Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Просто читайте
Натискайте
"Читальня-Книжкова полиця"
і просто скачуйте книги
у форматах
Pdf або Doc
Читайте і насолоджуйтесь)
baner-korekta-2019
Ігор Вітик – Україна у вирі боротьби за незалежність (історична публіцистика)
Василь Тимків – Тонкі аспекти державного управління
Роман МАТУЗКО – Московська імперія vs Українська держава
Олексій Карпенко – графіка: історична тематика

З вибухом лютневої революції 1917 р. в Російській імперії українці, які в великій кількості служили в російському царському флоті почали самоорганізовуватись. Найбільш сприятливими умовами для цього склались на Чорноморському флоті (75% особового складу якого були українцями), де вирувала його українізація.

У Севастополі, головній базі Чорноморського флоту ще з 1905 р. діяв український гурток «Кобзар» на чолі з директором севастопольської державної жіночої гімназії В.Лащенком: до складу цього гуртка входили переважно старші офіцери флоту, серед яких були полк. адмірал Савченко – Більський, корабельний інженер М.Неклієвич та ін. Цей гурток після більшовицького перевороту у жовтні 1917 р. розпочав свою легальну діяльність, став провідником цілого українського руху на Чорноморському флоті і організував Раду Української Чорноморської Громади.

На Балтійському флоті українці, зорганізувавшись, поставили над собою «Український воєнно-морський  революційний штаб Балтійського флоту» у діяльності якого, серед інших, активну участь приймали такі майбутні вищі офіцери українського флоту, як  старший лейтенант Михайло Білинський, лейтенант Святослав Шрамченко. Цей штаб поставив перед собою завдання не тільки організувати українців – моряків, а також доповнити ними деякі кораблі Балтійського флоту, як крейсер «Світлана», ескадренні міноносці «Україна», «Гайдамак» та інші й перевести ці кораблі під українськими прапорами до Чорноморського флоту.

На жаль, деякі обставини і прихід до влади у Росії більшовиків не дали змоги здійснитись цим планам.

Зорганізувалися українці й по інших російських флотах. Відоме, наприклад, існування українських рад каспійської флотилії, сибірської флотилії, амурської флотилії, флотилії північного Льодовитого океану. Однак тут, справа далі організації українських рад не дійшла.

Українська ж Воєнно – морська рада каспійського флоту ставила перед собою завдання українізувати деякі кораблі. У цій справі було відповідне звернення до Чорноморської ради й пізніше до уряду Кубанської Республіки, планувалось  перевести українізовані кораблі каспійської флотилії до устя р. Терек, де Україна мала  мати свій вихід до Каспійського моря, але й тут різні обставини стали на перешкоді здійснення цих планів.

Найбільшу роль в історії українського державного флоту відіграла Чорноморська рада. Вже в березні 1917 р. з ініціативи старого гуртка «Кобзар» у Севастополі було скликано перші, а в квітні 1917 р. великі  збори українців – моряків. Відтоді діяльність Ради Української Чорноморської Громади стала легальною. Її головою було обрано В.Лащенка.

На чолі воєнної секції став капітан, корабельний інженер М.Неклієвич, пізніше підполковник і начальник окремого відділу кораблебудування головної воєнно – морської технічної управи міністерства морських справ.

Командувач Чорноморського флоту, віце-адмірал О.Колчак спочатку прихильно поставився до українізації Чорноморського флоту, як до здорової течії серед тодішньої руїни.

Рада українізованого  флоту займала приміщення «Уніон Банку», що розташовувалось на головній вулиці Севастополя.

З кінця квітня 1917 р. майже на всіх кораблях Чорноморського флоту вже існували свої українські корабельні ради чи гуртки, так само як у сухопутних частинах Севастопольської морської фортеці й авіаційних частинах. З усіх цих рад найбільш активними були ради лінійних кораблів «Іоан Золотоустий», «Св. Євстафій», «Ростислав», крейсерів  «Пам’ять Меркурія», «Кагул», «Прут», мінної бригади, ескадр. міноносця «Завидний», Севастопольського флотського півекіпажу, яким командував підполковник В.Савченко-Більський (мав навіть свій український прапор).

