Військо у всі часи являло собою специфічну структуру, що в тій чи іншій формі об’єднувала людей, основна діяльність яких була пов’язана з ризиком. Людина, яка усвідомлювала себе воїном, була готова до втрати свого життя заради виконання поставленої мети, чи була ця мета пов’язана з інтересами власними та одноплемінників, чи йшлося про речі, пов’язані з процесами більш глобальними, що могли бути й не завжди зрозумілими для звичайного бійця. Особливість завдань формувала і особливу внутрішню корпоративну культуру, що була джерелом мотивації та психологічного впливу і мала в першу чергу сприяти забезпеченню ефективності кожного бойового підрозділу та стійкості кожної одиниці його особового складу.

Духовно-емоційна цільність, монолітність та ударна сила війська на різних етапах історичного розвитку забезпечувалась необхідністю збереження роду та традиційними віруваннями, вірою у вищість та неземне походження вождів, вибудуваною в суспільстві структурою підпорядкованості та взаємозалежності чи підпорядкування його членів, релігійним та ідеологічним впливом. Поза тим, джерелами мотивації для долучення до війська виступають обов’язок перед сім’єю, родиною, батьківщиною чи володарем, поняття честі і гідності, екстремальні (безальтернативні) ситуації, матеріальний інтерес, питання зайнятості, кар’єри чи соціального статусу, особисті нахили до професії.

З переходом від феодально-монархічного ладу до перших демократій та народження націй, розвитком промисловості та військових технічних засобів формуються значно чисельніші постійні армії, множаться нові роди військ, виникає поняття громадянського обов’язку в частині захисту своєї країни та мобілізації, як способу комплектування армій поряд з рекрутингом.

Таким чином, в демократизованих суспільствах, вплив на боєздатність армії традицій, вірувань та покірності володарю поступається впливу через самоусвідомлення кожного окремого бійця як члена єдиної команди, об’єднаної чуттям солідарності тих, хто, на відміну від людей мирних професій, свідомо ризикує життям при виконанні свого професійного обов’язку. Готовність іти на смерть, бажаючи вижити; необхідність і здатність поборювати страх у небезпечних ситуаціях формують специфічні налаштування свідомості і так само специфічне сприйняття довколишнього світу, зокрема відчуття окремішності і навіть вищості по відношенню до тих, хто зайнятий у невійськовій сфері і тим більше до тих, хто психологічно і ментально не готовий відчути себе воїном і спробувати на собі суворих умов військової служби. Між військовими народжується відчуття бойового братства та глибокої поваги до тих, що зуміли не втратити самовладання в бою чи в момент його очікування, ризикували життям заради товаришів, адекватно поводились під час виконання бойових завдань. Саме це відчуття належності до професії та перебування у відповідному середовищі значною мірою допомагає воїнові не потрапити в пастку негативних прогнозів, втримати свідомість від надмірного (панічного) страху і не втратити мотивацію.

Пов’язаний з надмірними стресами армійський спосіб життя, задля відновлення душевного спокою і рівноваги, вимагає позитивної комунікації, вчасних оздоровчих та рекреаційних заходів. Балансування побутових контактів військовослужбовця між кардинально різними військовою і цивільною сферою зумовлює певні ризики для його самоідентифікації як військового і за певних умов може призвести до небажання повертатися до виконання своїх обов’язків або душевного дискомфорту при перебуванні в частині чи на позиціях. До таких наслідків може призвести як відсутність регулярного відпочинку, так і тривала перерва у комунікаціях з професійним середовищем.

При цьому, існування постійних армій гостро ставило питання і регламентування життя військовослужбовців, як у військовий, так і у мирний час, а збереження дисципліни та керованості значної кількості озброєних людей потребувало розумної структури внутрішніх комунікацій і увагу до соціальних потреб як офіцерського так і унтер-офіцерського та рядового складу.

Якщо за племінної організації суспільства навички взаємодії мисливців-воїнів відпрацьовувалися під час ігор, танців та ритуалів, що так само сприяли і формуванню відповідного бойового і командного духу, то з появою княжих дружин бачимо здійснення внутрішньої комунікації через регулярні спільні бенкети князя зі своїми дружинниками-воїнами.

