Дати наведено за григоріанським календарем (новим стилем). У випадку, якщо хронологічний стиль встановити не вдалося, дата подається так, як вона зазначена у джерелах.

Г Р У Д Е Н Ь

1 ГРУДНЯ

105 років тому, 1 грудня 1918 року, в місті Фастів (нині Київської області) було укладено Передвступний договір про Злуку між Українською Народною Республікою і Західно-Українською Народною Республікою.

Згідно з умовами договору, найближчим часом ЗУНР мала припинити існувати як окрема держава та увійти до складу УНР на засадах автономії. Передвступний договір став важливим кроком на шляху до здійснення соборності українських земель. Остаточно УНР і ЗУНР об’єдналися після укладення Акту Злуки 22 січня 1919 року.

5 ГРУДНЯ

Міжнародний день волонтера. Встановлений 1985 року резолюцією Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй № A/RES/47/3 з метою спонукати людей брати участь у діяльності в ім’я економічного і соціального розвитку.

Волонтерський рух бере початок у 20-х роках XX століття. Після Першої світової війни, у 1920 році під Страсбургом (Франція) був реалізований перший волонтерський проект за участі німецької та французької молоді, в межах якого волонтери відновлювали зруйновані війною ферми в місцях найзапекліших боїв між німецькими та французькими військами. Пізніше цю естафету підхопила Індія, і рух поширився світом. У 1987 році у світі налічувалося 80 мільйонів волонтерів, на початок ХХІ століття – понад 100 мільйонів.

В Україні з початком російської збройної агресії в 2014 році виник і набув масового поширення волонтерський рух із забезпечення ресурсами українських захисників. Він має на меті допомогу бійцям в отриманні сучасного обмундирування, амуніції, технічних засобів, транспорту, допомогу внутрішньо переміщеним особам і тим, хто постраждав унаслідок бойових дій. З початком повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну 2022 року до волонтерської діяльності долучилися мільйони людей як в нашій державі, так і за її межами. Український народ і світова громадськість єдині у своєму прагненні допомагати усіма можливими засобами Збройним Силам України заради досягнення повної перемоги над російськими окупантами, покарання російських військових злочинців та унеможливлення подібних військових агресій у майбутньому.

50 років тому, 5 грудня 1973 року, в місті Біла Церква Київської області народився Дмитро Валерійович Коломієць – учасник російсько-української війни, Герой України.

Дмитро Коломієць з дитинства мріяв стати військовим льотчиком. На відмінно завершив навчання у Чернігівському вищому військовому авіаційному училищі льотчиків. З часом він дедалі впевненіше почував себе за штурвалом, опанувавши літаки Су-27, МіГ-29, Л-39.

Вранці 24 лютого, коли більшість українців спокійно спали та не підозрювали, що ворог розпочав повномасштабне вторгнення на нашу територію, офіцер вступив у повітряний бій з противником на Хмельниччині. Героїчні дії майора Коломійця, який свідомо прийняв на себе смертельний вогонь ворожої авіації, забезпечили порятунок побратимів.  Указом Президента України від 28 лютого 2022 року № 78/2022 Дмитру Коломійцю посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.

6 ГРУДНЯ

День Збройних Сил України. 6 грудня 1991 року, Верховна Рада України прийняла закони № 1932-XII “Про оборону України” і № 1934-XII “Про Збройні Сили України”. Того ж дня було затверджено текст Військової присяги, яку в залі Верховної Ради першим склав Міністр оборони України генерал-полковник Костянтин Морозов. 19 жовтня 1993 року Верховна Рада України ухвалила постанову № 3528-XII “Про День Збройних Сил України”, якою встановила в Україні свято День Збройних Сил України, що відзначається щорічно 6 грудня.

Саме 6 грудня 1919 року волею випадку чи збігом обставин боєздатні частини реорганізованої Дієвої Армії УНР під командуванням генерала Михайла Омеляновича-Павленка вирушили у Перший Зимовий похід – партизанський рейд тилами білогвардійських і більшовицьких військ. Цей день став початком однієї зі славетних сторінок української армії.

Свято 6 грудня завжди відзначалося з гордістю та пошаною, але під час повномасштабної війни його важливість зросла ще більше. Збройні Сили – це меч і щит України, опора і захист країни. Найкращі сини і дочки України борються в Збройних Силах за незалежність і свободу своєї Батьківщини. Російські окупанти будуть розгромлені та викинуті з тимчасово окупованих територій нашої держави. Україна переможе!

12 ГРУДНЯ

День Сухопутних військ України. Встановлений Указом Президента України від 18 жовтня 1997 року № 1167/97, “ураховуючи заслуги Сухопутних військ України як найбільш численного виду Збройних Сил України у забезпеченні обороноздатності держави”.

14 ГРУДНЯ

День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Встановлений Указом Президента України від 10 листопада 2006 року № 945/2006, у день закінчення у 1986 році будівництва саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком Чорнобильської атомної електростанції, “з метою гідного відзначення мужності, самовідданості і високого професіоналізму учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та на підтримку ініціативи громадських організацій         і Міністерства праці та соціальної політики України”.

17 ГРУДНЯ

15 років тому, 17 грудня 2008 року, у Києві було утворено Національний університет оборони України.

Історія університету починається з 1914 року, коли у Києві було засновано Миколаївське артилерійське училище і Друге Київське військове (згодом Миколаївське військове) училище.

За радянського періоду попередниками Національного університету оборони України були четверті Київські артилерійські курси, перша Київська артилерійська школа, 1-е Київське артилерійське училище, Київське вище артилерійське училище, Київське вище зенітне ракетне інженерне училище, Воєнна академія ППО Сухопутних військ.

Початок створення Академії Збройних Сил України покладено рішенням Ради оборони України від 4 червня 1992 року про створення Академії Збройних Сил України на базі розформованої Воєнної академії ППО Сухопутних військ. Указом Президента України від 14 квітня 1999 року № 377/99 академії присвоєно почесне звання Національної та перейменовано на Національну академію оборони України. Постановою Кабінету Міністрів України від 17 грудня 2008 року № 1086 було утворено Національний університет оборони України у зв’язку з реорганізацією Національної академії оборони України. Указом Президента України від 30 грудня 2008 року № 1217 за університетом збережено статус Національного. Указом Президента України від 22 лютого  2013 року №85/2013 Національному університету оборони України присвоєно почесне ім’я Івана Черняховського.

20 ГРУДНЯ

145 років тому, 20 грудня 1878 року, в місті Тифліс (нині Тбілісі, Грузія) народився Михайло Володимирович Омелянович-Павленко – генерал-полковник Армії Української Народної Республіки, командувач Української Галицької армії, командувач Дієвою Армією УНР у Першому зимовому поході.

Михайло Омелянович-Павленко по лінії батька походив із задунайських козаків, а по лінії матері з роду грузинських князів Мусієвих-Курцебашвілі. Закінчив Омський кадетський корпус і Павлівське військове училище у Санкт-Петербурзі. Брав участь у російсько-японській війні 1904–1905 років, зокрема у битвах під Ляояном і Мукденом, був контужений.

Під час Першої світової війни 1914–1918 років Михайло Омелянович Павленко командував ротою лейб-гвардії Волинського полку, служив штаб-офіцером 2-го гвардійського корпусу, був начальником 2-ї Одеської школи прапорщиків, командиром лейб-гвардії Гренадерського полку. У бою дістав тяжке поранення. 1915 року отримав чин полковника, 1916 року був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня.

1917 року Михайло Омелянович-Павленко брав активну участь в українському військовому русі на Одещині. Став військом комісаром Української Центральної Ради при штабі Одеського військового округу. За Гетьманату Павла Скоропадського отримав ранг генерального хорунжого (відповідає сучасному званню генерал-майора), командував 11-ю піхотною дивізією.

Наприкінці 1918 року, не бажаючи брати участь в антигетьманському повстанні, виїхав до Галичини і прийняв командування Українською Галицькою армією, яка воювала проти поляків. На початку червня 1919 року виїхав у розпорядження штабу Дієвої Армії УНР. Командував Запорозькою групою,      а згодом і Армією УНР у боях проти більшовиків і білогвардійців. Із 6 грудня 1919 року до 6 травня 1920 року командував Армією УНР у Першому зимовому поході тилами білогвардійських і більшовицьких військ. За п’ять місяців було пройдено 2500 км, врятовано ядро Армії, завдано великої шкоди противнику. Командувачем Армії УНР Михайло Омелянович-Павленко залишився і в кампанії 1920 року, яку українські війська в союзі з поляками вели проти більшовиків. 31 травня 1920 року його підвищили до рангу генерал-поручника (відповідає сучасному званню генерал-лейтенанта). У березні-травні 1921 року виконував обов’язки військового міністра УНР в умовах інтернування на території Польщі.

В еміграції Михайло Омелянович-Павленко мешкав у Чехії, Німеччині і Франції, писав мемуари і військово-теоретичні посібники. Співпрацював з Українською військовою організацією та Організацією українських націоналістів. Під час Другої світової війни вирішив стояти осторонь співпраці з нацистами.

Після Другої світової війни Михайло Омелянович-Павленко був міністром військових справ уряду УНР в екзилі (у вигнанні). 1947 року отримав звання генерал-полковника Армії УНР. Помер 29 травня 1952 року в Парижі, похований на старовинному кладовищі Пер-Лашез.

21 ГРУДНЯ

60 років тому, 21 грудня 1963 року, в селі Долинському Одеської області народився Степан Іванович Чобану – учасник російсько-української війни, Герой України. Степан Чобану закінчив Чернігівське вище військове авіаційне училище льотчиків (1987). Пройшов підготовку на літаках МіГ-23, служив у Кіровограді (Кропивницькому). 1990 року пройшов перенавчання на винищувачі Су-27 і був направлений для подальшого проходження служби у 831-й винищувальний авіаційний полк, дислокований у Миргороді.

З 1992 року, присягнувши на вірність українському народові, Степан Іванович продовжував гідно виконувати свій військовий обов’язок у лавах Збройних Сил України. Здобув кваліфікацію “Військовий льотчик 1 класу”. Його загальний наліт становив понад 1100 годин на літаках Л-39, МіГ-23, Су-27. Учасник багатьох навчань і випробувань військової техніки, брав участь у трьох військових парадах з нагоди Дня незалежності України – пролітав над Хрещатиком у 1996, 2001, 2008 роках.

2010 року Степан Іванович вийшов у запас. Але через військову агресію російської федерації, у 2015 році вирішив повернутися до лав Збройних Сил України. Як один із найдосвідченіших льотчиків українських Повітряних Сил постійно виконував бойові чергування у складі сил протиповітряної оборони, передавав свій досвід молодшим колегам.

24 лютого 2022 року Степан Чобану вивів літак з-під ракетного удару країни-агресора, з честю і гідністю продовжував виконувати бойові вильоти. 28 лютого на літаку Су-27 першим піднявся в повітря і вступив у повітряний бій над Кропивницьким. Відволікаючи на себе ворожу авіацію, був атакований ракетами, внаслідок чого загинув смертю хоробрих. Дії майора Чобану дозволили підняти в повітря решту літаків частини, вивести їх з-під удару та перебазути на резервний аеродром.

Указом Президента України від 2 березня 2022 року № 94/2022 Степану Чобану посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.

25 ГРУДНЯ

Різдво Христове (за григоріанським календарем).

Л И С Т О П А Д

1 ЛИСТОПАДА

День Листопадового чину. 105 років тому, 1 листопада 1918 року, відбулося українське збройне повстання у Львові, відоме як Листопадовий зрив або Листопадовий чин. В умовах розпаду Австро-Угорської імперії через поразку у Першій світовій війні активізувався рух за проголошення Української держави у Галичині, Буковині і Закарпатті. Однак на ці землі також претендували інші новопосталі держави, зокрема Польща прагнула приєднати Східну Галичину. 28 жовтня 1918 року у Кракові було утворено Польську ліквідаційну комісію, яка планувала у ніч з 2 на 3 грудня збройним шляхом встановити польську владу у Львові. Українські сили вирішили діяти на випередження. Полковник січових стрільців Дмитро Вітовський 31 жовтня заявив: “Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки!”. На той час українці мали у Львові близько 1400 стрільців і 60 старшин (офіцерів). О 4-й годині ранку 1 листопада 1918 року почалося повстання. Загони повстанців захопили ратушу, роззброїли поліцію, відключили міський телефон і міжнародну телеграфну лінію, захопили радіо. До світанку було зайнято всі вокзали. Вже на ранок у місті з’явилися українські патрулі з синьо-жовтими стрічками на шапках. На львівській ратуші вояки підняли синьо-жовтий прапор. До 7-ї ранку місто перейшло в українські руки без жодних втрат. Результатом Листопадового чину стала поява Західноукраїнської Народної Республіки площею близько 70 тис. км². Для поляків такий поворот подій став абсолютно неочікуваним і неприємним сюрпризом. Листопадовий чин дав поштовх до початку українсько-польської війни 1918–1919 років.

50 років тому, 1 листопада 1973 року, в місті Деражня Хмельницької області народився Іван Іванович Зубков – учасник АТО, старший лейтенант, Герой України.

Іван Зубков закінчив середню школу у Деражні та Київське вище військово-морське училище. У 1995–1998 роках проходив службу в 19-й ракетній Запорізькій дивізії Збройних Сил України (нині – 19-а окрема ракетна бригада, місто Хмельницький). У 1998 році звільнений у запас. По звільненні певний час працював комерційним директором одного із підприємств міста Хмельницького, потім – приватним підприємцем. Взимку 2013–2014 років перебував на Майдані Незалежності у Києві, де був активним учасником Революції Гідності. Наприкінці літа 2014 року вирушив захищати державний суверенітет і територіальну цілісність України.

Був призначений заступником командира роти вогневої підтримки по роботі з особовим складом 90-го окремого десантного штурмового батальйону “Житомир” 81-ї десантно-штурмової бригади, яка була створена восени 2014 року на базі 95-ї окремої аеромобільної бригади високомобільних десантних військ Збройних Сил України. Був гарним зброярем, ремонтував і налаштовував зброю у батальйоні. Брав активну участь в антитерористичній операції у східних регіонах України.

