Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Просто читайте
Натискайте
на цей банер
і просто скачуйте книги
у форматах
Pdf або Doc
baner-korekta-2019 Читайте і насолоджуйтесь)
Volodymyr V. KRAVCHENKO – La situación en Ucrania/The situation in Ukraine
Володимир Кравченко
Вадим КАРПЕНКО – управління, комунікація та інформаційна безпека
Руслан ТКАЧУК – Аналітичні статті
Ігор ВІТИК – Україна у вирі боротьби за незалежність (історична публіцистика)
Василь ТИМКІВ – Тонкі аспекти державного управління
 Василь Тимків
Роман МАТУЗКО – Московська імперія vs Українська держава
Роман МАТУЗКО-1
Василь ШВИДКИЙ – погляд в історію
Олексій КАРПЕНКО – графіка: історична тематика
Андрій МУЗИЧЕНКО (АНЖИ) – художні роботи
Андрій Музиченко
Олексій ПАЛІЙ – рекламна фотографія
Олексій ПАЛІЙ
Олег ТИМОШЕНКО – тероборона у фотографіях
Олег ТИМОШЕНКО
Лідія БУЦЬКА – Війна! (поезії)
Лідія БУЦЬКА
Лідія ХАУСТОВА – Слов’янськ. Поезія війни
Лідія ХАУСТОВА
Владислав ТАРАНЮК – оповідання, сценарії
Твори Віктора ВАСИЛЬЧУКА

 

У монастирі, що розташований високо в тосканських Апеннінах, біля вікна свого затишного покою сидів літній пан духовного стану, який гостював у цій господі. За вікном літнє сонце заливало спекою стіни, вузьке, схоже на фортечне подвір’я, кам’яні сходи і стрімку вимощену камінням дорогу — спекотний й втомливий шлях, що вів із зеленої долини до монастиря. Далі простягалися родючі долини, сади, щедро засаджені оливами, фруктовими деревами і виноградною лозою, світлі маленькі поселення з білими стінами й стрункими вежами, а за ними високі, голі, червонясті гори, на яких, то тут, то там тулилися оточені муром садиби і невеликі білі сільські будинки. На широкому підвіконні перед літнім чоловіком лежала маленька книга. Це була збірка з оправленого старого пергаменту, на якому все ще яскраво світилася, виведена кіноваром, перша літера. Він почитав з книги і погладив її грайливо білою рукою, замислено усміхаючись і злегка похитуючи головою. Томик цей не був випозичений з монастирської книгозбірні. Та він й там був би не доречний, адже в ньому містилися не молитви, не благочестиві розмисли і не житіє святих отців, а збірка новел. Це були новеліно* італійською мовою, видана збірка була зовсім недавно І на її гарно віддрукованих сторінках можна було прочитати багато всіляких речей: ніжні історії про лицарство і дружбу, впереміж з витівками несусвітніх пройдисвітів і соковитими описами перелюбства.

Незважаючи на лагідну зовнішність і доволі високий церковний сан, у дона П’єро не було причин бентежитися від цих світських грубих історій і побрехеньок. Він всього набачився на світі і сам пережив немало насолод, до того ж він і сам був творцем численних новел, в яких пікантність пригод змагалася з делікатністю їх опису. Наскільки вигадливо залицявся він в молоді роки до прекрасних дам, як спритно видирався він нагору, щоб проникнути у заборонені вікна, настільки ж вміло і вправно навчився він розповідати про свої і чужі пригоди. Хоч він і не видрукував жодної книги, написані ним історії знала вся Італія. Він любив більш витончений спосіб поширення творів: він замовляв майстерному писареві рукопис своїх історій, кожної окремо, І посилав такий аркуш чи зошит то одному, то іншому своєму приятелю як подарунок, завжди супроводжуючи їх улесливими чи жартівливими присвятами. Ці дорогоцінні пергаментні списки спочатку передавали з рук в руки в абатствах і при дворах, їх переповідали і знову й знову переписували, І таким чином, вони опинялися у тихих віддалених замках, у каретах мандрівників і на кораблях, у монастирях і в будинках священників, у майстернях художників та в хатинах ремісників. Щоправда, ось уже кілька років поминуло відтоді, як остання галантна новела вийшла у світ з-під його пера, а в кількох містах книговидавці чекали його смерті, немов голодні вовки, щоб затим одразу видрукувати зібрання його новел. Дон П’єро постарів І бажання творення текстів покинуло його. До того ж з роками його душа відвернулася від галантних і суєтних матеріалів, схиляючись, якщо і не до аскези, то все ж до більш поглибленого і неквапливого споглядання цілого й окремо взятого Всесвіту та його частин. Щасливе і насичене життя досі наповнювала його розум дійсністю, стримуючи від глибокодумності; тепер же настав час, коли його погляд звернувся замість часткового пістрявого світу тлінності до широких обширів вічності, він заглибився в тихе замилування споглядання химерного і нерозривного сплетіння кінцевого і нескінченого, світлого й щирого. Яскравими й відвертими, як і його більш ранні думки, були й ці споглядання; він відчував без нарікання прихід заспокоєння і настання осені, коли стиглий плід його прагнення став насиченим й втомлено хилився до матінки-землі. І ось він, відклавши книгу, споглядав, розмірковуючи і насолоджуючись, світлий літній пейзаж. Він бачив, як на полях працюють селяни, як запряжені коні стоять перед напівповними підводами біля садових воріт, бачив, як занедбаний жебрак чвалає довгою білою дорогою. Усміхнувшись, він вирішив подарувати що-небудь цьому злидареві, коли той дійде до монастиря, і, підвівшись, з награним співчуттям окинув поглядом дорогу, що робила великий гак довкола млина й річкової закрути і стрімку теплу кам’янисту дорогу, що піднімалася до воріт, на якій бродила одинока курка, сонливо і безцільно, а на розпечених стінах гралися ящірки. Вони хутко бігали, зупинялися і тихо дихаючи, крутили повільно й допитливо шиями і темними суворими очима І жадібно вдихали тремтливе від спеки повітря, а затим несподівано знову зривалися з місця, підхоплені якимось невідомим поривом і миттєво зникали у вузьких кам’яних щілинах, залишаючи звисати назовні свої довгі хвости. Від цього видовища дон П’єдро відчув спрагу. Він покинув кімнату і перейшов через прохолодні дорменти* на сонливу внутрішню галерею. Чернець-садівник послужливо підняв для нього важке цеберко з прохолодних глибин підземної цистерни, де незримі краплі вдаряли по звучній водній поверхні. Він налив собі у кухоль води, зірвав з доглянутого лимонного деревця стиглий жовтий плід і вичавив з нього сік у воду, після чого став пити маленькими ковтками.