В Англії 17-18 століть зі зростанням ролі середнього класу виникають джентельментські клуби, де гуртувалися чоловіки з вищих верств населення. Ці клуби мають закритий характер, кількість їхніх членів строго регламентується, тут надаються комфортні умови для спілкування та відпочинку у вигляді бібліотек, залів для куріння, ресторанів та ігрових кімнат. Вони стають саме тим місцем, де у відносно вузькому колі можна було обговорювати питання політики, літератури чи мистецтва, а отже стають важливим фактором впливу на формування громадської думки та політичного життя країни і відграють неабияку роль у соціалізації аристократичної молоді, формуючи майбутні управлінські кадри.

За цим зразком формуються і військові клуби офіцерів. З часом ця практика шириться і в інших країнах, де виникають офіцерські клуби, офіцерські казино та офіцерські їдальні, а згодом подібні заклади відкриваються окремо для унтер-офіцерського складу і солдатів (солдатські їдальні та солдатські клуби).

З другої половини 18 ст. в Російській імперії створюються «офіцерські зібрання», що являють собою громадську організацію офіцерів певної військової частини чи кількох частин, зосереджених в одному військовому окрузі. Метою створення офіцерських зібрань визначалося виховання, відпочинок, зближення та згуртування офіцерських колективів. В гарнізонах окремо створювалися також і бібліотеки та «офіцерські ресторації».

З 1874 року офіцерські зібрання в Російській імперії отримують Статут, за яким їхніми завданнями визначаються:

• Зближення членів офіцерського колективу та встановлення між ними товариських стосунків.
• Розвиток військової освіти в офіцерському середовищі.
• Забезпечення відпочинку офіцерів у позаслужбовий час.
• Здешевлення життя офіцерів.

Елементи соціальної політики в організації подібних закладів бачимо і в Німеччині, Данії, Франції чи Польщі. А для морських держав, створення рекреаційних закладів з можливістю вживати алкоголь було пов’язано і з обмеженнями можливості випивки на кораблі. Так офіцерські клуби були популярними у Військово-морських силах США, де вживання алкоголю на борту корабля категорично заборонялось.

Звісно, заклади клубного типу для військових, окрім згуртування колективу виконувало і функції контролю. Деякі солдатські клуби створювалися саме для того, щоб солдати гарнізону не розбігалися по борделях. Не відкидаємо і потребу профілактичних контррозвідувальних заходів, зокрема у період війни та перебування військового контингенту на чужих територіях.

Наявність у військових клубах залів для театральних вистав, а потім кінозалів, танцювальних майданчиків, ігрових залів, буфетів, їдалень, бібліотек була відпочатку закономірною, проте у США з впровадженням сухого закону (1920-1933), щоб утримати дисципліну серед військових та їхнє бажання гуртуватися у контрольованому середовищі, особливий акцент було зроблено на музичні та театральні шоу, які щовечора проводились у офіцерських та солдатських клубах.

В Україні періоду визвольних змагань 1917-1920 років через нестабільність державних владних інституцій рекреаційні структури для військових командного та рядового складу, як і сама структура української армії, розвинутися не встигли, але 1919 року, за часів УНР, зорганізувалася «Спілка офіцерів», що ставила собі за мету підтримку українського війська, захисту інтересів офіцерського корпусу та розвиток української військової структури. Діяльність Спілки полягала у зборі коштів на допомогу пораненим і хворим офіцерам та підтримку сімей загиблих військовослужбовців.

Скоріше політичною організацією був створений 1917 року за ініціативою лідера Революційної Української партії поручника Миколи Міхновського «Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка», найпершою метою якого була координація зусиль зі створення українського війська та, відповідно «гуртування в одній сім’ї» вояків, лікарів і військових чиновників української національності. Створення власної, української мілітарної сили розглядалося як єдина можливість здобути омріяну цілими поколіннями українців волю й утримати Україну як незалежну державу.

