Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Просто читайте
Натискайте
на цей банер
і просто скачуйте книги
у форматах
Pdf або Doc
baner-korekta-2019 Читайте і насолоджуйтесь)
Сергій КОРНЯ – система морально-психологічного забезпечення ЗСУ
Сергій КОРНЯ
Volodymyr V. KRAVCHENKO – La situación en Ucrania/The situation in Ukraine
Володимир Кравченко
Вадим КАРПЕНКО – управління, комунікація та інформаційна безпека
Руслан ТКАЧУК – Аналітичні статті
Ігор ВІТИК – Україна у вирі боротьби за незалежність (історична публіцистика)
Василь ТИМКІВ – Тонкі аспекти державного управління
 Василь Тимків
Роман МАТУЗКО – Московська імперія vs Українська держава
Роман МАТУЗКО-1
Василь ШВИДКИЙ – погляд в історію
Олексій КАРПЕНКО – графіка: історична тематика
Андрій МУЗИЧЕНКО (АНЖИ) – художні роботи
Андрій Музиченко
Олексій ПАЛІЙ – рекламна фотографія
Олексій ПАЛІЙ
Олег ТИМОШЕНКО – тероборона у фотографіях
Олег ТИМОШЕНКО
Лідія БУЦЬКА – Війна! (поезії)
Лідія БУЦЬКА
Лідія ХАУСТОВА – Слов’янськ. Поезія війни
Лідія ХАУСТОВА
Владислав ТАРАНЮК – оповідання, сценарії
Твори Віктора ВАСИЛЬЧУКА

ЗМІСТ

Вступ

  1. Військова педагогіка та основні етапи її розвитку
  2. Основні поняття військової педагогіки
  3. Роль та місце військово-педагогічного процесу в підрозділі та частині
  4. Моделювання в процесі підготовки військових фахівців

Висновок

 

 

Рекомендована література

  1. Зайченко І.В. Педагогіка: [підручник] / І.В. Зайченко –Вид-во 2008. – Розділ 1. Загальні основи педагогіки [Електронний ресурс]   http://pidruchniki.ws/13130712/pedagogika/zagalni_osnovi_pedagogiki#396
  2. Варій М.Й. Військова психологія і педагогіка: [посібник] / М.Й.Варій, М.М.Козяр, М.С.Коваль. / За заг. ред. М.Й.Варія. – Львів, Вид-во “Сполом”, 2003. –  624 c.
  3. Теорія і практика загальної і військової педагогіки. Лекція 1. Педагогіка як наука і навчальний предмет [Електронний ресурс] http://info-library.com/content/797
  4. Педагогічний процес як система [Електронний ресурс] http://nguarmy.com.ua/vijskova-pedagogika/379-pedagogichnij-protses-yak-sistema
  5. Сутність і зміст процесу навчання [Електронний ресурс] http://medbib.in.ua/vvedenie36335.html
  6. Теорія і практика загальної і військової педагогіки. Лекція 5. Зміст та діалектика розвитку військово-педагогічного процесу в полку (на кораблі) [Електронний ресурс]   http://info-library.com/content/801
  7. Імітаційне моделювання / [пер. з англ.] – Каліфорнія, Вид-во “Cubic Defense Application team”, 2005.
  8. М’ясоїд П.А. Загальна психологія: [навчальний посібник] / П.А. М’ясоїд – К.:Вища шк., 1998.
  9. Види і типи мислення. Книга: Логіка для юристів: Лекції. [Електронний ресурс]     http://ukrkniga.org.ua

 

  1. ВІЙСЬКОВА ПЕДАГОГІКА ТА ОСНОВНІ ЕТАПИ ЇЇ РОЗВИТКУ

Історично свою назву педагогіка отримала від грецького “пайдагогос” – “дітоводіння”, тобто перекладається як дитина і вести. Педагогом у Стародавній Греції називали раба, який супроводжував дитину свого господаря до школи.

Поступово слово “педагогіка” стало вживатися в більш загальному розумінні для означення мистецтва “вести дитину по життю”, тобто виховувати й навчати її, спрямовувати духовний і тілесний розвиток. З часом накопичення знань сприяло виникненню особливої науки про виховання дітей – педагогіки [1].

Наука педагогіка, підґрунтя якої заклали древні філософи “як науку про виховання дітей”, пройшла тривалий час історичного розвитку. За цей час накопичений великий теоретичний та емпіричний матеріал, чітко проявилася тенденція диференціації педагогічних знань з урахуванням специфіки об’єктів виховання.

У даний час існує багато систем навчання й виховання, які охоплюють людей різних вікових груп і професій. Вимальовується концепція безперервної освіти й виховання людини, яка побудована на гуманістичних цінностях суспільства. Загалом, педагогіка– це наука про сутність, принципи, методи і форми навчання, виховання й розвитку конкретної людини, колективу в інтересах успішної діяльності. Це прикладна наука, що спрямовує свої зусилля на оперативне розв’язання важливих суспільних проблем виховання, освіти, навчання [2].

Військова педагогіка виникла з появою перших об’єднань людей, які призначалися для захисту чи нападу. Військова педагогіка вивчає педагогічні закономірності організації навчально-виховного процесу і цілеспрямованого впливу на військовослужбовців та різні військові формування (підрозділи,частини, кораблі, групи, служби, спец команди та ін.) з метою формування у них високих морально-психічних і бойових якостей, бойової майстерності, злагодженості, їхнього всебічного розвитку, фізичної загартованості, морально-психічної стійкості, надійності і готовності до виконання завдань військової та спеціальної діяльності у мирний і воєнний час. Об´єкт військової педагогіки – процес підготовки особового складу частин, підрозділів до виконання бойових і службових завдань. Її предметом є педагогічні закономірності процесу бойової і морально-психічної підготовки воїнів, їх структурні частини (виховання, навчання, освіта, розвиток, морально-психічна підготовка, самовиховання й самоосвіта) стосовно окремих воїнів і військових формувань [2,3].

Предмет військової педагогіки – дослідження закономірностей навчання і виховання військовослужбовців та військових колективів, їх підготовки до успішного ведення бойових дій. Для успішного навчання і виховання підлеглих командиру необхідно вирішувати такі задачі: застосовувати в процесі навчання найбільш ефективні методи та форми навчання; підкоряти навчання військовій доцільності й інтересам постійної бойової готовності; розвивати в підлеглих здатність самостійно працювати, одержувати професійні знання, уміння та навички; здійснювати постійний аналіз, контроль і оцінку засвоєних знань та професійної майстерності [4].

Підготовка офіцерських кадрів являє собою складний соціальний, політичний і водночас військово-педагогічний процес. Відзначимо при цьому, що становлення і розвиток військової педагогіки йшло паралельно становленню педагогіки як науки взагалі.

