Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Просто читайте
Натискайте
"Читальня-Книжкова полиця"
і просто скачуйте книги
у форматах
Pdf або Doc
Читайте і насолоджуйтесь)
baner-korekta-2019
Ігор Вітик – Україна у вирі боротьби за незалежність (історична публіцистика)
Василь Тимків – Тонкі аспекти державного управління
Роман МАТУЗКО – Московська імперія vs Українська держава
Василь ШВИДКИЙ – погляд в історію
Олексій Карпенко – графіка: історична тематика

ЗМІСТ

  1. Витоки і поняття «культура»
  2. Найдавніші часи людського суспільства
  3. Давня культура українського народу – Трипільська культура
  4. Україна і Античний світ.
  5. Перші державні утворення українських племен.
  6. Значення найдавнішої Української історії

 

Оскільки надалі йдеться мова про розвиток культури, то окреслимо, що ми маємо розуміти під словом „культура”.

Під словом культура ми розуміємо все те, що створено людиною. Необхідно підкреслити, що саме “створено”, а не ВІДТВОРЕНО, чи зроблено МЕХАНІЧНО. Тобто, справжні культурні досягнення – то наслідок ТВОРЧОГО АКТУ.

Відомий німецький історіософ Освальд Шпенглер розрізняє поняття „культури” (з її невід‘ємним складником духовної творчості) від секундарного питання „цивілізації” (з її чисто механічною репродукцією ВЖЕ ЗРОБЛЕНИХ, а не „творених” речей).

Безнаціональної культури не існує.

Відсутня й загально-імперська культура. Так звана загально-імперська культура є чітко національно орієнтована і нав’язується всім поневоленим імперією народам.

Тому, коли вести мову про витоки культури Нації, то слід пам’ятати, що культура є функцією тривання людини на певній території.

Оскільки КОЧОВИКИ культури творити не спроможні: для цього треба мати ТРИВАЛИЙ контакт з відповідним географічним місцезнаходженням. Коли контакт відсутній або втрачається, про жодну лінію розвитку людської творчості вже не можна вести мову (приклад – культури Шумеру, Давнього Єгипту, Вавілону, Стародавнього Риму – вони зникли).

Ми можемо вести мову про „геокультуру” (термін Євгена Маланюка), зміст якої були часто диктовані і давані саме географічним положенням України.

Таким чином, ми підійшли до кола певних питань, серед яких такі:

– чи існує в українців тривалий контакт з певною геогафічною територією з глибокої давнинин до сьогодення;

– чи існує єдина лінія розвитку від стародавності до сьогодення людської творчості, що стала основою формування Українського народу, як Нації, та його окремої, самобутної культури?

 

Розглянемо ці питання.

Україна – то велика держава, яка своїми розмірами перевищує Іспанію Німеччину, Францію, будь-яку іншу європейську країну.

В середині 30-х років XX століття, говорячи про простір території України історики писали, що він „є такий великий, що аби перейти його пішки з заходу на схід, треба йти 90 днів, ідучи денно по 30 кілометрів. Простір України сягав по довжині з заходу на схід –– на 2.700 км, а у найширшому місці – до 1000 км. Загальна етнічна територія України на початок ХХ століття мала близько 1 мільйон квадратних кілометрів. Саме виходячі з цієї етнічної території у XIX століття й був створений гимн України, де є такі слова: „Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону / В ріднім краю панувати не дамо нікому”.

Від того часу до наших днів суцільна територія українців зменшилася суттєво. Сучасна територія України з Заходу на Схід простягається на 1.316 км, а з Півночі на Південь – на 893 км. Загальна площа сучасної України – 603,7 кв. км, населення 52 млн. жителів.

На землях, де виникла Україна, постійно жив народ, який з найдавніших часів оселився на них і з них його ніхто не примусив піти. Це означає, що Український народ є автохтоном на своїй землі. Території, які він освоїв за весь період історичного розвитку, не були заселені людністю. Тому колонізація, освоєння і приєднання земель до етнічної території Українського народу не породжувала військових конфліктів, не мала кровавого підпорядкування населення цих земель українському просуванню на ці землі. Це сприяло тому, що етнографічна територія Українського народу у своїй основі співпадає з географічною. Тому на відміну від Московії, українці – значно однорідніші за своїм етнічним і культурно-географічним складом, що пояснюється також більшою компактністю їх української території.

(Нижче наводиться етнічна територія Українського народу на кінець XIX – початку XX століття за переписом 1897 року – найвищого показника розселення українців).

 

Найдавніші часи людського суспільства

 

Що собою становила Україна у найдавніші часи?

Земля почала формуватися 6-4,5 мільярда років назад.

На сьогодні прийнято поділяти періоди розвитку Землі на 4 ери:

 

  1. Архейська ера з  2.200 млрд.років до 800 млн.року.
  2. Палеозойська ера – з 800 млн. до 230 млн. року.
  3. Мезозойська ера – з 230 млн. до 70 млн. року.
  4. Кайнозойська ера – з 70 млн. років тому і до сьогодення.

 

Ця остання ера поділяється на періоди:

Третинний, а також

Четвертинний (почався 1 млн. років назад).

 

За останній мільйон років змінювалися льодовики на потепління. Цей період у свою чергу ділиться на менші частини:

– добу розвитку людини і досягає до:

– старого і молодшого палеоліту, коли наступає час оволодіння людиною камінних знарядь праці і т.д.