На усі українські військові з’їзди, що проходили у Києві  Чорноморський флот та Севастопольська морська фортеця надсилали своїх делегатів.

Одним з перших кораблів Чорноморського флоту, що підняв український прапор був міноносець «Завидний» (липень 1917 р.), а після нього почали піднімати українські прапори й інші кораблі. У листопаді 1917 р. вже на половині кораблів Чорноморського флоту  й по всіх портах Чорного моря майоріли українські прапори.

24 грудня 1917 р. за наказом морського відомства підняв український прапор велетень – дредноут лінійний корабель «Воля».

22 грудня 1917 р. у Києві було засновано Українське генеральне секретарство морських справ (пізніше перейменоване на Українське Морське Міністерство). Першим керівником цього міністерства було призначено Д.Антоновича (23.12.1917 – 14.03.1918), людину цивільну, патріотичну, але в морських справах цілковито бездарну.

Розвиток українського руху на Чорноморському флоті дуже не подобався росіянам усіх політичних сил, особливо соціалістам і більшовикам, а тому вони повели проти українізації флоту активну агітацію.

І ось тут, на превеликий жаль, Центральна Рада не тільки не допомогла розвинути далі  український національно – державний рух на Чорноморському флоті, а й спричинилася до його зниження і ослаблення. Так, Українським воєнно – морським «чинникам» вдалося провести тимчасовий закон про флот УНР, ухвалений Центральною радою 14 січня 1918 р. і оголошений 13 березня 1918 р. У цьому Законі, зокрема, йшлося:

«Російський Чорноморський флот й торговельний флот, проголошується флотом Української Народної Республіки й виконує обов’язки з охорони побережжя й торгівлі на Чорному й Озівському морі; УНР переймає на себе усі зобов’язання російського уряду щодо Чорноморського флоту й щодо утримання флоту та портів; з часу проголошення цього закону всі російські воєнні й торговельні кораблі на Чорному й Озівському морі підносять український прапор».

Цей Закон стверджував той стан речей, що вже фактично існував  на Чорноморському флоті та констатував те, що вже було зроблено на місцях, на кораблях Чорноморського флоту і в морських фортецях, завдяки ініціативі та праці передусім національно свідомих моряків та їх командирів.

Виконуючи цей закон  весь Чорноморський флот 29 квітня 1918 р. підняв український прапор.

Водночас, у цьому ж законі Центральна Рада незважаючи на спротив національних морських чиновників, прийняла такі норми, які послаблювали позиції українізації флоту, а саме: було скасовано мобілізацію на службу до Чорноморського флоту; запроваджено добровільну службу на флоті на підставах народної міліції. За Гетьманату ці положення Закону були скасовані. Незважаючи на це, воєнно – морська українська адміністрація за всяку ціну намагалася організувати український Чорноморський флот як слід: з’явилися накази українського морського відомства, підписані міністрами морських справ підполковником Жуковським (березень  1918 р.) і генералом Грековим (травень 1918 р.) про скупчення бойового флоту в Севастополі та про ремонт флоту в Миколаєві, а також про скасування виборного начальства – командного складу флоту, про ліквідацію усяких корабельних і інших комітетів.

Наказами українського морського відомства з 27 березня 1918 р. проведено призначення вищого командного складу Чорноморського флоту: капітана I рангу В.Шрамченка – начальником військового транспорту Чорного моря, капітана I рангу Степанова – начальником цивільного флоту, віце-адмірала В.Покровського – начальником охорони південно-західної частини Чорного моря, а з 24 квітня 1918 р. – головним комендантом всіх портів Чорного й Озівського морів, командиром дунайською флотилією призначено капітана II рангу Хомотияна, комендантом Одеського воєнного порту – капітана II рангу Озерова.

Крім того, капітана II рангу Містникова призначено комендантом Севастополя із завданням навести там лад у чисто національно – українському напрямі, тимчасово прикомандировано до штабу Запорозького корпусу генерала Нікітіна, який тоді разом з німцями, звільняв Україну від більшовиків. Просуваючись з групою полковника Болбочана у напрямку на Крим, генерал Натів сподівався визволити й Крим від червоних банд і «подавши руку» Чорноморському флоту, виправити помилку Центральної ради, яка в Брест-Литовську в ході підписання мирної угоди з Четвертим союзом відмовилася від Криму.