1 етап. Первіснообщинний лад. Спочатку педагогіка виникла як наука про виховання. Потреба передачі соціального досвіду підростаючим поколінням з’явилася разом із людиною. Проте, як цілеспрямований процес, виховання бере свій початок із періоду поділу праці. Саме з цього часу виховання стає спеціально організованою діяльністю з підготовки підростаючого покоління до життя і праці. Метою й змістом виховання в умовах первіснообщинного ладу було: розвиток трудових навичок; формування почуття вірності інтересам роду і племені; повідомлення знань про традиції, звичаї і норми поведінки в даному роді і племені. Перші згадки про навчання пов’язані з країнами Древнього Сходу (Індія, Китай, Вавилон і ін.). Найбільшого поширення в цей час одержали три типи шкіл: жрецькі (створювалися при храмах і готували служителів церкви); палацеві (готували чиновників для потреб адміністративно-господарського управління) і військові (готували військових начальників).

2 етап. Античний період. Справжнього розквіту педагогічна думка і педагогічна практика досягла в Древній Греції (7 ст. до н.е.) і Древньому Римі (2 ст. до н.е.). У Древній Греції особливо виділялися дві системи виховання: спартанська й афінська. Освіта в спартанській державі була привілеєм рабовласників і здійснювалося за такими етапами: з 7 до 15 років хлопчики поза сім’єю навчалися читанню, рахуванню, писемності і активно займалися військово-фізичною підготовкою; з 15 до 20 років юні спартанці одержували музичне виховання, не припиняючи посилений фізичний і військовий вишкіл; у віці 20 років молоді спартанці піддавалися підсумковим іспитам, головним із який був іспит на витривалість: юнаків привселюдно сікли у вівтаря Артеміди. Ті, що витримали цей іспит, одержували зброю і ставали повноправними спартанцями. Древні Афіни ввійшли в історію педагогіки насамперед тим, що саме тоді був відкритий перший державний навчальний заклад. Ним стала школа риторики, заснована Марком Квінтіліаном (35-96). Квінтіліан сповідав гуманістичну ненасильницьку педагогіку. Він обгрунтував і застосовував у своїй педагогічній практиці три методи навчання і виховання: імітації, наставляння і вправ. Його основний труд “Наставляння в ораторському мистецтві” – це набагато більше, ніж посібник із вивчення риторики, це, по суті, педагогіка сучасної Квінтіліану освіти [4].

3 етап. Середні віки. У період від падіння Римської імперії (V ст.) і до перших революцій (XIV ст.) панувала епоха середніх віків, а в сфері освіти і виховання – це епоха безроздільного панування церкви. У Західній Європі монополія церкви на освіту спостерігається вже в простому перерахуванні типів шкіл: парафіяльні (при церковних приходах), монастирські (при монастирях), соборні або кафедральні (при єпископських резиденціях). Інтереси феодалів у середні віки обслуговувала так звана лицарська система виховання. Основу цієї системи складали 7 лицарських чеснот: верхова їзда, плавання, володіння списом, фехтування, уміння полювати, грати в шахи, займатися віршуванням або грати на музичних інструментах. Для лицарської системи виховання було характерним презирство до усіх видів праці, включаючи навіть розумову, цінувалася тільки сила і спритність, а також уміння (скоріше ефектно, ніж ефективно) ними розпоряджатися.

4 етап. Епоха Відродження. У епоху Відродження (XV-XVI ст.) розвиток капіталістичних відносин, прогрес науки і культури викликали відродження інтересу до культурної античної спадщини, що і дало назву епосі. В освіті це знайшло відбиток у процесі її гуманізації і відмові від суворої дисципліни, настільки характерної для середньовічної школи. Найбільш яскраво і повно педагогічні ідеї Відродження розкрив Я.А.Коменський (1592-1670) – великий чеський педагог, теоретик і практик освіти. У головній праці свого життя “Велика дидактика” (1632) він закликав : 1)до ідеї загальної освіти; 2)починати навчання на рідній, а не на латинській мові, як це було прийнято в середньовічній школі; 3)співвіднести відповідність навчання і виховання природі взагалі (макросвіту) і природі дитини, зокрема (мікросвіту); Навчання, писав Я.А.Коменський, тільки тоді має цінність, коли воно позитивно впливає на моральність учнів, і що “ученість без чесноти – це золота каблучка в носі у свині”. Треба відзначити, що й в Україні у цей період педагогіка переживала розквіт. Центром розвитку системи освіти була Києво-Могилянська академія, відкрита у 1632 році на Подолі при особистій участі видатного просвітителя Петра Могили. Неабиякий інтерес до духовної культури античного світу в епоху Відродження породив новий тип загальної середньої освіти, що одержав назву “класичний”. Головним напрямком і змістом класичної освіти стало вивчення латинської і грецької мов, античної літератури, античного мистецтва. Навчальним закладом, у якому можна було одержати класичну середню освіту, стає гімназія. У Росії державні гімназії були створені за статутом 1804 р. З цього моменту фактично в Росії і бере початок становлення і розвиток класичної освіти. Аж до Жовтневої революції 1917 року гімназія в царській Росії – основний тип навчальних закладів загальної середньої освіти [4].

5 етап. XIX століття. У XIX сторіччі поряд із класичною школою широкий розвиток одержують реальні і професійні школи, покликані задовольняти інтереси виробництва і торгівлі. У реальній освіті домінують предмети природно-математичного циклу. Перші реальні школи в Росії і Німеччині виникли вже на початку XVIII ст. Реальна освіта розвивалася паралельно й у протиборстві з класичною. Ідеї народності в педагогіці в цей період розвивали такі українські педагоги, як О.В.Духнович (“Народна педагогіка”), І.Бертишевський.

6 етап. XX сторіччя і сучасність. У XX ст. у розвинених країнах світу система освіти набула деяких загальних рис при зберіганні своєрідності, обумовленої національними традиціями. Світська, тобто незалежна від церкви, освіта розвинених країн світу представлена трьома типами шкіл: масовими, приватними, державними школами для обдарованих. Специфічні особливості військової освіти у розвинених країнах світу розглянемо на прикладі США. Якщо торкнутися військової освіти в США, то основна частина офіцерського складу (біля 70%) є випускниками цивільних вузів, що пройшли чотирьох річну військову підготовку. Крім цього, існують офіцерські кандидатські школи, відбір у які проводиться з числа рядового і сержантського складу строкової служби, і навчання в яких триває 14 тижнів. Особливе положення в системі підготовки офіцерського складу займають військові училища (академії) видів Збройних Сил. Саме вони готують фахові кадри офіцерського корпусу (13% офіцерського складу). В даний час функціонують 4 військові училища (академії): сухопутних військ (Вест-Пойнт, штат Нью-Джерсі), військово-повітряних сил (Колорадо-Спрингс, штат Колорадо), військово-морських сил (Аннаполіс, округ Колумбії), берегової охорони (Нью-Лондон, штат Вісконсін). У історії вітчизняної освіти XX сторіччя займає особливе місце. Після Жовтневої революції вся система народної освіти була кардинально перетворена. Школа стала безкоштовною, загальнодоступною і світською. У 1936 році Радянський Союз став країною загальної письменності. Справжнім триумфом системи освіти стали успіхи в атомній і ракетно-космічній галузях. Успіх здійснення в нашій країні позитивних перетворень останніх років істотно залежить від правильного вибору пріоритетних напрямків. Як показує досвід багатьох країн, тільки освіта, що динамічно розвивається, у тому числі і вища, може стати потужним чинником розвитку і людини і суспільства. У світовій практиці в останні десятиріччя виявилися стосовно освіти дві протилежні й водночас нерозривно пов’язані між собою тенденції. З одного боку, роль освіти в життєдіяльності народів, країн, індивіда неухильно зростає; з іншого – спостерігається криза освіти і її структур, досить часто зумовлена дефіцитом, передусім, фінансового забезпечення. Проте криза – не завжди наслідок фінансової нестачі, нерідко вона – результат нерозуміння ролі освіти, значення її в гуманістично орієнтованому соціальному прогресі. Сьогодні в усьому світі так гостро дискутуються проблеми перебудови освіти, її змісту, соціального значення й інституціональних структур [4].