Після перемоги більшовиків, Україна перетворилася на, керовану з Москви, Українську Радянську Соціалістичну Республіку і врешті, з усім своїм військовим потенціалом, була вимушена приєднатися до великого державного утворення під назвою Союз Радянських Соціалістичних Республік, – утворений 30 грудня 2022 року, – який насправді був черговою реінкарнацією російської імперії. Логічно, що перед радянським керівництвом стояло питання створення на основі багатонаціональних військових формувань єдиної, об’єднаної за ідеологічним принципом, дисциплінованої і монолітної Червоної армії, тож, після завершення активних бойових дій, оминути питання внутрішньої комунікації та формування спільної корпоративної культури у військах воно не могло. Під пильним контролем політорганів в Червоній армії розгортається клубна робота, що має на меті об’єднати військовослужбовців у вільний від служби час за спільними заняттями, налагодити дієвий контроль за життям гарнізонів та полегшити виховну й агітаційну роботу. Досить швидко ця клубна робота у військах набрала форми стаціонарних культурно-освітніх закладів. В Україні перший «Будинок Червоної армії» відкрився у Харкові 1922 року. 16 вересня 1923 року відбулося урочисте відкриття «Будинку Червоної армії» у Києві, в будинку по вул. Свердлова 19 (зараз вул. Прорізна 17), де раніше знаходилось «Офіцерське зібрання».

Нагадаємо, що на місяць раніше – в серпні 1923 року – було ліквідовано Революційну Військову Раду України і Збройні Сили України та Криму, що включали війська Київського та Харківського округів, а також Внутрішньої служби України та морських сил Азовського і Чорного морів, припинили своє існування як самостійне військове об’єднання.

На відкритті київського Будинку армії тодішній командувач військ Київського військового району Українського військового округу Йона Якір у своїй промові говорив, що, оскільки червоні командири та політпрацівники під час свого відпочинку відриваються від армії і дріб’язкові побутові питання сімейного життя примушують їх забувати про свій військовий обов’язок, новостворений Будинок Червоної армії має вирвати їх з «дрібнобуржуазного середовища». При цьому Якір підкреслив, що цей культурний заклад має бути відкритим не тільки для командного складу, але й для рядових червоноармійців, що полегшить командирам завдання працювати і над вихованням особового складу своїх підрозділів і над власною самоосвітою. Адже поряд з концертним та спортивним залами, більярдною, їдальнею та перукарнею тут була і бібліотека-читальня. В будинку Червоної армії працював і військово-науковий музей, який, за повідомленнями тогочасної преси, було створено з надзвичайною швидкістю – протягом якихось трьох днів.

Завданнями Будинку Червоної армії було визначено:

1. Створити у війську дружнє середовище.
2. Надати можливість організованого відпочинку командирам, політпрацівникам та червоноарміцям, а також їхнім сім’ям.
3. Підняти культурний рівень військовослужбовців.
4. Ще більше згуртувати особовий склад армії.

Можемо говорити про те, що створення Будинку армії не було тільки ініціативою «згори», з метою відмежувати армію від впливів місцевих настроїв, що могли суперчити «лінії партії», бо військові були зацікавлені в облаштуванні власної інфраструктури відпочинку. Ще у квітні, на нараді в кабінеті Якіра, говорили про те, що Будинок армії треба створювати, але в реальності на цю справу є лише 225 000 карбованців, коли направду потрібно було 600 000.

Потрібні гроші таки вдалося зібрати, значною мірою за рахунок пожертв самих військових київського гарнізону. Задля об’єктивності згадаємо і про те, що фабрика з виготовлення спортивних знарядь безкоштовно передала Будинку армії гімнастичних пристосувань «на 100 карбованців золотом», а сам Будинок був цілковито звільнений від оплати комунальних послуг. [Газета «Красная армия», №744, 18 вересня 1923 року]

В результаті, оновлене приміщення вразило відвідувачів не тільки якісним ремонтом, але й внутрішнім облаштуванням. «Килими, дзеркала, яскраве світло, лискучий паркет», – писала про відкриття Будинку Червоної армії щоденна газета Українського військового округу «Красная армия» [там само]. Солдати київського гарнізону, яким на той час бракувало навіть змінної білизни, отримали змогу відпочивати в умовах розкішного палацу, що звісно не могло не вплинути на позитивне сприйняття власної долученості до війська.

