Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Просто читайте
Натискайте
на цей банер
і просто скачуйте книги
у форматах
Pdf або Doc
baner-korekta-2019 Читайте і насолоджуйтесь)
Сергій КОРНЯ – система морально-психологічного забезпечення ЗСУ
Сергій КОРНЯ
Volodymyr V. KRAVCHENKO – La situación en Ucrania/The situation in Ukraine
Володимир Кравченко
Вадим КАРПЕНКО – управління, комунікація та інформаційна безпека
Руслан ТКАЧУК – Аналітичні статті
Ігор ВІТИК – Україна у вирі боротьби за незалежність (історична публіцистика)
Василь ТИМКІВ – Тонкі аспекти державного управління
 Василь Тимків
Роман МАТУЗКО – Московська імперія vs Українська держава
Роман МАТУЗКО-1
Василь ШВИДКИЙ – погляд в історію
Олексій КАРПЕНКО – графіка: історична тематика
Андрій МУЗИЧЕНКО (АНЖИ) – художні роботи
Андрій Музиченко
Олексій ПАЛІЙ – рекламна фотографія
Олексій ПАЛІЙ
Олег ТИМОШЕНКО – тероборона у фотографіях
Олег ТИМОШЕНКО
Лідія БУЦЬКА – Війна! (поезії)
Лідія БУЦЬКА
Лідія ХАУСТОВА – Слов’янськ. Поезія війни
Лідія ХАУСТОВА
Владислав ТАРАНЮК – оповідання, сценарії
Твори Віктора ВАСИЛЬЧУКА

ЗМІСТ

Вступ

  1. Українські Січові стрільці: від австрійських військових формувань до української національної армії
  2. Від первопочинів до проскурівського періоду
  3. Початки січового стрілецтва
  4. Перші бої січового за Київ
  5. Січове стрілецтво у Києві перед гетьманським переворотом
  6. Повстання січових стрільців проти гетьманщини
  7. Бої проти більшовиків
  8. Січові стрільці на чужині

Висновок

 

Рекомендована література

Воєнно-історичний нарис. Львів “Червона калина” 1992 р;

Безручко М. Січові Стрільці в боротьбі за державність. Каліш 1993;

Золоті Ворота – Історія Січових Стрільців 1917 – 1919. Л. 1937;

Безручко М. Січові Стрільці в боротьбі за державність. Каліш 1992;

Газета “За вільну Україну” 15 червня 2006 р. Т. Каляндрук;

Газета “Україна молода” 22 вересня 2006 р.

 

ВСТУП

«Ніщо неспроможне було зупинити порив східних і
західних українців до об’єднання
!»

 

Визволення України від іноземних окупантів було неможливе без відродження військових козацьких традицій. Тільки так можна було повернути Україні її давню козацьку славу. Тому на початку ХХ ст. козацькі нащадки організовують такі патріотичні товариства, як «Луг», «Сокіл», «Січ», молодіжне військове товариство «Пласт». Так нащадки козаків Іван Чупрей, Лесь Пушкар, Павло Думка, Іван Харук були активними помічниками засновника «Січі» Кирила Трильовського, допомагали йому видавати численні брошури, календарі Яків Голота, директор гімназії на Буковині та Осип Безпалко організували там першу «Січ». Остап Попович заснував січ у Кіцмані. Очолив її козацький нащадок Іван Корнійчук. Активним засновником «Січей» був ще Лука Гарматій. Мілітарно-патріотичний рух став масовим.Перед Першою світовою війною у «Січах» налічувалось близько 80 тисяч членів. У «Січах» побутувала козацька термінологія: кошовий, осавул, писар, скарбник, обозний, відзнакою була малинова стрічка, через плече пірнач, булава, з одягу –шаровари , чемерки, високі козацькі шапки. Цікаво, що січові стрільці, за спогадами сучасників, з початку Першої світової війни складали присягу Українським князям, гетьманам та Запорізькій Січі.

Lekziji-foto-068-uss

Про перехід запорізького козацтва на Галичину і підняття тут духу давньої січі красномовно говорить надзвичайно популярна на початку ХХ ст. пісня Василя Пачовського «Січ іде»…

Б’ють литаври гучні!
Ясні сурми гримлять!
Іде Січ, грають полки, як море!
Бунчуки піднялись, хоругви шамотять…
Через доли, і ріки, і гори!
Січ іде!.. Січ іде!.. Січ іде з Чорногорки!..
Україна встає! Україна гуде….
Іде Січ і клекоче, як море!..
Трубить Довбуш з верхів:
«Зруйнував нам цар Січ
Ми втекли в сині гори з трубою…
Двісті літ спали ми!..
Стрепенулася ніч
Ми зірвались… І трубим: до бою!
На нас дивляться всі
Наш Хмельницький Богдан,
Дорошенко, Мазепа, Виговський…
Всі гетьмани ід нам!
Всі криваві від ран….

Саме нащадкам запорожців з-за Дністра судилося повернути хід історії, почати процес відродження Української держави. Адже в той час єдиною військовою формацією, котра ставила собі мету відродити державу, були саме Українські січові стрільці.

Недаремно вище московське командування у своїх директивах царю, описуючи появу січовиків, говорило про них, як про “отборные войска, называющие себя украинцами, и мечтающие о самостоятельности Украины”.

Такі директиви посилалися лише царю і його найближчому оточенню, а від нижчого і рядового складу його приховували, щоб не пробудити національну свідомість солдатів і офіцерів-українців, які складали основний контингент царської армії. Саме це незабаром і сталося. То був кривавий час, коли величезні, озброєні до зубів імперії з мільйонними арміями зчепилися у кривавому бою за право володіти світом. Сотні тисяч людей різних національностей гинули з примхи кількох коронованих осіб. Україна ж, розділена між Росією і Австрією, постачала гарматне м’ясо для обох імперій. Мільйони українців з обох сторін Збруча замість відроджувати свою державу клали голови у братовбивчій боротьбі за чужі інтереси. Саме в ці часи Січові стрільці розпочали процес т. зв. «братання» на фронтах, коли вояки ворогуючих сторін виходили з окопів, переходили через лінію фронту, встановлювали перемир’я і відмовлялись стріляти один в одного. Українці з обох боків фронту легко знаходили спільну мову, а оглядаючи під час пере захоронень тіла своїх ворогів, часто знаходили в речових мішках російських солдатів і кубанських козаків та австрійських жовнірів книжечки Шевченкового « Кобзаря»- Біблію кожного українця: і галичанина, і східняка, і кубанського козака. Звичайно, такі знахідки цілком змінювали свідомість українських вояків, вони почали розуміти, що воюють з братами за інтереси чужинців. Іншим об’єднуючим фактором була українська пісня, котра лунала з окопів по обидва боки фронту. Саме за піснею українцям легко було визначити, що навпроти у ворожих окопах стоять брати. Наставала хвилина взаємних привітань, обіймів і радості. Ніяка дисципліна, ані сила не змогла б перешкодити цій нормальній поведінці людей, яких єднала доля.