В Україні встановлені такі освітні рівні: початкова загальна середня освіта; базова загальна середня освіта; повна загальна середня освіта;  професійно-технічна освіта; базова вища освіта; повна вища освіта. В Україні також визначені такі освітньо-кваліфікаційні рівні: бакалавр, спеціаліст і магістр. Бакалавр – це освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста, що на основі повної загальної середньої освіти отримав загальнокультурну підготовку, фундаментальні і професійно-орієнтовані знання, уміння і навички для рішення типових фахових задач. Спеціаліст – це освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста, що на основі отриманої кваліфікації бакалавра отримав спеціальні знання, уміння і навички, має практичний досвід їхнього використання для рішення спеціальних задач. Магістр – це освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста, що на основі отриманої кваліфікації бакалавра або спеціаліста отримав поглиблені спеціальні наукові знання, уміння й навички інноваційного характеру, має практичний досвід їхнього застосування для рішення фахових і (або) наукових задач [4].

 

  1. ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ВІЙСЬКОВОЇ ПЕДАГОГІКИ

Військова педагогіка оперує такими основними поняттями як розвиток, навчання, освіта, виховання, бойова, морально-психічна і психологічна підготовка, самовиховання, самоосвіта.

Розвиток воїна і військових формувань розуміється як різнопланові й закономірні зміни в їх індивідуальній і соціальній психіці, у результаті чого виникає новий якісний стан об’єкта. Процес може йти по прогресуючій чи регресуючій лініях. В останньому випадку об’єкт деградує – втрачає позитивні властивості, не здобуваючи нових [2].

З педагогічних позицій слово розвиток – це цілеспрямований, планомірний і безперервний процес удосконалення розумової, психічної, фізичної, спеціальної і власне військової діяльності військовослужбовців за допомогою відповідного навчального матеріалу, доцільно побудованого впливу та адекватної організації навчально-виховного процесу й життєвого укладу у військах. У науці розрізняють загальний інтелектуальний, психічний, фізичний, військовий і спеціальний розвиток воїна.

Загальний інтелектуальний (розумовий) розвиток пов’язаний з освітою і вихованням військовослужбовців, спрямований на розвиток у них розуміння й розумових дій, умінь аналізувати, узагальнювати і конкретизувати військову обстановку, навколишню дійсність, а при  необхідності нестандартно мислити, приймаючи виважені рішення.

Моральний розвиток передбачає надбання, підсилення, зміцнення всієї сукупності принципів, норм, почуттів, свідомості, ідеалів.

Психічний розвиток – це розвиток різних систем індивідуальної психіки кожного військовослужбовця  і соціальної психіки особового складу різних військових спільнот (соціальний груп).

На моральний і психічний розвиток воїнів суттєво впливає загальна, спеціальна і цільова підготовка, яка проводиться у ході морально-психічної і психологічної підготовки особового складу. Вона полягає у цілеспрямованому та організованому процесі формування у воїнів високих морально-бойових і ділових якостей, стійкого ставлення до негативних факторів сучасної війни, внутрішньої готовності до подолання труднощів (голоду, спраги, болю, виснажливого фізичного напруження), а також високої особистої витримки й емоційно-вольової стійкості. Це здійснюється за допомогою засобів і методів впливу на військовослужбовців, серед яких найбільш ефективним є дії у бойових і наближених до них умовах, а також в екстремальних ситуаціях [2].

Фізичний розвиток означає високий рівень фізичної підготовленості воїнів до виконання завдань військової діяльності у мирний і воєнний час, зміцнення їх м’язів та опорного апарату, а також  здатності в потрібний момент мобілізувати фізичні і духовні сили. Окрім фізичних вправ, завданням є оздоровлення людини, її гігієна, розвиток морального і естетичного виховання.

Військовий розвиток – це надбання вмінь у військовій спеціальності, тактичній, оперативній і стратегічній діяльності, а також експлуатації й використанні бойової техніки та озброєння.

Соціальний розвиток військовослужбовця – це процес і результат придбання ними специфічних умінь виконання завдань у надзвичайних (екстремальних) ситуаціях.

Самовиховання – цілеспрямована свідома діяльність воїна по самоудосконаленню й формуванню в себе якостей, необхідних для успішного виконання громадського й військового обов’язку.

Освіта – по-перше, як процес засвоєння певної системи знань, навичок і вмінь, по-друге, як результат їхнього засвоєння, котрий виражається у певному рівні теоретичної і практичної підготовленості та розвитку інтелектуальних сил воїна. На їхній основі формуються світогляд, моральні якості, творчі здібності [2].

Самоосвіта – цілеспрямована самостійна робота воїна на надбання, поглиблення та удосконалення знань, навичок і вмінь.

Виховання – цілеспрямована, організована система впливів на людей в інтересах формування в них певних світоглядних позицій, моральних ідеалів, норм і відносин, естетичного сприйняття, високих прагнень, а також потреби до систематичної праці.

Навчання взаємопов’язане з вихованням. У ході навчання відбувається формування певних якостей і властивостей, у ході виховання – набуття знань, навичок і вмінь.

Навчання по своїй суті – це соціальний процес, який притаманний як суспільству в цілому, так і Збройним Силам. У загальному випадку навчання – основний шлях отримання освіти, цілеспрямований, організований, планомірно і систематично здійснюваний процес оволодіння знаннями, вміннями та навичками під керівництвом досвідчених осіб – педагогів. Військове навчання являє собою специфічний педагогічний процес, сутність якого полягає в оволодінні учнями системою знань, умінь і навичок, у розвитку у них творчого мислення, гарту волі і характеру, формуванні морально-психологічних і бойових якостей, готовності до виконання бойового завдання.

Змістом навчання є система знань, навичок і вмінь, які опановує особовий склад за час служби. Ця система визначається навчальними планами і програмою бойової підготовки з усіх предметів навчання. Провідним елементом змісту навчального процесу виступає пізнавальна складова і її основа – знання. Знання – це відображення людиною явищ і предметів реального світу та їх причинно-наслідкових зв’язків і відносин. Засвоїти знання означає зробити певні поняття, закони, теорії своїм надбанням, розуміти їх, постійно зберігати в пам’яті, творчо користуватися ними в практичній діяльності.