Побіжно зауважимо, що за тодішньою радянською традицією київському Будинку армії була присвоєна почесна назва «Будинок Червоної армії ім. Ілліча».

Тим часом вимоги до роботи нового культурного закладу для військових зростали і 1928 року було вирішено перенести його локацію на нове місце, а саме до будівлі, яка первинно призначалася для льотної школи сержантів, і зведення якої, за проектом архітекторів В. Г. Кричевського та В. П. Пещанського, було розпочато ще у 1914-1918 роках за адресою вул. Олександрівська 5, теперішня вул. Грушевського, 30/1.

Отже, споруда мала бути добудована і цю роботу на основі проекту архітектора Й. Ю. Каракіса було завершено вже у 1933 році. Для відомого талановитого київського архітектора Йосипа Каракіса це був перший самостійний проект, за який 1931 року, згідно з наказом командувача УВО Й.Е. Якіра від 25.10.1931 р., він був нагороджений шкіряним пальтом – відзнакою, що на ті часи вважалася цілком престижною. Так само на початку 30-х Йосип Каракіс брав участь і в проектуванні будівлі Харківського Будинку Червоної армії ім. Ворошилова. Щоправда визначний архітектор і чудовий викладач Київського Інженерно-будівельного інституту час від часу повставав проти вказівок партійних органів щодо забудов на місцях фундаментів давніх споруд, пов’язаних з глибинною українською історією, тож не дивно, що коли 1951 року так звані «партійні чистки» докотилися до середовища архітекторів, він був звинувачений в «буржуазному націоналізмі» та «космополітизмі». Студенти протестували, але Каракіса таки викинули з інституту,на тій підставі, що «це ж рішення партії», і він рік роходив без роботи. Але сміливі люди таки знайшлися і вже 1952 року допомогли йому повернутися в архітектуру, без якої він не бачив свого життя.

Того ж 1933 року, оновлений Будинок Червоної армії отримав нову назву: «Будинок Червоної армії та флоту ім. Якіра», за тодішнім українським правописом «Будинок Червоної армії та фл(ь)оти ім. Якіра». Звертаємо увагу, що на світлинах і харківського і київського будинків армії 30-х років бачимо написи українською мовою.

Щоправда 1934 року назву знову поміняли на «Будинок Червоної Армії і Флоту  Київського гарнізону», але 1935 року назву було змінено вже на «Всеукраїнський Будинок Червоної Армії і Флоту Київського гарнізону», а 1936 на «Український Будинок Червоної Армії», що означало підвищення статусу цієї структури до республіканського рівня.

Виглядає так, що харківський, київський та одеський будинки армії були створені раніше, ніж у самій Москві. Проте звертаємо увагу на два аспекти цього питання.

По-перше, і Якір , і Ворошилов були членами РВС СССР (Революційно-військової ради СРСР) і не тільки грамотними військовими з бойовим досвідом, але й досвідченими політичними працівниками та агітаторами. Обоє були родом з України і їм не треба було пояснювати необхідність системної, контрольованої та наполегливої агітаційної роботи серед бійців та офіцерів військових частин, тим більше на українській землі.

По-друге, будинки Червоної армії не були чимось новим і очевидно створювалися за зразком «офіцерських зборів» імперської армії (а ті своює чергою, як ми вже бачили, за зразком офіцерських клубів європейських армій) – так, 22 березня 1898 року, згідно з наказом по військовому відомству, у Санкт-Петербурзі, в присутності імператора Миколи ІІ в спеціально для цього зведеному будинку, було урочисто відкрито «Офіцерське зібрання Армії і Флоту», «з метою покращення життя офіцерів» – як тих, що служили в місті, так і тих, що перебували там тимчасово. Після бурхливого революційного періоду, повалення царя та встановлення влади більшовиків будівлю перетворили на «Будинок Червоної армії» (зараз Будинок офіцерів Західного військового округу ВС РФ). Подібний заклад у Москві за рішененям РВС (РВР) був заснований 1927 року і урочисто відкритий 23 лютого 1928 року – до десятиліття створення Червоної армії. Можливо запізніле відкриття Будинку армії в Москві завдячує любов’ю більшовиків до ювілейних дат, а можливо й тому, що столицю з Петрограду (Санкт-Петербургу) до Москви було перенесено тільки 1918 року і в цей непростий, з організаційної точки зору, період військові частини міста несли службу в особливому режимі. Так чи інакше, новостворений Центральний будинок Червоної Армії у Москві (ЦДКА) був одразу взятий під контроль політуправління РСЧА (Робітничо-селянської Червоної Армії) і згодом курувався впливовими державними особами. За словами члена ради ЦДКА (ЦБЧА) Клименита Ворошилова «він мав стати не тільки центром відпочинку та розваг для комскладу, але й місцем оновлення та поглиблення його знань, центром військово-наукової роботи, має стати вільною академією командира РСЧА».

