Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Просто читайте
Натискайте
на цей банер
і просто скачуйте книги
у форматах
Pdf або Doc
baner-korekta-2019 Читайте і насолоджуйтесь)
Ігор Вітик – Україна у вирі боротьби за незалежність (історична публіцистика)
Василь Тимків – Тонкі аспекти державного управління
 Василь Тимків
Роман МАТУЗКО – Московська імперія vs Українська держава
Роман МАТУЗКО-1
Василь ШВИДКИЙ – погляд в історію
Олексій Карпенко – графіка: історична тематика
Владислав Таранюк – оповідання, сценарії
Руслан Ткачук Аналітичні статті
Твори Віктора Васильчука

Зовуть мене   на честь прабабусі Килина, коротко Келя, а по вуличному Сльоза. Ще з малку пристало прізвисько та все не відстає. Бо дуже вже я тонкосльоза. За будь якого сумного, а чи й веселого приводу. Від самого народження, коли тільки – но відтяли від мами, перерізавши пуповину. Мама казала, що я вже так верещала, та всі раділи і що народилася легко, і що голосистою буду. Та то всі тоді плачуть, навіть хлопчики. Бо не знають, що вони хлопчики і плакати їм не личить, а знають лишень одне, що от їх назавжди від’єднали від того, що тільки й було їхнього – від маминого лона, де стільки місяців було затишно та втішно…

А в дитинстві вже теж, ледь що – у сльози. Чи то босого пальця зіб’єш об камінь і присиплеш пилюкою, а він все рівно болить; чи хлопчаки за кіски смикають; чи з ляльками дівчата не можуть впоратися; та й чимало чого ще. А дівочі сльози? А оцінки в школі? А перше кохання? А закінчення школи? А під час навчання? Сліз було багато. Цілі океани дівочих сліз. Особливо такої тонкосльозої, як я. То було дитинство, юність, безхмарне життя молодої людини молодої країни.

А потім прийшов листопад 2013 року. Люди зібралися на Майдані. Багато людей – десятки, сотні. Сміялися, посміхалися один одному, слухали Руслану, що аж захрипла від холодного листопадового повітря, слухали пісні, які лунали з трибуни, самі співали  і з захватом вистрибували, підтримуючи гасло «Хто не скаче, той москаль!». Здавалося у Президента з дивною посмішкою, який до того ще й «профессор», хватить клепки включити задню передачу і все виправити. Та не так сталося, як гадалося. Не стало ні клепки, ні доброї волі… Стало злої.

Того дня ми з друзями теж були на Майдані. Раннього вечора було дуже багато людей. Хтось йшов з роботи через Майдан і затримався біля консолідуючого гурту. Хтось навмисне прийшов виказати свою підтримку народу. Потроху людей ставало менше. Непомітно з’явились якісь молодики в казках та бронежилетах, що стояли осторонь, по тому стали гуртуватись навколо людей. Вони нікого не чіпали, пропускали тих, хто прямували до зупинок пізніх тролейбусів та метро.  І ми рушили до метро, бо скоро мав зачинитись наш гуртожиток. Доїхали швидко, встигли. А вранці почули про побиття людей на Майдані…

Сльози розпачу та жалю були не тільки в мене.

Загомоніла Україна! Пішов посполитий рух,  як за часів козаччини. Потекли малі і великі потічки з усієї України в Київ, на Майдан.

Зрозуміло, що і ми з друзями були там серед перших. Нам було легше. Наш ректор дозволив нашим студентам висловити свою громадянську позицію. А були ж такі керівники ВУЗів, що не пускали студентів на Майдан, забороняли, погрожували виключенням. І що? І де вони? Зараз зрозуміло. А тоді було лячно, а ще більше було лячно, що «якщо не ми, то хто»?

Почався Київський Майдан. Його далеко було видно. Багато людей приходили, підтримували. Багато приїздили. Багато залишалось. Всі його бачили. Хто безпосередньо, хто по телевізору. По усій Україні та й по цілому світу. Потелефонував товариш дитинства Вітько Паюк з Чикаго. Розповів, що вони все знають, все бачили, підтримують Майдан і в Чикаго. Там організували мітинг в підтримку українського народу і нашого Майдану. Я почала схлипувати – звісно, Сльоза. Так мене називали і на Майдані. Дали таке псевдо і всі погодилися, і я теж – воно і так давно приросло до мене. Почалися майданівські будні. Життя йшло, як і має бути, то чорними, то білими полосами. Було холодно, важко, почалися атаки наших барикад «правоохранитєльними органами». Загинули перші хлопці. Це була широка чорна смуга першого початку. А потім, як на зебрі, з’явилась несподівана біла смуга. Та ще й така біла, неначе посипана пелюстками яблуневого та черешневого світу. Особисто для мене. Звали його Василь Нагірняк. Він був міцний, завзятий, завжди серед перших. Припав глибоко до мого дівочого серця. Та й я йому, вочевидь, глянулась. Попала, як мала трісочка в око, виступила на очах сльоза. І цією Сльозою була я. Запалахкотіла серед диму революції, кіптяви спалених шин маленька біла смужечка нашого кохання.

