.) стали проявлять лихорадочную деятельность и притом по разрядам: в первую голову были расстреляны буржуи, не внесшие контрибуции, потом юристы, инженеры, поляки, украинцы, педагоги и т. д., и т. д. Люди прямо исчезали ‑ списков расстрелянных не печатали больше, прямо человек исчез ‑ значит, расстрелян. Придирались к мельчайшему поводу: нашли при обыске 2 фунта сахару ‑ довольно, или бензин для зажигалки: расстрел чуть ли не на месте.

У меня за неделю было 5 обысков и все ночью между 3‑4 часами, что искали ‑ неизвестно, придут, посмотрят и уйдут; может быть, вид у меня был совсем пролетарский. Последние 2 1/2 недели я скрывался… Жизнь стала невыносима… Во время прихода добровольцев, конечно, я оказался в городе. Зная о существовании ЧК и справедливо предполагая, что в первый день там будет мало народа, т. к. все будут на улице, моментально отправился туда: я принципиально бывал всюду, где находили трупы, может быть, увижу или узнаю кого‑нибудь из знакомых, тогда хоть известить будет можно. Итак, прихожу туда, в городскую, раньше…

Милый небольшой особнячок миллионера Решетникова, весь окруженный огромным тенистым садом. Народу немного: кругом однако стон стоит: истерики, слезы и какие‑то непонятные выкрики: “еще два!..” “и что они с тобой сделали…” “не нужно стрелять…” ‑ прямо визжит какой‑то женский голос… это, как оказалось, все были родные заложников, взятых большевиками, и пришедшие что-нибудь узнать. И они узнали: большевики при отступлении за невозможностью взять заложников с собой расстреляли 1 800 человек … У Петра в больнице были умалишенные из числа спасшихся: рассудок не выдержал, т. к. большевики заставляли приговоренных убирать и уносить трупы, ‑ когда кто уставал… его убирали уже другие, но уже с раздробленной головой. Итак, я вхожу на двор: ничего не выдает ужасного назначения этой милой и мирной на облик усадьбы; перехожу наискось двор и иду к кучке людей, собравшихся при входе в каменный, солидно построенный гараж. На 2/3 пути меня словно огорошивает кто-то ударом в голову; мой путь перерезает бетонная канава (для стока воды по время мойки автомобилей), полная дымящейся и запекшейся кровью, в которой плавают какие‑то белые клецки. Присмотревшись, эти клецки оказались человеческими мозгами. Из толпы на эту “мелочь” никто не смотрел: все смотрели на нечто более ужасное… толпа положительно безмолвствовала в этом углу, и все стояли без шапок.

Иду параллельно канаве, стараюсь подальше: меня уже мутит от невероятно сильного запаха крови, протискиваюсь чрез толпу и вижу: гараж для 3‑х больших автомобилей… бетонные стены, наклонный пол, сток устроен в канаву, о которой я уже писал. Стены буквально залиты кровью, человеческие мозги всюду, на стенах, даже на потолке, пол же на 1/4 аршина покрыт кашей из волос, кусков черепных костей, и все это смешано с кровью. Отсюда-то и берет свое начало ужасная канава… На стенах висели кронштейны с веревками, совершенно пропитанными кровью, ‑ это для привязывания тех, которые сопротивлялись. Не дай Бог еще раз что-нибудь подобное видеть. И это результаты работы только одной ночи, последней перед их уходом! Трупов убирать не было времени, для этого был заготовлен особый ящик шириной в нормальный рост человека и такой длины, что могут в него лечь рядом 6 человек. Обреченные клались в него ничком и пристреливались выстрелом из револьвера в голову, сверху клался еще ряд живых, опять пристреливался и так пока ящик не наполнялся. Ящик с трупами вываливался или в Днепр, или прямо на свалку, или увозился в редких случаях в анатомический театр. Чем руководствовались большевики при этом распределении ‑ не знаю.

Рядом с гаражом мастерская ‑ печь, в которой еще дымились угли, клещи и гвозди, какие‑то особые, никогда мной не виданные ножи, вроде докторских; все покрыто клочьями мяса и запекшейся кровью. Огромный котел, наполненный еще теплой жидкостью, сильно пахнувшей бульоном, и в ней куски мяса и отваренные человеческие пальцы ‑ это камера судебного следователя ЧК товарища Богуславского. Рядом с его столом огромный чурбан-плаха, топор и солдатский тесак ‑ все в крови. Здесь совершался допрос, и суд, и расправа. Потом, из осмотра трупов, я видел отваренные руки с облезшим отваренным мясом и с голыми костями вместо пальцев, видел трупы без кожи совершенно и с кожей, оставленной на месте погон и лампасов, с отрубленными и вырезанными частями ‑ все это были следы “следствия”, а результат один ‑ пуля браунинга в голову в соседнем помещении.

Иду в сад. Оттуда-то неслись возгласы, и истерики, и проклятия: оказывается, сад представлял из себя сплошную братскую могилу: ни одного невскопанного места не было, и уже добровольцы из публики принялись ее раскапывать: трупы, трупы, без конца трупы, наваленные вповалку один на другого, как попало и засыпанные не более как на 1/2 арш. землей. У всех решительно головы раздроблены ‑ это мера большевиков, чтобы труп не был опознан. Половина их носила на себе следы допроса. Но вот из не отрытой еще могилы показывается рука… пронзительный, душу раздирающий крик, и какую‑то женщину уносят замертво: это мать Жигалина узнала по какой‑то метке на руке труп своего сына. И такие картинки без конца, там, где выкопанные трупы положены рядами, исковерканные, истерзанные, с раздробленными головами, с судорожно сведенными оконечностями, все голые, т. к. перед расстрелом большевики всем приказывали раздеваться. Среди них был и Г.О. Паукер, но я его не узнал. Были и старики, и женщины, и дети 10-12‑- возраста заложники польской партии, когда поляки двинулись вперед.

