Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Дещо скорочена відеоверсія цього матеріалу тут:
Про різницю в українській та російській архітектурі і московську архітектурну війну з Україною

Михайлвський золотогверхий

 

ЧАСТИНА І

Витоки

 

Українська народня архітектурна традиція має глибокі та прадавні, ще не до кінця з’ясовані корені. Її здобутки справді унікальні – в тому смислі, що не мають аналогів за більшою кількістю параметрів, аніж більшість інших архітектур. Небагато національних традицій можуть порівнятися за значенням із українською у сфері зодчества. Навіть страхітливі втрати, а часто й свідомі переслідування, не спромоглися відмінити того, що українська національна архітектура навіть у нинішньому вигляді становить велетенську цінність, а значення її – приголомшливе, і ледве чи навіть осяжне для нинішнього рівня розвитку науки!

Українському зодчеству, самобутні риси котрого чи не найяскравіше виявилися в пам’ятках архітектури епохи Гетьманату, властиві «суто гуманістичні тенденції, такі, як співмірність з людиною, розрахунок на оптимальне зорове сприйняття, кристалічна ясність структурної побудови, чіткий геометризм форм, відсутність придушуючого барокового ілюзіонізму…», як вказує Віктор Вечерський. Він же: «Ще у XIX ст. було помічено, що українська архітектура ХVII – XVIII ст. як дерев’яна, так і мурована, мала спільні, цілком своєрідні обсягово-просторові принципи, різко відмінні від зодчества інших європейських народів.»

Російська народна архітектура, з котрою Українцям прийшлося знайомитися переважно мимохіть загалом також має чим похвалитися.

Ось тільки «гостем» на землі Українського народу вона була здебільшого непроханим!

 

Поруч із воєнно-політичнім та «мовнім» протистоянням Російській імперії, Українці мусили боротися ще й за свою архітектуру – як одну з найбільш чільних складових національної традиції.

Оскільки архітектура – як і всякий напрямок мистецтва – втілює ментальність та цінності кожного народу, його традицію – остільки війна з національною архітектурою та підміна її архітектурніми традиціями загарбника є одним із засобів знищення народу, тобто фактично етноциду. Відзначимо, що Українці тут не перші й не останні. Іще проводячи етноцид завойованих Ірландців, «парламентська» Англія заборонила не лише ірландські мову, одяг, виконання історичніх ірландських пісень народніми мандрівними співцями, а й церкви ірландської традиції, котрі вирізнялися надзвичайною оригінальністю, і художньою довершеністю, зокрема кам’яного різьблення, котрими були оздоблені.

А сучасний Китай, тримаючи цілий уйгурський народ в умовах цифрового концтабору – звісно ж, також переслідує і принагідно знищує мечеті – зразки уйгурської національної архітектури.

Нажаль, навіть цей відвертий геноцид закабаленого народу обходять сучасні «правозахисники» «прав людини».

Практика загарбників, як бачимо, в усі віки – включаючи ХХІ‑й – була однаковою.

І тому втрати української архітектури – аж ніяк не випадковість; причому часто навіть у тому випадку, коли мають здавалося б, «природний» вигляд: як відомо, пожежі та руйнування від старості трапляються завжди й усюди, і бездарні перебудови – це трагедії, від котрих не застраховані й вільні народи.

Але загарбник завжди має можливість «стимулювати», а то й відверто спровокувати ці, здавалося б, «буденні» чинники.

На лихо, Москвинська держава чудово розуміла значення архітектури, а тому переслідувала її та само як і українське слово, як і мистецьку традицію в живописі.

 

І від архітектури української москвинська не просто відрізняється: за багатьма чільними чинниками вона є прямо протилежною.

Так це – народня архітектура!

Тобто – ще, як то кажуть, «божеський» варіянт!

А ось державна архітектура Російської імперії з часів Петра І‑го – котра зреклась і тієї давньої спадщини котру мала, та сама ж загробила ту естетику, котра була властива архітектурі народній на Московщині (і котра ще хоч якось могла «виправдати» існування окремих споруд москвинської традиції в Україні) – подала урок страхітливої деградації.

Експлуатуючи архітектуру в «державніх» цілях, російська влада не посоромилися зробити цей високий напрямок мистецтва знаряддям брутальної та хамської експансії.

Понад те: кінцевою метою силового впихання до України російської архітектурної традиції був етноцид.

Тобто витіснення й знищення власне української традиції.

 

Тепер докладніш.

Для Українців нав’язування Російською імперією москвинських підходів у зодчестві (саме «підходів» – бо за ним не завжди стояла навіть традиція) було особливо болючим, позаяк, попри агресивні запевнення «родичности» української та російської культури, їхня спільність – радше поверхнева, зовнішня.

Глибинні ж принципи демонструють рідкісну за своєю категоричністю протилежність: в багатьох випадках між ними лежить просто прірва.

Чи не перше, що впадає в око в багатьох споруд, зведених у «традиційному російському стилі» (чи принаймні декларованому таким) – нестримне прикрашацтво, перевантаженість архітектурніми оздобами, та часто – надто контрастне, крикливе їх розфарбування.

Причім якщо в «реально історичніх» спорудах цього самого «російського стилю» (тобто датованих XVI – початком XVIII сторіч, а не епохою штучного історизму) ці засоби виразности ще справляють враження якось узгоджених, то в пізніших наслідуваннях цього стилю (у спорудах ХІХ – початку ХХ сторіч) – деструктивні «побічні ефекти» таких даються взнаки у всій своїй «красі» чи пак потворності.

Звичне явище, коли храми, громадські об’єкти, житлові будинки, зведені в такому стилі, містять нагромаджування декоративніх форм, котрі не мають нічого спільного між собою: пластичний об’єм там сусідить із примітивним вирізуванням лобзиком, плавні та округлі форми – з геометризованими. Вкупі із вкрай лаконічними та гранично спрощеними загальніми формами споруди, вбожество обидвох крайнощів ще більше ріже око, аж ніяк не гармоніюючи на засадах контрасту.

Останнє, звісно, у принципі можливе, – але ж за наявности хоч якогось узгодження!

А з ним у російській – насамперед «нетрадиційній» архітектурі (котрою «ощасливила» Україну підросійська епоха) – якраз і проблеми.

Витоки цих проблем варті того, щоб бодай спробувати їх проаналізувати.

Ми зіпремося тут на дві праці російського науковця Володимира Сєдова, присвячені якраз проблемам кольору та декору в російській архітектурі: «Цвет в русской архитектуре» та «Орнамент в русской архитектуре: попытка систематизации». Володимир Сєдов, як можна судити – вельми помітна постать у російській науці, з поважнім науковим доробком і до того – цілком не позбавлена об’єктивности.

Власне саме тому з його висновків буде добре видно, що відверта перевантаженість і сумнівна естетична вартість багатьох творінь російської архітектури, зокрема в Україні – це не «вигадки русофобів» …

Помірковано критична позиція російського науковця варта поваги; тому й наша критика деяких його позицій, котру побачимо нижче – в данім разі не є «викриттям брехні». Врешті, Володимир Сєдов не міг сприймати рідну для нього культуру як ми, Українці, котрим ця культура не лише цілком чужа, а й пов’язана з болісними сторінками нашої історії та лишилася викривальним свідченням хамства російських загарбників.

Характерно, що незважаючи на поблажливу й лояльну (але також треба визнати – й мистецтвознавче грамотну) оцінку нестримного «буяння» (в смислі радше «буйства»!) колориту в російському зодчестві, Володимир Сєдов називає розділ, присвяченій епосі найяскравішого втілення цієї тенденції в російській архітектурі так: «ВРЕМЯ ПОЛИХРОМНОГО РАЗГУЛА»

А в праці про орнамент і декорування в російській архітектурі – поважний учений, будучи «по тексту» ще дипломатичнішим у висловлюваннях, – на заголовку натомість немовби «відігрується»: говорячи про перевантаженість орнаментом російської пізньосередньовічної архітектури, вчений по суті виносить присуд ще різкіший:

«ПОЗДНЕСРЕДНЕВЕКОВЫЙ УГАР: ИСКУШЕНИЕ ОРДЕРНЫМ ОРНАМЕНТОМ».

 

Врешті, у Росіян орнамент і колористика – вірніше, манери їх використання! – були вартими одне одного. Колір так само «сповзав» у крикливість чи відверте перенасичення. Володимир Сєдов вказує на період найбільш нестримного (та додамо від себе – відверто «кітчевого») кольорування російських споруд: десь середина XVII сторіччя[1].

«…в результате возникала почти какофоническая «мелодия» церковных и палатных фасадов».

Еге ж, «почти»…!

Поза рамками наведеної цитати опинилося якраз уміщене до дужок застереження вченого, котре звучало так: «…(но все же сдержанная, не разошедшаяся вконец)…». Це вже кому як! На наш погляд, від такого декорування «стриманістю» не віє й близько: і чогось гадаю, її не лише в Україні так сприймуть.

 

Можна було б гадати, що ця тенденція – одиничне явище в москвинській архітектурі, котре просто запам’яталося через свою небачену досі «крикливість».

Але якраз щодо «небачености» є певні питання: глибше занурення до теми показує, що тут не все так просто.

