З 15-го лютого у Планетарії триває виставка традиційного японського озброєння. Наші мають рідкісну нагоду побачити витвори нашумілої, проте оригінальної і далеко не всякому зрозумілої культури «вживу», кількістю з півсотні, зібрані в одному місці.

Відвідувач виставки у Планетарії можливо, буде дещо розчарованим тим, що більшість обладунків, представлених на виставці, належить до доби Едо (Токуґава – 1612 – 1868 роки), коли великих війн Японія не знала – і отже, вони не є свідками звитяг легендарного Йошіцуне чи Кусунокі-но-Масашіґе. Дійсно, якщо обладунки XVI – ХІХ сторіч – явище порівняно масове (вони тоді страшенно поширилися у зв’язку з масштабними війнами, а згодом якраз відсутність останніх посприяла їхньому збереженню), то пам’ятки ХІ – ХІІІ-го сторіччя (не кажучи вже про IV – Х-те) – то інша справа. Вивіз таких раритетів можливий, мабуть, хіба що на державному рівні. (До прикладу, «наше» ж скіфське золото, не гуляє світом постійно, «вибираючись» за кордон лише зрідка).

Та не кваптеся розчаровуватися! Підстав для цього є щонайменше дві.
По-перше, значна кількість обладунків належать таки не до мирної доби Едо, а до попередньої – Адзучі-Момояма (1568 – 1616 роки) – на противагу першій, однієї якраз з найкривавіших і бурхливих діб японської історії, коли не тільки самурайство, а й ченці та озброєні загони селян (до слова, озброюваних зовсім не обов’язково можновладними князями), не кажучи вже про численних окремих ронінів, «кондотьєрів», розбійників та знедолених, струшували цілу країну (а не окремі її провінції, як раніше) перманентними війнами, котрі, зрештою, завершилися навалою в бік Кореї (Імджинська війна), а згодом, нарешті – і об’єднанням та, як наслідок – втихомиренням Японії. Так що, представлені на виставці експонати значною мірою встигли «пороху понюхати» (останнього, доречі, на той час саме завезли; і «автохтони» Японських островів його вже активно використовували в війнах). До всього, серед «продуктів епохи лежить, м’яко кажучи, непересічний раритет – кіраса шьоґуна Мацудайра Мотоясу, більш відомому, як Токуґава Іеясу – одному з «трьох великих об’єднувачів Японії»). Збоку вона має дверцята, призначення яких не зовсім зрозуміле, і щодо якого існує кілька версій, викладених в етикетці, що супроводжує ратитета. Власне, й фрагмент намету того самого Токуґава, прикрашеного моном (родовим гербом) можна побачити там само.

Що ж до виробів доби Едо, Хоча на той час практична потреба в обладунках відпала – в цілому (бо рецидиви іноді таки траплялися – див. напр., історію про сорок сім вірних васалів, з якою, до речі, можна ознайомитися, там само – на виставці), і виготовляли їх у добу Едо радше як данину традиції, – це аж ніяк не означає, що зброярі «деградували» в ювелірів, а обладунки перетворилися лише на коштовну цяцьку – таку собі прикрасу інтер’єру. Обладунки тих часів якраз виготовлялися з дотриманням усіх відповідних технологій, які належалися витвору бурхливої воєнної доби. Інакше кажучи, обладунки, виготовлені в добу Едо, можна було сміливо одягати на бій – в усякому разі, настільки ж сміливо, як і обладунки, виготовлені у «воєнну» добу.

Серед них є й репліка парадного обладунку Тойотомі Хідейоші (другий зі згаданих «великих об᾿єднувачів»), виконана десь у ХІХ сторіччі. Майстер старанно відтворив обладунка з отриманням усіх тодішніх технологій, як уже мовилося (японський підхід, зрештою, іншого й не передбачає) і в тих самих матеріалах – золото, шовк тощо.

Але ж і помилуватися у обладунках є на що! Чого варта лише оригінальна техніка, назву якої перекладають, як «дерев’яне око металу»; якщо грубо й коротко – це досягалося проковуванням блоків різних металів, завдяки чому утоврювалася структура, що нагадувала малюнок деревної кори. Є й шоломи не зовсім звичайних форм, включаючи шолома князя – очільника пожежної команди пожежника (на цю професію перекваліфікувалися деякі самураї, коли скінчилися війни).

Доладне кольорове шнурування обладунків взагалі й саме по собі створює неабиякого декоративного ефекта.

