Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Просто читайте
Натискайте
"Читальня-Книжкова полиця"
і просто скачуйте книги
у форматах
Pdf або Doc
Читайте і насолоджуйтесь)
baner-korekta-2019
Ігор Вітик – Україна у вирі боротьби за незалежність (історична публіцистика)
Василь Тимків – Тонкі аспекти державного управління
Роман МАТУЗКО – Московська імперія vs Українська держава
Василь ШВИДКИЙ – погляд в історію
Олексій Карпенко – графіка: історична тематика

Будь-яка міфологія – плоть від плоті народу, який її породив. В ній, як дзеркалі, відображаються характер народу-творця, ті вартості, які він возвеличує і плекає, – та антивартості, які він засуджує і заперечує. Міфологія, точніше, її дух, безпосередньо пов’язаний з природним середовищем, в якому живе народ-міфотворець.

Германо-скандинавські народи належать до індоєвропейської сім’ї мов, що споріднює їх з такими географічно віддаленими культурами, як скіфи, перси, індійці. Порівняно рано від спільного стовбура індоєвропейців відділилася західна гілка, що включала греків, італіків, кельтів, слов’ян, балтів і германців. Ці етноси відіграли величезну роль у долі Європи і світу. Загальновідоме значення греків і римлян, як творців унікальної античної цивілізації. Але не менш важливе місце в історії займає і так звана «Варварська Європа», яка перебувала у складних стосунках зі світом античності, а пізніше прийшла йому на зміну, докорінним чином змінивши етнічну карту Європи, утвердивши свій кодекс честі і свою віру, і яка вже значно пізніше стала називатися «міфологією вікінгів»

Чим далі на північ від колиски цивілізації – Середземномор’я, – тим суворішим стає дух міфології, тим жорстокішими боги, кривавішими битви, трагічнішими конфлікти і безнадійнішими людські долі. І свого апогею це «нарощування драматизму» досягає у міфології крайньої європейської Півночі – у міфології скандинавів.

На території Швеції, Норвегії, Данії впродовж першого тисячоліття зберігався общинно-родовий лад, існувала велика патріархальна родина. Характер організації скандинавів нагадував устрій континентальних германців напередодні падіння Римської імперії. Вожді племен і племінних союзів – конунги – обиралися з племінної знаті й оточували себе бойовими дружинами, що складалися з молодих воїнів. Конунг (сканд. – спочатку військовий вождь племені, згодом король) розподіляв військову здобич серед племінної знаті і дружинників. Родова знать контролювала також і релігійні справи, вона відала обрядами, жертвоприношеннями, що посилювало її вплив і могутність. Усі вільні землероби – бонди – користувалися однаковими правами. Найважливіші справи вирішувалися на загальному зібранні вільних громадян – тинзі.

Основними видами господарської діяльності скандинавів були рибальство, мисливство, скотарство і мореплавство. Географічні й кліматичні умови перешкоджали розвиткові інтенсивного землеробства. З рибальством у Скандинавії був тісно пов’язаний і швидкий розвиток морехідних знань та кораблебудування. Нормани («північні люди») будували чудові багатовесельні вітрильні судна, на яких здійснювали далекі морські подорожі, займаючись при цьому не лише рибальством, а й прямим піратством.

У цілому Скандинавія не знала ні рабовласницької формації, ні кріпацтва. Основною підвалиною господарства рабство тут так і не стало. Тривалий час тут користувалися давньогерманськими рунами, яким надавали магічного значення. Процеси феодалізації на скандинавській півночі проходили з деяким запізненням. Держави створювалися тут у ІХ-Х ст. Раніше від інших скандинавських країн на шлях феодалізму вступила Данія, де ще за конунга Гаральда Бойового Зуба у VІІІ ст. виникло перше ранньофеодальне об’єднання, що включало в собі Ютландію та південну частину сучасної Швеції.

Від Данії дещо відставала Норвегія, формування першої держави у Швеції відбувається за конунга Олафа на початку ХІ ст. Християнство укоренилося тут лише у ХІІ ст.

Ще на рубежі VІІІ-ІХ ст. почалася бурхлива експансія скандинавців, що тривала майже три століття і отримала назву епоха вікінгів. Давніх скандинавів, які жили на морскому узбережжі на берегах фьордів і бухт, називали вікінгами (букв. «люди бухти»). Вікінги, або нормани, здійснювали сміливі набіги на сусідні землі, нерідко захоплювали їх, колонізували. Цей час відомий в Європі як період норманського завоювання. З XI ст. нормани активно здійснювали набіги на Англію, де засновували свої поселения. 911 р. французький король віддав норманам територію, що отримала назву Нормандія. Шведи, яких на Русі називали варягами, проникали і на територію Давньої Руси, доходили ріками до Чорного моря і Цареграду. Це вони проклали «шлях з варяг у греки».

В русло переселення, колонізації, захоплення чужих земель і пограбувань втягувалися дедалі нові покоління норвежців, шведів, данців. В ту добу відбувалися глибокі зрушення в усіх сферах матеріального і духовного життя скандинавської півночі.

Безумовно, важливу роль відіграла необхідність у нових землях, можливість розширення торгівельних зв`язків і політичного впливу. Крім того, скандинавів приваблювала можливість пограбувати беззахисну Європу, яка потерпала тоді від феодальних чвар і міжусобиць.

«Раптовість» масової появи скандинавів в Європі, їх войовничу непримиренність слід пояснювати «внутрішніми стимулами». Зіткнення з Європою, яка йшла шляхом феодалізації і християнізації, усвідомлення контрасту між «своїм» способом життя та мислення і «чужим», передчуття загрози «своєму» звичному укладові з боку «чужого світу», породили серед скандинавів занепокоєння, страх і прагнення підкорити собі ці «чужі» сили, що й проявилося у їх войовничості та героїчному пафосі.

Освоєння Ісландії (870-930) мало особливо важливе значення для історії культури скандинавських народів. Спочатку до Ісландії переселилась частина норвезької знаті та вільних селян, невдоволених посиленням королівської влади та феодальних відносин. Віддаленість цього острова, добре захищеного від зовнішніх воєнних нападів, наявність вільних земель, сприяли створенню суспільства, в якому довго зберігалися архаїчні риси докласового, родового ладу та його ідеології.