Звернемося ще раз до спеціяльної праці В. Сєдова:

«До конца XVI века никакой полихромии в русской архитектуре не было: до этого времени царствовал монотонный цвет материала стены или ее покрытия, дополненный символическими цветами (золотом, серебром) или изобразительными и многоцветными внешними росписями (обычно участками) и иконами, которые воспринимались как символические вставки. »

Отут якраз Володимир Сєдов дещо помиляється (щодо «До конца XVI века никакой полихромии … не было»), бо зараз існують не лише міркування, а й реконструкції щодо вигляду суздальських храмів – принаймні деяких, як‑от відомий своїм різьбленим декором Дмитрівський у Володимирі‑на‑Клязьмі. Якраз його стіни були всуціль фарбовані, причім яскравими кольорами: той же Дмитрівський, швидше за все – червоним. Не фарбовано лише різьблені оздоби: відтак вони мали різко виділятися на тлі. Як же це нагадувало споруди «неоросійського» стилю! (До речі, нерідко розфарбовані точнісінько так само!!!) Згадані реконструкції здійснено М. П. Кудрявцевим.

Центр Володимира на Клязьмі з Успенським та Дмитрівським соборами станом на кінець ХІІ ст. Реконструкція М.П. Кудрявцева.

Центр Володимира‑на‑Клязьмі з Успенським та Дмитрівським соборами станом на кінець ХІІ ст. Реконструкція М.П. Кудрявцева.

Хоча власне з цитати вченого незрозуміло: як це в до XVI ст. «никакой полихромии в русской архитектуре не было», коли сам же вчений далі пише про доповнення «изобразительными и многоцветными внешними росписями», нехай і «(обычно участками)»?!

Нам видається, що згадане нами повище реконструйоване розфарбування Дмитрівського собору важко визначити так – «ділянками» – лише через те, що воно не покривало ліпнини.

Отже, криклива яскравість та незнання міри в декорі – це не окрема тенденція XVII сторіччя.

Звісно, беручи до уваги «особливості національного ландшафту» Московщини, та ще й долучення до впливу клімату природнього клімату суспільного (котрого досить красномовно описували чужинські подорожні від Павла Халебського до Астольфа де Кюстіна) – дивуватися немає чому.

Разючу зміну в українських та російських традиціях сільської народної забудови відзначає князь Довгорукий (той, що не з ХІІ, а з ХІХ сторіччя) у своїх подорожніх записках. Між іншим, завершує надзвичайно промовистою, і навіть «коромольною» (з точки зору російського уряду) фразою – УВАГА: «Не въезжаем ли мы в другое государство?».

Чули?!

Вкраїна не має жодної з ознак державности – ні символіки, ні адміністрації, навіть мова притлумлена – але при першому ж вступі на її територію лише архітектура – сама по собі, одна‑однісінька! – здатна створити враження в іноземця про наявність окремої держави!!!

Тепер‑то з цієї фрази чудово можемо зрозуміти, чому Московщина так патологічно переслідувала українське не лише елітарнє народнє зодчество, а й навіть пересічну житлову забудову, – що якось навіть цілі міста планувала перебудувати на імперський лад – звісно, попередньо повністю знищивши давнішу українську забудову цих самих міст!!!

Одіозний проект належав Єкатєріні ІІ‑й. На щастя «на півдорозі» він був скасований її сином Павлом І‑м.

Зате цю політику встиг утілити щодо київського Подолу Микола І‑й!..

 

Та повернемося до традицій надмірностей у кольорі російської архітектури.

Як уже мовилося повище, какофонічна яскравість мала правити за хоч якусь «природну противагу» осоружній сірості російського довкілля. (Відзначимо, що завойовані Москвою приполярні райони «Руської Півночі» та Сибір – це дещо інша справа.)

Втім, до такого крикливого розфарбування «чільних» москвинських споруд спричинялися, мабуть, не лише природа. Ось яку цитату Миколи Гоголя подає той самий В. Сєдов:

«Вот у Гоголя вид деревни Маниловка: «темнели вдоль и поперек серенькие бревенчатые избы», а вот дом в усадьбе Собакевича: «деревянный дом с мезонином, красной крышей и темно-серыми или лучше дикими стенами». Вот фрагмент из воспоминаний М.Д. Бутурлина: «неказистые дедовские помещичьи домики, почти все серопепельного цвета, тесовая обшивка и тесовые крыши коих никогда не красились… В более замысловатых деревенских постройках приклеивались, так сказать, к этому серому фону четыре колонны с фронтонным треугольником над ними. Колонны эти были у более зажиточных оштукатуренные и вымазанные известью так же, как и их капители; у менее достаточных помещиков колонны был из тощих сосновых бревен без всяких капителей».3 И, наконец, из Блока: «Россия, нищая Россия, мне избы серые твои…». Любой деревенский вид Серова, Грабаря или пейзажиста 1960-х Андрея Макарова даст тот же устойчивый серый тон.»

З останніх слів доречно вказати, наскільки тісно із вказаними тенденціями в культурі пов’язана творчість живописців, через котру значною мірою складаємо враження про культуру й мистецтво народу взагалі.

Власне, В. Сєдов же і вказує, що білі чи «кольорові» церковні споруди на цім сірім архітектурнім  тлі вигідно виділялися – що й недивно!

Та врешті деревляні церкви на такому тлі явно мало виділялися:

arhitwar-02

Справді, можна також додати припущення, що на тлі часто сірої та безрадісної москвинської природи, веремія з яскравих орнаментів давала можливість Росіянинові плідно відволіктися на приємніші та радісніші рукотворні мотиви – куди веселіші на противагу мотивам природним.

Але можна собі уявити, наскільки дикунськими виглядали такі розцяцьковані понад усяку міру споруди в яскравому, але водночас скромному українському середовищі – серед куди барвистішої природи та сліпуче ясної рядової забудови – білих хат!

Українську забудову – та й навіть елітні, монументальні споруди – вирізняють яскравість, але при цьому й скромність (у декоративніх засобах насамперед).

Відтак надмірня яскравість, властива російським спорудам в Україні була просто непотрібною – бо й своя була! – а громіздка перевантаженість, а то й нахабна крикливість у кольорах та огромах орнаментів справляли враження естетичного убозтва унікального нахрапу, верху непристойности й розгнузданости.

Отже, дуже можливо, саме «сірість» (в усіх значеннях слова), властива типовому російському краєвиду (зумовлена не в останню чергу значною вологістю клімату, а також рівнинністю й бідністю ґрунтів, що не передбачали буяння рослинного різноманіття), спонукала Росіян нестримно обтяжувати фасади своїх будівель декором, котрий всуціль пересичував і по суті «ховав» споруду.

Остання від мало того що суцільного так ще й крикливого (через не в міру яскраві барви) розфарбування, наче «розсипалася» на ледь вловиму миготливу масу. Виходило, як наче «за деревами лісу не видно».

Це – «природний» чинник, що вплинув на формування російської архітектурної естетики (дипломатично висловлюючись, доволі своєрідної). Понижче спробуємо визначити вже «соціяльні» причини появи такого задекоровування споруд, котре сприймається не інакше як жахливий несмак.

Можна собі уявити, яке враження в Українців, звиклих до скромної ошатности національного зодчества, викликала поява крикливо розфарбованих та ледь не всуціль поцяцькованих споруд, зведених на нашій землі Москвинами!

Свято-Георгіївська церква 1899 р., Львів.

Свято-Георгіївська церква 1899 р., Львів. Стиль, щопавла, не поміг їй затриматися в «руссском мире»: її парафія воз’єдналася з ПЦУ.

Джерело: https://hromadske.ua/posts/u-lvovi-golovna-cerkva-upc-mp-perehodit-v-pcu

Ясна річ, Українці також полюбляли ліпний декор і навіть розфарбування, і враження святковості. Але ніколи – принаймні з того, що подають нам збережені пам’ятки та відомості – не було в Українців суцільного перевантажування будівель яскравим розфарбовуванням та іншими оздобами.

Українці, як вказують дослідники, завжди шанували лапідарню площину стіни, незайнятої не те що жоднім декором, а й іноді навіть суто «практичніми» елементами типу вікон, котрі часом присутні геть «по мінімуму». Так зокрема виглядала найбільша стіна чільної – західної – фасади Микільського собору в Київі, спорудженого Іваном Мазепою (і згодом підірваного більшовиками). Ця велика чільня стіна була прорізана «аж» 3‑ма проїмами вікон, цілковито позбавлена ліпнини й іншого декору. В цьому плані її урівноважує навпаки, замалим не всуціль укритий нею (ліпниною) портал – але ж він за площею куди менший від фасадної стіни основного об’єму храму! Відтак «зона декору» з лихвою урівноважена в рази більшою лапідарністю стіни – котра, як не парадоксально, становить із першою (як і з усіма іншими елементами силуету храму) нерозривнє композиційне ціле.

Те саме можна сказати й про церкву в Баришівці: інший знищений – вже більшовиками, щоправда – шедевр українського зодчества. Він втілює точнісінько той самий підхід у розподілі декору силуетом фасади.

При цьому підірвана більшовиками церква в Баришівці – блискучий шедевр козацького стилю – була однією з найрозкішніше, найщедріше оздоблених козацьких церков.

Але й там декоративнє ліплення вкривало суцільнім килимом лише начілок так верхній край стіни. Дуже скоро – в напрямку згори донизу – плетиво «органічно» обривалося,

Зате стіну щедро було почленовано прямовисніми пілястрами,

Показово, що майже ніколи пілястрам не надавали круглої форми: їх плескатість мусила «вторувати» площинності стіни. Іншими словами, Українців цікавили лише ті вузенькі «уступчики», котрі відділяли пілястра від площини стіни. Через це тіні, утворені ними, виглядали радше як графічне прокреслювання стіни, аніж «скульптурні», тобто реально виступаючі деталі.

