Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Просто читайте
Натискайте
"Читальня-Книжкова полиця"
і просто скачуйте книги
у форматах
Pdf або Doc
Читайте і насолоджуйтесь)
baner-korekta-2019
Ігор Вітик – Україна у вирі боротьби за незалежність (історична публіцистика)
Василь Тимків – Тонкі аспекти державного управління
Роман МАТУЗКО – Московська імперія vs Українська держава
Олексій Карпенко – графіка: історична тематика

Джерело:

“Українське слово”, випуск №50 (3353)  12 грудня – 18 грудня 2007 року

Під час війни ворога розпізнавали не тільки за військовою формою, а й за мовою. Якщо розвідник (шпигун) погано володів мовою противника, його швидко розкривали. Це було у всі часи, у всіх народів. Народи, які боролися за свою свободу проти гітлерівських окупантів, проти колонізаторів, також користувалися розпізнанням свого противника не тільки за формою, а й за мовою. Отже, мова — це той «лакмусовий папірець», який може вказати на речі дуже значні — чи ти на боці борців за свободу і волю, а чи є слугою сил гноблення і знищення нації. Не є винятком це правило і нині, за відновлення державности Українського народу.

Україна протистоїть потужній Московській імперії, яка за 500 років добре навчилася знищувати спротив тих, хто прагнув зберегти власну державність у протистоянні з Московським царством (Великий Новгород та Псковська Республіка). Виникнення iдеї московського великодержавного нацiонал-шовiнiзму лежить у витоках його державности. Тобто у тих часах, коли на землях Володимиро-Суздальського князiвства виникає майбутня Московiя.

Суздальська земля виокремилася в особливе князівство наприкінці ХІ століття (після 1097 року). Його населення поповнювалося за рахунок прибульців, передусім Полоцької, Новгородської і Смоленської земель, із земель в’ятичів та частково — Київщини.

Прагнення до самодержавної влади започатковується тут з часiв Юрiя Долгорукого, що, врешті-решт, призвело до вiдокремлення Володимиро-Суздальського князiвства вiд «нескладної» iмперiї Рюриковичiв — Київської Руси.

Як пише академiк В. Т. Пашуто, «Суздальська земля вийшла з-під влади Києва у 30-х роках XII століття, коли в ній правив син Мономаха Юрій Володимирович (1125–1157). У битві на Жданє-горє (близько 1135 р.) суздальці ствердили своє право на самостійність: війська князя Юрія розбили тут направлених Київським великим князем проти них новгородців. …Князь Юрій, — як сказано далi, — …перший (!) із суздальських князів не лише виступив за самостійність свого князівства, припинив сплату данини Києву, а й прагнув переважання на Русі» (Пашуто В.Т. История СССР XII–XIII вв. — М., 1960. — С. 38. Переклад з рос., курсив тут і далі мій. — Р.М.).

Таким чином, майбутня Московiя в уособленні Володимиро-Суздальської землi розпочала процес розвалу єдиної держави i битвою на Жданє-горє започаткувала утвердження нової держави, окремої вiд української Київської Руси. Так на Суздальщинi (майбутнiй Московiї) з 1135 р. почало утверджуватися необмежене самодержавство, деспотiя, яка розвинулася з часiв Андрiя Боголюбського i була чужою народові української Київської Руси. Експансія новоутвореного самодержавного Володимиро-Суздальського князівства на чолі з Андрієм Боголюбським була надзвичайно жорстокою і підступною: «Бажаючи захопити владу в Київській і Новгородській землях, Андрій садив у Новгороді князями своїх ставлеників і жорстоко придушував голодом (не допускаючи підвезення до Новгорода волзького хліба) постійні новгородські повстання» (БСЭ. — М., 1926.— Т. 2. — С. 738).