У Мустьерську добу палеоліту (100 тис. – 40 тис. рр.до народження Христа) люди вже вміли робити знаряддя праці. В Україні знайдено близько 50 стоянок людини цього рівня культури: крем’яний клин, гострий спис, ремінна праща. У цей період кроманьйонська людина у своєму духовному розвиткові вже обожнює сонце і блискавку. Померлих ховають у позі сплячих – тобто, вже вірили у загробне життя.

В Оріньякську добу (40 тис. – 23 тис.рр.до нар.Хр.) – період нового льодовика. В Україні змінюється клімат. Людина, що опанувала вогонь, розселилась у райони, де мешкав олень. Використовують черепа тварин як посуд (від цього походить слово “черепок”, від кожі звірів – “кожух”, від шкурки з черева малих звірят, якою обмотували ноги – “черевик” – і т.д.).

На землях України знайдено 43 жіночі фігурки цього часу з кістяків мамонта. У стосунках між людьми – це культ жінки часів матріархату.

З цього часу починається родовід майбутнього трипільця – орійця-українця. Посилюється вірування і відчуття існування вищої сили, яка керує життям людини.

З тих часів і до сьогодення у побуті українців зберігаються статуетки жінок, тварин, зображення пташок (з тіста на короваях, на писанках, схожі на віднайдені при розкопках у Мізині над Десною. Серед них єдині такого роду у світі: пташки, фаллічні фігурки, стилізовані тваринні фигурки та лопатка і дві нижні щелепи мамонта, прикрашені розписом з червоної охри. (óхра – символ вогню або крові).

На розвиток України, її народу мало великий вплив географічного розташування української території, її природа та навколишнє середовище. Споглядаючи український краєвид, українець злився з ним своїм внутрішнім єством, природна краса стає його духовною потребою, він духовно зливається з нею. Природа і душа зливаються й стають суцільною єдністю. Цього немає у тих, хто приїхав з поза меж України і тільки споглядає зовнішню картину поєднання природи і душі, що у душі українця має поняття „Мальовнича Україна”. Природне середовище впливає на спосіб життя і це відбивалося на поетичній та музичній творчості населення.

Плодюча, „добра”, „лагідна” земля українського чорнозему, родючість української землі, що забезпечувала мешканців цієї землі теплом, їжею, досить м‘яким кліматом, впливало на формування психіки (менталітету) українця – на його неагресивний характер, м‘якість, доброзичливість, виховувало схильність до почуття любові, пізнання безкончності, недосяжного й абсолютного. У кінцевому варіанті це привело до того,що у розробці тематики любові, що для українця в його природі це поняття є великою цінністю, народ має не одно слово „любов”, а створив ще слово „кохання”. І праця на українській плодоносній землі – то була радісна праця. Тому-то в українській мові ми можемо зрозуміти вислів „свята праця”, але відсутнє поняття „святой труд”.

Належність українських земель до Північного Причерномор‘я, відсутність у них природних захисних бар‘єрів і відкритість з усіх боків для будь-якого наїздника, вихід до степів з їх кочовими племенами – все це мало немалий вплив на формування українського народу, на його державність. Це тому, що саме середнє Подніпров‘я стало правітчизною Українського народу.

Відомо, що 12 тисяч років тому почалося загальне потепління у Європі. Льодовик, який сягав до місць нинішнього Січеслава (Дніпропетровська), почав відступати на Північ. На звільнені території прийшли дикі звірі. За ними потягнулися люди. Сліди перебування людини на теренах України вказують на те, що тут були люди з часів старокам‘яної доби. У більш ближчі часи – новокам’яної доби (8-4 тис. років тому) ми зустрічаємо вже досить розвинуту культуру, яку по назвам перших розкопок близько селища Трипілля (Київщина) отримало назву Трипільської культури. Саме тут розвинулись найбільш рання землеробська цивілізація Європи, найвищий рівень якої був 3.500-2.700 років до народження Христа.

Оріньякська людина (40 тис.- 23 тис.рр.до нар.Хр.) – перша духовна ознака найдавніших українців. Такі археологи, як С.Райнах, Й.Байєр (німці), Г.Брей (англ.), М.Буль (франц.) та Ю.Полянський (укр.) – вважають, що оріньякська людина прийшла в Європу з Праукраїни.

У Мадленську добу (25 тис.- 8 тис.до нар. Хр.) людина з Праукраїни заселяє всю Європу. Винаходжується лук і стріли (близько 10 тис.років до Хр.). По всій Праукраїні знаходимо оселі, менше їх у Зах.Європі.

Оселя – то стає центром осілого, а не кочового життя. То є запорука початку розвитку вищої від мисливської, землеробської культури. У цей час зразки Мізинської культури віднаходимо по всій Україні: від Карпат через Подністров‘я до р.Десни і Дніпра. Серед археологічних розкопок цього періоду мушлеві намиста, бурштин, гірський кришталь, фігурки жінки й птахів – вони єдині на всю Європу.

Одночасно подекуди продукується зерно, хоча ні плуга, ні сохи людина тут ще не знає (8 тис. р. до Хр.).

У 1965 р. у межиріччі Дністра-Дніпра розкопано садибу, у якій знайдено дім з кісток мамонта (12 тис.р.до Хр.), а дах вкритий шкурами звірів. (Такого не знайдено досі у всьому світі).

