Із того, що ми знаємо про Білорусь, важко запідозрити її в значній активності, зокрема в плані військових звитяг. Росія свого часу добре постаралася, щоб не лише світ, а й самі Білоруси не знали про славні сторінки своєї історії – так само, як і Україна. Тому якщо про нас світ донедавна майже нічого не знав – не дивно, що так само він знає про Білорусь.
З подій останніх місяців можна подумати, що Білорусь – це замалим не традиційний союзник, або принаймні сателіт Росії. Проте навіть при побіжному погляді на історію Білорусі це враження розсипається мов картковий будиночок. Тож не дивно, що історія Білоруського народу – зокрема військова – була прихована майже повністю: так густо вона пересипана славетними сторінками, причім переважно пов’язаних із протистоянням саме якраз Москві.
Вживання самої назви «Біла Русь» достеменно зафіксовано не пізніш XVI сторіччя. Але етнічна історія Білорусів, звісно, куди давніша. Чи не найбільш переконливо виглядає висновок, що Білоруси – це слов’янізовані Балти (суперетнос). Деяка складність вивчення їх історії (а для Росії – зручність!) полягає в тому, що вона (їхня історія б то) була тісно споріднена з Литовцями: досить сказати, що в Середньовіччі та за Нової Доби Білорусів називали Литвинами – маючи на увазі під цієї назвою і Литовців, і Білорусів одночасно.
І все ж це різні етноси.
Але протягом Середньовіччя та Нової Доби ці народи перебували у складі спільної держави – Великого Князівства Литовського. Ця держава й формуватися почала на територіях, котрі нині перебувають у складі як Литовської, так і Білоруської держав. В усякому разі, такий погляд є досить поширеним, і здається небезпідставно.
Тому й вклад Білорусів та Литовців у творення Великого Князівства Литовського можна вважати приблизно рівним – принаймні у спільному знаменнику. Ясна річ, що в окремі періоди та в окремих сферах переважати міг вплив і праця Литовців або Білорусів.
На цьому доречі полюбляє грати москвинська пропаганда, зокрема щоб «довести» надуману «бездержавність» Білоруського народу – точнісінько так само, як вона це повсякчас намагається довести Українцям. Куплені тролі та «щирі» шовіністи‑псевдоісторики (або й справжні – дипломовані «проффесіонали», причім не конче Росіяни) Білорусам розповідають про те, що мовляв у Великому Князівстві Литовському все зробили виключно «литовці», а Білоруси буцімто лише «примазалися», а Литовцям – навпаки: мовляв, насправді «Литвини» – це все були не вони, а Білоруси, а отже, литовська історія буцімто ніби як і не литовська, а радше білоруська.
У такий спосіб Росія намагається вбити клин між двома історично дружніми народами зіштовхнувши їх лобами у боротьбі за історичну спадщину, хоча Литовцям, ані Білорусам там немає чого ділити: позаяк їхній вклад у розбудову Великого Князівства Литовського загалом рівний, а до того ще й стіно сплетений: його неможливо розділити між двома народами без порушення цілісності самого здобутку – хай би він (цей здобуток) лежав у площині культури, політики, чи то історії. І якщо навіть Вітовт, або Ян Гаштовт, скажімо – все ж явно більше є етнічніми Литовцями, аніж Білорусами – то так само слід сказати, що й Давид Городенський або Лев Сопіга – все ж більше Білоруси, аніж Литвини. Таким чином вклад кожного народу в розбудову Великого Князівства Литовського досить чітко простежується – але водночас це ажніяк не порушує цілісности їхнього спільного «дітища», і тим паче – культурно‑історичної повноцінности й реалізованости кожного народу: як Білоруського, так і Литовського.
Відтак, «Литовська» назва держави сама по собі всього не говорить про реальній стан речей.
Інша справа, що «невтаємниченому» це звісно неочевидно.
Тож тому, хто вперше знайомиться з історією Великого Князівства Литовського, звісно в першу чергу спаде на думку, що із сучасних держав стосунок до цього має Литва.
І це в принципі‑бо й правда, але… не зовсім уся.))
Литовці, безперечно з діда-прадіда були дуже сильними воїнами, причім це дають підстави стверджувати навіть археологічні знахідки VIIІ сторіччя по Христі.
Але це саме стосується також і Білорусів.
Велике Князівство литовське зросло в оборонних війнах за своє існування, і формувалося як федерація, де князі з увіреними їм від Бога народами від самого початку воювали «за нашу і Вашу свободу», насамперед – проти Орди, традиції котрої успішно і «достойно» перейняла Московщина.
Про непересічну звитяжність Білоруського народу надзвичайно багато промовляє вже той факт, що монголо‑татарські загарбники на землю Білорусі по суті так і не ступили.
