Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…

< -Інші статті цього автора

ТЕХНІКА ПЕРЕГОВОРІВ
ТА МЕТОДОЛОГІЯ ОЦІНКИ КОНТРАКТУ
Практикум від Марка та Харка

«Цікаво склалася доля двох гайдуків-в`язнів, що їх замкнули до Корчмаревого льоху. Старий Корчмар, якому далися взнаки збройні наїзди, запропонував їм увійти в долю за десять відсотків річних, з тим, щоб вони забезпечували охорону корчми. Якщо не силою, на яку Корчмар сподівався мало, то хоча б своєю присутністю. “З прибутків, – рахував хитрий гендляр, – я їм платитиму тільки десяту частину, але якщо коли битимуть, то розподілять на всіх трьох порівну. Все ж буде легше. А Охріма звільню, якщо й повернеться”. Колишні гайдуки щодо цього були більшими оптимістами, бо після пережитого вірили, що біля козаків, якщо з ними самими не зачіпатися, можна не боятись нічого, і з радістю прийняли пропозицію».

***

«– Мені здається, у вас проблеми з грошима… – виступив наперед Куць. – Можете продати ваші душі. З ціною, гадаю, домовимось.
Присутні захвилювались.
Каймакан поглянув на мурз, немов питаючи, що його робити і чи влаштувала б їх така пропозиція. Ті якусь мить шепотілися та переглядалися, потім загинали пальці, потім знову обмінялися поглядами і, врешті-решт, незадоволено скривились. Дехто задля однозначного тлумачення своєї пропозиції скрутив дулю. Каймакан проглянув цю безмовну виставу, поважно опустив очі на знак згоди з підлеглими і знову звернувся до чортенят.
– Думаємо, що цей товар слід приберегти на крайній випадок. Не такі в нас широкі та чисті душі, щоб ми за них багато вторгували. Та й… гроші сьогодні річ непевна… Більше б стала у пригоді ласка начальства.
На останньому реченні Мурзи чомусь пожвавились, а деякі навіть схвально гукнули, хоч і не дуже голосно, більше для тих, що сиділи поряд:
– Оце ваша правда!
– Вірно сказано!
– Сказав – як одрубав!»

***

«Маркові з Харком не треба було довго пояснювати, що Крутивітер з Омельком зустріли давнього приятеля, колишнього запорожця. Вони з цікавістю дослухалися до розмови, а Тарас, якому давно наскучило самотньо копатися в землі, заходився розповідати:
– Отож. Я тоді дві турецькі галери потопив, а до третьої не доплигнув. А кляті бусурмани з води витягли тільки тоді, коли погодився п`ятнадцять років на будівництві відпрацювати.
– Ну й як воно працюється?
– Та нічого так. З невільниками зараз туго, то мене цінують, ще й доплачують за роботу. Дещо сім`ї відсилаю, а решту – на рахунок у флорентійському банку. Зате дочка вже третє літо на Апеннінському півострові відпочиває. А цю зиму думає в Альпи.
– Зрозуміло, – скрушно похитав головою Крутивітер. – Справи кепські.
Козаки погодилися, що то не діло.
– Зараз ми тебе, Тарасе, з цієї неволі вирятуємо, – запевнив Марко, і озирнувся, метикуючи, яким же ж чином вирятувати невільника, що працює добровільно, без жодного примусу і, що найгірше, без охорони.
Але Тарас не на жарт подивував друзів-запорожців, бо аж жахнувся від тієї Маркової пропозиції й замахав руками:
– Е ні, це не можна. Я слово давав. Козацьке слово незламне.
Козаки ще більше засмутились і почали міркувати гуртом.
– Козацьке слово тверде, це вірно, – мовив Крутивітер. – А що ж тоді робитимем?
– Доведеться силою визволяти, – розвів руками Харко.
– Це як? – не зрозумів Омелько і роззирнувся довкола, шукаючи предметної відповіді на своє запитання?
– А так, – поважно мовив Харко, розправляючи плечі. – Щоб не ламав слова, поламаємо йому ребра.
Тарас був старий вояка, і йому не потрібно було довго розчовпувати, що мав на увазі Харко. Він швидко відкинув лопату і виставив уперед свої натруджені невільницькою працею кулачища:
– Хлопці, не робіть дурниць.
Бійка вибухнула, наче злива, що зненацька пролилася з ясного неба. Якийсь час гурт симпатичних один одному людей перетворився на густе плетиво з багатьох однорідних частин людського тіла, і в повітрі тільки кулаки свистіли та ще прокльони зривалися з розбитих дружніми руками вуст, та раз у раз люто зблискували й загасали підбиті очі. Давні друзі й нові знайомі товкли один одного, чи, вірніше, всі одного, що сили мали, так, як того вимагало від них лицарське сумління й поняття козацької честі.
Нарешті вхекались. Тарас Невільник таки добре врізав і старому й молодому, бо у тих аж носи посиніли, а що вже про одяг, то й говорити нічого. В такому одязі тепер соромно було й ординцям на очі з`являтися, не те що на Січ вертати. Проте й Тарасові перепало добряче. Врізали від душі, і якщо він не лежав у бур`яні, то лише тому, що його Марко з Харком попід руки підтримували.
– Ваше зверху, – виплюнув Тарас два передні зуби.
– Радій, друже, – простогнав Крутивітер. – Тепер ти вільний.
– Воістину бути в раю тим, що присвятили себе справі визволення невільників, – речитативом проспівав Омелько і приклав свого срібного хреста до розбитого вуха».

***

Почувши про таку новину, Купуй-бей не став більше гаяти часу за теревенями, а щось зметикував і швидко подався до свого давнього спільника в торгових справах на ім`я Збагри-хан, який постійно проживав у Кафі, бо мав тут гарненький “мавританський” будиночок на три поверхи, з фонтанами у вимощеному плиткою дворі та красиву дружину з багатої генуезької родини.
– Збагрив я твої три галери! – радісно зустрів давнього приятеля Збагри-хан. – Пішли за водою.
– Як то? – не второпав Купуй-бей. – Куди пішли?
– Як то куди пішли? – мало не образився Збагри-хан. – На Ізмаїл пішли. Гарно пішли, швидко. Як душа в рай.
Купуй-бею відлягло на серці. Партнеру занадто часто доводилося спілкуватися з іноземцями, і він погано воло-дів рідною турецькою. До того ж поза їх спільними справа-ми, Збагри-хан займався переважно скуповуванням та перепродажем невільників українського походження і спілкування з ними дуже впливало на образність його висловлювань, про що сам Збагри-хан навіть не здогадувався і до чого Купуй-бей ніяк не міг звикнути. Отже, власник галер щиро втішився, почувши радісну звістку, але, як справжній купець, не виявив своєї щирості й не став плескати в долоні, а одразу поцікавився долею четвер-того корабля, про який Збагри-хан ніби й забув.
– А що четвертий? – не зморгнувши, відкинув той. – Стоїть четвертий, не турбуйся. І ще довго стоятиме стовпом, – слухаючи, Купуй-бей мимохіть спробував собі уявити величезний стовп, що стоїть на воді. – Я ж для тебе й так усіх невільників у місті повишкрібав, наче корова язиком, злизав.
– А може, найняти кого?
– Це поза законом, сам знаєш. Гребти можуть тільки невільники. Допорпаються, то увалять такі компенсаційні виплати, що за все життя не виплачеш. Краще вже той товар – одразу на дно рибам.
– Товар на дно пустити не важко. Важко знайти той товар, що потрібен. Невільників. Рабів.
– Ми не раби, раби не ми, – мудро зауважив Збагри-хан, цитуючи якийсь із авангардових філософських трактатів. – Але я маю двох.
– То добре!
– Але самому потрібні. Мушу якомога швидше пере-обладнати мої торгові ряди на ринку невільників під торгівлю продуктовими товарами. Їсти всім хочеться, то сподіваюся на цій хвилі якось виплисти та дістати ногами дна, щоб не захлинутися, бо всі, хто досі мав справу з невільниками, вже промочили горло й пустили бульки.
“Маю шістьох та ще трьох”, – подумав тим часом Купуй-бей, а вголос додав:
– Мені потрібні твої двоє. Хоч і не багато, а все галера швидше піде. Часу й так багато згаяли, а час – це…
– Час проходить, а невільники залишаються, – одразу зауважив Збагри-хан.
– Якщо не втікають.
Очі Купуй-бея звузилися й багатозначно, а заразом і погрозливо, вшнипилися у відносно надійного партнера і кращого друга, у всякому разі, в тому розумінні слів “друг” і “дружба”, яке сприймав сам Купуй-бей.
В горлі у “кращого друга” раптом пересохло, а сам він страшенно змокрів, навіть його темні, досі хитрувато-спокійні очі зволожилися.
– Чого тобі треба? – якось по-дитячому запитав Збагри-хан. Він і сам знав, що питання недоречне, але серед розумних людей ще з прадавніх часів якось уже прийнято визнавати свою поразку чи висловлювати готовність підкоритися сильнішому без крові й самопожертв саме цією фразою.
Та з цим десь у глибині зволожених і, здавалося, розгублених очей тьмяно блимнуло:
“Ну зачекай, друзяко. Я тобі ще це пригадаю, я тобі ще заллю сала за шкіру. Наїсися такого, що хоч і всю руку до рота запхай, а довіку не виблюєш”.
Купуй-бей був досвідченою людиною щодо спілкування з владою, конкурентами і партнерами, а тому добре роз-гледів той тьмяний відблиск яскраво розгорнутої картини, що не обіцяла йому добра. Швидко порахувавши можливі збитки на випадок розриву ділових стосунків зі Збагри-ханом, він одразу перейшов на м`якші позиції і спробував заспокоїти співрозмовника миролюбним виглядом та теплим поглядом. Потім, аби посилити вірогідно покращене враження, пластично розвів руками, наче красуня з гарему, яка прагне позбутися легкого і тонкого вбрання перед очима володаря, й ніжно проспівав:
– Та чого ж треба? Невільників твоїх треба. Сам розумієш, що то не примха, – по цьому швидко перетворився на ворожку і виставив уперед долоні: – Але ж я готовий і тобі допомогти. Гадаю, ми добре порозуміємось… – Тоді якусь мить помовчав і підсилив сказане, посилаючись на попередній досвід: – Як завжди.
Вже після цього задоволено відкинувся на подушках, милуючись результатами своєї промови, і спокійно додав:
– Що ти скажеш, якщо я запропоную тобі дев`ятьох, але тимчасово. Скажімо, на три дні? – Пауза. – І тоді четвер-того дня на мою галеру піднімуться одинадцятеро.
Збагри-хан уважно продивився й прослухав цей короткий спектакль та й собі зайнявся підрахунками. Ге! Така пропозиція цілком переміняла справу.
– Гаразд! – вирішив він, хоча й добре розумів, що вирішувати тут немає чого. – І додав більше для порядку, ніж для потреби: – Але на п`ять!
– Ну… на п`ять… – зморщив обличчя Купуй-бей, але теж для порядку.
Нарешті, як і належало, сторгувалися на чотирьох днях оренди з оплатою бартером, тобто безготівково, тобто ніхто нікому не платить, а просто Збагри-хан віддасть своїх двох невільників за оренду дев`ятьох на чотири дні для завершення робіт на ринку. Як заведено в таких випадках між добрими друзями, уклали письмову угоду в двох примірниках, турецькою і татарською, з приміткою, що обидва примірники мають однакову силу, та й почали вигадувати можливі штрафні санкції, що мали долучатися до угоди в додатку і застосовуватися в тому разі, якщо десь раптом одна сторона, на радість іншій, не виконає своїх зобов`язань. З додатком промордувалися довго, але обидва лишилися задоволені і дружно притулили до паперів персні-печатки, не забуваючи в цю хвилину пильно наглядати один за одним.

