< - До змісту

Легенда про нюрнберзького зайця.
Oповідання.

---

Ми щойно вийшли з музею Дюрера. День був сонячний. Настрій був чудовий. Всі сміялись. Ми, це власне я – Лесь Буді-Янський, мій приятель Семен Скрипник та наша приятелька Сюзанна Вітовська. Звичайні собі українські туристи, що завітали до Нюрнбергу пройтися стежками Дюрера. Скрипник – мисливець, художник та мистецтвознавець, Вітовська – молода талановита поетеса, а я ж відповідно – геніальний прозаїк.

Власне, сміялись ми з мене і з того, що я написав у «Книзі вдячності та побажань», яка лежить при вході в музей. Висловивши вдячність, я бажав «нюрнбержцям» навчитись бачити світ так, як його вмів бачити Дюрер.

Сюзанна спитала, чи означає це, що нюрнбержці мають бачити навколо чортів, скелети і людей із сумними обличчями? Мені ця думка сподобалась, і я заявив, що будь-яка людина зможе бачити світ, як Дюрер, якщо буде регулярно вживати абсент у неймовірних кількостях. Скрипник же майже всерйоз образився за всіх художників взагалі і за Дюрера зокрема і пояснив, що, по-перше, не треба розводити профанацію щодо алегоричних сюжетів Дюрера, а, по-друге, абсент винайшли лише через триста років після смерті Дюрера.

– Чому ж він малював такі сумні картини? – спитав я.

– Для меланхолії Дюрер мав цілком конкретну причину, – відповів Семен і посумнішав.

Ми йшли від музею до старої фортеці і мовчали.

Повз нас проходили юрби неприкаяних туристів, яким екскурсоводи, мов заведені, розповідали всоте одне й те саме. І здавалося, що так буде тривати до кінця цього світу. Але кінець світу ніколи не настане. Мені подумалося, що народитися екскурсоводом – це страшна карма. Я особисто ніколи не можу розказувати одну й ту саму історію так, як розповів її вперше.Якби я був екскурсоводом, я б напевно кожного разу вигадував щось інше і, зрештою, був би змушений перейти до небилиць, за що мене чекала б неминуча кара.

Ні, покарання не з боку наївних американських туристів. Вони би слухали з відкритими ротами, і проковтнули б будь-яку маячню, навіть якби я запевнив, що Дюрер був гомосексуалістом, а потім завербувався в ландскнехти і брав участь у феодальних війнах, а під кінець життя його нібито спалили живцем на цій площі за звинуваченням у вампіризмі і чаклунстві.

І чемні американські туристи з Алабами й Іллінойсу дисципліновано сфотографували б «місце страти», а чемні китайські туристи самі б сфотографувалися на «місці страти».

Але ніщо в світі не минає безкарно. Таємний орден екскурсоводів прийшов би до мене вночі; вони б з ганьбою вигнали мене з екскурсоводів і принесли б у жертву своєму екскурсійному божеству з обличчям Аріадни і тілом чорної собаки. Ні, не піду в екскурсоводи. Раптом в них дійсно існує таємний орден?

Що цікаво, деякі художники-сучасники Дюрера дійсно вели активніше суспільне життя, ніж він. Наприклад, Йорг Ратгеб зазнав тортур та був четвертований в Форцхаймі, а чудовий графік Урс Граф брав участь у битві при Маріняно як ландскнехт.

Нарешті ми підійшли до стін фортеці. Взагалі-то замок був майже вщент знищений під час бомбардувань у 1945 році. Але хазяйновиті німці фактично «з нуля» відбудували замок і тепер непогано заробляють на туристах.

Біля стін замку, напроти будинку-музею Дюрера на Тіргертнерторплац стоїть пам’ятник з бронзи. Семен підійшов до нього і сказав:

– Ось причина того, чому Дюрер був так захоплений сумними алегоріями смерті і швидкоплинності життя!

Ми з Сюзанною наблизились і зацікавлено подивились на пам’ятник.

Це був величезний заєць-мутант, розміром з велику корову, з великими пазурями і хижими, не заячими лапами. Він притискав до землі якусь людину, чи то ще живу, чи вже вбиту (з-під зайця було видно лише одну ногу), і дивився на світ виряченими божевільними очима. Цього страшного зайця було чомусь трошки жаль.

– Це Проклятий Нюрнберзький Заєць! – сказав Семен.