От відколи тягнуться традиції «білоруської партизанки», якщо вже застосовувати цей розрекламований, радянський бренд: проблема не в тому, що він не відповідає дійсності, а в тому, що лише ним білоруську історію окупаційні історики повністю обмежили. Якщо вже казати про «білоруську партизанку» – то слід бути чесними, і починати її історію не з 40‑х років ХХ‑го, а із 40‑х років ХІІІ‑го сторіччя – коли воєнна машина непереможніх доти «чінгісханівців» забуксувала і погрузла в білоруських болотах.
Велетенським головним болем – але водночас і незамінною військовою школою – щоправда, більше для Литовців, аніж Білорусів – були постійні зіткнення з німецькими хрестоносцями.
Можна припускати, що вкупі з «природніми даними» Литовців та Білорусів (Литвинів тобто), військова спадщина Київської Русі, помножена на передову школу Німецького Ордену, дали просто горючу суміш.
Віддаючи належне спадщині й традиціям Київської Русі, а головне – численним Русинам, тобто українській етнічній складовій, згодом держава стала зватися: Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське (область Литви – Жемайтія – мала «особливий статус»).
Як бачимо, у цій державі ні Литовці, ні Білоруси не намагалися приховати поважну ролю Українців – хоча ми й доєдналися до «спільного проекту» цих народів дещо пізніше.
Забігаючи наперед варто сказати, що коли минув період здавалося б непримиренної ворожнечі з Тевтонським Орденом, ці самі Німецькі лицарі на чолі з Великим магістром Вальтером фон Плеттенбергом допомагали Слов’янам і Балтам спільно боронитися проти агресивної Московщини у війні 1501–1503 років, відпираючи знахабнілих загарбників назад – «Nach Osten».
(Між іншим, міф про ідею «Drang nach Osten», так само як і міф про буцімто споконвічну ворожнечу Слов’ян та Німців – це також витвори російської імперської пропаганди).
Перші серйозні зіткнення великого Князівства Литовського та Руського (ВКЛР – називатимемо відтепер його так) відбулися ще за Великого Князя Ольгерда: якраз коли до ВКЛР приєдналась Україна.
Але якщо в ті часи не дійшло до великих розгромних битв – то радше через стратегічний талант князя Ольгерда та страх Москви.
Досить згадати, як починалася перша із трьох війн.
1365 року Ольгерд, Витовт і Кейстут зібравши свої полки, стрімко рушили на Москву. Підставою були постійні кривди московським князем Ольгердового родича – Великого Князя Тверського Михайла (як бачимо, гнобити сусідів – завжди було «доброю традицією» Москви). Кампанію здійснювано цілком в Ольгердовому стилі: їй передувала пильна розвідка, далі – докладній аналіз одержаних відомостей; але зате вже як дійшло до справи – то рух військ був настільки стрімким, що московський князь не встиг навіть зібрати війська зі своїх земель. «Групу армій» Литвинів зустрів лише передовий полк Москвинів. Ясна річ, його було легко розколошкано вщент.
Потому були ще два походи Литвинів на Московщину в 1367 та 1368 роках; але московський князь був уже здогадливішим: поки Литвини шарпали досхочу його землю, відсиджувався в Московському кремлі.
Далі обидві сторони – Велике Князівство Литовське Руське та Жемайтійське, й Московщина – займалися іншими своїми проблемами, і наступнє зіткнення відбулося вже за Короля і Великого Князя Казимира Ягелончика. Москва була й тоді розбита практично на самому початку, й надовго заспокоїлася.
Але по смерті Короля Польського та Великого Князя Литовського Казимира, Москва дуже зміцніла, загарбавши землі сусідніх князівств: жорстко централізована, вона змогла збирати великі армії.
І навіть тоді Московщина – в особі великого Князя Івана ІІІ‑го – діяла підло.
Серія серйозних – і практично безперервніх – війн із Москвою почалася з кінця XV сторіччя, коли московський князь Іван ІІІ‑й віроломнім прикордоннім тероризмом змусив ряд князів перейти до складу його держави зі складу ВКЛР. У численних подальших війнах простежується характерні риси «москвинського» стилю ведення війни, котрого добре помітно й зараз: окрім традиційного для Москви віроломства це насамперед завалювання супротивника переважаючою масою військ і чіпляння за території.
Українці в цей час займалися переважно південним – «татарським» фронтом, тому не раз траплялося, що Білоруси лишалися сам‑на‑сам із велетенською воєнною махиною Москви.
Але ж при цьому Білоруси їй ще й гідно протистояли!
Понад те: був період, коли Білоруси одночасно утримували й татарський фронт!
Щоправда, край йому Білоруси поклали доволі скоро. Блискучу перемогу здобув князь Михайло Глинський над Татарами 1506‑го року під Клецьком: із того часу ординці вже майже не вторгалися на територію Великого Князівства Литовського.
Але надалі Білорусам вистачало і Москви!..
Лише протягом XVI сторіччя відбулося півдесятка великих війн, не рахуючи численних прикордонніх зіткнень. Тут ми розглянемо війни Білорусів із Московщиною лише за цю одну сотню років.
Із самої географії цих війн легко помітити, що на вістрі протистояння Московщині була саме Білорусь.
