Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Просто читайте
Натискайте
"Читальня-Книжкова полиця"
і просто скачуйте книги
у форматах
Pdf або Doc
Читайте і насолоджуйтесь)
baner-korekta-2019
Ігор Вітик – Україна у вирі боротьби за незалежність (історична публіцистика)
Василь Тимків – Тонкі аспекти державного управління
Роман МАТУЗКО – Московська імперія vs Українська держава
Олексій Карпенко – графіка: історична тематика

 

БАБУСИНА ДОЛЯ, ЯК ОТА ТОПОЛЯ

 

Не за лісами густими, та й не за горами високими й озерами глибокими, а в мальовничому куточку, на райській землі чудової Країни, жили-були гарні й працьовиті чоловік з жінкою. І народилася в них донечка-красуня. Доглядали вони, як   могли   свою   принцесу-зіроньку.

Але   біда   підкралася зовсім непомітно. Підступний ворог напав на ту Країну. Пішов захищати її чоловік та й загинув. Залишилася вдовою жінка з малою дівчинкою та… пасмом сивого волосся на чолі. Самотня, нікому не жаліючись, продовжувала виховувати вродливу доньку самотужки. А невдовзі й подружила її зі сміливим й статним, як дуб, парубком. Народився у них синочок. Красень –  весь у батька.

Та не встигло маля ще й на ноги зіп’ястися, а батько вже в похід зібрався. Знову рідну землю від ворога боронити, залишивши свою кохану зіроньку в тузі  та  зі  смутком  у  серці.  Чималий  час  вона  виглядала свого милого сміливця, виплакуючи карі очі. Не витримала бідолашна довгої розлуки та й померла з горя. Зостався її синочок з бабусею, яка ще більше посивіла, але як  могла,  підкладала  свої  ніжні  й  теплі  руки  під  дитиночку- кровиночку, сповідуючи, мабуть, давнє народне прислів’я: діти – це діти, а справжні діти – онуки.

Чи ж є ще краща людина, аніж бабуся! Немало пережила старененька згорьована

долею, жінка. Недосипала ночей, тривожилася, переймалася за доньку, але залиши- лася щирою й доброю. І хоча не забула вона свого горя, завжди сяяли ніжністю і сонячним світлом лагідні очі, коли голубила внучкака. Пригортала його до щирого серця. Раділа його першому кроку, перш ому слову. Купала у травах, розчісувала світлу голівку найкращим гребінцем. Як невгамовна бджілка пригощала медком. Ночами старанно кроїла штанцята, ретельно вишивала сорочечки.

А хлопчина ріс, немов на дріжджах. Не зогледілася бабуся, як з маленької русявоголової дитинки виріс справний і дужий козак. Засумувала вона. Адже в Країні ще точилася війна. Зрозуміла, що ніяк не втримає онука біля себе. Виплакавши всі очі, заспокоїлася і мужньо випроводила парубка на захист батьківщини, взявши у нього обіцянку, що обов’язково повернеться він живим. Там не судилося, як хотілося. Прийшла до оселі старенької ранньої весни страшна звістка: геройськи загинув її улюблений онучок.

День і ніч оплакувала бабусенька його. Ніяк не гоїлася у її серці рана. Зістарилася враз, посивіла геть. Пішла в поле зажурена, де росли осики, та й сама стала тремтячою тополею. Відтоді щовесни з неї розлітається довкола ніби сиве волосся згорьованої бабусі.

Недаремно ж тепер люди кажуть, бабусина доля, як ота тополя!

 

 

ЯК ДОМОВИЧОК НАГАДАВ ПРО ЧЕМНІСТЬ

 

У великому людному Місті, в просторій ошатній квартирі, жив собі хлопчик Василько. Він був непоганою дитиною. І навчався добре. Умів гарно малювати, Але ніколи й нікому не говорив «вибачте», «будь ласка», «прошу», «дякую». Іноді ще й просторікував до друзів, і навіть батьків, та трохи бешкетував.

Батьки були зайняті поважною і відповідальною роботою. Тож, коли  настали канікули, відправили хлопця до бабусі в маленьке, мальовниче село. Бабуся надзвичайно зраділа, адже вже довгий час жила саменькою. Зустріла Василька у святковому наряді, приготувавши йому смачні пиріжки з вишнями, свіженьке прохолодне молочко і скляночку меду. Як та лебідка кружляла довкола внучка, забувши про старість.

– Скуштуй, будь ласка, моїх пиріжків. Вони щойно з печі, – заохотила приязно. – Прошу, мій маленький. Смачненького тобі!

Василько обглянув очима гостину і заходився на повні щоки наминати свіженькі пиріжки, заїдаючи медом, час  від часу, витираючи руки об штанці.                – На тобі рушничок, Васильку.

