Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Просто читайте
Натискайте
"Читальня-Книжкова полиця"
і просто скачуйте книги
у форматах
Pdf або Doc
Читайте і насолоджуйтесь)
baner-korekta-2019
Ігор Вітик – Україна у вирі боротьби за незалежність (історична публіцистика)
Василь Тимків – Тонкі аспекти державного управління
Роман МАТУЗКО – Московська імперія vs Українська держава
Василь ШВИДКИЙ – погляд в історію
Олексій Карпенко – графіка: історична тематика

Lekziji-foto-001

 

 

 

 

 

 

 

 

Сьогоднi ми повиннi визнати таку українську дiйснiсть: ми, Українцi, ще й сьогоднi смутно уявляємо сторiнки своєї iсторiї. Але, що ще гiрше, уявляємо її як складову частину iсторiї чужої держави – „Iсторiі Государства Россiйскаго”.

Звiдси йде той рiвень зневаги, який виховували у багатьох поколiнь Українцiв до своєї Нацiї. На чому покоїться ця зневага до всього Українського?

Хiба вона йде вiд почуття гордостi до культурних надбань свого народу, власної нацiї? Нi. Зневага йде вiд пiдсвiдомого бажання вiдчути себе приналежним до того рiвня великих розмірів імперії, у складі якої перебувала Україна, яку здобуто за рахунок нещадного експлуатації поневолених народів, за рахунок низведення iнших народiв до рiвня зневаги, вiд вмiло поставленої системи гноблення нацiональної свiдомостi, тої СИСТЕМИ, через яку наша свiдомiсть БАЖАЄ ставитись до СЕБЕ, до власної Нацiї, iз зневагою, сприймати приналежнiсть свою до своєї нацiї з презирством.

Від цих початків йде відоме українське „малоросiйство”, яке викликає у свiдомостi простого українця, сприймати своє проживання у значнiй за розмiрами iмперiї, як прояв СВОЄЇ повноцiнностi, як свiдоцтво своєї величi.

Корiнь зневаги до українського лежить саме на грунтi шаленого нацiонального гнiту, який пережив за роки свого колонiального поневолення Український народ. 350 рокiв – ні одна держава не панувала над Україною такий довгий час, нi одна держава, що володiла Українським народом, не принесла йому стiльки страждань, знущань, знищень i принижень, як та, що панувала в Українi протягом цих 350 рокiв.

Викривлену i спотворену картину нашого, українського минулого часто подавали чужi та власнi зденацiоналiзованi викладачi та чужинськi керiвники (або й тi укранцi, що продалися на службу окупантовi України). Цих окупантiв не бракувало – Австро-Угорщина, Московiя, Польща, Румунiя, Чехословаччина.

Совєтські академічні видання початку 1930-х років, характеризуючи колоніальний і поневолений стан України та українців у Росії, писали наступне:

„Включённая в состав русского государства как его провинция, Украина окончательно превращается в 19 в. в русскую колонию… а украинский народ окончательно становится угнетённым, задавленным национальным гнётом и крепостным правом”. (Малая Советская Энциклопедия. т. 9. Москва. 1931. стр. 116)

Безумовно, поневолена Українська Нація боролася відновлення своєї державності і поновлення дії своїх втрачених поневоленням прав.

Найкращих героїв Українського народу спекулянти вiд науки вже за часiв „iнтернацiоналiзму” брехливо називали „ворогами народу”, „зрадниками” i в залежностi вiд часiв епохи окреслювали „бандерiвцями”, „петлюрiвцями” або „мазепинцями”. Сьогоднi у них це – рiзного гатунку „помаранчеві”, чи відомий вислів як «майдануті». Найбiльше приуспiли в цьому прислужники тих, хто разом з ними прагне забезпечити собi вiчне панування над Україною, хто прагне увiковiчити колонiальний стан України, як найкращого придатку до своєї iмперiї, тої її частини, яка прикрашає корону найбiльшої у свiтi iмперiї i викликає заздрiсть у iнших iмперiалiстично настроєних країн.

I не зрозумiти противникам Української Незалежностi, що справжнiм патрiотам України є за честь бути захисником iнтересiв власної нацiї, оскільки віни є її непiдкупні захисники.