Ісландське суспільство склададалося з вільних общинників-бондів. З родової знаті вибирали старійшин – годі, які одночасно були жерцями і суддями. З 930 р. верховним органом правління в Ісландії став «альтинг» – всеісландські народні збори, які відіграли важливу роль в суспільному і культурному житті країни. У той час, коли в Європі вже занепала язичницька культура, тут, у далекому північному краї, зберігалася і створювалася література, яка багато в чому відтворила звичаї, вірування та народно-епічну традицію германо-скандинавської язичницької старовини.

У 1000 році на альтингу офіційною вірою було визнано християнство. Однак християнська релігія не справила визначального впливу на суспільний і духовний устрій ісландців. Християнство ще два століття потому мирно співіснувало з поганством і перемогло його більше в сфері офіційних обрядів, ніж у сфері переконань. Місцеві клірики з повагою ставились до рідної старовини і своїми записами усної народної творчості сприяли увічненню поетичних пам’яток язичництва.

У 1262 році Ісландія втратила незалежність і підпала під владу норвезьких королів, які здавен мріяли про підкорення цього багатого острова. Епоха вікінгів співпала з високим розквітом літератури і мистецтва скандинавів і визначила характер деяких їх сторін.

Ми й досі не перестаємо дивуватися фантазії давніх людей цього краю північної Європи, які створили різноманітні, водночас мудрі й наївні, оповіді про богів, велетнів і багатьох інших мешканців міфологічного світу. Яким би неймовірним це не могло здатися, але міф в Ісландії не вмер. Через кілька століть після прийняття християнства ісландці все ж зберегли віру у «старих богів» і реальність міфологічного світу.

Безумовно, що цьому в значній мірі сприяло географічне становище Ісландії-острова «на краю» північної Європи. Якщо на материкові боги вікінгів змушені були існувати пліч-опліч з богами інших народів, то на острові цим богам жилося легко і вільно. Підтвердженням цього є сучасний офіційний статус нового язичницького культу Асатру як рівноправної з християнством релігії.

Основні пам’ятки давньої скандинавської художньої літератури розпадаються на три групи: пісні «Едди» (еддична поезія), поезія скальдів та прозові твори – саги.

 

ЕДДИЧНА ПОЕЗІЯ

Збірка «Старша Едда» створена в другій половині ХІІ ст., але це, очевидно, список з більш давнього рукопису, про якого не маємо відомостей. Аналіз мови і стилю свідчить про те, що до збірки увійшли тексти ІХ-ХІІ ст. Знайдено цю збірку у ХVІІ ст., коли в Данії, Швеції прокинувся інтерес до забутої старовини. Тоді ж збірка отримала назву «Едда», за аналогією з книгою ісландця Сноррі Стурлусона (1170-12421). З метою розрізнення поетичну збірку стали називати «Старшою Еддою», а книгу Сноррі-«Молодшою Еддою» (або «Прозовою Еддою»). Значення слова «Едда» до кінця не з’ясоване. У текстах «Старшої Едди» вчені виявляють складні нашарування, пов’язані із загальноскандинавськими і загальногерманськими епосами, а також незначний вплив християнства. Але дискусія про походження, місце, час виникнення цих текстів досі не завершена.

До збірки входять 29 анонімних пісень. За змістом їх поділяють на міфологічні (10 текстів) та героїчні (19 текстів). Є тут і проза, що зв’язує, роз’яснює і доповнює зміст пісень.

Вважається, що міфологічні пісні остаточно склалися в епоху вікінгів (ІХ-ХІ ст.), а, отже, відтворили уявлення пізнього скандинавського язичництва. Більшість героїчних пісень «Старшої Едди» сюжетно пов’язана з давньою епічною поезією континентальних германців.

Міфологічні пісні тематично різноманітні. В них відбито уявлення скандинавів про походження богів, світу, людей. Складалися вони під впливом особливостей буття народів скандинавської півночі, які упродовж століть жили в суворих природних умовах, знаходячи притулок у відокремлених садибах. Певно тому, в їхній міфології світ, де живуть люди, називається Мідгард (дослівно – «садиба, що стоїть посередині»). Мідгард оточений Утгардом, «тим, що знаходиться за огорожею, поза межами садиби». Це світ велетнів, чудовиськ, які уособлюють руйнівні сили природи, хаос, ворожий богам і людям. Над світом людей височіє Асгард, притулок богів-асів. З’єднує ці два світи міст-райдуга. Після смерті і боги, і люди потрапляють до підземного царства Ніфльхельм, де править велетка–невблаганна Хьоль. Землю оточує океан, в якому звивається кільцем світовий змій. В надрах землі переховуються карлики-альби – вправні ковалі, володарі незлічених скарбів.

У «Старшій Едді» відображені відносини та світосприйняття скандинавів доби розкладу родового ладу. Світ богів нагадує патріархальний рід з рисами групового шлюбу і матріархату. Язичницькі боги – це ідеалізовані люди. Вони народжуються і вмирають, вони смертні і не позбавлені людських пристрастей і вад, але показані більш могутніми, спритними, обізнаними з магією.

Героїчні пісні «Едди» виникали в різні часи. Кілька пісень можуть служити прикладами героїчної пісні часів великого переселення («стара пісня про Сігурда», «Стара пісня про Атлі»). Поряд з ними існують нові, вже скандинавські форми пісні, але різного ступеня давнини, й тому в них знаходять вираження різні світогляди. У найдавніших піснях відбито пережитки матріархату, коли кровні зв’язки панували над іншими зв’язками. Так, Гудрун («Друга пісня про Гудрун») вбиває своїх синів і чоловіка Атлі – це помста за вбивство чоловіком її братів. У німецькому ж варіанті цього ж сюжету («Пісня про Нібелунгів», 1200), який остаточно сформувався в умовах феодалізму, навпаки, Крімхільда (Гудрун) підступно вбиває своїх братів, помстившись за смерть чоловіка.

У пізніших текстах «Едди» важливе місце займає тема кохання. Їй присвячено ісландський сюжет про зустріч Брюнхільди і Сігурда, про почуття, що спалахнуло між ними («уривок з пісні про Сігурда»). Цей ісландський варіант пояснює психологічно причину ненависті Брюнхільди до Сігурда і бажання його смерті за те, що він зрадив її та одружився з Гудрун. Тоді, як у німецькій «Пісні про Нібелунгів» не зовсім зрозуміло, чому ж так ображена Брюнхільда.

