Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…

З кожним роком і тим більше з кожним десятиліттям змінюємося ми і змінюється світ. Змінюється Україна і змінюється ставлення світу до України. Але головне те, що ми все-таки дорослішаємо і стаємо самостійнішими не тільки на словах і не тільки в гаслах, а й у власній душі і у власній свідомості.

Якась нікчема, задовго до подій 2013-2014 років написала у своїх псевдополітологічних нотатках, що 1991 року українці отримали свою незалежність задарма і не будуть, та й не можуть, її цінувати, бо не проливали за неї кров. Адже для декого спричинені безладом і війнами убоге життя та смерті людей – це всього лиш «геополітика». Таке собі суто теоретичне поняття. І ось такі непоодинокі «теоретики» старанно готували – відповідно до заздалегідь розроблених і затверджених «десь» (всім відомо де) планів – ту біду, що врешті-решт  увірвалася в наше життя підступною і гидкою війною, підставою для якої були лише чиїсь хворобливі амбіції, жадібність та заздрість до тих, хто між рабством і свободою обирає свободу, між боягузством і мужністю – мужність, а між нікчемністю і гідністю – гідність. Потуги проплачених або й просто «від природи» нікчем були надзвичайно «багатовекторними» і відштовхувались від ще недавнього (30 років для країни час невеликий) минулого в розумінні ідеологічно-пропагандистсько-виховної системи, спрямованої на стале утримання українців під махнатою пазурастою рукою «Брата-ІІ»: Україна? – та немає такої країни!; українці? – та немає такого народу!; українська мова? – та немає такої мови!; українська нація? – от, бачите, самі кажуть, що вони нацисти! нє, краще «фашисти!» – так страшніше!; українська національна ідея типу «свобода і справедливість»? – яка там ідея! вони самі не знають чого хочуть! дай їм свободу, вони не знатимуть, що з нею робити! від їхньої «свободи» тільки безлад! а «справедливість» – де ви її бачили? Це вигадане поняття і неіснуюче явище – запитайте психологів!; національні герої? – та які герої! вони бандити!! … нацисти!!! … нацики!!!!

Це було масоване, тотальне навіювання, насаджування, вдовбування страху – страху називатися українцем, страху згадувати про героїв, що сотнями й тисячами гинули за нашу країну з надією на її краще майбутнє, часто усвідомлюючи, що їм особисто його вже не побачити – страху, що маскувався під «соромливість», «незручність», «прогресивність», «неагресивність», «ввічливість»… Ми століттями спостерігаємо, яких тільки найдивовижніших форм може набувати страх, надійно закріпившись у душі людини усвідомленням її власної слабкості та меншовартості і потроху перетворюючись на національну ознаку цілого народу. У всякому разі так видавалося авторам цих вочевидь негуманних і недоброзичливих схем. Саме у такому світлі українців намагалися подати і світу – як безвольну масу, якій конче потрібне зовнішнє і… всі знають чиє управління. А ще краще – цілковите поглинення сусіднім народом, який, хоч і виглядає для світу не завжди привабливо, зате вміє душевно пиячити в компанії, добре грати на балалайці та дерев’яних ложках, танцювати «казачок», знімати телесеріали (про сучасних кривавих бандитів, вічно п’яних міліціонерів-поліцейських-хабарників та дурних українців), і хвацько виїжджати на танках за межі власних кордонів, хай навіть з квитком в один кінець. Адже разом їх добіса, а їхні матері ще народять і, якщо «пан» попросить, можуть навіть відмовитися від загиблих синів.

Біда в тому, що нам, а головне – світові, здавалося, наче Україна вже перетнула ту межу, за якою втрачаються національна пам’ять і національна гідність, і за якою можна собі сказати, що мільйони планово знищених цілеспрямованою діяльністю злого сусіда життів і доль, то нічого, – бо ж «так склалися історичні обставини», і взагалі, вони були самі винні, бо опиралися упокоренню, депортаціям, голодоморам, ще й на питання «Ти що, не знаєш хто я такий?!» мали нахабство чемно вимагати пред’явити посвідчення, здати зброю і назавжди покинути чужу територію. Хто достатньо спілкувався з іноземцями, знає точно, що ще п’ятнадцять років тому ніхто б пальцем не поворухнув на нашу підтримку. Нас вважали слабаками, а ми старанно підтримували цю нікчемну картинку (в народі – «імідж»), «соромлячись», а насправді боячись визнати українськими героями спочатку Армію УНР, а потім УПА (не сумніваюсь, що як живі люди, вони теж боялися, але знаходили в собі мужність побороти той страх), керуючись підказаними з Центру (Москва – Кремль) поясненнями. І не те, щоб нам не казали правду. «Масі» було соромно зазирнути у вже наявні матеріали, перечитати вже опубліковані біографії, бо визнавати власні помилки ой як незручно…