***

«Коли настав час ранкового снідання, Марко з Харком десь майнули і за чверть години чемно привели за білі рученьки того малого та русявого в тюрбані, що пропонував охороняти гарбузи. За цей час Омелько набив пістолі, яких тепер мав аж чотири, та й заходився вчити полонених, які потроху оговталися від нічної прочуханки, відомим і легким для виконання українським пісням. Найкраще пішла “Ти ж мене підманула”, мабуть, тому, що співаки були саме у відповідному гуморі й співали її душевніше, з неприховуваним завзяттям. Справа йшла швидко. Випадково організований під проводом Омелька хор дружно дотяг уже до середи. З`явилися навіть кілька слухачів, і до ніг співців полетіли дрібні мідні монети. Крутивітер, поки Омелько займався самодіяльністю, ста-ранно набив свою люльку, довго розпалював, а потім підібрав весло, яким уночі так вправно скористався Марко, й заходився відпилювати від нього добрячий шмат, ліктів на чотири довжиною.
– Доброго ранку добрим людям, – дуже чемно привітався малий та русявий. – Як спалося? Чи добре вам у Кафі ведеться? Чи в доброму здоров`ї перебуваєте?
Омелько й не озирнувся на привітання, але, як вправний диригент, змахнув пістолем і хор на диво дружно та на диво високо потяг:
– Ти-и-и-и-и ж ме-е-е-н-е-е.!!
Глядачі, що зібралися у дворі, зааплодували й докинули грошенят.
А Крутивітер блимнув спідлоба і, не покидаючи свого заняття та не виймаючи люльки з рота, кинув упівголоса, так, щоб чув тільки Русявий:
– Ваші “бійці”?
– Ну-у… – розвів руками той, наче вагаючись, чи варто говорити про деталі.
– То слухай сюди, – вдовольнився відповіддю Крути-вітер. – Зараз оце відпиляю добру ломаку, та вріжемо цим співакам разів по десять кожному з них від кожного з нас, а потім і відпустимо.
– Н-ну? – поцікавився Русявий.
– А можемо й так відпустити.
– Які умови? – напружився небагатослівний, але кмітливий співрозмовник.
– Та які там умови. Хіба то умови? То так, сміх, а не умови.
Крутивітер не поспішав договорювати, і Русявий напружився ще більше.
– Не потерпай, не потерпай, чоловіче, – осміхнувся старий козак. – Ми не злі люди, але любимо справедливість. Відшкодуєте нам ціну п`яти галерних весел та докинете півкопи золотих за мороку і згаяний день, на тому й поладнаємо.
Русявому вочевидь полегшало на душі, але він стримався, щоб не зітхнути радісно і, чого доброго, не підвищити попередньо оголошену суму. Аби приховати своє задоволення, він пересунув тюрбан з потилиці на лоба і розплився чемною усмішкою.
– Які проблеми, старий?
– За “старого” доведеться ще півкопи накинути.
Це не була Крутивітрова хитрість, це була щира образа. Русявий зрозумів свою помилку і вирішив хутко змитися з очей, щоб не напроситися на додаткові неприємності:
– То я пішов?
– Коли повернешся? – суворо запитав Крутивітер.
– За півгодини.
– Чекатиму за возом. І без дурниць, – останню фразу Крутивітер додав більше з міркувань етикету, ніж заради потреби.
– Ти казала – у неділю..! – дружно гримнув хор.
Рівно за півгодини, козаки це чітко визначили за переміщенням яскраво-гарячого кружальця, що повільно мандрувало небосхилом, русявий з`явився з терезами та торбиною, що правила йому за гаманець.

Омелько продовжував займатися хоровим співом, і, поки двором розкочувалось та виривалось ген за кам`яні мури “Гей-гей, горе не біда, гулять хлопцям хочеться”, інші посідали кружка на соломі, за великим Хоминим возом, і стали переважувати гроші. Вийшло все точно, до граминки.
– Ну що ж, по руках? – запропонував Крутивітер, але Русявий чомусь зам`явся і тепер зовсім не поспішав завершувати справу.
– Чого тобі ще?
– За охорону товару платити будете? – по цих словах Русявий втягнув голову в плечі й ушнипився поглядом в солому, на якій сидів.
– Що-о-о??
– Все одно спалимо… Або ще щось вигадати доведеться.
Русявий сидів, мов приречений, але тримався на своєму. Козакам від такого нахабства й дух перехопило.
– Ну, слухай… – через силу вимовив Марко. А тоді підвівся й розправив плечі.
– Ви не заплатите, інші не заплатять, то не буде з чого й жити, – швидко заговорив Русявий. – А в нас сім`ї, дітей в кожного не по одному…
Серед козаків запала мовчанка. Тільки за возом продовжувало лунати:
“А він жінку має, ще й діточок двоє. Ще й діточок двоє, чорняві обоє…”
– Купи гарбузи, – обізвався раптом Хома. Досі він у розмову не втручався, а все тільки дивився та хитав головою.
– Нащо? – витріщився на нього затятий “охоронець”.
– Тю. Ти що, з неба впав? Чи ринку не знаєш? Таж у вас тут завозять усе кавуни та дині, дині та кавуни, а гарбузів справжнісіньких, як наші зі Старої Липи, ні навпомацки, ні зі свічкою не надибаєш.
– З чого гарбузи, кажеш? – знову не второпав Русявий.
– Зі Старої Липи. Село таке, – терпляче роз`яснював Хома. – Найбільше славиться добрими гарбузами. Тільки купуй, то я тобі цим товаром усі кафські ринки й крамниці закидаю. А про умови поставки домовимось. Ти, бачу, хлопець зговірливий.
Тут Русявому почало доходити, що йому пропонують, і тепер його очі відірвалися від соломи й зацікавлено ушнипилися в дядька Хому.
– Почім за таку партію? – кивнув у бік гарбузової гори, що здіймалася над возом.
– З транспортом і волами… – почав прикидати Хома.
Між Хомою і Русявим зав`язалася жвава розмова, і тепер козакам прийшла черга лупати очима та мовчечки чекати. Справа була майже вирішена. Гроші за товар Русявий – в Кафі його саме так і прозивали – заплатив одразу, але був не від того, щоб налагодити постійну торгівлю українськими гарбузами. Довго обговорювали, яким шляхом краще возити, щоб безпечніше, та яким чином ви-просити в міської влади звільнення від податків чи хоча б які мізерні пільги. Русявий ще хотів, аби Хома, цього ж вечора, просто на ринку зварив великий казан гарбузової каші, щоб привабити покупців, але Хома поглянув на терплячих козаків і чемно відмовився:
– Сказись ти зі своїм варінням. І так через твої витівки два дні згаяли.
– Таж продамо швидше…
– А мені що? Я вже продав.
– Та ти зрозумій, ми можемо розгорнути справжню комерцію.
– На дідька мені така комерція! – не втерпів спокійний і терплячий за натурою Хома. – Я вирощуй, я вози та я ще й горло дери: “Купіть, люди добрі, мої гарбузи!” А ти що? Ти дармоїд чи партнер?
Кінець кінцем розійшлися. Омелько з жалем розпустив свій самодіяльний хор, а Хома без жалю розлучився зі своїми волами».