Навичка – автоматизований компонент свідомої дії. Дія, що стала навичкою, виконується швидко, легко з найменшим напругою і найвищим результатом.

Уміння – спосіб дії, заснований на високій теоретичній і практичній підготовці, що дозволяє творчо користуватися набутими знаннями і навичками в різних умовах службово-бойової діяльності. Уміння характеризують ступінь підготовки військовослужбовців до виконання своїх обов’язків. Отже, вміння – це підготовленість до свідомих, швидким, творчим і точним діям, а навичка – вміння автоматично виконувати ці дії [2].

Знання, вміння і навички найтіснішим чином пов’язані між собою. Провідна роль у цій єдності належить знанням. На основі знань розвиваються вміння і навички, які, в свою чергу, розширюють, поглиблюють і закріплюють знання. Оволодіння знаннями являє собою процес, що включає усвідомлення пізнавальної задачі, сприйняття навчального матеріалу, його осмислення, запам’ятовування, застосування. Починається процес оволодіння знаннями з усвідомлення пізнавальної задачі. Тільки усвідомивши суть і значимість цього завдання, тих кого навчають самостійно вивчають шляхи її вирішення, активніше сприймають досліджуваний матеріал і творчо його використовують [5].

Сприйняття навчального матеріалу здійснюється шляхом організованого спостереження, слухання мови, читання тексту або одночасно шляхом спостереження і слухання. Навчальний процес сприйняття обов’язково передбачає розуміння суті досліджуваного. Осмислення проявляється в уявному розчленовуванні досліджуваного на складові частини, виділення в ньому головного, встановлення причинно-наслідкових зв’язків і відносин, з’єднанні цих частин воєдино, у включенні досліджуваного в системи вже наявних знань. Осмисливши навчальний матеріал, військовослужбовці проникають в суть відповідних явищ і процесів, засвоюють їх зміст.

Досліджуваний матеріал військовослужбовці запам’ятовують мимоволі і довільно. У зв’язку з цим необхідно активніше використовувати можливість мимовільного запам’ятовування, особливо на перших порах засвоєння знань, систематично навчати військовослужбовців прийомам осмисленого запам’ятовування, розвивати у них логічну пам’ять [5].

Основою процесу оволодіння знаннями є застосування знань на практиці, тільки в результаті застосування знань військовослужбовці повністю опановують ними. Для цього військовослужбовців необхідно спеціально навчати застосуванню знань на практиці, формувати у них прийоми поєднання розумових і практичних дій. Навчають, на кожному занятті повинні переконуватися в тому, що теоретичні знання, які вони засвоюють, – це основа їх практичної діяльності, а практична діяльність дає їм конкретний матеріал для свідомого засвоєння теоретичних знань і є обов’язковою умовою оволодіння ними.

Процес військового навчання, таким чином, являє цілеспрямовану, взаємопов’язану діяльність того хто навчає (командира, начальника, інструктора), що отримала назву викладання, і учнів (підлеглих), звану вчення.

Викладання по своїй суті є керівництво пізнавальною і практичною діяльністю учнів і включає в себе наступні функції [5]:

  • спонукання до навчання;
  • виклад змісту досліджуваного матеріалу;
  • організацію пізнавальної діяльності учнів;
  • контроль знань, умінь і навичок.

Навчання здійснюється в певній послідовності:

  • постановка навчальної задачі перед учнями;
  • закріплення знань та прищеплення умінь і навичок;
  • застосування знань, умінь і навичок на практиці;
  • перевірка знань, умінь і навичок.

Військовому навчанню як процесу підготовки особового складу притаманні свої закономірності. Навчання ефективно тільки тоді, коли діяльність навчає, його вплив на тих, кого навчають відповідає їх пізнавальним можливостям і характеру діяльності. Ця закономірність виражає спрямованість зусиль тих хто навчає і учнів, характер їхньої спільної діяльності.

Іншою закономірністю навчання є моделювання (відтворення) діяльності відповідно до вимог сучасної війни. Ця закономірність вимагає на всіх заняттях створювати інтелектуальні, моральні, психологічні та фізичні напруги, відповідні бойовому духу, максимально наближати обстановку навчання до умов бою, не допускати послаблень і спрощень, уникати умовностей. Навчання здійснюється у відповідності з певними принципами навчання, застосуванням відповідних методів і форм навчання [5].

Складовими частинами військової підготовки є [3]:

  • методологія;
  • теорія;
  • методи;
  • рекомендації щодо педагогічної практики;
  • подальша розробка і конкретизація вимог принципів навчання і виховання у відповідності зі змінами в житті України та її Збройних Сил;
  • виявлення і обґрунтування умов успішної реалізації вимог принципів навчання та виховання в навчально-виховній роботі з різними категоріями особового складу і в різних умовах;
  • розробка засобів та прийомів удосконалення методичних систем навчання і виховання з урахуванням специфіки різних видів Збройних Сил і родів військ, особливостей підготовки військових фахівців різного профілю;
  • визначення шляхів удосконалення і розвитку організаційних форм навчально-виховної роботи;
  • підвищення ефективності різних видів контролю, оцінки навчально-виховного процесу, рівней вихованості військовослужбовців;
  • прогнозування розвитку військово-педагогічного процесу.

 

Дидактичні завдання військової педагогіки:

  • пошук шляхів, прийомів, засобів активізації пізнавальної діяльності особового складу; скорочення часу на придбання високої професійної виучки як окремих воїнів, так і військових колективів в цілому;
  • формування у них високих морально-психологічних і бойових якостей;
  • формування психологічної стійкості у процесі гуманітарної і бойової підготовки.

 

Завдання в області виховання [3]:

  • розробка і наукове обґрунтування шляхів і методів виховання військовослужбовців з урахуванням специфіки діяльності воїнів і військових колективів як у мирний, так і воєнний час;
  • визначення шляхів підвищення ефективності і якості виховної роботи;
  • формування світогляду військовослужбовців;
  • розробка виховних функцій військового колективу;
  • вивчення громадської думки.

 

Завдання в інших областях діяльності:

  • розкрити основні закономірності, мету, зміст і методику самовиховання військовослужбовців;
  • визначити засоби і прийоми стимулювання самовиховання в різних категорій військовослужбовців;
  • розкрити роль і місце офіцерів, прапорщиків та мічманів, сержантів і старшин у ВПП; обґрунтувати шляхи, зміст і методику педагогічної майстерності у різних категорій вихователів;
  • розкрити сутність і роль авторитету та шляхи і умови його підвищення;
  • розробити методи вивчення та узагальнення передового досвіду.

 

Завдання стосовно військових колективів [3]:

  • вивчення їх особливостей та врахування цих особливостей у навчально-виховному процесі;
  • вивчення шляхів підвищення їх бойової готовності та дисципліни;
  • вивчення педагогічних умов організації змагання, методів згуртування військових колективів.

 

Основними функціями військової педагогіки є:

  • науково-пізнавальна;
  • перетворююча;
  • прогнозуюча;
  • науково-освітня.