Характерно, що в еддичній поезії жінка виступає як рівня чоловікові, не поступаючись йому ні в мужності, ні в рішучості. Саме її характер і вчинки найчастіше обумовлюють весь хід подій, особливо в реалізації помсти, яка вважалася вищим обов’язком людини. Головна тема героїчних пісень –мужність людини перед обличчям невблаганної долі. Герой знає, що його чекає, але без вагань йде назустріч своїй долі. За тогочасним уявленням найвище благо – це слава за подвиги і честь, тільки вони залишаються у пам’яті людей.

 

СКАНДИНАВСЬКІ МІФИ ПРО СТВОРЕННЯ СВІТУ

Уявлення про побудову світу у давніх скандинавів дуже своєрідні. Згідно з їхніми віруваннями Всесвіт поділявся на дев’ять світів. Центром усіх світів був ясен Іггдрасіль (Світове Дерево) і не було йому рівного за красою і міццю. Це дерево вважалося основою Всесвіту. Проросло воно з нижніх світів, стовбур його підтримує Міддгард, де живуть люди, а крона його сягає вище неба, і, якщо комусь потрібно пройти між світами, то для цього немає кращого шляху. Один корінь дерева – у богів на небі, другий – у велетнів, третій – у Ніфльгеймі, підземному світі. Під останнім коренем знаходяться витоки усіх річок, Хвергельмир, а дракон Нідхьогт підгризає цей корінь знизу. Під коренем, який в’ється до ініїстих велетнів, дзюркоче джерело Міміра, назване так за йменням його сторожа, надприродної істоти Міміра – архетипу мудрості. Під тим коренем ясеня, що сягає небес, знаходиться ще одне джерело – священний Урд. Біля нього живуть три сестри-норни, богині долі. Білка на ім’я Рататоск («гризозуб») снує стовбуром то догори, то донизу, переносячи лайливі слова від орла, що живе на верхівці, до дракона Нідхьогт. Чотири олені – Даін, Двалін, Дунейр і Дуратор – бігають гілками ясеня, об’їдаючи листя й кору. Рани, що їх завдають Іггдрасілю олені, дракон Нідхьогт та інші змії, заліковують норни, черпаючи з джерела Урд воду, змішують її з багнюкою і поливають нею ясена, аби не засохли його гілки й коріння. Важливу згадку про це можна знайти в еддичній пісні «Пророцтво Вйольви»: «І дев’ять знаю я земель – всі дев’ять від древа рубежу кореня земного». «Дев’ять земель» – це світи асів (Асгард), ванів (Ванахейм), світлих альвів (Альвхейм), людей (Міддгард), велетнів (Єтухейм), синів Муспелля (Муспельхейм), вічного льоду (Ніфльхейм), мертвих (Хельхейм) та карликів-цвергів (Свартальвхейм).

Іггдрасіль слід розглядати як структурну основу матерії Всесвіту. Коли Іггдрасіль здригнеться – настане кінець світу Рагнарьок. Згідно з міфом, Іггдрасіль є опорою дев’яти світів, аналогом різноманітних стовпів і колон, що фігурують у міфах багатьох віддалених народів – від стародавніх єгиптян до південноамериканських племен.

Якщо вірити Сноррі Стурлусону, то порядок творення був такий: після вбивства Іміра сини Бора створили землю, моря, небо, країну велетнів, Міддгард – світ людей, розташований між Асгардом і Хелем, посеред океану, в якому живе Світовий Змій, – хмари, людей, і, нарешті, Асгард, житло богів. Це висока цитадель всередині Міддгарда, стіни й башти якої сягають до хмар; цитадель захищена від велетнів високими бастіонами й стрімкими скелями, але її коріння все ж знаходиться у землі. Всі боги (окрім Тора, бога-громовика) веселковим мостом Біврьост, який іноді ще називають Мостом Асів, сходять щодня до джерела Урд і там вершать свій суд.

В Асгарді велика кількість дивовижних палат, але найбільш знаменитий чертог (палата) зветься Вальхалла, тобто «чертог вбитих воїнів», що полягли на полі бою. Доступ до Вальхалли перекриває грізна ріка Тунд і зачинені ворота Вальгрінд. Сам чертог дуже великий, в ньому 540 дверей, в кожні з яких пліч-о-пліч можуть пройти 880 воїнів. Єтунхейм, країну велетнів, різні джерела поміщають в різні місця, хоча в епоху вікінгів домінують два варіанти: або «на сході», або на берегах океану, що оточує землю. Не випадково Єтунхейм має ще іншу назву Утгард («зовнішня межа»), тобто, землі на берегах океану, відведені велетням синами Бору. Єтунхейм вважався країною високих лісів, могутніх річок, величезних печер, велетенських гір і великих віддалей. Люди, які населяли Північну Європу в епоху переселення народів, називали підземний світ, царство мертвих, словом халйя, яке потрактовувалося спочатку як «місце потаємного схову», тобто, могила. У старонорвежській мові це слово стало звучати як хель. Норвежці уявляли собі Хель як обитель туману й холоду. Згідно з легендами епохи вікінгів, ті воїни, що не обрані до Вальхалли, переносяться до Хелю, де перебувають до самого Рагнарьока; в цей день легіони мертвих вийдуть з Хеля і під проводом Локі виступлять супроти богів.

Описи Хеля доволі бідні. Вхід до нього веде через похмуру печеру поміж скелями та проваллями. За деякими легендами стереже печеру страшний пес на ім’я Гарм, що сидить на цепу до настання Рагнарьока. Далі, по дорозі в Хель, тече річка Хель («жахлива»). Міст через Хель охороняє діва Модгуд. За мостом – брама Хель; володарка тамтешніх палат – виплодок Локі – теж зветься Хель.