У 1136 роцi вiд української Київської Руси вiдокремлюється Новгород. Утворюється держава Великий Новгород (Новгородська Вiчова Республiка), яка проiснувала до 1478 року. Вона стала однією із перших жертв гегемонiстських амбiцiй самодержцiв Московiї, її народ було повнiстю винищено, а на землі Новгорода переселено московців: «…недостатність військової сили Новгорода Великого полегшили перемогу Москви, що володіла значним військом, до складу якого входила кіннота (татарська), відсутня у Н[овгорода] В[еликого]. …До того ж Москва була головним постачальником хліба для неродючих новгородських областей і в боротьбі з Н[овгородом] В[еликим] могла діяти змором. Усі вказані обставини забезпечили перемогу Москви над Новгородом.

У результаті низки воєн Н[овгород] В[еликий] у 1478 р. був захоплений Москвою, найголовніші противники Москви страчені, Новгород, боярство та інші представники правлячого класу виселені в московські землі. З політичною самостійністю Н[овгорода] В[еликого] було покінчено, на знак чого знятий і відвезений до Москви новгородський вічовий дзвін. Слідом за цією перемогою були підпорядковані Москві і всі новгородські колонії» (МСЭ. — М., 1931. — Т. 5. — С. 822-823).

Ліквідація державности Новгородської Вічової Республіки мала тяжкі наслідки: «…не могли раптово забути новгородці свої колишні вольності, і кілька разів вони піднімали повстання. Тоді московський уряд силоміць переселив декілька тисяч кращих громадян новгородських у міста східної Росії, а до Новгорода на їхнє місце перевів жителів з Москви та інших східних міст, і від вольного духу колишнього Новгорода скоро нічого не залишилося.

Невдовзі зникло й багатство Новгорода. Іноземні купці перестали їздити туди через насильства московського князя, що посадив до в’язниці багатьох німецьких купців, забираючи їхні товари до скарбниці. Торгівля занепала, населення міста швидко зменшилося, і «Господин Великий Новгород», володар всієї північної Росії, зробився простим передмістям Москви» (Учебник русской истории. Элементарный курс. Для средних учебных заведений и городских училищ / Сост. М. Острогорский. — 23-е изд. — СПб., 1911. — С. 51).

Так зникла Новгородська держава, на території якої майже за 350 років існування власної державности почав складатися окремий від московитів новгородський етнос — державний народ, знищений Московією.

Те саме невдовзі чекало і Псковську Республіку, що як незалежна держава існувала з 1137–1138 рр., — тоді у Пскові княжив онук Володимира Мономаха, князь Всеволод (у християнстві Гавриїл). При ньому Псков став незалежним від Новгорода: «У 1510 р. московський торгівельний капітал в особі московського великого князя Василія III покінчив із залишками псковської самостійности. Безліч псковських бояр і купців, викликаних Василем III для суду до Новгорода, було заарештовано, вічу наказано «не быть», вічовий дзвін знято, безліч багатих боярських сімей виселено в московські волості, а на їхнє місце поселені слуги московського князя» (МСЭ. — М., 1932. — Т. 7. — С. 29).

Так багатство, яке існувало в немосковських землях, змінилось очевидним зубожінням. Протягом короткого часу Московія «підтягнула» розвинуті держави до свого «передового» рівня.

Закладалися основи тієї політики Москви, з якою доведеться зустрітися пізніше іншим народам, що потраплять під п’яту Московської імперії, — масові страти і масові виселення народів: «…у ХVІІІ і частково у ХІХ століттях мали місце повстання камчадалів і чукчів, усе доросле населення яких було перебите при упокорюванні». (МСЭ. —М., 1932. — Т. 7. — С. 816).

Починаючи з 1135 року у наступнi майже 600 рокiв (до часу Петра I) Москово-Суздальщина самоiзолюється вiд свiтового цивiлiзацiйного процесу, від України, Новгородської Республiки, вiд усiєї Європи. Московiя «повністю порвала зв’язки з нею i до такої міри стала країною САМОЗАМКНЕНОЮ, що становила собою щось на кшталт європейського Китаю», — писав у 1901 роцi член росiйської Академiї наук, iсторик «русской» церкви Євген Голубинський (История Русской Церкви. — СПб., 1901. — Т. 1. — С. 882).