Педагогіка, що зародилася в надрах філософії як її частина, має в даний час велике число відгалужень, що розвиваються як її галузі. Основні “гілки” дерева педагогічної науки такі: історія педагогіки (досліджує питання, пов’язані з історією педагогічних знань); загальна педагогіка (досліджує фундаментальні закони навчання і виховання. Складовими частинами загальної педагогіки (загальні закономірності виховання) є: теорія навчання (дидактика), теорія виховання, теорія організації і управління в системі освіти); вікова педагогіка (досліджує особливості навчання і виховання на різноманітних вікових етапах); педагогіка вищої школи (досліджує теорію і методику навчання і виховання в умовах вищої школи); спеціальна педагогіка (досліджує особливості розвитку і закономірності навчання та виховання дітей, що мають фізичні або психічні вади), військова педагогіка (досліджує проблеми навчання і виховання воїнів), методика досліджує специфіку використання загальних закономірностей навчання при викладанні визначеного навчального предмета; соціальна педагогіка вивчає особливості виховання людей на різних етапах вікових груп (дошкільна, шкільна, педагогіка дорослих), історія педагогіки (досліджує розвиток педагогічних ідей виховання в різні історичні епохи)[3, 4].

Процес підготовки воїнів і військових колективів до успішного вирішення бойових завдань, його різні аспекти вивчаються  багатьма науками : філософією, соціологією, етикою, естетикою, військовою наукою, соціальною психологією (вивчає взаємовідносини, почуття, риси характеру і особливості психологічного складу людей, які знаходяться у різних соціальних умовах), загальною віковою і педагогічною психологією (розкривають закономірності психічного розвитку людей у різні вікові періоди, механізм зміни психіки під впливом навчання і виховання), фізіологією (загальною і віковою; вивчає природу розвитку людини, складає природну основу навчання і виховання), кібернетикою. Військова педагогіка взаємодіє з цими науками [3].

Таким чином:

  • Виховання особистості є предметом вивчення педагогіки. Вона має визначену структуру, об’єкт та категоріальний апарат.
  • Педагогічні науки являють собою систему, в яку органічно включається і військова педагогіка. Вони тісно пов’язані і доповнюють одна одну.

 

3.РОЛЬ ТА МІСЦЕ ВІЙСЬКОВО-ПЕДАГОГІЧНОГО ПРОЦЕСУ В ПІДРОЗДІЛІ ТА ЧАСТИНІ

Військово-педагогічний процес (ВПП) – це організована, цілеспрямована діяльність командирів, офіцерів-вихователів, армійської громадськості щодо формування військовослужбовця як громадянина і захисника своєї держави, щодо підготовки як окремих воїнів, так і підрозділів, частин в цілому до вмілих дій у сучасному бою. Внутрішнім змістом військово-педагогічного процесу є активна індивідуальна і колективна пізнавальна та практична діяльність воїнів. Її характер визначається не тільки змістом засвоєних гуманітарних та військових знань, норм та принципів поведінки, але й організацією та методикою занять, виховних заходів. Суттєве значення тут має загальна зацікавленість, спрямованість до пошуку, дух змагання, взаємодопомоги, доброзичливість, взаємна вимогливість [6].

Завдання ВПП визначають взаємозалежну й взаємообумовлену діяльність суб’єктів та об’єктів цієї складної системи. Субєкти ВПП – це командири, штаби, служби, фахівці виховної роботи, сержанти, об’єктом ВПП є всі воїни та особовий склад військових формувань (підрозділів, частин, зєднань та ін..).

Важливою рисою військово-педагогічного процесу є його військова спрямованість, тому що він здійснюється в умовах постійної бойової готовності і сприяє її безперервному підвищенню. Це визначає особливо напружений практичний характер навчально-виховної роботи в Збройних Силах, її тісний зв´язок зі службовою діяльністю воїнів, що в, свою чергу, ставить підвищені вимоги до надійності і емоційно-вольової стійкості психіки воїнів, до їх морально-психологічної підготовки.

За своєю сутністю військово-педагогічний процес є соціально обумовленим. Це чітко і послідовно виражено в його меті (підготовка воїна – громадянина, безмежно відданого Україні та її народу, майстерно вододіючого сучасною зброєю і технікою, стійкого у морально-психологічному плані, готового віддати всі свої сили і саме життя для захисту Вітчизни).

Складові соціально-педагогічної системи військової частини, в якій відбувається військово-педагогічний процес (як елемент) – мета, зміст, військові педагоги, ті, хто виховується, форми і методи педагогічної взаємодії, результати, які при цьому досягаються, умови виховання [6].

Компонент мети включає всю багатоманітність цілей та завдань педагогічної діяльності.

Змістовний – відбиває смисл, вкладений у загальну мету і кожне конкретне завдання.

Діяльнісний – характеризує взаємодію, співробітництво педагогів і тих, хто виховується; організацію та управління процесом.

Результативний – відображає ефективність, характеризує досягнуті зрушення у відповідності до мети (ефективність військово-педагогічного процесу згідно з результативно-витратною концепцією, являє собою співвідношення між ступенем досягнення військовослужбовцями цілей навчання та витратами, вкладеними у цей процес).

Поняття «система» являє собою сукупність елементів, що знаходяться між собою у відношеннях та зв´язках, а також утворюють певну цільову єдність. Комплексний підхід до створення соціально-педагогічної системи є головним методологічним принципом і означає врахування всієї сукупності теперішніх відповідних знань.

Військова частина є специфічним системним утворенням. Основними характерними ознаками цієї системи є [6]:

  • наявність багатоманітних організаційних, функціональних та інших зв´язків і відношень;
  • цілісність, яка виявляється у нерозривних зв´язках та єдності із соціальним середовищем;
  • постійне збагачення новими інтегративними зв´язками і відношеннями між структурними елементами;
  • ієрархічність, багаторівневість, підлеглість системам більш високого порядку та ін..

Теорія соціально-педагогічних систем посилено стала розвиватись на рубежі 60-70-х років ХХ століття. В ході наукових досліджень розкривались різні види соціально-педагогічних систем (навчально-виховна, виховна, дидактична, методична тощо).

Під соціально-педагогічною системою ми розуміємо:

1) ключову категорію соціальної педагогіки, яка має в якості свого змісту основні філософські поняття і системи;

2) цілісний, системний і інтегративний соціально-педагогічний об´єкт, що включає в себе конкретних військовослужбовців та військові колективи, їх зв´язки і відношення, різні педагогічні процеси, а також їх структурні компоненти.

Виключно важливе значення має об´єктивний та своєчасний зворотний зв´язок для коригування функціонування соціально-педагогічної системи з метою забезпечення належної її ефективності.

Під соціально-педагогічною технологією ми будемо розуміти послідовний та безперервний рух зазначених вище взаємопов´язаних між собою елементів соціально-педагогічної системи, компонентів, етапів і станів соціально-педагогічного процесу та дій його учасників.

Для визначення сутності соціально-педагогічної технології важливо наголосити на її основних змістовних рисах [6].