Прибiчники iмперiї прагнуть збереження стану покори українського суспiльства, щоб нове поколiння вже Незалежної України не знало б правдивої iсторiї свого народу, щоб воно не захопилося волелюбнiстю наших предкiв, i таким чином не домагалися б звiльнення рiдної землi вiд колонiальних пут, щоб не були патрiотами своєї Нацiї, щоб не розумiли переваг незалежного державництва, а вiдтак не стали борцями, що захищають Українську Державність.

Часто можна почути: А для чего эта незалежность? От кого это унезалежниваться?

Скажiть, а вiд кого був „нєзалєжний” Совєтський Союз?

Або – вiд кого є нинішня „нєзалєжність” Росiї? Невже від України?

Так от, Україна має бути незалежною вiд всiх тих країн, вiд кого незалежна власне сама Росiя, а також – до всіх інших держав. Україна має бути незалежна також і вiд Росiї! (Можливо, що вiд Росiї має бути бiльш незалежна, нiж вiд iнших, оскiльки нiхто за останнi століття не здiйснив Українi стiльки „прикрощiв”, як Росія).

Петро Столипін сказав:

„Да, господа, народы забывают иногда о своих национальных задачах; такие народы гибнут, они превращаются в назём, в удобрение, на котором вырастают и крепнут другие, более сильные народы”. (5 травня 1908 р. Взято з: Пётр Аркадьевич СТОЛЫПИН. Нам нужна Великая Россия. Москва. «Молодая гвардия». 1991. стр. 149)

Щоб не стати „назёмом”, Українському Народові слід це добре розумiти, а щоб розуміти – нам треба знати нашу минувшину. Вона розповiсть нам, хто є ми, Українцi, звідки з’явилися, хто нашi справжнi герої i хто гнобителi, допоможе, усвiдомити себе великою свiтовою Нацiєю, а не певним додатком до московської iмперiї.

Саме через тривале перебування України під колоніальним поневоленням, через умови, які до нині склалися, нам сьогодні важливо знати нашу, Українську історію. Відомий український історик Михайло Грушевський дав наступне визначення предмету «Історія»:

«Історія самим словом своїм означає розвідку, відомість, оповіданнє (від грецького «від», як наше «відати», «відомість»), а прикладалося воно перед усім до оповідання про минувшину свого краю і народу». (Ілюстрована історія України. Київ-Львів. 1913. стор. 9)

Для глибшого розуміння проблеми становлення України, здійснемо певне порівняння: Португальська Нацiя на середину 1930-х років мали населення у 7,2 млн. осіб (нині – 10 млн.), при території – 92,4 тис. км2, що у 6,5 разів менша від України, свого часу мала навіть власну колонiальну імперію у 2,1 млн. кв. км з населенням у 8,7 млн. жителів.

Нас, Українцiв, на початок 1900-х років було 40 мiльйонiв, але ми не тільки були без власної держави, не тільки не створили власну колоніальну імперію, як, наприклад, португальці, а самі стали важливою, колоніальною частиною Російської імперії.

Довгi сторiччя противникам державності України за допомогою грубого i жорстокого, як правило, кривавого насилля, облудної брехнi i пiдступу вдавалось панувати над Україною. Це досягалось шляхом розпалювання ненавистi i несприйняття рiзних частин нашого народу, якi були пiд неросiйською окупацiєю i використовуючи у зв‘язку з цим рiзний рiвень освiченостi та нацiональної свiдомостi, який у росiйськiй зонi окупацiї доведено було до найнижчого рiвня.

Ворожi українству експлуататорськi кола в Українi за часiв неволi не тiльки не виховували у нашого народу любовi до рiдного, до України, а навпаки, отруювали їх безсоромною брехнею, типа такої: „Украинского языка, украинского народа никогда небыло и нет”. Або, наприклад, як у часи совєтської iмперiї:

„Одной из теоретических основ современных националистов служит фальшивая посылка о приналежности Крыма, Причерноморья, Харькова, Донбасса к исконным украинским землям. Признание этого совершенно беспочвенного утверждения сразу делает местное русское население «гостями», мигрантами в своём доме”. („МОЛОДАЯ ГВАРДИЯ”, № 5, 1991. стр. 253)

Ось до яких висновкiв може прийти людина, яка навчалась по пiдручниках, виданих у Москвi для потреб учбового процесу у всiх навчальних закладах Московської iмперiї.