Толпа становилась многочисленнее и возбужденнее, мне же было более чем довольно, и я отправился посмотреть особняк, но было уже поздно: успели поставить стражу. В окна были видны комнаты барского роскошного дома, наполненные обломками мебели, пустыми бутылками и рваной бумагой. Пока я ходил около дома, толпа сильно возросла, стали произноситься речи, и уже хотели идти бить евреев, но нашелся один священник, который предложил тут же на улице отслужить панихиду по замученным. Я этого зрелища никогда не забуду: старичок-священник служит без облачения, без всяких привычных церковных принадлежностей панихиду по «имена же их, Господи, ты веси», а толпа в 5 000 человек minimum поёт.

Но опять случай: некоторые, более предусмотрительные, чем я, успели-таки забраться до постановки стражи в помещение. Бродили там и добрались до подвалов и, оказывается, не зря. Там скрывались 2 члена ЧК, не успевшие удрать вовремя и залегшие среди пустых ящиков в надежде под покровом ночи задать тягу. Их-то и раскопали. Не зная, куда деться, они полезли из окна в надежде скрыться, т. к. толпа была занята панихидой, но их все-таки заметили: одного успела отбить стража, а другой, оказавшийся секретарем следователя ЧК (безусый мальчишка лет 17), был менее чем в одну минуту на моих глазах буквально затоптан толпой, осталась какая‑то кровавая масса на улице без малейшего признака чего-либо человеческого, ни рук, ни ног, ни головы, ничего, буквально ничего. Другой был на другой день повешен. После этого я отправился во Всеукраинскую ЧК, где «забавлялся» сам Лацис…»

В одному з підвалів київської «надзвичайки» все було облаштовано на зразок «театру», у партері були розставлені крісла для любителів кривавих видовищ, а на «сцені» проводились розстріли. Після кожного вдалого пострілу роздавались крики «браво», «біс» і катам підносилися келихи з  шампанським.

Помічниками Лациса були «звірі» «товариш Віра», Роза Шварц, Авдохін та ін. Їх улюбленими забавами були виколювання голками очей, або ж випалювання їх цигарками, або ж вони запихали жертві під нігті цвяхи. У Києві було декілька десятків «надзвичайок», однак найбільш жахливими було три: на Катеринській, 16 (нині Липська), Інституській, 40, Садовій, 5. Кожна з них мала свій штат катів.

В Миколаєві чекіст Богбендер, у штаті якого були два китайці і один каторжник-матрос, замуровували живих людей у камінні стіни.

За різними оцінками в 1919 р. більшовиками в Україні було вбито від 40 до 100 тис. людей.

Здійснюючи страшну розправу над українським людом, «романтики» революції творили нечувані звірства. І це були не лише «ЧеКа», а й більшовицькі армійські частини. Наприклад, Голіков, більш відомий як письменник Гайдар, за свої садистські «здібності» у 18 років став командиром полку він щоденно вбивав кількох мирних жителів, які відмовлялись співпрацювати з більшовиками.

Також прикметним у розглядуваному аспекті є Обращение командования Южного фронта к Врангелю с предложением прекратить сопротивление: «Ввиду явной бесполезности сопротивления ваших войск, грозящей лишь пролитием лишных потоков крови, предлагаю вам прекратить сопротивление и сдаться со всеми войсками армии и флотом и всякого рода военным имуществом.

В случае принятия вами означенного предложения Революционным Советом армии Южного фронта на основании полномочий, предоставленных Центральной советской властью сдающимся, включительно для лиц высшего комсостава полное прощение всех проступков, связанных с Гражданской войной.

Всем нежелающим остаться и работать в советской России будет предоставлена возможность беспрепятственного выезда за границу при условии отказа на честном слове от дальнейшей борьбы против рабоче-крестьянской России и Советской власти.

Ответа ожидаю до 24 – х часов».

Відповідь на це звернення від Верховного головнокомандувача сил Півдня Росії, генерал-лейтенанта барона фон Врангеля не надійшла. Однак, не дивлячись на це, в Криму залишились тисячі офіцерів, інженерів, чиновників, юристів і т.д. зі своїми сім’ями. Невдовзі всі вони, так само разом із сім’ями, були розстріляні червоноармійцями та чекістами.

 

Було б наївним вважати, що машину репресій було запущено без відповідних вказівок «згори». Це підтверджує і нихка телеграм Ф. Дзержинського своїм підлеглим, і нагороди, якими було удостоєно керівників, котрі організовували «червоний терор» на місцях. Цілком ясною була і позиція В. Леніна. Так, ще до кінцевої перемоги червоних у Криму, 12 листопада 1920 р., дізнавшись про Звернення командуючого Південним фронтом М. Фрунзе до Білої армії в Криму з пропозицією капітулювати на умовах амністії він був дуже роздратований «величезною поступливістю умов». Пізніше, 6 грудня 1920 р., Ленін, у своєму виступі перед активом Московської парторганізації заявив, що наразі у Криму 300 000 буржуазії. Це є джерелом майбутньої спекуляції, шпіонажу, усілякої допомоги капіталізму. «Ми їх підпорядкуємо, переваримо».

Після цього пішли облави: розстрілювали сотнями і тисячами (в першу ніч у Сімферополі розстріляли – 1800 людей, у Керчі – 1300 і т.д.). Тоді на вулицях Сімферополя висіли повішені і в офіцерській формі, і в лахмітті.