По-перше, зазначена технологія орієнтована на вирішення конкретного соціально-педагогічного завдання та має яскраво виражений практичний характер; спрямована на досягнення позитивних кінцевих результатів; являє єдність впливу виховного середовища та цілеспрямованих соціально-педагогічних впливів і взаємодій.

По-друге, соціально-педагогічна технологія характеризується впорядкованістю, передбачуваністю, керованістю та логічністю; має закономірні зв´язки та відношення між елементами; може бути оцінена за ефективністю.

По-третє, з огляду на те, що на перше місце висуваються виховна та навчаюча функції, а розвиваюча та функція психологічної підготовки забезпечують дві перші, дана технологія має переважно соціально-педагогічний характер.

По-четверте, технологія носить гуманістичний характер. Вона орієнтована на формування високоморальної атмосфери у військових колективах; здійснення педагогічно доцільної виховної та профілактичної діяльності; реалізацію захисних функцій військових колективів щодо відношення до конкретної особистості військовослужбовця; пріоритет гуманістичних, загальнолюдських цінностей; створення можливостей для самовиховання, саморегуляції особистості військовослужбовця.

Соціально-педагогічна система є динамічною. Процес її організації, розвитку та вдосконалення вимагає цілеспрямованості педагогічного управління з боку командування, штабу, служби виховної роботи частини. В даному процесі доцільно виділити три основних етапи [6]:

  • І – й етап – вивчення соціально-педагогічної системи у військовій (флотській) частині;
  • ІІ – й етап – розвиток соціально-педагогічної системи;
  • ІІІ – й етап – відновлення та удосконалення системи.

На першому етапі слід керуватися двома групами критеріїв.

Перша група критеріїв має факторний характер та дозволяє визначити стан зазначеної соціально-педагогічної системи в частині.

Вона включає такі критерії:

  • відповідність змісту, обсягу та характеру соціально-педагогічної діяльності вимогам суспільства, можливостям та умовам даної частини;
  • раціональне розташування за часом і в просторі всіх соціально-педагогічних впливів і взаємодій;
  • скоординованість і спрямованість необхідних виховних та профілактичних заходів;
  • педагогічну доцільність, необхідність і достатність спрямованих заходів;
  • узгодженість планів та педагогічних дій різних категорій офіцерів;
  • ступінь соціально-педагогічної взаємодії різних офіційних та суспільних, міжнародних та державних і в тому числі – армійських інститутів;
  • зв´язок навчальної і виховної роботи з розвитком і психологічною підготовкою;
  • наявність у частині здорових у моральному плані, згуртованих по горизонталі та вертикалі військових колективів;
  • ступінь інтеграції офіцерів-вихователів із сім´ями військовослужбовців та суспільними організаціями частини (корабля), району, міста, області.

Друга група критеріїв носить якісний характер і визначає рівень функціонування та розвитку соціально-педагогічної системи частини. Це такі критерії [6]:

  • відповідність соціально-педагогічної системи вимогам суспільства, поставленим цілям та завданням;
  • характер змісту та методи функціонування даної соціально-педагогічної системи;
  • загальний духовний, моральний та психологічний клімат у військовій частині;
  • рівень культури та вихованості військовослужбовців, стан військової дисципліни тощо.

На другому етапі необхідно усвідомити та довести особовому складу завдання, що стоять перед соціально-педагогічною системою частини.

В основу цільового блоку системи необхідно покласти:

  • вимоги держави, Міністра оборони, командира частини;
  • відповідні цілі, що визначаються військовими колективами, категоріями і групами військовослужбовців;
  • особисті цілі військовослужбовця.

Цілі визначають такі змістовні виховні завдання соціально-педагогічної системи: державно-патріотичні, моральні, правові, естетичні, сімейні тощо.

У даній соціально-педагогічній системі суб´єктом виховної діяльності виступають держава, суспільство, їх інститути та заклади, конкретні посадові особи як вихователі. В цьому плані важливо організувати якісне виконання всіх завдань педагогічної діяльності, визначити завдання для кожної категорії вихователів, роз´яснити педагогічні норми та правила взаємодії між суб ´єктами системи та між її суб´єктами і об´єктами.

До об´єкту даної системи можна віднести конкретних військовослужбовців та військові колективи, активність яких є важливою умовою розвитку соціально-педагогічної системи. З огляду на це важливо [6]:

  • виробляти у військовослужбовців почуття співпричетності до виконання поставлених завдань;
  • реалізовувати захисну функцію соціально-педагогічної системи;
  • формувати мікро культуру (внутрішньоколективні норми поведінки та традиції, звички тощо), поліпшувати умови матеріально-просторового середовища (військове містечко, казарма, їдальня, інтер´єр тощо).

Кінцевим та дуже важливим елементом соціально-педагогічної системи є її ефективність, яка виявляється в конкретних результатах бойової та гуманітарної підготовки, морально-психологічному стані особового складу, військовій дисципліні, відношенні до основних видів військової діяльності, колективу, товаришів по службі, переконаннях та вчинках військовослужбовців тощо з врахуванням витрат (матеріальних, психофізіологічних, часових), вкладених у досягнення мети. Військово-педагогічний процес є складовою соціально-педагогічної системи, що динамічно розвивається. Таке уявлення дозволяє аналізувати багаточисельні зв´язки і відношення між компонентами, а це головне в практиці управління військово-педагогічним процесом [6].

Розрізняють такі зв´язки:

  • інформаційні;
  • організаційно – діяльнісні;
  • комунікативні;
  • управління та самоуправління (регуляції та саморегуляції);
  • причинно-наслідкові (наприклад, аналіз причин недостатньої ефективності військово-педагогічного процесу, обґрунтування проекту майбутніх змін);
  • генетичні (історичні тенденції в навчанні і вихованні; наступництво при проектуванні та здійсненні нових процесів).

Військово-педагогічний процес, в свою чергу, має складну науково – обґрунтовану організаційну структуру, яка відображає специфіку дій командирів та підлеглих, характер взаємодії між ними, а також взаємозв´язок всіх основних його елементів. В якості таких елементів, поряд з бойовою і гуманітарною підготовкою, виступають педагогічні аспекти служби військ, система заходів культурно-виховної, духовно-освітньої, спортивно-масової роботи, які проводяться в позаслужбовий час тощо. Об´єктом педагогічного впливу в армії є дорослі люди, з вже сформованими, в значній мірі, поглядами, уявленнями, сильними та слабкими сторонами характеру. Ось чому поряд з вихованням постає завдання перевиховання окремих воїнів.