Тим часом, у Севастополі на Чорноморському флоті кипіло: на одних кораблях розвіювались червоні прапори, на інших – жовто-блакитні, на третіх – чорні (анархістів); майже щодня ці прапори мінялися, бо збаламучені матроси на чисельних мітингах міняли свої «національні переконання», з червоних на жовто – блакитні, потім на чорні, далі на червоні і навпаки.

В середині квітня 1918 р. в Морському клубі було скликано нараду  «Центрофлоту» – колегіального органу, вибраного для керування Чорноморського флоту і з командирів усіх кораблів на чолі з контрадміралами Сабліним (росіянин) і Михайлом Остроградським (свідомий українець) вирішили про необхідність переходу боєздатної частини Чорноморського флоту з Севастополя до Новоросійська, і з метою підготовки такого переходу, були вирішено вислати туди гідро крейсер «Троян».

Однак, коли 20 квітня полковник Болбочан зі своїми запорожцями попереду німців прорвав фронт червоних банд на Перекопі і 22 квітня захопив Джанкой, а 25 – Сімферополь, а Гордієнківський кінний полк з’явився того ж дня в Бахчисараї, в Севастополі почалась паніка. Тоді ж команди дредноутів «Воля» і «Цариця Катерина» вирішили вибрати одне командування Чорноморського флоту, і щоб це командування видало наказ на виконання закону Центральної Ради, підняти на всьому флоті український прапор, а якщо команда якогось корабля не погодиться це зробити, то зробити це силою, під 12-дюймовими гарматами дредноутів. Це було 29 квітня 1918 року: був чудовий день. Севастопольський рейд виблискував як дзеркало. О 16.00 год. флагманський, лінійний корабель Чорноморського флоту «Юрій Побєдоносець» з наказу командира флоту віддав наказ Чорноморському флоту підняти українські прапори. Відразу ж опали червоні плахти. На більшості кораблів прозвучала команда «Стати до борту». На цю команду по-старому, як це було раніше у бойовому Чорноморському флоту, не розворушеному ще революціями, стали моряки вздовж борту, лицем до середини кораблів. Прозвучали українські команди: «На прапор і гюйс – струнко!

                       Український прапор піднести!».

І під сурму і свист молодших командирів моряків злетіли угору майже на всіх кораблях Чорноморського флоту українські прапори.

Заграли сурмачі. Майже на цілому флоті залопотіли в повітрі великі жовто – блакитні полотнища.

Цей день 29 квітня 1918 р., коли о 16.00 год. цілий український флот виявив свою приналежність до України, став найвидатнішим днем українського державного флоту і святом українського моря.

У той самий день в столиці, в Києві, постав Гетьманат, який постановив, що: кожен флот лише тоді належно може виконувати свій обов’язок в обороні свого Краю й комунікацій ліній, коли адекватно буде реагувати на ситуації, що складаються в регіоні відповідно до військово – політичної ситуації в регіоні  й засобів Краю. Всі типи кораблів, дредноута, до малих підводних човнів прибережної охорони з доданою воєнно  – морською авіацією, мають належно виконувати свої завдання.

Український Чорноморський Флот цілком відповідав цим вимогам. У цей період український Чорноморський флот складався з 3 – х бригад лінійних кораблів, 1 – ї бригади крейсерів, 1 – ї бригади гідрокрейсерів, дивізії міноносців, підводних човнів і різних кораблів окремого призначення:

в першу бригаду лінійних кораблів входили два кораблі велетні – дредноути, «Цариця Катерина Велика», збудований у 1914 р., другий – «Воля», збудований у 1915 р. Обидва мали 23 000 т., швидкість – по 21 вузол на год. по, 12 – ть 12 – дюймових гармат, по 4 – 75 мм. протилітакових і по 4 мінні апарати. Випал на один борт – 4 100 кг.;