Отже, „русское население” має „свій” дім.

А де „дом” українців? Чи, може, ми бездомні?

Отакими знаннями майже 350 рокiв ми, Український народ, вимушенi були користуватися у нашому життi. Такою була освiта, яка виховувала нас, наших дiтей в дусi покори i меншовартості перед „вищою” московською владою. Цю меншовартість нам вганяли у свiдомiсть навiть штучною назвою нашого краю – „Малороссiя”, щоб ми завжди почували себе меншовартісними («унтерменшами») до так званих «старших братів». Причому, практично це нам було „предписано” міцно пам‘ятати, вивчати, конспектувати і себе ними ж відчувати… Хоча, насправді, наші північні «брати» є молодшими від нас. Це давно було відомо, лише подібні речі від нас ретельно приховували. Так, у підцензурному віданні 1842 року “Исторіи Малороссіи” Ніколая Маркевича  сказано: “Жизнь Малороссии представляет шесть картин… В первом мы видим её Русью, несущею тягость рабства под игом Татар… Вскоре отделилась она от младших братьев своих, обитателей севера, избавясь от угнетения Татарского…”. (Исторія Малороссіи, Николая Маркевича. т. 1. Москва. 1842. стр. 4)

Мазепа. У 1989 роцi, вже коли почалося пiднесення українського нацiонально-визвольного руху, в „Українському iсторичному журналi” (1989, № 9) розпочато друк працi М.Костомарова „Мазепа” з коментарями доктора iсторичних наук М.Котляра.

В цiй своїй роботi М.Костомаров, описуючи обставини доносу на Мазепу з боку Кочубея писав:

Кочубей, в дополнение ко всему, представил песню, сложенную Мазепой, в которой, по толкованию Кочубея „значное противу державы великого государя оказуется противление.

В цьому мiсцi в журналi доктор iсторичних наук Котляр дає наcтупну примiтку:

„Задовгий текст пiснi опущено, бо вiн НЕ ДОДАЄ нiчого нового до сказаного вище. Важко сумнiватися в тому, що донос Кочубея в головному БУВ ПРАВДИВИЙ: Мазепа справдi ЗАМИСЛИВ ЗРАДУ царевi, i дальший розвиток подiй як не можна краще  це пiдтверджує”. (УIЖ, 1989, № 9, с. 139)

Але коли розглядати дiї Мазепи скрiзь призму нацiональних iнтересiв України, то картина виявляється зовсiм iншою. Стає зрозумiлим, чому у наведеному твердженнi присутнє прагнення приховати вiрш Мазепи вiд широкого загалу українського читача. Нижче подаємо текст цього твору Гетьмана I.Мазепи у тому виглядi, як його подано в роботi М.Костомарова:

Lekziji-foto-002

Маємо пряме свідчення наміру Мазепи відновити права і державність України. Практично тут видно, що тільки ми не мали від „братерських” обіймів нас з боку „безкорисливих” володарів.

Сьогодні вже досить відомі факти – мали все: і поділи України, голодомори, утиски мови і знищення прав, по яким судився український народ (тобто, прав України). І не тільки прав. Від „благодійної” жорстокості Петровських царських військ в Україні здригнулася вся Європа: розкішну столицю Гетьманщини – м.Батурин, головорізи генералісімуса А.Мєньшікова перетворили на згарище, повітря сколихнулось від отруєння тисячами жертв жителів міста, на яких хмарами сідало вороння.

То про яку зраду Мазепи взагалі ми можемо вести мову?

Задаймося питанням: ким був Іван Мазепа?

Питання, начебто, просте. Але, дійсно, ким був Мазепа?

Він – Гетьман Української держави, яка на той час ще існувала.

Тогочасний Гетьман – це нині Президент Держави.

Керівник своєї Держави ніяк не може бути зрадником навіть потужного монарха чужої імперії! Керівник своєї країни, її очільник, Глава, має захищати національні інтереси власного народу, власної держави!