В армійських умовах особливого значення набуває військовий колектив (підрозділ, частина). Колектив полку (окремої частини) являє собою складну службово-бойову систему громадських і педагогічних колективів. Провідна роль у його житті і діяльності належить офіцерському складу, особливо єдиноначальникам. Командири несуть відповідальність за організацію всіх видів діяльності воїнів: навчальну, службову, громадську, позаслужбову (дозвілля і відпочинок). Особлива відповідальність і особливі права офіцера накладають істотний відтінок на характер його взаємовідносин з підлеглими. Суть їх визначена військовими статутами, які складають основу, зміст та організацію військово-педагогічного процесу. При цьому військові статути передбачають, що в процесі виховання та навчання основними є не адміністративні, тим більше не репресивні, а педагогічні відносини між начальниками і підлеглими. Завдання боєготовності, військової та гуманітарної підготовки командири вирішують, спираючись на офіцерів, молодших командирів і накази. Військово-педагогічний процес проходить у вигляді завершених циклів, змінюючих один одного. Основним циклом є навчальний рік, який збігається з астрономічним, в ході якого реалізуються конкретні навчально-виховні завдання, визначені наказами і директивами Міністерства оборони України, відповідними командуючими. Навчальний рік складається із двох періодів – зимового і літнього, кожен з яких включає такі етапи [6]:

А) Підготовчий.

Цілеутворення (трансформування загальної мети військово-педагогічного процесу в конкретну мету навчального предмету, модулю, окремого заняття); діагностика умов військово-педагогічного процесу (прояснення умов та обставин); прогнозування досягнень (оцінка результативності); проектування (кількісний та якісний опис майбутніх перетворень); планування розвитку процесу (кому, коли і що робити).

Б) Основний (здійснення військово-педагогічного процесу):

Постановка і роз´яснення мети, завдань наступної діяльності; взаємодія військових педагогів та тих, хто навчається (одним із аспектів є оперативний педагогічний контроль); використання спланованих методів, засобів, форм військово-педагогічного процесу; створення сприятливих умов протікання військово-педагогічного процесу; здійснення різноманітних заходів стимулювання діяльності тих, хто навчається; забезпечення зв´язку педагогічного процесу з іншими процесами. Узгодженість цих заходів – запорука ефективності військово-педагогічного процесу.

В) Заключний:

Аналіз досягнутих результатів (об´єктивний зворотний зв´язок – основа якісного управління процесом).

В структурі військово-педагогічного процесу виділяються щомісячні, щотижневі і щодобові цикли, в рамках яких, з урахуванням специфіки різноманітних категорій військовослужбовців і підрозділів, вирішуються педагогічні завдання, визначені програмами і планами навчальної та виховної роботи, розкладом занять та іншими документами. У кінці кожного циклу підводяться підсумки діяльності як окремих воїнів, так і підрозділів, частини в цілому, уточнюються і конкретизуються педагогічні завдання.

Характерною рисою військово-педагогічного процесу є те, що він одночасно вирішує завдання досягнення високої індивідуальної підготовки воїнів і забезпечення військової злагодженості колективів, підрозділів і частин. Це визначає багатопрофільність військово-педагогічного процесу, його багатоплановий характер [6].

Військово-педагогічному процесу властиві як загальнонаукові, так і специфічні закономірності, до яких можна віднести наступні:

  • єдність виховання, навчання, розвитку і психологічної підготовки;
  • відповідність навчально-виховних впливів командирів характеру діяльності підлеглих, їх духовним потребам, пізнавальним та фізичним можливостям, ступеню злагодженості військового колективу;
  • моделювання в процесі військової, спеціальної і гуманітарної підготовки змісту та умов сучасних війн, що сприяє переборюванню умовностей і спрощень на заняттях та навчаннях.

 

  1. МОДЕЛЮВАННЯ В ПРОЦЕСІ ПІДГОТОВКИ ВІЙСЬКОВИХ ФАХІВЦІВ

Важливу роль у навчанні воїнів, а також курсантів військових навчальних закладів грав випробуваний метод вправ, який забезпечував формування в них твердих навичок, необхідних у бойовій обстановці. Використовувались як індивідуальні, так і групові вправи, але принцип послідовності у навчанні вимагав переходити до тренування у складі підрозділу тільки після того, як кожним окремим воїном, курсантом будуть придбані необхідні індивідуальні навички у використанні зброї.

Для підготовки військовослужбовців використовують реальні, віртуальні та конструктивні тренажери [7].

Реальні тренажери – моделювання, при якому живі люди використовують реальне обладнання в реальному світі (польові навчання). Вони вважаються тренажерами тому, що дії не проводяться проти реального супротивника. Польові навчання призначені для підготовки окремих військових або підрозділів, шляхом імітації реальної ситуації.

Віртуальні тренажери –тренажери, в яких живі люди користуються віртуальним обладнанням у віртуальному світі (або віртуальному оточення). Використовуються для підготовки окремих осіб, частин або екіпажів.

Конструктивні тренажери – це комп’ютерні програми, їх часто називають військовою грою так як вони схожі на настільні військові ігри, в яких гравці командують арміями солдат і техніки. Використовуються для підготовки командирів та їх штабів [7].

В сучасних умовах у військових частинах і підрозділах з великим ефектом використовується ігровий метод. Цей особливий вид колективної пізнавальної діяльності моделює не тільки посадовий, але і соціальний зміст професійної діяльності, створює обстановку творчої самостійності. Ігровий метод характеризується наступними основними ознаками: наявністю проблеми, загальних цілей та ролей, відмінністю інтересів учасників, прийняттям та реалізацією рішень, наявністю системи стимулювання та об’єктивністю оцінки результатів. Ділові ігри та системи імітаційного моделювання забезпечують комплексність знань, формують організаторські здібності, підвищують колективну відповідальність, яка суттєво підвищує якість набутих знань, умінь, навичок, а крім того тренують мислення. Мислення починається з проблемної ситуації, для виходу з якої індивід повинен знайти і застосувати нові для себе знання чи дії. Вона включає в себе невідоме (шукане), пізнавальну потребу індивіда, його здібності та досвід. Однак з багатьох причин (недостатня мотивація, відсутність доступних засобів, часу тощо) індивід, оцінюючи ситуацію як проблемну, часто не шукає виходу з неї. Він вдається до мислення тоді, коли проблемна ситуація перетворюється на задачу – мету, яка дається в певних умовах і якої можна досягти. Інакше кажучи, задача – це проблемна ситуація, прийнята індивідом. Тепер вона набуває вигляду відомого і невідомого, зв’язки між якими слід віднайти. Пошук таких зв’язків, тобто розв’язування задачі, і становить процес мислення. Аналіз умов задачі є обов’язковим для розуміння того, як протікає і чим визначається процес мислення. Процес аналізу є взаємодією суб’єкта, з можливостями його мислення, і об’єкта – умов задачі. При цьому, змінюючись, об’єкт викликає новий процес мислення, що знову ж таки змінює об’єкт, тобто результат одного акту мислення включається у подальший його процес, пізнання об’єкта, відповідно, поглиблюється. І так триває доти, доки індивід не отримує бажаний результат. Розв’язуючи задачу, індивід постійно уточнює мету свого пошуку, а знайдене використовує як засіб подальших пошуків. Загалом, процес розв’язування задачі є актом конкретизації – переходу від загального і вкрай нечіткого уявлення про майбутній результат до його конкретного образу. Пошук невідомого в межах акту конкретизації здійснюється як безперервний процес прогнозування – створення образу очікуваного результату. Це забезпечує кожен наступний крок у напрямку від однієї системи зв’язків об’єкта мислення до іншої, причому спочатку прогнозування має вигляд дуже нечітких уявлень, які потім дедалі більше диференціюються, згодом набуваючи форми образу шуканого. Нечітке уявлення, конкретизуючись за рахунок передбачення наступних змін ситуації, дедалі більше наближується до шуканого. Розв’язок стає наслідком поступового знаходження і дедалі повнішого усвідомлення досліджуваним зв’язку між відомим і невідомим. Цей процес здійснюється шляхом мислиневих дій і операцій [6, 8].

