Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…

Внутрішня і зовнішня торгівля на українських землях до початку ХVI століття

 

Ринкові відносини в Україні почали складатися ще до V століття, зокрема завдяки традиційним широким зв’язкам краю зі світовими центрами торгівлі. Історично Україна завжди була відкритою до широких торгових контактів з Європою і Сходом.

За часів Київської держави (що була заснована 882 року) зовнішня і внутрішня торгівля відігравала провідну роль в економічному житті земель, які нині складають територію України.

Активність торгівлі пояснюється перехрестям на нашій території основних торговельних артерій, про що є численні давньоруські, візантійські, західноєвропейські і східні літописні згадки.

Зростання обсягів виробництва, як сільськогосподарського, так і ремісничого, в Київській Русі сприяло пожвавленню торгівлі і розвитку економічних зв’язків між різними населеними пунктами, ринками і землями.

Розвиток торгівлі, в свою чергу, дав змогу сформуватися стану українських купців. Найчисленнішою групою з них були дрібні торговці, які розносили (маємо на увазі розносну торгівлю) вироби київських, галицьких, чернігівських та інших ремісників. Великі купці — “гості” — вели закордонну торгівлю. Вони реалізовували значні партії товарів, об’єднувалися в торгові корпорації — гільдії, мали вплив на політику держави і були під охороною князя.

У другій половині XIV—XV ст. набули поширення ярмарки, торги (торжки), що було першою ознакою складання внутрішнього ринку, які організовувалися у визначеному місці і зв’язували між собою різні регіони України.

Торжки обслуговували місцеві ринки і відбувалися один-два рази на тиждень, перетворюючись на елементи постійної торгівлі. Шляхта і купці, козаки і селяни звозили хліб, крупи, рибу, віск, мед, прядиво, худобу, шкіри, сіно, вироби сільських промислів і хатнього ремесла. Основними споживачами цих товарів були міщани. Однак і купці скуповували великі партії хліба, худоби тощо, щоб перепродати в інших містах з більшою вигодою. Крім того, купці, багаті міщани і цехові ремісники на ринкових площах влаштовували постійні крамниці, де продавали вироби ремісників — взуття, одяг, прянощі, прикраси тощо. Великим попитом користувалася зброя.

Великі ярмарки організовувались один-два рази на рік і тривали кілька днів, а то й тижнів, і на них вже з’їжджалися купці з різних земель. При цьому значно розширилась оптова торгівля, укладалися контракти на поставку товарів у великих розмірах. Міста для проведення ярмарків визначались великокнязівськими і королівськими грамотами (постановами). Постійні ярмарки були у Львові ( перша згадка про місто 1256 р.), Києві (місто засноване у 482 році III- IVст.), Перемишлі ( засноване у IX – X ст.), Галичі (перша згадка у 898 р.), Луцьку (перша згадка під 1085р.), Ярославлі. Купці приганяли сюди зі сходу України великі стада худоби, привозили хутро, мед, віск, шкіри, рибу, ремісничі вироби. Активними учасниками ярмарків були міщани і селяни, які купували сукно, полотно, вироби ужиткового призначення, зброю тощо. Торгівля так само, як і ремесло, регламентувалася численними правилами, які захищали інтереси невеликих торговців. Торгувати дозволялося лише місцевим купцям у відведеному місці, у визначені дні та години. Міська адміністрація була зацікавлена в збереженні таких порядків, тому що це полегшувало збирання торгових мит. Великі міста мали два і більше торгових майданів, де розміщувались склади товарів для вивезення за кордон або в інші міста.

Важливим предметом торгівлі була сіль. Вона поставлялася з Галичини і Північного Причорномор’я в усі землі України і за кордон. З’явилась окрема категорія торговців сіллю, їх називали солениками, а пізніше — чумаками і коломийцями. Багатші з них в окремих містах монополізували торгівлю сіллю.

Сліди солевидобутку і торгівлі сіллю на теренах України сягають античної доби (1250 р. до н.е.-482 р. н. е.). Грецькі міста над Чорним морем експортували до Греції сіль з Криму і чорноморських лиманів, видобуток солі на Мармарощині (історична область у Карпатах) сягав римських часів (27 р. до н.е.- 284 р.н.е.). У XVI столітті діяло 10 свердловин – у Старій Солі, Дрогобичі, Копці, Модричах та Котові. У XVIII столітті виробництво галицької солі наближалося до 1 млн. центнерів на рік. Вона покривала попит українського населення і експортувалася до Польщі, Литви, Угорщини, Німеччини, Італії та інші країни.

Переправляли сіль через митницю неподалік Тустані, яку спорудили ще за часів Київської Русі (X – XVI століття). Тустань – це середньовічна наскельна фортеця-град (оборонний комплекс) , залишки якої розташовані у Карпатах  поблизу села Урич. Вона слугувала оборонним та адміністративним центром на важливому соляному шляху, що вів з Дрогобича до Закарпаття та Західної Європи. Вози, на яких перевозили сіль, були одночасно і мірою ваги, що полегшувало працю митникам. З 1491 року королівським указом було постановлено, аби для вантаження солі вироблялися вози довжиною на 14 п’ядей (1 п’ядь – 17,78см), шириною на 17 соляних топок (конічні грудки солі) на дні і на 20 – вгорі, висотою на 20 топок, поставлених одна на одну. А незабаром, з метою дотримання вулиць в доброму стані, дрогобичани одержали право побирати 3 динари від воза, який переїжджав через місто із сіллю чи товарами.