Особливо у справі братання відзначались Січові стрільці, які використовували кожну нагоду для поширення ідей між українцями в московській армії про незалежну українську державу.

Звичайно, що і російське і австро-угорське командування, дізнавшись про подібні випадки робило все можливе, щоб перешкодити цьому: де були помічені подібні акції, відкривався масований артилерійський обстріл, старшин і солдат в таких частинах віддавали під суд за недотримання дисципліни, але ніщо вже неспроможне було зупинити національний порив східних і західних українців до об’єднання, порив, котрий зупинив жорна Першої світової війни, розвалив обидві імперії і дав могутній імпульс до створення Єдиної Незалежної Української Держави.

“Сильна армія – це право на існування нації”.

У славетному українському минулому Січові стрільці займають своє цілком окреме виїмкове місце. Бо Січових стрільців не можна порівнювати буквально ні з однією іншою військовою формацією українських армій УГА чи армії УНР. Це не значить, що ставимо її бойову вартість вище понад вартість будь-яких інших українських хоробрих частин із часу визвольної війни.

Сутнє значення Січових стрільців було і на віки залишиться у тому, що вони перші у новітній історії України були дужою зорганізованою силою, яка насправді, і з сентименту і глибини свідомості, була поборницькою та свій всеукраїнський характер доказувала мечем і вогнем. Це єдина організація, соборність духу в січово-стрілецькій організації якої дійшла до того рівня досконалості, що всі окремі члени, від простих рядовиків до найвищих старшин включно, заглибили у собі притаманні риси різних окремих частин великого українського народу, витворені під впливом різних і географічних, і топографічних, і політичних, і культурних, місцевих обставин. Січові стрільці були великим історичним експериментом, який довів українцям , що проблема кордонів для нації, свідомої свого імені, своєї гідності, своїх ідеалів і своїх конкретних цілей, – не існує. Січові стрільці були тими вчителями, які навчили всіх своїх земляків, що не має значення, де хто з українців народився, де є і що діє: має значення ким і чим він себе почуває. Січове стрілецтво на своїх прапорах несло вічно актуальне українське гасло: єдність національного духу, єдність всеукраїнської думки.

 

І. Українські Січові стрільці: від австрійських військових формувань до української національної армії

Початок ХХ ст. український народ зустрів розрізненим і несформованим. Хоча сторічний період національного відродження і трансформації дав свої плоди. Особливо відчувалися вони в Австро-Угорській імперії, де українців визнавали за окремий народ, який може творити свою самостійну політичну історію. Кульмінація формування етнічної цілісності припала на останні передвоєнні роки. Політична активність і культурно-духовне відродження українського народу доповнилися утворенням перших воєнізованих організацій січових стрільців.

У 1912 р. австрійський уряд для популяризації воєнщини звернув увагу на відродження антиросійського польського мілітаризму і дав дозвіл на створення легальних військових польських товариств. З цієї нагоди скористались українці і вже навесні 1913 р. заклався у Львові Український січовий союз, а згодом, було затверджено Статут Українських січових стрільців на чолі з В.Старосольським та Д.Катамаєм. Організація поділялась на два напрямки: УСС-І – студенти і УСС-ІІ – робітнича та селянська молодь. Всього існувало 96 організацій. З самого початку в товаристві не було ідейної одностайності, а проявилися дві течії щодо шляху розвитку стрільців: самостійницько-державницька та австрійсько-лоялістична. Але в кінцевому підсумку перемогла австрофільська ідея: українські національні інтереси мали йти у фарватері австрійських.
Lekziji-foto-069-uss
Діяльність УСС розгорнулась на теренах Галичини і Буковини та проявилась у військово – організаційній і технічній підготовці їх членів. З 1913 р. “Cічові Стрільці I” почали видавати перший український військовий, ідеологічний журнал “Відгуки”, що популяризував гасло збройної боротьби за українську державність.

Навесні 1914 р. спільними зусиллями О.Семенюка та О.Демчука було створено “Правильник піхотинців”, у якому переклали необхідні військові команди українською мовою. “Правильник” було введено в дію 20 червня 1914 р. Він містив 17 розділів, у яких регламентувалися правила внутрішньої служби, підготовки до бою, а також методика ведення бою всіма підрозділами піхоти.

Згідно із задумами керівництва січового стрілецтва, дисциплінуючим фактором мали бути стрілецькі відзнаки та однострої. Основну відзнаку – січову стрічку синьо-жовтого кольору замінили на зручніші синьо-жовті кокарди. Розробили також спеціальний однострій, узявши за основу австрійську військову форму, оздобивши її в українських традиціях. Він став більш практичним і придатнішим для польових вправ і участі у воєнних діях.

Стараннями ватажків стрілецького руху більшість товариств були забезпечені вогнепальною зброєю. Зокрема, закуповували на військових складах неробочі гвинтівки, які місцеві умільці відремонтували. Так на початку 1914 р. “Січові стрільці ІІ” закупили чималу кількість гвинтівок системи Верндля й кілька гвинтівок найновішої системи Манліхера.

За пропозицією К. Трильовського всі “Січі” і товариства “Січові стрільці” взяли участь у святкуванні 100-річчя з дня народження Т. Шевченка. 28 червня 1914 р. у Львові понад 10 тис. січовиків та півтисячі стрільців у одностріях пройшли маршем. Завершенням ювілею були військові вправи УСС під проводом сотника К.Гутковського. На міському майдані окремі стрілецькі відділи зі Львова, Борислава і Яворова виконали військові бойові вправи. Це був перший виступ УСС перед власним громадянством і зовнішнім світом.

Таким чином, головним завданням стрілецьких товариств протягом 1913-1914 р., стала підготовка їх членів до війни проти Росії, яка вже була очевидною.