Під тим коренем, що в країні велетнів, б’є джерело, і кожен, хто нап’ється з нього води, набуде знання і мудрість, адже рід велетнів – найдавніший. У підземному отруйному джерелі живе змій Нідгет, який гризе стовбур дерева, прагнучи погубити богів і людей. Священне джерело знаходиться у палаці богів – Асгарді. Така, розповідають, його сила, що все, що потрапляє у його воду, стає білим, а все біле і світле вважалося у ті часи прекрасним. На ясені квітнуть різноманітні квіти, зріють плоди, а в гілках його живуть звірі і птахи, які спускаються на землю, щоб розродитися. Існувало уявлення про чотирьох карликів, які підтримують чотири кути неба з чотирьох боків Всесвіту. Як вже згадувалося, Іггдрасіль з’єднував небо, землю і підземний світ. На верхівці дерева знаходився палац богів Асгард, збудований одним із велетнів. Там же вгорі знаходиться Вальхалли – чертог мертвих воїнів. У ньому 540 просторих залів, у яких живуть хоробрі воїни, що полягли в бою. Тут вони їдять м’ясо велетенського вепра Серімніра, якого щодня заколюють і смажать, і, який вранці знову відроджується, та п’ють міцне, немов старий мед, молоко кози Гейдрун, що пасеться біля ясена. Тут же, в проміжках між бенкетами, воїни змагаються у бойовому мистецтві, аби не втратити форму. Це свого роду бойові навчання перед завершальною битвою богів і велетнів. На бенкетах їм прислуговують Валькірії – діви війни. За повір’ями, Валькірія – це крилата прекрасна діва, озброєна мечем, яка забирає до Валлхалли душі полеглих воїнів.

Ніфльхейм – підземний світ мертвих, у якому править велетка Хель, скинута туди Одіном разом зі своїм братом, вовком Ферніром. У цю країну відправляються душі тих, хто помер від віку або від хвороби. Праведні люди потрапляли в окремі палати, споруджені з червоного золота. На мертвих берегах стоїть велетенський страшний палац, весь із змій, зміїні голови наче тин заглядають у його середину і бризкають отрутою, тому там течуть отруйні річки, що їх переходять убрід порушники клятв, законів, вбивці, злодії. Тих же, хто согрішив найбільше, очікує найважча кара: вони потрапляють до киплячого казана, де їх тіла гризе змій Нідгьогг.

У цьому царстві жили також діви – норни, що визначали при народженні долю людини. Звали їх Урд, Верданді і Скульд. Вони головні, але крім них існує ще безліч інших, добрих і злих норн. І вони визначають людям нерівні долі: в одних життя довге, в інших-коротке, в одних багате, в інших – бідне. Скандинави вважали, що все залежить від того, які саме норни стояли побіля колиски людини. Норни могли суворо покарати за образу та неповагу.

Норни черпають воду зі священного джерела і поливають ясен, щоб він не засох і не зачах, і щоб на стовбурі не завелася гниль. На верхівці світового дерева сидить орел, біля коріння Нідгьогг, на середньому рівні, пасуться чотири олені, з’їдаючи листя з дерева і струшуючи зі своїх рогів росу у підземне царство. Білки, що снують по дереву, – своєрідні посередники між світами.

До початку літочислення існували дві сфери: Ніфльхейм (Темна країна) і Муспельхейм (Вогняна країна). Між ними знаходилася світова безодня Гіннунгагап. Ніфльхейм була країною вічного льоду і страшних морозів. Аж ось одного разу в центрі країни стало бити джерело Гельгемір (Киплячий казан). З нього брали початок багато річок. Одного разу води річки Еліагар настільки віддалилися від своєї витоки, що їх отруйна вода застигла і перетворилася на лід. Лід потовщав і витіснив отруту як росу, що перетворилася на іній. який спадав у Світову прірву і через деякий час заповнив її до краю. Північ Світової безодні була заповнена льодом та інеєм, дещо південіше панували дощі та вітри, а на самому півдні була благодать, бо туди залітали іскри вогненої країни Муспельхейм. Іній став танути і стікати донизу, краплі ожили від теплотворної сили і набули вигляду велетня на ймення Імір. Крім нього з інею зродилася корова Аудумла, з вимені якої потекли чотири молочні ріки.

Їх молоком годувався новонароджений Імір. З каменів, вкритих інеєм, який злизувала корова, зродився батько всіх богів – Бурі. Бурі породив Бора, а той трьох синів: Одіна, Ве і Віллі. Братам-богам не сподобався світ, в якому вони жили, і після тривалої боротьби вони вбили Іміра: його тіло стало суходолом у вигляді плаского диску, розташованого посеред моря, утвореного з крові велетня. З черепа Іміра зродився небосхил, з кісток-виросли гори, з волосся–дерева, із зубів–каміння, з мозку-хмари.

Варто нагадати у цьому взаємозв’язку міф про першу людську пару на ймення Аск і Ембля, сюжет якого перегукується з біблійним сюжетом про Адама і Єву.

Світ богів нагадує патріархальний рід з ознаками групового шлюбу і матріархату. Язичницькі боги – це ідеалізовані люди. Вони народжуються і вмирають, вони не позбавлені людських пристрастей і вад, але показані як більш могутні, спритні, обізнані з магією.

В епоху переселення народів стародавні мешканці Півночі називали своїх богів асами (слово «ас» означає «бог»). У Пролозі до «Молодшої Едди» Снорі Стурлусон намагається звести слово «аси» до «Азії», можливо, виходячи з традиції, згідно з якою культ деяких богів прийшов до Скандинавії з півдня, точніше – з Малої Азії. Можливо, що боги й справді прийшли з тих країн, але то були не аси, а інше божественне плем’я, яке в обох «Еддах» називається «ванами». Пришестя нових богів описане в міфології як війна асів і ванів, що не знала переможців. Внаслідок цього деякі аси (Мімір, Хенір) відходять у безвість, тоді як божества-вани (Ньерд, Фрейр і Фрейя) входять до скандинавського пантеону нарівні з асами. Згідно з скандинавською міфологією, Одін, Вілле і Ве (перші небесні боги), йдучи якось узбережжям моря, побачили два дерева. З ясена вони створили Аска, а з верби Емблю. Потім кожен з цих богів зробив цій парі свій подарунок. Одін подарував їм життя, Віллі подарував їм почуття та думки, а Ве подарував їм зір та слух. Так з’явилися люди. Люди жили в Міддгарді, створеному для них богами. Сам Міддгард був захищений укріпленнями з брів велетня Іміра.