М.Фрунзе і сам був не щирим у своїх помислах, діях і прагненнях (радянська історична література створила йому ореол видатного стратега і тактика, а також гуманіста, який, на думку багатьох істориків відмежовувався від злочинних дій ЧК і інколи, навіть, стримував цю злочинну діяльність) у нагородному листі на того ж чекіста, що утопив у крові Київ у 1918 р. Євдокимова напише: «…Вважаю діяльність т. Євдокимова такою, що заслуговує на нагороду. Через особливий характер цієї діяльності проведення нагородження у звичайному порядку є не зовсім зручним…» «За завдану працю» (так зазначено в наказі) чекісти були нагороджені бойовими кіньми. За свою відданість Леніну, криваві екзекуції й терор не тільки в Україні, а в подальшому в Ростовській та Ленінградській областях, Середній Азії і Білорусії та інших місцях Євдокимов був розстріляний сталінським режимом у 1937 році. (М. Фрунзе перший з червоних командармів, який був нагороджений орденом червоного прапора. Він народився у сім’ї військового фельдшера, за державний кошт навчався у гімназії, яку закінчив з відзнакою і був прийнятий на навчання до Санкт-Петербурзького політехнічного університету без вступних іспитів. У 1905 р. він вже включився у політичну боротьбу – будував барикади. У 1906 р. він вже у Стокгольмі – на черговому з’їзді РСДРП разом з Леніним. М. Фрунзе міг бути повішений у 1907 р. У січні цього року він на чолі сімнадцяти бойовиків захопив приватну типографію у м. Шує і примусив робітників цієї типографії віддрукувати більшовицькі листівки. Вже восени цього року Фрунзе був схоплений поліцією і в його приміщенні, де він проживав було зроблено обшук. Під час обшуку було знайдено зброю, боєприпаси та більшовицька література. Йому також було інкриміновано підготовку вбивства поліцейського і в 1909 р. судом було засуджено до страти через повішення. Апеляція підтвердила цей вирок. Однак, врятувала його сестра, яка звернулася з листом до проф. Ковалевського, авторитетної людини у Росії, члена 1-ї Думи і Державної ради, викладача Санкт-Петербурзького університету і Санкт-Петербурзького політехнічного університету, студентом економічного факультету якого був М. Фрунзе. Проф. Ковалевський ознайомив з цим листом викладацький склад університету, і за його результатом було підготовлено прохання до командуючого Московського військового округу і до прем’єр-міністра Російської імперії Столипіна щодо пом’якшення міри покарання. Крім того, сестра потрапила на особистий прийом до командуючого Московського військового округу, який її вислухав. В результаті повішення було замінено на шість років каторги.

Після більшовицького перевороту 1917 р. він перебував на партійній більшовицькій роботі в Івано-Вознесенську: набирав робітників і офіцерів за продуктовий пайок у так звану Червону гвардію, хто не погоджувався – тих арештовували, і, як правило, розстрілювали. Далі, його було призначено комісаром Ярославського військового округу. До цього округу входили вісім найбільших центральних губерній Росії, а саме: Костромська, Ярославська, Володимирська, Рибінська, Муромська та ін. У цей час він керував більшовицькими силами, які з винятковою жорстокістю придушили антибільшовицьке повстання у Ярославській та Володимирській губерніях. У цьому повстанні участь брали чиновники, студенти, робітники, селяни, офіцери. Більшовики проти повстанців застосовували авіацію, гармати, кулемети. Цілі міські квартали випалювались більшовиками вогнем. Більшовицькі карателі навіть підготували до застосування хімічну зброю хлор, яку вони завезли, але з причини зміни вітру не застосували. 420 повстанців було розстріляно. Далі він командував 4-ю армією Східного фронту, Південною групою військ Східного фронту, Східним фронтом, Південним фронтом. Він, звичайно, не організовував червоний терор, але цей терор був при ньому і він йому сприяв).

Керівниками каральних акцій у Криму виступили керівник Кримського революційного комітету Бела Кун, секретар Кримського обкому РКП (б) Землячка Р.С., яку, за виняткову жорстокість, боялись навіть її колеги-чекісти (1876 – 1947 рр., її прах після смерті вмуровано в одну із стін московського кремля), керівники особливих відділів ВНК фронтів і армій Є. Євдокимов, В. Манцев, К. Данишевськмй та ін.

 

З листа Р.С. Землячки в Оргбюро ЦК РКП(б) 14 грудня 1920 р.:

«Дорогие товарищи! …начну с обстановки. Буржуазия оставила здесь свои самые опасные осколки тех, кто всасывается незаметно в среду нашу, но в ней не рассасывается. Контрреволюционеров здесь осталось достаточное количество, несмотря на облавы, которые мы здесь проделали, и прекрасно организованную Манцевым чистку…

В Областком входят утвержденные Вами Я. Бела Кун, Немченко, Дмитрий Ильич Ульянов. Мы кооптировали татарина Ибраима т. Лиде. В Крымревком входят тт. Бела Кун, Лиде, Гавен, Идрисов и кооптированный Фирдевс.

Помимо несознательности, полной инертности бедноты татарской, действует здесь, и я сказала бы в первую очередь, попустительство, слабая осознанность момента и слишком большая связь наших работников с мелкой и даже крупной буржуазией. От Красного террора у них зрачки расширяются и были случаи, когда на заседаниях Ревкома и Областкома вносились предложения об освобождении того или иного крупного зверя только потому, что он кому-то из них помог деньгами, ночлегом. На местах бывали случаи, что ответственные работники (мною смененный секретарь Севастопольского комитета идр.) прибегали с заявлениями, что снимают с себя обязанности и пр. Мягкотелость и неумение организационное (Крымское подполье не могло дать школы, отсутствие пролетариата не выработало твердости) дали возможность меньшевикам и буржуазии (неспецам) проникнуть во все области работы и захватить первыми – профсоюзы, вторыми – весь аппарат Советского строительства. По отношению к первым нами об’явлена беспощадная борьба, которая ни к чему не приводит, ибо меньшевики перекрашиваются в коммунистов, в отношении же советской буржуазии чистка дала такие результаты в главном аппарате Крымревкома: 2/3 были отданы в Особый отдел, остальные – частью сняты, частью работают с грехом пополам.

Рабочие совершенно не были до нашего приезда вовлечены в организационную работу.Никакой работы в массах не производилось. Местная подпольная организацияобнаружила полную оторванность от пролетарской массы…

Теперь один из самых больных вопросов – это вопрос о 4-й Армии.

Она пьянствует и занимается грабежами почти в большинстве своем вместе с командирами и комиссарами. И против этого мы, конечно, бессильны, поскольку политической работы в этой армии не ведется никакой… Реввоенсовет армии отсутсвует».