6 серпня 1914 р. у львівській газеті „Діло” з’явилося звернення Головної Української Ради „до всього українського народу”, в якому проголошувалась необхідність утворювати полки українських добровольців під назвою Українські Січові стрільці (УСС).

6 серпня, ГУР і УБУ видали спільний документ – Маніфест “Головна Українська Рада до всього Українського народу!”. Цим документом офіційно проголошено утворення нової військової організації УКРАЇНСЬКІ СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ. Комісаріат Українських Січових Стрільців був у приміщенні по вул. Зіморовича, 20 (тепер вул. Лермонтова).

Отже, 6 серпня 1914 року увійшло в історію України як день відновлення Українських Збройних сил, як день завершення першого етапу галицько-українського відродження, що тривав 96 років.

Такий крок українського політичного проводу був зрозумілий, адже пролита кров і людські жертви мали, на думку українських політиків, зняти недовіру офіційної влади до українців, а в кінцевому результаті – максимально наблизити урядову українську політику до національних вимог українського населення. Політичні діячі ГУР розраховували не стільки на військові результати діяльності УСС, скільки на політичні наслідки їх існування.

Ініціатива українських політиків і масовий ентузіазм населення східної Галичини в створенні УСС застали віденські урядові кола зненацька. З військової точки зору існування такого легіону було бажане, але питання полягало в тому, де взяти кошти на озброєння. Та оскільки формування корпусу УСС йшло вже повним ходом, процес став невідворотним. У військовому міністерстві та Генштабі змушені були безпосередньо зайнятися питанням українського добровільного корпусу і, відповідно, було прийнято рішення про попередні затрати на озброєння Січових стрільців і проведення необхідної агітаційно-роз’яснювальної роботи серед населення.

В кінці серпня до Львова прибув представник військового міністерства полковник кавалерії Молік, який мав на місці проінспектувати формування корпусу УСС. Галицький намісник граф С. Коритовський не розділяв ідею українського війська, а з приїздом Моліка австрійський уряд фактично погодився на формування українського легіону чисельністю до 5 тис. осіб.

У зв’язку з швидким наступом російських військ на Львів, було затримано остаточну організацію УСС, а її центр перенесено до м. Стрий. В цей час змінюється ставлення австрійської влади до УСС. Хоч Австро-Угорщина і відчувала гостру необхідність їх використання проти Росії, проте внаслідок недовіри до українських військових частин у Відні призупинили процес утворення додаткового корпусу УСС. В Генштабі не створили з легіону УСС одноцільне військове з’єднання, а розділили його на 10 окремих загонів-сотень по 220 бійців у кожному, які займалися розвідницькою та диверсійною роботою.

Таке ставлення з боку австрійського командування викликало велике незадоволення стрільців. Ще більше масла у вогонь підлили поразки австрійської армії на східному фронті і подальше звинувачення українців у зраді.

Розуміючи марність надій на формування українського війська, восени 1914 р. відбулося військово-організаційне впорядкування легіонів УСС: створено десять сотень по 220 осіб у кожній, поділених на два куреня.

Загалом бійці підрозділів українських січових стрільців дуже добре показали себе в бойових діях у Карпатах 1914–1915 рр., відзначилися в боях за Маківку та Лисоню.

Підпільну роботу У.С.С. провели на Бескидах у Карпатах, і це все відбулося під тиском російських сил. Цей період стрілецького життя тривав коло трьох місяців, від половини листопада 1914 до половини лютого 1915 року. Стрільці мали стежити, за їх розташуванням, силою, рухами, а пізніше ця інформація передавалася вищому командуванню.

Виконуючи стежну службу, У.С.С. весь виконували також звичайну фронтову службу. Так 27 грудня сотня Будзиновського в складі 150 стрільців серед заметілі і глибоких снігів перейшла через найвищу вершину в тій околиці гору Пікуй до села Ботелка, де відбила потужний ворожий наступ. А 1 січня ця ж сотня брала участь у завзятому бою в обороні Ужгородського переходу.

Невдачі на фронті та постійні втрати території справляли негативний деморалізуючий вплив на настрої стрільців. До березня кількість січових стрільців різко скоротилась і це позначилось на стані всієї сотні.

В цей час російське командування кинуло на карпатський фронт значні підкріплення і повели завзятий наступ на півночі і південному заході від Славського. Далі січові стрільці почали втрачати свої позиції, але це не змінило стрілецького обличчя, адже карпатський похід зробив з У.С.С. справжню бойову одиницю.

Бій за гору Маківку безперечно являється однією із найяскравіших сторінок історії УСС. Наступ на Маківку російська армія почала вночі з 28-го на 29-те квітня 1915 р. Прорвавши фронт, один полк зайняв частину гори, але на противагу йому із завданням виправити ситуацію близько 6 год. для контрнаступу було направлено чотири сотні Першого куреня та майже чотири сотні Другого куреня УСС. Після одноденного бою сотні Будзиновського і Мельника відбили втрачені позиції, злагоджено діючи з сотнями Другого куреню. Перший курінь відсунув російську армію через річку Головчанку. 30 квітня після сильної артилерійської підготовки росіяни продовжили наступ на праве крило Маківки. Однак наступ виявився провальним: вони понесли значні матеріальні втрати та 173 вояки потрапили в полон. Але 1 травня російському командуванню вдалося взяти гору, незважаючи на героїчний опір сотні Будзиновського. УСС зазнали в цей день найбільших втрат: в полон потрапили кілька австрійських сотень і частина сотень Мельника й Будзиновського.

 

ІІ. Від первопочинів до проскурівського періоду

Урятуванням від загибелі в січні-лютому 1918 року та потім повстанням проти гетьмана Скоропадського в листопаді 1918р. січове стрілецтво викликало своєю зброєю рішення першорядної ваги не то для історії одної тільки України, а історичної долі всієї Східної Європи.