Соляний промисел відігравав значну роль у розвитку ринкових відносин. Так, наприклад, у місті Дрогобич (на Львівщині, місто засноване 1091р.) збереглася солеварня, яка діяла з XIII століття, а перша писемна згадка про сіль у Дрогобичі датується 1390 роком. За дрогобицькою сіллю прибували чумаки з різних  кінців України – з Поділля, далекої Брацлавщини, Холмщини, Волині. На волинських пристанях над Случе і Горинню дрогобицьку сіль вантажили на річкові судна – ком’яги, і сплавляли до Прип’яті, а далі Дніпром до Києва. Італійські купці (переважно генуезці) ходили з купецькими караванами з Італії через Львів і Буковину до кримського міста Кафи, і упродовж XIV-XV століття мали в оренду Дрогобицьку солеварню. Саме в цей період значно розширилися торговельні зв’язки Дрогобича з Європою.

Широкі торгові контакти (зовнішня торгівля) відігравали надзвичайно важливу роль у господарському розвитку України. Серед її головних центрів виділялися такі міста, як Київ, Львів, Луцьк, Кам’янець-Подільський ( перша згадка у 1374р.).

В XIV ст. до Чорного моря вів “татарський” шлях — через Кам’янець-Подільський степами до італійських поселень Кафи (Феодосії -1787р.) і Сурожа (Судака – засноване у 212 р.) в Криму та Азовського узбережжя. В XV ст. цей шлях втратив своє значення і торгівля велася “молдавським” шляхом через Галич (перша згадка 898р.), Коломию ( місто засноване у 1240р.), Чернівці ( 1185р.),Сучаву (столиця Молдавії), з відгалуженням через Теребовлю і Кам’янець-Подільський, через Ясси до італійських колоній Кілії (в гирлі Дунаю, місто засноване у 682 р. до н.е., перша згадка у 862 р.) і Білгорода (в гирлі Дністра) (заснований у 498 р. до н.е.), а звідти Чорним морем до Константинополя. Після взяття турками-османами Константинополя у 1453 p. через Львів проходив єдиний європейський шлях східної торгівлі. Львів з’єднував українські землі з Західною Європою — Вроцлавом і Гданськом, а також з Молдавією, Угорщиною.

В 1379 p. Львів одержав широке складське право (протягом 14 днів), що поширювалося на всі товари, крім солі. Складське право зобов’язувало всіх купців, що проїжджали через місто, зупинитися і продавати свої товари певний час. У 1460 p. привілей короля Казимира забезпечив Львову виключне право оптової торгівлі та дорожнього примусу. Львівські купці мали пільги у сплаті мита на території Польського королівства. Важливим транзитним пунктом був Київ, з якого йшли шляхи на Кавказ, в Середню Азію, Крим, Московську державу. На Волині першість у торгівлі перейшла від Володимира до Луцька, що підтримував зв’язки з балтійським Помор’ям, білоруськими землями.

Із XVI ст. через бурхливий розвиток мануфактур та зростання міст на Заході зменшилися обсяги сільськогосподарського виробництва. Як наслідок, такі країни, як Англія, Голландія, стають величезним ринком збуту сировини та продукції сільського господарства з України. Водночас Україна була ринком збуту виробів мануфактурної промисловості західних країн.

На Захід вивозили передусім багато лісових матеріалів – бруси, дошки, клепки, щогли, попіл, а також волів, коней, зерно, шкури, мед, віск, закарпатські вина, полотно, пряжу, поташ, сіль тощо. Завозилися в Україну насамперед промислові вироби для потреб заможних верств населення. На ринках можна було зустріти німецькі, англійські, голландські, французькі товари – ювелірні вироби, зброю, тонке полотно, сукно, прикраси, книги і т. ін.

Надзвичайно багата різноманітними природними ресурсами, Україна стала одним з найважливіших постачальників сировини і напівфабрикатів для багатьох країн Європи. Одним з найважливіших промислів було виробництво заліза, що мало багатовікові традиції. Сировиною для нього були болотні руди, які добували відкритим способом. Залізорудні промисли були поширені в Київському Поліссі, на Чернігово-Сіверщині, Волині, в Галичині.

Окрім сухопутних шляхів у розвитку торгівлі певну роль відігравали річкові шляхиДніпром, Дністром, Тисою. Київські купці жваво торгували по Дніпру – із Твер’ю і Смоленськом, по Десні – з Москвою, по Дніпру, Прип’яті та Березині – із білоруськими та литовськими містами. В 1571 р. в Києві існувала ціла торгова флотилія: 20 ком’яг (вантажних річкових суден).

Зі Сходу і з Півдня привозили переважно предмети розкошу – шовкові, парчеві тканини, оксамит, килими, саф’ян, вина, коней, із Заходу – сукна, полотно, залізо, сталь, зброю, скло, папір. З України вивозили продукти сільського господарства та промислів – мед, віск, хутро, деревину, худобу, шкури.

Отже, численні археологічні знахідки і літописні згадки переконливо доводять, що Київська держава мала широкі торговельні шляхи і населення України підтримувало торгово-економічні стосунки з багатьма країнами світу і також свідчать про те, що українські землі відігравали важливу роль у міжнародній торгівлі.  А це, в свою чергу, показує (підтверджує) історичне прагнення України підтримувати дружні стосунки зі світом.

 

Світлана Кобеляцька

Перегляди:73
Центральний будинок офіцерів ЗСУ
Центр неформальної освіти ЦБО ЗСУ (ютуб-канал)
27-30 вересня 2022 року – міжнародна виставка “Зброя і безпека” (МВЦ)
VVK-STUDIO (ютуб-канал для всіх)
Книжкові видання:
"Народні казки про тварин". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Велика розмальовка до "Український народних казок про тварин"     Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Василь ТИМКІВ, Олена ПОДРУЧНА "Словник музичних термінів"     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”  
Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
КЛУБ “М&Х”