Повернувшись до кімнати, до вікна, він спрямував утішний погляд на долини, сади та гряди гір. Якщо його погляд виявляв садибу, що затишно примостилася десь на схилі, він малював собі в уяві залиті сонцем ворота, через які то сюди, то туди рухалися наймити з наповненими кошиками. Змилені гужові коні і воли з широкими писками, галаслива дітвора, метушливі кури, пихаті гуси, рум’яні служниці. Якщо він помічав на гірській гряді пару кипарисів, що мов язики полум’я здіймалися до небес, то уявляв собі, як він сидить під ними ніби подорожник на привалі. В капелюсі з пером, Із кумедною захопливою книгою в сумці та з піснею на вустах. Там, де край лісу кидав свою зубчасту тінь на світлий луг, його погляд завмирав: він бачив молодих людей, які лежали посеред анемон і проводили час у бесідах, у легкому любовному заграванні, біля галявини на них вже чекають великі пласкі кошики з холодними закусками і фруктами, вриті в прохолодну лісову землю глечики з вузькими шийками, наповнені вином, в які ще вдома вкинули шматки льоду.

Він звик насолоджуватися спогляданням видимого світу, так що за відсутності інших розваг йому було достатньо, щоб не нудьгувати, бачити з вікна будинку карети або якийсь клаптик землі чи ще якийсь осколок світу. При цьому різноманітні людські заняття і клопоти викликали у нього, який все це споглядав, легку посмішку. Він визнавав за кожною людиною її заслуги, маючи достатньо підстав припускати, що в очах Бога церковний владика важить ненабагато більше, ніж будь-який бідолаха наймит чи селянський син. І поки він, той, хто лише недавно полишив місто, милувався зеленими просторами, його невгамовний жвавий дух перенісся на веселі поля юності, немовби це вона пролягла перед ним, щоб він міг із задоволенням розглядати її, оглядаючись назад зі свого поважного віку. Немов відлуння пережитої колись радості, пригадував він той чи інший день насолоди, пригадував радість від полювання, коли він ще не носив піджаків, гарячі стрімкі перегони залитими сонцем шляхами, ночі, сповнені пісень, розмов і дзвону келихів, горду дону Марію, мірошничку Марієтту й осінні вечори, якими він відвідував в Прато біляву Джіугл’єтту. Сідаючи, він не втрачав з поля зору червонясто — коричневе намисто високих гір, немовби там вдалині можна було направду побачити ще блискіт і відчути дихання того часу, немовби там продовжувало палати сонце, яке вже давно сіло на спочин. Його пам’ять повернулася до тих днів, коли він вже не був хлопчиком, але ще не став юнаком, до того, що він безповоротно втратив. Це було те єдине, чого вже ніколи не можна було повторити і що спогадуванням також не вдавалося викликати повністю до життя — те весняне, сповнене томління відчуття дорослішання, як він тоді жадав знань, істинних знань про світ і доросле чоловіче життя, про єство жінки і про кохання!. І яким багатим й немислимо щасливим був він у тому болісно жаданому томлінні!, Те, що він бачив і чим насолоджувався згодом, було чудовим, було солодким, однак чарівнішим, солодшим і благодатнішим було фантастичне мріяння, передчуття, очікування.