Вирішальним моментом для популяризації думки про українську державність, як ідеї не цілком відірваної від життя, стала можливість зміни європейського положення, що виявилась у 1912 р. У всіх європейських державах наввипередки почали озброюватись, щоб швидше дійти до повної воєнної готовності. Сподівання великих воєнних подій наділили думкою всіх поневолених народів, у яких національно-державницький рух був хоч трохи живий і популярний. Усі вони обіцяли, що результатом грядущої війни буде така зміна карти Європи, яка їм бажана. Отже, це був рік відродження національного мілітаризму поневолених народів. Воєнна небезпека 1912 р. принесла непевність і нервове напруження й серед деякої, в першу чергу, молодшої частини українсько-галицької суспільності. Бо ця нависла небезпека перекидала звичний спосіб думок громадянства й ставила перед його очима можливості, до яких воно ніколи не займало ніякого становища: можливості пересунути австрійсько-російський кордон на українських землях без участі і волі українського народу. І це дало поштовх до того, що Україна повинна організувати свою власну збройну силу, щоб відборонитися від російського поневолення більш-менш вільну Галичину, але використати нагоду й визволити ще й деяку частину Наддніпрянщини з-під російського ярма для самостійного національно-державного життя. Така ідея захопила найкращу частину української молоді в Галичині.

Тим часом гостре напруження 1912 р. минулося. Життя пішло начебто давнім, спокійним шляхом. Австрія звернула увагу на відродження проти російського польського мілітаризму і щоб допомогти його розвиткові- дала дозвіл на створення легальних польських військових товариств. Із цієї легальної можливості скористалися українці, і вже весною 1913 р.заклалася у Львові, за почином «Українського січового союзу», перша явна військова організація, що прийняла назву «Стрілецького товариства», а згодом, по затвердженні статуту, назву «Українських січових стрільців», яка пізніше перейшла на українських січових стрільців-легіон при австрійській армії 1914 р. – і на київських січових стрільців у 1917 р. Був також план зодягнути УСС своїм коштом, але брак фондів та великий наплив тисяч добровольців не дали змоги здійснити його. Організація багатотисячної військової формації почалась власними силами та власними коштами українського громадянства. Але власні засоби були замалі і не було можливості зібрати їх серед свого громадянства. Відповідну матеріальну допомогу, зброю, військове устаткування могло забезпечити тільки австрійське міністерство війни. Воно також могло відкомандировувати особи, обізнані з військовим ділом – для вишколу добровольців. В тій важливій справі переговорював в австрійськім міністерстві війни голова ГУРади д-р К. Левицький та дістав там згоду на організацію Українських Січових стрільців. Але утримання добровольців відбувалось і надалі коштом грошових збірок українського суспільства, які не вистачали на заспокоєння великих потреб.

Основне формування стрілецьких відділів, організація, вишкіл, іх матеріальне забезпечення та загальна адміністрація, – належали до УБУправи. Із австрійської армії приділено до УСС кільканадцятьох молодих запасних старшин-українців, які разом із передвоєнними стрілецькими старшинами почали організацію та вишкіл зголошених добровольців. Начальником УСС призначила Теодора Рожанковського, запасного старшину австрійської армії, а після його уступлення був іменований начальником УСС директор української приватної гімназії в Рогатині, Михайло Галущинський, також запасний старшина.

Вперше привселюдно з`явилися озброєні українські вояки, одягнені в свою окрему військову форму . Особливо «Січові стрільці» у Львові стали надзвичайно популярні серед українського міщанства й робітництва, що гуртувалися у львівській «Січі».

Наприкінці 1913р. в усій Галичині товариство «Січ», а за ним подібне українське товариство «Сокіл» почали формувати свої відділи січових і сокільських стрільців, щоб своїми справами зацікавити своїх членів.

Українська молодь з усієї Галичини у надзвичайному пориві валом пішла у збірні пункти. За кілька днів зібралося вісім чи десять тисяч юнаків: студентів, гімназистів, селян, робітників. Вони ішли з думкою, що стануть першим за 200 років незалежним українським національним військом, виявом незламної міці української нації.

Але австрійське командування нанесло перший удар, обмежило число українського січово-стрілецького легіону, що мав боротися проти Росії , до двох тисяч чоловік. А в 1914р. був нанесений другий удар, українських січових стрільців кинули без ніякого військового вишколу на карпатський фронт.

Серед боїв і сутичок перші українські січові стрільці вчилися військового ремесла, починаючи від муштри. Відроджувалась національно-військова думка. Молодий, інтелігентний та ідейний січовий стрілець дуже швидко набирав воєнного досвіду і ставав кращим вояком. Згуртувалися найбільш революційні сотні Дмитра Вітовського й Андрія Мельника. Наприкінці 1916р. розвиток душі українського січового стрілецтва, що боролося на фронті, дійшов був аж до здібності звернути стрілецький багнет навіть проти Австрії, якщо б вимагала того потреба. Національно-революційний інстинкт стрілецького рядовика, його глибокий національний ідеалізм, здібність до самовідречення й брак дрібних особистих амбіцій та його високу бойову вартість втілили в себе більшість перших організаторів та ідейних провідників київського січового стрілецтва 1917 р. Тут зав`язується нитка між київським і галицьким стрілецтвом. У Києві повстав новий український національно-політичний центр: «Центральна Рада». Між російським Тимчасовим урядом і Центральною Радою виникли непорозуміння і Центральна Рада твердо вийшла на шлях будови самостійної Української держави.

Визвольний рух в Україні живило селянство. Повстанці, селянські сини дістали вишкіл у Першій світовій війні. Та війна була дуже позитивним явищем для українців. Молоді хлопці, переважно вчительська інтелігенція, 1917–1918 року повернулися додому досвідченими офіцерами саме з них виросли справжні отамани партизанського руху.

Василь Стефаник – змалював у своєму оповіданні “Марія” гарну картину одушевлення української молоді по селах і містах Галичини, яка пішла воювати за Україну пам’ятного літа 1914 р.: “Хоругви і прапори шелестіли над ними і гримів спів про Україну… Земля дудніла під довгими рядами, що співали січову пісню…”

Вибух війни та заклик національного проводу були тільки безпосередньою спонукою до масового зриву української молоді до збройної боротьби проти Москви, до якого вона вже перед війною готовилась, заявляючи в “Відгуках”, що не мир, але війна жде нас, а пасивність у майбутньому конфлікті була б для нас найгіршою і найсоромнішою, і тому треба творити мілітарну силу, щоб бути готовими завтра упоход.

І ці передбачення стрілецької молоді не завели. Цілий народ прийняв тепер як свій святий обов’язок, утворити власну мілітарну силу, щоб узяти самостійну участь під українським прапором у війні.

На Поділлі була Маруся Соколовська 16-річна дитина, золотоволоса, тендітна. Після загибелі братів вона очолила повстанський загін.