Отже, на північно-східному відламі Київської Руси — Суздальщині, — на основi урало-алтайських (фiнно-угорських) племен формується неслов’янське плем’я московцiв, якi «усваівают» православну релiгiю Київської Руси та її книжну церковнослов’янську мову, утворюють свою державу і започатковують власну експансію, під яку згодом (через 500 років!) потрапляє православне «слов’янське плем’я» Руси-України.

Можна уявити собі, що чекало Україну після приєднання її до володінь Москви. Свого часу академічні видання констатували таке: «Включена до складу російської держави як його провінція, Україна остаточно перетворюється у XIX ст. в русскую колонію, де русскій уряд посилено починає викорінювати будь-які сліди національних особливостей, а український народ остаточно стає пригнобленим, придушеним національним гнітом і кріпацтвом».

Так писала Малая совєтская енциклопедія, видана 1931 р. А вже через два роки такої відвертости офіційної російської академічної науки годі було чекати. Не дочекалися ми цього і в наступні десятиліття, не дочекаємося і у майбутньому. Саме тому Україні треба жорстко і неухильно захищати свої національні інтереси через свої національні кадри, не передоручати цю важливу справу іншим країнам. Це наші, українські, проблеми. Як ми їх вирішимо — так і житимемо.

На відміну від Великого Новгорода, Русь-Україна, незважаючи на всі намагання знищити її «ізмором», виявилася для Московії міцним горішком. Україна відновила свою державність. Водночас Білорусь, на жаль, сходить зі світової політичної арени. Мабуть, скоро про неї (як і про народ та державу Великого Новгорода) вже навіть не згадають.

Подолання російського імпершовінізму (який виступає під маскою марксистського інтернаціоналізму) у свідомості певних прошарків українського суспільства є сьогодні першочерговим завданням (це боротьба за національні кадри). Без вирішення цього питання можна з упевненістю говорити про неможливість побудови розвинутої, потужної Української держави.

Імпер-орієнтація в Україні має свою специфіку. Під великодержавними прапорами зосереджуються усі проімперські сили. Зокрема й ті, кого ще недавно в ідеологічній літературі на відміну від «красных» називали «білими».

Ці «біляки» у питаннях так званої двомовности (насправді — «русское одноязычие, приклад — Білорусь) та державности України стають по один бік барикад з «червоними». Разом із «червоними» російські «денікінці» («білі») мають значні політичні та фінансово-економічні важелі у структурах державної влади України, що без будь-яких змін залишені у спадок після розпаду СССР.

Мовне питання є «лакмусовим папірцем», що чітко вказує на мету і прагнення антиукраїнських та антидержавних сил в Україні. Зневажливе ставлення до мови є зневагою до народу — носія певної мови. У нашому випадку — до Українського народу, до Української Нації. Особливо це видно під час дискусій на телебаченні — прагнення опонента виставити свого українського візаві такою собі інтелектуально неповноцінною та недолугою особою.

Зневага до мови свідчить про ставлення чиновника, партійного функціонера, будь-якого посадовця до проблеми державности України, про спрямування його свідомости, його діяльности (бездіяльности) на посаді. Зрозуміло, що політичним силам, далеким і чужим від національних інтересів України, не до авторитету держави, тому без будь-яких докорів сумління вони прагнуть задоволення власних егоїстичних потреб. Звідси — корупційність та експропріація найширших мас громадян України, незважаючи на їхню національну чи етнічну приналежність. Для них головне — послаблення економічного потенціалу, поширення настроїв розчарування в Українській державності (теза на кшталт такої: «Что дала нам эта нєзалєжность?»), а у перспективі — ліквідація державности України. Історія сучасної України — промовистий і неспростовний доказ тому.