 

В Сімферополі чекіст Ашикин примушував свої жертв, як чоловіків, так і жінок, проходити повз нього голими, він оглядав їх з усіх боків, а після цього шаблею відрубував вуха, груди…

У Севастополі нещасних зв’язували групами, наносили їм ударами шабель і вогнепальною зброєю важкі рани і ледь живими викидали у море (у Севастопольському порту є місця, куди водолази довгий час відмовлялися спускатись… там були тіла втоплених людей з прив’язаними до ніг важким камінням).

В Алупці «надзвичайкою» було розстріляно 272 хворих і поранених офіцерів: перед смертю їх катували – їх рани відкривали і засипали сіллю, землею та вапном… місцеве татарське населення, бачучи такі звірства, побачило у цьому кару Господню і добровільно наклало на себе тритижневий піст.

В Криму чекісти, не обмежуючись розстрілами, ґвалтували сестер милосердя, які залишилися з пораненими після евакуації з Криму військ ген. Врангеля. У 1920 – 1921 рр., у Феодосії було закатовано 7500 чол., у Сімферополі – 12 000, Севастополі – 5000. Разом – 33 500. Звичайно це не точні дані. Ці звірства творив Бела-Кун.

Такими, нічим не виправданими звірствами чекістів, були шоковані навіть більшовицькі партійні чиновники та керівники.

Зі спогадів свідка звірств більшовиків у Криму Мельгунова С.П., з книги “Красный террор”: “…расправы с оставшимися военными и гражданскими начались сразу после прихода частей Красной Армии. Иностранцы, вырвавшиеся из Крыма, давали потрясающие картины зверств большевиков: Исторический бульвар, Нахимовский проспект, Приморский бульвар, Большая морская и Екатерининская улицы были буквально увешаны качающимися в воздухе трупами. Вешали везде: на фонарях, столбах, на деревьях и даже на памятниках. Если жертвой оказывался офицер, то его обязательно вешали в форме и при погонах. Невоенных вешали раздетыми. Пятьсот портовых рабочих в Севастополе казнили за то, что они обеспечивали погрузку на корабли войск Врангеля. После эвакуации в Крыму оставались больше двух тысяч офицеров и пяти тысяч солдат солдат белой армии, в госпиталях полуострова находилось около 15 тысяч раненых и больных.

По разным причинам страну не пожелали оставить более 200 тысяч гражданских и военных чиновников, журналистов, актеров, врачей… 14 ноября 1920г. был создан Крымский ревком, которому были предоставлены неограниченные полномочия.

От имени Крымревкома было послано приглашение Л. Троцкому возглавить Реввоенсовет Советской Республики Крым, став его почетным председателем, на что был получен ответ Троцкого: “Я тогда приеду в Крым, когда на его территории не останется ни одного белогвардейца”.

Дороги Крыма были блокированы, и люди не могли покинуть полуостров, поскольку все пропуска подписывал непосредственно Бела Кун.

Для организации акций массового уничтожения и координации действий исполнителей, была организованна Тройка, в составе Председателя Крымревкома – Бела Куна, секретаря обкома Розалии Залкинд (Землячка), наркома внутренних дел СРК – Александра Михельсона.

16 ноября главой ВЧК Ф. Дзержинским был отдан приказ о начале очистки Крыма “от контрреволюционеров”, общее руководство было поручено Г. Пятакову, бывшему председателю Чрезвычайного военного революционного трибунала.

Он возглавил Крымскую тройку, и расстрельные тройки в Крыму, по имени их руководителя стали называть “пятаковскими”. О том, кто был этот человек, говорит тот факт, что после [его] ареста в 1937 году Пятаков предложил лично расстрелять бывших сотоварищей и собственную жену.

4 (17) ноября 1920г. был издан приказ Крымревкома №4, об обязательной регистрации всех иностранных граждан; всех лиц прибывших в Крым с июня 1919г.; всех офицеров, военных чиновников и работников Русской Армии в 3-дневный срок. Многие из оставшихся офицеров и солдат истолковали это как амнистию и прибыли на регистрационные пункты. Поначалу людей регистрировали и отпускали. Появилась надежда, что большевики выполнят свое обещание о помиловании, данные накануне взятия полуострова. Но вскоре вышел новый приказ о повторной регистрации, и все пришедшие на нее были арестованы и вскоре расстреляны.

Массовые казни, расстрелы, утопления и повешения, происходили одновременно во всех городах Крыма. Технология террора уже была отработана проведением многочисленных актов в других городах и то как он проводился можно рассмотреть на примере Севастополя.

Уже с первых дней занятия Севастополя особый отдел 51-дивизии начал регистрировать оставшихся в городе белых. Ему на смену вскоре пришел особый отдел 46 дивизии. По городу были расклеены объявления, в которых сообщалось, что такого-то числа в городском цирке состоится общее собрание всех зарегистрировавшихся “бывших”, а также всех тех,  кто по каким-то причинам до сих пор не прошел регистрацию.

Цирк располагался на Новосильцевой площади, (ныне пл. Ушакова), у подножия Исторического бульвара, где сходились Екатерининская, Большая Морская и Чесменская улицы. В назначенный день цирк и вся площадь были в буквальном смысле забиты законопослушными “бывшими”.

Во второй половине дня все примыкающие к площади улицы были блокированы войсками. Всех кто находился на площади, начали медленно оттеснять в сторону особого отдела дивизии. Квартал, где был размещен особый отдел, был превращен в концлагерь, обнесенный по периметру 3-х метровой колючей проволокой. Именно здесь провели последние две ночи согнанные “буржуи”.

В особом отделе работали несколько троек, однотипно решавших их дальнейшую судьбу. Расстрелы проводились на Максимовой даче и севере Крыма. Через два дня лагерь перестал существовать.

Основными руководителями террора в общекрымском масштабе были Бела Кун и Землячка, существенную роль сыграли также Крымское ЧК и особый отдел 4-ой армии. Для проведения акций массового уничтожения людей создавались также оперативные армейские группы.

Террор в Крыму касался самых широких социальных и общественных групп населения: офицеров и военных чиновников, солдат, врачей и служащих Красного Креста, сестер милосердия, ветеринаров, учителей, священников, чиновников и земских деятелей, журналистов, инженеров, бывших дворян, крестьян, убивали больных и раненых в лазаретах… Всего было расстреляно 56 тысяч человек…».