Кампінська доба (8 тис.- 5 тис.р.до Хр.). З‘являється гончарний посуд з глини. Починається розквіт хліборобської „трипільської” культури, у якій оформилися найвиразніші ознаки української своєрідності – фізичної, духовно-культурної, світоглядної, етнічної, який досяг до кінця 30-х років XX століття і був частково притлумлений наслідками терористичної диктатури російського пролетаріату. І сторик О.Субтельний пише:

І до зовсім недавнього часу землеробство було символом українського способу життя. Вплив родючих грунтів України на її жителів особливо вражає у порівнянні з відбитком, що його наклали на селян сусідньої Росії її убогі землі. На російській Півночі неродючі, піщані грунти, суворий клімат і короткий вегетативний період – принаймні на місяць коротший, ніж на Україні – все це змушувало російських селян об’єднувати ресурси для спільної обробки землі. Зате на Україні куди більшого поширення набуло одноосібне господарство. Ці розходження зумовили появу суттєвих відмінностей у метальності, культурі та суспільно-економічній організації двох споріднених народів.

(О.Субтельний. Україна. Історія. Київ. 1991. стор. 19-20).

Людина цього періоду починає обробляти землю і сіяти зернові культури, приручати диких тварин (собак, вівцю, свиню, рогату худобу).

Важливою подією, що досі ще не усвідомлюється сучасною історіографією, стало приручення коня, яке відбулося за 4.350 років до Христа.

Відкриті селища цієї доби у Погорілому на Чернігівщині, Минєвках на І зюмщині, с.Кам’яної Могили на Мелітопольщині, у с.Збанка на Волині та ін.

Геродот пише, що на землях України існували держави: скіфів царських, хліборобсько-кочових західних і кочових східніх. Він пише, що вони мали багато рогатої худоби, їли багато молочних і м’сних страв. В їжу використовували сіль, яка згодом стала культом.Її вважали подарунком Божим. З того часу дорогих і достойних гостей до сьогодення вітають хлібом і сіллю – тобто, даром бога Сонця. Сонце в санскриті називалася “Соль”. Тотемом був олень (ру-рус).

З прирученням коня в Праукраїні у 2-ій половині V тисячоліття комунікація у степах стала швидкою і мобільною.

 

ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА

НЕОЛІТ (5 тис.- 1.800 р. до народження Христа) на території України – то розвиток трипільської культури, що знаходилась у межиріччі Дніпра і Дністра.

Трипільська культура, згідно досліджень археології, – то найдавніша культура українського народу. У час розквіту вона була єдиною (!) у Європі. Щодо її значення ще відносно недавно, академічні видання у Росії писали наступне:

«На Украине в Трипольи… найдены древнейшие памятники земледельческой культуры. Триполье замечательно находками пшеницы, проса, ячменя, явными признаками скотоводства (овцы, козы, свиньи, большерогие коровы особой породы), цветной керамикой (встречаются глиняные человеческие фигуры, модели дома), а также признаками начинающегося в родовом строе социального расслоения: об этом говорит более богатое, расположенное в центре селения жилище старшины или племенного предводителя. Поселение датируется 5-м тысячелетием до христианской эры». (МСЭ. т. 10. Государственный Институт «Советская Энциклопедия. Москва. ОГИЗ РСФСР.

  1. Подп. к печ. 01 октября 1940 г. стр. 23-24.

Не дивно, що цю найдавнішу землеробсько-хліборобську українську культуру, як завжди було прийнято в імперській Росії, прагнули відірвати від України та притягнути до історії і культури русского народу. Доказом цього є ті ж академічні совєтські видання, де прагнення долучити українську культуру до російської виступили у неприхованому вигляді. Так, у 1947 році, академічне видання Большая Совєтская Енциклопєдія щодо етнічної приналежності культури трипільців писала:

«В предистории русского народа особенное значение имеет Трипольская культура с её распространением на обширную территорию Среднего Приднепровья и Побужья, с длительным периодом её существования. Изучение её привлекло специальное внимание исследователей (в прежнее время – В.Хвойко, в советский период – Б.Л. Богаевский, Т.С.Пассек)».

БСЭ. т.СССР. М. 1947. Подп. к печ. 4 октября 1947 г. стр. 289.

Не дивно, що автор відомої праці початку ХІХ століття з назвою „ИСТОРИЯ РУСОВ” щодо практики присвоєння чужої історії та навіть відповідної назви народу, писав: „Известно, прежде были мы то, что теперь московцы: правительство, первенство и САМОЕ НАЗВАНИЕ РУСИ ОТ НАС К НИМ ПЕРЕШЛИ. Но мы теперь у них как притча во языцех”.

(История Русов или Малой России. Москва, 1846. стр.204).

Так українська історія, її найкращі сторінки, найчудовіші сторінки української культури перекочовували у власність іншого народу, нас позбавляли минулого, а цим – сучасного і майбутнього.

Отже, Трипільська культура – її землеробська, мистецька та культура побудови житла має чітку приналежність до досягнень українського народу. Народу, який від найдавніших часів оселився і мешкав на землі сучасної України.

Розглянемо характерні риси цієї найдавнішої української культури. Ними були:

  1. Розвинуте мотичне, а згодом плужне (орне, звідси й назва „Орій” – той, що „орав”) хліборобство з посівами пшениці, жита, ячменю, проса, анису, коноплі й льону (мололи жорнами).
  2. Розвинуте скотарство: м‘ясне, молочне, табунне, великої рогатої худоби, овець, свиней і коней (з 4.350 р. до Хр.), домашньої птиці і бортництва. Як допоміжне – полювання, збирання овочів, грибів, горіхів та ін.
  3. Розвиток гончарства – керамічне (найвищої якості і досконалості).
  4. Розвинуте станкове ткацтво (фарбування).
  5. Широкий товарообмін з іншими племенами – з Малою Азією, Грецією, Семигородом, Надвіслянським краєм, Кавказом.
  6. Будівництво – конструкції з випаленої цегли, цегляні долівки, двері на бігунах з порогами. Будинки мали вікна, призьби, печі з припічком і коминами назовні, сховища для зерна, багатокімнатні конструкції з окремими господарськими будівлями.