у другій бригаді лінійних кораблів перебували такі три лінійні кораблі: «Св. Євстафій», збудований у 1906 р., мав 13 000 т., швидкість – 16 вузлів на год., мав 4 дванадцятидюймові гармати, 30 – ть інших гармат різних калібрів, два підводні мінні апарати. Випал на один борт – 1731 кг., «Іоан Золотоустий» – того самого класу, «Святий Пантелеймон», збудований у 1900 р., мав 12 800 т., 16 вузлів, при 34 –х гарматах різних калібрів, 3 – х підводних мінних апарати. Випал на один борт – 1620 кг.;

у третій бригаді лінійних були такі лінійні кораблі: «Ростислав», збудований у 1896 р., 10 300 т., швидкість – 15 вузлів. Випал на один борт 1042 т.. «Три Святителі», збудований у 1912  р., 13 500 т., «Синоп», збудований у 1914 р., швидкість – 14 вузлів;

бригада крейсерів: «Кагул», збудований у 1903 р., «Пам’ять Меркурія», збудований у 1902 р. по 7 200 т., швидкість – 23 вузла, два мінних апарати, «Прут», збудований у 1916 р., 3 200 т., швидкість – 22 вузла, «Алмаз», збудований у 1903 р., 3 300 т., швидкість – 19 вузлів.

Гідрокрейсери: «Цар Олександр», «Цар Ніколай I», «Імператор Траян», «Редмеле Кароль», «Дакія», «Принцеса Марія».

Дивізія міноносців складалася зі 13 – ти великих ескадр. міноносців збудованих у 1914 – 1917 рр.

Підводних човнів: всього було двадцять два.

Канонірських човнів – 5, мінних загородників – 6, було декілька дивізіонів сторожових катерів – нищителів, траулерів і інших транспортів (останніх – ціла флотилія).

Кораблі окремого призначення: до них належали малі міноносці й інші кораблі і старий лінійний корабель «Юрій Побєдоносець», збудований у 1892 р., 11 000 т., швидкість – 14 вузлів, стояв недалеко від Графської пристані і був місцем перебування командуючого Чорноморським флотом та його штабу.

Морська піхота й авіація здійснювали військову службу на побережжі держави та військово – морських фортецях. Їх завданням було проведення десантних операцій.

Всього було 20 – ть гідропланів.

У 1917 р. в Україні були такі частини морської піхоти:

  • «окрема десантна дивізія» – перебувала у Севастополі з полками: царгородським, нахімовським, корніловським, істомінським. Її призначенням було захоплення Босфору і Царгороду;
  • «Балтійська морська дивізія», виконувала лише бойові функції морської піхоти, складалася з моряків;
  • Належали всі частини морських фортець Севастополя, Очакова, інших укріплених пунктів українського узбережжя Чорного моря.

Українізація невдовзі охопила усі піхотні частини, як і флоту, але й тут з вини Центральної ради з цих, хоч і українізованих частин, мало що залишилося до кінця квітня 1918 року.

За періоду Гетьманату українська морська піхота складалася з корпусу морської охорони узбережжя Чорного моря,  і до її складу входили три полки морської піхоти разом з доданими військовими частинами.

За Гетьманату українські морські справи входять в регулярні рамки. У цей час Міністерство Морських справ розвивалось так, як і слід було у Великій державі, якою тоді була Україна.

Особовий склад морських установ наповнився уже фаховими морськими офіцерами, з яких, правда, багато було не українців, але, водночас, чесно працювали на українську справу. За Гетьманату діяло багато різних комісій для вироблення основ українського державного флоту й морської справи в цілому: український морський генеральний штаб над виробленням фахового закону про український воєнний флот, спираючись на закон про флот, прийнятий ще Центральною Радою. Також у цей період видаються відповідні накази і розпорядження, а також виділялися відповідні грошові суми на розбудову воєнних портів Одеси, Миколаєва, Севастополя, Маріуполя та на кораблебудування; до резерву українського воєнного флоту приймали усіх старших і молодших офіцерів та моряків колишнього російського флоту, які проживали в Україні й перебували в українському громадянстві.

Відтак, у резерві українського флоту перебували більше 50% колишніх офіцерів і моряків колишнього російського флоту. На чолі української морської справи спершу стояв капітан II рангу Овод, а згодом – контр-адмірал М.Максимов.