 

З листа  С.В. Констансова в Секретаріат ЦК РКП(б)

26 грудня 1920 р.

«…В Крыму с 20-х чисел ноября с.г. установился красный террор, принявший необыкновенные размеры и вылившийся в ужасные формы.

По этому поводу я считаю своим нравственным и партийным долгом представить свои соображения на усмотрение ЦК РКП.

Обстоятельства, при которых произошло установление террора в Крыму, следующие.

Первые дни по вступлении Советских войск в Крым прошли относительно спокойно, если не считать массового грабежа населения вступившей конницей. Но так как этот грабеж производился без особых насилий и убийств, население отнеслось к нему довольно легко и скоро с ним примирилось. Тотчас по занятии Крыма была объявлена регистрация всех военных, служивших в армии Врангеля. К этой регистрации население отнеслось без особого страх, так как оно рассчитывало, во-первых на объявление Реввоенсовета 4-ой армии, вступившей в Крым, о том, что офицерам, добровольно остающимся в Крыму, не грозят никакие репрессии и, во вторых, – на приглашение, опубликованное от имени Ревкома Крыма, – спокойно оставаться на месте всем рядовым офицерам, не принимавшим активного участия в борьбе с Советской властью, причем, им гарантировалась полная неприкосновенность. При этой регистрации военных, которая происходила в Феодоссии с 15 по 18 ноября с.г., все военные были задержаны, часть из них, насколько мне известно, была отправлена по железной дороге, по всей вероятности, в конценрационный лагерь. Эта отправка офицеров после первой регистрации произошла, по крайней мере, в Феодоссии – при самых человечных условиях, я принимал в ней участие в качестве врача и сотрудника Особого отдела местного ревкома… Мне было поручено комендантом города произвести осмотр предназначенных к отправке офицеров и выделить из этой партии: 1) всех больных, которых направить в госпиталь, 2) всех инвалидов и стариков (старше 50 лет), 3) всех местных жителей, имевших в городе семьи. Затем мне было поручено комендантом позаботиться о том, чтобы все отправляемые были одеты; было отдано распоряжение продезинфицировать оказавшееся в складах города старое военное платье и одеть в него раздетых. И только после этого офицеры были отправлены. Оставшимся – офицерам вышеуказанных трех категорий была объявлена амнистия, которая была встречена не только офицерами и населением города, но и рабочими с  чувством глубокого удовлетворения  и светлой радости и как акт высшей гуманностии благородства Советской власти, не мстящей…

Но затем, вскоре после этого, уже через несколько дней, в Крыму начался красный террор. Казалось, ничто не предвещало его, и он явился совершенно неожиданным не только для офицеров и населения, но и для партийных работников и парткомов.

Через два или три дня после окончания первой регистрации военных была назначена новая регистрация, которая производилась Особой комиссией по регистрации 6-й армии и Крыма; этой регистрации подлежали наряду с военными также юристы, священники, капиталисты.

Все военные, только что зарегистрированные и амнистированные, были обязаны вновь явиться на регистрацию. Регистрация продолжалась несколько дней. Все явившиеся на регистрацию были арестованы, и затем, когда регистрация окончилась, тотчас же начались массовые расстрелы,: арестованные расстреливались гуртом, сплошь, подряд; ночью выводились партии по несколько сот человек на окраины города и здесь подвергались расстрелу.

В числе расстрелянных оказались и офицеры, и рабочие, и врачи, и мелкие военные чиновники, и советские служащие, и больные, и здоровые – без разбора. В Феодосии были выведены на расстрел 29 человек – больных и инвалидов, положенных накануне в госпиталь (29-й Красного Креста). Расстрел был обставлен невероятно жестокими условиями: предназначенные к расстрелу предварительно раздевались почти донага и втаком виде отправлялись на место расстрела; здесь, видимо, стрельба производилась прямо в толпу. Окраины города огласились воплями и стонами раненых. Кроме того, вследствие, может быть, стрельбы в густую толпу, многие из расстреливаемых оказывались не убитыми, а лишь легко ранеными: все эти лица разбегались по окончании стрельбы по окраинам города и скрывались населением; некоторые из раненых затем попадали в госпитали, о них возбуждались ходатайства рабочими, некоторые оказывались имеющими родственников среди красноармейцев, которые тоже присоединялись к общему протесту и возмущению. На другой день после расстрела, к месту расстрела направлялись жены, матери, отцы расстрелянных, отыскивали разные вещи, принадлежавшие расстрелянным (клочки белья, документы и пр.), рылись в грудах трупов,отыскивая своих, при этом по городу циркулировали невероятные слухи о том, что среди сваленных в яму трупов находились живые и легкораненые, которые были извлечены родственниками из-под груды трупов и т.д. В результате всего этого по городу распространился вопль и стоны населения – с одной стороны, и отчаяние и озлобление – сдругой.

Общее количество расстрелянных, по циркулирующим слухам, достигает невероятных цифр: в г. Феодосии – больше 2000 человек, в Симферополе – больше 5000 и т.д.

Будучи глубоко убежден в том, что Советская власть, опирающаяся на широкие слои пролетариата и крестьянства, и крепкая теми великими принципами, благодаря которым она восторжествовала и которые лежат в основе ее, совершенно не нуждается для своей защиты в красном терроре и что лозунг террора был дан не из центра, – я вначале сделал попытку бороться с этим явлением на месте, рассчитывая на то, что мой революционный и партийный стаж (я был первым председателем Военно-Революционного комитета в Крымув 1918 г., организатором и председателем партийной организации в Феодосии в 1917 г.,затем сидел в тюрьме около 1/2 лет был предан военно-полевому суду и приговорен к 16годам каторжных работ) – облегчит мне поставленную мной задачу, но кончилось тем, что я, только что освобожденный из тюрьмы белогвардейцев, был арестован и засажен Особым отделом 9-й дивизии.