Великий патріот України – Гетьман І ван Мазепа писав:

Бог мені свідком, що я не міг зробити інакше. Як довше було зносити ВІЧНУ кривду супроти мого народу. Як можно було спокійно довше дивитися на насильство наших прав і вольностей!.

Це сказав Гетьман Іван Мазепа.

Але ще й сьогодні хтось твердить про якусь там зраду Мазепи.

Тобто, ми на всіх сторінках нашої української історії бачимо нагальну необхідність відкривати ті її частини, яку від ас ретельно приховували.

Ще й сьогодні можна почути: „Да зачем мне этот украинский язык! Что мне дает эта незалежность, она чтó, чтó она мне дает?”

Так, ми сьогодні живемо бідно. І знання української мови нічого СЬОГОДНІ нам не дає.

А що давало знання української мови КРІПАКУ Тарасу Шевченку? Що давало Тарасові Шевченку боротьба за Українську Незалежність, для чого вона (незалежність) була потребна кріпаку Т.Шевченку?

Взагалі, мабуть, Незалежність України персонально Шевченку давала б особисту свободу і, мабуть, дала визволення українському народові визволення від російського кріпацтва. З цього боку нам це зрозуміло.

Але, що давало знання української мови і боротьба за незалежність Іванові Мазепі – наиболее приближенному к российскому императору державного руководителя?

Мазепа мав усе – і шану, і палаци, і власні маєтки і багато іншого. Так для чого ж йому, що мав владу, шану, поважне ставлення матеріальний достаток, то для чого йому була потрібна „эта незалежность”?

Саме тому, що він був ПАТРІОТОМ свого народу, своєї Нації, і честь Нації – у нього стояла попереду всього: саме це дає людині можливості втрачати найцінніше з матеріальногодобробуту – своє життя – заради свободи і волі свого народу.

Ось що об’єднало у боротьбі за незалежність України кріпака Т.Шевченка і представника експлуататорського класу – Івана Мазепу.

Тому-то І.Мазепа був так ненавидимий у будь-якій Росії – як у царській, так і у совєтській. Тому-то в „совєтській” Україні мало хто читав, вивчав і знав, як про Мазепу, так і про такі твори Т.Шевченка, як „Суботів”, „Розрита могила”, „Іржавець”, „Посланіє” та інші.

– Моя Україно! За що тебе сплюндровано, за що, мамо, гинеш? – питав Т.Шевченко.

Слід задуматися над цими словами нашого Тараса. Вони актуальні й сьогодні. Актуальні, тому що боротьба за незалежність України з часу проголошення її Незалежності, ще далеко не завершена. Надто багато сьогодні тих, хто не тільки українську мову не хочуть чути, а й чути про Незалежну Україну. А добробут – добробут він від одного проголошення Незалежності не приходить. Добробут не приходить від ненависті. Добробут приходить від любові.

Любіть Україну…

Тут необхідно підняти перед СОБОЮ питання, і тихенько ж СОБІ дати відповідь: чи ті, хто не хоче чути й бачити незалежним будь-що українське – від мови починаючи, державою закінчуючи, чи будуть вони будувати Квітучу Незалежну Україну?

*     *     *

У Тараса Шевченка є такий вірш:

Lekziji-foto-003

Чи не відчувається тут наш, український менталітет, той барвистий внутрішній, неповторний цвіт України, яким так наповнений кожен Українець, і той, хто любить Україну.

Але наш тихий, земний рай, що зветься Україна, розіп‘ятий на хресті. Десятиліттями шматували Україну ординці татаро-монгольських ханів, десятиліттями вирубували та випалювали Україну польські загарбники, четвертуючи на майданах і насаджуючи на палі наших славетних козаків; знищували та мордували Україну „высочайшими указами” та сибірськими каторгами російські царі; кидали у тюрми українську волю, тихо й непримітно замучували український цвіт на Соловках та у ГУЛАГу, знищували національну свідомість кайданами заколисуючих теорій про „слияние наций” в „едином советском народе”, та морили таким лютим штучним голодомором у 20-ті та 30-ті, якого не знала земна цивілізація.