***

Не гаяв часу і Крутивітер, але вісті для козаків були невтішні. Про невільників у цьому році як і не чули. Випадало на те, що повертати на Січ доведеться безславно, з повною торбою виділених на добру справу грошей. Трапився один хитруватий, та не вельми обізнаний у політиці араб, який почав обіцяти Крутивітрові невільників з України на наступний рік, за умови сплати авансу, але Марко й Харко, не змовляючись, злісно блимнули на нього у дві пари недобрих очей і потяглися до шабель. Необережний торговець втямив, що не на тих наскочив і зараз йому вималювалась добра халепа, та й не став наполягати, а натомість хутко втерся серед люду і зник, наче й на світі не був».

***

«Наступного дня козаки, як домовлялися, знайшли турецького офіцера, начальника варти, а той по-знайомив їх з Купуй-беєм і відрекомендував як людей, що знають, куди рубають. Крутивітер, щоб не кружляти манівцями, одразу виклав перед купцем такий собі мішечок золотих і натякнув на можливість зміни власника капіталу. Купуй-бей зробив вигляд, що грошима не цікавиться, але одразу запросив до круглого столика з кавою, вказав гостям на великі, розшиті чарівними візерунками подушки, і розмова пішла легко й невимушено.
Так вона йшла, йшла і йшла години зо три, поки дійшла нарешті до того, що козаки та Хома вирушають разом з купцем на його галері до турецької фортеці Ізмаїл. Вже там козаки зможуть викупити якусь кількість невільників, за їх вибором та взаємною згодою сторін. Крутивітер з товариством мусили пристати на цю пропозицію, бо інакше вся їхня довга мандрівка пішла б намарне. Домовилися, що козаки заплатять Купуй-бею за подорож на борту галери, як пасажири. Слід віддати належне купцеві: він запросив порівняно недорого. Скільки саме, уточнювати не будемо, щоб не розпатякати комерційну таємницю.
Але купець є купець. Потай Купуй-бей сподівався, що обставини допоможуть йому або взагалі не продавати невільників, або продати якомога менше і якомога дорожче. В будь-якому разі він уже мав додатковий прибуток з перевезення пасажирів».

***

«… всі, що учора гуртом рятувалися від небезпеки, всі, хто нещодавно працював дружно і злагоджено, сьогодні розбилися на два табори, якщо не сказати ворожі, то, у всякому разі, такі, які ніщо не об`єднувало, крім хіба товару, який лишився на розбитій галері і який новоспечена ватага розбійників сподівалася поділити з козаками. Звісно, те, що вони пропонували поділити товар нарівно, аж ніяк не свідчило про завищену порядність авантурників середньовіччя. Просто козаки були озброєні, а це видавалося голим і босим розбійникам вагомим аргументом на їх, козаків, користь. Той, що назвався ватажком і якого вже встигли прозвати Носатим, підійшов до Крутивітра, розправив плечі, склав руки долонями на поперек і дзвінко чвиркнув слиною в бік моря:
– То як, друзяки? Заглянемо, що за барахло ми з вами притягли на цій дірявій посудині? Та, може, якось… хи-хи… і поділимо?
Козаки хоч і були озброєні, але як люди виховані, згодилися на цю пропозицію, і, отже, всі гуртом узялися переглядати, що за товари вміщала “Повна жменя”, та витягати знайдене добро на широкий простір. Щоб зручніше було ділити. Коли все повитягали, виявилося, що на галері було сорок бочок смоли, п`ять важких гармат на дерев`яних лафетах, десять бочок з порохом, купа гармат-них ядер та два десятки залізних лопат. Коли викотили останнє гарматне ядро і зрозуміли, що на галері більше нічого не лишилося, розбійники мало не заплакали, а козаки мало не розреготалися.
– Ну що, хлопці, будемо ділити? – пирснув Марко.
– Бачите, козаки, розбійником теж бути нелегко. Це як ухопиш отакого добра, то щоразу ламай голову: спершу – як переносити, а потім – що з ним робити.
– Гадаю, оскільки п`ять на два без долота не ділиться, – нагадав основи козацької математики Омелько, – то ми можемо поступитися однією гарматою. Хай забирають три. Аби на здоров`я.
Розбійники люто, по-розбійницькому, блимнули на Омелька, відійшли набік і завели суперечку. Після довгих дебатів і короткої бійки Носатий підтвердив, що залишається ватажком і що його ватага забирає собі бочку з порохом та половину лопат, а все інше “хай воно згорить”. Ті, котрі були спритніші, одразу похапалися за лопати, а важка бочка дісталася ледачішим і повільнішим колишнім наглядачам. Козаки з жалем дивилися, як ті сердеги то намагалися котити ту важезну бочку, то перекидати, то нести на руках. Коли вони її впустили на землю втретє, Омелько похитав головою і помолився пошепки за їхні грішні душі, а Крутивітер вирішив, що краще зайняти козацьку молодь корисним ділом, ніж виховувати в ній жорстокість подібними картинами».

***

За першу коханку з-поміж чисельних своїх дружин-красунь Султан на той час обрав струнку чорноброву та карооку дівчину Оленку, яка співала турецькі пісні з приємним українським акцентом і мріяла про соняшники і власний вишневий садок, хоч би й на території гарему.
Отже, досвідчений бюрократ і хитрий політик вибрав нагоду і, наче між іншим, дав знати Оленці про те, що зовсім недалечко, у морі, днюють і ночують її земляки, але не довго вже їм там стояти, бо Султан не з боягузів і, як справжній лицар, вишле свої війська на бій та й мабуть, що вже відзавтра.
Оленка, на рідкість, була молодичка і красива, і роботяща, і розумом не дурна. Вона й без візира знала про події, що відбувалися і в палаці, і навколо столиці та тільки чекала нагоди, щоб якось посприяти і запорожцям, і водночас своєму чоловікові, якого щиро любила, так як уміють любити українські дівчата. А за найкращих умов розраховувала ще й допекти Великому Візирові, якого вона терпіти не могла з усією щирістю української жінки.
Наготувала Оленка для свого коханого Султана смачного-пресмачного борщу та й почала за обідом випитувати його, так, наче ні про що ні сном ні духом не знала:
– Ти мій найкращий у світі намісник Аллаха на землі, наймогутніший коханець усіх коханок арабського і європейського світу, мій ніжний узурпатор законодавчої, виконавчої і судової влади над своїми підданими і в їх числі над жінкою з ніжним серцем, сповненим щирого кохання до тебе, чому твій ясний царський образ сьогодні засмучений?
– З чого ти взяла? – здивувався Султан, який насправді перебував у чудовому гуморі.
– О мій повелителю над численними підданими, найдовершеніший з чоловіків, світло в жіночих очах і щем у дівочих серцях, я ж добре бачу, що щось не гаразд.
– Гм. Невже помітно? – засумнівався Султан. – Розумієш, я не бачу приводу, щоб сумувати.
– То розвій свою тугу, мій зайчику над зайчиками і песику над песиками. Обніми за стан свою покірну невільницю і дихни в її чарівне, уважне до твоїх слів, вушко солодкими словами кохання.
Розніжений жіночими чарами, Султан відсунув подалі порожню миску і пригорнувся до молодої дружини з-поміж численних дружин, яскравої перлини в морі перлин.
– Козаки просто під Стамбулом вистоюють, а вони, замість дати бій, перечитують Коран та вишукують спеціальні поради Магомета для цього випадку. То хай тепер порозмірковують до ранку над простим питанням: чи потрібні голови безголовим? Що ж тут сумного?
– Який ти жорстокий, – закопилила красиві губи Оленка і вперлася гострим ліктиком коханому чоловікові у груди. – Невже з такими думками можна по-справжньому кохати?
Султан зітхнув, попустив обійми й озирнувся, чи не лишилося в тарілці борщу:
– А що ж із тими козаками, цілуватися?
“А чому б і ні…” – подумала зненацька Оленка, а вголос промовила:
– Хіба можна бути таким жорстоким з підданими, які старанно намагаються все продумати й прорахувати заради процвітання твоєї держави. Ну покарай одного для порядку, того, хто мав інших зорганізувати під твоєю владою, а не встановлювати над ними свою…
– Великого Візира?
– Ну-у-у… – наче образилась Оленка. А тоді мовила примирливо: – Соколику мій над голубами і голубками, хіба може маленький жіночий розум осягнути ваші непрості чоловічі справи?
Тут вона зручніше вмостилася на великій, розшитій подушці, звела очі до візерунків на стелі і замріяно про-співала:
– Яка краса! Слава Аллаху! Як подобається мені наш палац… наше місто… Просто земний рай. А подумати тільки, що все це може бути зруйноване і перетворене на попіл через якісь незрозумілі для закоханого серця і поетичної душі чвари, через невміння войовничих чоловіків домовитись і простягти один одному руки. Кажуть, Кошовий отаман запорожців талановитий маляр. Якби по-дружньому, він би міг намалювати твій портрет. А може, й мій… якби мав час…
Молода жінка підігнула ніжки, а тоді легко й неспішно опустила свої плечі у теплі хвилі м`якого килима й замріяно примружилась. Її повелитель і чоловік, що був уже задумався над проблемами війни і миру, мимоволі ковзнув очима по жіночих принадах, спробував було ще подумати, але швидко відмовився від цього недоречного в цю хвилину заняття, схилився над красунею-дружиною і поринув у глибочінь її шалено закоханих очей.