Трипільці витворили досконалий тип української печі, що й досі є відмінною від сусідських.

Найбільшим досягненням трипільської культури є кераміка.

Вплив прекрасної української природи привів до бажання відтворити навколишній світ, що отримало своє відображення у різних мистецьких творах – розписні глиняні статуетки, гончарний посуд.

Трипільська культура у цій галузі має такі значні досягнення, що її звуть також „культурою української мальованої кераміки”. Вона була єдиною у Європі, найбільшим досягненням трипільської культури, феноменом неолітичної (новокам‘яної) культури в усьому світі.

Канадійський дослідник Володимир Паїк пише:

Дослідження високомистецького фігурного орнаменту на трипільській кераміці говорить про те, що ця керамика була роботою не тільки гончарів. З ними працювали групи художників та декораторів, які обмірковували й добирали кольори, надавали рисункові глибокого змісту.

Трипільців треба вважати основоположниками українського народного мистецтва, оскільки варіанти цих праісторичних декоративних мотивів й сьогодні присутні на українських вишивках, килимах, великодних писанках, народній кераміці. Саме цей розпис передує пізнішим грецьким вазам та всієї егейської та крітської культури, яка виникла і досягла розквіту у 2 тис.- 1850 рр. до Хр.

Розпис посуду мав важливе значення – малюнки мали символічні мотиви, значення яких не завжди розшифровуються, і мали певну систему світогляду та уявлень людей цієї ранньохліборобської культури, стародавнього українського суспільства. Трипільський посуд мав багатокольоровий, яскравий орнамент червоною, чорною, білою та темно-каштановою фарбою. Гончарне мистецтво досягло значного рівня: посуд мав досить витончені риси і форми. Кераміка була дзвінка, тонка, гладка, як порцеляна. Були вже винайдені механічні пристрої – свердло для пророблювання отворів у камені та дереві.

Мешканці Трипілля жили великими селами по 600-700 осіб. У селах житло було розгорожене на окремі кімнати, кожна сім’я мала окрему власну піч.

На території Трипільців віднайдено понад ніж 250 поселень, серед яких давніші від Вавілону чи Ієрихона. Наприклад, одне з них – Майданецьке поселення. При площі близько 3-х км2, воно мало чітке планування й архітектурну будову. Деякі будинки, як і у Мохенджо-Даро, були дво- і триповерхові. Таких будівель виявлено понад 2 тисячі з населенням до 20 тис. жителів. Це – Доброди, площею 2,5 кв.км, Полянка – 4 кв.км.

Забудови мали дерев’яний каркас, стіни обмазані глиною. Це був прообраз сучасної української хати середини XX століття.

Вже у часи патріархату, коли наші предки вірили у Сварога, Даждьбога, Перуна – тризуб вже символізував Трійцю богів, де середній зуб закінчувався ХРЕСТОМ – тобто, знаком життєдайного сонця, знаком вогню та народження і симетричності Всесвіту.

Є такий індійський чакрам:

 

Два Космоса скрестились –

Макрокосмос и Микрокосмос

Образуя крест –

Крест огненного творчества и жизни.

 

Землероби-українці з Трипілля теж не цуралися Космосу. Вони створили богиню Матір-Землю-Лель, яка мала приносити щастя і охороняти від смерті (Марá). Вони ліпили фігурки Матері-Землі (Неньки-України) із піднятими до неба руками – зразком якого є свята Оранта-Богоматір на стіні Собору св.Софії у Києві.

Отже, Тризуб – це символ глибинного походження українського народу, зв‘язок його поколінь – мертвих, живих і ненароджених, що в Україні і не в Україні сущі”.

Т.Шевченко.

Ще одна традиція тих часів.

Святий вечір перед Різдвом. На стіл ставилася КУТЯ, тобто, каша з нерозмеленого зерна пшениці (пиро), чи ячменю – найстаріший спосіб споживання зерна; риба (споживається, як і колись), мед, гриби, сушені ягоди, горіхи, а також – мак, цибуля, часник та ін. Тобто, традиційна їжа наших предків, які жили 6 тисяч років тому.

Ці звичаї збереглися тільки у нас – українців!

І те божество, що „навчило” трипільців обробляти землю, дало слово „орати”. Звідси йде назва „орії” (арии) – тобто ті, що обробляють землю, хлібороби.

Саме з трипільського періоду починається впровадження деревяного плуга і перших мідних виробів: сокири та інше. Хліборобство – як фактор розвитку суспільства важко переоцінити. Це є єдина галузь господарства, де ми маємо справу з природним додатковим продуктом, що дозволяє тому, хто ним цивілізовано володіє, збільшувати його виробництво, забезпечувати собі (та іншим не хліборобським господарникам) додаткові можливості для життя (звідси – „жито”).

Трипільська культура була хліборобською, землеобробною. Землю обробляли мотигою з кам‘яним або роговим робочим наконечником. І снували крем‘яні серпи, зернотерки. Вирощували хлібні злаки – пшеницю, жито, ячмінь, просо.

Вогонь тисячоліттями був святістю, його шанували як Бога, бо зогрівав їх, освітлював дорогу серед ночі, а спалені на кострищі мерці, з нього виходили й прямували у далекий вирій. Донедавна було гріхом плювати на вогонь (як і плювати взагалі).