Були це молоді юнаки, багато з них ледве 16-літні, які в своїх середньошкільних таємних кружках гаряче полюбили ідеї Шевченка і Франка. Прибували вони тисячами на збірку, може і неусвідомляючи собі жаху війни; пішли на перший поклик, не приготувавшись як треба у далеку дорогу, із якої багато з них не вернулось. Незодягнені як слід, у підраному взутті, без наплечників, без грошей в кишені, непідготовані до воєнних трудів, часто проти волі батьків, без життєвого досвіду, – але багаті в безмежну любов до своєї поневоленої батьківщини та озброєні глибокою вірою в самостійну Україну, та з юнацьким рішенням і готовністю полягти, щоб славу, волю і честь здобути Рідному Краєві.

 

ІІІ. Початки січового стрілецтва

Поступово завмираючи, російський царат розложив був своєю мертвеччиною все суспільне життя давньої Росії. Коли ж несподівано й ніким не підтриманий він 12 березня 1917 р. упав та вся влада нараз попала до рук самого ж громадянства, то контраст поміж безпросвітним учора й мерехкітливим сьогодні був такий безконечний, що ніяке слово не підходить, щоб змалювати той радісний порив, який нараз захопив був людей у колишній Росії. В тих умовах буйним життям заграло національне почуття українських мас. Ось так пішла стихійна «українізація» України, стихійне творення українських комітетів і товариств, українізація тих полків давньої російської армії, що складалися в більшості з українців. Стихія організувалася, щоб “Україна зажила вільним життям”, хоч і не вміла з’ясувати, як оте “вільне життя” повинно виглядати.

Центральна Рада, основана київськими українцями ще в половині березня 1917р. для об’єднання й керування всім українським життям, не доросла була до ніяких самостійних політичних завдань. Дійсного розуміння того, чим держави живуть, а від чого гинуть, у неї не було; вона складалася з партій, які вміли робити опозицію проти всякого, хто на чолі держави, але самі нездатні були що-небудь творити.

Йдучи за подіями, Центральна Рада спершу поставила була лише вимоги національно-культурної автономії України й під тиском із кожним днем ґомінкіших громадянських організацій, висунула в квітні 1917 р. домагання української національно-територіальної автономії в Росії, перебудованій на федеративних підставах. Але російський уряд розумів, що в автономічно-державній організації українського національного руху та ще й з зукраїнізованою армією криється в майбутньому небезпека відізвання України від Росії, і поставився рішуче проти домагань Центральної Ради.

Таке відношення російського уряду до української справи викликало обурення всієї української стихії, яка в самих лише зукраїнізованих полках начисляла вже в травні 1917 р. близько одного мільйона багнетів. Присилувана цим обуренням, Центральна Рада видала 23 червня “Перший універсал” Української Центральної Ради до українського народу на Україні і поза Україною, в якому заявляла, що бореться за здійснення автономії України без уваги на російський центральний уряд. Центральна Рада проголошувала себе парламентом України, якого виконавчим органом мав бути кабінет міністрів – Генеральний секретаріат. Це була переломна хвиля революції 1917 р. на Україні. Щоб дійти до перемоги, треба було б негайно взятися за створення міцної власної армії й міцного державного апарату, а для цього треба було б спинити похід соціальної революції на Україні.

“Віднині самі будемо творити наше життя” – залишилося лише заявою. Центральна Рада ввійшла в затяжні переговори з російським Тимчасовим урядом, усяко переконуючи його про українську лояльність для Росії й небажання творити своє життя без дозволу російського уряду. Почала помітно слабнути здисциплінованість зукраїнізованих частин.

Тим часом у вересні-жовтні 1917 р. розгорілася боротьба між більшовицьким тимчасовим урядом. Події заплутувалися у хаос. Тут Центральна Рада розгубилася, підтримуючи раз по раз різні сторони. Але російський Тимчасовий уряд не звертав уваги на хитання Центральної Ради й борючись за своє існування вирішив одним ударом покінчити з більшовизмом і з українським відосереднім рухом. Саме в Москві розгорілися в перших числах листопада затяжні вуличні бої між більшовиками та військами, вірними Тимчасовому уряду, як з наказу Тимчасового уряду московські полки пішли на Київ проти Центральної Ради. 7 листопада бої в Москві закінчилися перемогою більшовизму, а з11 листопада на вулицях Києва столичні зукраїнізовані полки, підтримані місцевими більшовиками, виступили проти московських частин, надісланих Тимчасовим урядом проти Центральної Ради. Рівночасно на підтримку Центральній Раді звідусіль вирушили на Київ зукраїнізовані війська.

 

ІV. Перші бої січового стрілецтва за Київ

Після упадку російського Тимчасового уряду перед Україною з`явився другий ворог: московські більшовики.

Приготовляючись повалити на Україні Центральну Раду, більшовики пильно старалися перехилити на свій бік незначні рештки зукраїнізованих полків, те їм із деякими частинами вдалося.

Для оброни ладу в столиці український уряд мав: дуже ненадійну міліцію, що прийшла на місце давньої поліції, непевні рештки декількох зукраїнізованих полків, які здебільшого відмовлялись іти проти народу, з військового боку дуже слабко зорганізовані відділи народної міліції, зложені з громадян-охотників.

Січово-стрілецькі полки кинули на обеззброєння передмістя Києва. Це визвало обурення і акція обеззброєння припинилася, хоч і до того не мала ніякого практичного значення для небезпеки столиці перед переворотом.

Поки таке діялося в столиці, у другій половині січня вирушили з Харкова й Курська на Київ відділи більшовицького війська під проводом Муравйова, Антонова й Коцюбинського, в силі може до 10000 чоловік з гарматами. Ішов той наступ нібито з наказу світського уряду України, що почав існувати в Харкові ще з перших часів захвату влади більшовиками в Москві. На ділі ж війну проти України повів московський більшовицький уряд здебільше-таки московськими збройними ватагами. У відповідь на московський поход Центральна Рада проголосила 22 січня 1918 р. своїм універсалом повну державну незалежність Української Народної Республіки. Але все ще нічого не зробила, щоб проголошену державну самостійність ще й обороняти. Зукраїнізовані полки ніде не ставили ніякого опору більшовикам, заявляючи нейтралітет, то й переходячи на їхній бік, щоб валити Центральну Раду.