Наступними після обладунків ідуть клинки мечів, розташовані у темних, ефектно підсвічених нішах. Що б, здавалося декому, може здивувати після огрому тонкої роботи по обладунках, де застосовано і лак, і «дерев’яне око металу», вишивка, гравіювання, золото, карбовані накладки та інші цяцьки. Але навіть ті, хто не знає японських «категорій прекрасного» – вабі (краса простоти (по-нашому – «скромність прикрашає»)), і навіть не сподівається їх зрозуміти, глянувши на клинки, відчує їх уже напевне. На диво естетична форма, котра відразу симпатизовує своєю природністю («безпосредністю») змушує шукати щось таке, чого явно не видно, але що, тим не менш, явно є. Якщо, прикипівши на деньок до древніх клинків (запросто!), Ви такого не знайшли – не підстава розчаровуватися: одна з самурайських заповідей якраз і твердить, що він (самурай) в жодному разі не повинен мати відчуття, ніби чогось досяг; досконалості бо, як відомо, меж немає. Отже, можна повертатися до ковальських витворів ще і ще – і милуватися до безкінечності.

Опріч порівняно відомої хамон (обриси лінії, котра відмежовує смужку загартованої і твердішої сталі коло ріжучої крайки – вона світліша) пильне око може розгледіти й хада – тонкий візерунок, який вкриває поверхню клинка. Він утворений з шарів більш та менш навуглецьованої сталі, котрих у японському традиційному клинку може налічуватися десятки тисяч. Різна манера проковування клинка під час виготовлення – різні типи візерунку (відповідно, різні школи та майстри). У візерунках та їх належності до шкіл розбираються хіба експерти – та це зовсім не обов’язково для отримання задоволення від споглядання меча.

Варто принаймні спробувати розгледіти ніе та ніоі – іскорки, котрі «належать» металевим кристалам, розташовані переважно коло хамону. Що подібне передасть якась фотографія – сподіватися марно; а споглядання цих ніе та ніоі тимчасом є поважною складовою як не ритуалу милування мечем, то в усякому разі, його експертизи. Штучне освітлення, до речі, до цього надається якнайкраще.

Либонь, «для любителів» в експозиції представлено клинка з різьбленим на нім драконом – тим не менш, виконаним, як і належиться в Японії, старанно і вкрай доладно. Зразок подібного прикрашання клинка – не унікальний, але в цілому японці нечасто «оснащували» коштовні клинки гравіюванням (а тим паче, травленням і насічкою, котрі на традиційних японських мечах й узагалі не трапляються). Гладінь клинка надзвичайно цінувалася сама по собі – либонь, не в останню чергу через те, що саме на ній чудово проглядаються візерунки сталей, контури хамону та згадувані іскорки кристалів, – риси, що справді унікальні для кожного окремого клинка, котрі не вибити й не наштампувати жодною формою чи шаблоном (мабуть, за те їх найбільше і ціновано).

Ну а вже кого цікавить розкіш і примхлива робота монтувальників (теж, звісно, по-своєму оригінальна) – неодмінно оцінять – адже, хоча смуга сталі складає 98 %-в естетичної й історичної вартості меча, якою б коштовною не була його оправа – над останньою все-таки теж трудилися неабиякі майстри – знавці своєї справи. Марно описувати карбовані цуби, накладки та металеві обручі піхов мечів, вигадливе обплітення руків’я, котре незмінно знаходиться в гармонії з усіма іншими компонентами – цубою (ґардою меча) – традиційно дисковидною, проте нерідко вельми вибагливих форм, саґео (шкіряним ременем, за допомогою якого оперізуються мечем), шкірою ската на держаку кава-саме, до якої ременями обплітення притиснуто менукі – металеву гравійовану накладку. Оманливо сучасними («пластиковими») виглядають деякі піхви мечів, через те, що вкриті лаком – хоч це насправді якраз давня проста японська технологія, зумовлена доволі вологим кліматом.

Крім того, можна побачити предмети традиційного японського хатнього начиння, більша частина якого пов’язана з самурайським побутом. Серед них – ящики для зберігання обладунків, тачі-каке – підставка для тачі типа великого меча (на виставці не представленого), у якій він стояв майже прямовисно. Варто звернути увагу на чорні лаковані таці з золотими візерунками та ґумбай (або учіва) – нерозкладне віяло, котре використовувалося полководцями та військовими достойниками в часи Середньовіччя, правлячи їм за булаву чи пірнача. Принагідно цими віялами могли й бити…

Наостанок мають підставу порадіти й ті, хто не втрапив на попередню виставку кімоно, що проходила із жовтня минулого року: в залах залишено кілька експонатів з тієї виставки. Водночас, теми нової виставки вони в цілому не порушують (бо більшість їх тому ж воїнству – самураям і належала, носячись останніми у мирний час), а пару костюмів вищих державних урядовців кінця ХІХ – початку ХХ ст., та коштовне (не самурайське) золототкане кімоно радше урізноманітнюють, ніж порушують картину.