На Івана Купала через вогонь стрибали для очищення від гріхів. Через вогонь ще донедавна переганяли овець в Карпатах. Наші пращури палили вогонь і в рівнодення, радіючи, що, нарешті, вернулося сонце, а в усі християнські часи і до нині в Україні палять вогні вночі напередодні Великодня. (Принагідно варто згадати, що християнство в більшості поширилось тільки між оріями). Вогонь досі горить в лампадах перед образами Христа й Богоматері у наших храмах. Вогнем ще донедавна наші предки відганяли від своєї худоби, з хати і від себе „нечисту силу”…

На основі наведеного є підстави зробити висновок, що, власне трипільці-орії заклали основу нашого національного світогляду й витворили ті своєрідні традиції, яких немає в інших народів та наших теперішніх сусідів. Ті своєрідні традиції за лишились лише там, де був наш корінь, де жили орії-трипільці, а жили вони від Карпатських гір до Кавказу, між Чорним й Озівським морями.

Ця епоха, включаючи трипільську, починає формувати етнічні об‘єднання, що закладають підвалини формування української нації.

З VIII cтоліття до Хр. на землі сучасної України пришли кімерійці, які загалом були скотарями (розводили в основному коней). У VII cт. до Хр. кімерійцям нанесли могутні удар скіфи, що з часом привело до повного зникнення кімерійців. Племена кочовиків–скіфів осіли у степах Північного Причорномор‘я, створивши перше на землях України велике політичне об’єднання. Україна вступала в зв’язок з античним світом.

 

УКРАЇНА І АНТИЧНИЙ СВІТ

Майже одночасно (у тому ж VII ст. до Хр.) на Північних берегах Чорного моря почали селитися греки. До цього їх змусила нестача зерна, що відчувалася в Греції, а також війни, які вела Греція з нападниками. Найвідомішими грецькими колоніями були міста Тірас (при усті Дністра), Ольвія (при усті Дніпра), Херсонес (у Криму), Теодозія, Пантикапей, Боспорське царство.

Грецькі колонії – то міста-держави, що існували окремо одне від одного. Антична колонізація мала величезний вплив на Причорноморські території. Зв’язок з розвинутою рабовласницькою демократією, що існувала на той час у Греції, з античною культурою стародавнього світу мав те значення, що землі України, її населення, втягувалось у сферу впливу античної Середиземноморської цивілізації. Український культуролог-енциклопедист Євген Маланюк писав:

Наша земля протягом довгих століть належала до антично-грецького кругу, до кругу античної культури Еллади – родовища пізнішої культури і Риму, і Європейського Заходу. У цей факт варто вдумуватися частіше і глибше. Наша земля, отже, знаходилася в крузі великої, в своїм універсалізмі, неперевершеної, властиво, єдиної культури, до якої належав старовинний світ із якого частини, варіанту, витворилася геть пізніше західна культура, вся західна культура, вся західна цивілізауція сучасна і все те, що нині називаємо європейською культурою. До цього кругу не належала тоді ані Середня, ані сусідні нам – від Заходу і, тим більш, від Півночі – народи. Ми були північною окраїною, північним сегментом цього культурного кругу… Факт приналежності землі нашої Батьківщини (України.- Р.М.) до цього кругу, факт довговікового перебування наших пращурів в нім (від VIII cт. до Христа) дав, мусив дати, величезні наслідки, які жили, живуть і житимуть в нас, в нашей підсвідомості, в нашому організмі, крові і жилах…. (Є.МАЛАНЮК. Нариси з історії нашої культури. К. 1992. с. 11-12).

Антична колонізація сприяла розвиткові українських земель і в економічному плані. В Грецію поставлялись продукти, такі як збіжжя, худоба, шкіри, дерево, мед, віск, солона риба, хутра, рабів. З Греції завозилися: матерія, ювелірні вироби, предмети роскошу, жіночі прикраси, одежу, вино, предмети побуту.

На землях України у V ст. до Хр. побував „батько історії” – Геродот. Він дав опис побуту народу, що тут проживав і дав їм назву – скіфи-орачі, скіфи-хлібороби, “царські” скіфи. Самі ці землі греки називали Гіпербореєю (тобто, “Запівніччю”).

Євген Маланюк щодо певних звань нашого краю зазначає:

Хай не дивує нас, що тодішнє населення нашої Батьківщини називає Геродот “скіфами”, іменем народу іранського походження, що тоді мав владу на нашій землі, хоч Геродот і розрізняє у цій збірній, офіційнієй, назві “скіфів-орачів” – саме тубільців і автохтонів – від скіфів, що виконували адміністративні функції і, правдоподобно були властивими скіфами.

Надто багато “влад” і “назв” зазнала наша земля протягам тисячоліть її бурхливої історії. Але назви не міняють істоти речей. А істотним було те, що існувало автохтонне населення (як свідчить археологія) і що те населення культурно належало в античних часах до світу Еллади.

Важливість впливу античної культури на землі України, знаходження її в сфері Середиземноморської цивілізації, в тому, що формувала людську особистість, формувала глибокий фундамент державного будівництва. На це також вказує Є.Маланюк:

В противагу тим культурам, де в осередку їх стоїть з одного боку – автократ, а з другого – маса, безоблична (без/+/образная. – РМ.) і тóму автократові невольничо-покірлива, де немає приватної власності (все є “государеве”), де пану своєрідний “колективізм” і “планова господарка” (з “продподатком”), де держава є молохом, який розчавлює і поглинає індивідуальність і де її автократичний володар є, в суті речі, так само безобличний, як підвладні йому “маси” та бюрократично-поліційний апарат влади (старовинні Персія, Вавілон, Египет [імперія монголів XIII ст., Москва XIII-XVIII ст. і СССР XX ст.],- в осередку античної культури Еллади стояла ЛЮДИНА, як структурний складник Суспільства, а не арифметичний складник безструктурного механічного “колективу”, що всяку індивідуальність згвалтовує і поглинає без решти), відтак племені і народу.