Із 18 січня 2015 року старший лейтенант І. І. Зубков безпосередньо брав участь у проведенні штурмових дій із деблокування підрозділів, які обороняли Донецький аеропорт. Вміло керував оборонним боєм, у найскладніші моменти викликаючи вогонь артилерії на себе. 19 січня 2015 року був поранений, але залишився в новому терміналі зі своїми бійцями.

20 січня 2015 року, особисто прикривши відхід підрозділу, загинув унаслідок підриву російськими найманцями другого поверху нового терміналу. Похований у місті Деражня Хмельницької області.

Указом Президента України від 10 червня 2015 року № 318/2015 Іванові Зубкову посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”. 30 грудня 2015 року 90-му окремому аеромобільному батальйону 81-ї окремої аеромобільної бригади ДШВ ЗС України присвоєно ім’я Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова

3 ЛИСТОПАДА

День ракетних військ і артилерії. Це свято встановлене Указом Президента України від 31 жовтня 1997 року № 1215/97 “ураховуючи важливу роль ракетних військ і артилерії у зміцненні обороноздатності держави”.

День інженерних військ. Це свято встановлене Указом Президента України від 27 жовтня 1999 року № 1399/99 “ураховуючи заслуги інженерних військ у зміцненні обороноздатності держави”.

105 років тому, 3 листопада 1918 року, у Чернівцях відбулося Буковинське народне віче, яке проголосило возз’єднання Північної Буковини із Українською державою (Західноукраїнської Народною Республікою) та подальшу Злуку з “Великою Україною”. Буковинське народне віче організував Український крайовий комітет, утворений як складова Української Національної Ради у Львові. На зборах були присутні понад 10 тисяч осіб. Віче також висловило протест проти спроб Румунської національної ради оголосити всю Буковину “румунською землею”.  6 листопада 1918 року владу у Північній Буковині, населеній переважно українцями, перебрав від Буковинського крайового президента Йозефа фон Ецдорфа Український крайовий комітет на чолі з Омеляном Поповичем. Було створено Тимчасовий український уряд. Але 11 листопада Румунія, нехтуючи бажаннями українського населення, окупувала всю Буковину включно           з Чернівцями. Омелян Попович разом із урядом виїхав до Кіцманя, а потім до Станіслава (нині Івано-Франківськ), де долучився до роботи у складі Української Національної Ради ЗУНР.

6 ЛИСТОПАДА

Міжнародний день запобігання експлуатації навколишнього середовища під час війн та збройних конфліктів. 5 листопада 2001 року Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй оголосила 6 листопада кожного року Міжнародним днем запобігання експлуатації навколишнього середовища під час війн і збройних конфліктів. Ухвалюючи це рішення, вона враховувала, що шкода, заподіяна навколишньому середовищу під час збройних конфліктів, призводить до погіршення стану екосистем та природних ресурсів на тривалий період після припинення конфліктів і часто торкається не тільки однієї держави і не тільки нинішнього покоління.

7 ЛИСТОПАДА

955 років тому, 7 листопада 1068 року, війська Київської Русі здобули перемогу над половцями у битві на річці Снов (у районі сучасного міста Седнів Чернігівської області).

Восени 1068 року кочівники-половці, здобувши перемогу у битві на річці Альта (сучасна Київська область), почали грабувати територію Київщини, Чернігівщини і Переяславщини. Проти них виступило військо чернігівського князя Святослава Ярославича (сина Ярослава Мудрого). Чисельність руського війська становила 3 тисячі воїнів, половецького – 12 тисяч. Як свідчать літописи, князь Святослав перед початком бою виголосив промову перед своїми воїнами, сказавши: “Ударимо, дружино! Уже ніяк нам куди дітись!”. Навальна атака важкої руської кінноти розсіяла половецьких вершників, більшість з яких загинули чи втопилися у Снові під час відступу.  Внаслідок битви залишки половецьких загонів залишили територію Київської Русі. Це була перша відома з історичних джерел перемога русичів над половцями.

9 ЛИСТОПАДА

85 років тому, 9 листопада 1938 року, на Закарпатті було засновано Організацію народної самооборони “Карпатська Січ” (ОНОКС).

“Карпатська Січ” була українською воєнізованою організацією, створеною після надання автономії Закарпаттю у складі Чехо-Словаччини, з метою підтримання порядку та захисту краю від угорських і польських загарбників. На чолі ОНОКС перебувала Головна команда: командант Дмитро Климпуш, заступник Іван Роман, штаб знаходився у місті Хуст. У п’яти постійних гарнізонах Карпатської Січі провадився типовий військовий вишкіл, а частина січовиків виконувала допоміжну службу в поліції та прикордонній сторожі. Проводилася також культурно-освітня праця серед населення (артистична група “Летюча естрада” під керівництвом Анатоля Довгопільського). 1 січня 1939 року було оголошено про створення Жіночої Січі, яку очолила Стефанія Тисовська (заступниця – Марія Химинець). ОНОКС утримувалася на кошти місцевих українських громад, української еміграції та окремих небайдужих українців. 15 березня 1939 року було проголошено незалежність Карпатської України, а “Карпатська Січ” стала її національною армією. Однак того ж дня Угорщина з дозволу гітлерівської Німеччини вдерлася на територію Карпатської України. Для відбиття агресії було створено штаб на чолі з Михайлом Колодзінським. На той час ОНОКС налічувала від 2 до 6 тисяч бійців. Вони героїчно боронили рідний край, кілька сотень (за іншими даними – близько тисячі) січовиків загинули у нерівній боротьбі.

11 ЛИСТОПАДА

105 років тому, 11 листопада 1918 року, завершилася Перша світова війна. Перемогу у війні здобули країни Антанти (Франція, Велика Британія, США, Італія, Бельгія, Сербія, Чорногорія, Румунія та інші). Поразки зазнали країни Четверного союзу, або ж Центральні держави (Німеччина, АвстроУгорщина, Болгарія і Туреччина).

Протягом війни до збройних сил країн-учасниць конфлікту було мобілізовано понад 70 мільйонів осіб. Із них понад 10 мільйонів загинули, близько 20 мільйонів отримали поранення. Жертви серед мирного населення становили від 7 до 12 мільйонів осіб.

Під час Першої світової війни вперше масово застосовувалися танки, військова авіація, хімічна зброя, підводні човни, зенітні й протитанкові гармати, вогнемети. Суттєво зросла роль інженерних військ і знизилася роль кавалерії. Поширилася “окопна тактика” (так звана позиційна війна), спрямована на виснаження противника.

Внаслідок Першої світової війни відбулися масштабні політичні й територіальні зміни у світі. Розпалися чотири імперії – російська, австро-угорська, німецька і османська. Постала низка нових держав – Польща, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Чехо-Словаччина, Угорщина, Австрія, Королівство словенців, хорватів і сербів (Югославія), радянські республіки (1922 року об’єднані у Радянський Союз). Світовим лідером за підсумками війни стали Сполучені Штати Америки.

Під час Першої світової війни до лав російської армії було мобілізовано близько 4 мільйонів українців, до австро-угорської – до 700 тисяч. Українці обабіч лінії фронту були змушені вбивати одне одного, воюючи за інтереси імперій-поневолювачів. За непрямими підрахунками, загинули близько 400 тисяч українців-військових російської армії та 90 тисяч – австро-угорської.

Перша світова війна знесилила і зрештою призвела до загибелі як російську, так і Австро-Угорську імперії. Це створило умови для початку Української революції 1917–1921 років, під час якої на мапі світу постали Українська Народна Республіка, Українська Держава Гетьмана Павла Скоропадського, Західно-Українська Народна Республіка. Проте їм не вдалося надовго втримати свою незалежність, і на початку 1920-х років Україна була розділена між Радянським Союзом, Польщею, Румунією і Чехо-Словаччиною.

Один рік тому, 11 листопада 2022 року, під час російсько-української війни Збройні Сили України визволили місто Херсон.

Визволення стало результатом південного контрнаступу сил оборони України, який розпочався 29 серпня. Російські окупанти чисельністю від 30 до 40 тисяч відступили за Дніпро на лівий берег, втративши контроль над 40 % території Херсонської області. Поразка на Херсонщині стала одним із найтяжчих військово-політичних та іміджевих ударів для путінського режиму  в 2022 році.

12 ЛИСТОПАДА

140 років тому, 12 листопада 1883 року, в місті Токмак (нині Запорізької області) народився Марко Данилович Безручко – генерал-хорунжий Армії УНР, герой оборони Замостя від більшовиків. Марко Безручко закінчив учительську семінарію у Переяславі, Одеське піхотне юнкерське училище і два класи Миколаївської військової академії у Санкт-Петербурзі. Навчання в академії не завершив через початок Першої світової війни – був відкомандирований до складу 106-го піхотного Уфимського полку. 1916 року отримав чин капітана, був зарахований до Генерального штабу. В боях дістав поранення і контузію. Навесні 1918 року М. Д. Безручко вступив до Армії Української Народної Республіки. Служив начальником штабу Окремої Запорізької бригади, начальником штабу Корпусу Січових Стрільців, командиром 6-ї Січової дивізії Армії УНР, Середньою групою військ Армії УНР. 7 травня 1920 року частини під командуванням Марка Безручка разом із польськими союзниками визволили від більшовиків Київ. Однак надовго втриматися в українській столиці не вдалося через початок більшовицького контрнаступу.

Особливо полковник М. Д. Безручко відзначився під час оборони Замостя (нині місто Замосць Люблінського воєводства Польщі, неподалік кордону з Україною) 29–31 серпня 1920 року. Загальна чисельність українськопольських сил під Замостям становила близько 4 тисяч бійців при 12 гарматах  і 43 кулеметах проти 16 тисяч червоноармійців 1-ї кінної армії Семена Будьонного. Як старший за званням, на чолі оборони став полковник Армії УНР Марко Безручко. Його заступником став начальник штабу 6-ї Січової дивізії Армії УНР Всеволод Змієнко. Гарнізон відбив усі атаки ворога і робив успішні вилазки. 31 серпня 1920 року 1-а кінна армія Будьонного припинила облогу Замостя і почала відступ, у зв’язку з наближенням з півдня польської піхотної дивізії Станіслава Галлера, яка прямувала на підмогу захисникам. За цю перемогу Марко Безручко і Всеволод Змієнко отримали звання генерал-хорунжих Армії Української Народної Республіки. Від травня до липня 1921 року Марко Безручко виконував обов’язки військового міністра УНР в умовах інтернування на території Польщі. Надалі працював у польському військовому картографічному інституті, брав активну участь у житті української політичної еміграції. Керував Українським воєнноісторичним товариством у Варшаві, редагував і видавав військово-історичний мемуарний збірник “За Державність”, який містив чимало цінних матеріалів з історії Української революції 1917–1921 років. Написав книгу “Січові Стрільці в боротьбі за державність” (Каліш, 1932 рік). Коли 1938 року польський уряд нагородив його вищим орденом “Virtuti Militari”, генерал відмовився його прийняти, заявивши: “Я воював за Україну, а не за Польщу!”. Марко Безручко помер 10 лютого 1944 року у Варшаві під час німецької окупації. Похований у православній частині міського цвинтаря “Воля”. 24 серпня 2022 року почесне найменування імені генерал-хорунжого Марка Безручка присвоєно 110-й окремій механізованій бригаді ЗС України.

13 ЛИСТОПАДА

315 років тому, 13 листопада 1708 року, під час Великої Північної війни 1700–1721 років сталася Батуринська трагедія – масове винищення козаків і мирних мешканців гетьманської столиці Батурина російськими військами.

Під час Великої Північної війни Гетьман Іван Мазепа переконався у тому, що московський цар Петро І нищить основи української державності й порушує свої зобов’язання перед Україною. 7 листопада 1708 року український Гетьман пристав на бік шведського короля Карла XII, який ішов на Москву і був змушений повернути на південь, в Україну. Разом із Мазепою до шведів приєдналися близько 3 тисяч лівобережних козаків зі старшинами і запорозьке козацтво зі своїм отаманом Костем Гордієнком.

Бажаючи помститися Мазепі, російські війська Олександра Меншикова (15–20 тисяч драгунів, 5 тисяч піхотинців) о 6-й годині ранку 13 листопада 1708 року підступно напали на Батурин (нині місто Чернігівської області). Незважаючи на запеклий супротив гарнізону, протягом двох годин московські війська завершили захоплення міста. Захопивши місто, московити вчинили наругу над мешканцями, яким рубали та розтрощували голови, ґвалтували жінок, катували всіх – немовлят, жінок і літніх людей. За різними даними, загинуло від кількох тисяч до 15 тисяч батуринців. Місто було пограбоване і повністю спалене, разом із церквами. Археологічні розкопки кінця XX – початку XXI століть довели факт масової різанини у Батурині.

105 років тому, 13 листопада 1918 року, Українська Національна Рада у Львові ухвалила Закон “Про загальний обов’язок військової служби громадян ЗУНР”, який став юридичним підґрунтям для створення Української Галицької армії (УГА). Відповідно до закону, до лав УГА мобілізовувалися чоловіки-українці віком від 18 до 35 років. Територію ЗУНР було поділено на три військові області: Львів, Тернопіль і Станіслав (Івано-Франківськ), а кожну з них на 4 військові округи  (по 5–8 повітів). На чолі кожної з них був окружний військовий комендант, що відповідав за набір новобранців, їх вишкіл і поповнення армії боєздатними частинами. Усіма військовими справами ЗУНР відав державний секретаріат військових справ (аналог міністерства) на чолі з полковником Дмитром Вітовським, організатором Листопадового зриву у Львові. Ці заходи були необхідними в умовах розгортання українсько-польської війни за Східну Галичину. УГА виявилася найбільш боєздатним українським військовим формуванням часів Української революції 1917–1921 років і продовжувала організовану боротьбу за українську національну державність до 1920 року.

14 ЛИСТОПАДА

105 років тому, 14 листопада 1918 року, в Україні розпочалося повстання під проводом Директорії проти Гетьмана Павла Скоропадського.