Таким чином Українцям вдавалося зберегти враження суцільної, майже непорушеної площини суцільного муру, котрий справляв через це враження могутности й потуги.

А ось масивні круглі півколони вичленовувалися б зі стіни занадто різко, відтак «розбивали» б цілу композицію: «пошаткувавши» монументальну масу стіни, такі півколони мало залишили б від її величної лапідарности.

Прямовисність напрямків цих «ліній розкреслювання», утворених такими плескатими пілястрами, вказувала на рух догори, котрого так любили українські зодчі.

Спрямування вгору до речі – одне з найулюбленіших і найпослідовніше втілюваних рис в українській національній архітектурі. Причім насамперед ідеться про архітектуру козацьку: тому марно шукати таких рис у більшости споруд католицьких орденів, збудованих за західноєвропейськими шаблонами. Останні не мають майже нічого національного; що ж стосується деяких регіонів на кшталт Карпат, то там – специфічні умови: гірський ландшафт позбавляв сенсу «виганяння догори» церковніх будов – зате там їм усе одно властива блискуча узгодженість форм та монументальність при зазвичай помірних розмірах, котрими українське зодчество відзначається майже всюди.

Зате на більшості українських земель цілком звичнім явищем була церква, котра виразно «рветься» до Неба, чому сприяли її архітектурні особливості. Це – значна висота порівняно до площі; динамічні але при цьому завжди гармонійні перепади форм, котрі ніби «ведуть» погляд глядача догори; заломи, котрі завжди швидше прямовисні, ніж плескаті (до речі, на противагу російським «аналогам» цієї суто української архітектурної деталі). Дашки цих заломів якщо й роблять похил кутів тупішим від діагоналі в 45 градусів, то ненабагато.

arhitwar-04

Вознесенська церква 1759–1761 рр. зі с. Березна (Чернігівщина), знищена більшовиками. Світлина Стефана Таранушенка, 1928 р. (Інститут рукопису НБУ імені В. І. Вернадського).

Джерело: https://www.istpravda.com.ua/articles/2021/03/1/159058/

Якраз у російському зодчестві завжди гострокутніми є лише дахи шатрових покриттів, причім кут там майже завжди однаковий. А ось нижні частини церкви накриті як правило ледь похилими – тупокутніми дахами. Ці накриття нерідко навіть безпосередньо сусідять із стрімкими заломами, через що немає гармонійности в перепаді форм (ну принаймні як на українське сприйняття: Росіянам може й нормально…).

Успенська церква 1595 р. зі с. Курицько

Далеко не найгірший зразок народного зодчества Руської Півночі – Успенська церква 1595 р. зі с. Курицько, музей Вітославлиці – просто, яскраво й лаконічно виказує характерний набір найголовніших прийомів та принципів поєднання форм зодчества Руської Півночі, котрі запозичила і не надто вдумливо культивувала Московщина. Світлина В. Сєдова.

«За українською традицією кожен зруб вінчається окремим вежоподібним верхом. Це наша національна традиція, вона є тільки у нас: її немає у росіян, у поляків, у білорусів, у румунів – це суто наш винахід, наше національне обличчя у світовій архітектурі.» вказує Віктор Вечерський (Джерело: https://www.istpravda.com.ua/articles/2021/03/1/159058/)

В кожнім разі, дахи церков навіть культурно багатої та цікавої Руської Півночі виявляють значну бідність порівняно з дахами українських церков – принаймні козацької традиції. Адже там – чи пак ТУТ, в нас – дахи не лише не мають «усталених» кутів похилу, а й вражають розмаїттям форм: з різною інтенсивністю випнутих, увігнутих, «хвилястих»…

 

Вознесенська церква 1759–1761 рр. зі с. Березна (Чернігівщина)

Введенська церква 1761 р., с. Артемівка (Харківщина), знищена більшовиками. Світлина Стефана Таранушенка, 1926 р. (Інститут рукопису НБУ імені В. І. Вернадського).

Джерело: https://www.istpravda.com.ua/articles/2021/03/1/159058/

На цім тлі напрошується питання: чи не з чорної заздрости саме за це (серед іншого) москвинський «святійший» Синод заборонив 1800 року будувати Українцям храми «в малоросійському смаку»?

Так чи інак, якщо більшовики в ХХ сторіччі домоглися того, що сотні українських шедеврів лишилися лише на світлинах (наявністю бодай світлин завдячуємо головно старанням великого Степана Таранущенка), то задовго до більшовиків Росіяни домоглися архітектурного геноциду українців куди витонченішими методами: невідь скільком українським шедеврам просто не дозволили навіть з’явитися на світ.

Як бачимо, вже тоді російська церква була знаряддям народовбивства.

Цим однак справа не обмежувалася. Наявні церкви російська влада перебудовувала, знищуючи питомо українські риси, котрі особливо кидалися в очі – на кшталт опасання, тобто відкритої галереї, котра оперізувала церкву як правило по цілому периметру.

Церква Святого Архангела Михаїла, с. Кути, Львівщина, 1697 р.

Церква Святого Архангела Михаїла, с. Кути, Львівщина, 1697 р. Майстер Григорій Гебич з Сасова. Рука Москви не встигла «вчасно» дістатися на Львівщину.

Джерело: https://rbrechko.livejournal.com/207378.html

Нерідко також прибудовували дзвіницю, як правило вищу від бань самої церкви – що в українському зодчестві взагалі-то було не прийнято: дзвіниця, будучи «єрархічно нижчою»  від церкви, за нашими переконаннями, не має буть вищою. Виключення трапляються доволі рідко, наприклад коли дзвіниця – надбрамна. Крім того в Українців (за виключенням лемківської архітектурної школи) дзвіниця не була «зрощена» з церквою.

Храм Вознесіння Господнього побудували у 1879 році в селі Лук’янівка

Храм Вознесіння Господнього побудували у 1879 році в селі Лук’янівка Броварського району Київської області.

Джерело: https://supportyourart.com/news/na-kyyivshhyni-okupanty-rf-zrujnuvaly-hram-voznesinnya-gospodnogo-2/

Креслення храму Параскеви Великомучениці 1745 в Зарванці

Креслення храму Параскеви Великомучениці 1745 в Зарванці (не плутати з Зарваницею), Вінничина. Добре видно різницю в характері форм первинної церкви та вищої дзвіниці, прибудованої ліворуч. Опріч «цибульки» на вершечку там немає взагалі жодної скривленої лінії. Але цікавий момент: у цілком «російській» дзвіниці знайшлося місце вікну зі зкошеними кутами – що, як відомо, є глибоко традиційною українською формою.

Джерело: https://vajr.info/zhurnalistski-rozsliduvannya/19-derev-yanyh-hramiv-bulo-znyshheno-u-vinnytskomu-rajoni-za-chasy-sovyetiv-karta-shema/

Натомість ті церкви – зокрема дерев’яні – котрі були споруджені згідно російських естетичних принципів, за «зразковими» (тобто нав’язаними з Петербурга) проектами, вражають кричущим убозтвом форм.

Михайлівська церква ХІХ ст. в с. Городище Корюківського району Чернігівської області

Михайлівська церква ХІХ ст. в с. Городище Корюківського району Чернігівської області. Баня тут – іще близька до українських традицій.

Джерело: https://www.wikiwand.com/uk/Городище_(Менська_міська_громада)#Media/Файл:Gorodysche_church.jpg

Насамперед при погляді на їхні об’єми складається враження, що Росіяни патологічно бояться хоч якогось розмаїття чи «відхилення», котре полягало у відступі від прямого кута. Хіба дахи не робили пласкими, тобто задля дотримання прямокутніх форм – але немовби соромлячись вимушеної «зради» прямого кута, майже завжди – в казенних будівлях, чиншевих будинках, церквах (крім бань), ці дахи робили тупокутніми: мовби ці дахи самі «прагнули» не надто випинатися вгору, хоча в принципі цього вимагала практика (на стрімкому даху вода та сніг менше б затримувалися). Якщо не відійти на досить поважну відстань, про наявність даху б багатьох таких спорудах можна й узагалі не здогадатися!

Ніщо тоді не порушувало гранично спрямокутненого контуру примітивної коробки.

Звісно, що на практиці цих «канонів» далеко не завжди дотримувалися в чистому вигляді: певною мірою це рятувало становище.

А в мурованих споруд часто виникали невеличкі надбудови над карнизом, декоративні виступи. Проте ці форми часто були самотніми, одиничніми, і головне – не мали «підтримки» скажімо у формах вікон, або членуванні фасаду «фігурніми» ризалітами чи бодай пілястрами (рівні карнизи, що часто містили ще ряд паралельних горизонталей, немовби покликані були «виправити становище», бодай частково «відновивши баланс» рівних ліній). І все ж саме у мурованих спорудах завдяки подібним прийомам враження примітивности частіше вдавалося уникнути – якщо тільки це стосувалося чиншевого будинку чи приватного маєтку, а не казенної споруди!

Врешті, в 2‑й половині XVIII – на початку ХХ сторіч ці споруди часто вже й не мали чогось спільного навіть із власне російською традицією.

 

Натомість із деревляними спорудами, зокрема церквами – коїлося щось жахливе.

Там примітивній «кубізм» панував майже неподільно, і через масштабність споруд різав око ще більше; а грановані бані» – часто одиничні – додані немовби знехотя, все одно накривано прямими шатерками, відкресленими знизу рядом прямокутніх зубців. Тобто й там Росіяни ухитрялися експлуатувати прямий кут, хоча здавалося б радіальна форма башти й шатро просто змушували винайти щось цікавіше.