Це є найістотніша властивість культури, що досі звемо її “західноєвропейською”, яка зродилася, власне, як синтез античної культури Еллади і старовинного Риму, одуховленого християнством і витворена була в періоді т.зв. Середньовіччя, що неуки і пропагандисти часто називають “темним”.

Коли в тамтих культурах “держава” гіпертрофується в постать якогось містично-апокаліптичного звіра, а тотальний зверхник її обертається в постать надлюдську, бо він є завжди “богди-хан”, “чінгіз-хан”, “падішах”, “цар царів”, “атєц народов” і т.п., – то в культурі Еллади “держава” виростала, як природня потреба суспільства, як знаряддя народу, виростало “знизу”, а не накидалася “згори”.

Таким був античногрецький поліс (держава-місто), такими були західноєвропейські держави-міста Середньовіччя, таким був, теоретично кажучи, західно-європейський і наш середньовічний “феодалізм” Києва, чи Галича, та пізніш, озброєні “магдебургським правом” наші міста XV-XVII ст.

Ні ассиро-вавілонські “царі-царів”, ні перські падишахи, ні єгипетські фараони з їх плановими господарками і “соціалістичним будівництвом” пірамід, як рівнож, ні піски пустинь, ні орди кочовиків, ні монотонне виття азійського шамана – не лише не імпонували б грекові, але просто залишалися б поза кругом його розуміння, як не розумів античний грек жодного релігійного фанатизму визнавців людожерних богів кран жорстокої природи, країн голоду, епідемій, повенів, лютих морозів чи лютих спек.

Коли Еллада будувала… то це не був потворний пам‘ятник калічених нагаями рабів, а натхненний гімн радісної свою творчістю людської праці і людського генія – Парфенон… Коли Еллада творила свої міста, то не були то потворні озії Вавілону чи навіть пізнішої Олександрії, лише повні зелені і мрамору, повітря і світла оселі богів, подібних до людей, що за зразок їм були боги. А коли Еллада “різьбила з мрамору своих богів, то не були то ненадтожорстокі “боги вогню” Ассирії, вавілонські “ваали”, циклопічні одоробла Азії чи обожувані песиголовці Єгипту, – то була глибоко людська довершеність і краса, краса – перш за все.

В світлі людяної, антропоцентричної релігійності Еллади стає зрозумілою нам генетична лінія і нашої релігійної свідомості, в якій “Христос іде за плугом”, а “Марія їсти приносить”. І без якої знана поема Шевченка (“Марія”) обертається на блюзнірський твір, а не у найвищий вияв тієї свідомості у нашого народу. (Є.МАЛАНЮК. Нариси… стор.14-15, 16-17).

На основі античного антропоцентризму, її сукупних чинниках, формувались українська ментальність (певне свідобачення, специфіка світовідчуття та світосприймання), українська душа, український народ.

 

 

 

ПЕРШІ ДЕРЖАВНІ УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ПЛЕМЕН

Протягом наступних століть на землях України сталося багато різних подій. Найвище піднесення Скіфії, яке припадає на IV ст.до Хр., поступово йде до занепаду. На ці землі приходять різні завойовники, починаючи від перського царя Дарія та відділів македонського війська на чолі з полководцем Зопіріоном, до нападів германських племен готів і племен іранського походження сарматів. Самі ж сармати під впливом хліборобсько-земоеробської культури місцевого населення, поступово завершують свій кочовий спосіб життя і починають переходити до осідлого життя.

На зміну сарматам приходять роксолани (алани), які з хліборобського населення починають брати дань.

Виникають рабовласницькі держави – Боспорське і Понтійське царства.

На зламі II-IV ст. після народження Хр. з політичної арени зникає Скіфське царство і на його основі виникає могутнє Готське королівство.

Одночасно розпочинається експансія на землі України з боку Римської імперії. Наступ Старовинного Риму йшов через Понтійське царство і нижню Наддунайщину. Колишні грецькі міста-поліси опиняються під владою Риму. Приєднання Дакії (сучасна Румунія) до Риму сприяє залученню земель України у сферу впливу Римської імперії. Під час римської експансії розпочинає формуватися велике племінне об’єднання „антів”. Ця назва, за гіпотезою М.Грушевського, була тоді властивою назвою українців. М.Грушевський писав:

Письменники грецькі, що писали про Слов’ян, коли вони ще тільки розселялися, розрізняють на полудні у сусідстві Візантії Словен і Антів. Словенами звуть вони ті племена, що сиділи над Дунаєм і в Балканських землях, Антами тих, що сиділи над Дністром і дальше на схід, над Дніпром і далі до Азовського побережжя. Оце й були наші, українські племена, що зайняли тоді вже побережжя чорноморське від Дністра до Азовського моря і вперше туту виступають в історичних джерелах окремо, під назвою Антів. (М.ГРУШЕВСЬКИЙ. Ілюстрована історія України. стор. 31-32).

Приблизно так стверджує і московський дослідник С.Токарєв у книзі “Этнография народов СССР”:

Оригинален взгляд П.Н.Третьякова, согласно которому анты – это как бы передовой отряд восточнославянских племен, их юго-западная часть (тобто, Україна. – РМ.) раньше других вышедшая из стадии первобытно-общинного строя и возглавившая первое историческое объединение части восточных славян; за этой первой волной последовала в IX-X вв. вторая, более мощная, возглавляемая росами – русами и охватившая уже все восточнославянские племена(С.ТОКАРЕВ. Этнография народов СССР. М. 1958.стр.24).