Після поразки у Першій світовій війні (11 листопада 1918 року) Німеччина та Австро-Угорщина були зобов’язані вивести свої військові контингенти з України. Режим Павла Скоропадського таким чином втрачав свою основну підтримку. Цим одразу скористалася українська опозиція, яка вже в ніч з 13 на 14 листопада на таємному засіданні у Києві створила Директорію на чолі з Володимиром Винниченком. Директорія оголосила про початок антигетьманського повстання з метою відновлення Української Народної Республіки (поваленої внаслідок перевороту 29 квітня 1918 року). Тим часом Павло Скоропадський, сподіваючись на підтримку білогвардійських сил і країн Антанти, заявив про намір Української Держави вступити до складу оновленої федеративної небільшовицької росії.

Основною ударною силою військ Директорії був Окремий загін Січових Стрільців під командуванням Євгена Коновальця, який стояв у Білій Церкві. До повсталих почали активно долучатися українські селяни. 18 листопада 1918 року війська Директорії розбили гетьманські відділи в бою поблизу залізничної станції Мотовилівка між Фастовом і Васильковом. Після цього почалася облога Києва повсталими, що тривала майже місяць.

Невдовзі представники Директорії змогли укласти з німецьким командуванням договір про нейтралітет. Німецькі війська остаточно відмовилися підтримувати Гетьмана й втручатись у внутрішні справи України. Після низки боїв, 14 грудня 1918 року війська Директорії вступили до Києва. Павло Скоропадський зрікся влади і виїхав до Німеччини. Австро-угорські та німецькі війська до початку 1919 року були виведені з України. Директорія проголосила відновлення Української Народної Республіки та курс на Злуку із Західно-Українською Народною Республікою.

18 ЛИСТОПАДА

День сержанта Збройних Сил України. Встановлений Указом Президента України від 19 квітня 2019 року № 153/2019 “ушановуючи відданість, відповідальність та професіоналізм сержантів і старшин Збройних Сил України, їх мужність та героїзм у боротьбі за свободу, незалежність та територіальну цілісність України, з метою примноження військових традицій сержантського і старшинського складу Збройних Сил України”.

21 ЛИСТОПАДА

День Гідності та Свободи. Це свято встановлене Указом Президента України від 13 листопада 2014 року № 872/2014 “з метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, збереження та донесення до сучасного і майбутніх поколінь об’єктивної інформації про доленосні події в Україні початку XXI століття, а також віддання належної шани патріотизму й мужності громадян, які восени 2004 року та у листопаді 2013 року – лютому 2014 року постали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини і громадянина, національних інтересів нашої держави та її європейського вибору”.

День Десантно-штурмових військ Збройних Сил України. Це свято встановлене Указом Президента України від 21 листопада 2017 року № 380/2017 “ураховуючи хоробрість та героїзм воїнів-десантників, виявлені у боротьбі за свободу, незалежність та територіальну цілісність України, з метою відродження національної військової ідентичності, започаткування сучасних традицій вшанування звитяг українського війська та виховання у громадян патріотизму”.

22 ЛИСТОПАДА

145 років тому, 22 листопада 1878 року, в місті Олександрівськ (нині Запоріжжя) народився Віктор Максимович Кущ – генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки.

Віктор Кущ закінчив Олександрівське міське училище, Одеське піхотне юнкерське училище та Миколаївську військову академію у Санкт-Петербурзі. Учасник російсько-японської війни 1904–1905 років і Першої світової війни 1914–1918 років, підполковник. 1917 року на фронті дістав контузію та отруєння газами.

До лав української армії Віктор Кущ вступив у серпні 1918 року. Служив начальником штабу 13-ї піхотної дивізії Української Держави, потім начальником штабу 1-го корпусу Армії УНР, Запорізької групи Армії УНР. 1920 року отримав ранг генерал-хорунжого. Із 1927 року був начальником Генерального штабу при військовому міністерстві УНР у вигнанні. Видавав журнал “Табор” у місті Каліш (Польща), брав участь в організації Українського воєнно-історичного товариства у Польщі. Помер 21 листопада 1942 року у Варшаві під час німецької окупації. Похований у православній частині міського цвинтаря “Воля”.

25 ЛИСТОПАДА

День пам’яті жертв голодоморів (четверта субота місяця). Встановлений Указом Президента України від 21 травня 2007 року № 431/2007. Традиційно цього дня громадяни відвідують поминальне богослужіння і покладають символічні горщики із зерном і свічками до пам’ятників жертвам голодоморів в Україні. У церемоніальних заходах біля Меморіального знаку “Свічка пам’яті” в Києві також беруть участь перші особи держави, керівники іноземних країн, парламентів і міжнародних організацій, урядовці з різних країн, дипломати, представники релігійних конфесій, регіональні делегації, громадські і культурні діячі, свідки Великого Голоду.

Ж О В Т Е Н Ь

1 ЖОВТНЯ

День територіальної оборони України (перша неділя жовтня). Встановлений Указом Президента України від 30 вересня 2020 року № 417/2020 “ураховуючи важливість територіальної оборони у забезпеченні обороноздатності та територіальної цілісності України, роль складових сектору безпеки і оборони та інших суб’єктів, що залучаються до виконання завдань територіальної оборони, а також з метою подальшого розвитку сучасних військових традицій”.

День ветерана. Встановлений Указом Президента України від 24 вересня 2004 року №1135/2004 “з метою посилення уваги до потреб старшого  покоління, забезпечення належного соціального захисту ветеранів та на підтримку ініціативи громадських організацій ветеранів”.

11 ЖОВТНЯ

405 років тому, 11 жовтня 1618 року, українські козацькі війська на чолі з Гетьманом Петром Сагайдачним здійснили штурм Москви.

Похід відбувся під час польсько-московської війни 1609–1618 років (у росії ці події відомі як “Смутноє врємя”). 1618 року польський королевич Владислав (майбутній король Речі Посполитої Владислав IV) вирушив із Варшави в похід до Москви з метою отримати корону московського царя, якою на той час володів обраний Земським Собором Михайло Федорович Романов, перший цар з династії Романових. Навесні поляки підійшли до міста Вязьми і поставили табір, очікуючи підходу підкріплень. Проте ані вояків, ані грошей не надійшло, тому більшість жовнірів залишили табір. Аби врятувати королевича і виправити ситуацію, уряд Речі Посполитої звернувся по допомогу до Війська Запорозького. Українські козаки обіцяли привести 20-тисячне військо. На шляху до Москви козацьке військо під проводом Петра Сагайдачного захопили низку російських фортець. Деморалізовані московські війська були нездатні до опору і відступали перед українцями. Після з’єднання з польськими силами, союзники розробили план штурму Москви. Цей план полягав у одночасному штурмі столиці з декількох сторін, з головними ударами біля Арбатських і Тверських воріт. Основною силою виступали війська Речі Посполитої та найманці. Військо запорожців було розділене на декілька частин, одна з яких ішла на штурм острогу за Москвою-рікою, решта мусила виконувати роль резерву та відволікати царські війська від головних напрямків. 11 жовтня військо королевича Владислава та козаки Петра Сагайдачного розпочали наступ на Москву. Штурм тривав протягом декількох годин від третьої ночі і до світанку. Нападники змогли увірватися до міста зі сторони Арбатських воріт, проте без належної підтримки атака зупинилася. Не бачачи можливості продовження наступу, підрозділи Речі Посполитої відступили від міста. Після цього українські козаки здійснили спустошливий рейд на Серпухов і Калугу, який остаточно схилив московського царя до переговорів. Наприкінці 1618 року Річ Посполита і Московське царство підписали Деулінське перемир’я, за яким Польща отримувала Смоленську, Чернігівську і Новгород-Сіверську землі. Король Речі Посполитої офіційно зберіг за собою право претендувати на московський трон. Але Гетьман Сагайдачний був проти замирення й відкрито виступав за оволодіння Москвою.  Після повернення до України, військо Петра Сагайдачного стало на постій у Київському воєводстві, а гетьманський полк у самому Києві. За свою участь у московському поході запорожці отримали від польського уряду грошову винагороду в обсязі 20 000 золотих та 7000 сувоїв сукна.

14 ЖОВТНЯ

День захисників і захисниць України. Започаткований Указом Президента України від 14 жовтня 2014 року № 806/2014 як День захисника України “з метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності і територіальної цілісності України, військових традицій і звитяг Українського народу, сприяння дальшому зміцненню патріотичного духу у суспільстві та на підтримку ініціативи громадськості”. 14 липня 2021 року Верховна Рада України перейменувала свято на День захисників і захисниць України.

Покрова Пресвятої Богородиці 

День молитви за всіх полеглих за волю і державність України 

День створення Української повстанської армії. Встановлений Постановою Української Головної Визвольної Ради від 30 травня 1947 року. З тих часів офіційною датою створення УПА почало вважатися 14 жовтня 1942 року.

День Українського козацтва. Встановлений Указом Президента України від 7 серпня 1999 року № 966/99 “в день свята Покрови Пречистої Богородиці… враховуючи історичне значення і заслуги Українського козацтва у ствердженні української державності та суттєвий внесок у сучасний процес державотворення”.

17 ЖОВТНЯ

140 років тому, 17 жовтня 1883 року, в селі Геджев (нині Ярівка Чернівецької області) народився Петро Федорович Болбочан – полковник Армії Української Народної Республіки, командувач Кримською групою та Лівобережною групою Армії УНР. Петро Болбочан походив з родини православного священика. Закінчив Кишинівську духовну семінарію і Чугуївське юнкерське піхотне училище. Під час навчання в Чугуєві організував український гурток для поширення рідного слова. Цей гурток проіснував недовго, оскільки начальник училища полковник Фок заборонив його діяльність, а Болбочану виніс догану. Під час Першої світової війни 1914–1918 років Петро Болбочан служив офіцером 38-го піхотного Тобольського полку, був двічі тяжко поранений і контужений.  Восени 1917 року Петро Болбочан сформував з українців 5-го корпусу ПівденноЗахідного фронту 1-й Український Республіканський полк. Брав участь у боях проти більшовиків у Києві. Навесні 1918 року командував Кримською групою Армії УНР, яка звільняла Крим від більшовиків, однак через протест німецького командування була змушена повернутися з півострова на материкову Україну. В листопаді 1918 року полковник Петро Болбочан одним із перших перейшов на бік Директорії УНР під час антигетьманського повстання. Він категорично виступав проти спільних дій з більшовиками і вважав, що варто боротися лише за “самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину росію, яка б вона не була, монархічна чи більшовицька”.  Директорія УНР призначила Петра Болбочана командувачем Лівобережною групою Армії УНР, яка протистояла наступові більшовицьких військ зі сходу. Після вимушеного відступу військ Болбочана з Харкова, полковника звинуватили у здачі міста Червоній Армії без бою. Хоча це не відповідало дійсності: командувач відвів свої частини після бою, аби врятувати їх від оточення. У відповідь Петро Болбочан розкритикував непослідовну, суперечливу політику уряду УНР та його міністрів. Наприкінці січня 1919 року П. Ф. Болбочана відсторонили від командування, заарештували і вивезли до Києва, а потім, через евакуацію міста, до Станіслава (нині Івано-Франківськ). Влітку його звинуватили у спробі державного перевороту і намаганні призначити головою Директорії Євгена Петрушевича замість Симона Петлюри. 28 червня 1919 року за вироком військово-польового суду Петра Болбочана розстріляли на станції Балин (нині Хмельницької області).

19 ЖОВТНЯ

105 років тому, 19 жовтня 1918 року, Українська Національна Рада у Львові проголосила створення Української держави на західноукраїнських землях (у подальшому – Західноукраїнська Народна Республіка, ЗУНР).

Восени 1918 року в умовах поразки у Першій світовій війні та посилення національно-визвольної боротьби Австро-Угорщина почала розпадатися. 18 жовтня 1918 року у Львові розпочалися представницькі збори всіх українських депутатів австрійського парламенту, коли з українських послів Галицького і Буковинського сеймів, представників політичних партій Галичини й Буковини, духовенства і студентства було утворено Українську Національну Раду (УНРада) – політичний представницький орган українського народу         в Австро-Угорщині.  Наступного дня УНРада проголосила Українську державу на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття. Було вирішено виробити демократичну конституцію та обрано Президента Української Національної Ради, яким став Євген Петрушевич. Внаслідок Листопадового чину 1 листопада 1918 року українці встановили свою владу у Львові й 13 листопада офіційно проголосили створення Західноукраїнської Народної Республіки на чолі з Президентом Євгеном Петрушевичем. Парламентом ЗУНР стала Українська Національна Рада. Уряд (Державний Секретаріат) очолив Кость Левицький. ЗУНР від самого початку була вимушена вести збройну боротьбу за своє існування проти Польщі, яка прагнула окупувати Галичину і Волинь. 22 січня 1919 року вона увійшла до складу Української Народної Республіки на правах автономної Західної області (ЗОУНР). У липні 1919 року територія ЗОУНР була окупована польськими військами. Урядові структури діяли на еміграції до 1923 року.

Західноукраїнська Народна Республіка в 1918–1919 роках

28 ЖОВТНЯ

День визволення України від нацистських загарбників. Встановлений Указом Президента України від 20 жовтня 2009 року.  У своєму зверненні від 28 жовтня 2022 року Президент України Володимир Зеленський зазначив: “Ми віддаємо шану українцям, які боролись  і перемогли нацизм у роки Другої світової війни. Сьогодні ми робимо це, тримаючи в руках не квіти, а зброю. Зберегти пам’ять про подвиги наших предків означає захистити їхні здобутки. Ми згадуємо вигнання нацистів, наближаючи вигнання рашистів… Подвиги дідусів стають перемогами онуків. День визволення України від нацистів стає символом: результатом нашої боротьби неодмінно стає визволення нашої України”.