Церква Різдва Пресвятої Богородиці с. Ванжулів

Церква Різдва Пресвятої Богородиці с. Ванжулів Кременецького району Тернопільської области.

Джерело: https://uk.wikipedia.org/wiki/Церква_Різдва_Пресвятої_Богородиці_(Ванжулів)

Такими церквами Росіяни свідомо «мітили» як сількі, так і міські ландшафти:

Церква в Гідропарку Київ

Церква в Гідропарку Київ. На протилежньому березі видно Лавру.

Джерело: https://24tv.ua/kyivnews/unikalni_kolorovi_fotografiyi_kiyeva_1900_roku_n1327415

Немовби відчуваючи, що виходить негаразд, такі церкви іноді прикрашали рядками дощок з пропиляним орнаментом, набивали на фасад геометричні фігури, складені з рейок…

Проте часто виходило навпаки: бо вкрай дрібний декор котрий губився вже навіть із доволі близької відстані, перетворюючись на погано вловиме і композиційно геть невмотивоване ряботиння, котре ще й дратувало через неможливість якось вичленити його, як слід роздивитися і ув’язати із загальною формою споруди. Відтак обидві «складові» композиції – тобто власне споруду та її декор – не можна було повноцінно сприйняти з однакової відстані!

Відтак дрібний декор не погашав, а навпаки – додатково підкреслював примітивність форм споруди, убозтво творчої думки.

Не менше підкреслювали це враження ряди вікон – за класицистичнім законом, знову-таки прямоктуніх! – розташовані зазвичай через однакову відстань.

arhitwar-13

https://www.kommersant.ru/doc/3713013

Як не парадоксально, але саме з найпростішою українською хатою вторгнення типово «російського» (але на ділі взагалі‑то – також не менш білоруського, північноруського, сіверського…) пропильного декору могло створити доволі годящий симбіоз. Саме таким прикладом можна вважати меморіяльну хату‑музей художника Фотія Красицького, котра збереглася в Київі на Пріорці.

Дім Фотія Красицького на Пріорці

Дім Фотія Красицького на Пріорці.

Джерело: https://bigkyiv.com.ua/mificheskij-muzej/

Секрет відносної гармонійности застосування густого та дрібного декору саме в простій хаті, криється в том, що хата на відміну від церкви (навіть малої) значно ближча за масштабами до орнаментів пропиляних дощок, і вони обидва – як хата в цілому, так і її оздоби – можуть «читатися» з однакової відстані.

Тому природнім орнамент з пропиляних дощок виглядає й для багатьох хат – скажімо, сіверсько‑подільського регіону, зокрема Чернігова, де збереглося чимало оригінальної форми віконних лиштов.

Із чого бачимо, як бездарно повелася Росія з історичною народною спадщиною, вочевидь саме з аналогічніх хат і запозичених: вона тупо зкопіювала з компактніх народніх хат пропильний декор – і… стала пхати його всюди, куди треба й куди не треба, в тім числі на монументальні храми та великі громадські споруди, не замислившись навіть над тим, щоб хоча б якось успівмасштабнити розміри декоративніх прорізів із розмірами самої споруди, котрим «мікроскопічний» декор уже ніяк не личив.

А це ще був не верх бездарности імперських «дизайнерів»!

Якщо в народніх хатах Росії та Білорусі, та частково – Полісся зі Сіверщиною – декор віконних лиштов і головне – з прорізних дощок (збитих докупи паралельними рядками) візуально перегукувався із рисунком колод, з яких було складено стіни – то в церквах та новітніх (на час ХІХ – початку ХХ сторіч) масштабніх споруд усе було геть погано. Стіни їх часто зашивано примітивною шалівкою тої самої ширини, що й дошки, в котрих пропилювався декор! Через це, оскільки майже всі поверхні стіни були «заштриховані» однаковими контурами дощок. прорізний декор – і так дрібний та погано проглядуваний на великих спорудах! – не лише візуально розмивався, а й наче повисав у повітрі: не було ясно (на рівні підсвідомого, так би мовити естетичного сприйняття), де в нього верх, де низ, яким чином він обрамлює архітектурні форми та ділянки стін, і як він пов’язаний з композицією споруди взагалі?

 

….Відтак зіставляючи принципи української та російської архітектури (якщо вже брати за основу її – ту саму Руську Північ) напрошується серед іншого такий висновок: українська архітектура має в запасі куди більше розмаїття форм.

Щоправда, аж ніяк не прагне «вивалювати» це розмаїття на голови глядача гамузом за першої‑ліпшої нагоди. Українські зодчі дуже грамотно й ощадливо застосовували все це розмаїття, не прагнучи будь‑що блиснути багацтвом.

І вже тим більше – не намагаючись «виїхати» за рахунок багацтва форм і декору при недолугій композиції.

Можливо справа – серед іншого – в тому, що українські народні будівничі почувалися вільніше.

Українська архітектурна традиція вміє виявляти аскетизм, якщо захоче (а спонукати її до цього могла далеко не конче суто матеріяльна скрута).

Але ж начебто й російська народня традиція – чи нехай навіть «частково російська» (бо ж йдеться про Руську Північ) – також має схильність до обмежености засобів, «благородної простоти». То в чім питання?

Може врешті, відзначена шляхетна скромність будівель Руської Півночі – нагадаємо, в основі своїй не москвинській з походження – відповідає аскетичній бідності приполярного ландшафту, та й узагалі природи Центральної (не з географічної, а з політичної точки зору – тобто в районі столиці) Московщини, куди частково примандрували традиції розгромленого Новгорода?

І тоді більша бідність форм російських храмів – це дійсно свідома данина особливостям місцевого ландшафту, з котрим грамотний будівничий завжди намагається узгодити свій твір, домагаючись їхньої органічної цілісности.

І справді: треба визнати, що на Руській Півночі чимало деревляних храмів так і виглядають!

Вони ідеально личать «своєму» середовищу.

Тільки ж складається враження, що Москвини аж ніяк не були самі в захваті від такої «благородної простоти»!

Бо як тоді пояснити тенденцію до безсистемного завалювання усіх мислимих елементів й архітектурніх площин перенасиченим декором – котре так вирізняє традиційну московську архітектуру XVI–XVII ст.?

arhitwar-15

Джерело: http://mosprogulka.ru/places/hram_vasilija_blazhennogo

Яскравим втіленням цього принципу є собор чи то Казанської Богоматері, чи то Василя Блаженного в Москві – але то, слід визнати, іще по‑Божеськи!.. Там якраз – за всієї схильності до виздоблення всього і вся! – Росіяни ще зберігали якісь «межі пристойности», чому цей храм усе‑таки небезпідставно вважається шедевром.)

Іншими словами видається, що порівняна бідність засобів виразности – не цілком добровільний вибір Москвинів…

В усякому разі очевидно, що імперська натура шляхетним аскетизмом удовольнитися точно ніколи не могла.

Як жеж?!..

Задля справедливості треба сказати, що й у Західній Європі муровані середньовічні собори, котрі нині вражають шляхетністю кам’яної «силуетности» при багацтві пластичніх форм – первинно барвисто розписувалися. Ось наприклад як реконструює середньовічний розпис порталу церкви у Новому Місті Відня …:

Портал церкви у Новому Місті Відня

Ліва половина – реконструкція розпису ХІІІ ст., права – пізніші розписи (готичної доби) та новочасні поновлення.

Але ж усе‑таки ті самі собори мали хоча б вільні від декору лапідарні стіни!

Та й – якщо навіть припустити (зогляду на поширення «моди» розписувати храми), що в середньовіччі західноєвропейські собори мерехтіли декором подібно до російських – то лишається незрозумілим, чому тоді в пізніших будовах – вже ренесансової доби (котру вже точно не можна запідозрити в надмірній аскетичності, особливо в порівнянні з попередньою епохою – якраз навпаки!) ми не подибуємо декоративніх надмірностей?

Й улюблена Росіянами Візантія також була просто‑таки «світочем» культури розкошу.

Але й у візантійських будівлях оку є де відпочити!

Принаймні це стосується зовнішнього вигляду: «еталонна» пам’ятка ромейського мистецтва – Свята Софія в Константинополі – зберегла з незначними змінами і внутрішнє опорядження, і зовнішній вигляд, котрі мала на час постання. Так ось, цей «гімн імперській величі» геть не прагне «випертися» з оточуючого ландшафту за рахунок нестримного цяцькування.

Тож не дивно, що храми виконані під виразним впливом ромейської традиції (або псково‑новгородської, білоруської, та може казна‑яких ще традицій – загарбаних, депортованих, асимільованих та порозгромлюваних Росіянами…) загалом не викликають претензій у плані естетики, і можуть вважатися більш чи менш своєрідними, більш чи менш яскравими – але все ж принаймні вартими уваги з точки зору естетичного рішення.