На Чорноморському флоті, після підняття українських прапорів і проголошення всього флоту власністю Української держави, саме у день проголошення Гетьманату, командуючий флотом контр-адмірал Саблін, надіслав телеграму до Києва й німецькому командуванню, з проханням припинити наступ німецьких військ на Севастополь: рівночасно ним було вислано делегацію під головуванням контр-адмірала В.Клочковського безпосередньо до німецького командування, що керувало наступом на Севастополь, а також було вислано зв’язкового до Запорозької групи, якою командував полковник Болбочан. Одночасно з цією делегацією від командування флоту було вислано делегацію від українського населення Севастополя. Однак, цих двох делегацій командуючий німецьких військ у Криму, генерал фон Кош, який саме тоді перебував у Криму, не прийняв. Генерал фон Кош попросив лише скласти письмово усі прохання і вимоги командуючого українським флотом і обіцяв переслати їх до головнокомандуючого німецьких військ в Україні, генерала Айхгорна, який був у Києві.

Що ж до свого наступу, то він, на підставі одержаного наказу, припинити його не може, й німецькі війська й далі наступали. У цей час українські війська вже вийшли з Криму.

Тоді контрадмірал Саблін, не одержавши від українського уряду ніяких інструктивних документів щодо подальших дій і не знаючи намірів німців, не бажаючи, щоб найкращі кораблі Чорноморського флоту не потрапили у руки німців, а також під впливом корабельних команд флоту, які боялися за своє життя віддав наказ  кораблям Чорноморського флоту, які  взмозі виконувати бойові завдання, готуватись до походу на Новоросійськ. Тим часом, контр – адмірал Михайло Остроградський, як свідомий українець, мав командувати усіма кораблями, що залишаться у Севастополі: вже 30 квітня 1918 р. надвечір, німецька артилерія зайняла бойові позиції на Братському кладовищі й біля Костянтинівської батареї, що при вході до Севастопольського порту. Однак о 20.00 год. перша бригада лінійних кораблів, а саме, дредноути «Цариця Катерина Велика» і «Воля» і 15 – ть міноносців, уже під вогнем німців покинула Севастопольську затоку.

У Севастополі ж під командуванням контр – адмірала М. Остроградського залишилося сім лінійних кораблів старого типу, а саме: крейсери «Кагул», «Пам’ять Меркурія», «Прут», кілька міноносців, усі підводні човни й багато кораблів окремого та спеціального призначення.

1 травня 1918 р. німецькі війська у супроводі музичних оркестрів увійшли до Севастополя. У морському порті вони всюди виставили свою охорону, в тому числі на кораблях, де майоріли українські прапори, полонивши українські морські команди кораблів.

Це спричинило таке напруження стосунків між Україною і Німеччиною, що незважаючи на призначення до Києва німецького морського аташе. Гетьманський уряд свого представника до Берліна, як то було передбачено мирною угодою між двома державами – не направив.

Великий конфлікт виник і між контр – адміралом Остроградським, якого 21 травня 1918 р. гетьманським урядом було призначено головним представником української держави в Криму, й німецьким генералом фон Кошем. Дійшло до того, що Остроградський просив гетьмана звільнити його з посади: 10 червня 1918 р. на його місце було призначено начальника дивізії підводних човнів контр – адмірала В.Клочковського, якому вдалося дещо залагодити конфлікт, що призвело до того, що на окремих захоплених кораблях флоту німці опустили свої прапори. На них знову повернулись українські прапори. Згодом, крок за кроком, майже весь особовий склад Чорноморського флоту, який перебував у Криму, було зараховано на українську службу.

У цей час ескадра контр – адмірала Сабліна, що дійшла до Новоросійська, перегрупувалася, привела себе у відносний порядок, і підняла на кораблях російський Андріївський прапор.