Туга за батьківщиною, за втраченим часом пойняла старого. О, якби він міг ще раз прожити хоча б одну годину з того періоду, коли він навпомацки стояв перед завісою життя і кохання, ще не відаючи того, що він знайде за нею, не знаючи, чи жадати йому цього чи боятися! Ще раз, шаріючись, підслуховувати розмови старших товаришів й відчувати тремкий щем у серці від звернених до нього слів жінки, про любовне життя якої перешіптувалися чи лише здогадувалися1

Не таким чоловіком був дон П’єдро, щоб довіряти спогадам і жертвувати своїм душевним спокоєм заради погоні за видіннями. Несподівано скорчивши гримасу, він став тихенько насвистувати мелодію старовинної веселої канцони. Потім знову взявся за новеліно і став із задоволенням блукати квітучими садами творчості, де виблискували розкішні костюми, басейни водограїв сповнювалися гомоном дівчат. які купалися в них, а в кущах було чутно вкрадливий шепіт закоханих. Час від часу він задоволено кивав головою, відчувши гру слів, вдалий поворот інтриги, влучне міцне слівце, кинуту мимохідь двозначну заувагу, майстерно і дражливо висвітлене удаваною прихованістю; часом він робив невдоволений жест — ось те то й те то я зробив би інакше. Деякі фрази він проговорював вголос, випробовуючи їх мелодію. Веселість відобразилися на його мудрому обличчі й запалила пустотливі вогники в його очах.

Як воно трапляється, коли ми чимось зайняті, а частка нашої душі мимоволі блукає у віддалених обширах, чи то фантазіях, чи то спогадах, так і частина думок П’єдро затрималася без того, щоб він це усвідомлював, в тій давній ранній порі його юності і невпевнено кружляли серед таємниць, що таїлися в минулому, мовби нічні метелики біля освітленого і зачиненого вікна. А коли за годину захоплива книга знову була відкладена вбік й опинилася на стільці, його блукаючі думки все ще не повернулися з минулого, і, щоб позвати їх до себе, дон П’єдро подався слідом за ними і забрів так далеко, що йому захотілося ще трохи залишитися там. Грайливою рукою він схопив смужку паперу, що лежала поруч, дістав з конторки перо і став виводити на папері витончені лінії. На папері виросла струнка жіноча постать, з тихою радістю працювала ніжна рука священика над складками й облямівкою її вбрання, лише обличчя її залишалося наче незворушна маска. Тут йому не вистачало вміння. Поки він скрушно хитав головою, з’ясовуючи, чому застиглі лінії її вуст й очей замість того, щоб ставати жвавішими, ставали лише грубішими й непорушними, денне світло дедалі більше мінилося. І, коли він врешті-решт підвів очі, то помітив, що гори вже взялися червонястим блиском. Дон П’єдро визирнув з вікна, спостерігаючи, як у золотистій хмаринці пилюки повертаються додому худоба й підводи, селяни й селянки, дослухаючись, як долинає з ближніх сіл гул дзвону, а коли той затих, то ще й затимі можна було розрізнити низьке гудіння дзвонів десь далеко, ймовірно, у Флоренції. Долина була сповнена вечірніми пахощами троянд. а з настанням сутінок вершини гір несподівано стали оксамитово — блакитними, а небо — опаловим. Дон П’єро кивнув головою стемнілим горам і водночас вирішив, що пора б і повечеряти І тоді він попрямував неквапливою ходою до трапезної настоятеля.

Підходячи ближче, він почув незвичні веселі голоси, що свідчило про присутність там гостей. І коли він зайшов до трапезної, двоє прибульців підвелися зі своїх крісел. Настоятель теж зустрів його стоячи. — Ти спізнився, П’єро, — промовив він. — Ось, панове. той, на кого ми чекали. Перепрошую, П’єро, — це дон Луїджі Джустініані з Венеції і ось його родич, молодий Джамбаттиста. Пани прибули з Риму і Флоренції і, вони навряд чи знайшли б дорогу до мого гірського гнізда, якби не присутність такої знаменитості, як оце ти, про що їм розповіли у Флоренції. — Справді? — Можливо, все було інакше і пани просто дослухалися голосу крові, який не дав їм проїхати мимо монастиря. — Ти це про що? — подивовано запитав настоятель, а Луїджі засміявся. — Дон П’єро, схоже провидець, — зраділо зауважив він, — і тому вирішив вразити нас, нагадавши одну давню родинну історію.