Згадаємо, що при відкритті київського Будинку Червоної Армії у 1923 році Й. Якір підкреслював, що він не має стати копією «офіцерського зібрання», бо його двері будуть відкриті не тільки для офіцерів, але й для рядових червоноармійців.

Звісно, що створення подібних закладів культури і відпочинку для військових в кожній окремій країні і в кожний окремий період часу мали дещо відмінні завдання, відповідно до зовнішньої політичної ситуації та внутрішніх політичних процесів, зовнішніх і внутрішніх загроз, стану війни чи миру, національних традицій, організації суспільства та існуючої моралі, специфіки військової служби, джерел поповнення бойового складу, стану розвитку армії та військових технологій тощо. Але в будь-якому разі основне їхнє завдання лишалось незмінним: збереження контрольованості та згуртованості військ і забезпечення морально-психологічної готовності армії виконувати поставлені перед нею завдання.

На грудень 1937 року в СРСР були заплановані перші вибори до Верховної Ради за новою Конституцією 1936 року, що мали відбутися на загальносоюзному рівні і на основі альтернативної виборчої системи, де обиралися кандидати від Комуністичної партії та безпартійних. Більшовики не почували себе надто впевнено, а бажання не втратити свою абсолютну владу у величезній країні через гру в демократію було великим. Окрім того додавалися ще й геополітичні фактори, бо більшовитське керівництво побоювалося таких країн як, скажімо, Німеччина чи Японія, тож йому повсюди ввижалися вороги, шпигуни, змовники, диверсанти і шкідники, які ослаблювали країну зсередини і могли розпочати повстання. В країні розпочинається період, відомий в радянській історії як «великий терор». У травні 1937 року арештовують представників вищого командного складу армії. З 1 по 4 червня 1937 року проходить розширене засідання Військової ради при наркомі оборони СРСР за участі членів Політбюро ЦК ВКП (б). Йдеться про «розкриття органами НКВС контрреволюційного заколоту в РСЧА». На засіданні виступають Климент Ворошилов та сам Йосип Сталін. 11 червня Верховний суд СРСР розглядає справу про створення у Червоній армії «Антирадянської троцькістської організації» і засуджує до розстрілу групу червоних командирів на чолі з Михайлом Тухачевським. Серед них і Йона Якір, який опікувався створенням Будинку Армії в Києві. 12 червня 1937 року вирок було виконано.

Отже, керівництво СРСР будувало монолітну країну на основі багатонаціонального союзу за принципом «ціна не має значення» і за його планом «добровільно» об’єднані республіки мали розчинитися в єдиному союзному просторі. Відповідно, 1939 року Будинок армії в Києві з Українського знову стає Київським окружним будинком Червоної Армії.

Будинок Армії продовжує вести військово-виховну, військово-просвітницьку та культурно-масову роботу серед військовослужбовців, членів їхніх сімей та цивільного населення. Перед початком Другої Світової війни тут працювали: вечірній університет, філія військово-політичної академії, середня загальноосвітня школа, політшкола, широка мережа оборонних гуртків та курсів масових професій, що охоплювали кілька тисяч учнів та слухачів. Діяльність Будинку Червоної Армії розглядалася як частина партійно-політичної роботи у військових округах. В роки війни на базі Окружного Будинку Офіцерів був створений Фронтовий Будинок Червоної Армії  та Фронтовий Ансамбль пісні і танцю. Проводилась агітаційно- пропагандистська та масово-політична діяльність з бійцями та командирами частин, які відбували на фронт і в частинах діючої армії.