Коли ж прийшла звістка про те, що більшовики зайняли вже Полтаву й хочуть взяти Київ, у столиці на швидку руку почав формуватися «лівобережний кіш» під проводом Симона Петлюри для походу на Слобожанщину. Поки цей кіш формувався, більшовики наблизились до столиці. Тут уряд заметушився і по-своєму зрозумівши справу збройної оборони України, – вислав проти них найідейніше українське студентство Києва, цілком не муштрованих юнаків, які з власного почину почали формуватися для збройної оборони української землі в так званий «студентський полк січових стрільців». 29 січня 1918 р. більшовики оточили під Крутами студентську сотню і розправились з ними. У той час, як українські студенти їхали з Києва на Крути по свою смерть, 1-а сотня січових стрільців під командуванням Романа Сушка дістала наказ 23 січня 1918 р. виїхати в Яготин, а далі на Полтаву. Але їх наздогнав другий наказ: негайно повертатися назад, бо після розгрому студентів під Крутами, більшовики без перешкод ідуть на Київ від Ніжина.

Поки на Лівобережжі українські відділи як могли спасали положення, в Києві вибухнуло відверте більшовицьке повстання, що мало на меті розгромити українські сили. В січні озброєні більшовики зайняли Арсенал, залізницю, Поділ і з вуличними боями вирушили в центр міста до Центральної Ради.

На дії більшовиків Центральна Рада відповіла проголошенням воєнного стану в Києві. Оборона Центральної Ради розвивалась стихійно, “всім народом” і “сама собою”.

Lekziji-foto-070-uss

Охороняючи уряд під час відступу зі столиці, січово-стрілецькі формування прибули в лютому в Житомир. В подавленім настрої відступали Cічові стрільці, але їхній настрій був підбадьорений звісткою про підписання миру в Бресті, бо тим актом існування самостійної Української держави було признане іншими державами вперше за стільки літ.

В цей час під Бердичевом загорілися незвичайно запеклі кількаденні бої між більшовиками і запорізькою дивізією. Відпала думка, щоб із Житомира організувати війну проти більшовизму, а вирішено, що уряд буде пробиватися через Коростень на Сарни назустріч німецьким військам, які українська мирова делегація в Бресті закликала на підмогу Україні. А пробивався уряд під охороною січових стрільців. У авангарді йшла 1-а сотня Романа Сушка. Ішла війна на залізницях, характерна для того часу.

У Коростень прибув стрілецький авангард з завданням забезпечити шлях на Сарни та зірвати залізничні шляхи на Овруч, Київ і Новоград-Волинський, бо з тих напрямів могли появитися більшовицькі війська. Авангард обеззброїв численні ешелони солдат й почав виконувати своє завдання. Але робітники залізничного депо не хотіли дозволити зірвати шлях й скликали мітинг.

В цей час із Житомира підходить головний ешелон січових стрільців зі штабом. Тим часом 1-а сотня січових стрільців поїхала далі й 19 лютого вранці прибула на станцію Класово під Сарнами. Тут довідалися, що містечко й станція Сарни зайняті сильними більшовицькими полками. І непомітно зайняла увечері залізничний міст на Случі перед Сарнами, чекаючи головні стрілецькі сили. Більшовики довідались про відступ Центральної Ради на Сарни і вислали технічний потяг, щоб зірвати міст на Случі. Але січові стрільці зуміли перешкодити спробі висадити міст, але присутність стрільців була викрита. На станції Сарни вмить погасло світло. Тут наїздить стрілецький броньований потяг із Коростеня з однією гарматою. Отримавши підкріплення, командир стрілецького авангарду починає бойову акцію проти Сарн. На станції виникає величезна паніка. В цей час прибуває уряд із головними стрілецькими силами. Після короткого бою 2-а сотня СС під проводом Івана Чмоли займає Сарни. Більшовицькі ешелони частково втікають на Лукинець, а частина складають зброю.

Боєм під Сарнами скінчилась «війна по залізниці». У цьому бою вперше взяла участь стрілецька легка батарея. Зав’язком цієї батареї був відділ стрілецьких гарматників. Під Житомиром удалося роздобути чотири легкі гармати. Роман Шашкевич перейменував свій відділ у “1-шу батарею січових стрільців”, яка відзначилась у сутичках під Антонівкою, Німовичами, Корнилівкою й Олевськом. В цей час формувалося незалежне стрілецьке постачання.

 

V. Січове стрілецтво у Києві перед гетьманським переворотом

Заключення Берестейського миру й похід німців на Україну та сподіванки, що для Української держави тепер настане довший період мирної праці, примусили стрілецьку раду ще в Сарнах призадуматися, чи січове стрілецтво, організоване під гаслом боротьби проти Австрії, повинно дальше існувати. На це питання стрілецька рада рішила, що поки на Україні зорганізується місцева армія обов’язкової військової служби, стрілецтво не повинно розходитися, а збиратися далі. Це рішення здійснено після повороту у Київ.

Умови організації стрілецтва були тепер незвичайно сприятливі. Німці принесли повне заспокоєння столиці, заспокоювався весь край. Правда, в першій половині березня 1918 р. на повітах іще не вспіла організуватися влада, й там зустрічалися безладдя, які скрізь поволі миналися. Для збереження ладу всюди організовувалася міліція. Поруч неї розташувалися невеличкі німецькі відділи навіть у повітових містечках. Громадянство прийнялося за звичайну працю.

До цих умов спокійного життя слід додати незвичайно прихильне відношення уряду до січового стрілецтва. Під час останніх подій воно виявило себе вірною підтримкою уряду і високобойовою та здисциплінованою частиною, яка ніколи не дозволяла собі ніяке свавілля проти населення. Тому уряд вирішив вибрати якраз січових стрільців як гвардію війська України, залишаючи їх у Києві і йдучи назустріч побажанням стрілецтва в справі його організацій. Всі ж інші українські частини, що об’єдналися в дивізію запорожців, майже не спиняючись у Києві, погналися за більшовиками далі на Лівобережжя.

Використовуючи умови, Січові стрільці взялися за інтенсивну організаційну працю. Величезний наплив охотників уявляв собою значну небезпеку для січового стрілецтва. Спокійне і матеріально забезпечене життя в столиці манило усякий елемент. З кожним новобранцем проводилась співбесіда, де розказували про вимоги до новобранця, про сувору дисципліну, з новоприйнятими піхотинцями починали вишкіл.