– Зачекай, – кинула Вітовська, – але ж ось написано, що скульптуру Божевільного Зайця створив не Дюрер, а сучасний художник – Юрген Герц!

– Розумна дівчинка, – вже вкотре подумки відзначив я.

– Цього художника надихнула історія Дюрера і Нюрнберзького зайця, – відповів Скрипник і продовжив розказувати. – Особисто мене завжди дивувало, наскільки модерним був Дюрер саме як художник! Уявіть собі – жив собі на рубежі 15 та 16 століть у дуже багатому тоді місті Нюрнберзі під час феодальних воєн, грав в азартні ігри, подорожував, багато працював і на кілька століть, ні, на цілу епоху випередив своїх сучасників-художників!

– Якийсь він сумний художник…

– Життя сумне. Якщо уважно придивитись до його творів, то можна виокремити різні його творчості: період живопису і період графіки, період щирої релігійності і період містики. І на тлі цього ми бачимо маленький малюнок звичайного зайчика. Зовсім звичайного маленького зайчика. Власне ось він, Дюрерівський заєць, – маленьке створіння перед величезним зайцем-монстром.

– Чому ж тоді сучасний скульптор Юрген Герц зобразив зайця монстром?

– Тому що насправді він був монстром.

– Як це так?

– А ось так. Існує стара німецька легенда про величезного хижого зайця, що жив під Нюрнбергом і полював на людей ясними місячними ночами. Невідомо, чому той заєць став монстром. Одні люди казали, що заєць з’їв іншого зайця і за це був покараний тим, що став монстром. Дехто вважав що це лісовий демон-охоронець, який мститься людям за загублені заячі душі. Інші вважали, що це витівка злої чаклунки або самого диявола. Так чи інакше, але заєць існував і полював на людей. А в часи коли жив Дюрер, заєць зникає, і легенда поступово забувається.

Якщо ми уважно подивимось на творчість Дюрера, то зможемо точно визначити час, коли був вбитий Нюрнберзький заєць – приблизно 1502 рік.

– Але ж чому?

– Зайдімо в цю пивничку, і я Вам докладно розповім.

Ми зайшли в типову нюрнберзьку пивничку, де, мабуть, ще Шикльгрубер банячив зі своїми партайгеноссе, і замовили собі по 0,5 світлого.

Холодне пиво полилося нашими спраглими від літньої спеки горлянками, і ми всі відчули майже еротичну насолоду.

Скрипник продовжив оповідь.

– Як вам відомо, я походжу зі старого козацького роду. Один мій пра-пра-прадід Василь Скрипник був купцем, торгував оксамитом і виробами з волинського бурштину. Одного разу він заїхав так далеко від своєї Черкащини, що опинився в самому Нюрнберзі, де якраз відбувався великий ярмарок.

Був він не один, з товаришем Хомком Неборакою. Десь тут вони і познайомились із бездітним художником Дюрером, який купував у них оксамит для своєї дружини.

Він побачив у них невеличкий образок Божої Матері і дуже зацікавився цією технікою письма. Слово за слово зав’язалася розмова, і опинились вони в пивниці, можливо навіть в цій, де ми сидимо.

І тоді вони почули від Дюрера страшну легенду про зайця-людожера. Вони почали з нього глузувати, назвали брехуном. А коли він заприсягся всіма Божими карами, що не бреше, та ще й коли інші німці в пивниці заприсяглися, що Дюрер каже правду – тоді Василь і Хомко повірили художнику.

Випито було багато. І вони дістали два довгі кинджали, які були схожі скоріше на ятагани, і забажали познайомитися з Зайцем особисто: вони його навчать чемному поводженню. Василь та Хомко вийшли з пивниці, несучи діжечку з пивом, і, розмахуючи кинджалами і співаючи «Танцювала риба з раком…», попрямували просто до лісу. Занепокоєний Дюрер, відчуваючи відповідальність за гостей, до яких раптом пройнявся симпатією, біг за ними і благав дочекатися ранку, і не сприймати його оповідь серйозно. Та дарма!

Василь і Хомко занадто довго були купцями і занадто давно не козакували. Кров грала, тож козаки мали принаймні самі перед собою виправдатися за надто довге мирне життя (ледь не 10 років – це ж збожеволіти можна!). Тому потвора, яка жере християн (нехай і католиків) чудово підходила на роль цапа-відбувайла.

Отак, проспівавши кількадесят українських пісень і випивши по дорозі пів діжечки пива, два козака і один художник-католик опинилися досить далеко в хащах Чорного Лісу.