І він коротко переповів настоятелю дивовижну історію свого пращура. Трапилося так, що той, будучи ще зовсім юним послушником, виявився останнім чоловіком у їхньому роді, оскільки всі чоловіки,, які носили прізвище Джустініані, загинули у Візантії. Для того, щоб рід не припинився, папа звільнив його від обітниці і дозволив одружитися з дочкою дожі. У нього народилися три сини, і, коли вони виросли, то взяли собі в дружини жінок з наймогутніших родин. Він же повернувся до монастиря., де жив у найсуворішій аскезі.

П’єро сів на почесне місце і відповідав на чемності, що злітали з вуст солодкозвучних венеціанців у якнайвишуканіших виразах. Він був трохи втомлений, проте не подавав виду, і, по мірі того, як після птиці подали рибні страви, а затим витримане густе к’янті — терпке болонське вино, він ставав дедалі жвавішим. Коли зі столу позабирали тарілки і поряд з келихами залишився тільки глечик вина і ваза з фруктами., в кімнаті було вже майже темно. Крізь вузькі склепінчасті вікна. врізані у масивну кам’яну кладку, синіло нічне небо І його колір ще довго залишався незмінним, навіть після того, як запалили свічки. З долини, що лежала під вікнами, час від часу долинали звуки літньої ночі — то далекий собачий лемент, то сміх, спів і гра на лютні десь поблизу млина, то шурхіт кроків закоханої парочки. Хвилями набігав теплий вітер, напоєний пахощами полів. Дрібні нічні метелики з сірувато-сріблястими крилами неспокійно кружляли довкола полум’я свічок, з яких важкими бородами звисав скраплений       віск. За столом було гамірно й весело. Розмова., що почалася з політичних новин й останніх ватіканських анекдотів, перекинулася затим на літературні справи і завершилася любовними пригодами. При цьому молоді гості не скупилися на історії. Настоятель мовчки кивав, а дон П’єро робив зауваження й узагальнення, в яких ґрунтовність змісту не поступалася вишуканості форми. Однак його більше захоплювала приємність розмаїття, ніж жорсткість послідовного розмірковування. І він, навряд, чи наважився б стверджувати, що досвідчений чоловік і в найбільшій пітьмі зможе за вірними ознаками відрізнити білявку від брюнетки, як тут же опинився в суперечності з собою, коли слідом за цим висунув тезу, що у жінок, та й взагалі у любовних справах, трійка — число парне, а біле — чорне. Венеціанці запалилися бажанням виловити з нього яку-небудь історійку й пускали в хід все своє мистецтво, щоб непомітно підштовхнути його до розповіді. Однак старий був незворушний і обмежувався тим, що вплітав до розмови то якусь сентенцію, то якесь спостереження, завдяки чому легко виловлював з співрозмовників історію за історією, кожну з яких він охоче прилучав до скарбниці своєї невичерпної пам’яті. Інколи він чув давно знайомі йому сюжети у новому оформленні, але не викривав плагіатора; він був достатньо досвідчений, щоб знати те, що гарні старі історії бувають ще чудовішими й більш захопливими, коли їх розповідає неофіт, подаючи їх так, неначе він і справді сам їх пережив..

Однак під кінець у юного Джамбаттісти увірвався терпець. Ковтнувши темно-червоного вина, він розмашисто поклав на стіл свого келиха і звернувся до старого.

— Високоповажний пане! — вигукнув він.— Ви знаєте так само добре, як і я, що всі ми вмираємо від пристрасного бажання почути з ваших вуст яку не-будь оповідку. Ви змусили нас розповісти вже цілу дюжину історій, сподіваючись, що ви відповісте нам своєю ще більш захопливою, хоча б для того, щоб присоромити нас. Будьте ж такі ласкаві і подаруйте нам яку-небудь стару чи нову новелу!

П’єро замислено розжував змочену у вині фігу й відповів, смокчучи ягоду:

— Ви забуваєте, любий друже, що я вже більше не легковажний новеліст, а літня людина, якій вже нічого не залишилося, окрім епіграми на своїй надмогильній плиті.

— Перепрошую, — заперечив Джамбаттіста, — ви щойно проговорили такі слова про кохання, якими міг би пишатися будь-який юнак. Луїджі теж став просити. Дон П’єро хитро посміхався. Він вирішив поступитися, але розповісти таку історію, яка, як він сподівався, розчарує молодих людей. Він спокійно відсунув свічник на три свічки подалі від себе. Деякий час поміркував, почекав, поки всі замовкнуть і наповнять келихи, а тоді став розповідати.