Проти України нині розв’язано справжню психологічну війну. Використовуючи багатий досвід політичної мімікрії часів совєтської імперії, нинішні «біло-синьо-червоні» в Україні кольори прапору Росії не виступають відверто, не висувають гасло «присоєдінєнія Украіни к Россіі». Навпаки, його ретельно маскують «створенням ЄЕПу» чи «інтернаціональним» гаслом «возрождения Союза», до якого ще прислуховується певна частина «русскоязичних» громадян України. «Інтернаціоналізм» же ідеї «Союзу» особливо наочно проступає крізь призму 1933 року разом із наслідками його виховання — у прагненні нав’язати «братерську» «двомовність» та ліквідувати державність України… Але ті українці, яких інтер-імперці включають до «язиковой группи русскоязичних» (у науці немає такого поняття), залишаються українцями і ніяк від цього не стають «московцями». Тому під відвертий заклик «прісоєдінєнія к Россіі» не те що «україномовна група», навіть «русскоязичная язиковая группа» українців не піде!

Тому інтер-імперці й розповідають нам казочки про рівноправний «Союз», про потребу утворення СЄПу. Прямо як у Пушкіна: «… кот учьоний…идьот направо — песнь заводит, налево — сказку говорит!» Тобто піде направо — «песнь заводит», яка нам, начебто, «строить и жить помогает», піде наліво — марксистськими казочками «о призраках» чи «Дворцах Советов» нас частує. Але, як в іншій пісні співається, — «замков воздушных не носит земля».

Правдою є те, що українці толерантно ставляться до проявів російського великодержавного шовінізму, помилково сприймаючи його як «інтернаціоналізм». Але цьому буде покладено край. «Русскоязичную группу» українців сьогодні ще можна ввести в оману казочками про рівноправність «союзних республік», але на відверту пропозицію стати «губернієй Россіі» вони скажуть «па русскі» — «Нікагда!»

Нам треба добре усвідомлювати, що з втратою державности України сюди знову понаїжджає величезна кількість «русскіх» кар’єристів, які не змогли себе реалізувати на просторах «великай Рассєї». Нам, українцям, у тому числі й нашим «кар’єристам», знайдуть інше «гарне місце» — на просторах Сибіру. Такий напрямок вже окреслено депутатом Верховної Ради України V скликання Юрієм Болдирєвим.

«Дорогие русские братья! — сказав він у жовтні 2006 року на Всесвітньому конгресі співвітчизників у Санкт-Петербурзі. — Вы хотите переселить к себе, на территорию современной Российской Федерации, украинских граждан, в основном, с востока и из Крыма. А я вам рекомендую вспомнить опыт гениального политика Столыпина, который заселял Дальний Восток и Сибирь выходцами из Волынской и Житомирской губерний. И предлагаю вам сегодня устроить программу переселения в Сибирь и на Дальний Восток выходцев из Волынской и Житомирской губерний…».

Чи, може, шановні українці, й далі будемо вважати, що «мене це не торкнеться»?

Прагнення відновлення імперії настільки сильне, що об’єднує економічно й ідейно начебто непримиренні політичні сили — прихильників приватного виробництва і вільної торгівлі з прихильниками тотального одержавлення і централізованого розподілу усіх джерел життя. Саме тому серед представників антиукраїнських та антидержавних щодо України сил, які прагнуть встановлення так званої двомовности, — абсолютно різнопланові політичні сили, які у так званий «воєнний» період (як під час громадянської війни 1917–1922 рр.) безсумнівно знаходилися б по різні боки барикад. Але в Україні вони — разом!

Питання мови — то єдина ознака, за якою без «військової форми» ми можемо безпомилково визначити ставлення до державности України, до основного питання Української Національної Ідеї — творення потужної, процвітаючої, економічно розвинутої держави світового рівня.

Виходячи з національних інтересів України, інтересів Українського народу, ми зобов’язані все знати про «героїв» боротьби проти мови народу, а вірніше — проти державности України. Треба знати вже зараз, поки вони, маючи значні владні можливості, ще до кінця не розхитали нашу молоду і — через це — досить наївну українську державну свідомість.

Роман МАТУЗКО

Перегляди:11
Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Інші видання:
"Народні казки про тварин". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Велика розмальовка до "Український народних казок про тварин"     Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Василь ТИМКІВ, Олена ПОДРУЧНА "Словник музичних термінів"     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”