 

 СКАНДИНАВСЬКИЙ ПАНТЕОН БОГІВ

Отже, основна група скандинавських богів називається Асами, очолює її Одін. До Асів належать близько тридцяти богів.

Інша група називається Ванами, здебільшого – це боги родючості. Існує також пантеон нижчих божеств.

Родоначальником богів і людей, творцем землі є верховний бог Одін (Водан – у західних германців). Одін, бог війни, робить своїх улюбленців сильними і непереможними. В «Історії лангобардів» розповідається про те, як дружини воїнів цього племені, відаючи, що Водан передбачить перемогу тим, кого першими помітять на полі бою, виготовили для мужів зі свого волосся бороди, і відтоді плем’я стало називатися «лангобардами». Одін був богом війни, покровителем військової дружини, торгівлі, мореплавства та поезії. Як патрон вікінгів, Одін носив золотий шолом. Атрибут Одіна – Гунгвір – спис, що не знає промаху, символ його військової могутності. В Одіна був ще чудовий скарб – золота каблучка Драупнір, викувана карликами Брокком і Синдрі. Кожну дев’яту ніч це колечко народжувало вісім нових кілець. Одін поклав Драупнір на груди своєму синові Бальдру, коли цей світлий бог лежав у похоронній лодії Хрінгхорні. Одін – батько усіх богів, владика дев’яти світів, сидів у сторожовій вежі Хлідськьяльв і від його погляду не могло ніщо сховатися. На плечах Одіна сиділи два ворони Хугін («думка») і Мунін («пам’ять»), нашіптуючи йому на вухо всі новини, які вони чули, облітаючи світ. Свою їжу Одін ділить з двома вовками-Гері («жадібний») і Фреки («ненажерливий»). Був у нього ще восьминогий кінь Слейпнірі – цей кінь визнавав тільки Одіна і дозволяв їздити на собі тільки йому.

У «Старшій Едді» описується жертвоприношення Одіна, яке здійснюється вінсами. Проколотий списом, він дев’ять днів висить на Світовому Дереві Ігдрасіль, а потім його дід, велетень Бельторн, приносить йому мед для втамування спраги і вручає руни – символи мудрості і магічного знання. У «пророцтві Вьйольви» йдеться про те, що в останній битві богів з силами зла Одін б’ється з вовком Ферніром і програє йому бій. Затим Фернір пожирає його.

Дочки Одіна, войовничі діви-валькірії, відносять полеглих героїв до Вальхалли («чертог мертвих», де вони змагаються у поєдинках, а потім весело бенкетують разом з Одіном, богом мудрості, покровителем поетів. Він і сам поет. Сила його слова покоряє всіх. Мужній і стійкий, він здобув «мед поезії», віддав у заклад око, щоб стати мудрим, пожертвував життя заради знань.

Дружина Одіна – богиня Фрігг – вважалася покровителькою шлюбів, втіленням родючості, богинею кохання.

Великою шаною в скандинавів користувався бог блискавки і грому рудобородий Тор (у західних германців – Донар). Спочатку він був верховним божеством, проте його витіснив культ Одіна. Тор захищає богів і людей від велетнів та інших зловісних сил. Трудвангаром («поля сили») називаються його володіння, а чертог його йменується Більськирнір («незруйнований» або «освітлюваний тільки на мить»). Тор має двох цапів – того, що скрегоче зубами – Тангнсйостр і того, що Скрипить Зубами –Таннгріснір. Він їздить на підводі, запряженій, цапами. Є в нього ще три скарби. Один з них – молот Мьєльнір («блискавка»). Ініїсті велетні і гірські велетні відчувають молот, як тільки Тор заносить його над головою. Ще одним безцінним скарбом володіє Тор – Поясом Сили. Одягаючи його, він набуває божественної сили. Третій його скарб – це залізні рукавиці. Без них йому не обійтися, коли він береться за молот. Головне завдання Тора –захищати від велетнів Асгард і Мідгард. Згодом зовнішність цього бога набуває комічних рис, він стає схожим на простакуватого, впертого рудобородого богатиря. У Рагнарьок він гине, б’ючись пліч-о-пліч з Одіном, – він вбиває Світового Змія, але і сам гине від його отрути. Його невід’ємний атрибут – молот, виготовлений карликами-цвергами. Молот завжди потрапляв в ціль і сам повертався назад до свого володаря. Цієї зброї Тора бояться всі злі сили, а, особливо, велетні, які прагнуть у будь-який спосіб викрасти Мьєльнір, або вчинити так, щоб бог опинився в їхній владі залишившись без молота. Ворог зла і несправедливості, Тор захищає від чвар, хвороб, лиха. В епоху вікінгів його вважали ще й богом родючості. У давній Ісландїї про простодушного Тора складено багато побутових гумористичних оповідок.

Бальдр – бог весни і найдобріший з Асів. Він казково гарний. З його приходом на землі прокидається життя, все стає світлішим і красивішим. Бальдр – улюблений син Одіна, він живе в особливому палаці в Астгарді, де не дозволено робити негідні вчинки. Згідно з міфами, йому наснилися зловісні сни, які віщували загрозу його життю. Довідавшись про це, боги зібралися на нараду і вирішили захистити Бальдра від небезпеки. Одін спускається в Нільхейм і дізнається від Вьйольви про те, що Бальдру належить померти від руки сліпого бога Хьода. Мати юного бога, Фрігге, взяла клятву з усього живого і неживого, з тварин, людей, що вони не чинитимуть лиха її синові, не взяла вона клятви лише від омели. Одного разу, коли боги змагалися у стрільбі, щоб переконатися у невразливості Бальдра, Локі, довідавшись про магічні властивості омели, підсунув сліпому Хьєду стрілу, вистругану з омели, якою той влучив Бальдру прямо в серце. За це Локі був покараний: його прив’язали до скелі, на якій велетень Скаді помістив змію, з жала якої на Локі скрапувала отрута.

Боги спалюють тіло Бальдра на вогнищі, а його брат Хермод відправляється за ним до Ніфльхейму, щоб визволити його звідти. Хьоль погоджується відпустити Бальдра, але за умови, що все живе і неживе на світі оплакуватиме його. Плачуть всі, окрім велетки Текке, у подобі якої приховується той же Локі, і, Бальдр залишається в царстві мертвих Міф про смерть Бальдра служить провіщенням загибелі богів і всього світу.