Свічки кидали тремтливі тіні на широкий стіл, на якому безладно лежали кілька брунатних і зелених фіг, а також жовтих лимонів. Через високі стрільчасті вікна дедалі відчутніше заходило холодне дихання ночі, яка вже зовсім зчорнила небо і розсипала по ньому сузір’я. Троє слухачів відкинулися в глибоких кріслах й опустили свої погляди на брунатну кам’яну підлогу. на якій легко хвилювалася тінь скатертини, що звисала зі столу. На млині і далеко в долині все змовкло. Лежала така тиша, що було чутно, як десь вдалині кам’яною дорогою крокує втомлений кінь — так повільно, що не можливо було розібрати, чи то він наближається, чи то віддаляється. А П’єро розповідав:

— Цього вечора ми не раз говорили про поцілунки і сперечалися про те, якого штибу поцілунки найприємніші. Хай на це дасть відповідь молодість; ми ж старі, вже давно полишили спроби і проби, а звернутися по допомогу можемо хіба що до своїх збляклих спогадів. І от я вам розповім, якщо мені не зрадить моя заслабла пам’ять, історію двох поцілунків, кожен з яких видався мені водночас найсолодшим і найгіркішим у моєму житті.

Коли мені було років шістнадцять — сімнадцять. мій батько володів тоді ще на болонській стороні Апеннін сільським будинком, де я провів більшу частину своїх дитячих років, і, насамперед, пору отроцтва., яка уявляється мені сьогодні — я вже й не знаю, чи ви мене зрозумієте в цьому.— найчарівнішою у всьому житті. Я б давно ще раз побував у цьому будинку, чи придбав би для себе цей притулок спокою, якби внаслідок невдалого розподілу спадщини цей маєток не перейшов у власність одного з моїх кузенів, з яким у мене майже з раннього дитинства були погані стосунки, і, який, до речі, відіграє в цій моїй історії головну роль.

Було чудове, не дуже спекотне літо І ми жили з батьком і тим самим кузеном, якого ми запросили в гості, у цьому невеличкому сільському будинку. Матір моя до того часу вже померла. Батько був чоловіком ще хоч куди, заможний дворянин, який служив для нас, юних, гідним прикладом у верховій їзді, в полюванні, у фехтуванні та іграх. In artibus Vivendi et amandi.*(у життейських і любовних справах (лат)).Він все ще легко рухався і майже, як молодим, був гарний і статний. А невдовзі затим він одружився вдруге.. Кузену, якого звали Альвізе, було на той час двадцять три роки, я не можу не визнати, що це був вродливий молодий чоловік. стрункий і добре збудований. Довгі чудові кучері обрамлювали його ніжне рум’яне обличчя. Рухи елегантні, граційні; непоганий співрозмовник і співак, він цілком пристойно танцював і вже тоді набув слави найбільшого улюбленця жінок в усій окрузі. А те, щ о ми терпіти не могли одне одного — на те були свої причини. Він ставився до мене то зверхньо, а то з якимось нестерпним іронічним заступництвом, й, оскільки я був розумово розвинутим не по роках, така зневажлива манера поводження зі мною мене найжорстокішим чином весь час ображала. До того ж, я, як уважний спостерігач, викрив кілька його інтриг і таємних задумів, що, звісно, йому було вкрай неприємно. Кілька разів він намагався схилити мене на свій бік удаваною прихильністю, однак я не піддався цьому. Якби я був трішки старшим й розумнішим, то я заманив би його у тенета подвоєної чемності і при зручній нагоді підставив би йому підніжку — адже успішних й пещених людей так легко обманути! Я однак, хоча й доріс до того, щоб ненавидіти його, ще був надто хлопчиком, щоб володіти іншою зброєю, крім зневажливої холодності і небажання поступитися. І замість того, щоб наносити йому удари, повертаючи його ж стріли до нього, тільки ж напоєні витонченою отрутою, я сам у безсилому обуренні заганяв ці стріли глибоко у свою плоть. Мій батько, від якого наша взаємна неприязнь, звісно, не залишилася незауваженою, тільки сміявся і дражнив нас. Йому подобався вродливий й елегантний Альвізе. і моя ворожість не заважала запрошувати його часто до нас..

От і цього літа ми були разом. Наш будинок мав чудове розташування, він знаходився на пагорбі І з нього відкривався вигляд на виноградники, а далі — на широку долину. Побудував його, наскільки мені відомо, один з флорентійців, якого прогнали з міста під час правління Альбіцці. Будинок оточував чудовий сад, мій батько звелів звести довкола нього нову стіну, а його герб був висічений на порталі з каменю, тоді, як над дверима нашого будинку все ще залишався герб від першого господаря, викарбуваний з м’якого каменю і через те вже мало помітний.

Далі в напрямку гір розташувалися чудові мисливські угіддя, де я цілими днями блукав пішки чи верхи, або сам, або ж разом з батьком, який т навчав мене тоді соколиному полюванню.