Хлопчина щось пробурмотів повним ротом і відхилив бабусину руку. Наївшись досхочу, витягнув з кишені смартфон і заходився грати в «стрілялки».

– А що, Васильку, тебе ні в школі, ні дома не вчили дякувати? – запитала хитро бабуся. Та й рученята треба було ж помити перед частуванням… Давай, я хоча б зараз їх витру, солодкі й липкі ж вони від меду.

Простягнула рушничок та й зачепила ненароком кухоль з молоком. Той плюхнувся прямісінько на штанці хлопчині…

– Ой! Яка ж ти… розтяпа! Відійди! Не хочу тебе бачити!..

Щойно вимовив сердито Василько останні слова, як бабуся зникла. Ніби й ніколи не було її в хатині. Спочатку хлопець зовсім не звернув уваги на таку оказію. Але через кілька днів стривожився. Обшукав усю хатину, всі закутки у ній. Обгукав усе подвір’я.Але бабусі ніде не було. Злякавшись, Василько забився в найвіддаленіший закуток оселі і зібрався зателефонувати батькам. Аж тут з-за печі з’явився маленький кумедний дідусь з розкішною сивою бородою.

– Ти хто? – запитав, тремтячи хлопець.

– Я – домовичок Богдан! Мовчи… Тебе і про тебе я вже все знаю! – відповів сердито.

– А ти, бува, не знаєш, де моя бабуся?..

– Звісно, що знаю… відпочиває зараз у затишній місцині, де немає такого невихованого і галабурдного онука. Хіба ж можна отак говорити на стареньку і люблячу бабусю! Це ж справжнє хуліганство!

– Я ж… у мене не було настрою… та й молоко на мої нові джинси… – спробував заперечити Василько.

– Я тобі от що скажу, малий… Кожен може бути в поганому настрої, але вихований хлопчик зуміє зробити так, щоб його стан не впливав на… бабусю.

– А що ж тепер робити? – розпачливо запитав Василько.

– Згадати передовсім про чемність. Хіба ж так важко завжди вживати прості слова: «вибачте», «будь ласка», «прошу», «дякую»?

– Поверніть мені, будь ласка, бабусю. Дуже прошу вас! – мало не заплакав хлопчина.

– Ось бачиш, це ж зовсім не важко, – усміхнувся Богдан. – Сядь за стіл і намалюй бабусю, якою ти її запам’ятав і вона…

Домовичок не доказав і зник. А Василько заходився чимскоріш малювати бабусю. Вона видалася йому надзвичайно красивою. Наступної миті він уже не міг розрізнити, чи перед ним намальована бабуся, чи справжня.

– То що, мій дорогенький, підемо рученята мити, зголоднів, напевне? – легенько скуйовдила хлопчачу чупринку.

– Авжеж, бабусю, моя рідненька. Вибач мені за все! І дуже дякую тобі за смачні пиріжки!

 

 

ЯК ЛИСТОПАД ЗИМУ ЗНАЙШОВ

Cумно якось стало старій жовто-багряній Осені, яка жила в ошатній хатині на високому пагорбі, оточеному розкішним лісом та дзеркальними озерами. Попросила вона, аби племінник Дощик покликав до неї її сина Вересня з онуком Жовтнем та правнуком Листопадом. Вересень, зачувши матусине прохання, не забарився, краплинами Дощика вмився і прийшов одразу до неї зі своїм сином.

А де ж  це  мій праправнучок Листопад?   запитала Осінь у Жовтня.

Десь бешкетує, бабусю, в лісі, останні листочки з дере·в знімає, відповів Жовтень. Уже геть справжнім юнаком став, мабуть, наречену собі  шукає…

 Добре, Жовтню, пізній він у нас, ранувато йому ще, мабуть… Але ти перекажи, що я його дуже люблю, напівзимника… От що я вам скажу, любі мої, стомилася я. Прийшов час мені, дорогенькі, покинути вас на деякий час.

Тільки-но сказала ці слова Осінь, як до хатини залетів захеканий Листопад. Весь у жовто-багряному листі.

Ой, прабабусю! Дідусю! Татку! Я блукав лісом, обійшов усі озера і зустрів… Зустрів нарешті  свою наречену! випалив він.

Вересень і Жовтень лише здивовано плечима сте­ нули.

А ти  їй про це  сказав?  запитали  вони  майже в один голос.

Вона сама повідала, що теж довго шукала мене. Ми вже й подарунками обмінялися. Я подарував їй свою величезну кольорову парасольку, а вона мені санчата. Зимонько! Заходь  до нас, я познайомлю тебе з доброю і щедрою прабабусею і всіма родичами своїми!   загукав Листопад у віконце осінньої оселі.