Зразком такого можна назвати Духівську церкву 1476 року спорудження, в Сергіївому Посаді (Троїце‑Сергіїва Лавра). Не бачимо проблеми в тому, щоб визнати її блискучим шедевром. Врешті, її будівничими були майстри, запрошені зі Пскова – землі, котра між іншим етнічно тяжіла до Білорусі, а творчі контакти підтримувала навіть із Київом (там працювали наші майстри – котрих, звісно, зі згаданою повище церквою пов’язувати не слід). На той час Псковська держава, хоч і, попри формальну незалежність перебувала під політичнім впливом Московського князівства, в культурному відношенні аж ніяк не була частиною «русскава міра» (на ділі взагалі‑то – «московського», як на те пішло: бо якраз із Руссю, як вже було вказано повище, Псковичі й плідно взаємодіяли!). Там, як і в Новгороді, активно розвивалася самобутні іконописні школи – яскраві та самобутні культурно‑мистецькі явища, котрі були згодом знищені разом із самими Новгородцями двома царями: моральною почварою Іваном ІІІ‑м та дещо менш однозначною, зате не менш символічною для Московщини особою – Іваном Лютим.

arhitwar-17

Духівська церква 1476 року оку в Сергіївому Посаді (Троїце‑Сергіїва Лавра). Її автори – Псковичі. (Псковська держава на той час до речі ще зберігала незалежність від Москви, нехай і формально).

Джерело: https://www.traveligo.ru/img/troickaya-lavra/65.jpg

Тож не дивно, що храми виконані під виразним впливом ромейської традиції (або псково‑новгородської, білоруської, та може казна‑яких ще – загарбаних, депортованих, асимільованих та порозгромлюваних Росіянами…) загалом не викликають претензій у плані естетики, і можуть вважатися більш чи менш своєрідними, більш чи менш яскравими – але все ж принаймні вартими уваги з точки зору естетичного рішення.

Не виникає претензій і до Грановитої палати у Кремлі, спорудженої італійськими майстрами – на взір їхніх італійських палаццо. І це при тому, що там також усю стіну зайнято суцільнім декором! Але ж при цьому немає того нездорового мерехтіння, котре властиве архітектурі російській – як тільки вона пробує наслідувати (чи пак мавпувати) цього принципа!

Як же тільки московська традиція подається у «вільне плавання» – пішло‑поїхало…

Трапезна церква Троїце-Сергієвої Лаври. Кінець XVII сторіччя

Трапезна церква Троїце-Сергієвої Лаври. Кінець XVII сторіччя. Характерно, що в «шаховому» розфарбуванні стін Росіяни навіть не спромоглися обмежитися бодай частиною споріднених кольорів (скажімо, жовтаві та синюваті), задля бодай якоїсь цілісности дизайну – а натомість включивши до неї всі основні кольори спектру: тобто і жовтий, і червоний, і синій (два відтінки). Меншою мірою це саме стосується й розфарбування фасадів, де Росіяни також не спромоглися обмежитися, і виявили «жадібність до засобів виразности».

Джерело: Владимир Седов «Орнамент в русской архитектуре: попытка систематизации»

Відомий дослідник російського зодчества В. Сєдов писав якраз із цього приводу:

«…этот маньеризм с чертами поздней готики и необузданным декоративизмом и стал основой русского «узорочья». И фантазия русских мастеров, дружно перенявших новый стиль, стала работать на развитие мельтешащего в глазах безудержного орнаментализма фасадов московских храмов и палат.»

Певною мірою те саме стосується й нагромаджування цибулястих главок, що відіграють суто декоративну ролю. У більшості випадків вони – попри значну кількість! – одні від одніх мало відрізняються.

Щоправда, як тільки до справи беруться архітектори, котрі знають міру в засобах – відразу постають годящі витвори.

arhitwar-19

Відтак узагалі складається враження, що російський архітектурній розвиток – екстенсивній по своїй суті. Втім, як і господарство, як і способи ведення війни («завалювання» супротивника кількістю), як і сама держава, котра нестримно розширюється, ненаситно грабаючи все підряд, прагнути всіма правдами й неправдами дороститися бодай на квадратній метр – але не вміючи гаразд розпорядитися наявнім…

Чи не цей самий «русскій дух» викрив англійський дипломат Гарріс Мальсб’юрі, описуючи петербурзьке середовище за одіозної Катерини ІІ‑ї – 1778‑го року:

«Велика пишнота й невелика моральність, здається, розповсюждені в усіх верствах: підлесливість і плазування характеризує нижчі верстви громадянства, самовпевненість і гордість – вищі».arhitwar-20

Причім в цілому не можна сказати, щоб і там – тобто у власне російській архітектурі – не було цікавих та навіть гармонійних рішень. На Руській Півночі (тобто північних територіях нинішньої РФії, котрі належали колись Київській та Новгородській Русі і значною мірою зберегли традиції цих держав) зберігалися й дуже архаїчні та навіть загадкові конструкції, котрі встигли буть зафіксованими дослідниками, перш ні пропали остаточно, головно протягом минулого сторіччя.

Ось тільки який стосунок все це має до Московщини, цебто «власне» Росії – слід задатися питанням!

Часто – доволі опосередковане…

По‑перше, там розвинені традиції народів, котрі ажніразу не є етнічними Росіянами. Насамперед це – слов’янський субетнос, нащадок розгромленого Москвою Новгорода.

Впливали й традиції слов’яно‑балтські – тобто Литвинів та Білорусів, контакти з якими в період Пізнього Середньовіччя були вельми інтенсивніми.

Мало дослідженим, але вочевидь перспективнім є питання впливу Українців на розвиток місцевого не лише зодчества, а й культури взагалі.

Годі й казати, що ці питання далеко не завжди були популярніми в науці!

Однак слід віддати належне деяким дослідникам з Росії, котрі їх не оминали – в усякому разі донедавна. (Може, в деяких випадках дається взнаки регіональний патріотизм деяких «щиро російських» територій нинішньої РФщини?)

Хоча Руську Північ часто подають як «заповідник російської старовини й архаїки», треба мати на увазі, що по‑перше має місце шахрайська «гра слів» (а вірніше, банально безсоромне жонглювання термінами): «руське» видається за «російське». Тому й місцева архаїка – котра, безперечно дійсно такою є! – але Росіяни пишаються нею, мовби цілком своєю – насправді такою, тобто російською не є: багато традицій там держаться з часів Київської Руси. І реконструктори недарма вивчають поруч із іншими напрямками творчости місцеву народню архітектуру, її форми та конструктивні прийоми, котрі можуть пролити світло на втрачену архітектуру Середньовіччя.

Але ж саме цю культуру – тобто прямих нащадків середньовічної Київської, а згодом «суто» Новгородської держави – підло й жорстоко погромили Москвини, видаючи потім – через сторіччя – місцевий доробок за свій!

Чим же приваблює архітектура Руської Півночі, незважаючи на її чужорідність, і що в ній чужого «власне москвинській» архітектурі, котрою загарбники попсували ландшафт не однієї загарбаної країни?

Секрет полягав у характерній «прив’язці» масштабів споруди до масштабів навколишнього природного середовища, котре завдяки цьому (тобто через згадану органічну «прив’язку» масштабів) могло «працювати на» саму споруду, ніби як «правлячи за підкреслення» її масштабу. Іншими словами споруда ніби була однією зі «сходинок», котрі являли собою різні величини – висоти гір, довжини озер, площі лісів тощо, органічно поміж ними «вписуючись», щоб максимально зберегти й підкреслити ті пропорції, котрі вже наявні між величинами «природніми». «В ідеалі» це виглядало як «додавання поміж уже наявніми сходинками однієї сходинки, з якихось причин відсутньої ще відпочатку».

Зрозуміло що занадто щедре декорування могло «подрібнити» споруду, і відтак завадити сприймати її як цілісний об’єкт.

(Натомість московським спорудам у цьому плані втрачати було нічого, бо серед російського краєвиду – часто одноманітного – їй просто не було серед чого «розчинятися».)

Тому споруди української традиційної архітектури справляли надзвичайно монументальне враження.

Але вони ніколи не намагалися «задавити масштабністю» навколишню природу.

Споруди завжди лише доповнюють її «малюнок»: більш чи менш інтенсивно, іноді екстенсивно навіть – але все ж лише доповнюють.

Чого важко сказати про архітектуру москвинську.

Вірніше «у себе» Росіяни чомусь розуміли, що абияк будувати не можна, і в них є споруди з точки зору узгоджености за ландшафтом відверто шедевральні.

 

Але в землях котрі вони вважали «колоніями», Росія поводилася так, щоб задавити, притлумити, пригнобити місцеві традиції та сам характер місцевого ландшафту – що природнього, що архітектурного – нахабно «влазячи» до чужого середовища зі своїм «статутом».

Звідси – дика неспівмасштабність одних і крикливість розфарбування або казенна монотонність форм – інших москвинських споруд, споруджених в одвічно українському середовищі.

Як же докотилася російська архітектура до того стану, котрий так вражає агресивною убогістю?

Якщо коротко – видається не позбавленим сенсу припущення, що через жорстку централізацію та всевладність еліти Росія‑Московщина просто‑напросто розтринькала ті «тонкощі», котрі надають неповторної виразности та шляхетности навіть порівняно простим витворам народної архітектури – і відчуваючи їх брак, намагалася «відшкодувати» його багацтвом, щедрістю декоративного оздоблення.

Цим оздобленням випосаджували споруди часом понад усяку міру.

Це питання повище ми вже розглядали, але тепер проаналізуємо дещо інше.