Щоб у цьому пересвідчитися, досить глянути на розташування міст, довкола яких точилися найбільші війни XVI сторіччя:
- Війна 1500–1503 років:
Звільнено від облоги Смоленськ (доречі, Смоленщина, так само як і Тверщина та Псковщина – етнічно тяжіють до Білорусів), але Москвини захоплюють Брянськ.
- «Десятирічна війна» 1512–1522 років:
Цього разу Москвини таки захоплюють Смоленськ, але від них звільняють великі міста Вітебськ і Полоцьк, повернувши до складу держави.
А 1514 року відбувається пам’ятний розгром москвинських полчищ під Оршею.
- «Стародубська війна» 1534–1537 років:
Виснажливі бої під Догвиновим, Смоленськом, Вітебськом і Стародубом: Білоруси нічого не відступили ворогові; але господарка була так розорена і поруйнована Москвинами, що прийшлося долучатися до спільної справи Українцям і Полякам. Справа відразу пішла на лад: Москвинів було вибито із Гомеля, потім зі Стародуба.
- Лівонська війна 1563–1582 років:
Загалом Великому Князівству Литовському вдається повернути майже всі землі, загарбані Москвинами. У цей час відбулась низка визначних битв і мали місце найповажніші досягнення у війнах із Москвинами за останній час – хоча були й чималі втрати…. Так, Москва не лише загарбала й розграбувала Полоцьк, але й депортувала до Московщини все його населення: називають цифру в 50 тисяч чоловік, якщо вірити сучасникам.
Пізніше Моква ще не раз влаштовуватиме в Білорусі депортації.
Зате Литвини успішніше діяли на полі битви, аніж грабунку: 1564 року під Уллою військо, очолюване видатними білоруськими полководцями – гетьманами Миколаєм Радзивілом Рудим та Ригором Ходкевичем – дощенту розгромило чи то 20 чи то 30 тисяч загарбників (цифра 15 тисяч, котру іноді називають – явно занижена). Але навіть якщо брати середні цифри, то виходить, що загарбники чисельно переважали Білорусів принаймні втричі, чи й на півпорядка – бо захищали свою землю аж… 5 чи 6 тисяч Литвинів.
І тим не менш розгром, котрого влаштували Білоруси Москвинам під Уллою виявився таким страшним, що численніше «смоленське» угруповання Москвинів, котре рухалося на з’єднання з розбитим «корпусом» (становило чи не 50 тисяч чоловік) – вони, як писав литовський гетьман, «…повтікали, вози і сани порубали… …і самі на в’юки складалися, в скок побігли до землі своєї.»
Але опріч битв у цей час відбулися не менш знаменні політичні події: внаслідок численних перемовин, у Люблині 1569 року було утворено спільну державу майже всіх Східних Слов’ян: Річ Посполиту. Одним із головних мотивів утворення її була якраз загроза з боку Московщини.
Мало хто знає, але насправді «авторами ідеї» та рушійною силою об’єднання були не Поляки, а якраз Литвини‑Білоруси: саме від білоруської шляхти надходила переважня більшість ініціятив про об’єднавчі перемовини.
Доречі під впливом славної перемоги Білорусів над Москвинами під Уллю, котра прогриміла на всю Європу, на перемовинах про утворення Речі Посполитої, що тоді якраз провадилися, Поляки стали уважніше прислуховуватися до вимог Литвинів. А ті домоглися збереження своїх незалежних державніх інституцій у складі спільної держави.
Врешті, й останніми захисниками Речі Посполитої також виявилися етнічні Білоруси: саме ними були шляхтичі – депутати від Новогрудського сеймику: Самійло Корсак і добре відомий Тадей Рейтан, котрі спланували «диверсію», аби в законний спосіб зірвати зрадницький сейм, контрольований Росіянами та іншими окупантами, і не допустити «узаконення» Першого Поділу Речі Посполитої.
Зазначимо, що родова садиба Рейтана знаходиться в Білорусі. Нинішнє лукашенківське міністерство культури виставило історичну святиню на продаж, і небайдужий дослідник Зьміцер Юркевіч спільно з Алєсєм Родіним врятували маєток рятівника своєї державности.
Зрозуміло, що досягнення та подвиги Білорусів – включаючи й військові перемоги над кратно численнішим ворогом – далеко не обмежуються XVI‑м сторіччям!
У Білорусі багаті й славні державницькі традиції, та й військове минуле. Білоруси як виявляється брали по історії активну участь в усіх цих процесах: вони розбудовували держави, і ці держави в білоруському народі завжди знаходилося кому захищати. Показово, що нечисленність ніяк не впливала на успішність починань їхніх славетних пращурів.
Тому нам варто знати «справжнє лице» не лише ворожого нам північного сусіда, а й того північного сусіда, котрий був нам протягом сторіч вірним побратимом і бойовим товаришем у війнах з першим.
Будемо сподіватися, що це не лишатиметься таємницею для самих Білорусів – і вони сповна використають здобутки та багатий досвід звитяг своїх славних пращурів.
Олексій КАРПЕНКО