Таку бездонну прірву лиха не знав, мабуть, ні один народ у світі. Але запорукою українського відродження є здобуття Незалежності України. Нелегкою є її становлення, бо не переможені ще колоніальні структури влади, що втративши силу, ще продовжують утримувати владу, виношуючи мрію поновити її у повному об’ємі. Впевненість у перемозі справи зміцнення Незалежності України надає великий ЧИН НАЦІЇ, який на Референдумі на одному подихові підтвердив наш шлях до незалежності та слова Тараса Шевченка:

Lekziji-foto-004

Найбільш важливе і актуальне завдання сьогодення – це :

  1. Відродження національної самосвідомості серед широкого прошарку населення.
  2. Поборення відчуття національної меншовартості.
  3. Дійти до усвідомлення СЕБЕ світовою Нацією, відчути гордість, що ми – Українці – представники Великої державницької Нації.

Складовою частиною цієї важливої справи має стати відродження економіки, національної культури, відновити економічну незалежність особи – патріота своєї Держави.

Економічно незалежна особа є гарантом політичної незалежності держави, гарантом її економічної могутності і добробуту народу. Саме так завзято боролись проти цього більшовики. Так, В.І .Ленін писав:

„ …Україна и Кубань. Там БОГАТЫЕ крестьяне, там пролетариев нет, а если пролетариат есть, то он развращен мелкобуржуазными привычками, и мы знаем, что там ВСЯКИЙ, кто имеет кусочек земли, говорит: „Начхать мне на правительство”. (Полн. собр. соч. т. 40. стр. 256).

Досить чітко видно: більшовики не могли допустити, щоб на них можна було „начхать”: якщо особа буде мати невеликий але власний „кусочек земли”. Вже виходячи навіть з цього, Декрет про землю – то була фікція, яка мала на меті тільки привабити маси.

І це є одна з тих проблем, яку належить добре усвідомити, щоби не зробити помилок у вирішенні багатьох тих проблем, які залишилися Україні у спадок від часу її підневільного стану.

До проблем, які виникають, належать проблеми міграції народів, їх асиміліції, історичних знань, національної культури, науки, освіти та ін. Одне слово, проблемою стало все те, що дає можливість не тільки існувати особі, як біологічному виду, а й духовного пізнання себе.

Події 1917 року допровадили до того, що справа пізнання СЕБЕ була практично ліквідована. Українська наука хоч і зробила значний внесок у світову культуру і невпинно діяла, але то була праця в умовах бездержавності, на грунті ідеологізованого Прокрустового ложа і мало що могла зробити для покращення добробуту власного народу: економіка належала Центру імперії, а не Українській Державі, не Українському народові. Українська наука економічний та людський потенціал діяли на славу і на військову потугу іншої держави. Ті дослідження, які проривались крізь колючий дріт ідеологічної цензури і партійно-номенклатурних препон надто мало були знані серед широкого загалу. Причиною цього перш за все була не українська школа, що подавала знання, які стосувалися пізнання не НАС, а когось іншого, подавала відомості або викривлено, або ретельно їх приховувала. Тобто, все відбувалося так, як описано у Т.Шевченка:

Lekziji-foto-005

Щоб такого не було так, як хтось скаже, Т.Шевченко пише:

Lekziji-foto-006

Цю „свою” мудрість ми почали здобувати тільки лише від часу відновлення Державності України, тобто тоді, коли наступили часи відродженної можливості пізнавати себе.

Таким чином, нам важливо відкрити Україну собі. Дізнатися ту раніше приховану сторінку нашого буття, який дає можливість відкрити той курс «Історії України», який сьогодні пропонується до уваги нашій аудиторії.

Використана  література:

  1. М. Грушевський. Ілюстрована історія України. Київ-Львів. 1992.
  2. Исторія Малороссіи, Николая Маркевича. т. 1. Москва. 1842.
  3. Т.Г. Шевченко. Кобзар. Київ. «Просвіта». 2003.
  4. Н.И.Костомаров. МАЗЕПА. Москва, Изд-во “Республика”, 1992.
  5. Український історичний Журнал, 1989, № 9.
  6. Малая Советская Энциклопедия. т. 9. Москва. 1931.

 

 

 

 

 

 

 

Перегляди:21
Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Інші видання:
"Народні казки про тварин". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Велика розмальовка до "Український народних казок про тварин"     Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Василь ТИМКІВ, Олена ПОДРУЧНА "Словник музичних термінів"     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”