Ось як російські ж дослідники характеризують період розвитку російської архітектури, коли схильність до перевантаження розкошем виявилася «в усій красі»:

«Второй период, начинающийся с восстановления строительной деятельности после Смуты в 1620-е гг. и заканчивающийся временем активных поисков новой образности в 1680-е, характеризуется формированием крайне перегруженного деталями стиля «дивное узорочье», или просто узорочье. Исследователи небезуспешно находят в нем отголоски европейских архитектурных форм — шотландской поздней готики и маньеризма в кремлевских Спасской башне (надстройка 1624—1625, Кристофер Галлоуэй)[11] [12] и Филаретовой колокольне (1624, Джон Талер)[13], немецкого маньеризма в декоре посадских храмов Москвы[14] и др. Но в целом этот стиль отличается, пожалуй, наименьшим количеством европейских заимствований и, наоборот, очевидными, хотя совершенно не исследованными, восточными влияниями. Так, каменная резьба порталов церкви Троицы в Никитниках с большой точностью повторяет типичный изразцовый декор архитектуры эпохи Аббаса I (1587—1629), известный в России благодаря массовому импорту оружия и тканей.» (Джерело: Санчес Л.К. Архитектура Сибири XVIII века\ Електронній ресурс: https://studme.org/142953/kulturologiya/vvedenie)

Як уже мовилося, Росіяни цілком свідомо розглядати архітектуру, як спосіб «мітити територію» загарбаних народів. Тобто споруди характерного з дозволу сказати «стилю» мали «позначати» належність загарбаних земель до Московщини. Понижче про це ще скажемо докладніш.

Що ж стосується масштабности, то в палацах та резиденціях це видно було ще більше.

Взагалі сфера світського елітарного приватного будівництва заслуговує на окрему розмову та висвітлення. Тут лише вкажемо, що мешкання української козацької еліти діаметрально відрізнялося від російської скромністю та компактністю розмірів. «Викладатися» українська козацька еліта воліла на споруди, котрі служили народу, цілій громаді: на монастирі, церкви та розкішні, прекоштовні золочені іконостаси.

Українська еліта з теренів Речі Посполитої (а також Угорщини, пізніших Румунії та Словаччини), щоправда, такою скромністю й «народністю» не вирізнялася, та зате дотримувалася цілком східноєвропейських – у кращому значенні слова – традицій, успішно їх плекаючи та примножуючи. Просто у маєтках цих українських магнацьких кланів – Чорторийських, Сангушків, Раків («Ракоці» в угорській транскрипції), Бетленів, Собєських, Запольських (більш відомих як «Запольяї»), Потоцьких та десятків інших – національні українські особливості виражалися менш явно.

(Хоча наскільки «менш» – теж іще питання: не забуваймо, що з даної точки зору архітектуру їхніх резиденцій згаданих кланів майже не аналізовано.)

Але повернемося – як це не малоприємно – до російської традиції.

Для початку скажемо, що їй – як і багато чому «російському» закидають активне «плагіювання», цебто повальне (та вочевидь не надто осмислене) запозичування найрізноманітніших мотивів в інших народів.

Однак тут може бути трудність із коректнім визначенням.

Адже ми знаємо, що за великим рахунком усі народи, та навіть вельми самобутні культури щось у когось та запозичують.

Запозичення – трапляється – бувають доволі об’ємніми. Та все ж народи, котрі їх здійснюють, переважно не вважають «крадіями».

Справа, по‑перше в характері запозичень. Виявляється, має значення, не лише, що та скільки, а й у кого та для чого запозичуєш. Вибірковість таких запозичень і свідчить про зрілість культури та цивілізованість народу.

Це можна порівняти із користуванням природніми ресурсами: брати можна теоретично все, що схочеш; але – в міру та згідно реальної потреби, чи бодай визначеного плану. Причини вигнання людей з Раю в даному контексті мабуть, можна не нагадувати.

Але чому запозичення в Українській архітектурі сприймаються нормально на противагу запозиченням в архітектурі москвинській?

Значною мірою перевантаженість декору, так вподобана Москвинами, зіграє з їхньою архітектурою злого жарта: навіть якщо це не було повальне плагіювання, явне невміння ним розпорядитися (оця сама перевантаженість!) виказує, що все це, тобто запозичені для декору форми – не їхнє: в тому смислі, що не підходить по суті до характеру їхньої ж традиції.

Але, видно, «запозичувачів» (тобто Москвинів) це не обходило: гребли просто тому, що… погано лежить(?) (Врешті – як і території… Якби ж іще не ця всім відома аналогія!) В запозичений же у Європи за Петра І‑го класицизм Москвини не спромоглися привнести нічого свого, крім примітивности.

І бажання позбутися надмірного декору привнесло почасти не шляхетну простоту, а примітивність.

Тим‑то в цих запозиченнях і не вбачається творчої думки, шукань джерел натхнення.

Тим‑то виразно плагіаторський – а не «творчо опрацьований»! – характер російської архітектури так кидається у вічі!

А довершувала все російська імперська пропаганда, котра намагалася піднести іноплемінних чужинців‑загарбників над корінними народами, виставляючи їх «прогресивніми» та «вищими». Зрозуміло, для всіх, знайомих не з «передовою наукою», а з народною мудрістю, суть була очевидною: на злодієві шапка горить. Або, як ще вказувала Маргарет Тетчер: якщо мовляв, Вам приходиться повторювати, що Ви сильна – значить, це не так.

Наглядна ж недолугість російської архітектури, що вторгалася на чужі землі – була очевидною навіть для найпростішого обивателя.

Українське зодчество також запозичувало, причім також здебільшого елементи декору. Але й вони – ці елементи декору – набувають самобутнього звучання, змінюючись часом до невпізнанности!

А не «повторюють з великою точністю» різьблення споруд епохи Аббаса І‑го Великого.

Але є й ще менш явні, проте не менш важливі сторони питання.

Бо по‑перше про багато рис архітектури (і не лише її!) узагалі ще невідомо хто кому дав: Кавказці, Європейці й Середньозіяти запозичили їх у давнину Українців – чи таки Українці запозичили. Питання щодо кожної такої риси в ідеалі мусить розглядатися окремо: не слід виходити з того, що походження однієї риси автоматично визначає й походження всіх інших: це може бути симбіоз рис та форм із зовсім різними «історичніми долями»: прадавня, ще з дотрипільських часів українська форма загального плану споруди, чи то  її декору могла сусідити із такими, запозиченими – причому в різний час! – у Вірменів, Германців‑Німців, Балтів… Ми‑бо добре знаємо про вплив на наше зодчество, скажімо, Вірменів – але цей випадок по‑перше стоїть осібно від інших (Вірмени потужно вплинули на багато народів у зодчестві, тож їхній випадок – радше унікальній), а потім українська архітектура має такий рівень розвитку, і головне – це їхнє «архітектурнє культуртрегерство» не має прямих аналогів, що очевидно: ділитися з іншими народами нашим пращурам було чим. Тобто українське зодчество ті риси, котрі має спільними з рідними народами, вбирало протягом тисячоліть.

А ось у Росіян, як видно з наведеної повище розлогої цитати – це відбулося протягом доволі короткого історичного періоду, майже «разово»: в «історичніх масштабах», навіть два сторіччя – це відносно короткий період, повноцінна та глибоко самобутня культура має дозрівати значно довше. На час розвою отого самого перевантаженого декорування – початок XVII ст. – уже було цілковито підкорено завойовані Москвою сусідні князівства, значною мірою асимільовано Новгородщину. Закономірно виснувати, що за таких обставин локальні архітектурні традиції – котрі ще могли врятувати архітектуру самої Москви від зповзання до помпезности й крикливого несмаку – значною мірою ослабли.

 

ЧАСТИНА ІІ

Російська окупаційна архітектура в Україні за імперської епохи.

 

В попередній частині розглянуто, серед іншого, вторгнення російської «окупаційної» архітетури до нашого середовища та історію появи отих самих естетичніх принципів, котрі так ріжуть око Українцеві на його землі.

Тобто – витоки.

Тут ми зосередимося більше на злощасному «імперському» періоді нашої історії, коли російська архітектура – на відміну від попереднього періоду була не продуктом співпраці (нехай не завжди результативної, але все ж співпраці), а загарбання та навіть етноциду.

Зогляду на вказані повище діметральні різниці Уркаїнців та Росіян у поглядах на архітектурну (та й не тільки…) естетику, таке вторгнення сприймалося особливо болюче.

Але врешті якщо в церковній архітектурі з перевантаженням декором та помпезністю – як люблять казати Москвини, «нє всьо так адназначна» (цього разу насправді), то вже в народнім зодчестві – чи в усякому разі, поширеному його напрямку – втілився той підхід, котрий виглядає так само негарно (самі Росіяни нерідко робили порівняння української та російської народної архітектури не на користь останньої!), але принаймні зрозуміло у самій Росії – зате в Україні, в українському ландшафті справляє враження відвертої огиди.

Ця риса – крайня дрібність погано розрізнюваного декору при крайній убогості форм.

Ясна річ, що рука талановитого архітектора, що з шанобою ставився до місцевих традицій, виправляла становище. Одним із таких був головний архітектор Києва у ХІХ сторіччі Андрій Меленський – як не дивно, москвич: цебто уродженець міста Москви (наймосквинніший Москвин, здавалося б – куди вже далі?)! Одначе ж, навіть він – може, потрапивши під вплив місцевого середовища, котре самі ж Росіяни часто хвалили (що, втім, не рятувало його від нищення російським урядом) не зміг зрадити творчій порядности, й проектував будівлі для Київа з урахуванням місцевих традицій, гармонійно доєднуючи їх до нав’язуваного імперським урядом класицизму. То недурно ж будівлі Андрія Меленського іноді навіть вирізняють як «український класицизм» (ніби як за аналогією з «українським бароко»).