У відповідь, німці, посилаючись на положення Брестського договору, поставили ультиматум цій ескадрі: не пізніше 19 червня слід повернутися до Севастополя. Але в ніч на 17 червня 1918 р. з Новоросійська до Севастополя вийшов лише дредноут «Воля», гідрокрейсер «Троян» і сім міноносців. Решта кораблів, на чолі з іншим дредноутом «Катерина Велика», їх командами було затоплено під впливом  більшовицької агітації, а також під впливом агентів Антанти.

Українське міністерство морських справ довідалось від німецького командування про ці події лише після того, як вони сталися.

Коли ця ескадра з Новоросійська прибула до Севастополя, німці зняли на берег з цих кораблів усі команди, підняли на цих кораблях свої прапори й включили ці кораблі до свого військово – морського флоту: тоді й турки забрали до Константинополя крейсер «Прут» на тій підставі, що це був їхній крейсер «Меджидіє», що 24 липня 1915 р. затонув під Одесою і згодом було піднято, відремонтовано й під назвою «Прут» включено до Чорноморського флоту.

У той час в Києві та міністерстві морських справ тривала робота з налагодження діяльності українського Чорноморського флоту: наказом від 15 липня 1918 р. № 166/28 на флоті впроваджено закон Української держави про уніформу українського державного флоту, 18 липня видано закон про воєнний прапор українського флоту, на підставі якого усі воєнні кораблі Чорноморського флоту, які перебували під українським впливом і базувалися в інших портах Чорного моря поза Севастополем, головним чином в Одесі,  підняли українські прапори. Також наказом № 372/59 на українському флоті було впроваджено закон Української держави  про вимпел воєнних кораблів  і про прапори українських послів і консулів.

17 вересня 1918 р. вперше в українському державному флоті канонерський човен «Кубанець» було перейменовано на «Запорожець»: збудований у 1917 р., 1280 т., швидкість – 12 вузлів, мав на озброєнні 7 гармат різного калібру, 10 старших офіцерів, 120 матросів, пробув в Одеському порту під українським воєнним прапором як і ніші воєнні кораблі до приходу французів.

У цей час в  міністерстві морських справ було підготовлено такі закони: про корпус старших офіцерів воєнно – морської справи; про воєнно – морських агентів за кордоном; про демобілізацію кораблів торговельного флоту; підготовлено штати корпусу лоцманів; штати корпусу морської охорони узбережжя; про Раду міністерства морських справ, що мала складатися з поважних і відомих суспільству адміралів. Також було затверджено штати центральних установ українського воєнного відомства. На рівні законодавства було затверджено грошові асигнування на утримання української дунайської річної і транспортної флотилії.

11 листопада 1918 р. німці передали Україні майже весь Чорноморський флот, що перебував у Севастополі: у цей час П.Скоропадський видав наказ, яким було затверджено бойовий розклад флоту, затверджено наказ про набір новобранців до флоту. Наказом № 594/288 від 12 вересня 1918 р. контр  – адмірала В.Клочковського призначено тимчасовим командувачем українських військових морських сил на Чорному морі, а адмірала А.Покровського призначено міністром морських справ української Держави з контр – адміралами М.Максимовим в Одесі і контр-адміралом Гадлом у Києві.

Коли ж німці передали Україні захоплену ними Мозирську (Пінську) річну флотилію, то для забезпечення її життєдіяльності було створено відповідну комісію під головуванням інженера – механіка, капітана I рангу Ілютовича (наказ № 643/322 від 23.09.1918 р.).

У грудні 1918 р. німці покинули Севастополь та інші українські порти, на їх місці з’явились кораблі Антанти: колишні союзники Росії у Першій світовій війні незважаючи на підняті над кораблями Чорноморського флоту Андріїівські стяги (цією дією контр-адмірал В. Клочковський  хотів придбати їх симпатії) зайняли усі кораблі флоту за винятком підводних човнів і почали їх ділити між собою, ніби як воєнну здобич. Згодом, частину кораблів на чолі з лінійним кораблем дредноутом «Воля» вивели до Константинополя.

Відтак, станом на кінець 1918 р. Україна свій флот втратила.

Перегляди:212
Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Інші видання:
"Народні казки про тварин". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Велика розмальовка до "Український народних казок про тварин"     Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Василь ТИМКІВ, Олена ПОДРУЧНА "Словник музичних термінів"     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”