Наступного дня, о ранковій порі, як і належало, зібралися султанські радники та розпорядники на засідання дивану.
– О Великий царю, султане над султанами… – розпочав Великий Візир свою довгу промову, заготовлену ще звечора.
Поки він говорив, Султан пильно розглядав його обличчя, одяг, поставу і думав собі свої думки, що були б мало-приємними для візирового слуху, якби лунали вголос.
“Ну й нахаба, – думав Султан про свого Візира. – Ні, це ж треба, тримається так, наче Великий Візир – це щось значно більше, ніж просто Султан. Він себе й справді має за великого. А якщо придивитися, то це просто великий злодій. Ну за які б оце кошти так можна вдягатися? З того, що я йому плачу, він би й на штани такого пошиву не нашкріб. А завтра ще чого доброго сам вирішить на трон стеребитися. Такий ні перед чим не зупиниться. Такому підняти руку на свого повелителя – все одно що до вітру сходити. Для таких виродків це стає природною потребою. Пригрів гадюку собі на грудях. На свою голову”.
– Отже, найясніший і найсвітліший повелителю, маємо два рішення: або ж силою наших мечів та гармат розсіяти ненависних запорожців серед хвиль високих, як морський пісок за вітром, або ж запропонувати їм мирний прийом у твоїй величній столиці, щоб замінити бойові вправи туризмом. Обидва рішення вкладаються у рівнозначні суми витрат, що ляжуть тягарем на твою найбагатшу в світі скарбницю.
“О! Оце воно, – відзначив Султан. – Йому тільки і в голові, під яким це приводом запустити свої загребущі й, мабуть, немиті руки до моєї скарбниці. А завтра й до гарему добереться. Ні, цього я йому не подарую”. А вголос промовив:
– Вислухав я запропоновані ТОБОЮ рішення, Візире і дещо мене в них засмучує… Твої два рішення не можуть бути прийняті НАМИ одночасно.
– Так, але ж…
– Але ж я маю два таких, що один одному не суперечать і можуть бути виконані одразу.
– О! Велика й невичерпна мудрість твоя, наш Султане і великий Царю! – вигукнули про всяк випадок усі присутні і звели руки до стелі, уявляючи собі небо.
– Скажи мені, Візире, – Султан нагородив свого першого радника посмішкою, що не означала для нього нічого хорошого, – ти у вікно сьогодні дивився? Зрозуміло, що ні. А ти подивись, подивись.
У Візира потроху почали тремтіти губи, тоді руки й ноги і навіть вуха, але він, перемагаючи себе, добрів до вікна і вхопився руками за візерунчасті ґрати, щоб не впасти на вкриту кольоровим мармуром підлогу.
– Чи подобається тобі, Візире, наше місто? Гарно ми розбудувалися?
– Твоя столиця вражає око неземною красою, о Султане наймогутнішої в світі імперії. Вона розляглася на берегах Боспору і незмірно розрослася увись і вшир.
– І вглиб. До речі, що у нас з підземним будівництвом?
– З…?
– Ну, з підвалами, якщо по-простому. В якому вони стані?
– О наймилостивіший над своїми підданими рабами, підвали зараз порожні, бо в твоєму царстві бракує невільників. І не знаю…
– О! Бачиш, Візире, як швидко ти зрозумів мудру, але просту думку. Підвали стоять незаселені, й ніхто ними не цікавиться. Отже, треба, щоб хтось ними зацікавився, і треба, врешті-решт, когось туди поселити, бо там ще чого доброго нечиста сила заведеться. Проти волі Аллаха.
– Змилуйся… – простогнав Великий Візир, який у цю мить вже не вважався Великим Візиром навіть формально, бо варта була добре навчена розуміти прозорі натяки Повелителя. Його вже схопили під лікті й, ласкаво штурхаючи під боки, потягли до виходу.
– Я й так сьогодні не жорстокий, – ніжно поглянув Султан йому навздогін. А для варти додав: – Протримайте його по два місяці в кожному окремому підвальному приміщенні чи кімнатці, що призначені для невільників. Щоб після того, як відсидить, він зміг мені скласти звіт про обсяги необхідного капітального ремонту у всіх подробицях. З кошторисом. Він занадто любить кошториси.
– Ось моє перше рішення, – мило звернувся він до інших чиновників, які нагадували про свою присутність дрібним вистукуванням зубів. – А друге… Тихше, будь ласка, ваше цокотіння мене з думки збиває. Друге стосується козаків. Їм ми запропонуємо мир і влаштуємо гідну нашої величі зустріч у палаці за рахунок конфіскації майна цього злодія і державного злочинця, що до сьогодні обіймав у нашій Адміністрації посаду Великого Візира. Ось моє друге рішення. Я приймаю обидва і, зауважте, без жодних збитків для моєї, себто державної, скарбниці.
Присутнім відлягло на душі й навіть стало радісно на серці, коли Султан оголосив посаду Великого Візира вакантною, тобто вільною і, наче між іншим, зауважив, що вона дістанеться тому, хто найкраще виявить свою від-даність Повелителю і Державі під час спілкування з запорожцями. Наостанку найясніший і найсвітліший намісник Аллаха на землі кинув:
– До речі, вам відомо, що Кошовий отаман запорожців талановитий маляр? Найближчими днями наш палац може прикраситись його роботами, а чи хтось із вас над цим замислювався? Отож. Коли уособлюєш собою Державу, маєш думати про все.