Вже за часів антів відмічені ті риси українського народу, які чітко виявилися у побуті українців у пізніші часи, навіть в таких сферах, як пісенна і музична творчість, такі його риси, які проявилися у творчості українських кобзарів:

Дані археології та історії свідчать про те, що наші предки, ще до виникнення Київської Русі мали свою писемність. Численні пам’ятки давньої матеріальної культури, свідчення іноземних мандрівників та перших руських літописців, усна народна традиція встановлюють наявність у них багатої й різноманітної усної творчості, різних видів образотворчого та музичного мистецтва, народних музикантів – професіоналів, численного й своєрідного інструментарію, певну професіоналізацію музикантів. Так, наприклад, один з візантійських істориків Феофан у своїй хроніці зазначає, що у 583 році греки захопили трьох слов’ян “без усякого залізного спорядження, з самими лише гуслями”. За словами цих слов’ян вони „носять тільки гуслі і не вміють носити зброї”.

Музично-поетичне мистецтво наших давніх предків відбивало їх працю, світогляд і громадський побут. (О.Я.Шреєр-Ткаченко. Історія Української музики. Кн. 1. Київ. 1980).

Дійсно, близька сфера грецької античної культури, з її античним „Олімпом” та „музичним” богом Аполлоном, який зачаровував слухачів грою на кіфарі, мала вплив на розвиток свідомості і культури населення цих Українських земель. Цей вплив не міг значно впливати на землі, які були за тисячі кілометрів і відокремлені від нього широкими і густими лісами.

Основою економіки антських племен залишалась земле- і хліборобство. З‘являється соха із залізним наконечником та плуг із залізним лемешем і череслом. Все це підвищувало врожайність зернових культур. І снували посівні площі гречки (назва якої походить від Греції). На високому знаходились основні види ремісництва, такі як обробка і видобуток заліза, золота, дерева, кості і рогу, гончарство та ін. На основі розвитку суспільства починають формуватися перші політичні державні об‘єднання різних племен – перші імперії. Так, у II ст. після нар. Хр. сформувалися два великих об‘єднання – Антське і Словенське. Починаючи з III-IV ст. йде поступове просування антів-українців на південь до Причорноморських берегів. Воно було мирним і не викликало спротиву з боку Готського королівства, яке разом з антами протистояло римській експансії.

У кінці IV cт. починається навала гунів, які призвели до великих зрушень в історичному розвиткові багатьох народів і держав. Почався так званий період „великого переселення народів”.

На землях України гуни з’явилися у 375 році, які розгромили Готську державу і посунули далі на Західну Європу.

Навала гунів і розгром готської держави,- пише М.Брайчевський,- мали несподівано позитивний вплив на стан Антського царства, яке залишилося єдиною провідною силою у Східній Європі. Тому саме нп післягунські часи припадає найвище піднесення східнослов’янської держави. Про антів і склавинів пишуть багато авторів тієї доби (Прокопій, Агатій, Менандр, Псевдомаврікій, Феофілакт, Йордан, Феофан, Йоан Ефеський та ін.).

В історії Європи V ст. було одним з найкарколомніших періодів. Саме тоді загинула Західноримська імперія під тиском варварських народів. Натомість Східноримська (Візантійська) вистояла і, змінивши свою соціальну природу, у VI cт. відродилася як феодальна країна. Після ліквідації строкатої гунської імперії, Візантія стає головним контрагентом Антського царства, яке від початку VI ст. виявляє неабияку воєнно-політичну активність. („Старожитності”, № 5, 1991.)

У той же час необхідно зазначити, що деякі дослідники небезпідставно твердять, що гуни – то могутня праукраїнська держава. Так, візантійський імператор Костянтин Багрянородний, найвизначніший історик того часу, свідчить:

Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть руссами. (Див.: „Scythica et Caucasica” в „Известиях древних писателей, греческих и латинских о Скифии и Кавказе”. З книги: Іван БІЛИК. Меч Арея. Київ. 1972. стр. 413)

Грецький історик Пріск Панійський:

Мене здивувало, що скіф розмовляє грецькою мовою. …Оскільки дружина в них складається з різних варварських народів, то і дружинники, крім своєї варварської мови, переймають один від одного ГУНСЬКУ, й готську, й італійську мови; італійську – від частого спілкування з Римом… Той, що вітав мене, мав вигляд людини, яка живе в статках і розкошах. На ньому було гарне вбрання, й волосся мав підстрижене в кружечок (Див.: І .Білик…)

Починаючи з другої половини VI ст. у грецьких письменників тих часів (Менандр) з‘являються відомості про початок боротьби Антів з новою ордою, що посунула з глибин Азії – аварами (обри). Антське державне утворення розпадається і, починаючи з 602 року, згадки про антів зникають з літописних та інших джерел. Встановилося важке панування аварів, що пустошили українські землі і знущалися над людьми.

Отакi степовi бурi, – пише Михайло Грушевський, – як цей аварський погром, не могли налякати привичних до всякої біди степових Українців, і вони далі держалися в степах і посувалися все далі: на схід до Азовського моря, на захід – до Дунаю. Їх розселенню багато помогло те, що в каспійських степах з кінцем VII віку запанувала нова орда, Хозарська, не така хижа, як інші: побираючи різні доходи з торговельних городів на каспійським та азовським побережжі, вона напаки дбала про спокій і безпечність в тих краях, не перепускала з-за Каспійського моря нових турецьких орд, що тиснулися в Чорноморські степи, і так стало тут спокійніше та безпечніше.