Якщо в українському архітектурному мистецтві загальні обриси споруди тяжіють до перепаду й перетікання форм, хоч якоїсь різноманітности, а декор «виявляє» шляхетну скромність і «знає своє місце», то в російських будинках погано розрізнюваний декор стелеться по суто прямолінійнім і головне – прямокутнім площинам.

Убозтво архітектурної думки часто доходило до того, що з обрисів споруд не лише криві, а й узагалі «кутові» – тобто всі, крім прямого кута, суто прямовисніх та суто поземніх – лінії пропадали!!!

Як тут не пригадати «ізотеричну» версію про завоювання за прадавніх (а може, й не настільки прадавніх?..) часів Землі та людства бездушніми прибульцями з виміру, де все складається з кубів та прямих кутів… Спостерігаючи поточні події, ще й замислюєшся: може, російські озвучувачі цієї версії знають, про що говорять – значно краще, ніж видається на перший погляд?..

Не менш кричущою ця вбогість була в церквах, часто кидається в очі неадекватній – тобто ніяк не згармонізований – контраст прямокутного ж‑таки нави і складної, часто зі зубчастим піддашшям «бані».

Російська архітектура, зрощена в геть інших історичніх умовах, іншому ландшафті, ніяк не могла буть тотожною українській. Їй також не чужа своєрідність і гармонійність – але… переважно у двох випадках:

  1. Коли вона (архітектура) не «вилазить» за межі провінції, де зформувалася – тоді це дійсно цінна, самобутня культурна спадщина – або…
  2. …коли її облагороджує своїм талантом вправний зодчий (часто, до речі – іноземець). Але риси, добре впізнавані в поведінці Росіян, відверто її псували.

Іще на зорі існування – тобто в ХІІ сторіччі – москвинської (іще не по назві стольного міста – але вже по духу!) державности проявилися ті риси, котрі потім так вирізнятимуть московські «творчі шукання» більшої частини XVII сторіччя: прагнення до помпезного та нестримного прикрашацтва.

Але нехай – задля справедливості – це прикрашацтво допомогло зберегти поняття про київоруські традиції (творцями котрих в основі були аж ніяк не Москвини – чи в усякому разі не самі лише вони). (Про котрі (київоруські традиції) споруди, що позбавлені такого багатого декору, промовляють,  звісно менше.

Та зате при цьому – тобто за скромнішої декорованости – ці споруди величні й монументальні. Гармонійність в узгодженні форм та розподілі декору – храмів інших земель Київської держави, в тім числі земель «метропольних», цебто Київщини та Чернігівщини це стосується не менше, ніж домонгольских храмів Володимиро‑Суздальщини.

В епоху самозваних «царів» Романових – безладне «дивнає узорачьє» цілком відповідало за характером істеричнім і хамським претензіям російських правителів не лише на ранг і статус, прав на котрі вони не мали й близько – а й на вищість над усіма іншими європейськими володарями. (Де вже було після такого сподіватися на визнання з боку Москви господарям держав «малобратніх» народів!)

Та за тих часів, поруч із цими рисами в москвинській архітектурі хоча б можна було віднайти – причім без особливої напруги – якусь культурну самобутність, якесь прагнення до творчих пошуків (місцями цілком небезуспішніх) якесь переосмислення великої культурної традиції – нехай своєрідне, нехай малозрозуміле, нехай десь навіть примітивне – але врешті цілком заслуговуюче на існування.

Проте з часів Петра І‑го, коли Московщина стала формуватися як імперія, і вже прямо означила курс на крадіжку всього і вся – вже не тільки титулу, а й стилю, устрою й навіть самої назви – це не могло не відбитися на архітектурі. Архітектура, відірвана від народної естетики, народної традиції – котрі, навіть при всій дикості деяких власне московських самобутніх» звичаїв, усе ж не давали скотитися архітектурі на саме днище, змушуючи триматися не нижче якоїсь планки – а натомість силоміць заперта в імперські офіційні кабінети (що мало різнилися від казематів), опинилася в руках «компетентніх професіоналів», керованих «ефективніми менеджерами» – проте втратила зв’язок із живою душею та ірраціональнім чуттям народу.

Причім народу не лише українського, а й почасти російського, поховавши культурні здобутки останнього в архітектурі.

Відтак нещасна «остача» від москвинських культурніх досягнень, котра лишилася по реформах навіженого Петра І‑го, одержимого побудовою «дивного нового міра», не могла забезпечити російській архітектурі імперської доби нового, впізнаваного обличчя. Зате імперська епоха уприявнила найогидніші риси російського «нового порядку денного»: громіздкість, кричущу вбогість форм і художніх рішень, незмінну казенну бездушність. Всі ці риси втілювалися у так званих «зразкових проектах», за котрими усім мешканцям імперії наказувалося будувати не лише церкви різних «рангів», адміністративні та громадські споруди – а й приватні житла!

Граф Олексій Толстой у своїх віршах про цей «новий архітектурній порядок» висловився, як на ті «галантні» часи, доволі міцно.

Недивно, що вже й самі Росіяни стали відчувати, що з їхньою архітектурою коїться щось не те, і запрагли повернутися до народніх традицій хоча б частково – дякувати, в Європі (звідки Росіяни тепер незмінно черпали ідеї за браком власних) розвинувся історизм.

А куди болячіше деградацію російської архітектури відчули Українці – як до речі й їхні брати (цього разу – вже справжні: по нещастю!) Білоруси. Адже нам було «згодовано» найпотворніше поріддя російської імперської думки (якщо тільки взагалі припустимо казати про якусь творчу «думку» в цьому середовищі!): так званий неовізантійський (чи неоросійський) стиль, котрий являв собою не що інше, як поверхневе мавпування візантійської архітектурної традиції на новий лад.

Вельми цікаво, що цього стилістичного покруча‑мутанта – попри його «охрещення» «‑російським» самі Росіяни втілювати у себе вдома чомусь не квапилися… Видно, навіть їм потворність та агресивне убозтво нового недостилю було очевиднім!

Зате не соромилися нашпиговувати спорудами цього стилю загарбані землі інших народів! Відтак у цих землях – і в Україні зокрема – зосередилося більшість споруд «неовізантійського» стилю. Російський уряд цілком свідомо «мітив територію» цими спорудами, котрі втілювали характер і дух російства та імперства – на його думку. Врешті, на наш погляд – цілком слушну, позаяк, як вже мовилося, художні якості «стилю» загалом відповідають вартості Російської імперії як держави!

Врешті, навіть російські ж науковці не особливо приховують своєї думки про художні якості цього стилю.

Так, одну з найперших таких споруд – «відбудовану» за проектом Стасова Десятинну церкву – російський археолог Микола Каргер (котрого годі запідозрити в українському патріотизмі!) визначає як «грузное, безвкусное сооружение» (Джерело: http://rusarch.ru/karger4.htm).

Показово, що цього проєкта не просто затвердив – а принципово нав’язав сам цар Микола І‑й, «зарубавши» натомість проект талановитого зодчого Андрія Меленського – дарма, що той також був виконаний у стилі цілком схвалюваного офіціозом класицизму!

А Білорусі пощастило ще менше: кривавий погромник антиросійського повстання губернатор Муравйов (символічно: однофамілець червоноармійського ката вже Українського народу початку ХХ сторіччя, котрий обстрілював Київ!) цілеспрямовано набудовував по різних районах Білорусі церкви, котрі навіть у «рамках» убогости «неовізантійського» стилю загалом вирізнялися одноманітністю форм та художніх рішень. Це так впадало в око сучасникам, що вони обзивали відштамповувані по цілій Білорусі храми «муравйовками».

А сам губернатор – автор одіозної будівельної кампанії – треба сказати, прямо проголошував: згідно його задуму, наявність церков відповідного стилю повинна всім показувати та стверджувати належність Білоруських земель до Російської імперії.

Цілком зрозуміло, що з подібною ж метою подібні «витвори» (щоправда, дещо розмаїтіші від «муравйовок») споруджувано й в Україні.

Як бачимо, церкви заказармованого російського «православія», виконаного в такому ж недолугому стилі, як і сама імперія та навіть церковна організація, котра більше нагадувала фанатичну секту – виконували за Російської Імперії ту саму функцію, що й пам’ятники, споруджені більшовицьким катам за радянських часів. Більшовики, як бачимо, виявилися гідними учнями Росіян.

Із цією самою метою Росіяни не лише споруджували власні храми в геть чужому культурному та навіть природно‑ляндшафтньому середовищі, а й відверто паскудили архітектурне обличчя вже існуючих українських дерев’яних храмів.

Втілювали цей етноцид вірні служаки російської так званої «Церкви» – священники, котрих російським Синодом відряджувано до України – і звичайно ж, не просто для духовного «окормляння» Українців: вони «дбали» про нищення українських рис у церковному мистецтві навіть по селах, у глухих провінціях!

Ці попівські «спецпризначенці» не лише принагідно спотворювали архітектурнє обличчя українських храмів, а й розбирали різьблені іконостаси, виконані в українських національніх традиціях, а й не лінувалися замінювати ікони, написані під впливом ще козацько‑барокової традиції, на «правильні» («канонічні»!) образИ, виконані на Московщині.

Але насамперед «діставалося», звісно, зовнішньому вигляду церкви.

Зокрема нищили надзвичайно самобутню рису української сакральної архітектури, котрої не знала російська традиція – опасання, цебто галереї, котрі оперізували церкву по периметру. Така риса збереглася наприклад в церкві, спорудженій Семеном Палієм у Хвастові (тепер Фастів).