В Е Р Е С Е Н Ь

6 ВЕРЕСНЯ

 Один рік тому, 6 вересня 2022 року, під час російсько-української війни Збройні Сили України перейшли в контрнаступ на Слобожанщині. Розпочалися масштабні наступальні дії сил оборони України в напрямках на н. п. Балаклію, Ізюм і Куп’янськ Харківської обл. 7 вересня було визволено Балаклію і станом на 9 вересня 2022 року було вже чітко видно, що українські сили наступали на трьох напрямках: з району Балаклії на південний схід через н. п. Веселе – Куньє на місто Ізюм, а також на північний схід через н. п. Волохів Яр і Шевченкове на місто Куп’янськ. 10 вересня було визволено Ізюм і Куп’янськ. 12 вересня підрозділи десантно-штурмових військ ЗС України взяли під повний контроль н. п. Богородичне та Святогірськ на півночі Донецької обл. й розпочали бої в напрямку н. п. Лиман та Ямпіль. Уся тимчасово окупована територія Харківської області до річки Оскіл була визволена до 13 вересня. Станом на цей день сили оборони України лише в Харківській області звільнили понад 300 населених пунктів, очистивши від ворога 3800 квадратних км території держави, на яких мешкало понад 150 тисяч громадян України. Далі Сили оборони України форсували Оскіл і вступили на територію Луганської області. Розпочалися бої в околицях м. Сватове. Український контрнаступ увінчався 1-2 жовтня визволенням міста Лиман Донецької області.

7 ВЕРЕСНЯ

День воєнної розвідки України. Встановлений Указом Президента України від 7 вересня 2022 року № 629/2022 “ураховуючи значний внесок воєнної розвідки України у справу забезпечення захисту національних інтересів від зовнішніх загроз, зміцнення обороноздатності держави, з метою підтримання високого авторитету воєнної розвідки, вшанування звитяг воєнних розвідників”.

8 ВЕРЕСНЯ

 80 років тому, 8–11 вересня 1943 року, відбувся бій біля села Новий Загорів (нині Волинської області) між воїнами Української повстанської армії та німецькими окупантами. Дві з половиною доби 44 бійці УПА тримали оборону на території Загорівського чоловічого монастиря XVI століття. Проти них виступили понад 1500 німецьких солдатів, за підтримки 10 танкеток, артилерії і авіації. У ніч проти 12 вересня повстанці змогли вирватися з оточення і вийти з напівзруйнованого монастиря. Із 44 захисників врятувалися 14. Ворог втратив до 100 солдат убитими і до 200 пораненими.

10 ВЕРЕСНЯ

День танкістів (друга неділя вересня). Встановлений Указом Президента України від 29 серпня 1997 року № 922/97 “на підтримку ініціативи ветеранів танкових військ і танкобудівників України, враховуючи бойові заслуги танкістів у роки Другої світової війни, та з метою виховання воїнів-танкістів Збройних Сил України на кращих традиціях попередніх поколінь”.

12 ВЕРЕСНЯ

 340 років тому, 12 вересня 1683 року, відбулася Віденська битва, після якої було зупинено османську експансію вглиб Європи. Проти турецької армії, яка взяла в облогу Відень, виступили об’єднані сили Священної Римської імперії німецької нації, Речі Посполитої та низки німецьких держав. Головний внесок у перемогу зробили польські війська короля Яна ІІІ Собеського. В їхньому складі діяли до 5 тисяч українських козаків під командуванням Гетьмана Правобережжя Степана Куницького. На честь них у Відні встановлено два пам’ятники та меморіальна дошка.

30 років тому, 12 вересня 1993 року,    в селі Бережці Волинської області народився Олег Анатолійович Свинчук – учасник російсько-української війни, Герой України. Олег Свинчук 25 березня 2021 року підписав контракт на проходження військової служби у 14-й окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого, де швидко опанував спеціальність механіка-водія танка Т-64БВ. З початком повномасштабного вторгнення російської армії на територію України 14 окрема механізована бригада стала до оборони північних рубежів країни, де успішно стримувала і давала відсіч переважаючим силам окупантів. 8 березня 2022 року три танкові екіпажі 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого брали участь у бою за визволення від російських окупантів селища Макарів Київської області. Олег Свинчук виходив до складу екіпажа танку під командуванням Сергія Васіча. З першого пострілу танкістам вдалося підбити головну машину окупантів. Одна за одною ворожі машини спалахували від влучних пострілів. Ворожа піхота почала розбігатися, однак згодом росіяни виявили позицію наших танкістів, викликали артилерію.  Маневруючи, українські танкісти нищили ворога. Танк старшого сержанта Васіча зайшов противнику у фланг і почав вести вогонь осколковофугасними снарядами, викурюючи піхоту. Разом три українські танкові екіпажі у бою знищили шість одиниць ворожої техніки та значну кількість живої сили ворога. Ворог був відкинутий, і зрештою під час контрнаступу українські війська визволили від окупантів важливий населений пункт Київщини – селище Макарів. Однак, ворожа протитанкова керована ракета влучила в український танк Т-64БВ: боєкомплект здетонував, вибухом зірвало башту. Екіпаж у складі командира старшого сержанта Сергія Васіча, солдата Олега Свинчука та старшого солдата Віталія Пархомука загинув. Указом Президента України від 12 березня 2022 року № 127/2022 Олегу Свинчуку посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.

15 ВЕРЕСНЯ

 135 років тому, 15 вересня 1888 року, в селі Кутківці (нині Хмельницької області) народився Пилип Миронович Коновал – учасник Першої світової війни, єдиний українець-кавалер Хреста Вікторії – найвищої військової нагороди Великої Британії. Пилип Коновал замолоду служив у російській царській армії, після цього залишився працювати лісорубом у Сибіру. 1913 року за сприяння канадської компанії пиломатеріалів переїхав до провінції Британська Колумбія (нині тихоокеанське узбережжя Канади), де працював лісорубом неподалік Ванкувера. Згодом переїхав до Оттави. Після початку Першої світової війни, у 1915 році Пилип записався волонтером у Оттавський 77-й піхотний батальйон. 1916 року його перекинули до Британії, а далі на фронт, у Францію. Служив у 47-му батальйоні Британської Колумбії 4-ї Канадської дивізії. За героїзм, виявлений 22–24 серпня 1917 року в боях поблизу міста Ланс (північна Франція), Коновал був удостоєний Хреста Вікторії. Цю нагороду йому вручив особисто король Великої Британії Георг V. Про подвиг Коновала писала “Лондонська Газета”: “Перед його відділенням стояло важке завдання зачистки бліндажів і кулеметних гнізд. Під його вправним командуванням відділення успішно придушило ворожий опір, завдавши ворогові значних втрат. В одному бліндажі він особисто знищив у рукопашному бою трьох ворогів та самотужки атакував сімох інших у вирві, вбивши усіх. Під час наступу, кулемет на правому фланзі стримував просування, завдаючи відділенню значних втрат. Капрал Коновал кинувся вперед та увірвався в дот, знищив кулеметну обслугу та забрав кулемет із собою. Наступного дня він знову самостійно атакував інше кулеметне гніздо, знищив обслугу із трьох чоловік, кулемет і дот гранатами. Цей унтер-офіцер самотужки знищив щонайменше шістнадцять ворогів і звитяжно бився протягом двох днів наступу аж до свого важкого поранення”.  Після одужання Пилип Коновал у складі Канадських Сибірських Експедиційних Сил брав участь у бойових діях проти більшовиків у росії. 1919 року повернувся до Канади та демобілізувався. Проходив тривалий курс психологічної реабілітації, який дав змогу йому повернутися до повноцінного мирного життя. Працював будівельником, прибиральником, зрештою сторожем у канадському парламенті. На цьому місці його помітив прем’єр-міністр Канади Вільям Маккензі Кінг і призначив наглядачем свого бюро. На цій посаді Пилип працював до кінця життя. Помер 3 червня 1959 року, похований в Оттаві на кладовищі Нотр-Дам.

21 ВЕРЕСНЯ

Міжнародний день миру. Встановлений резолюцією Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй від 30 листопада 1981 року. Рішення про святкування дня миру щороку 21 вересня ухвалене спеціальною резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 28 вересня 2001 року. Відзначається як день глобального припинення вогню і відмовлення від насильства. Генеральна Асамблея ООН пропонує всім державам і народам дотримуватися припинення воєнних дій цього дня.

23 ВЕРЕСНЯ

 375 років тому, 23 вересня 1648 року, під час національно-визвольної війни українського народу 1648–1657 років козацько-селянські війська Богдана Хмельницького в союзі з кримськими татарами розгромили поляків під Пилявцями (нині село Пилява Хмельницької області). Невдовзі після блискучих перемог козацької армії у битві під Жовтими Водами і Корсунем національно-визвольний рух охопив усю Україну, внаслідок чого влітку 1648 року Київське, Чернігівське, Брацлавське і частина Подільського воєводств були звільнені з-під влади Речі Посполитої. Протягом серпня 1648 року уряд Речі Посполитої для придушення всенародного повстання сформував нову армію. Це військо мало 100 гармат і налічувало 32 тисячі шляхетського ополчення, 8 тисяч німецьких найманців і 40–50 тисяч шляхетських слуг та обозної прислуги (челяді). Річ Посполита переживала період міжкоролів’я, а відсутність твердої влади виявилась у неспроможності панівних кіл створити єдине командування військами. Для керівництва військом було обрано трьох полководців (регіментарів): Домініка Заславського, Миколая Остророга і Олександра Конецпольського. Проте жоден із них не був досвідченим полководцем. Князь Домінік Заславський був відомий своїм багатством, Миколай Остророг пишався вченістю, а Олександр Конецпольський був ще дуже молодим. Хмельницький глумливо іменував цих воєначальників “перина”, “латина” і “дитина”. Регіментарі не були одностайними у своїх рішеннях і не мали авторитету серед війська, якому бракувало єдності й дисципліни.  Під Пилявцями, на правому березі річки Іква 30-тисячне українське козацьке військо збудувало добре укріплений табір. Окремо, на лівому фланзі головних сил козацької армії, розташувалася кіннота Максима Кривоноса. Козацька піхота зайняла греблю, яка сполучала обидва береги річки, і збудувала на ній окопи. 19 вересня надійшло королівське військо та отаборилося на протилежному березі річки. Вирішальна битва розпочалася 21 вересня запеклими боями за греблю через Ікву. Поляки почали штурм українського табору і зуміли відкинути козацькі застави, які обороняли греблю. Коронні підрозділи відразу ж через неї почали переходити на правий берег та утворили плацдарм для подальшого наступу.

22 вересня козацька піхота відбила свої позиції на греблі. У ніч проти 23 вересня 1648 року у козацький табір прибув на допомогу 4-тисячний загін буджацьких татар, очолюваний Айтимир-мурзою та Адлаєт-мурзою. Вранці 23 вересня козацька армія вишикувалася у бойові порядки на полі бою. Першою завдала удару польська шляхетська кіннота. Витримавши потужний натиск ворога, українська піхота за підтримки артилерії розпочала контрнаступ. Козацькі полки швидко оволоділи греблею, перейшли на лівий берег і почали шикуватися у бойові порядки. Не витримавши натиску, війська Речі Посполитої почали безладно відступати. Щоб уникнути повного розгрому, польське командування відкликало з поля бою всі підрозділи та наказало підготуватися до відходу табором. Під вечір у погоні за ворогом українська піхота на чолі       з Богданом Хмельницьким дійшла аж до перших рядів польського табору. В ніч проти 24 вересня польське командування розпочало відступ, який незабаром перетворився на панічну втечу. Козацька армія захопила всю ворожу артилерію (92 гармати) та величезний обоз із матеріальними цінностями. Загальна вартість трофеїв перевищувала 7 млн. злотих. Блискуча перемога козаків у Пилявецькій битві мала велике воєнно-політичне значення. В результаті Пилявецької битви армію Речі Посполитої було розгромлено, повністю звільнено Волинь і Поділля, виникли сприятливі умови для визволення всіх західноукраїнських земель.

25 ВЕРЕСНЯ

 145 років тому, 25 вересня 1878 року, в селі Звиняч (нині Тернопільської області) народився Михайло Миколайович Галущинський – командант Легіону Українських Січових Стрільців у 1914–1915 роках. Михайло Галущинський закінчив Василіянську гімназію Української грекокатолицької церкви у Бучачі, Тернопільську вищу гімназію і Віденський університет. Брав активну участь в українському громадсько-політичному житті. У 1909 – 1914 роках був директором Рогатинської гімназії Святого Володимира. На початку Першої світової війни, з 18 серпня 1914 року до 21 січня 1915 року Михайло Галущинський був командантом Легіону Українських Січових Стрільців (УСС) – українського національного формування у лавах австро-угорської армії. Надалі служив військовим секретарем УСС при командуванні австро-угорських військ. У 1918–1919 роках брав участь у польсько-українській війні в лавах Української Галицької армії. Залишився під польською окупацією у Галичині. Протягом 1920-х років Михайло Галущинський працював професором Львівського (таємного) українського університету, очолював товариство “Просвіта”, став одним із засновників і лідерів Українського національнодемократичного об’єднання – провідної української політичної партії у Галичині. Був депутатом Сейму Польської Республіки, обстоював ідею українсько-польського компромісу. Помер 23 вересня 1931 року, похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

26 ВЕРЕСНЯ

 365 років тому, 26 вересня 1658 року, між Військом Запорозьким і Річчю Посполитою було укладено Гадяцький договір. Згідно із запропонованими Гетьманом Іваном Виговським умовами, Україна як незалежна держава під назвою Велике Князівство Руське (ВКР) мала увійти на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федеративної Речі Посполитої. Територію Великого Князівства Руського складали Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства. Вища законодавча влада належала національним зборам депутатів, які обиралися від усіх земель князівства. Виконавчу владу здійснював Гетьман, який обирався королем з числа чотирьох кандидатів. Вибір кандидатів на Гетьмана здійснювали управителі Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Гетьман очолював збройні сили ВКР.

У Великому Князівстві Руському встановлювалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія і вищий судовий трибунал. Все діловодство мало вестися українською мовою. У Києві або в іншому місті передбачалося створити монетний двір для карбування власної монети.