В ті часи Чорний Ліс простягнувся від Дніпра до Баварії. Чорним, власне, він тому і називався, що був такий високий, що до хащ не доходило сонячне світло. Це зараз Шварцвальд («Чорний Ліс», по-нашому), став ріденьким і весь перерізаний ланами й автострадами, а в ті часи можна було в землях Війська Запорізького увійти до Чорного Лісу, заблукати там і вийти на узлісся вже біля Нюрнберга чи Мюнхену.

Козаки дістали кресало, розвели багаття і взялися чекати потвору. Їм було весело, і навіть художник вже не боявся і дістав собі якогось дрючка, щоб і собі взяти участь у полюванні.

Але потвора не йшла. І тоді Василь і Хомко почали … кликати її! Вони кричали так довго і голосно, що зірвали собі голос і захрипли, а відповіддю їм була страшна тиша, яка запала в лісі. Ні вітерця, ні шереху… І тут Дюреру стало страшно. Він пригадав, що вже два століття поспіль багато лицарів та вправних мисливців намагалися вполювати тварюку, але сміливці завжди зникали, а люди знаходили лише їх кістки та розірвані обладунки. Навіть зброя, освячена самим Папою Римським, не допомагала. І тут Дюрер по-справжньому пошкодував, що потягся за цими двома божевільними жителями далекої країни зі Сходу; відчув дуже сильну відповідальність за дружину, ненароджених дітей і навіть обов’язок перед поціновувачами живопису, які можуть так і не побачити його безсмертні творіння.

І тут вони почули, як через хащі щось повільно рухається. Щось велике йшло просто до багаття, ламаючи гілля і хмиз, зупиняючись і відсапуючись. Притихли і друзі-козаки – вони помітили, що кинджали не такі вже й грізні. Кожен з них перекинув кинджал у ліву руку, а в праву взяв смолоскип.

А потім потвора вийшла до них на галявинку. Приятелі подивились в її вирящені очі, і їм здалося, що вони побачили там кістяк у чорному вбранні монаха-бенедиктинця.

Відблиск багаття грав в божевільних очах потвори, коли Нюрнберзький Заєць заговорив до них.

Заєць повідомив, що приймає виклик, і спитав, хто буде битися першим – Василь, Хомко чи Дюрер? Дюрер ледве не знепритомнів. А Василь і Хомко одночасно кинулись на Зайця…

Хлопці встигли підсмалити потворі щетину і завдали кілька дошкульних порізів, але потвора вибила з їхніх рук смолоскипи, зачепила пазурями обличчя Василя й відкинула його геть, а Хому притиснула лапою до землі, вибила з рук кинджала і дихнула йому в обличчя запахом падла. Хомко почав читати молитву «Отче наш» і просив Бога пробачити всі гріхи свої, щоб увійти в царство небесне, а не гнити в пеклі, як якийсь харцизяка.

– Стій! – гукнув Василь. – Що ти збираєшся робити?

– Я?! – здивовано спитала потвора. – Їсти буду Вас. І не думайте тікати! Я бігаю швидше, ніж летять Ваші думки!

– А що можна зробити, щоб ти нас відпустив? – не вгавав Василь.

Потвора уважно подивилась на Василя і хрипко засміялася:

– Ну, Хомка я з’їм все одно, а от тебе і Дюрера відпущу, якщо кожен з вас відгадає мою загадку.

Потвора, як і всі казкові істоти, любила загадки. В світі потвор такий закон – відгадав загадку – тебе відпускають, не відгадав – з’їдять.

– Хто перший буде відгадувати? – спитала Потвора.

– Я! – озвався Василь, син Скрипаля.

Дюрер був щасливий, бо сам навряд чи згадав би навіть розташування свого помешкання.

Потвора вдарила Хомка лапою в живіт, і він втратив свідомість. Тоді Нюрнберзький Заєць зробив кілька кроків до Василя.

– Підійди ближче, щоб я побачив твої очі! – звеліла потвора. Василь підійшов, і вони кілька хвилин дивились в очі одне одному.

Зненацька потвора спитала:

– Що то воно:

У воді водиться, З хвостом родиться,

А як виростає, Хвіст пропадає?».

Василь покрутив вуса, пройшовся біля багаття туди і назад і, сів біля потвори по-турецьки і почав розпалювати свою люльку. Незабаром він вже розкурив її і, хитро і насмішкувато примружившись, дивився просто в очі чудовиську.