У Пантеоні скандинавських були й інші боги: Тюр, Фрей, Геймдалль, вани Ньерд, Фрейя, а також Ідун, Гед, Відар, Улль, Генір, Лодур, Мімір.

Негативний персонаж скандинавської міфології – бог Локі (аналог християнського Люцифера). Батько Локі – велетень Фарбауті («грізний напасник»), а мати – Лаувейя («листяний острів», тобто дерево), що наводить на думку про те, що спочатку Локі був уособленням грізної пожежі, що виникає від удару блискавки в лісове дерево. Він улесливий, гарний на вигляд, але злостивий на вдачу і дуже непостійний, мінливий. Він перевершив всіх людей тією мудрістю, що зветься підступністю, він здатний на всілякі витівки. Локі входить до Асгарду, але серед асів він тримається осібно, він їм не товариш, єдина його мета, як погубити богів і весь всесвіт.

Дружину Локі звуть Сігюн, а синів – Нарі або Нарви і Вали. Коли підступність Локі призвела до загибелі Бальдра, боги схопили Локі, зв’язали його кишками Нарі, якого до того роздер брат Валі в образі вовка, і ув’язнили в Хель, де йому на обличчя скрапує зміїна отрута. Вірна дружина Сігюн, прагнучи полегшити муки свого чоловіка, збирає зміїну отруту в чашу. Коли чаша наповнюється до краю, Сігюн повинна вилити її, однак отрута потрапляє на обличчя Локі, і він весь звивається в судомах, спричиняючи землетруси.

Було у Локі й інше потомство – жахливі діти велетки Ангрбоди (та, що «обіцяє горе»), зачаті у дивовижний спосіб. Локі з’їв серце Ангрбоди, що запліднило його, і народив трьох хтонічних чудовиськ: вовка Фенріра, Світового Змія Ермунганда і Хель. Андрогенна натура Локі виявляється в міфах не один раз, адже Локі, що обернувся на кобилу, народив і коня Одіна – восьминогого Слейпніра. Локі – один з Асів, божество з химерним, незвичайним характером, якому важко знайти аналогії в міфологіях інших народів. Він – найоригінальніший і популярніший герой скандинавського епосу, який залишив пам’ять про себе в найрізноманітніших жанрах фольклору, аж до прислів’їв і приказок. Він був богом брехні і сівачем розбрату. Локі постійно втягує богів в авантюрні пригоди і виручає їх з найбезвихідніших ситуацій, обманюючи при цьому всіх: і богів, і своїх родичів-велетнів. Головне в характері Локі – хитрість, підступність, спритність, розум і почуття гумору, часом доволі злісного.

Сутність образу Локі розкриває «Пісня про Трюмі» із «Старшої Едди». У ній розповідається про те, як велетень Трюм викрав у бога Тора молот Мьєльнір. З ініціативи Локі Тор відправляється в країну велетнів Йотунхейм, вбравшись в одежу богині Фрей, в обмін на неї Трюм погодився повернути молот. Трюм дивується ненажерству нареченої, що його та виявляє за весільним столом та її злісному погляду. Проте Локі вдається переконати велетня в тому, що все це лише вияв туги закоханої в нього жінки. Коли приносять молот, щоб провести весільний обряд, Тор вириває молот, вбиває ним велетня і повертається до Асгарду. Дружба з Тором не заважає Локі викрасти у його дружини Сів золоте волосся. Лякаючись помсти Тора, він змушений добути точнісінько таке волосся, для чого б’ється об заклад з карликами-цвергами, сподіваючись, що вони не зможуть виконати таке замовлення. Заради цього він закладає свою голову. Локі програє і намагається втекти, однак його все ж піймали і віддали затим Торові.

Досі не вщухають суперечки щодо інтерпретації образу Локі. Одна група вчених пропонує вважати його богом або демоном вогню, інша – вважає, що він створений спеціально для ініціації кінця світу. Локі пов’язували також з Люцифером, з різними демонами континентальних германців.

Фрейя – богиня кохання, краси, фізичного благополуччя, магії. На світі їй немає рівної за красою ні серед богів, ні серед людей. Вона виконувала також функції Валькірії.

Індун – богиня вічної молодості. Вона скромна і тиха, але без неї боги не могли б так довго жити. Справа в тому, що вона володіє кошиком з яблуками вічної молодості, якими вона пригощає богів. Цей кошик чарівний, він ніколи не порожніє, на місці кожного вийнятого з нього яблука тут же з’являється нове.

Хеймдаль виконував роль сторожа, охоронця Асгарда від непроханих гостей. Він мав назвиська – «золоторогий» і «золотозубий». Зазвичай, він з’являвся на коні із золотою гривою. Хеймдаль живе у палатах, розташованих біля мосту-веселки між небом і землею. Згодом це місце стане місцем останньої битви перед кінцем світу.

У скандинавській міфології зустрічаються боги, яким важко знайти аналогії. Наприклад, Лофн, богиня поблажливості. З її згоди можна було вступати у потаємний любовний зв’язок і робити інші заборонені вчинки.

Є ще цілий ряд міфічних істот, яких важко зарахувати до богів, проте вони щось більше, ніж персонажі фольклору. Велетні північних міфів неоднакові: це ініїсті велетні хрімтурси і пізніші – єтуни, яких можна назвати істотами хтонічними, і велетні вогненні, такі, що втілюють руйнівну силу вогню. На вигляд велетні схожі на людей велетенського зросту. З їх волі відбуваються всі природні явища і катаклізми: каменепади, обвали, лавини, лісові пожежі, північне сяйво, морози і таке інше.

Норни – стародавні, могутні богині долі, їх звуть Урд («доля»), Верданді («становлення») і Ськульд («борг»). Вони пряли нитки людських доль, а у відповідну мить обривали. Їх ще називали хранительками матерії всього сущого. Навіть Одін був підвладний норнам. Ці божества старші за Одіна, а можливо старші і за самого індоєвропейського Небесного Отця. На думку ряду вчених, походження норн пов’язане з фазами Місяця. Під кінець кожного дня пітьма поглинала Небесного Отця, віддаючи мир у владу однієї з трьох іпостасей Місяця-місяця (Урд), що зростає, повного місяця (Верданді) або місяця того, що вбиває (Ськульд).