Армія Великого Князівства Руського складалася з 30 тисяч козаків і 10 тисяч найманців. Військам Речі Посполитої заборонялося перебувати на території князівства. На подання Гетьмана щороку сто козаків з кожного полку мали прийматися до шляхетського стану. Православні віряни зрівнювались у правах з католиками. Греко-католицька церква зберігалася, але не могла поширюватися на нові території. У спільному сенаті Речі Посполитої мали надати право засідати православному митрополитові київському і п’ятьом православним єпископам. Гадяцька угода передбачала закріплення за Києво-Могилянським колегіумом академічного статусу. На території князівства передбачалося заснування ще однієї православної академії та середніх навчальних закладів –

“Річ Посполита Трьох Народів” за Гадяцьким договором 1658 року колегіумів, а також створення у необхідній кількості початкових шкіл і друкарень. Московське царство не змирилося з втратою козацької України і почало війну проти неї. Під час цієї війни московські війська були розгромлені у Конотопській битві 1659 року.

29 ВЕРЕСНЯ

 День пам’яті жертв Бабиного Яру. Цього дня у 1941 році в урочищі Бабин Яр у Києві німецькі окупанти розпочали масові страти єврейського населення. Лише протягом 29–30 вересня 1941 року було розстріляно 33 771 людину. Загалом за два роки німецької окупації (1941–1943) в Бабиному Яру загинули до 100 тисяч людей – діячів українського визвольного руху, мирного населення, військовополонених, підпільників.

30 ВЕРЕСНЯ

 20 років тому, 30 вересня 2003 року, почався конфлікт щодо острова Тузла у Керченській протоці. Острів Тузла утворився внаслідок розмиву через сильний шторм 1925 року вузької коси, яка продовжувала Таманський півострів (Краснодарський край, росія). Острів мав площу у 3 кв. км. Указом Президії Верховної ради РРФСР від 7 січня 1941 року був переданий Кримській АРСР, яка у статусі Кримської області 19 лютого 1954 року увійшла до складу Радянської України. У вересні 2003 року від російської станиці Тамань Темрюкського району Краснодарського краю у напрямку до острова Тузла почали насипати греблю з метою з’єднати її з російським берегом. Працюючи у три зміни, будівельники споруджували по 150 метрів греблі на день. Перемовини почалися після того,  як будівельники досягли українського прикордонного понтону. 30 вересня 2003 року Міністерство закордонних справ України направило МЗС росії ноту протесту. Україна наполягала на тому, що Азовське море і Керченська протока повинні бути внутрішніми водами України і російської федерації, розділеними державним кордоном. За таким принципом розмежування Тузла належить до України. росія ж наполягала на тому, що офіційно чітко проведені кордони як в акваторії Азовського моря, так і в Керченській протоці відсутні, а також відмовлялася визнати Тузлу островом, наполягаючи на тому, що йшлося про косу. Крім того, росія вказувала на те, що тільки континентальна частина Криму відійшла Україні. росія пропонувала спільне використання Азово-Керченської акваторії, згодившись з установленням державного кордону тільки по дну, але не по водній поверхні.  Для особистої участі у вирішенні конфлікту на Тузлу прибув Президент України Леонід Кучма. 23 жовтня 2003 року росіяни зупинили будівництво дамби, коли до лінії державного кордону України залишалося 102 метри. 2 грудня 2003 року на Тузлі відкрили нову прикордонну заставу.  В результаті незаконної окупації Криму в лютому-березні 2014 року росія в односторонньому порядку заявила про свої територіальні права на Керченську протоку і острів Тузла. Україна і міжнародне співтовариство не визнає приєднання Криму до росії. За документами ООН, Крим є тимчасово окупованою частиною України.                

С Е Р П Е Н Ь

5 СЕРПНЯ

150 років тому, 5 серпня 1873 року, в місті Кременець (нині Тернопільської області) народився Олександр Вікторович Осецький – генерал-хорунжий Армії УНР. Олександр Осецький закінчив кадетський корпус у Полоцьку (нині Вітебська область Білорусі), Павлівське військове училище, Миколаївську академію Генерального штабу, археологічний інститут і Офіцерську стрілецьку школу у Санкт-Петербурзі. Під час Першої світової війни 1914–1918 років командував 3-м гренадерським Перновським полком, бригадою 31-ї піхотної і другою гренадерською дивізією. Двічі контужений у боях. 1915 року нагороджений Георгіївською зброєю за вдало проведену атаку, внаслідок якої  в полон потрапили понад 900 солдатів і офіцерів противника, а також було захоплено два кулемети. 1917 року отримав чин генерал-майора.

В листопаді 1917 року Олександр Осецький прибув до Києва у розпорядження Української Центральної Ради. В лютому 1918 року очолив Український Генеральний штаб. За Гетьманату Павла Скоропадського командував 6-м Полтавським корпусом, потім Окремим корпусом залізничної охорони. Був одним із організаторів антигетьманського повстання під проводом Директорії. Під час повстання керував бойовими діями військ Директорії проти гетьманських частин. Після відновлення Української Народної Республіки нетривалий час виконував обов’язки військового міністра. Навесні 1919 року командував Холмською групою Дієвої Армії УНР. 1920 року представляв інтереси Симона Петлюри перед керівником Польщі Юзефом Пілсудським. У еміграції Олександр Осецький мешкав у Франції, помер у Парижі 26 лютого 1936 року.

6 СЕРПНЯ

День Повітряних Сил Збройних Сил України (перша неділя серпня).

Це свято встановлене Указом Президента України від 27 червня 2007 року № 579/2007, “ураховуючи значення Повітряних Сил Збройних Сил України у забезпеченні обороноздатності держави”.

Всесвітній день боротьби за заборону ядерної зброї. Відзначається у річницю атомного бомбардування японського міста Хіросіма американською авіацією у 1945 році, внаслідок чого загинули близько 80 тисяч осіб, зникли без вісти понад 12 тисяч, дістали поранення та опромінення понад 40 тисяч осіб.

8 СЕРПНЯ

День військ зв’язку.

Встановлений Указом Президента України від 1 лютого 2000 року № 154/2000, “ураховуючи заслуги військ зв’язку у зміцненні обороноздатності держави”.

9 СЕРПНЯ

Один рік тому, 9 серпня 2022 року, під час російсько-української війни Збройні Сили України завдали удару по авіабазі “Саки” у тимчасово окупованому Криму.

Це місце постійного базування 43-го морського штурмового авіаційного полку авіації Чорноморського Флоту ВМФ РФ. Міністерство оборони росії заявило, що причиною буцімто стала детонація авіаційних боєприпасів. Але вже 10 серпня нідерландська дослідницька група “Орікс” на основі супутникових знімків підтвердила знищення 10 російських літаків – 6 Су-24, чотирьох Су-30М і пошкодження одного Су-24. Вірогідно, це були найбільші одномоментні втрати бойової авіації росії від часів Другої світової війни.

Місяць по тому Головнокомандувач ЗС України генерал Валерій Залужний і перший заступник голови комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки, оборони і розвідки, генерал-лейтенант Михайло Забродський опублікували статтю під назвою “Перспективи забезпечення воєнної кампанії 2023 року: український погляд”, де підтвердили, що Збройні Сили України завдали по аеродрому ракетного удару.

23 СЕРПНЯ

День Державного Прапора України. Встановлений Указом Президента України від 23 серпня 2004 року № 987/2004 “на вшанування багатовікової історії українського державотворення, державної символіки незалежної України та з метою виховання поваги громадян до державних символів України”.

Європейський день пам’яті жертв сталінізму та нацизму.

Встановлений Організацією з безпеки і співробітництва в Європі у 2009 році. Відзначається щороку у день підписання пакту Молотова–Ріббентропа 1939 року, що розділив Європу на дві сфери інтересів тоталітарних держав за допомогою секретних додаткових протоколів.

24 СЕРПНЯ

День незалежності України.

32 роки тому, 24 серпня 1991 року, Верховна Рада України ухвалила Акт проголошення незалежності України.

Відлік історії української державності заведено вести від моменту створення Київської Русі в IX столітті. Після занепаду цього державного утворення й розпаду на дрібні князівства, що його супроводжував, у XVII столітті утворюється Козацько-Гетьманська держава (Військо Запорізьке), яка проіснувала до кінця XVIII століття.

Після революції 1917 року в Україні почався підйом національного руху, що оформився в ІІІ Універсал Центральної Ради 20 листопада 1917 року  і оголосив Українську Народну Республіку – УНР. В Універсалі було оголошено про свободу слова, друку, віросповідання, зборів, страйків, скасування смертної кари. 22 січня 1918 року IV Універсалом Центральної Ради було проголошено повну незалежність УНР. За цим слідували тривалі визвольні змагання, які завершилися черговою більшовицькою окупацією. Наступний реальний шанс на незалежну українську державу випав лише наприкінці XX століття, після розпаду СРСР.

Уперше День незалежності України був відзначений 16 липня 1991 року    в пам’ять про те, що рік тому Верховна Рада прийняла “Декларацію про державний суверенітет України”.

Оскільки 24 серпня 1991 року Верховна Рада ухвалила “Акт проголошення незалежності України”, який 1 грудня 1991 року підтвердив народ на Всеукраїнському референдумі, постала потреба змінити дату святкування Дня незалежності України. Тож 20 лютого 1992 року Верховна Рада України ухвалила постанову “Про День незалежності України”, і відтоді це свято відзначається щороку 24 серпня.

29 СЕРПНЯ

День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України. Встановлений Указом Президента України від 23 серпня 2019 року № 621/2019 “з метою гідного вшанування пам’яті військовослужбовців і учасників добровольчих формувань, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України, увічнення їх героїзму, зміцнення патріотичного духу у суспільстві”.

Один рік тому, 29 серпня 2022 року, під час російсько-української війни Збройні Сили України почали наступ на правобережжі Дніпра в межах Запорізької, Миколаївської та Херсонської областей. Сили оборони України розпочали контрнаступ, атакувавши позиції російських військ на лінії зіткнення південніше м. Кривий Ріг – н. п. Давидів Брід – н. п. Лозове – н. п. Снігурівка – н. п. Благодатне – н. п. Олександрівка.  Тактичної переваги українським військам вдалося досягти завдяки чисельній перевазі на визначених ділянках лінії зіткнення, систематичним ракетним і артилерійським ударам по пунктах управління, аеродромах, виявлених вузлах матеріально-технічного забезпечення і переправах через р. Дніпро. ЗС України використовували отримане західне озброєння, зокрема РСЗВ “HIMARS”, для ураження ворожих складів боєприпасів, баз, мостів і переправ на тимчасово окупованих територіях. Під тиском українських сил, російські війська відступили на лівий берег Дніпра. 10 листопада було визволено місто Снігурівка Миколаївської області. 11 листопада український наступ увінчався визволенням міста Херсон. 

Л И П Е Н Ь

2 ЛИПНЯ

День Військово-Морських Сил Збройних Сил України (перша неділя липня). Це свято встановлено, “ураховуючи значення Військово-Морських Сил Збройних Сил України у забезпеченні обороноздатності держави”, Указом Президента України від 12 червня 2015 року № 331/2015.

6 ЛИПНЯ

45 років тому, 6 липня 1978 року, у Вінниці народився Максим Михайлович Шаповал – учасник АТО, генерал-майор, Герой України.

Максим Шаповал закінчив вінницьку загальноосвітню школу і Військовий інститут Національного технічного університету України “Київський політехнічний інститут” (нині Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації). Служив у Головному управлінні розвідки Міністерства оборони України. Брав участь у миротворчій місії у Сьєрра-Леоне (Західна Африка).

Під час АТО у східних регіонах України Максим Шаповал виконував завдання із захисту територіальної цілісності нашої держави на території окремих районів Донецької та Луганської областей. Командував 10-м окремим

загоном спеціального призначення ГУР МО України. Був командиром групи спецпризначення, яка у травні 2014 року визволяла Донецький аеропорт і зайшла до нього першою.

Максим Шаповал брав безпосередню участь у плануванні та проведенні розвідувальних рейдів у глибокий тил противника, під час яких застосовувалися засоби документування присутності російських окупаційних військ, їхніх переміщень, наявності сучасних зразків систем радіоелектронної боротьби та засобів ураження. Зокрема, це робилося у спосіб, щоби зібрати неспростовні докази збройної агресії росії проти України, особливо в застосуванні штатних батальйонних тактичних груп і новітніх систем ураження, які виробляються тільки в росії. Окремі розвідувальні операції стосувалися своєчасного оповіщення про розгортання російської артилерії, зокрема далекобійної, а це значно знижувало втрати серед українських військових і мирного населення.

Вранці 27 червня 2017 року Максим Шаповал загинув у результаті вибуху автомобіля у Солом’янському районі Києва. Похований на Байковому кладовищі. Підрив автомобіля було кваліфіковано як терористичний акт, пов’язаний з професійною діяльністю офіцера. У Максима залишилася дружина і двоє дітей віком 5 і 2 роки.

Указом Президента України від 30 червня 2017 року № 169/2017 М. М. Шаповалу посмертно присвоєно звання генерал-майора. Указом Президента України від 7 вересня 2017 року № 264/2017 М. М. Шаповалу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.

16 ЛИПНЯ

День ухвалення Декларації про державний суверенітет України.

33 роки тому, 16 липня 1990 року, Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України (№ 55-XII). Зокрема, в ній було заявлено про право України на власні Збройні Сили та прагнення у майбутньому дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

 

105 років тому, 16 липня 1918 року, Гетьман Української Держави Павло Скоропадський затвердив військово-морський прапор України.

Цей прапор взято за основу прапора сучасних ВМС України, за винятком золотого тризубця із хрестом у верхньому лівому куті.

22 ЛИПНЯ

35 років тому, 22 липня 1988 року, в селі Сергіївка Миколаївської області народився Юрій Ігорович Блоха – учасник російсько-української війни, Герой України.

Юрій Блоха працював професійним дитячим футбольним тренером Снігурівської спортивної школи, вчителем фізичної та допризовної підготовки.

24 лютого 2022 року, після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну, Юрій Блоха пішов служити у Баштанський батальйон територіальної оборони. Відповідав за забезпечення блокпостів у Березнегуватському районі. “Перемога за нами! Обіцяю, що заняття скоро відновляться”, – встиг коротко відписати учням Юрій Ігорович.