А революційного гурту ставало все більше. Майдан розростався. Збиралося багато людей, які нас підтримували, бодай своєю присутністю.

Пам’ятаю перше Всенародне віче. Людей зібралося в центрі Києва біля мільйона. Навіть не вірилося, бо мільйон це ж так багато. Але так казали по телевізору, так було написано в Інтернеті. Такого піднесення я рідко відчувала. Хотілося плакати. Та чому? Адже от скільки людей думають так, як я. Це ж все наші однодумці! З’являлось переконання, що перемога буде дуже скорою. От як нас багато! Хотілося плакати, та намагалась стримуватись. В особливо хвилюючих моментах намагалась підтягнути діафрагму, як мене навчали (вчись, тонкосльоза!) що мало б зупинити сльози. Та не дуже допомагало. Мабуть, я щось не так робила. Василь стояв поряд і,  лагідно посміхаючись, намагався мене заспокоїти, що одразу зробило абсолютно протилежну дію і я почала так плакати, що аж схлипувати. Та раптом, піднявши голову, побачила якісь постаті на даху будинку Головпоштамту , а потім і на даху Будинку профспілок. Від несподіванки й плакати перестала. Смикнула Василя за рукав.

– Подивись, чи то не снайпери, часом?

Він уважно подивися туди, де я помітила людей і посміхнувся:

– Не вигадуй, маленька. Які там можуть бути снайпери? То телеоператори знімають з такої зручної точки. Цікаво, як вони туди дістались?

А потім було весілля. Наше з Василем весілля. На Майдані! Було незвично, цікаво, не буденно і запам’яталось на все життя. Довге і щасливе. Були сльози радості молодої. Та то ж весільні сльози! І ми тоді не знали, що наша біла смужечка щастя зменшується, як шагренева шкіра з роману Бальзака, і вже дуже скоро настане широка полоса чорно-чорного жалю. Починався місяць лютий  холодами і морозами. Збільшувалось протистояння. Наближався День народження Небесної сотні. Але тоді про неї ще ніхто не знав…

В ті дні за загиблими плакала вся Україна. Та й як же інакше? Коли люди (швидше нелюди) в бронежилетах, касках, з рушницями та автоматами в руках впритул розстрілювали людей в пластмасових будівельних касках та з фанерними чи бляшаними щитами. Горіли шини, палали… Падали люди старі, молоді, чоловіки, жінки…

А потім над Майданом попливли слова пісні «Мамко моя, не лай мені».

– Ой, як же мені, синку, не жаль? Ти на моїм серцю лежав… – зойк матері стискає серце, сльози співчуття і болю гуртують людей в такий моноліт справжнього мужнього народу, якого може й триста років не було на вкраїнський землі!

І був щасливий день! І була Перемога! І була надія, що все погане скінчилося, всі найкращі сподівання збудуться, запанує мир та спокій!

Та не так сталося, як гадалося. Якійсь «зелені чоловічки» загарбали Крим. З’явилось невідоме раніше слово АТО. До якого подались наші військові частини, не готові до такої справи, добровольці та волонтери. Зрозуміло, що чи не одним з перших добровольців, був і мій Василь. Пішов разом з хлопцями просто з Майдану, але сам. Мене залишив. Не тому що я злякалась, чи зреклася його. Ні… Просто в мені почав зароджуватись маленький Василько, в майбутньому Василь Васильович Нагірняк і я мусила залишитися вдома.

Це було дуже не легко. Прощалися з притаманними мені сльозами. Не знаючи як, куди, наскільки та й взагалі…

Тепер все вже трохи окошилося і там. Визначились хто свої, а хто чужі. Йдуть якісь перемовини на якомусь «вищому рівні». Є надія, бо вона завжди має бути. Але ж чекати… Хоч і передзвонюємося, коли є в нього така можливість. Хоч він і заспокоює мене завжди. Але ж по телевізору ледве не щодня розповідають, що з нашого боку є втрати. І завжди серце йокає співчуттям до їхніх матерів та дружин. І щоразу молиш Бога, щоб твій залишився неушкодженим і повернувся живим.