Ейнхерії, або вибрані полеглі воїни, живуть у Вальхаллі. Подолавши річку Тунд, і, пройшовши через браму Вальгрінд, «люди, що полягли від зброї», вступають у Валлхаллу, де кухар Андхрімнір варить нескінчене м’ясо вепра Сехрімніра в казані Ельдхрімнір. П’ють вони невичерпне медове молоко кози Хейдрун, яка вищипує голки з гілок дерева Лерад, що росте поряд. Ейнхерії або бенкетують, або змагаються один з одним у нескінченному бою, причому, в кінці дня всі поранені дивовижним чином зцілюються, а мертві оживають і готові вранці продовжити відважну битву. Так триватиме до Рагнарьока, коли, розбуджені криком півня Гуллінкамбі, ейнхерії виступлять на допомогу богам у їх битві з силами зла.

Втіленням руйнівних сил, чвар у скандинавській міфології був Локі, своєрідний Мефістофель. Локі розумний, але злий жартівник. Він підступно занапастив світлого бога Бальдра, що стало передвістям загибелі богів.

Світу Асів у скандинавів протиставлені велетні. Їх зовнішній вигляд описується без особливих деталей, відзначається в основному лише їх гігантський зріст. Місця їх проживання непривабливі: кам’яні печери, крижані палаци, скелі.

Карлики, з якими Аси також воюють, поділяються на альвів і цвергів. Припускають, що альви були нижчими природними духами, можливо, душами померлих. Цверги, «чорні альви», були вмілими майстрами і жили в печерах. Всі атрибути богів створені саме ними.

Нижчі божества. У кожній міфології поряд з представниками «великої» міфології – богами і героями – існують персонажі так званої «нижчої» міфології. Вони менш значні і не такі масштабні, але зате вони ближчі до людей, тісніше пов’язані з побутом і тому більш зрозумілі людям. Саме вони збереглися в казках і дійшли до наших днів. Далеко не кожна людина знає, хто такий Локі, зате кожна дитина знає про ельфів.

Як і їхні попередники Альви, ельфи поділялися на «світлих» і «темних». Світлі ельфи Середньовіччя – це маленькі чоловічки у шапочках з квітів, які водять хороводи при місяці. Вони займаються прядінням і ткацтвом, а в повітрі довкола них літає павутина – їхнє прядиво. Світлі ельфи вважалися духами повітря, ефіру, світла. Темним ельфам протиставлені гноми, що успадкували свою магічну майстерність від цвергів. Вони пильно охороняють скарби, заховані під землею, у хащах, у горах.

Ундини – дівчата з хвостами мов у риб, які, зазвичай, підстерігаючи своїх жертв, розчісували волосся на березі річок, водоймищ. Вони живуть у розкішних підводних палацах, заманюють туди своїх жертв і там їх знищують. Вони здатні набирати вигляду як чарівних дівчат, так і потворних старушенцій. Вони можуть мати смертних чоловіків і деякий час жити повноцінним людським життям. Однак, кожній з них потрібна хоча б одна жертва на рік. Часто вони розважалися у такий спосіб, що підміняли новонароджених малят.

Тролі – велетні, які на відміну від супротивників богів, Йотун, – дурні і потворні, але володіють великою силою. Вони живуть в горах і охороняють свої скарби. По відношенню до людей вони злі: викрадають худобу, а іноді вдаються до каннібалізму.

Феї – надприродні істоти, чарівниці, що живуть у лісах, в річках, в горах. Це гарні мініатюрні жінки з крилами, які здебільшого доброзичливо ставляться до людей.

Про популярність «нижчої» міфології свідчить те, що в добу середньовіччя сформувався загальноєвропейський «малий пантеон нечистої сили», де практично неможливо відрізнити германо-германське, кельтське, західноєвропейське походження персонажів, у той час, як «велика» міфологія цих народів, незважаючи на деякі взаємопроникнення, залишилася все-таки відособленою.

Однією з найстаріших пісень «Старшої Едди» є «Слово про Вйолунда». За змістом «Слово» споріднене з міфологічними і героїчними піснями, в ньому немовби переплелися дві сюжетні лінії. Початок пов’язаний з казкою про дівчат-лебідок, які завжди покидають тих, хто посягає на їхню волю. Коваль-чарівник Вйолунд узяв за дружину лебідку-валькірію, але не зумів її втримати. Покинутий дружиною, він сумує і сподівається на її повернення. Далі розповідається про те, як конунг Нітуд разом зі своїми воїнами увійшов у дім коваля, забрав його бойовий меч і, зв’язавши господаря, який спав, взяв його у полон. Бажаючи втримати у себе вмілого майстра, конунг наказав підрізати сухожилля на ногах коваля і тримати його на безлюдному острові, де той виготовлятиме для конунга дорогоцінні речі. Та Вйолунд жорстоко відплатив конунгу. Він убив його синів і на саморобних крилах покинув острів. Волелюбний пафос пісні полягає у переконанні того, що немає на світі таких сил, які могли б несправедливо поневолити людину.

 

РАГНАРЬОК

Найвизначнішою пам’яткою язичницької міфології є пісня «Віщування Вйольви», в якій виражені ідеї боротьби між Добром і Злом та ідея спокутування зла. Рагнарьок, у скандинавській міфології, – битва в кінці світу, розпочнеться тоді, коли Хеймдаль, бог, що охороняє міст Біфрьост, єдиний вхід до Асгарду, що поєднує його з підземним світом, затрубить у свій ріг. Ця битва завершить пророцтво, що визначає долю скандинавських богів: у останній битві боги зійдуться із силами зла, своїми одвічними ворогами: монстрами та велетнями (Йотунами), а також люди підуть на людей та мерців.

Унікальною особливістю Рагнарьока як кінця світу, Армагедону, є те, що пророцтво вже відоме богам, вони знають, коли воно сповниться, хто загине і від чиєї руки тощо. Вони навіть усвідомлюють, що вони безсилі відвернути Рагнарьок. Але вони мужньо та покірно зустрічають свою долю.