Чоловік не лише відважно протистояв ворогу, а й героїчно захищав побратимів. Багато воїнів завдячують йому своїми врятованими життями. 1 березня, коли велика група ворога рухалася в напрямку блокпоста біля села Мурахівка на Миколаївщині, Юрій Блоха разом з іншими військовими вступив у бій з окупантами. У цьому бою він дістав три вогнепальні поранення, несумісні з життям.

Указом Президента України від 10 березня 2022 року № 122/2022 Юрію Блосі посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.

24 ЛИПНЯ

140 років тому, 24 липня 1883 року, в селі Драбове-Барятинське (нині Черкаської області) народився Михайло Іванович Білинський – міністр морських і внутрішніх справ Української Народної Республіки, контрадмірал.

Михайло Білинський закінчив другу Київську гімназію, Московський Лазаревський інститут східних мов, склав іспит за програмою спеціалістів морського корпусу. Служив на Балтійському флоті. 1916 року отримав чин мічмана. 1917 року брав участь в українізації екіпажів Балтійського флоту.

Навесні 1918 року Михайло Білинський переїхав до Києва і вступив на службу до міністерства морських справ УНР. Входив до складу комісії з розробки договору з Румунією, виконував дипломатичні доручення, був членом української делегації на мирних переговорах із Радянською росією у травні-жовтні 1918 року.

За Директорії УНР з 26 грудня 1918 року до 13 травня 1919 року старший лейтенант Михайло Білинський очолював міністерство морських справ. Співробітник М. І. Білинського, Святослав Шрамченко, так відгукувався про нього: “Найвідповідальніша постать з усіх осіб, що стояли на чолі морського відомства України за весь час його існування. Людина вогняної енергії, кришталевих чеснот, з доброю військовою освітою і службовим досвідом, він мав ще ту велику чесноту, що на всі справи дивився й до них підходив з огляду інтересів держави”. Михайло Білинський заснував гардемаринську школу в Кам’янці-Подільському, затвердив структуру міністерства морських справ УНР, надав кораблям Чорноморського флоту нові українські назви (“Гетьман Богдан Хмельницький”, “Гетьман Іван Виговський”, “Тарас Шевченко” тощо). Але вже на початку 1919 року білогвардійці та війська Антанти відрізали територію УНР від Чорного моря. Флот було втрачено для українського уряду.

Михайло Білинський подав у відставку з посади міністра морських справ та опікувався створенням дивізії морської піхоти. До кінця 1919 року командував цією дивізією, потім взяв участь у Першому Зимовому поході.

У 1920–1921 роках М. І. Білинський був міністром внутрішніх справ УНР. Деякий час тимчасово виконував обов’язки міністра фінансів. Взяв участь у Другому Зимовому поході – останній спробі вибороти незалежність УНР. Під час бою з червоноармійцями поблизу села Малі Міньки (нині Житомирської області) до останнього відбивався від ворога і, не бажаючи потрапити у полон, застрелився. Посмертно підвищений до рангу контр-адмірала УНР.

7 липня 2019 року почесне найменування на честь Михайла Білинського було присвоєно 36-й окремій бригаді морської піхоти ВМС України.

105 років тому, 24 липня 1918 року, Рада Міністрів Української Держави ухвалила Закон про загальний військовий обов’язок і затвердила розроблений Генеральним штабом план організації армії.

Українська армія мала складатися з 8 армійських корпусів, відповідно до кількості губерній (Волинський, Подільський, Херсонський, Київський, Чернігівський, Полтавський, Харківський, Катеринославський корпуси). Тривалість служби у піхоті встановлювалася у 2 роки, в артилерії та кінноті – 3 роки, на флоті – 4 роки. Кількісно армія мала становити 310 тис. солдатів, офіцерів і військових урядовців.

28 ЛИПНЯ

День хрещення Русі–України. Встановлений Указом Президента України від 25 липня 2008 року № 668/2008 у день пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира, який 988 року розпочав масову християнізацію Київської Русі.

День Української Державності. Встановлений Указом Президента України від 24 серпня 2021 року № 423/2021 “З метою утвердження спадкоємності понад тисячолітньої історії українського державотворення, спираючись на історію української державності, яка сягає своїм корінням часів заснування міста Києва та розквіту держави за часів князя Київського Володимира Великого”.

29 ЛИПНЯ

День Сил спеціальних операцій Збройних Сил України. Це свято встановлене Указом Президента України від 26 липня 2016 року № 311/2016 “з метою подальшого розвитку національних військових традицій, ураховуючи важливу роль Сил спеціальних операцій Збройних Сил України у забезпеченні обороноздатності держави”.

25 років тому, 29 липня 1998 року, в селі Луг Закарпатської області народився Роман Васильович Русник – учасник російсько-української війни, Герой України.

Роман Русник служив командиром роти вогневої підтримки військової частини А1778. Під час повномасштабного російського вторгнення в Україну обороняв околиці міста Кремінна Луганської області.

9 березня 2022 року, помітивши неподалік українських позицій ДРГ російських окупантів, старший лейтенант Русник на чолі одного відділення висунувся в бік противника  і знищив його вогнем зі стрілецької зброї. Ворог відправив на місце бою цілий взвод. Наші бійці зустріли його вогнем і завдали втрат. Однак сили були нерівними. Роман Русник наказав відділенню відступати, а сам залишився прикривати побратимів вогнем. Він самотужки продовжив бій з ворогом і відволік його вогонь на себе. Інші бійці отримали змогу відступити та зв’язатися з бронегрупою, яка прийшла на допомогу. Частину росіян знищили, частина втекла з поля бою. Однак старший лейтенант Русник у цьому бою загинув. Похований у рідному селі Луг.

Указом Президента України від 19 березня 2022 року № 148/2022 Роману Руснику посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.

ЧЕРВЕНЬ

4 ЧЕРВНЯ

День Святої Трійці (П’ятидесятниця) 

35 років тому, 4 червня 1988 року, в Житомирі народився Олександр Петрович Петраківський – учасник АТО, майор, Герой України.

Олександр Петраківський закінчив середню школу у місті Ізяслав Хмельницької області. Під час навчання у школі відвідував парашутний гурток “Каскад”. Ще до вступу до військового вишу здійснив понад 100 стрибків з парашутом. Навчався в Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (м. Львів) на факультеті аеромобільних військ за спеціальністю “Бойове застосування та управління діями аеромобільних підрозділів”, яку закінчив 2009 року.

Під час АТО у східних регіонах України Олександр Петраківський очолював групу спеціального призначення оперативного командування “Північ” Збройних Сил України. 20 липня 2014 року група військових під його командуванням, забезпечуючи проходження колони техніки Збройних Сил і добровольчого батальйону “Айдар” до аеропорту Луганська, потрапила у засідку під містом Щастя Луганської області. Під час бою Олександр Петраківський дістав важке поранення в голову, однак продовжував керувати діями групи, виносив поранених у безпечне місце, що уможливило передислокацію колони.

Указом Президента України від 4 грудня 2014 року № 918/2014 Олександру Петраківському присвоєно звання Герой України з врученням ордена “Золота Зірка”. Після тривалого лікування, О. П. Петраківський пішов із життя 29 серпня 2021 року у м. Хмельницький від наслідків поранень.

7 ЧЕРВНЯ

800 років тому, 7 червня 1223 року, відбулася битва на річці Калка (нині Донецька область) між військом Київської Русі в союзі з половцями  з одного боку і монгольським військом з іншого.

Битва на Калці була першим в історії зіткненням Київської Русі з монголами. Вона завершилася перемогою монголів, які вщент розгромили русько-половецькі загони. У битві загинуло багато князів і родовитих бояр південної і центральної Русі, зокрема великий князь київський Мстислав Романович (праправнук Володимира Мономаха) і чернігівський князь Мстислав Святославович (прапраправнук Ярослава Мудрого).

8 ЧЕРВНЯ

35 років тому, 8 червня 1988 року, в селі Сніжків Харківської області народився Михайло Михайлович Несольоний – учасник російсько-української війни, Герой України. Михайло Несольоний служив бойовим медиком, евакуював поранених. У Збройних Силах України з 2015 року. Був водієм санітарної бронемашини МТ-ЛБ 16-го окремого мотопіхотного батальйону “Полтава” 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського.

24 лютого 2022 року близько 5-ї ранку російські загарбники перетнули лінію державного кордону України на Сумщині, пройшовши через контрольно-пропускний пункт “Бачівськ”. Підступний удар переважаючих сил противника під містом Глуховим прийняли на себе військовослужбовці мотопіхотної бригади. Під час запеклого бою кілька воїнів були поранені. На допомогу побратимам негайно виїхав санітарний транспортер на базі МТ-ЛБ, маркований знаками Червоного Хреста, яким кермував водій молодший сержант Михайло Несольоний. Прибувши у визначений район, Михайло, незважаючи на близькість ворога, виявив мужність і відвагу, розпочав евакуацію поранених, але потрапив під прицільний обстріл окупантів, які чітко бачили в прицілах знак Червоного Хреста. Бронемашину було підбито. Товариші зуміли витягнули з неї поранених, але врятувати Михайла не встигли – він загинув смертю Героя, до останньої миті виконуючи свій обов’язок на бойовому посту.

Указом Президента України від 2 березня 2022 року № 94/2022 Михайлу Несольоному посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.

14 ЧЕРВНЯ

25 років тому, 14 червня 1998 року, розпочав роботу Центральний музей Збройних Сил України у Києві (нині Національний військово-історичний музей України).

Того дня у присутності військовослужбовців Збройних Сил України, закордонних гостей було відкрито першу виставку “Збройні Сили України: витоки (1917–1991 рр.)”. Експозицію відкрили виконуючий обов’язки Міністра оборони України Іван Біжан та Олена Отт-Скоропадська – дочка останнього Гетьмана України Павла Скоропадського.  Музей розташовується у приміщенні колишнього музею історії військ Червонопрапорного Київського військового округу (Київ, вулиця Грушевського, 30/1, Центральний будинок офіцерів Збройних Сил України).

Це єдиний військово-історичний музей в Україні, який охоплює історію появи та розвитку військової справи на її території від доби бронзи до сьогоднішніх днів. За роки свого існування музей посів почесне місце в системі культурно-освітніх установ Збройних Сил України та серед історичних музеїв країни як центр наукової роботи та військово-патріотичного виховання. Указом Президента України від 15 січня 2010 року № 29/2010 музею надано статус Національного та перейменовано на Національний військово-історичний музей України.

20 ЧЕРВНЯ

165 років тому, 20 червня 1858 року, у Вітебську (нині Білорусь) народився Олександр Францевич Рогоза – військовий міністр Української Держави у 1918 році, генеральний бунчужний (генерал від інфантерії).

Олександр Рогоза походив з родини білорусько-українських священнослужителів. Закінчив військову гімназію у Полоцьку (нині Вітебська область Білорусі), Михайлівське артилерійське училище і Миколаївську академію Генерального штабу у Санкт-Петербурзі. Брав участь у російсько-турецькій війні 1877–1878 років у складі артилерійських частин. Надалі Олександр Рогоза служив на командних посадах у піхотних частинах і з’єднаннях. 1904 року отримав чин генерал-майора, 1908-го – генерал-лейтенанта, 1914-го – генерала від інфантерії (генерала піхоти). Під час Першої світової війни командував 25-м армійським корпусом, потім четвертою армією. 1915 року був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня за уміле керівництво боєм проти австрійських частин і особисту хоробрість, виявлену під артилерійськими обстрілами. У березні-квітні 1917 року тимчасово командував арміями Румунського фронту. У листопаді того ж року відсторонений більшовиками від командування 4-ю армією.

У квітні 1918-го Олександр Рогоза вступив до Армії Української Народної Республіки. За Гетьманату Павла Скоропадського, з травня до листопада 1918 року був військовим міністром в уряді Федора Лизогуба. Мав ранг генерального бунчужного, що відповідав чинові повного генерала старої царської армії. Під керівництвом Олександра Рогози розгорнуто діяльність зі створення збройних сил Української Держави. До цієї роботи він залучив низку генералів, прихильників української державності. Реорганізував Генеральний штаб, який одразу ж почав формування восьми армійських корпусів. У військах впроваджувалася українська мова, відновлювалося українське козацтво.

Після повалення Гетьманату наприкінці 1918 року Олександр Рогоза виїхав до Одеси, зайнятої військами Антанти і білогвардійцями. Однак навесні 1919-го відмовився евакуюватися з міста перед приходом більшовиків. Розстріляний чекістами 29 червня 1919 року.

22 ЧЕРВНЯ

День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні.

26 ЧЕРВНЯ

45 років тому, 26 червня 1978 року, в Миколаєві народився Сергій Сергійович Кривоносов – учасник АТО, майор, Герой України.

Сергій Кривоносов закінчив 9 класів школи, Миколаївський морський ліцей і Одеський інститут Сухопутних військ (нині Військова академія в Одесі). 2014 року під час АТО у східних регіонах України Сергій служив начальником штабу – першим заступником командира 2-го батальйону 79-ї окремої аеромобільної бригади. Брав участь в охороні державного кордону з росією в районі населеного пункту Дякове Луганської області. Свою висоту на кордоні утримував більше місяця. 28 липня 2014 року підрозділ під командування Сергія Кривоносова знищив колону російських найманців.

4 серпня 2014 року Сергій загинув під час обстрілу позицій українських військових реактивними системами залпового вогню БМ-21 “Град” зі сторони росії. Коли ракета влучила у бліндаж, офіцер прикрив собою підлеглих і цим врятував їм життя. Поховали Героя на Алеї Слави центрального кладовища Миколаєва.

Указом Президента України від 4 грудня 2014 року № 916/2014 Сергієві Кривоносову посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.

28 ЧЕРВНЯ

День Конституції України. 28 червня 1996 року Верховна Рада України (п’ята сесія 2-го скликання) 315 голосами ухвалила основний закон України – Конституцію України. Прийняття Конституції закріпило правові основи незалежної України, її суверенітет і територіальну цілісність, стало важливим кроком у забезпеченні прав людини та громадянина, сприяло подальшому підвищенню міжнародного авторитету України на світовій арені. День Конституції України – єдине державне свято, закріплене в самій Конституції (стаття 161).