Нюрнберзький Заєць почав кашляти, возитися, соватись і загарчав:

– Швидше-е-е відповідай, бо з’їм просто зараз!

– Жаба! – відповів козак.

Потвора сіла на задні лапи від несподіванки.

– Ну добре, щезни звідси! А тепер Дюрер….

– Зачекай, – сказав козак Василь….

– Чого-о-о тобі? – прохрипіла потвора.

– Тепер моя черга загадувати загадку. І якщо я загадаю, а ти не відгадаєш, то я тебе … з’їм…!

Очі потвори вирячилися ще більше. Вона мовчала хвильку, а потім затремтіла і нарешті прогарчала:

– Гаразд! Але на роздуми одна хвилина, і гратимемо, поки ти не помреш!

– Граємо, доки один з нас не з’їсть іншого! – уточнив Василь. – Відповідай, що це – «Золотий пішов, а срібний прийшов»?

Потвора мовчала хвилину, дві, а далі й три хвилини.

– Ну, – суворо промовив Василь, піднімаючи з землі кинджал – Я вже зголоднів! Відповідай!

– Я не знаю-у-у-у-у! – простогнала потвора. – А що це? Невдала торгівля? Бідність?

– Сонце і місяць, – відповів Василь і підійшов до потвори, приміряючись, куди вдарити кинджалом. Потвора затремтіла, застогнала, почала зменшуватись і перетворилася на звичайного маленького зайця, якого Василь і вбив. Козак зняв з нього шкіру, випатрав і почав смажити.

– Не їж його, – просили Хомко і Дюрер. – А ну ж він отруйний? Або сам станеш потворою?

– Не можна не їсти. – відповів Василь. – Я обіцяв його з’їсти, то маю дотримати слова. А що коли я його не з’їм, то все повернеться назад, і він знову полюватиме на людей?

І Василь почав смажити зайця на багатті.

– Ну то тримай, запий його горілкою. – сказав Хомко і віддав Василю свою баклагу. А потім Хомко відійшов подалі, бо його знудило від запаху смаженої зайчатини. Дюрер сидів поруч з Василем і вдихав цей дим.

Василь прочитав молитву перед їжею і потроху, запиваючи горілкою, з’їв усього зайця. На світанку ця дивна трійця – два козаки і німецький художник – повернулися до Нюрнбергу. Козаки розпродали свій товар і повернулися на Вкраїну.

Так і закінчилась історія про те, як козак врятував від смерті себе, свого друга і одного художника. Можливо тому батьки і вчать своїх дітей відгадувати загадки, щоб дитина могла врятуватись, якщо у лісі натрапить на казкову істоту?

А Дюрер зробив малюнок того зайця, змалювавши його таким, яким заєць був перед самою смертю – маленьким і тремтячим. І дату поставив – 1502 рік.

Ця історія відома мені від діда, а він почув її від свого діда. Німці про зайця-людожера просто забули. Лише нещодавно сучасний художник намагався нагадати про цю дивну історію. Я був здивований. Але приємно.

– Просто історія про сфінкса, – тихо сказала Сюзанна.

– Мабуть, казкові істоти в усьому світі діють за однаковими правилами, – висловив я свою думку. А що було з твоїм пра-пра-пра-прадідом?

– З Василем Скрипником? Нічого не було. Перевертнем не став. Мабуть, тому, що прочитав молитву перед їжею. Прожив довге життя. Успішно воював з турками. Власним коштом збудував нову церкву в своєму селі. Сильний був чолов’яга.

– А Дюрер? – спитала Сюзанна.

– А Дюрер після того випадку став диваком. Малював ще краще. Але здебільшого демонів або святих людей. А іноді, коли він згадував смак того диму, в нього паморочилась голова, і він бачив навколо себе всяку нежить, сині і зелені обличчя.

Ми сиділи в пивниці над спорожненими келихами і слухали Семена. І нам здавалося, що між нами й іншими відвідувачами пивниці шар вовни: ми їх майже не чули. Ми наче перебували в одному часі, а вони – в іншому.

– Ех! Ну що, хлопці-дівчата, ходімо спатки? – спитав Семен, допивши своє пиво.

– Ходімо! —погодились ми.

Ми повернулися до готелю і розбрелись по своїх номерах. Лежачи в ліжку, я пригадував цю історію і намагався зрозуміти: вигадав її Семен чи ні? Я ще довго не спав, занотовуючи в записник легенду про Нюрнберзького Зайця…

4 січня 2010