 

«А навіщо ж їй твоя парасоля, бешкетнику?» усміхнулася Осінь загадково та й зникла тихенько за дверима своєї кімнати.

Позаяк у природі відтоді, коли завершується останній місяць осені  листопад, приходить його наречена Зима. Іноді навіть з величезною кольоровою парасолею. Буває, що катаються вони весело на її санчатах…

 

 

КАЗКА ПРО ДРУЖБУ Й… ПАРАСОЛЬКУ

 

Ця дивна казка про дружбу киці, пацючка й… парасольку.

В одній чудово-мальовничій місцині, де всі дружили між собою, в ошатній хатинці, біля невеличкого озерця, жила киця Намистинка, а по сусідству з нею – пацючок Шоко. І все було гаразд у тій стороні. Хоча майже щодня там йшли дощі. Проте це не заважало ходити Намистинці в гості до Шоко. Адже в неї була яскраво-кольорова парасолька. Намистинка дуже дорожила нею. Коли переставала лити злива, ретельно просушувала її на вулиці. Тоді усім здавалося, що на подвір’я киці завітала веселка…

Одного разу сталося диво, кудись поділася злива, натомість виглянуло ласкаве сонечко. Намистинка, не зволікаючи, подалася до Шоко, щоб разом порадіти погожій днині. Навіть не занесла до хатинки парасольку. «Нехай поки ніжиться на сонечку». І щойно киця ступила на поріжок пацючкової оселі, знову зірвалася злива. «Там же моя!.. – забідкалася Намистинка. – Шоко, дай будь ласка, свою парасольку». «А в мене ніколи й не було її, – розвів безпорадно руками пацючок. – Зачекаємо доки стихне дощ». Невдовзі він  справді стих і Намистинка повернулася додому. Та й завмерла від несподіванки: її парасольки не було на звичному місці. Засумувала киця. Перестала ходити в гості до пацючка.  Тоді він сам прийшов до неї і запитав, що сталося. «У мене тепер теж немає парасольки», – сумно відповіла Намистинка.

Миттєво про цю оказію довідалися всі жителі тієї місцини. Першою до Намистинки прибігла лисичка Руденька і принесла їй примулу. «Глянь, Намистинко, її квіти геть схожі на парасольку». Киця тільки й кивнула байдуже голівкою. Трохи згодом завітав їжачок Колючок з грибом-парасолькою… А потім прийшов польовий гномик Веселунчик з оберемком ромашок: «Ми завжди ховаємося під ними від дощу». І це не втішило кицю. Ледве не розплакалася. Зненацька на подвір’я залетіла білобока сорока. Вона тримала у своїх кігтиках яскраво-кольорову парасольку. «Вибач, Намистинко, що я так вчинила. Пролітала повз твою хатинку, аж раптом злива, я й прихопила мимоволі твою парасолю».

«Пусте… – проказала Намистинка, заспокоївшись, – ми ж повинні допомагати одне одному». «Авжеж, але ти, сороко, більше так не роби! – настовбурчив свої колючки їжачок. «Гаразд, – пообіцяла білобока, – Тепер я буду до вас прилітати… коли не буде дощу».

Ось так парасолька небавом подружила жителів тієї дивної місцини ще й з сорокою.

 

 

КАЗКА ПРО ХОРОБРОГО ВУЖИКА

 

У чагарничку, біля невеличкого озерця, жила сімейка вужів: мама Ву і синочок Жик. Ріс він зовсім безтурботним. Розтягнеться на всю довжину свого лискучого тільця на бережку озерця і вигріває свої помаранчеві вушка на сонечку, чекаючи смачної їжі. Іноді він залізає на якийсь кущик. Це буває уже надвечір. А любляча мама Ву старається від ранку й до ночі: то рибинку принесе, то жабку необережну впіймає. Дбає про нього. Оберігає від усіляких негараздів.

Надто сміливі жабки, які теж іноді грілися по-сусідству, зовсім не боялися Жика і наавіть кепкували з нього: «Ти, повзучий, такий ледацюга. Пошкодував би маму. Невже не можеш сам собі їжу знайти, он який довгий і товстий».

Якось до озерця прийшли рибалки, заходилися розмотувати вудки і вгледіли Жика на кущі. «Глянь, яка… гадюка! – вигукнув один із них. – Розляглася й нікого не боїться. Зараз я її прикінчу, наглючу».

Зачула те мама Ву й стрілою кинулася до синочка. Кущ гойднувся і Жик впав на землю. «Тікай, мій вужику, швидше! – наказала вона йому. А той ще й образився: «Мамо, навіщо ти мене скинула, сонце й так незабаром заховається…».