***

Над порогом дійсно побачили високі стовпи, що за всіма ознаками мали визначати обриси будівельного майданчика. Далі стояла хижка, вочевидь для тимчасової нечисленної варти, а поряд неї високими стосами громадилися обстругані та як треба обтесані, видовбані чи надпиляні дерев’яні колоди, доправлені сюди, видно, здалеку. Кількість таких колод, а також нанесені на них фарбою номери та інші хитромудрі інженерні знаки не залишали сумніву у тому, що перед козаками в снігу лежали деталі майбутньої дерев’яної фортеці немалих розмірів.
Роздивившись, як належить, довкола, на одному зі стовпів помітили таку собі табличку з написом: “Увага! Закрита зона. Стороннім та козакам вхід заборонено”, а за нею величенький дерев’яний щит з писемним повідомленням, виведеним яскраво-червоною фарбою: “Спорудження фортеці Шмакодак. Будівництво веде французький інженер Темплан з дозволу та повеління Короля польського і всієї Речі Посполитої. За довідками звертатися до Таємної канцелярії”.
– А козаки що – не сторонні? То чому і нам вхід заборонено? – здивовано запитав Батько Іванко. Досі він учився читати по Біблії і інших текстів йому ще не доводилося бачити, тому і мовні нюанси подібних оголошень не були доступніші його допитливому розуму, ніж “складні і противні” математичні формули, якими встиг налякати січову малечу Гармаш.
– Розумієш, Іванку… Це – такий стиль… – спробував пояснити Марко, який, вже, намандрувавшись по світах устиг закріпити на практиці здобуті у січовій школі знання.
– Манера така писати. Прийнято у них так, – спробував допомогти побратиму Харко.
– Дивна якась манера, – зітнув плечима послідовний Іванко. – У Біблії я нічого подібного не бачив.
– Еге, – в один голос відгукнулися побратими, – там всього не побачиш.
– Правильно вони написали, – втрутився у їхню розмову Вовцюган. – Відколи я з вами, то ще не бачив козака, який би погодився визнати себе стороннім, хоч би куди його занесло. А вже у себе, в Україні, то й поготів.
– А де ж вони тоді сторонніх знайдуть? – озирнулися навкруг себе Волики. – Тут, окрім нас, жодної живої душі. І до хоч якого поселення звідси таки неблизько.
– І все-таки вони помилились, – знову озвався Харко, – бо написати козакові “в’їзд заборонено”, це все одно, що його запросити.
По цих словах, відчепивши від сідла келеп, Харко спрямував Білогривого через територію будівництва просто до хижки. Решта козаків чемно поїхала за ним.
На бадьорий рип снігу під кінськими копитами двері хижки розчинилися і з густої темряви на світ Божий виліз якийсь чужинський офіцер. Що чужинський, то це стало видно одразу, бо одяг його хоч і був охайного вигляду, проте жоден його предмет аж ніяк не відповідав тодішній моді – від чобіт, і до крислатого капелюха з пером якогось велетенського півня чи іншого, невідомого в тутешніх краях, птаха. При боці він мав дивну, як на думку Марка та Батька Іванка, пряму шаблю з достатньо широким клинком та розцяцькованим руків’ям, прикріплену до широкого і довгого пояса, вдягнутого незнайомцем чомусь через плече.
– Добридень. Хто такі будете? – поцікавився незнайомець ламаною польською мовою.
– Який дурень оте написав? – не привітавшись, запитав Харко і вказав своїм келепом на щит з написом.
– Якийсь дурень, – байдуже відповів незнайомець. – Я взагалі не знаю, що там написано, бо не розумію української. Це Таємна канцелярія замовляла у Києві… А ви, часом, не збираєтесь на нас нападати?
– Та ні, – знітився Харко і одразу став чіпляти свого келепа назад до сідла.
– Ми просто у роз… – хотів було пояснити Батько Іванко, але йому одразу забило дух від дружнього удару Маркової долоні по ще не дуже широкій і не дуже козацькій спині.
Марко ще не був характерником як Крутивітер і не міг самою лише думкою зупиняти чийогось надто довгого язика, але він уже трохи знався на дипломатії. Чемно усміхнувшись до незнайомця, він швидко виправив Іванкову шкоду:
– Роз’їжджаємо тут просто. Ось хлопчиська вивезли погуляти. На коні поїздити.
– Шкода. Я думав, ви хотіли напасти. Тоді ми могли б зітнутися!..
Незнайомець раптово вихопив свою шаблю, став у третю позицію, прикривши собі правий бік, зробив глибокий від щирої душі випад і з насолодою закрився у четверту позицію – прикривши бік лівий – наче змагався з уявним суперником. Проробивши таким чином кілька фехтувальних вправ підряд, він з жалем заховав свою зброю у піхви і зітхнув.
Козаків розвеселило це видовище, але вони встигли і оцінити вправність незнайомця у володінні клинком та його стрімкі рухи, тому одразу пройнялися до нього дружніми почуттями.
– До речі, мене звуть Марко Пиріг, – першим обізвався Марко, зійшов з коня і привітно потис незнайомцеві руку.
Іванко ще трохи ображався на Марка – “бач, розумний знайшовся!” – але в глибині душі розумів свою провину, тому теж охоче приступив до чужинського вояка, щоб познайомитись і собі.
Чолов’яга виявився французом на ім’я Жан Морквійон. Професійний військовий, у пошуках заробітку та гострих вражень подався до невідомої йому Польщі разом зі своїм знайомим інженером Темпланом. Темплан, мовляв, заробляє на життя тим, що проектує і будує на замовлення влади чи заможного панства фортеці та замки, а ще, оскільки вивчав топографію, складає карти різних місцевостей. Оце й зараз, їздить десь по Дикому Полю та все заміряє та вираховує, та звіряє, та до своїх робочих паперів записує і замальовує. А він, Морквійон, як фортеця збудується, стане її першим комендантом, а тим часом мусить забезпечувати безпеку праці на будівництві, тобто охорону працівників від нападів усяких незадоволених забудовою території, зацікавлених щось поцупити, заїжджих людоловів або й просто від розбишак.
– А де ж працівники?
– Ще не набрали. Темплан мусить отримати дозвіл на набір робочої сили, а воєводи тягнуть… Доведеться йому ще попоїздити до Києва, а може й до Варшави… Добре, що хоч дозвіл на будівництво швидко отримали.
– Звісно, коли з королівського повеління!
– Е-е, не кажіть. Повеліти – то одне, а дозволити – то зовсім інше.
– Справа в тім, що повелівають одні, а дозволяють інші, – здогадався Харко. – Одне з іншим не завжди узгоджується.
– То ти тут надовго? – поцікавився Марко, якому вже хотілося, щоб цей симпатичний і не в міру, як на військового, балакучий француз затримався тут таки надовго. Марко любив зустрічі з хорошими людьми і завжди сумував, коли їхні шляхи розходились. “Це по молодості”, – зітхав йому на те трохи старший Харко.
– Чи надовго? Не знаю. Мені ще не надіслали контракт. Все залежить від Таємної канцелярії.
– Що ж це за така канцелярія? – знову вихопився Іванко і тут-таки скосив очі на Марка, чи той знову не битиметься, і ступив ближче до Харка, що мав на Січі стійку славу захисника і покровителя усякої малечі.
Але тепер Марко навіть зрадів, що це питання поставив малолітній Батько Іванко, а не він сам, бо воно вже крутилося на язиці. Іванко те помітив з Маркового радісного вигляду – де гріха подіти, Марко ще погано володів своїми почуттями, – і запишався.
– Взагалі Канцелярії й не існує, – охоче провадив розмову далі француз. – Ми з Темпланом не довго лишалися при польському дворі, але наслухалися про цю вигадку багато цікавих історій. Справа в тому, що рік чи два тому з’явився перед королем якийсь заброда, що прибився до решток побитого у боях з козаками гарнізону і, зі слів їхнього командира, наче виявив якесь геройство…
– Таж ні рік, ні два тому козаки з королівськими військами не воювали, – здивувався Харко.
– Воювали, чи просто билися, – заперечив Морквійон, – а кам’яну фортецю так рознесло, що каменя на камені не лишилося. І в тих боях начебто брав участь оцей Охрім Верещинський. Хоча я особисто в це не вірю. Бачив його лише двічі, але ось мій висновок: пику йому били – це напевне, бо така противна й хитрюща, що кулаки самі тягнуться прикластись, а у справжній бій такий тип не полізе. Такий здатен воювати тільки паперами.
– Що ж можна навоювати таким чином? – недовірливо осміхнувся Марко.
– Скажу тобі щиро – більше, ніж ми навоюємо гарматами.
“Добре, що Гармаш його не чує”, – одночасно подумали Марко, Харко і Батько Іванко. Вовцюган та Волики в розмову не вступали і нічого такого не думали, бо не дуже розуміли польську мову. Вони в цей час тільки мовчки тупцяли навколо коней. Хіба що досвідчений і в торгівлі, і у військовій справі Вовцюган вже встиг порахувати запаси будівельного матеріалу та прикинути на око розміри відведеної під фортецю території.
– З’явився цей Охрім при дворі, – радо продовжував вочевидь знудьгований сидінням у пустельному місці майбутній комендант, – і за якісь два-три тижні з усіма роззнайомився і втерся в довіру не до самого короля, але до найвищих і найповажніших міністрів. Привабив їх пропозиціями про створення таємної служби, яка б збирала різні важливі для безпеки держави і трону відомості та стежила, щоб не терлися довкола короля усякі зрадники та підлабузники, та дармоїди. Вибив королівський указ про створення при дворі такої служби, а разом з указом і окрему кімнату з важкими та міцними дверима, напхав її усякими перами, паперами, каламарями та пляшечками з чорнилом і заходився працювати. Місяця не пройшло, а вже виявилося, що половина тих, хто постійно крутився при дворі і ласкою короля втішався, були або зрадники, або підлабузники, або дармоїди. Дійшло до того, що ті самі міністри, які йому допомагали і його підтримували, один від одного кидаються і ховаються, один одному не довіряють і вже самі того Охріма бояться. Що він надумає та їм скаже, те й роблять. Один король ні про що те нічого не знає – бо ж то таємна робота – і тільки дивується, куди це люди з палацу виїжджають, а замість них якісь нові з’являються. Та міністри вже й бояться йому зізнатися, що самі ж собі отаку халепу створили.
– Хто ж із ним таким працює в тій службі? – гмикнув Харко.
– А ніхто й не працює. Таємна канцелярія – це він сам. Нікому не довіряє і на всіх дивиться з підозрою. Сам собі вигадує якісь плани та таємні операції, а з ним усі й погоджуються. Щоб не заводитись. Кожен боїться, щоб його кудись у прикордонну фортецю не заслали. Охрім такий! Як на кого образиться, то вже назавжди. І поки той йому на очах – паскудитиме йому скільки зможе. А найбільше козаків не любить. Таку діяльність розвів, що не інакше війною справа скінчиться.
– Невже король і справді про це нічого не знає? – перепитав Марко, зосереджено про щось розмірковуючи.
– А що королю? Для нього чи сейм, чи Таємна канцелярія – все одно кожен робить що хоче.
– Після того, що тобі довелося побачити і почути, нічого дивуватися, що тебе на бійку тягне, – поспівчував Харко. – Треба б людині допомогти.
– Хлопці, якщо буде змога влаштувати тут яку сутичку, повік буду вам вдячний, – запевнив француз і благально склав руки на грудях.
– Чи тобі аж так хочеться по пиці отримати? Не розумію, – розвів руками Марко.
– Та ж я військовий! Як рік чи й більше не братиму участі у боях, хто ж мене на роботу візьме? Чи то пак на службу до війська? Скажуть, немає у Морквійона досвіду – і все. Прощавай моє забезпечене життя, доведеться протирати штани на паризьких тротуарах, чекаючи милостині… А крім того, спробуйте, посидьте тут замість мене. Інколи така нудьга бере, що хочеться з високої скелі головою вниз кинутись. Добре, що ми в степу.
Морквійон благально поглянув на Марка та Харка, відчуваючи, що рішення може прийти саме від цих недурних з виду молодиків.
Козаки замислились. Знудьговані цією довгою й не дуже зрозумілою для них самих розмовою Вовцюган і Волики теж з надією дивилися на Марка з Харком та ще час від часу на коней. Хотіли додому.
– Я з ним все одно битися не буду, – упівголоса попередив товариша Марко, – сподобався він мені.
– То треба хлопців прислати, – знову подав голос заповзятливий Іванко і знову про всяк випадок сховався за Харка.
– Просто так, тільки заради бійки не поїдуть. Тренуватися і на Січі можна, а сюди далеченько, – похитав головою Марко.
– Отже, потрібна мета, – звів угору вказівного пальця Харко і пильно подивився на Морквійона. – Що, коли ми хлопців за будівельним матеріалом пришлемо?
– Е ні! Це для фортеці. Без бою не маю права віддати, – замахав руками француз.
– Чому ж без бою? З боєм. Так, як ти й хотів.
– Справді, – просвітлів на лиці співрозмовник. – Тільки ж битися цікаво, щоб зі славою… А яка ж тут слава, коли я нічого на будівництві не вбережу.
– Нічого, – заспокоїв Харко. – Ми багато народу пришлем, і таких бициків, що слава тобі буде забезпечена. На рідній землі пам’ятник поставлять.
– У святі попадеш, – запевнив Марко, згадавши, мабуть, дяка Омелька.
– Уявляєш, – підбадьорював Харко, – як про тебе розповідатимуть на всіляких балах та гуляннях: цей мужній офіцер цілих три дні тримався проти значно переважаючих сил козаків…
– Тиждень, – зажадав Морквійон.
– Гаразд. Хай буде тиждень, – погодився зговірливий Харко, – але потім наші забиратимуть все, що зможуть дотягти. Врахуй, триматися проти козаків, це вже неабияке геройство.
Вони вдарили по руках. Щоб не прогадати з потрібними для успішного бою силами, хлопці ще уточнили, чи Морквійон охороняє будівництво самотужки, чи у нього є хоч якийсь гарнізон. Виявилося, що хоч якийсь є. А саме, шестеро таких, як і він, найманців: троє німців, троє австрійців. Набирати сюди українців було суворо заборонено, щоб не повтікали на Січ.
– І як же ти з ними спілкуєшся? – запитав Марко, уявивши собі такий зібраний аби як загін.
– З австрійцями можна хоч поговорити про оперу, зате німці в своє чергування старанно розчищають територію від снігу і взагалі, люблять порядок. Тільки, коли починають грати на губній гармошці та співати свою улюблену пісню – щось там про якогось Августіна. – австрійці не витримують їхніх фальшивих голосів і лізуть битися. От коли їх розбороняю, хіба тоді й розвага.
– Щось їх зараз не чути.
– На рибалку подалися. У них міжнародні змагання.
– Наші зараз теж рибалять, – припустив Батько Іванко і з запалом поглянув на знудьгованого Вовцюгана і Воликів. – А ми ще встигнемо з нашими порибалити?
Це стало останньою краплею.
– Все! Час їхати, – рішуче мовив Вовцюган, і за хвилину вони з Воликами вже сиділи в сідлах та розвертали коней убік їхньої фортеці-домівки. Тільки ось ця їхня вчасно виявлена рішучість порятувала Марка та Харка від щиросердного і балакучого француза. Вони в свою чергу швидко сіли на коней і подали руки Морквійону вже з сідла, щоб не залишати приводу для дальшої затримки.
– До зустрічі, друже! Побачиш, ми своє слово тримаємо!
– Дякую, панове! Від щирого серця дякую! Схоже, я знову відчуваю смак до життя!