40 років тому, 28 червня 1983 року, в місті Броди Львівської області народився Олександр Олександрович Григор’єв – учасник російсько-української війни, Герой України.

Олександр Григор’єв закінчив Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Учасник АТО та ООС, досвідчений льотчик-інструктор. Один із небагатьох українських вертолітників, хто виконував посадку у кратер вулкана Ньямлагіра в Республіці Конго.

Полковник Олександр Григорʼєв загинув 28 лютого 2022 року у складі екіпажу вертольоту Мі-8 (разом з Дмитром Нестеруком та Васильом Гнатюком) під час виконання польотного бойового завдання з відбиття збройної агресії російської федерації. Поблизу населеного пункту Макарів Бучанського району Київської області у вертоліт влучила ворожа ракета. Зв’язок із екіпажем був втрачений. Лише після визволення від загарбників Київської області вдалося забрати тіла наших захисників.

Указом Президента України від 20 квітня 2022 року № 264/2022 Олександру Григор’єву посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.

30 ЧЕРВНЯ

Один рік тому, 30 червня 2022 року, під час російсько-української війни Збройні Сили України визволили від російських окупантів острів Зміїний  у Чорному морі. Розташований в акваторії північно-західної частині Чорного моря за 38 км від узбережжя на схід від дельти Дунаю та близько 120 км від Одеси, острів Зміїний має важливе стратегічне значення, оскільки повз нього проходять морські комунікації, які з’єднують порти України з портами Чорного і Середземного морів. Ураховуючи це, 24 лютого кораблі ЧФ РФ ракетний крейсер проєкту 1164 “Москва”, патрульний корабель проєкту 22160 “Василий Быков” та літак Су-24М завдали артилерійсько-бомбових ударів по острову, на якому розміщувалася прикордонна застава ДПС України, підрозділ охорони зі складу морської піхоти ВМС ЗС України. Інфраструктура була зруйнована, острів захоплений противником.

27 квітня підрозділами ВМС ЗС України було здійснено вогневе ураження (імовірно, з БМ-27 “Ураган”) позицій противника на острові, за результатами якого був знищений один самохідний зенітно-ракетний комплекс, імовірно, “Стрела-10” та завдані втрати в живій силі. 30 квітня унаслідок удару БпЛА “Bayraktar ТВ2” ВМС ЗС України було знищено засоби ППО, машину зв’язку, станцію радіоелектронної боротьби та 42 військовослужбовця ЗС РФ, а 1 травня було знищено обладнання супутникового зв’язку та склад боєприпасів. 2 травня 2022 року поблизу острова ударом БпЛА “Bayraktar ТВ2” ВМС ЗС України було знищено 2 катери “Раптор”, які проводили розвідку в районі між островом і гирлом річки Дунай.

У результаті чергового ракетного удару по силах і засобах противника на острові, що його завдав БпЛА “Bayraktar ТВ2” ВМС ЗС України 3 травня, було знищено антени РЛС, ЗРК “Тор М2” та склад боєприпасів. Біля причалу острова влучним ударом БпЛА “Bayraktar ТВ2” ВМС ЗС України було потоплено десантний катер проєкту 11770 типу “Серна”, ще один патрульний катер проекту 03160 типу “Раптор” зазнав суттєвих пошкоджень.

6 травня ударом БпЛА “Bayraktar ТВ2” ВМС ЗС України біля причалу о. Зміїний було знищено десантний катер проєкту 11770 типу “Серна” із 2-ма ЗРК “Тор М2” на борту, приміщення з особовим складом гарнізону. 7 травня під час виконання завдань в районі острова було знищено три російські бойові одиниці – десантний катер проєкту 11770 типу “Серна” та 2 патрульних катери проєкту 03160 типу “Раптор”, а ще один типу “Раптор” – пошкоджено.

8 травня ворог здійснив невдалу спробу провести ротацію особового складу та поповнити запаси вертольотом Мі-8/17, котрий під час посадки був знищений ударом БпЛА “Bayraktar ТВ2” ВМС ЗС України. Того ж дня пара літаків Су-27 ПС ЗС України завдала удару по об’єктам інфраструктури Зміїного.

Про важливість острова різноманітні російські військові експерти одноголосно казали, що “хто володіє Зміїним, той володіє Чорним морем, і він без сумніву залишатиметься у росії”. А після відомого всьому світові “русского корабля”, який послали українські прикордонники саме зі Зміїного, острів узагалі став для росіян сакральним місцем: “бачите – нас послали, а ми повернулись і закріпились”. Заступник голови комітету Держдуми РФ з оборони Юрій Швиткін пояснював важливість цієї “перемоги” у такий спосіб: “Зміїний знаходиться приблизно за 35 км від узбережжя Одеської області та трохи більше 100 км від Одеси… Якби острів перебував під контролем ЗС України, то вони могли б використати протикорабельні американські комплекси у бік Кримського півострова й вражати узбережжя Севастополя з Чорноморським флотом… Це гарне місце для розміщення засобів ППО та РЕБ”.

Однак 30 червня російські окупанти були змушені залишити Зміїний. Російські пропагандистські канали заходилися висувати різноманітні версії щодо цього, зокрема: “зрада”, “гарнізон з острова вивели як жест доброї волі для сприяння зусиллям ООН з організації гуманітарного коридору для вивезення зерна України”, “збереження особового складу”, “свою роль об’єкт виконав”, “на його утримання йшли великі ресурси” тощо. Втім, фактом залишається одне – ЗС України вибили росіян з острова Зміїний, чим повністю визволили від окупанта Одеську область.

ТРАВЕНЬ

2 ТРАВНЯ

30 років тому, 2 травня 1993 року, в місті Умань Черкаської області народився Андрій Олександрович Кизило – учасник АТО, майор, Герой України.

Андрій Кизило після закінчення 9 класів Уманської міської гімназії № 2 у 2008 році вступив до Київського військового ліцею імені Івана Богуна, з якого випустився 2010 року. Під час навчання в ліцеї брав участь у військовому параді на честь вісімнадцятої річниці Незалежності України, що проходив 24 серпня 2009 року в місті Києві. Навчання продовжив у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, випускник факультету бойового застосування військ 2014 року.

У травні 2014 року Андрій Кизило був зарахований до складу 72-ї окремої механізованої бригади. Із липня 2014 року брав участь у бойових діях у східних регіонах України. Став командиром роти у віці 21 року. Понад півтора роки особовий склад роти під командуванням старшого лейтенанта Кизила тримав оборону в полях у районі міста Волноваха. У 2015 році Андрій був визнаний кращим командиром роти в секторі “М”. Згодом призначений заступником командира 1-го мехбатальйону 72 ОМБр.

29 січня 2017 року командуванню 1-го механізованого батальйону було поставлено бойове завдання розгорнути два спостережні пости перед передовими позиціями противника. О 4-й годині ранку штурмова група капітана Кизила в кількості 19 бійців, висуваючись на позиції для зайняття спостережних постів, виявила ворожу диверсійно-розвідувальну групу та вступила у вогневе зіткнення. В результаті бою противник був вимушений відступити до своїх позицій. Під час відходу російських найманців розпочався артилерійській обстріл зі сторони ворога. Офіцер прийняв рішення зайняти взводний опорний пункт (ВОП) противника задля збереження життя і здоров’я військовослужбовців. Під час зайняття ВОП російських найманців розпочалося бойове зіткнення штурмової групи з переважними силами противника. Внаслідок бою загинуло 20 російських найманців, одного було взято в полон.

Після бойового зіткнення капітан Кизило організував оборону цього ВОП до підходу основних сил 1-го механізованого батальйону. Штурмова група відбила атаку противника, після чого з боку російських найманців знову розпочався артилерійський і мінометний обстріл. О 9:40 внаслідок прямого влучення міни калібру 120 мм у шанець капітан Кизило загинув. У нього залишилися дружина і 8-місячний син. Поховали офіцера в Умані. Указом Президента України від 1 лютого 2017 року № 21/2017 Андрію Кизилу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”. Також Андрію Кизилу посмертно присвоєно звання майора Збройних Сил України.

6 ТРАВНЯ

День піхоти. Встановлений Указом Президента України від 19 квітня 2019 року № 152/2019 “з метою вшанування мужності та героїзму воїнів механізованих, мотопіхотних, гірсько-штурмових військових частин і підрозділів Сухопутних військ Збройних Сил України, виявлених у боротьбі  за свободу, незалежність та територіальну цілісність України, а також започаткування сучасних військових традицій”.

8 ТРАВНЯ

День пам’яті та примирення. Встановлений Указом Президента України від 24 березня 2015 року № 169/2015.

9 ТРАВНЯ

День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Встановлений Законом України від 9 квітня 2015 року “Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років”. 78 років тому у передмісті Берліна – Карлсхорсті – було підписано беззастережну капітуляцію нацистської Німеччини, яка офіційно завершила Другу світову війну в Європі. Офіційним символом святкування Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, як і Дня пам’яті та примирення, є квітка червоного маку – загальноприйнятий у світі символ відзначення пам’ятних днів Другої світової війни.

15 ТРАВНЯ

150 років тому, 15 травня 1873 року, в місті Вісбаден (нині федеральна земля Гессен, Федеративна Республіка Німеччина) народився Павло Петрович Скоропадський – видатний військовий і політичний діяч, Гетьман Української Держави у 1918 році, генерал-лейтенант.

Павло Скоропадський – представник давнього козацькостаршинського роду, відомого від середини XVII століття. Його предок, Іван Скоропадський, був Гетьманом Лівобережної України з 1708 по 1722 рік. Павло Петрович закінчив елітний Пажеський корпус у Санкт-Петербурзі. Брав участь в російсько-японській війні 1904–1905 років, за бойові заслуги нагороджений Георгіївською зброєю. Командував лейб-ескадроном Кавалергардського полку, 20-м драгунським Фінляндським полком, лейб-гвардії Кінним полком. 1912 року отримав чин генерал-майора.

Під час Першої світової війни 1914–1918 років Павло Скоропадський командував  Зведеною  кавалерійською  дивізією,  5-ю кавалерійською дивізією, 1-ю гвардійською кавалерійською дивізією, 34-м армійським корпусом. 1914 року удостоєний ордена Святого Георгія IV ступеня за командування в бою під Краупішкеном (нині селище Ульяново Німанського району Калінінградської області РФ), 1916 року отримав чин генерал-лейтенанта.

Влітку 1917 року 34-й армійський корпус Павла Скоропадського був українізований і перетворений на 1-й Український корпус. Це було одне з найбоєздатніших українських з’єднань. У жовтні 1917 року на з’їзді вільного козацтва у Чигирині П. П. Скоропадського обрали отаманом вільного козацтва. Наприкінці року генерал вийшов у відставку через незгоду з політикою Української Центральної Ради, звинувачення у “бонапартизмі” та намаганні встановити військову диктатуру.

Павло Скоропадський мав популярність серед вільних козаків, підприємців, заможних селян, частини інтелігенції та офіцерства. У середині березня 1918 року він утвердив опозиційну до Центральної Ради політичну організацію, сформовану з військовиків і землевласників, під назвою “Українська Народна Громада”. На хвилі незадоволення політикою Центральної Ради “Українська Народна Громада” розпочала підготовку до державного перевороту. Німецьке командування підтримало П. П. Скоропадського, хоча офіційно зберігало нейтралітет у цих подіях.

29 квітня 1918 року внаслідок державного перевороту Павло Скоропадський прийшов до влади. Як Гетьман Української Держави він мав право затверджувати і розпускати уряд, контролював зовнішньополітичну діяльність держави, був головнокомандувачем збройними силами і флотом, міг оголошувати воєнний чи особливий стан.  Правління П. П. Скоропадського позначено успіхами у сфері культури, освіти і науки, зовнішньої політики, військового будівництва. Вдалося стабілізувати економічне становище України. Але режим Гетьмана мав вузьку соціальну базу і тримався, насамперед, на присутності німецьких і австроугорських військ. Щойно Перша світова війна завершилася поразкою цих країн, проти режиму Гетьманату спалахнуло повстання під проводом Директорії. 14 грудня 1918 року Павло Скоропадський був змушений зректися влади і невдовзі назавжди залишити країну. В Україні було відновлено Українську Народну Республіку.

Решта життя П. Скоропадського минула в еміграції. Він мешкав у Німеччині й Швейцарії, був лідером монархічного гетьманського руху, захищав інтереси українських емігрантів перед урядами європейських держав. Наприкінці Другої світової війни потрапив під бомбардування американською авіацією і помер від поранень 26 квітня 1945 року. Похований у місті Оберстдорф (Вільна держава Баварія, Німеччина).

 

130 років тому, 15 травня 1893 року, в місті Баку (нині Азербайджан) народився Святослав Олександрович Шрамченко – старший лейтенант Військово-морського флоту УНР, військово-морський історик.

Святослав Шрамченко походив з давнього українського козацькошляхетського роду. Закінчив 1-у класичну гімназію в Києві, юридичний факультет університету та Олександрівську воєнно-юридичну академію у Петрограді. Під час Першої світової війни у 1917 році служив мічманом на Чорноморському флоті. Брав участь в українізації екіпажів флоту.

На початку 1918 року Святослав Шрамченко переїхав до Києва і вступив на службу до генерального секретарства морських справ Української Народної Республіки. Брав участь у підготовці закону про Український Державний Флот, керував міжвідомчою комісією з вироблення українських державних прапорів, розробляв флотську символіку. 1919 року став заступником міністра морських справ УНР. Брав участь у створенні Дивізії морської піхоти УНР. Створив у Кам’янці-Подільському гардемаринську школу і став заступником її директора. 1920 року С. О. Шрамченко разом з переважною частиною Армії УНР був інтернований на території Польщі. У міжвоєнний час він очолював українську громаду у місті Ченстохова (сучасне Сілезьке воєводство Польщі), опікувався архівом уряду УНР у Польщі.

Плідно працював як військовоморський історик і публіцист, друкувався у часописах “За Державність”, “Табор”, “Літопис Червоної Калини”, був співавтором “Історії українського війська”. З ініціативи Святослава Шрамченка українські емігранти почали відзначати 29 квітня “День українського моря” – на честь події у 1918 році, коли кораблі Чорноморського флоту у Севастополі підняли українські національні прапори. 1950 року Святослав Шрамченко переїхав до США. Опікувався справою українського музейництва в діаспорі. Помер 24 червня 1958 року у Філадельфії, штат Пенсильванія. Похований на православному цвинтарі Святого Андрія у Саут-Баунд-Бруку (штат Нью-Джерсі, США).