Як я вже казав, я був в ту пору ще майже хлопчиком. І все ж я вже вийшов з дитячого віку і вступив у ту коротку, дивовижну пору, коли молоді хлопці, втративши дитячу безтурботність, і, ще не змужнівши, блукають гарячою вулицею нвче поміж двома замкненими садами, охоплені безпричинним томлінням і безпричинною печаллю. Звісно, я писав багато терцин і таке інше, однак, я ще не був закоханий ні в кого, крім поетичних видінь, хоча мені здавалося, що я от-от помру від жадоби справжнього кохання. І я гасав у постійній лихоманці, віддавав перевагу самотності і почував себе невимовно нещасливим. Мої страждання подвоювалися від того, що мені доводилося ретельно їх приховувати, адже я точно знав, що ані батько, ані ненависний Альвізе не відмовили б собі в задоволенні покепкувати з мене. І свої чудові вірші я зберігав ретельніше, ніж скнара зберігає свої дукати, а коли скринька видалася мені недостатньо надійним криттям, я відніс шкатулку з паперами до лісу і закопав їх там. Але я щодня ходив перевіряти, чи вони бува не пропали. Під час одного з таких походів із закопуваня скарбу я цілком випадково помітив на узліссі свого кузена. Я тут же змінив напрям. Оскільки він мене не помітив, я не випускав його з поля зору, тому, що я чи то з цікавості, чи то з ворожнечі звик постійно стежити за ним. Через деякий час я побачив нашу служницю. Вона вийшла з кущів і стала наближатися до Альвізе, який чекав на неї. Він обняв її за талію, притягнув до себе і затим зник разом з нею в лісі.

Мене охопило тоді якесь гарячкове хвилювання, а водночас і пекуча заздрість до старшого родича, який на моїх очах зривав плоди, до яких я сам ще не доріс. За вечерею я пильно дивився на нього, вважаючи, що по його очах чи вустах повинно було бути видно, що він цілувався і насолоджувався коханням. Однак він виглядав так само, як зазвичай, і був такий же веселий і говіркий.З цього моменту я не міг дивитися на ту служницю, ні на Альвізе, щоб не відчувати трепіт жадання, яке було приємним і водночас болісним.

В ту пору літо наближалося до завершення — мій кузен якось повідомив, що ми отримали сусіда, багатого пана з Болоньї разом з його молодою красунею дружиною — Альвізе вже доволі давно був знайомий з ними — вони оселилися у своєму сільському будинку, що знаходився не більше, ніж за півгодини їзди від нашого будинку і лежав нижче на схилі гори.

Цей пан був знайомим і з моїм батьком, — здається, він доводився навіть далеким родичем моїй покійній матері. Він походив з роду Пеполі, однак я в цьому невпевнений. Його будинок у Болон’ї знаходився поблизу Клледжіо ді Спан’я, а маєток належав його дружині. І він, і вона, і їх троє дітей, з яких тоді ще жодного не було на світі, тепер всі троє вже повмирали та й, взагалі, з усіх тих, хто тоді тут зібрався, крім мене, живим залишився тільки мій кузен Альвіізе, та тепер вже й ми обидва старі чоловіки від чого, щоправда, не стали краще ставитися один до одного.

Вже наступного дня під час прогулянки верхи ми зустріли того самого болонця. Ми привіталися з ним І батько запросив його разом з дружиною завітати до нас найближчим часом. Пан цей видався мені не старшим від мого батька, але й мови не могло бути про те, щоб їх порівнювати. Тому. що мій батько був високого зросту і найблагороднішої статури, а той низький і негарний.

Він поставився до батька з усією чемністю, сказав і мені декілька слів і погодився побувати у нас наступного дня, після чого батько тут же дружньо запросив його до столу. Сусід подякував І ми розійшлися, обмінявшись компліментами, надзвичайно задоволені одне одним. Наступного дня мій батько наказав приготувати гарний обід, а на честь чужої дами — прикрасити стіл вінком з квітів. Ми з великою радістю й нетерпінням очікували приходу гостей. А коли вони приїхали, батько пішов зустрічати їх аж до самих воріт і сам допоміг дамі зійти з коня. Затим ми всі в чудовому настрої сіли до столу І я захоплювався під час обіду Альвіізе більше, ніж батьком. Він зумів наговорити гостям, особливо дамі, стільки цікавих і приємних речей, що всі були задоволені, а розмови й сміх не змовкали ні на мить. Бачачи таке, я вирішив теж навчитися такому цінному мистецтву.

Однак найбільше всього мене хвилювала молода пані. Вона була винятково гарна, висока на зріст і струнка, вишукано вбрана, а її рухи були сповнені природності й чарівності. Я чітко пригадую, що на її лівій — оберненій до мене — руці були три золоті каблучки з великими камінцями, а на шиї — потрійний золотий ланцюжок з пластинами флорентійської роботи. Коли обід наближався до завершення і я вдосталь надивився на неї, я вже до смерті був закоханий в неї і вперше наяву відчув цю солодку і згубну пристрасть, про яку я стільки мріяв і про яку написав стільки віршів.