«Який же ти в мене нетямущий, безпечний і… безтурботний», –  тільки й вимовила налякана вужиха.

…Одного дня мама Ву, проповзаючи через густий чагарник у пошуках чергової порції їжі для улюбленого синочка, заплуталася у покинутій робалками волосіні. Кликала вона, кликала синочка на підмогу, а той і вушками не повів. Тоді вона звернулася до жабок, які насторожено спостерігали за її бідою: «Жабки, покличте, будь ласка, мого Жика на підмогу». «А ти не будеш нас… їсти… потім?..». «Не буду!» – пообіцяла вужиха.

Прибігли жабки до Жика й розповіли жахливу історію про маму і присоромили його: «Хто ж про тебе дбатиме, якщо ти не допоможеш мамі!»

Задумався тоді вужик. Ніяково йому стало, але ж маму шкода. Вона його так любить! Поспішив до неї. Але ніяк не могли вони навіть удвох впоратися з тенетами. «Я, мабуть, когось ще покличу, ти зачекай трішки», – заспокоїв вужик маму і шмигонув у гущавину кущів. Аж раптом  йому перегородив шлях їжак. Страшно стало Жику, але не втік він, лише згорнувся спіралькою і сміливо промовив: «Ти мене не зачіпай, у мене мама в біді, допоможи, будь ласка». Їжак забурчав, закректав, а потім пробурмотів невдоволено: «Знаю я про тебе все, але бачу, ти любиш свою маму, тож допоможу».

Невдовзі їм усе ж вдалося гуртом визволити вужиху. А коли вони прийшли до своєї нірки, Жик, опустивши очі долу, промовив: «Мамо, вибач мені, тепер я тобі носитиму їжу».

«Молодець! Молодець!» – закумкали жабки на озері.

 

 

КАЗКА ПРО КАЗКУ

 

Жила-була у світі людей Казка. Але її ніхто й ніколи не бачив. Приходила вона зазвичай до малят перед тим, як вони вкладалися в ліжечка спати. А ще дружила з Пригодами. І від того набиралася сил. На той час, варто сказати, не було ще автомобілів, потягів й іншої техніки. Тож Казкою іноді захоплювалися навіть і дорослі.

Довго так ходила Казка від оселі до оселі. Бувало, зустрічалася з Пригодами. Натомість обмінювалися вони враженнями між собою. І так тривало довгий час. Невдовзі дорогами заколесили автомобілі, потяги заходилися розвозити Детективи, Романи. В небо злетіли літаки. А Казка все рідше з`являлася серед людей…

Одного разу Казку перестріли серйозний і загадковий Детектив, поважний Роман і легковажний Гумор. Оточили вони знесилену Казку та й заходилися кепкувати.

– Почувши тебе, діти одразу засинають, – глумливо сказав Гумор.

– Ніякої тобі логіки, одні вигадки, – наголосив Детектив.

– До того ж усе так швидко й гарно, – поправив окуляри Роман. – І не серйозно, люди майже забули про тебе…

– А от і ні! – спробувала заперечити Казка.

– Так, так, – підійшли звідкілясь Сірі Будні і додали байдуже:

– Не цікаві їм твої нісенітниці про живі квіти, вітер і сонце, чи якогось там Гавчика…

– Цікаво! – не здавалася Казка.

– Та хай собі тут тішиться, – кинув на те Роман.

Нахнюпилася тоді Казка та й пішла геть. Куди? Навіщо? Ніхто не знав відповіді. Відтоді маленькі діти перестали спати. Дорослі розучилися мріяти. З ранку й до вечора просиджували у своїх офісах біля комп’ютерів, а вдома – біля телевізорів. Навіть перестали розмовляти між собою. І Гумор не міг зарадити цьому. Та найбільше раділи Сірі Будні.

Затривожилися тоді люди і заходилися розшукувати Казку. Довго вони блукали у Світовій мережі, писали листи на телебачення, нишпорили в усіх закутках. Та все марно.

І все ж якось в одному старезному закинутому будинку, що мав бути знесений, Хлопчик з Дівчинкою знайшли на одній з полиць старовинної шафи давно забуту всіма… Казку. Вони здмухнули з неї пил і принесли додому. Розгорнули і…

Все повернулося. Діти почали засинати вчасно, дорослі знову стали мрійниками. Не відмовлялися від Гумору, захоплювалися Детективами й Романами.

Ось на що здатна Казка!

Перегляди:456
Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Інші видання:
"Народні казки про тварин". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Велика розмальовка до "Український народних казок про тварин"     Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Василь ТИМКІВ, Олена ПОДРУЧНА "Словник музичних термінів"     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”