Вправно проводився підбір поповнення січового стрілецтва і стрілецтво швидко виросло в Києві. Для поповнення стрілецтва під старшинами була введена школа підстаршин, в яку ввійшли інтелігентні й заслужені стрільці, які мріяли про виховання найкращого молодшого старшинства для майбутньої української армії. Цьому планові не дав здійснитися гетьманський переворот.

 

VІ. Повстання січових стрільців проти гетьманщини.

Поки січове стрілецтво організовувалось до вирішальних подій на Україні, гетьманщина чим далі тим виразніше йшла до переміни Української держави. Можна вважати, що перша половина вересня була останнім часом, коли при передумові підтримки з боку українства-гетьманщина могла ще спастися як тривка форма устрою української державності. Державний апарат зрусифікувався, московська мова стала першою і головною державною мовою. У тіснім порозумінні з німцям, які хотіли відбудови “єдиної Росії” як німецького союзника, скрізь на Україні почали формуватися московські збройні сили для розгрому більшовизму і для відбудови Росії.

Ось так гетьманщина опинилася в площині збройних переворотів. Вже від літа 1918 р. вся московська преса відверто писала в Українській державі, що українська державність не має розумного смислу. В жовтні було відверто заявлено: “ Україна, Малоросія – частина єдиної Російської держави, найближчим завданням було організувати безболісний перехід України від самостійності до всеросійського об’єднання… Штучно створена держава віджила свою історію й не може далі існувати”. В меморіалі радили гетьманові зробити перехід непомітно без усяких декларацій. Але більшість ради міністрів зажадала від гетьмана ще й привселюдної декларації про федерацію України з Росією. Це довело до кабінетної кризи, якою скористався Український національний союз і встиг впровадити в новий кабінет українську меншість. Однак, навіть коли б у новому кабінеті була українська більшість і коли б українське оточення гетьмана було вдвоє сильніше, то й тоді не могло б завернути гетьманщини від соціально-економічної і політичної неминучості. Вихід міг бути у збройному розгоні добровольчих московських частин. На той насильний вихід із положення гетьманщина не пішла й не могла піти ще й з інших причин: в неї не було національно-українських збройних сил, бо їх не дозволило створити німецьке командування. Гетьман пішов і мусив піти наприкінці жовтня на переговори з генералом Красновим, що організував донське козацтво, маючи на меті створити один фронт всіх контрреволюційних сил колишньої Росії для спільної боротьби проти більшовизму в Московщині. У цих розмовах говорилося про федерацію України з Росією.

Такий хід подій українські січові стрільці не сприймали і виступили проти гетьманщини, проти об’єднання з Росією, а за незалежну і вільну Україну. Відбулися запеклі бої в Білій Церкві і на станції Мотовилівка.

У Білій Церкві українські січові стрільці були організацією, що мала свій власний внутрішньо-адміністративний апарат.

На заклик Українського національного союзу стали Січові стрільці ударною силою у протигетьманському повстанні та осередком повстанського руху. 14 грудня 1918 року республіканські війська зайняли Київ, а вже 29 січня 1919 року йшла евакуація політичної влади, а 4 лютого Київ перейшов у руки наступаючих більшовицьких військ. Впродовж шести тижнів команда міста була в руках Січових стрільців.

Це був найприкріший період з усієї історії Січових стрільців. Тут вони вклали найбільше праці й енергії, а досягли найменше успіхів.

Після бою під Мотовилівкою, пригнічені українські села піднімалися.

Січові стрільці рушили на Київ у погоню за відступаючим ворогом. На допомогу їм їхав з Бердичева чорноморський кіш, сформований ще за часів гетьманщини. Спочатку чорноморці справно виконували своє бойове завдання.

Це була поважна сила. Але коли вони пізніше організовували селянські маси в дисципліноване військо, що вимагало великого почуття обов’язку і праці, то завдання не виконували звини свого старшинства і не відповідали завданню.

Протигетьманський рух мас швидко захопив усю Україну, не був спричинений боями січових стрільців. Для цього руху були набагато глибші причини, витворені всією політикою гетьманщини до українського селянства

Україна була у важкій міжнародній ситуації. На півночі стояв більшовицький фронт, бо гетьманщина не заключила миру з більшовицькою Росією. Але коли б мир і був заключний, то становище від того не змінилося б.

У Московщині був голод і ради свого власного спасіння більшовики були готові піти по український хліб, коли б тільки явилась нагода. На Правобережжі не стояли проти них ніякі українські сили, бо всі були зайняті боротьбою проти гетьманщини, а німців, що за гетьманщини боронили українські кордони, обеззброєно.

На Лівобережжі не роззброєні німецькі війська все ще були на давніх місцях, але вже швидко мали їх покинути, щоб повернутися на свою батьківщину. На заході України в Галичині йшла важка війна з Польщею, чим далі, тим більше кривава. На схід, на Донщину, з боями відступали перед частинами запорожців останки московських добровольчих військ, що формувалися під час гетьманщини на Україні. На півдні, над Дністром румуни зайняли Бессарабію і Буковину. А в Одесі після розгрому Болгарії і Туреччини закріплювався антантський десант. Під їхньою охороною там почала формуватися московська добровольча армія для походу на Україну і далі проти більшовиків.

Внутрішнє становище України було не менш грізне. Хоча офіційно, заявами Директорії, протигетьманське повстання йшло під кличем спасіння української державності, то лише незначні кола повстанчих мас розуміли й визначали їх. Практика гетьманщини спинила процес національного усвідомлення українських селянських мас і зробила для них ненависною не лише гетьманщину, але й саму українську державність національна свідомість мас була ще мала, тому й повстання не усвідомило з національного боку селянських мас так, як могло і повинно було усвідомити. Українське селянство у своїй масі звикло оглядатися на московських більшовиків, як на силу, що спасе його перед гнітом гетьманщини й німців і вірило більшовицькій Москві.

 

VІІ. Бої проти більшовиків

В першій половині березня більшовики крок за кроком здобували простори на Правобережній Україні, витісняючи армію УНР все далі на захід. Ворог зайняв район Миколаїв – Одеса зі сходу ворожі частини зайняли Знаменку. З напрямку Києва ворог здобув Бердичів – Житомир з півночі був наступ на Коростень і на Сарни.