Мислення військових фахівців повинно бути спрямоване на оновлення знань, підвищення кваліфікації, знаходження нових, оригінальних способів розв’язання проблем, прогнозування ситуацій і прийняття нестандартних рішень. Сукупність усіх розумових здібностей, які забезпечують людині можливість вирішувати різноманітні завдання, називається інтелектом. Інтелект як здатність раціонально мислити, розумно діяти, зокрема у сфері трудової діяльності, дозволяє людині свідомо адаптуватися до навколишнього середовища. Практичний інтелект, як правило, націлений на розв’язання практичного завдання, і його висновки безпосередньо перевіряються практикою.

Практичне мислення психологи називають “мисленням в дії”, тому що воно спрямоване на вирішення практичних завдань і проблем; на вирішення проблемних ситуацій, які виникають перед людиною або соціальною групою; інтелектуальну підготовку до фізичного перетворення дійсності – постановка мети, складання плану дій, пошук засобів, необхідних для досягнення мети.

Мислення кожної людини розвивається і формується в процесі її власної активної пізнавальної діяльності, його зміст і характер завжди зумовлені загальним рівнем пізнання, якого досягло суспільство на певному етапі свого розвитку. Це дає підстави розглядати мислення як продукт суспільно-історичного розвитку. В наш час інформаційні технології є одним із важливіших інструментів у усіх сферах життя суспільства, у тому числі і для підготовки військових фахівців [2].

Наприклад, як інструмент покращення і підготовки військових використовується система JCATS (Joint Conflict and Tactical Simulation).  Навчання в умовах наближених до реального життя важлива передумова фізично і психічно загартованих фахівців та підрозділів, які працюють в екстремальних умовах (військові, рятувальники, працівники правоохоронних органів та ін..). Це професійні групи людей, які саме і готуються до дій в особливих умовах. При роботі з системою JCATS відбувається імітація реальних операцій з застосуванням існуючої техніки, процесів, заходів  та фактору часу. Крім того в системі враховується навколишнє середовище, карти, місцевість, погодні умови, супротивник, цивільне населення, повсякденні дії, технічне забезпечення. Користувачі проводять планування, координацію, готують накази, відповідають на дії ворога як під час реальних навчань, крім того за допомогою тренажеру можна готуватись до проведення операцій в будь-якій точці світу. Під час тренування з тренажером JCATS, який являє собою конструктивний тренажер, події розвиваються непедбачено та неочікувано, що стимулює такі вищі психічні пізнавальні процеси як уява та практичне мислення.

Поєднання розвитку практичного мислення та імітаційного моделювання дозволяє підготувати фахівців до їх професійною діяльності, надаючи їм можливість використовувати їх знання та набувати досвід під час тренувань як під час справжньої діяльності без створення небезпечних наслідків.

Якість знань значною мірою може бути підвищена за рахунок розвитку у воїнів інтуїції (знання, що виникають без усвідомлення шляхів і умов їх отримання, завдяки чому суб’єкт має їх як результат «безпосереднього сприйняття»). Розвиток інтуїції відкриває перед кожною людиною цілком реальний шлях подальшого самовдосконалення. У сучасному навчально-виховному процесі у частинах та підрозділах розвиток інтуїції не займає ще належного місця. Для того, щоб розвивати інтуїцію, а це дуже важливо саме для військового фахівця, керівник, по-перше, повинен знати про інтуїтивний механізм, а по-друге, уміти передати ці знання підлеглим. Тому на кожному занятті можна і потрібно залишати місце для розвитку фантазії, інтуїції у воїна. Саме ці елементи самопрояву роблять військовослужбовців активними учасниками занять, і всього навчально – виховного процесу [6].

Недискурсивне мислення – це інтуїція та уявлення. Термін “інтуїція” має дуже багато значень. У сучасній літературі його вживають у таких значеннях [9]:

  • миттєве осягнення сутності речей, миттєве розуміння чогось, миттєвий умовивід;
  • передбачення оптимального варіанту пошуку, передчуття проблеми;
  • згадування, раптова здогадка;
  • здатність швидко розглянути суть питання;
  • здатність до синтезу знання;
  • загальний погляд або узагальнене сприйняття;
  • інсайт, або відкриття;
  • підсвідомий розум, який дає істину, обминаючи логічні міркування і доведення.

Інтуїція – це такий розумовий процес, який миттєво охоплює істину (суть проблеми, питання, задає напрям пошуку та ін..) без суворого логічного доведення і приводить до нового знання. Інтуїція (інтуїтивне мислення) протиставляється дискурсивному (абстрактно-логічному) мисленню, яке “досягає” істини більш довгим шляхом на підставі доведення і спростування. На рівні двох універсальних типів відображення дійсності у мозку людини – чуттєвого, наочно-образного та абстрактно-логічного мислення – вирізняють чуттєву та інтелектуальну інтуїцію.

Уявлення – це інтелектуальна здатність відтворювати образи минулого, а також створювати образи майбутнього у певній понятійній формі. Залежно від функціональної ролі, уявлення поділяють на творче і нетворче. Наприклад, здатність уявити собі образи минулого є не творчою, а репродуктивною уявою, проте створення образів майбутнього є, безумовно, проявом творчої уяви [9].

Дискурсивне – це розсудливе, обґрунтоване попереднім знанням мислення. Поняття “дискурсивне мислення ” ще має значення як “логічне”, “обґрунтоване”, “доказове”, тобто мислення, яке доводить певні положення з точки зору їхньої істинності, переконливості.

Слід наголосити, що створюючи можливості для інтуїтивного розвитку військових фахівців сьогодні, ми тим самим знімаємо черговий бар’єр на шляху подальшого розвитку Збройних Сил. Щоб у ході військово-педагогічного процесу добитись потрібних результатів, військовий педагог-керівник повинен уміти керувати ним на науковій, системній основі, забезпечити ґрунтовну підготовку підлеглих, глибоко знати об´єкт своїх педагогічних впливів, тобто, кожного військовослужбовця зокрема і підрозділ у цілому. Реальне армійське і флотське життя висуває сьогодні нові проблеми, завдання, які необхідно вирішувати, вносить корективи та зміни, вимагає запроваджувати нові виховальні та навчальні технології [6].

 

Перегляди:564
Центральний будинок офіцерів ЗСУ
Міжнародна виставка “Зброя і безпека” (МВЦ)
VVK-STUDIO (ютуб-канал для всіх)
Книжкові видання:
"Народні казки про тварин". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Велика розмальовка до "Український народних казок про тварин"     Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Василь ТИМКІВ, Олена ПОДРУЧНА "Словник музичних термінів"     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”  
Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
КЛУБ “М&Х”