***

Кшичинський дуже здивувався, дізнавшись, що Верещинський так швидко покинув запорозьку фортецю.
– Невже йому тут не сподобалось? – запитав він у Дідька Лисого, який власноруч передав йому листа.
– Навпаки, – не зморгнувши, запевнив його дідько Лисий. – Їхав такий щасливий, що несила було йому навіть висловити своє надзвичайне задоволення. Аж плакав. Та що там! Навіть у сани не хотів лізти, довелося підсаджувати.
– От бідолаха, – відверто поспівчував пан Кшичинський, відірвався від кухля з пивом і підсунув до себе миску з гарячою, щедро заправленою маслом, гречаною кашею.
– Послу відповідальність, товмачу біганина. Невідомо, що краще. Добре, що встиг передати Вам свої письмові розпорядження. Тобто пояснення.
Дідько Лисий, як і Батько Іванко, не любив брехати, але це була не брехня. Це була військова хитрість.
Кшичинський, як людина, що звикла воювати у відкритому полі і не втручатися у заплутані справи стратегів та дипломатів, брехати теж не любив, а хитрити не вмів. Саме ця його якість дуже влаштовувала Верещинського, а тепер зіграла на користь удатних до всяких хитрих справ козаків.
– Що ж він там мені понашкрябував? – Кшичинський недбало розгорнув цидулку з печаткою Таємної канцелярії, на якій значилося “Цілком таємно”. Щоправда печатка була прикріплена на кінці вимоченої у борщі шворки тільки для годиться, бо п’яний Верещинський не зміг перев’язати документ, а козаки за те не бралися, щоб не було їх пальці знати. Документ було писано п’яною українською з польським акцентом, букви стрибали мало не через голову, але Кшичинський не сумнівався в тому, що писав його сам Верещинський. Він би не сумнівався в цьому, навіть якби листа писав дяк Омелько, бо по-перше, зроду не був підозріливим, а по-друге, все одно не знав який насправді почерк у Верещинського, бо досі з ним ніколи не листувався. – “Сиди і не рипайся, поки сам тобі не скажу. Нічого не роби, нічого нікому не кажи, тільки порахуй у них гармати, бо я не встиг. Гроші, у зв’язку з майбутніми витратами на підготовку війни з козаками, забираю з собою, тому з сьогоднішнього дня перебування на Січі – за твій рахунок”. Гм! Підпис “Таємна канцелярія”. Печатка…
Пауза.
– Ми що, готуємось до війни? – спромігся нарешті цілком тверезо запитати Кшичинський. Сьогодні він випив тільки два келихи пива.
– Ще тільки починаємо. Ми теж ось тільки про це дізналися, – чесно зізнався Дідько Лисий.
– А що ж я тут роблю?
– Ти, друже – посол.
– Який з мене посол!
– Хороший. Ти встановив з нами дружні відносини.
– Справді?
– Повір старому козакові, який ніколи не бреше, – щиро гатонув себе кулаком у груди Дідько Лисий.
– А як же війна?
– Війна ніколи не заважатиме дружбі. До того ж іще невідомо, коли починатимем, тому сиди спокійно, поспішати тобі нікуди. А там… Ну, повоюємо, як колись було, та й по всьому.
– А чого ж. З хорошими людьми можна і повоювати, як буде на те потреба чи хоч який привід.
– От і домовились. Як порох дістанемо, так і почнемо, бо якщо воюватимем без гармат, Гармаш дуже образиться.
– Він має рацію. Гармати додають бойовим діям виразності.
– Ти краще йому про це скажи. Знаєш, як він зрадіє?
– Скажу. Він – справжній майстер своєї справи. Я таких поважаю.
– От і гаразд. А у нас попереду ще два дні змагань. Завтра – останній тур.
– Не турбуйся. Ми їх…
Кшичинський показав, як вони “їх” затиснуть в кулак. Дідько Лисий згідно кивнув і підсунув собі та Кшичинському по келиху з пивом.
– За перемогу!
– За перемогу!
Високі сторони – обоє були зростом під стелю – підвелися, видудлили свої келихи навстоячки і почоломкалися. Тричі.
Перший раунд важливих українсько-польських переговорів завершився. Війну було оголошено.

***

Наступного дня Кошовий зустрівся з Темпланом, як належить поміж людьми вихованими висловив подяку за допомогу у підготовці до війни з королем польським, “проти якого особисто козаки нічого не мають, але війна то війна, куди ж професійним військовим від неї подітися” – і так говорив ще довго, а наприкінці, між іншим, повідомив, що є для пана Темплана нагода відбути до Києва з надійною охороною.
Інженер, який працював на козаків не задурно, спочатку не зрадів цьому повідомленню, але зрозумівши, що запорожцям самим треба потрапити до Києва, а така компанія зробить його поїздку безпечнішою і дасть можливість зекономити на охороні – в тому, що серед Дикого Поля оплачена охорона, це дурно викинуті гроші, француз вже мав нагоду переконатися, – погодився, що пропозиція козацького ватажка виглядає дуже доречною, і, що найголовніше, вчасною.
Додамо для кращої поінформованості читача, що напередодні, розмовляючи по-дружньому за келихом легкого червоного вина про “чомусь недружні” стосунки між православною та католицькою релігіями, Омелько “випадково” повідомив Темпланові, що в козацькій скарбниці вже й мідних монет хіба жменька і чи оборонить Бог православних у війні проти католиків, якщо тверда віра не буде забезпечена твердою валютою, необхідною для закупівлі всіляких богопротивних знарядь, шкідливих для роду людського за самим своїм призначенням. Вже тоді Темплан мав першу нагоду замислитися над доцільністю свого подальшого перебування серед козаків. Після тієї розмови він одразу згадав про карти запорізьких земель і всеньку ніч допрацьовував свої малюнки та креслення, бо ж тепер саме вони складали найбільший його капітал, поза сумами, які, згідно з контрактом на будівництво фортеці Шмакодак, королівська скарбниця перераховувала йому на особистий рахунок в одному з нових банків герцогства Гельвеція. Флорентійців та ґенуезців Темплан недолюблював і банкам їхнім гроші довіряв неохоче.
Та найбільше втішився інженер, коли Кошовий з очевидною довірою до його освіченої особи попрохав про особисту послугу – доправити полагодженою на Січі каретою до Києва його талановиті мистецькі роботи з тим, щоб відвідувачі щорічного київського вернісажу не були позбавлені задоволення їх оглянути, а може й придбати, доклавши грошенят до гідної і шляхетної справи підтримки і розвитку мистецтва, зокрема, українського малярства. У Києві картинами та вернісажем вже займуться Марко з Харком, але і там Кошовий сподівався на допомогу і розумні поради Темплана. Зрозуміло – хлопці були хорошими вояками, їхній ватажок у цьому не сумнівався, та щодо глибокого розуміння мистецтва і необхідності з особливою обережністю ставитися до його мальованих днями і ночами робіт… Одним словом, закінчив Кошовий розмову вагомим жестом – передав Темпланові запоруку своєї до нього довіри у вигляді тугенького гаманця.
“Ці козаки справді цінують мистецтво, коли ладні жертвувати заради нього грошима, які мали б витрачати на порох та будівництво укріплень, – подумав Темплан і мало не просльозився, але від заробітку не відмовився. Зате й охоче погодився позувати Кошовому, щоб той до від’їзду устиг намалювати його, французького інженера Темплана, портрет.