Частини армії УНР займали район між Одесою і Роздільною, корпус запоріжців – район станції Христинівки, збірні частини боронили станцію Жмеринку, окрема запорізька бригада була на напрямку Бердичів – Шепетівка, в районі Романів – Чуднів, північна група армії УНР прикривала напрямки Житомир – Рівне, займаючи район на північ від Сарнів, мала висунутий загін на Коростень.

Стан армії УНР був надзвичайно тяжкий, ворог стратегічно обхоплював її з обох флангів.

У той час, коли українська армія знаходилась у такому тяжкому стані, населення України, вже покуштували панування більшовиків, почало повставати проти окупантів. Маючи на меті знищити групу ворожих військ, що прорвались на правий берег Дніпра. Користуючись з повстань, вище командування армії УНР задумує маневр, щоб взяти Бердичів, а далі просуватись у напрямі Козятина. Цей план мав для армії УНР на випадок успіху такі вигоди: доводив до оточення найсильнішу групу ворога в районі Бердичева – Козятина та розбивав її, звільняв від ворога цілу Київщину і частину Волині, з підходом до Дніпра і Прип’яті давав армії УНР природну заслону, що дозволяла економити сили. Але цей маневр цілком не був виконаний. Зрадивши, отаман Григор’єв розбив частини армії УНР на напрямку Знаменка – Бірзула.

В цей час Галицька армія після переходу через Збруч, опинилася в дуже скрутному положенні, але зустрівшись з січовими стрільцями отримала досить велику кількість набоїв. Своєю появою галицькі частини полегшили тяжке становище на українсько-більшовицькому фронті.

Пізніше Січові стрільці отримали наказ перейти на південний денікінський фронт. Позиції на цьому фронті січові стрільці зайняли вже тоді, коли становище ставало все більш катастрофічним. Лютував тиф. Брак бойових припасів і одягу не давали змоги починати бойові операції. Але нічого іншого не залишається, як далі тримати фронт проти Денікіна й поволі відступати на північ. Склалася нова ситуація: Галицька армія перейшла на бік Денікіна. Денікінці зайняли Жмеринку. Січові стрільці були змушені відступати швидкими темпами в район Проскурова.

Розпочалася найстрашніша сторінка визвольної боротьби Соборної України: період духовної прірви поміж двома частинами нації. Антагонізм між галичанами й наддніпрянцями поглибшав після грудневої угоди Української Народної Республіки з Польщею.

 

VІІІ. Січові стрільці на чужині

У липні 1920 року в Празі відбулося останнє засідання стрілецької ради. Після цього засідання стрілецької ради перестала фактично існувати січово-стрілецька організація. Старшини січових стрільців, що були за кордоном, здебільшого роз’їхалися – одні на Наддніпрянщину, інші до Галичини. Там вони стали такими самими громадянами, як усі інші.

За ініціативою стрілецьких старшин відбувся ще 31 серпня 1920 року у Празі з’їзд українських військових організацій за кордоном. Цей з’їзд хотів привернути увагу Західної Європи до українських справ і почати організовувати протибільшовицький фронт. Отже, українські частини за кордоном мусили увійти в план великої протибільшовицької кампанії і справа набувала інтернаціональну форму. Висуваючи цю концепцію на міжнародному форумі галицька дипломатія запевняла про повну незалежність галицьких інтересів від решти українських земель.

Такий погляд різко суперечив цілій стрілецькій ідеології. Всеукраїнська національна рада перестала існувати з огляду на негативне становище галицького уряду. Назрівав антагонізм між галичанами і наддніпрянцями, що глибшав з часу переходу Галицької армії до Денікіна.

Залишалася одна мета: зберегти себе як військову одиницю, аби якнайдалі відсунути неминучу катастрофу та вийти з неї з честю, яку не вдалося втілити.

 

ВИСНОВОК

Січові стрільці, без огляду на своє соціально-політичне “кредо”, були завжди одностайні щодо національно-державного інтересу Батьківщини. Національно-державний момент був провідним чинником усієї військової діяльності організацій січових стрільців. І лише з тої вихідної точки треба розглядати й оцінювати вірну службу січових стрільців Українській Народній Республіці часів Центральної Ради, факт добровільного складання зброї під час гетьманського перевороту, поворот до служби Українській державі під час гетьманщини, повстання проти гетьмана, всі труди, перенесені задля підтримки Української Народної Республіки періоду Директорії, й, врешті, останній демобілізаційний наказ у Чорториї. Національно-державне питання ставили січові стрільці на перше місце й за це, мабуть, посипались на них замітки щодо їх шовінізму, контрреволюційності і реакційності.

Lekziji-foto-071-ussАле правдою є, що січові стрільці були соціально мало усвідомлені й щодо соціальних питань вони мало визнавалися. Це однаково торкається широкої стрілецької маси, як і стрілецького старшинства та і самого проводу організації січових стрільців. Воно мало не тільки свій ґрунт у походженні організаторів січового стрілецтва ( у Галичині соціальні питання ніколи не мали тої гостроти, що по всій Україні ), але і вони наперед готувалися до ролі національного легіону на службі законного , народом визнаного, національного уряду, без огляду на характер державного устрою та соціально-політичного законодавства, що його заступав би й переводив би в життя той національний уряд. Січові стрільці не могли передбачити розвитку революції в Росії та на Україні.

Але з другого боку, факт, що січове стрілецтво зародилося внаслідок російської революції й стало опорою Центральної Ради, яка з самого початку взяла гострий і рішучий “лівий” курс, витиснув певне тавро на організації січових стрільців, чого не могли затерти ніякі дальші події.

Мало вивчена тема про козаччину, яка несподівано вибухнула в ХХ сторіччі. Ця тема надзвичайно складна. Січове стрілецтво залишило за собою в історії визвольних змагань України незгладимий слід активної боротьби за Українську державу. Цей слід позначився на широких просторах України потоками крові, що змила перед нацією вину за неуспіх боротьби і пам’ять в народі про січових стрільців залишиться чистою.

 

 

 

 

Перегляди:1,299
Центральний будинок офіцерів ЗСУ
Міжнародна виставка “Зброя і безпека” (МВЦ)
VVK-STUDIO (ютуб-канал для всіх)
Книжкові видання:
"Народні казки про тварин". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Велика розмальовка до "Український народних казок про тварин"     Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Василь ТИМКІВ, Олена ПОДРУЧНА "Словник музичних термінів"     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”  
Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
КЛУБ “М&Х”