Але ж припекло. Війною. Бо злий сусід вирішив, що ми достатньо ослабли, що серця наші спідліли до краю і українці готові з вдячністю прийняти зарахування до Ордену Його Блюдолизів, а з тим і довічне право зазирати йому в дупу. І ми зненацька усвідомили, що до глибини душі любимо власну символіку, що пишаємося нашою мовою, що можемо й сьогодні  складати натхненні патріотичні пісні (до речі, різними мовами, що не змінює їх суті та патріотичності), а після того, як п’ята колона (куди ж без неї!) спробувала ветеранам АТО системно накидати образ бандитів, відволікаючи водночас увагу суспільства від зрадників та справжніх військових (і не військових) злочинців… хай йому грець! … ми й зовсім прозріли: людоньки! хіба ж можна називати бандитами бійців Української Повстанської Армії, коли їхня чисельність у різний час сягала від 100 000 до 400 000 тисяч осіб, коли це була та сама наша молодь, яка зараз, залишивши у своєму тилу і прикриваючи від біди свої сім’ї, наречених, рідних і близьких та навіть чужих і незнайомих, так само «товче як може» того самого ворога, щоб він просто не ліз на нашу землю, щоб не заважав нам жити на власний розсуд та за власними законами, а тим більше переобирати (а чи й виганяти з посади)  гетьманів (вибачте – президентів) за нашими уподобаннями.

Першу книгу (том) під власною назвою «Українська повстанська армія – гордість української нації» ми з Ігорем підготували до друку 2016 року і того ж року, символічно, першу презентацію провели в Івано-Франківську. Івано-Франківщина один з осередків активної діяльності УПА – тож нам потрібно було відчути реакцію живих людей, через широкі родинні зв’язки більшою мірою дотичних до тих подій, на книгу створену на базі виданої на той час літератури з цієї тематики та, хоч і багатих, але все ж паперових архівних матеріалів. На вивчення архівів Ігор Вітик, в минулому працівник спецслужби, а зараз – науковець і публіцист, витратив не менше десяти років. Книгу сприйняли добре і на Заході нашої країни і у Києві, і на Сході (у 2014-2016 випало бувати там часто). І, на мою думку, саме завдяки ґрунтовній систематизованій  подачі історичного матеріалу. Насправді книга не стільки про УПА, скільки про цілу історію боротьби українців за справу свого самоусвідомлення і визволення, на тлі чудово поданого історичного контексту в його геополітичних та більш примітивних вимірах. Історія має значно менше темних плям, ніж нам інколи здається – просто певні речі стають відомими тільки через роки – зокрема, після розсекречення, – коли суспільство стає здатне переосмислити події відносно не заанґажовано, надаючи їм відповідної оцінки з урахуванням багатьох і багатьох обставин.

Оптимістично пообіцявши читачам швидкий випуск другої книги, про національний спротив періоду від 1944року  (саме на цій даті завершувався перший том) по наші дні, ми з Автором витратили на цю роботу цілих п’ять років, що було пов’язано водночас і з суто технічними причинами (через комп’ютерний збій Ігорю довелося відновлювати увесь вже попередньо скомпонований текст), з потребою уважного редагування книги  – чого варті тільки чисельні абревіатури (МДБ-МГБ, НКВС-НКВД  і т. п.) чи топоніми й гідроніми у варіантах написання російською (архівні документи СРСР), українською (авторська мова й мова документів українських радянських органів)  та «мовою документів УПА»,  де в українській мові ті самі абревіатури не перекладаються – і з поточною нашою завантаженістю на основній роботі і з потребою пошуку ілюстративного матеріалу, бо ж я розумів, що книга, яка налічує до 1000 комп’ютерних сторінок (кожен том) і на дві третини складається з текстів наказів, розпоряджень та інших директивних документів, без ілюстративних світлин, карт чи схем читатиметься украй важко.