***

Охрімові очі відразу розкрилися, а вуста розтулилися і промовили:
– Я до ваших послуг.
Тільки після цього у Верещинського розпочалася повільна, а потім і дещо активніша робота мозку, і він нарешті ясно розгледів перед собою двох справжнісіньких підлітків-чортенят.
“Невже це я так допився? – виникла в його голові логічна, з точки зору тверезої людини, думка. – Але ж…”
Ні, це було не видиво і не марево, ні яке інше, імітоване за допомогою фізичних чи ще потужніших сил зображення. Це була реальність. І ця сама реальність раптом дружно посміхнулася і, простягнувши Охрімові дві маленькі долоньки, в один голос промовила:
– Ну що? По руках?
Е ні. Тут чортенята прорахувалися. Хоча і зрозуміли це одразу – та було пізно. Вони ж бо досі чинили свої капості скоріше задля розваги, а для такого як Охрім це був спосіб життя або й засіб виживання. Почуту, необережну з погляду Куця і Пуця, фразу він зрозумів як можливість вибору, а затим одразу з’явилося бажання вибрати для себе щось якомога привабливіше… Одним словом – поторгуватися.
“Ну що ж, – подумали в свою чергу чортенята, – перший хід ми програли, але як учив нас батько Гуць: невдача – ще не біда. Біда – якщо не зумієш використати ту невдачу собі на користь”.
Переговорні сторони напружились, але розмова не зупинилась, бо таки пішла далі:
– А що я за це отримаю?
– Як завжди у таких випадках…
Куць виявився не зовсім готовий до такого відверто корисливого питання.
– Хотілося б уточнити.
Охрім ще підлітком почав свою кар’єру з роботи в корчмі, тому добре знався на таких речах як “платити” і “торгуватися”.
– Виповнення бажань. Це має бути зрозумілим кожному грішникові, – Куць нарешті зумів набрати звичного для нього гордовито-нахабного вигляду.
– Будь-яких?!! – такої щирої пропозиції Охрім аж ніяк не чекав. “Це ж треба – таке щастя на голову звалилося!”
– Звісно, будь-яких, – самовпевнено потвердив Куць.
– Але тільки трьох! – вставився Пуць, бо відчув, що йому зовсім не хочеться працювати задарма на “цього відвертого пройдисвіта”.
– Чому це тільки трьох? – наприндився Охрім.
– Та ж який товар… – скривився єхидною посмішкою Куць.
– Не подобається товар – не беріть, – професійно зауважив Охрім.
– Не хочеш продавати – залиш собі, бо ми й так даємо добру ціну. Який, власне, із тебе грішник, щоб ми за тобою побивалися.
– Таки так. Майже праведник, – з силувано серйозним виглядом підтвердив Куць. – По світу немало люду куди бридкішого та противнішого – от заради них можна було б і потрудитися.
– І ці заслужені мерзотники по кілька десятків років у черзі стоять, – далі провадив Пуць, – а ми тут возимося з посереднім нікчемою.
– Мабуть помилилися, – спробував засмутитися Куць.
– Та чому ж тільки три? – вже зовсім невпевнено простогнав Охрім, бо йому уявилося, що видиме щастя оце зараз спливає крізь пальці і такої миті, принаймні, у найближчому майбутньому вже не трапиться.
– Та ми з усіма зараз так, – наче відмахнувся Пуць. – Ліміт у нас, розумієш? Кадрів не вистачає з такою кількістю людей воловодитись.
– Зате послуги тепер надаються значно якісніше, – запевнив Куць. – Менше дурних забаганок – більше часу, щоб виявити належну увагу до клієнта.
– От би Маркові напаскудити! – наче блискавкою вдарило Охріма найпалкіше бажання та одразу й вирвалося на волю раптовим вигуком.
– О! – зрадів Куць, – обов’язково напаскудимо. У тебе залишилося два бажання. А ти занотуй, – кинув до Пуця і знову уважно витріщився Охрімові в очі: – Бажай далі.
– Щоб мені навіть на очі не трапляли ці пики…
– Буде зроблено. Перераховувати не треба. Імена ваших друзів нам добре відомі.
– Відомі? – щиро здивувався Охрім. – А… звідки?
– Така вже наша робота, – розвів руками Пуць, і обоє чортенят весело розсміялися, а Верещинський раптом задумався, чи не надто нахабні ці хлопчиська і чи не можна було б і їм хоч чим-небудь, а насолити. І чи не занадто швидко він висловив свої найщиріші бажання, бо, скажімо, Маркові цікавіше було б напаскудити особисто…
– Ні-ні, замовлення відміняти вже не можна, – застеріг Куць, одразу відгадавши Охрімові думки і відчуваючи, що цей жарт може обернутися проти них самих.
“Краще вже закінчувати”, – тільки й устиг подумати про себе, а Охрім уже й випалив:
– Хочу бути святим!
……………
Чортенята вирячили очі і аж присіли. Ху! Охрім не був аж надто праведною людиною, щоб небо відреагувало на його теревені.
“От гад! – подумали, одночасно перезирнувшись між собою. – Ні, у людей таки є чому повчитися. Вкотре переконуємось”.
А вголос Куць зловісно промовив:
– Не все одразу. Не все одразу. Ми будемо над цим працювати. А зараз вважатимемо справу завершеною.
– Отже, будемо підписувати контракт?
Охрім при цьому трохи здригнувся і мимоволі сховав руки за спину, бо ж думав, що зараз доведеться підписуватися власною кров’ю, і йому задля цього будуть колоти палець. Ще тоді, коли крутився на побігеньках у корчмі, він наслухався немало історій про порядок укладання контрактів на продаж власної душі за умовами “франко-труна”, що за міжнародною кодифікацією умов поставки та переходу права власності означає “вільний до смерті”.
– Ні, – зловісно відгукнувся Куць. – Підписувати нічого не будемо. Тільки поставимо печатку.
Тут перед Охрімом виник страшний образ колишнього коменданта однієї фортеці Пшосто-Нікшемського, а за тим відбувся уривчастий повтор деяких подій, що вже мали місце у його ще не такому довгому житті: прямий удар здоровенним кулачищем в обличчя… сніговий вихор… політ…
Пуцю аж дух забило. Коли вихор, що знову поніс Охріма, зник за сніговими кучугурами, він перевів подих і широкими очима поглянув на брата, що знов стояв поряд у звичному для нього вигляді капосного хлопчиська.
– Куцю, ти коли навчився так перевтілюватись?! Це ж вищий рівень!
– Розумієш, – скромно і навіть трохи знічено відповів Куць, – дуже захотілося йому врізати.