Маленький Василик вже почав борсатися, випробуючи пружність м’язів мого живота своїми колінцями і ліктями. А мені щось почало раптом ставати зле. Якось марудно. Досвідчені жінки заспокоювали, що так має бути. А я не вірила. Колотилась… А що вже кілька день не говорила з Василем, то зовсім змарніла. Я не знаходила собі місця. Не знала що думати і не хотіла нічого недоброго думати. Набирала і набирала його номер, та відповіді не було. А якогось разу відповіли. Та не Василь. В мене серце впало…

– Ваш Василь…

Секунда-вічність ледь не вбила мене разом із майбутнім сином.

– …живий! Не хвилюйтесь. Він поранений, зараз на лікуванні у госпіталі. На жаль не знаємо в якому. Лиш тільки стане відомо ми вам обов’язково повідомимо. Його прямо з поля бою забрали і відвезли до гелікоптера, який їх, важкопоранених, вивіз десь у тиловий госпіталь.

Настали сумні дні невідомості. Де він, як він, що з ним. Білі з чорними смужки скрутилися разом сумною кіскою. Сльози не встигали висихати на змарнілому від горя обличчі. Важке чекання. І невідомість.

І раптом! Таки моцна ця річ – Інтернет! Побачила я на якомусь сайті репортаж з тилового госпіталю. Там кореспондентка розмовляла з пораненими – з тими що вже ходять та видужують – бійцями. А потім підійшла до одного хлопця раненого в голову, він був забинтований повністю, як ото в кіно показують, ну просто вся голова. Я ще й подумала, от бідака.

Аж раптом.

– Васильку!!! Закричала на всю кімнату. Це він! Живий!!!

Я впізнала його! Та й як я могла не впізнати? Адже у нього на шиї була родима пляма. Саме в тому місці, де знаходиться «сонна артерія». Він нею тішився і казав, що то в нього карта України, ну неначе контури. Я не дуже впізнавала ту карту, але якщо Василь так казав, то так воно і є. Ще він розповідав оповідку, яку йому розказала мама. Вона дуже любила вишивати, і якось, вже вагітна, вишивала хрестиком у велике релігійне свято. Старші їй дорікали, що це великий гріх, а вона не знала. І от так з’явилась «карта України» на шиї мого коханого. О, як я була вдячна своїй свекрусі, що вона  свого часу «согрішила» своїм вишивання!!!

Так знайшовся мій любий чоловік. Лікувався він довго. Але настільки був цікавим той репортаж з госпіталю, що таку колоритну фотографію мого забинтованого героя я потім бачила на багатьох сайтах в Інтернеті. Та й багато людей бачили – мені казали. Я пишалась – це мій чоловік! Потому, правда, його комісували по здоров’ю і він приїхав до мене в Київ. Знову сльози. Сльози радості, сльози зустрічі, сльози надії.

Одного разу ми з ним гуляли містом. В центрі майже ніщо не нагадувало ті страшні часи нерівної війни на Майдані. Тільки невеличкі саморобні пам’ятки, які були облаштовані волонтерами, небайдужими людьми, які краще інших розуміли, що «народ без пам’яті, то народ без майбутнього». Вже повертались додому. Їхали в метро. І раптом, на одній з зупинок до вагону зайшла жінка, в руках вона несла велику фотографію солдата зі вщент забинтованою головою. Потяг рушив і вона загундосила: «Люді добриє. Извінітє, що я к вам ображаюсь. Помогітє, хто скільки може, мой син, ранений в АТО…».

Василь якось закляк, напружився…

Тепер і я, впізнавши ту фотографію з Інтернету, заніміла…

Раптом Василь схопився на рівні і майнув до тієї жінки:

– Мамо, моя друга мамо, не плач, я живий і вже здоровий!

Жінка отетеріла, збагнувши про що йдеться, опустила фото долу і вискочила, як з окропу, в двері, які щойно відчинилися.

Люди навколо нас затихли.

– Це моє фото…

Василь був поголений наголо. На голові добре було видно чисельні шрами.

Люди зрозуміли. І раптом, як ото буває, коли пілот вдало посадить літака то всі аплодують. Так і зараз – увесь вагон почав голосно і дружно аплодувати. Василь зашарівся ніяково. А я… розревілась. Від людського розуміння, від того що нас всіх об’єднує після Майдану, від Надії. Надії , що в долі моєї України і її людей почалась, нарешті, широка біла полоса – і надовго. Слава Україні! Героям Слава!

Перегляди:30
Центральний будинок офіцерів ЗСУ
27-30 вересня 2022 року – міжнародна виставка “Зброя і безпека” (МВЦ)
VVK-STUDIO (ютуб-канал для всіх)
Книжкові видання:
"Народні казки про тварин". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Велика розмальовка до "Український народних казок про тварин"     Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Василь ТИМКІВ, Олена ПОДРУЧНА "Словник музичних термінів"     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”  
Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
КЛУБ “М&Х”