И только выступление местного парткома освободило меня из-под ареста. Моя попытка не привела ни к каким результатам: вопрос о терроре не мог быть даже поставлен на обсуждение в местных партийных организациях, – например, в Феодосийском парткоме мне было заявлено, что партком бессилен что-либо сделать, и мне был дан совет поехать в Симферополь для выяснения вопроса. В Симферополе я обратился к заместителю председателя Крымского ревкома, тов. Гавену, который мне заявил, что он сам стоит на точке зрения ненужности и даже вреда красного террора в Крыму, но в настоящее время, он не в силах что-либо сделать в этом направлении.

Говорил я по этому поводу также с тов. Дмитрием Ильичем Ульяновым, который также не разделял террора, но ничего определенного не мог мне сказать. В Симферопольском областном парткоме я не мог добиться свидания с секретарем, тов. Самойловой: после целого ряда попыток в течение двух дней я получил от тов. Самойловой через ее помощницу уведомление, что она принять меня в данное время не может. В Симферополе мне было указано (тов. Гавеном и др.), что единственная возможность повлиять на применение террора в Крыму заключается в поездке для доклада в Москву, что я и решил сделать, считая это своим партийным долгом.

В заключение позволю себе в нескольких словах высказать, что, конечно, само собой разумеется, что вся политика – внешняя и внутренняя – Советской власти не может иначе рассматриваться и расцениваться, как только с точки зрения интересов и перспектив революции и Советской власти; с этой же точки зрения нужно смотреть и на террор. И я позволяю себе думать, что именно в настоящий момент, когда Советская власть одержала блестящую победу на всех фронтах, когда на всей территории России не осталось не только ни одного фронта гражданской войны, но ни одного открытого вооруженного врага, – применение террора в это время с вышеуказанной точки зрения неприемлемо.

И тем более, что в Крыму совершенно не осталось тех элементов, борьба с которыми могла бы потребовать установления красного террора: все, что было непримиримо настроенного против Советской власти и способного на борьбу, бежало из Крыма. В Крыму остались лишь те элементы (рядовое офицерство, мелкое чиновничество и пр.), которые сами страдали от Врангелевского режима и ждали Советскую власть, как свою освободительницу. Эти элементы остались в Крыму тем более легко, что они, с одной стороны, не чувствовали за собой никакой вины перед Советской властью и сочувствовали ей, а с другой – они доверяли заверениям Командования 4-й армии и Крымского ревкома.

Обрушившийся так неожиданно на голову крымского населения красный террор не только омрачил великую победу Советской власти, но и внес в население Крыма то озлобление, которое изжить будет нелегко.

Поэтому я полагал бы необходимым немедленно поставить вопрос о принятии возможных мер, направленных к тому, чтобы скорее изгладить последствия и следы примененного в Крыму террора и вместе с тем – выяснить, чем было вызвано применение его в Крыму.

Член партии Констансов».

 

Звірства чекістів в Криму були логічним продовженням їх звірств в Україні.

Ядро українських чекістських органів на той час в основному складалося з колишніх членів терористичної організації «Союз боротьби» та професійних терористів-бойовиків більшовицьких дружин 1905-1907 років, які були віддані новій владі й справі більшовицької революції. З часом, лави чекістів почали поповнюватись так званими ударниками у боротьбі з бандитизмом і різними пройдисвітами. Більшість з них – це оскаженілі типи – бандити, які були амністовані царським режимом, згодом вони перейшли на бік радянської влади і боролися з такими ж бандитами: в архівах СБУ і в її обласних управліннях на них збереглося чимало особових справ. Значна частина працівників «ВУЧК» була не просто професійними вбивцями (в середньому на кожного чекіста за перші роки більшовицького перевороту припадало 30-40 вбитих і закатованих жертв), а справжніми садистами, які спеціально шукали «роботи» в цих установах, щоб задовольнити свої патологічні нахили.

Всі вони не мали належної освіти і спеціальної підготовки. Про освітній рівень українських чекістів свідчить те, що лише в НКВС республіки перед Другою світовою війною тільки 8% його співробітників мали вищу і середню освіту, 29% – неповну середню, решта – початкову.

Як правило, це були люди особливого складу, з особливою психікою і уподобаннями, без моралі і совісті. Недарма, майже у кожному повідомленні преси 1919 – 1920 рр. про страти контрреволюціонерів, наводилися й прізвища покараних смертю чекістів.

Одним з таких працівників, наприклад, був Михайло Якович Вінницький, більш відомий під злодійським прізвиськом «Мишко Японець». Певний час він очолював підпільний злочинний світ Півдня України. У народі його тоді називали «королем Молдаванки» Одеси: про нього складались легенди, писали письменники, поети, наспівувалося багато пісень у злодійському світі колишнього СРСР. У березні – листопаді 1918 р. розпочалась співпраця «Япончика» з більшовиками, яким він продавав зброю. У середині грудня того ж року більшовики, разом з його бандитами, здійснили напад на Одеську в’язницю. Тоді більшовики звільнили політв’язнів, а «хлопці Япончика» – своїх друзів, кримінальних злочинців.

Згодом, співпраця «Япончика» з більшовиками посилилась – його було зараховано у ЧК, а потім під його командуванням створюється спеціальний загін, який через деякий час було перейменовано на 54-й радянський полк ім. Леніна. Складався він з двох батальйонів, близько двох тисяч бійців – «братків Япончика». Після цього, для злочинців настав «золотий час», збільшовичені бандити наводили страх на населення Одеси та її околиць: грабежі, вбивства, терор від імені радянської влади стали буденною справою «япончиків».

Щоб позбутись таких союзників, у липні 1919 р. більшовиками було прийнято рішення відправити «Япончика» з його ватагою на фронт проти військ Директорії. По дорозі «япончики» гуртом вибігали з вагонів і грабували ринки. Забирали в селян продукти, якими вони торгували на привокзальних ринках. Особливо такі грабунки були на станції Вапнярка. Крім того, по дорозі на фронт багато бандитів дезертирували й повернулись до Одеси. Утім, з рештою своїх «вояків» полк «Япончика» виграв бій з військом Директорії, але зазнав значних втрат. Згодом, цей полк прийняв бій з повстанцями батька Махно і зазнав поразки. З цієї причини «Япончик» вирішив повернутися до Одеси. Поїзд із залишками 54-го радянського полку прибув на станцію Вознесенськ, де його оточили озброєні більшовики і комсомольці. До штабного вагону зайшли члени ревкому разом з начальником Н.Урсуловим, який особисто застрелив «Япончика» як дизертира. За іронією долі, Урсулов в 1937 р. в розпал сталінських масових репресій, був теж розстріляний як ворог народу.