Прикладом нелюдської розправи над українськими архітектурніми шедеврами була доля найбільшого козацького храму – дев’ятибанного собору в Новоселиці (пізніше перейменованої – також звісно в рамках русифікації – на Новомосковськ). Під приводом ремонту його було розібрано. І лише протести громадськости та численних культурніх діячів і навіть деяких представників російської ж місцевих органів (котрі, либонь, не розуміли негласної «генеральної лінії партії» – або радше не бажали розуміти) врятували козацький шедевр (тоді!) від знищення під «благовиднім» приводом: храм усе‑таки зібрали…

Але не в первинному вигляді! Різко поширеною виявилася центральна баня храму, що різко знівелювало його шедевральну композицію: через це порушення пропорцій він втратив ілюзорній та динамічний рух угору, котрий так вирізняє більшість шедеврів української (зокрема козацької) національної деревляної архітектури. Змінили й напрямок шалівки: вона була не прямовисною, як первинно – чим також підкреслювала ілюзорній «рух» цілої споруди козацького храму догори – а поземною. Зрозуміло, від таких спотворень загальній художній образ церкви – шедевру козацького зодчого Якима Погрібняка (автора споруди) – значно постраждав.

Але навіть позбавлені своїх характерніх рис церкви української народної традиції, значною мірою зберігали художню вартість.

Деревляні ж церкви споруджувані «з нуля» в російському стилі – та ще й цілком знедуховленого петербурзькими «зразковими архітекторами» – стали справжньою карою Господньою для українського культурного ландшафту.

Цим церквам, виконуваним за зразковими проектами, була цілком чужа «радіяльна» центричність, властива українським храмам. Траплялося, що вони «мимоволі» наслідували й деякі типи церков, котрі в суто українській народній архітектурі також траплялися – але це була радше випадковість, обумовлена спільними витоками: з ромейської традиції (котру довго плекали свого часу й в Україні), чи в Західній Європі, під впливом традицій якої петербурзькі імперські архітектори розроблювали свої «зразкові проекти» для забудови поневолених Московщиною «провінцій».

Їх найпоширенішим типом був хрещатий у плані, з банею в середхресті храм. Такі проекти виконувано в цілковито оквадрачених формах, котрі не припускали жодної побудови об’ємно‑просторової, візуальної ілюзії, котру так полюбляли українські народні зодчі, наприклад ілюзорно збільшуючи висоту храму шляхом завужування верхніх його об’ємів (котрі, відтак, замість призми являли собою ніби зрізану піраміду). Вікна – майже незмінно прямокутні – оздоблювано лиштвами в суто російському стилі (в усякому разі перше враження через контекст мало буть саме таким!), а головне – баню накривано запозиченим з московської архітектури XVI – XVII сторіч гранчастим шатром. Кожну грань підбанника нерідко завершувано вгорі гострокутнім виступом. Стіни майже не членувались якимись виступами чи пілястрами – зате, ніби «в компенсацію», їх обшивали додатковими рядами шалівки (котрі обривалися дещо повище від вікон дрібновиїмчастим краєм) та набиваними – іноді доволі щедро – профільованими рейками, котрі могли чи то наслідувати віконні лиштви, чи то окреслювати неіснуючі архітектурні деталі, нібито «наслідуючи» їх.

На тлі кричуще плескатих стін, вкрай примітивного загального об’єму, подібне намагання «зобразити художність» виглядає відвертою фальшю.

Взагалі складається враження, що із глядача ще й намагаються зробити дурня, подаючи йому архітектурній «декор» стін із щедро набитих (переважно прямолінійних, звісно!) дощок та рейок – часто позбавлених хоч скількись значних вигинів – як «художність» та навіть «святкове оздоблення»!

Свято–Миколаївська церква, 2-га пол. ХІХ ст., с. Осьмаки

Свято–Миколаївська церква, 2-га пол. ХІХ ст., с. Осьмаки, Менський район, Чернігівщина.

Джерело: https://cheline.com.ua/news/culture/na-chernigivshhini-ye-tri-hrami-bliznyuki-foto-339724

Радше така невідповідність художніх засобів амбіціям, котрі явно намагається втілити подібними «творами», коли вдатися до «образно‑порівняльного методу» – справляють враження акробатичного номеру, виконуваного паралітиком.

Як тут не згадати інші слова вже цитованого нами Гарріса Мальмсб’юрі:

«Легкий, але барвистий полиск покривають найбільш нерозвинені й неосвічені мізки».

Нагадаємо: це англійський дипломат описував петербурзьке середовище – саме те, в якому розроблялись оті самі «зразкові проекти» церков, котрими російські загарбники «прикрашали» Україну!

То хіба можна було очікувати шедеврів од такого середовища?!

Наостанок можна додати, що шалівка російських «зразковопроектніх» храмів – переважно поземна – можливо, мала «відсилати» до «рисунку» соснових зрубів, характерного для народної архітектури Московщини.

Та вбогости російських деревляних храмів імперської епохи це не применшує.

Отакими «шедеврами» російської «творчої думки» набивали український ландшафт.

Але влізання до сакральної традиції поневолених народів Росіянам було мало!

Ще в так званих «зразкових проектах», котрі розроблялися безпосередньо в Петербурзі під контролем царя – Українцям нав’язувано обриси та риси приватніх будинків, котрі їм тільки й дозволялося споруджувати у власніх садибах! Визначалася навіть кількість вікон по фасаду: вона конче мала буть непарною, щоб… полегшити враження одноманітности фасаду (!! – запереймалися вони одноманітністю, виявляється…), позбавленого всяких перепадів і коливань форм – тобто убозтва, відпочатку самим же класицизмом і нав’язаного!

Добре, що на практиці подібні драконівські приписи втілювано все ж не завжди!

Але це не міняє того факту, що загнобивши дріб’язковими бюрократичніми приписами вільний розвиток народної архітектурної традиції української, влада Російської імперії фактично загнобила й свою. Обірвавши живу спадкоємність духовних принципів народної архітектури й там – чи в усякому разі вихолостивши цю спадкоємність із «придворних» архітектурних кабінетів, де розроблялися проекти для забудови цілої імперії – колонізатори залишили лише зовнішні форми та… «традицію» їх безладного та незмірного, безсистемного нагромаджування, вважаючи це мало не «відродженням народних традицій.

Російські мистці, можливо й самі розуміли, що щось у цьому «відродженні» «народних російських традицій» не так – але сам дух забюрократизованої імперії не дозволяв вільно розвинутися думці, як це було властиве народному середовищу, вибратися за рамки розкреслюваних оквадрачених архітектурніх планів.

Тому дрібний та мерехтливий, майже незмінно прорізний російський декор дерев’яного зодчества нашаровувався на прямокутні форми дерев’яних споруд, лише уприявнюючи вбогість загальних форм споруди, не будучи при цьому в стані їх урізноманітнити, позаяк мало впливав на загального силуета.

 

А ось принциповою відмінністю української національної архітектурної традиції була якраз погано вловиме з першого погляду перетікання «реальних» форм архітектурної споруди в декоративні. Суто практичний та духовно‑декоративній аспекти не просто мирно уживалися, а й тісно «співпрацювали», нерозривно перепліталися. Через помірну вибагливість загальніх форм споруди (хоч там можна було «обійтися» й значно простішими – якщо керуватися суто практичніми мізкуваннями) та шляхетну стриманість декору (хоч здавалося б його завдання – максимально «урозкішнити» споруду) досягнуто не лише блискучого паритету, а й «взаємного пошанівку», «ахтунгу» – ніби як узаємної застережливої, дружньої послужливости між обидвома складовими.

Це забезпечувало цілісність композиції споруди, де кожна деталь була важливою. Великі об’єми загальніх форм споруди та дрібні деталі її оздоблення чесно «працювали» одне на одного у складі спільної композиції (так і напрошується сковородинське «у сродній праці»).

Отже, російська архітектурна народня традиція, котра й сама по собі була діаметрально протилежною традиції українській, була агресивно та брутально нав’язана українському міському середовищу ще й у вигляді, максимально спотвореному імперською казенщиною, знедуховленому численними офіційними приписами.

Простіше кажучи, чимало приватніх будинків в українських містах та дерев’яних церков російського стилю, споруджених по українських селах, переважно навіть не становлять інтересу як прояв хоч якоїсь духовности, хоч якоїсь творчої думки – чужинської, нав’язаної, ворожої – але все ж творчости.

На ділі, як ми обмовилися повище, ключова їхня цінність – у гіпотетичній присутності місцевих рис, тобто мотивів значною мірою втраченої (точніше – загнобленої російськими загарбниками!) місцевої традиції.

Врешті‑решт, навіть втілювачі «зразкових проектів» були живими людьми: вони могли зтикатися з непереборніми обставинами, можливо й десь прагнули «полегшити собі життя», а можливо в окремих випадках навіть ризикували дослухатися власних позитивніх творчих амбіцій, «просунувши» хоч якусь місцеву рису до проектів, котрі скажемо так, первинно для цього не призначалися.

 

 

Примітка:  [1] Ми означаємо саме серединою XVII ст, виходячи  того, що Володимир Сєдов датує зростання декоративности до нестримного протягом першої половини сторіччя. Ось як він сам каже: «…в начале – середине XVII века, цвет начал набирать силу».

 

Олексій КАРПЕНКО

Перегляди:165
Центральний будинок офіцерів ЗСУ
Міжнародний Виставковий Центр
VVK-STUDIO (ютуб-канал для всіх)
Книжкові видання:
Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”