Україннці на своїх нових оселях почали господарювати, кохалися в хліборобстві, в торгівлі і відзвичаювалися від війни. Було це добре, та не зовсім. Бо відзвичаїлися від того воєнного, тривожного життя, яким давніше жили, і як Хозарська орда ослабла, і пішли знову різні турецькі завадіяки нашими степами, наші люди не годні були з ними вижити і, кидаючи степи, стали тікати в безпечніші місця, в ліси на північ, в гори на захід, хоч і не так там було дозвільно, як у тих роскішних, родючих степах(М.Грушевський. Ілюстрована історія України)

Відступаючи від моря, основна маса українського населення з другої половини VI ст. починає освоювати ліси на Поділлі, Київщині, Чернігівщині і далі на Північ і Захід. У цих регіонах починає відроджуватись життя на основі тих племен, які оселелися на цих землях. Найдавніші літописи вказують на їх місцезнаходження: навколо Києва – поляне, над Десною – сіверяне, біля Прип‘яті – деревляне, над Зах.Бугом – дуліби, над Півд.Бугом – уличі, над Дністром – тіверці.

З часом плем‘я дулібів почали називатися бужане і волиняне.

На основі відповідних племен, що жили на землях навколо Києва, а територіально на землях сучасної України, почало формуватися основи Українського народу – Української Нації:

“Основным элементом, из которого развился современный украинский народ, явились южные племена восточных славян (поляне, древляне, северяне, дулебы), заселявшие Украину уже в 6-7 вв. …Одна из военно-торговых факторий – Киев – в Х веке поставила в зависимость от себя почти все племена восточного славянства”. (МСЭ. т. 9. Москва. 1931. стр. 112)

 

ЗНАЧЕННЯ НАЙДАВНІШОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ

Горе тому, кто умножает чужое могущество, ибо оно добывается умением или силой, а оба эти достоинства не вызывают доверия у того кому могущество достается. (Н.Макиавелли).

Проіснувавши три століття – з кінця IV ст. до початку VII ст., держава українських антів заклала підвалини тієї держави, яка почне свій підйом у новому державному формуванні, яке отримає назву Київська Русь.

Держава АНТІВ – то перше державотворення українського народу, яке мало значні межі і вихід до Чорного моря. Вихід до Чорного моря мало те значення, що Українська держава, її народ мали певні і тісні зв’язки з розвинутими країнами тогочасного світу (Візантія, країни Сходу).

Відкинута кочовиками від моря наступна держава Українців – Київська Русь, почала боротьбу за відновлення свого панування на побережжям Чорного моря. Наполегливі зусилля, направлені на відновлення свого панування над побережжям Чорного моря вказують на те, що Київська Русь стала правонаступницею державоутворення антів, що вона мала неперервну лінію розвитку.

Під тиском кочовиків впала держава Українських антів, а землі України попали під вплив Хозарської держави. Але під захистом лісової зони на цих землях, що опинилися збоку від шляхів кочових орд степовиків, почало зароджуватися нове життя. Північні українські землі, її лісові простори тоді були наповнені різноманітним звіриним світом, де існували представники первісної фауни. Це сприяло розвиткові торгівлі, виникненню осередків племінної організації. Знову почала формуватися основа державотворення. В його основі стояли племена полян, та інших, що мешкали навколо Києва.

Найдавніший літопис вказує, що у всіх племен виникла своя влада, своє князювання: „у полян своє, у древлян своє, у дреговичів своє”.

Арабський письменник VIII ст. Мухаммед бен Ісхак писав:

Щодо слав‘янських купців, то вони привозять шкіри лисов і бобрів з країн Славонії і приходять до Румського (Чорного) моря, і бере з них десятину румський (візантійський) володар. Потім переїздять морем у жидівський город Самкуш (Тмутаракань); опісля вертаються до країни слов‘ян. Або вони пливуть із Слов‘янського моря по тій ріці, що називається Рікою слов‘ян, приходять до Хамліджу хозарів, і бере з них десятину хозарський володар. Потім пливуть Харисанським (Каспійським) морем, деколи причалюють у Джурджані і там продають усе, що мають і все те приходить до Раю (Тегерану).

Як бачимо, предки українців вже мали велику організовану торгівлю, яку вели з глибини країни у напрямі Румського (Чорного) моря, Каспію і до Ірану (Персії). Як зауважує історик І.Крип‘якевич, провадити таку широку торгівлю було можливо тільки за існування сильної держави і військової організації, що охороняла й забезпечувала вільні подорожі купців по далеких країнах. Саме ця торгівля свідчить про силу держави.

Наближалися часи, коли на політичній карті світу з‘явиться могутнє державне утворення – Київська Русь. Але в історичному процесі нічого раптового не з‘являється. До відродження могутності держави вели всі шляхи. Серед них – тісний зв‘язок з Античною Грецією, Візантією (що мала назву Ромейська імперія), Римською імперією – все це не могло не вплинути на свідомість Українців, що у минулому мали мали могутню державу, а згодом відновлять її, перед могутністю якої схилять голови Візантійські (Ромейські) імператори.

Отже, століття найдавніших часів Української історії дуже важливі, оскільки на землях України започаткувались державність саме Українського народу, розвивалась його культура, закладались основи його сучасного буття.

Перегляди:15
Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Інші видання:
"Народні казки про тварин". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Велика розмальовка до "Український народних казок про тварин"     Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Василь ТИМКІВ, Олена ПОДРУЧНА "Словник музичних термінів"     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”