Більшість таких чекістів, як «Япончик», були малограмотними. Однак, це не заважало їхній успішній кар’єрі, головне – показати себе в боротьбі з контрреволюцією.

Так, в обліковій картці одного з голів Петроградської ЧК С. Лобова в графі «Освіта» було написано: «Не вчився, але пише і читає». Лобов пішов на службове підвищення після того, як за одну ніч арештував у Петрограді три тисячі чоловік. Згодом, став членом оргбюро ЦК партії і наркомом харчової промисловості СРСР. У жовтні 1937 р. був розстріляний.

На зорі радянської влади ленінська партія давала таким людям «право» вбивати багато і безкарно. Здатність вбивати стала головним критерієм для займання командирської посади.

Усе це спричинювало масове незадоволення українців радянською владою.

У відповідь на зростаючий опір українців більшовицькому режиму, більшовики знову дали волю чекістським і напівчекістським збройним структурам. Це можна наочно продемонструвати на прикладі діяльності з липня по листопад 1920 року керівника Подільської Губ ВУЧК Вільдгрубе-Соколова (цей страж революції з початковою освітою перед тим, як посісти посаду голови Подільської Губ ВУЧК встиг відзначитися в боротьбі з контрреволюцією в Сибіру – у штабі 4-ї армії, на посадах керівника Уральського, Орловського, Красноярського Губ ЧК).

Враховуючи його відданість революції, Ф. Дзержинський віддав такий наказ: «Червона армія очистила Україну… Як людина, що має досвід в очищенні прифронтових місцевостей від внутрішньої контрреволюції, негайно виїжджайте в розпорядження Всеукраїнської «ЧеКа». Сподіваюся, що й цього разу виправдаєте надії, які я на вас покладаю».

І за декілька місяців «роботи» на Поділлі Соколов встиг «попрацювати» на більшовиків й виправдав усі надії. Про це засвідчує його звіт від 23 серпня 1920 року на бюро Подільського губкому КП(б) У. В його рішенні записано: «Признать работу Губ ЧК правильной, отвечающей интересам и требованиям революции…».

Пізніше, в листопаді 1920 р. при наступі на більшовиків в Україні польсько-українських військ Соколов залишив Поділля і разом з головою губревкому Козицьким виїхав до Харкова. Те, що сталося на шляху до Харкова, описав у документальному романі «Холодний Яр», городянин – Лісовський, безпосередній учасник тих подій. Цих двох затримали повстанці Холодного Яру, коли вони втікали на автомобілі до Харкова: «..в автоомбілі виявили дві скрині. У великій бляшаній скрині знаходились золоті персні, годинники, браслети, золоті ланцюжки та інші цінності. Деякі речі були з дорогим камінням. То було майно розстріляних. Крім того, затримані везли з собою вісім слоїків домашніх конфітур, кошик з тістечками, цукерками, печеними курами та качками. Було кільканадцять пляшок старого вина з гербами графа Грохольського. В іншій скрині знаходились протоколи засідань колегії ЧеКа. Були це довжелезні списки людей, а поперек кожного списку, грубим червоним олівцем, одна велик алітера: Р – скорочене розстріляти. І пілпис: Вільдгрубе-Соколов. Всі протоколи датовані серпнем, вереснем, жовтнем 1920 року. Всього до списків занесено чотири тисячі осіб. Усі прізвища, за деякими винятками. українські. Проти кожного стояло: вік, заняття, коротке обвинувачення. Вік – від п’ятнадцяти до сімнадцяти, особи обох статей. Заняття – переважно хліборобство. Обвинувачення бриніли: «петлюрівщина», «вороже ставлення до совєтської власті», «агітація проти большевизму», «переховування зброї», «переховування бандитів», «затаювання хліба від власті», «контрреволюційна проповідь у церкві», «шовіністичне навчання дітей у школі» і таке інше».

Згодом, після звільнення українсько-польськими військами Вінниці від більшовиків було виявлено чимало поховань жертв червоного терору, який вчинив Вільдгрубе-Соколов.

Далі автор свідчить: «…у тій же скрині, в окремій обгортці, лежали таємні накази ЧК з Москви. Короткі, лаконічні, жорстокі. В одному з них, за підписом Дзержинського, зазначалося, що за одержаною інформацією, в Україні  (слід зазначити, що на той час Україна ще не була в Союзі з радянською Росією) після зайняття її території червоним військом, значно поширилися шовіністичні настрої. Куркульське село і українська інтелігенція мріють про самостійну Україну. З огляду на те, що війна з Врангелем, Петлюрою, поляками ще не закінчилась, це становить для більшовиків в Україні велику небезпеку. Тому, треба дати населенню відчути тверду руку радянської влади. Виходячи з цього, наказано головам усіх губчека в Україні провести масовий розстріл осіб, стосовно яких може бути підозра, що в подальшій боротьбі вони можуть стати на бік ворога. Наголошувалось на тому, щоб розстрілювати насамперед тих осіб, стосовно яких хоч і немає підозр, однак, вони, в подальшому, зможуть взяти активну участь у боротьбі, вони знані серед населення і мають на нього вплив або користуються його повагою… Списки таких осіб після розстрілу вивішувати на людних місцях із зазначенням… що вони збиралися воювати з більшовиками. Розстріли треба проводити так, щоб від них був ефект, який відбив би у населення бажання мріяти про боротьбу за самостійну Україну. Нижче наводився план розстрілів по окремих містах. Одеса і Київ мали розстріляти по вісім тисяч осіб. Полтава, Харків, Катеринослав і Вінниця – по шість тисяч. Житомир і Єлисаветград – по чотири тисячі. Чернігів і Херсон – по дві тисячі. Головним губчека наказувалося скласти негайно цифрові плани розстрілів для повітів».