Перед Рагнарьоком настане трирічна Велика Зима. Буде голод, конфлікти, запанує ворожнеча поміж людьми, зникне мораль. У світі пошириться зло, боги порушують свої клятви, вбивають світлого Бальдра. Це руйнує мир серед богів і людей. На землі настають страшні часи:

В чварах кривавих брат губить брата;
Кровні родичі один одного ріжуть;
Множиться зло, повен підлості світ,
Вік сокир, вік мечів, вік щитів розсічених,
Хуртовинний вік, вовчий вік – перед загибеллю світу

Вовки Сколь та його брат Гаті після тривалого переслідування зжеруть Соль та її брата Мані. Зірки зникнуть з неба і землю огорне темрява.

Стануться жахливі землетруси, так, що дерева будуть вирвані з корінням, гори впадуть на землю, всі пута розірвуться, внаслідок чого визволиться Локі та зірветься з ланцюга його син, вовк Фенрір. Цей жахливий вовк роззявить свою пащу від землі до неба, вогонь палатиме у його очах, а з його ніздрів валуватиме полум’я.

Червоний півень Ф’ялар своїм криком розтривожить велетнів, золотий півень Гуллінкамбі розбудить богів, третій, червоний півень, підніме мертвих у Хельгарді.

Йормунганд, Змій Міддгарду, ще один виплодок Локі, здійме страшні хвилі, які затоплять землю. З кожним подихом, змій випльовуватиме отруту на землю і на небо.

Зі сходу на страшному кораблі Нагльфар, гнаному цунамі і потопами, припливе рать Йотунів на чолі з Химіром, що полишать свою домівку в Йотунхейм, та вирушать на місце битви Вігрід.

З півночі до Вігріду прибуде військо вогняних велетнів, на чолі із Суртром. Вони розірвуть небо, Біфрьост кришитиметься та руйнуватиметься одразу по їх прибутті, за ними не залишиться нічого живого, лише випалена земля. Гарм, гончий пес, що стеріг ворота до пекла, зірветься з ланцюга та приєднається до війська вогняних велетнів.

Військо зла буде таке велике, що заповнить собою поле шириною та довжиною 120 ліг.

Геймдаль буде першим, хто побачить прихід ворожого війська, та затрубить у свій ріг Гіалар, його звук буде чути у дев’яти світах. Боги зберуться на раду, після чого Одін осідлає Сліпніра та поскаче до джерела Міміра, щоб порадитись щодо подальших дій богів та людей.

Іггдрасіль, світовий ясен, здригнеться від коріння до верхівки. Все суще на землі, на небі та в пеклі дрижатиме. Всі боги та герої одягнуть свої бойові обладунки та рушать на чолі з Одіном, озброєним Гунгніром, до Вігріда.

Одін одразу виступить проти Фенріра, Тор, який буде поруч з Одіном, не зможе йому допомогти, бо на нього нападе Йормунганд. Фрейр битиметься з Суртом та стане першим із богів, хто загине, оскільки він віддав свого меча васалові Скірніру. Тір вб’є Гарма, але й сам отримає смертельне поранення. Геймдаль зійдеться з Локі й обидва загинуть. Тор вб’є Змія своїм молотом Мьєльніром, але сам загине від його отрути. Одін битиметься із Фенріром, але Фенрір після тривалого бою з’їсть його. Щоб помститися за батька, Відар нападе на Фенріра та притисне його нижню щелепу до землі своїм могутнім чоботом. Однією рукою він схопить верхню щелепу вовка та роздере її навпіл.

Потім Суртр заллє вогнем весь світ. Смерть настане для всіх створінь, сонце почорніє, зорі поспадають з неба, земля зникне у морській пучині.

Після всесвітнього спустошення, із моря вирине нова земля, зелена та родюча. На полях зійдуть несіяні злаки. Луг Ідаволл, що в Асгарді, уникне знищення. Знову з’явиться Сонце, оскільки богиня Соль, до того, як її проковтнув Сколль, народила дочку, таку ж прекрасну, як і вона сама. Її дочка ходитиме по небі тією ж дорогою, що і її матір.

Більшість дослідників вважає, що «Віщування Вйольви» виникло в Ісландії в другій половині Х ст. У пісні помітні різні нашарування. Міфологічні уявлення, що лежать в основі пісні, пов’язані з первісним, язичницьким мисленням, але систематизація їх відбулася пізніше і зазнала впливу християнства. Звідси ідея вини і спокути, засудження жадоби золота, християнський погляд на жінку як на першопричину усіх бід.

Значення «Едди» надзвичайно велике, вона нагадує поеми Гомера, єгипетську «Книгу мертвих», через неї довідуємося про міфи і легенди Ісландії, на ній побудовано багато інших, більш пізніх творів. Тут ми знайомимося з долями і діяннями героїв і богів, дізнаємося про мораль і світогляд людей того часу, про їхню культуру та релігію. Давньоскандинавська література справляє суворе, піднесене і вельми похмуре враження. Основна її ідея – неминуча загибель світу і богів. Світ однак повернеться по початкового стану і затим знову повинен буде відродитися.

Очевидно, що така міфологія належала суворим і мужнім людям, які не боялися дивитися в обличчя смерті. Весь хід подій веде до загибелі світу, і всі учасники знають, що вона неминуча, але чесно і стійко виконують свій обов’язок.

Суворий драматизм, притаманний більшості міфологічних пісень, пояснюють різними факторами. Дехто з дослідників причини такого явища вбачає у географічному факторі – скандинавам століттями доводилось вести постійну боротьбу з північною природою. Більш переконливою є думка про те, що скандинавська міфологія створювалась на вищому ступені розвитку родового ладу і, що саме це зумовило трагічне відчуття руйнування, неминучої загибелі існуючого світопорядку. Береться до уваги і той факт, що в скандинавській міфології богів і людей пов’язує спільна доля – вони смертні. Очевидно, тому в міфологічних піснях «Едди» немає світлої оптимістичної атмосфери, властивої міфам Стародавньої Греції. «Едда» має народно-поетичну основу. В ній присутні елементи фольклорно-епічного стилю (сталі епітети, повтори, паралелізми, нерозчленованість епічного і ліричного начал). В «Едді» відбито свідомість людей ще докласового родового ладу, в ній панує войовничий героїчний дух.

 

Перегляди:84
Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Інші видання:
"Народні казки про тварин". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Велика розмальовка до "Український народних казок про тварин"     Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Василь ТИМКІВ, Олена ПОДРУЧНА "Словник музичних термінів"     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”