У липні 1941 року Київський Будинок Червоної Армії було евакуйовано у російське місто Саратов, де він продовжував працювати з бійцями та командирами, які йшли на фронт. Повернувшись з евакуації в грудні 1943 року, 1948 року він знову отримує нову назву: Київський окружний будинок офіцерів Червоної Армії.

Тут організовувалось відвідування військовиками спектаклів та концертів, проводилися творчі вечори, екскурсії в музеї та на виставки, конкурси самодіяльності та фотовиставки, у військові округи виїжджали агітаційно-художні бригади.

На 70-ті роки в Київському окружному будинку офіцерів працювало 10 самодіяльних художніх колективів, які об’єднували 262 учасника. 1972-го року Заходи Будинку Офіцерів відвідали 750 тисяч чоловік, а на 1973 рік його бібліотечний фонд склав 126 тисяч примірників і мав 4856 читачів.

В 1967 році в Київському Оружному будинку офіцерів було створено Музей історії військ Київського Червонопрапорного військового округу, а в червні 1989 року споруду Будинку офіцерів було визнано пам’яткою архітектури (протокол вченої ради НДІТАМ №7 від 14 червня 1989 року).

У зв’язку з проголошенням Україною незалежності, Верховна Рада України 24 серпня 1991 року прийняла постанову «Про військові формування в Україні», якою визначила: «підпорядкувати всі військові формування, дислоковані на території України, Верховній Раді України; утворити Міністерство оборони України; Урядові України приступити до створення Збройних Сил України».

6 грудня 1991 року Верховна Рада України ухвалює закони «Про оборону України» та «Про Збройні Сили України», які визначали правові засади організації, діяльності, керівництва та управління Збройними Силами, а також їх функції, склад, та завдання.

Наступного, 1992 року Директивою Міністра оборони України Київський окружний будинок офіцерів підпорядковано Соціально-психологічному управлінню, а 1994-го Головному управлінню виховної і соціально-психологічної роботи Міністерства оборони України.

30 червня того ж 1994-го Київський Окружний Будинок Офіцерів переформовано в Центр культури, просвіти та дозвілля Збройних Сил України.

У жовтні 1995 року на основі експозиції Музею військ Київського військового округу створено Центральний музей Збройних Сил України, який з вересня 1996, за рішенням міністра оборони України, стає головним музеєм в системі військово-музейної справи у Збройних силах України. З 1998 року він вже приймає відвідувачів, а 15 січня 2010 року згідно з Указом Президента України отримує статус національного і нову назву: Національний військово-історичний музей України.

1998 року делегати Всеукраїнського офіцерського зібрання висловили побажання перейменувати Центр культури, просвіти і дозвілля Збройних Сил України на «Центральний будинок офіцерів Збройних Сил України». Делегатів було почуто, і, згідно з Наказом Міністра оборони України від 24.11.99 № 353, з 2000 року він носить теперішню назву: Центральний будинок офіцерів Збройних Сил України.

За всі роки незалежності, окрім забезпечення соціальних та духовних потреб військовослужбовців та членів їхніх сімей, колектив Центрального будинку офіцерів послідовно працював у напрямку формування у військовослужбовців стійкої української ідентичності, відданості державі та готовності до її захисту, розширення їхніх знань з історії та культури України, виховання любові до України, її історії, культури, мови та традицій, а також почуття гордості за свою державу.підтримки мотивації до військової служби, високої військової дисципліни та бойового духу.

Тож сьогодні Центральний будинок офіцерів ЗСУ є осередком для гуртування не тільки українських військових, але й активістів ветеранських та волонтерських організацій; і не тільки закладом для культурного відпочинку віськових та цивільного населення столиці, але й тим осередком, де продукуються актуальні інформаційні матеріали, народжуються і реалізовуються оборонні й соціальні проекти, плануються та реалізовуються заходи військово-патріотичного виховання, будуються мости для міжнародної співпраці.