Про те, що собою являли чекістські «органи» і за якими моральними критеріями вони діяли, свідчить уривок листа групи комуністів – чекістів Кушкінського відділення особливого відділу Туркестанського округу до ЦК РКП(б) від 18 березня 1921 р. У ньому, зокрема, йшлося: «Як це не сумно, але ми повинні зізнатися, що комуніст, потрапляючи до каральних органів, перестає бути людиною, а перетворюється на автомат, який приводиться в дію механічно. Навіть механічно мислить, бо в нього відібрали право не тільки вільно говорити, але й вільно індивідуально мислити… Тепер, якщо ми подивимось на комуністів, які знаходяться в пролетарських каральних органах, то ми бачимо, що вони стоять поза політичним життям республіки, оскільки завдяки довгому перебуванню в каральних органах, завдяки одноманітній, черствій, механічній роботі, що полягає тільки в розшукуванні злочинців і в знищенні, вони, поступово проти власної волі, стають індивідами, які живуть окремим життям. У них розвиваються погані нахили, такі як пихатість, честолюбство, жорстокість, егоїзм тощо, і вони поступово, для себе непомітно, відколюються від нашої партійної сім’ї, створюючи свою особливу касту… Будучи броньованим кулаком партії, цей самий кулак б’є по голові партії». 

Разом з тим, самі чекістські документи, зокрема, накази, залишили багато свідчень того, що свавілля, казнокрадство, прояви аморальності були постійними супутниками всієї історії діяльності ВЧК-ГПУ-НКВС.

Ось обличчя ще одного чекіста того періоду: Двадцятирічного Л. Блюмкіна, дружка «Япончика» по тій же одеській «Молдаванці». 6 липня 1918 року він, як завідувач секретним відділенням ВЧК, член ЦК партії лівих есерів, які на той час були в дружніх стосунках з більшовиками, за санкцією Леніна і Дзержинського, вбив у Москві посла Німеччини в Росії графа Мірбаха, щоб «прибрати» свідка який просив у німецького уряду гроші на здійснення Леніним більшовицького перевороту в Росії. Поранений у ногу Блюмкін зумів втекти. Ленін дав Дзержинському наказ: «Шукати …але не знайти». Відтак, за вказівкою Дзержинського, місцеві чекісти надійно сховали його. Потім він був відряджений до України. У Києві він брав участь у підготовці ряду терористичних актів проти гетьмана П.Скоропадського. Але вони не вдались. Коли частини Червоної Армії вступили до Києва, він з’явився до свого старого знайомого – голови так званої української «чека» – Лаціса. Той зустрів його з радістю і відправив до Москви… 3 листопада 1929 р. судова колегія ОДПУ постановила розстріляти Блюмкіна «…за измену революционной чекистской армии…».

Теорію класової боротьби вони перетворили на теорію класової помсти, рідний народ нещадно ділили на «своїх» і «чужих» та старанно «будували машину терору», яка знищувала і їх самих.

Утім, щоб образ чекіста був привабливим у народі, владою вигадувались різні міфи і легенди, які офіційно видавались за дійсність. Зокрема, для того, щоб чекіст залишався взірцем для працівників державної безпеки, почав масово експлуатуватися вислів Ф.Дзержинського, що чекіст – це людина «з чистими руками, гарячим серцем і холодною головою».

Навколо чекіста створювався німб чесної, порядної, добросердечної людини.

«Видатних» чекістів возвеличували і ставили за приклад, їхніми іменами називали вулиці, установи, підприємства, населені пункти, міста і т. ін.

Тих, хто виконував і перевиконував «план роботи» нагороджували і всіляко заохочували, як правило майном, захопленим під час ліквідації повстанських загонів чи реквізованим в арештованих «антирадянських елементів». Були це нагани і маузери, годинники і портсигари (як правило золоті), чоботи, велосипеди, мотоцикли, коні, гармошки.

Але справжню оцінку діяльності чекістів в Україні, як не дивно, дав В. Ленін, який допускав, що «на Украине ЧК принесли тьму зла, будучи созданы слишком рано и впустив в себя массу примазавшихся».

З огляду на це, виникає логічне запитання, з яких глибинних джерел людської сутності з’явилася така жорстокість? В чому полягають її першопричини?

На мою думку, причини криються у внутрішньому режимі організації влади у тогочасній Російській імперії, коли царат століттями гнобив усі інші нації і народності, які були у складі імперії, а також визискував свій підданий народ важкою працею (аж до 1861 р., коли було відмінено кріпосне право, поміщик мав право зробити будь-що з своїм кріпосним селянином, – продати, побити, обміняти, крім – вбити).

І коли нагромаджена століттями негативна енергія народів колишньої імперії прорвалась на волю, вона, ця негативна енергія, змітала все людське на своєму шляху, мстячись пануючому класу поміщиків, фабрикантів, службовців та військовим, а часто усім навкруги, за усі свої столітні кривди.

У цьому контексті слід зазначити, що:

1) червоний терор в його державній фазі був принесенений в Україну штучно на багнетах російських більшовицьких військ,

2) червоний терор перших років радянської влади мав усі риси геноциду,

3) цей терор відкрив дорогу і слугував фундаментом для усіх подальших репресивних заходів радянського режиму – розкуркулювання, знищення середнього класу, терор у 1936 – 1938 рр.,

4) глобальним наслідком червоного терору є розрив історичної памяті Української нації, оскільки була знищена інтелектуальна еліта українського суспільства, був нанесений величезний удар по генофонду Нації, знищені найбільш яскраві його представники,

5) масове знищення офіцерів, які мали досвід Першої світової війни призвело до втрати безцінного бойового досвіду, була порушена наступність (тяглість) поколінь військових, і, як наслідок, передача бойового досвіду.

Перегляди:277
Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Інші видання:
"Народні казки про тварин". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Велика розмальовка до "Український народних казок про тварин"     Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Василь ТИМКІВ, Олена ПОДРУЧНА "Словник музичних термінів"     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”