***

Одного дня, який коваль, на прізвисько Дебелий Корч або просто Дебелий, міг би назвати просто чудовим, бо ніщо не віщувало біди, – натомість дерева довкола кузні починали зеленіти, з землі все більше і густіше витикалася молоденька травиця, а повітря наповнювалося стійким запахом весни, – до його кузні постукав невідомий.
Двері до кузні не відчинилися і незнайомий постукав ще… тоді ще… тоді ще…
– Чого тобі? – запитав нарешті коваль, поклавши руку чоловікові на плече, щоб відірвати його від цілковито марного і недоречно гучного для прекрасної весняної пори заняття. Адже кузня була зачинена, а він, коваль, був тут – поряд. Милувався природою. А чом би й ні, коли вся робота зроблена, а наступний замовник обіцяв з’явитися тільки завтра, та й то не в першій половині дня.
Та відвідувач і не думав допитуватися, чому саме коваль у цей час не працює і взагалі не сидить на роботі. Найперше, що він зробив – це злякався, а коли за якусь мить оговтався, швидко вигукнув:
– Це не я!
– Шкода, – розгублено мовив Дебелий Корч. – Я думав – це ти.
Від збудження незнайомець аж ударив себе кулаками в груди:
– Я ні в чому не винен! Мене там і близько не було!
“Гм!” – подумалося ковалеві. Побачивши, як ревно виправдовується не знати в чому цей дивний чоловік непевної, без особливих прикмет зовнішності, він став пригадувати, які в нього за останній час були замовники і чи ж усі вчасно з ним розплатилися.
– Гаразд, – промовив він уголос і розчинив двері кузні, – давай заходь. Там і розберемо твою справу…
При цьому він злегка підштовхнув дивного відвідувача долонею в груди – мовляв, заходь, не соромся, – але той, замість ступити через поріг, перечепився через нього, замість зайти, упав до середини і замість поговорити по щирості – зомлів.
– От біда! – сказав собі Дебелий і навіть перехрестився про всяк випадок, а потім підняв нещасливого відвідувача на оберемок і поніс через двір у хату, щоб там його одходити. “Хто зна? Може й справді розхвилювався за те, що довго гроші не повертав. Я вже і обличчя його забув. Ну, геть не пам’ятаю. Заїжджий якийсь чи що?” – так думав собі коваль, вовтузячись зі своєю ношею, коли це вже з хати, знову почув, що у дворі щось возиться.
Вийшов надвір – так і є! Ще один чолов’яга у кузню добивається.
– Я до коваля, – твердо запевнив гість, хоча у коваля і в голові не було такої думки, щоб оце твереза людина та сплутала кузню з корчмою.
– Я ж коваль і є, – сказав проте уголос, бо помітив, що цей другий теж якийсь не дуже здоровий чоловік. Очиці трохи бігають, рученята трохи трусяться… Воно й зовсім трохи, а все на душі лячно. Кузня ж від містечка далеченько, і якщо у нього на дворищі люди будуть самі собою на землю валитися та ще чого доброго Богові душу віддадуть, то клопоту не збудешся. Розказуй тоді усім, що ти не розбійник і не відьмак. Про ковалів і так усяке брешуть…
– Ну, кажи вже, чоловіче, чого тобі? Я поки що без діла, то може б чим і зарадив? – вирішив підбадьорити бідака.
Той справді по цих словах підбадьорився і навіть спробував господареві підморгнути:
– Є справа! Можна добре заробити, тільки треба умілих рук і… спеціальний інструмент.
– Як у грека Альцестуса? – осміхнувся коваль, згадавши знайомого купця, який саме займався постачанням в Україну інструментів і з яким вони свого часу добре гуляли у Києві.
– Потрібен французький, – серйозно відповів чоловік.
– А наш чим тобі не до шмиги?
– Возика розібрати треба. А возик робили французи. Там і матеріал чудернацький, і колеса не по-нашому гнуті, і гайки не під наші ключі… Одним словом, все не так як у людей. Знали б одразу – нізащо б не заводились!
Останню фразу чоловік вигукнув з таким відчаєм, що глибину його почувань, прямо пов’язаних з “недолугістю” французьких майстрів важко було не помітити. Однак Дебелий Корч таки не помітив, бо його більше зацікавила згадка про інструмент.
– Таки-так! Краще за наших майстрів ніхто інструмента не зробить. Мій кум – він у містечку корчму тримає, якраз поряд з церквою, щоб людям зручніше було; минулого року відкрив, бо вже якого іншого заняття не пробував, а йому як наврочено. Рік попрацює, і обов’язково якась халепа трапиться: то ціни впадуть, то стеля у майстерні… Так мій кум нещодавно виміняв у циганів – вже не знаю за що, але таки виміняв – толедське зубило. Зубило – все як треба: з клеймом відомого майстра, з візерунками, інкрустоване блискучими скельцями, з навершям у формі круглого бойового щита з сюжетним орнаментом на теми античної міфології… ну, щоб молотком було по чому зручно вдарити, і пальці цілі лишилися – то спитай мене: чи він ним працює? Де там! Потому ще цілий місяць бігав до мене та все просив, все просив, щоб я зробив йому вже таке як треба, бо мовляв не хоче він ні толедських, ні дамаських, ні гельветійських, а краще таке, щоб залізо рубало. І щоб жодна інкрустація руки не натирала. А те розцяцьковане – тільки й діла, що на стіну повісив, та ще й поряд з шинквасом, щоб було на очах, бо тільки й дивись, щоб якийсь волоцюга не вкрав.
– Та ні, зубила нас не цікавлять, – відмахнувся незнайомець і враз спохопився, що мабуть висловився недоречно, але коваль знову ж таки звернув увагу тільки на слово “нас”.
– То ти тут не один? Чи не з циганами подорожуєш? Але ж вони самі свої вози добре лагодять.
– Ні, я з братом. І ми не цигани. І віз у нас не свій. І ми не збираємося його лагодити. Його розібрати треба.
– Ну, звісно, – з розумінням зітхнув коваль. – Якщо розбирати, то хіба не свій. Хто ж це власне добро буде нівечити?
– Самим шкода, – мало не образився незнайомець, – але ж із ним тільки поткнись на люди, то вже завтра буде Страшний суд.
– Якщо ви тільки й вмієте, що ламати та розбирати, то краще вам одразу на Страшний суд, ніж перед тим на люди. У нас більшість – ремісники. Ці вас просто розірвуть. Без усякого суду.
– Та що ви, дядьку, усе – “Суд! Розірвуть!” – знітився незнайомець. – Карета – це наш заробіток. От ми й хочемо його поділити. Порівну. На запчастини.
– Карета? Ти ж казав – возик.
– А карета що, хіба не возить?
Логіка співрозмовника була залізною, проте коваль вже й так зацікавився пропозицією. Якщо розбирати воза для нього було гріхом і мало не святотатством, то розібрати карету означало самовдосконалення. Як ми кажемо зараз: вивчення досвіду зарубіжних колег.
– То де твій брат?
– Та мав би бути десь тут.
– Он воно що! – коваль нарешті зв’язав у своїй наповненій красою і запахами весни свідомості два візити двох різних людей в одну подію і жестом запросив гостя до хати. Заради такої справи, як демонтаж французької карети, можна було згадати і про сулійку хорошого кримського вина від кума, що вже зранку стояла у коваля на столі і чекала тільки слушної нагоди та хоч уже якої компанії.

***

Коли військова рада завершилась, сумнівів з того приводу, що Охрім Верещинський – злочинець, не залишалося ні в кого. Лишалися сумніви щодо того, як діяти далі. Щоб не ускладнювати справу, доручили її вирішення воєводі, на власний розсуд, проте для цього йому треба було відбути до Варшави. Аж надто активно діяв Охрім Верещинський при дворі, щоб тепер вирішувати його долю на відстані від велеможних державців. Воєводі потрібні були гарантії. Виконувати обов’язки воєводи на час своєї відсутності він призначив пана Кшичинського, як людину вочевидь далеку від політичних інтриг і, зокрема, таку, що не мала особливих знайомств у Києві. “Цей принаймні мене не підсидить”, – думав собі воєвода, повідомивши про це призначення перш, ніж розпустити учасників тієї тривалої наради по домівках чи вже куди кому хотілося.
“Але що ж таки робиться з Верещинським? Тримати його у в’язниці, теж не найкращий вихід. Сьогодні він – завтра я… Треба вигадати щось цікавіше, певніше, надійніше. Заперти б його кудись, щоб не чули про нього і не згадували.
З такими думками подався воєвода не куди інде, а до надбрамної корчми, з якої добре оглядалася територія нижнього міста, Києвоподолу, і де добре думалося. А щоб думалося ще краще, там завжди можна було звірити свої думки з такими знаючими людьми, як, приміром, Квадрига з київського транспортного братства. Саме з ним найбільше любив посидіти воєвода за кухлем темного меду, що його привозили сюди з приватних броварень Львова та з Чернігова. Квадрига належав до тих людей, які не тільки були тямущі та знаючі, але й, маючи друзів на різних державних посадах по всьому світу, могли безкорисливо надати пораду, а чи й яку послугу. Воєвода дуже цінував такі стосунки і також був готовий, коли виникала потреба, цілком безкорисливо піти на зустріч скажімо у питаннях податків чи виділення землі під яку невеличку забудову.
– Охрім Верещинський? – перепитав Квадрига, смачно відсьорбнувши меду і старанно обтерши вуса. – Багато народу ним цікавиться. З одного боку, дуже непростий хлопець, а з іншого… якщо у нього ж таки повчитися, справа виглядає зовсім не безнадійною.
– Справді? – зрадів воєвода і теж відсьорбнув меду, наставивши вуха і приготувавшись запам’ятовувати все, що скаже його мудрий товариш по чарці. Чи то пак по келиху.
– Якщо поглянути на цього Охріма з іншого боку, – примружив очі Квадрига, – то це може виявитися ну просто свята людина.
– Ха! – іронічно зауважив воєвода. – Хто ж у це повірить?
– У Варшаві повірять, – запевнив Квадрига. – Хоча б тому, що це багатьом допоможе з ним поквитатися. Між іншим, святість людини легше довести, ніж її злочини. Хіба ви ніколи не помічали такої закономірності?
Воєвода досі не помічав, але тепер, уважно вислухавши Квадригу, і ще раз сьорбнувши пива, раптом помітив.
– Ото ж то й воно, – значуще звів угору келих з медом Квадрига. – А святу людину найлегше усунути від усяких мирських справ, інтриг та махінацій. Святий, тому і святий, що нічого не робить. Тому найкраще підключити до цієї справи церкву, тим більше, що у мене непоганий контакт з тутешнім резидентом Ватікану. Ви вирішуєте питання з бюрократами у Варшаві, а я беруся пробити для вас благословення від самого Папи.
– Але ж… чи Охрім католик?
– Охрім на державній службі, і він має коритися наказам, – суворо прорік Квадрига. – А ваша справа – забезпечити потрібний наказ. А краще, таємний королівський указ чи закриту постанову сейму.
Коли виходили з корчми тримаючись за руки, щоб не полетіти сторчака з аж надто крутих східців, воєвода поцікавився:
– Ц-цікаво… А де ж ви знайшли п-папського р-резидента?
– З ним краще не зустрічатися. Без потреби. Тому ніколи не заходьте в піцерію “Квадрат” і інколи не розмовляйте з німою дівчиною, яка там розносить піцу.

Джерело: Вадим КАРПЕНКО «Пригоди Марка та Харка». Бурлескний роман.

Перегляди:3,910

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.