Після того, як ми встали з за столу, якусь хвилю всі відпочивали. Затим ми подалися до саду, посідали в тіні і насолоджувалися різноманітними розмовами, при чому, я продекламував одну латинську оду, за що заслужив певну похвалу. Ввечері ми перекусили на терасі, а коли стало сутеніти, гості стали збиратися в дорогу додому. Я одразу зголосився проводити їх, але, як з’ясувалося, Альвізе ще раніше звелів приготувати свого коня. Ми попрощалися. Їх коні рушили кроком, а мені залишилося тільки поглядати їм услід

Того вечора і наступної ночі я вперше отримав можливість щось довідатися про сутність кохання. Наскільки щасливим я був цілий день. споглядаючи пані, настільки ж невтішним став я з тієї хвилини, як вона полишила наш дім. З болем і заздрістю почув я за годину, як додому повернувся мій кузен, як він зачинив ворота і, як піднявся у свою спальню. Я не міг тоді заснути цілу ніч, зітхаючи і перекидаючись у ліжку. Я намагався чітко відтворити в пам’яті вигляд пані, її очі, її волосся і вуста, її руки і пальці, а також пригадати кожне вимовлене нею слово. Я прошепотів більше ста разів її ім’я — Ізабелла — ніжно і сумно і було дивно, що наступного дня ніхто не помітив мого розгубленого вигляду. Весь день я був зайнятим тільки тим, що вигадував хитрощі й виверти, щоб знову побачити Ізабеллу і, якщо стане можливим, то й домогтися від неї будь-якої привітності. Звісно, намагання мої були марні. Досвіду в мене не було, а в любовних справах кожна., навіть найщасливіша людина, неминуче починає з поразки.

Через один день я наважився відправитися пішки до їхнього маєтку, що було легко зробити потай, оскільки будинок їх лежав поблизу лісу. Я дбайливо заховався побіля узлісся і кілька годин спостерігав, але не побачив нікого, крім вгодованого лінивого павича, служниці, що співала, і білих голубів, які літали довкола. Отож, я кожного Божого дня став бігати туди: двічі чи тричі мені пощастило підгледіти, як донна Ізабелла прогулюється садом або ж стоїть біля вікна. Помалу я осмілів і кілька разів прокрадався до саду, ворота якого були майже завжди відчинені і затулені високим чагарником. Під ним я й ховався у такий спосіб, щоб бачити одразу кілька доріжок. До того ж я перебував зовсім поруч з невеличкою альтанкою, в якій Ізабелла любила бувати вранці. Я проводив там півдня, не відчуваючи голоду чи втоми, і тремтіння блаженства й страху охоплювали мене щоразу, як тільки мені вдавалося побачити красуню.

Одного разу я зустрів у лісі болонця. Я з подвійною радістю кинувся у своє укриття, знаючи, що чоловіка вдома не має. З тієї ж причини я прокрався цього разу в саму глибину саду, заховавшись прямісінько біля альтанки у темно-зелених лаврових кущах. Зачувши шурхіт всередині, я зрозумів, що Ізабелла була там. Одного разу мені здалося, що я чую її голос, але так тихо, що я не був у цьому впевнений. Терпляче сидів я у своїй засаді, поки не побачу її обличчя, і при цьому я боявся, що її чоловік може повернутися додому і виявити мене тут. Звернена до мене сторона альтанки була, на превеликий жаль, запнута фіранкою з блакитного шовку, так, що заглянути всередину, мені не вдавалося. Зате мене дещо заспокоювало те, що з будинку помітити мене було неможливо. Після того, як я прочекав більше години, мені здалося., що блакитна фіранка відсувається, і немовби хтось крізь шпарину непомітно оглядає сад. Я ретельно заховався і чекав у сильному збудженні, що ж буде далі, оскільки від мене до альтанки було не більше трьох кроків. Піт котився моїм обличчям, а серце калатало так сильно, що я боявся, як би його стукіт не стало чутно. Те, що відбулося потому, вразило моє недосвідчене серце більше, ніж будь-яка стріла. Фіранка одним ривком відсунулася вбік і з альтанки блискавично, але цілком тихо, вистрибнув якийсь чоловік. Я ледь оговтався від одного невимовного подивування, як мене тут же охопило ще одне; тому, що в наступний момент я впізнав у смільчакові свого ворога і родича. Мене мовби осінило І я миттєво все зрозумів. Я тремтів від люті і ревнощів і був близький до того, щоб вистрибнути з укриття і накинутися на нього.

Альвізе підвівся із землі, посміхнувся й роззирнувся довкола себе. Одразу за тим через двері з альтанки вийшла за її ріг Ізабела, усміхаючись, вона підійшла до нього і тихо ніжно прошепотіла: «Іди вже Альвізе, іди! Ад’ю. До зустрічі!» Вона нахилилася до нього, він обняв її і поцілував. Це був тільки один поцілунок, але такий тривалий, жадібний і палкий, що серце моє в цю хвилю встигло зробити. напевне, тисячу ударів. Мені ще ніколи не доводилося спостерігати пристрасть, про яку я до того знав лише з віршів й оповідей, так зблизька, а вигляд моєї пані, червоні вуста якої так жадібно і ненаситно вп’ялися у вуста мого кузена, що це мало не довело мене до шаленства.