Отже, книга друга – «На олтар боротьби» побачила світ аж восени минулого 2021 року. Що нас приємно здивувало, це те, що другий том вийшов у світ, значно відмінніший від того світу у який потрапив його попередник – том перший. При потребі виправити деякі неточності в авторському тексті, я на чисельних інтернет-платформах легко знаходив довідковий матеріал про різні українські формування часів Другої світової, при чому, коментарі вже не вирізнялися відверто ворожим ставленням до УПА та до імен її лідерів (російських ботів не рахуємо, їх одразу видно) – що мало місце ще п’ять років тому – і на сьогодні кожен бажаючий може легко ознайомитися з біографіями багатьох учасників тих подій, дізнатися, що Степан Бандера певну частину свого життя просидів у польській тюрмі та німецькому концтаборі; що УПА домовлялися з німцями не тому, що вони вболівали за ідеї нацизму, з поляками – не тому, що погоджувалися віддати полякам волинську землю, з радянськими партизанами – не для того, щоб встановлювати в Україні радянський режим, і з представниками НКВС (такі переговори також були) – не заради відмови від української незалежності – це були цілковито логічні тактичні домовленості; що у лавах УПА були представники різних національностей, у тому числі євреї; що українські військові формування створювалися в структурах СС не тому, що українці «мріяли стати карателями», а тому, що всі бойові іноземні підрозділи, які створювалися у німецькій армії (а їх було безліч), могли підпорядковуватися виключно командуванню СС, бо за німецьким законодавством вермахт не міг набирати до війська іноземців. Вони так і називалися: Waffen-SS, тобто «бойові загони СС». Не кажемо вже про те, що український підрозділ «Галичина» старанно вибивав собі виключне право мати своїх військових капеланів (у структурах СС така служба взагалі не передбачалася) та носити золотого лева на петлицях. Певною мірою проглядається паралель з теперішньою Національною гвардією та добровольчими загонами, які з огляду на певні юридичні нюанси були підпорядковані нашому МВС (чи умовно ним керовані).

Тепер з книги (чи двокнижжя) Ігоря Вітика можна дізнатися набагато більше, в тому числі ознайомившись зі справжніми керівними, регулятивними, інструктивними (дорадчими) документами різних сторін-учасників подій та реальними українськими бійцями того буремного часу через їхні бойові щоденники.

Оскільки книга призначена для збагачення – але ж не грошового)), а нашого спільного з вами духовного збагачення на історичний фактаж та розуміння власної історії, то її легко знайти у вільному доступі (формат PDF) на нашому сайті korekta-vvk.com – на головній сторінці сайту достатньо натиснути на банер з зображенням «козаків-читачів», щоб потрапити до розділу «Читальня-Книжкова полиця» –  там і шукайте.

 

Для бажаючих отримати «hard version»:

У паперовому вигляді книга видається мінімальними накладами у подарунковому форматі (натхнення наснаги і впертості у нас таки значно більше, ніж грошей), тому для тих, хто таким чином готовий підтримати наші проєкти, є сенс замовляти її наперед через вказану на сайті електронну пошту – по наявності відправляємо Новою поштою з оплатою по факту отримання.

 

Гасло видання:

Годі гинути за Україну, краще навчитися давати відсіч її ворогам – і бажано таку відсіч,

щоб більше не прагнули ворогувати.

 

З оригінальним текстом знайомитися тут:

ІГОР ВІТИК. УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ ― ГОРДІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ. БОРОТЬБА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ЗА СТВОРЕННЯ СВОЄЇ УКРАЇНСЬКОЇ СОБОРНОЇ САМОСТІЙНОЇ ДЕРЖАВИ 1914-1944

ІГОР ВІТИК. НА ОЛТАР БОРОТЬБИ. БОРОТЬБА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ЗА СТВОРЕННЯ СВОЄЇ УКРАЇНСЬКОЇ СОБОРНОЇ САМОСТІЙНОЇ ДЕРЖАВИ з 1944 року по наш час

 

Вадим КАРПЕНКО

04.01.2022 р.

 

Перегляди:1,190
Центральний будинок офіцерів ЗСУ
Допомога ЗСУ
Міжнародний Виставковий Центр
2014-2024: АТО ОЧИМА ВОЛОНТЕРА (світлини перших років війни)
VVK-STUDIO (ютуб-канал для всіх)
Книжкові видання:
Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”