Цей поцілунок, мої панове, був для мене водночас солодший і гіркіший від будь-якого іншого, який я коли-небудь давав сам чи отримував від когось — за винятком, можливо, хіба що одного-єдиного, про якого ви одразу й почуєте.

Ще того ж самого дня, коли душа моя тріпотіла, мов зранена птиця, ми отримали запрошення відвідати нашого сусіда. Я не хотів туди їхати, але батько змусив.. Отож, я пролежав ще одну ніч без сну і в муках. На ранок ми сіли на коней, і, не кваплячись, поїхали туди. Через ворота ми потрапили до саду. в якому я й так потайки бував, в той час, як моя душа розривалася і мені було дуже тоскливо. Альвізе дивився на садову альтанку і лаврові кущі з посмішкою, що доводила мене до сказу. Хоча й цього разу за столом мої очі не відривалися від донни Ізабелли, однак кожний погляд завдавав мені тепер пекельної муки, тому, що навпроти неї за столом сидів ненависний Альвізе і я не міг дивитися на красуню, щоб не уявляти собі з усією чіткістю тієї сцени, що відбувалася вчора. І все ж мій погляд все рівно припадав до її чарівних вуст. На столі було багато чудових наїдків і напоїв. Розмова проходила весело й жваво. Однак мені не смакував жоден шматок і я не наважувався вставляти у загальну розмову жодного слова. Обід видався мені, в той час, як всі інші веселилися, таким довгим і кепським, ніби Страсна п’ятниця.

Під вечір слуга повідомив, що на подвір’ї стоїть посильний, який хотів би поговорити з господарем. Той вибачився і вийшов, пообіцявши, що небавом повернеться.Мій кузен і цього разу визначав хід розмови. Однак мій батько, як мені здається, розкусив його й Ізабеллу і з задоволенням дражнив їх натяками і своєрідними запитаннями. Крім всього іншого, він запитав Ізабеллу: «Скажіть но, донно, кого з нас трьох ви найохочіше, поцілували б?»

Від цього красуня голосно розсміялася і запально вигукнула: «Найохочіше он того чудового хлопчика!». І вона тут же встала зі свого крісла, притягнула мене до себе і поцілувала.— але поцілунок той був нетривалий і не такий палкий, як той вчорашній, а легкий і прохолодний. І я задаю, що це й був той поцілунок, який приніс мені більше насолоди і болю, ніж всі інші, подаровані мені коханими жінками. П’єро вихилив свій келих, встав і відповів на поклон венеціанців. Затим взяв свічник, побажав настоятелю спокійної ночі і вийшов. Було вже доволі пізно й обидва гості також пішли спати.

— Він тобі сподобався? — запитав Луїджі, коли вони вже лежали у темряві. — Шкода, що він старіє, — відповів Джамбаттіста і позіхнув. — Я направду розчарований. Замість гарної новели він дістав на Божий світ якісь дитячі історії! — Так, з літніми людьми воно завжди так — погодився Луїджі, потягуючись під простирадлом. — А все ж розповідав він блискуче. І потім дивовижно, яка у нього пам’ять.

В той же час старий П’єро вкладався спати. Він втомився. До того ж тепер він розкаювався, що не розважив слухачів чимось іншим, що зробити йому було не важко.

І все ж одна річ порадувала й щиро повеселила його — що його талант імпровізатора не втратив своєї сили. Тому, що вся ця історія з сільським будинком, кузеном, служницею, донною Ізабеллою, лавровими кущами і двома поцілунками була не більше, ніж вигадкп, народжена вмить і для миттєвого ж задоволення.

 

 Переклад з німецької Івана Мегели

Примітки: «..збірка новеліно…— мається на увазі збірка оповідань «Новеліно», що виникла в середині ХІІІ ст.. і стала своєрідною прелюдією в літературі італійського Відродження

«…in artibus Vivendi et amandi…у житейських і любовних справах(лат.)

«дорменти»— опочивальня (лат)

 

Перегляди:194
Центральний будинок офіцерів ЗСУ
Центр неформальної освіти ЦБО ЗСУ (ютуб-канал)
27-30 вересня 2022 року – міжнародна виставка “Зброя і безпека” (МВЦ)
VVK-STUDIO (ютуб-канал для всіх)
Книжкові видання:
"Народні казки про тварин". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Велика розмальовка до "Український народних казок про тварин"     Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Василь ТИМКІВ, Олена ПОДРУЧНА "Словник музичних термінів"     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”  
Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
КЛУБ “М&Х”