 

40 років тому, 15 травня 1983 року, в місті Житомир народився Володимир Миколайович Соснін – учасник АТО, Герой України.

Володимир Соснін закінчив училище за фахом водія-автослюсаря. Проходив строкову військову службу, після завершення якої навесні 2003 року перейшов на службу за контрактом. Двічі брав участь у миротворчій місії в Іраку. З весни 2014 року заступник командира десантно-штурмової роти, інструктор з повітрянодесантної підготовки 13-го окремого аеромобільного батальйону 95-ї окремої десантно-штурмової бригади десантно-штурмових військ Збройних Сил України (місто Житомир) старший сержант В. М. Соснін брав участь в антитерористичній операції у східних регіонах України.

У червні 2014 року поблизу села Селезнівка Донецької області під час бою 27 військовослужбовців дістали поранення різних ступенів тяжкості та під шквальним вогнем не могли самостійно залишити місце бою. Ризикуючи власним життям, Володимир Соснін особисто провів евакуацію особового складу та надав медичну допомогу.

27 липня 2014 року під час виконання бойових завдань підрозділ під його командуванням здійснював переміщення для заняття відповідної висоти поблизу населеного пункту Торез Донецької області і зазнав мінометного обстрілу з боку російських найманців. Старший сержант В. М. Соснін дістав поранення, однак продовжив командувати підрозділом. 29 липня 2014 року він очолив штурмову групу, яка в найкоротші строки взяла під контроль та утримувала стратегічно важливу точку – курган Савур-Могила.

Указом Президента України від 23 серпня 2018 року № 237/2018 Володимиру Сосніну присвоєно звання Герой України з врученням ордена “Золота Зірка”.

16 ТРАВНЯ

375 років тому, 16 травня 1648 року, під час національно-визвольної війни українського народу 1648–1657 років козацькі війська Богдана Хмельницького в союзі з кримськими татарами розгромили поляків під Жовтими Водами (нині село Жовтоолександрівка Дніпропетровської області). Навесні 1648 року польські воєначальники сподівалися придушити козацький виступ у зародку. Попереду усіх польських частин вирушив загін під командуванням Стефана Потоцького, який налічував 1500 жовнірів із королівського війська і близько 2500 реєстрових козаків, які ще залишалися вірними польському урядові.

Козацька армія налічувала близько 8000 запорожців під командуванням Гетьмана Богдана Хмельницького. До них приєдналися 1000 кримських татар перекопського бея Тугай-бея. У складі українського війська кримська кіннота виконувала функції передового загону (у похідних порядках) та авангарду (у бойових порядках), а також здійснювала розвідку. 29 квітня 1648 року поляки стали табором під Жовтими Водами. Стефан Потоцький сподівався утримати свої позиції до підходу основних сил – 15–20 тисяч польських вояків під командуванням його батька, Миколая Потоцького. Козаки підійшли під самі польські шанці, підкопалися, підвезли гармати, порох, почали приступ. Поляки мали сильнішу артилерію і напад запорожців відбили. Розпочалася позиційна боротьба. Повстанці замкнули звідусіль ворожий табір, почали його обстрілювати та періодично йшли на нього приступом.

Через кілька днів реєстрові козаки залишили поляків і перейшли на бік повсталих. В ніч проти 16 травня поляки почали відступати до урочища Княжі Байраки в умовах козацького оточення. Але там на них вже чекала козацько-татарська засідка. Оточене з усіх боків, польське військо було розгромлено.

Смертельно поранений Стефан Потоцький потрапив у полон і помер за три дні. З усього польського загону врятувався тільки один жовнір, який повідомив Миколая Потоцького про загибель сина.

Жовтоводська битва стала першою перемогою українського народу під час Хмельниччини і сприяла піднесенню боротьби проти польського панування.

18 ТРАВНЯ

День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу, День боротьби за права кримськотатарського народу.

18 травня 1944 року сталінський режим скоїв один з найбільших своїх злочинів. Увесь кримськотатарський народ був звинувачений у співпраці з нацистською Німеччиною під час Другої світової війни. Тому одразу по вигнанні з Криму нацистських окупантів та їхніх союзників, радянські органи влади примусово виселили з території півострова понад 200 тисяч осіб, зокрема 183 тисячі кримських татар – переважно до Узбекистану, Казахстану, Таджикистану і на Урал. Тільки у 1967 році Указом Президії Верховної Ради СРСР з кримських татар були зняті звинувачення у зраді, а 1989 року їм дозволили повертатися до Криму.

 

День резервіста України. Встановлений Указом Президента України від 19 квітня 2019 року № 154/2019 “ураховуючи важливу роль резервістів у справі захисту Вітчизни, її незалежності та територіальної цілісності, їх готовність у будь-який час стати до лав Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, з метою дальшого розвитку сучасних військових традицій, зміцнення патріотичного духу у суспільстві”.

20 ТРАВНЯ

День Європи. Встановлений Указом Президента України від 19 квітня 2003 року №339/2003, відзначається щороку у третю суботу травня. Жителі України відзначають день спільних цінностей, спільної історії всіх націй Європейського континенту. Україна – єдина держава не член Європейського Союзу, в якій на державному рівні відзначається День Європи.

21 ТРАВНЯ

День пам’яті жертв політичних репресій. Встановлений Указом Президента України від 21 травня 2007 року № 431/2007 кожної третьої неділі травня “з метою належного вшанування пам’яті жертв політичних репресій, привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології, відродження національної пам’яті, утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людства”.

22 ТРАВНЯ

140 років тому, 22 травня 1883 року, у Львові народився Альфред Шаманек – начальник штабу Української Галицької армії у 1919 році, полковник.

Альфред Шаманек закінчив кадетську школу у Відні та Академію Генерального штабу у місті Вінер-Нойштадт в Австрії. Під час Першої світової війни 1914–1918 років як офіцер служив у австро-угорській армії, воював на Італійському фронті та в Сирії. Потрапив до британського полону, був звільнений 1918 року.

Наприкінці 1918 року Альфред Шаманек вступив до лав Української Галицької армії (УГА), став начальником штабу її 2-го корпусу. Ініціював і розробляв план Чортківської офензиви, під час якої у червні 1919 року галичанам вдалося звільнити від поляків значну частину території Східної Галичини. Від 5 липня до 7 листопада 1919 року був начальником штабу УГА.

На початку 1920 року, після переходу УГА на бік більшовиків, Альфред Шаманек знову очолив штаб цієї армії. Однак він був противником союзу із більшовиками і спробував з’єднатися із частинами Армії УНР, яка тоді перебувала у союзі з поляками. Однак під час переправи через Дністер 20 травня 1920 року був застрелений бандитами.

 

40 років тому, 22 травня 1983 року, в Чернігові народився Євген Олександрович Лоскот – учасник АТО, капітан, Герой України.

Євген Лоскот закінчив загальноосвітню школу та Одеський інститут Сухопутних військ (нині Військова академія в Одесі). 2011 року звільнився з лав Збройних Сил України у званні капітана.

У 2013–2014 роках Євген став активним учасником Революції Гідності, перебував у лавах Автомайдану, захищав Майдан під час подій лютого 2014 року, дістав поранення у протистоянні на вулиці Грушевського у Києві.

Після анексії Криму росіянами Євген Лоскот добровольцем повернувся до лав Збройних Сил України. Став заступником командира розвідувальної роти першої окремої гвардійської танкової бригади. Брав участь у боях поблизу населених пунктів Жовте, Лутугине, Раївка, Сабівка, за стратегічні блокпости.

На початку вересня 2014 року Євген Лоскот з групою українських військових потрапив в оточення. 7 вересня він прийняв останній бій на закинутій фермі поблизу села Весела Гора Луганської області. Коли закінчилися набої, поранений офіцер підірвав себе гранатою, щоб уникнути полону.

Останки героя були виявлені пошуковцями гуманітарної місії “Чорний тюльпан” майже через рік. 9 вересня 2015 року Є. О. Лоскота поховали в селищі Десна Чернігівської області. Указом Президента України від 23 серпня 2017 року № 235/2017 капітанові Євгену Лоскоту посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.

23 ТРАВНЯ

День морської піхоти України. Встановлений Указом Президента України від 23 травня 2018 року № 145/2018, “вшановуючи мужність та героїзм морських піхотинців, виявлені у боротьбі за свободу, незалежність та територіальну цілісність України”.

Історія морської піхоти України бере початок з 23 травня 1918 року, коли Гетьман Павло Скоропадський видав указ “Про початок формування бригади морської піхоти у складі трьох полків для несення служби”. Першим комендантом 1-го полку морської піхоти став майор (військовий старшина) Іларіон Ісаєвич. 1919 року Симон Петлюра видав наказ про створення Морського полку. У березні полк був реорганізований в 1-й Гуцульський полк морської піхоти Дієвої Армії УНР. Він налічував 2374 козаків, старшин, урядовців і лікарів. Полк брав участь у збройній боротьбі проти більшовиків і білогвардійців.

26 ТРАВНЯ

375 років тому, 26 травня 1648 року, під час національно-визвольної війни українського народу 1648–1657 років козацько-селянські війська Богдана Хмельницького в союзі з кримськими татарами розгромили поляків під Корсунем (нині Черкаська область).

Польське військо під командуванням Миколая Потоцького становило, за різними даними, від 7 до 20 тисяч бійців. До козаків під командуванням Богдана Хмельницького активно вступали українські селяни і міщани, загальна чисельність козацького війська зросла з 8 до 15 тисяч чоловік. Їх підтримували від 1 до 3 тисяч кримських татар під командуванням Тугай-бея.

Про наміри ворога Богдан Хмельницький дізнався від козака-розвідника Самійла Зарудного, який за його дорученням виконував роль провідника польських військ. Аби перерізати противнику шляхи відступу, був відряджений Корсунський полк на чолі з Максимом Кривоносом, який вранці 26 травня зупинився у березовому гаю, в урочищі Горохова Діброва із піхотою й 10 гарматами. Козаки перекопали шлях глибокими ровами, завалили стовбурами дерев, а у хащі поставили гармати.

На світанку 26 травня, під захистом табору з возів, військо Речі Посполитої рушило з-під Корсуня Богуславським шляхом. Козаки і кримці пропустили його, однак супроводжуючи, тиснули з флангів і тилу. Кілька разів зчинялася перестрілка. Опівдні польські війська, зазнавши відчутних втрат, увійшли у балку, густо зарослу лісом і чагарником. Там командири польських військ сподівалися зменшити перевагу кримської кавалерії і уберегти себе від стріл та куль.

Затиснуте ліворуч болотом, а праворуч кручами, шляхетське військо наткнулося на перекоп і завали на шляху й мусило зупинитися. Схил балки був таким урвистим, що під час спроб обійти перешкоду переверталися вози. Табір утратив порядок. Розгорнути до бою артилерію не вдавалося, бо вози застрягли в багні. Тиснява не дозволила стати до бою кавалерійським хоругвам тилової частини. У цю мить козаки Кривоноса, які засіли у заздалегідь викопаних шанцях, вдарили спереду і з флангів. Раптовий вогонь гармат і самопалів спричинив паніку у ворожому війську. З тилу противника атакували козаки самого Хмельницького і воїни Тугай-бея. За чотири години армія Речі Посполитої була розгромлена.

Битва завершилась близько другої-третьої години дня. Переважна більшість солдат противника загинула. До полону потрапили 80 великих вельмож, разом із Миколаєм Потоцьким (через два роки татари відпустили його за великий викуп), 127 офіцерів, 8520 жовнірів. Козаки захопили обоз, 41 гармату, багато зброї, військові припаси. Татарська кіннота переслідувала втікачів понад 30 км. З усього війська від полону й загибелі врятувалося тільки 1,5 тисячі осіб.

Буквально за шість днів до Корсунського погрому, 20 травня 1648 року, помер король Речі Посполитої Владислав IV. Держава залишилася без монарха і втратила контроль над значною частиною України. Виникли сприятливі умови для розгортання козацько-селянського повстання та відродження української державності.

27 ТРАВНЯ

45 років тому, 27 травня 1978 року, у Вінниці народився Костянтин Вікторович Могилко – учасник АТО, полковник, льотчик 1-го класу, Герой України.

Любов до авіації Костянтинові прищепив батько, який був цивільним пілотом. Костянтин Могилко закінчив загальноосвітню школу, кафедру бойового застосування та управління діями підрозділів авіації Харківського інституту льотчиків Військовоповітряних Сил України (нині Харківський національний університет повітряних сил імені Івана Кожедуба) та заочне відділення Кіровоградської льотної академії Національного авіаційного університету. Від жовтня 2011 року Костянтин Могилко командував транспортною авіаційною ескадрильєю “Блакитна стежа” 15-ї окремої бригади транспортної авіації Повітряних Сил Збройних Сил України. У рамках виконання Договору про відкрите небо здійснював спостережні польоти у повітряному просторі багатьох країн Європи, збирав фотоматеріали для моніторингу дотримання чинних міжнародних договорів у сфері контролю над звичайними озброєннями. Досконало володів англійською мовою.

У квітні-червні 2014 року Костянтин Могилко на чолі екіпажу літака-фоторозвідника Ан-30Б брав участь в АТО у східних регіонах України. Двічі літак обстрілювали російські найманці, але українським пілотам вдавалося успішно повертатися на базу в Бориспіль. 6 червня 2014 року Ан-30Б знову виконував спостережний політ і фотографував місцевість над Слов’янськом Донецької області. О 17:04 на висоті 4050 метрів літак підбила ракета, випущена російськими найманцями з переносного зенітно-ракетного комплексу. Вона влучила у правий двигун, спалахнула пожежа. Літак почав стрімко втрачати висоту і падати на житлові квартали Слов’янська. Костянтин Могилко віддав наказ екіпажу залишити літак. Ціною власного життя, він скерував літак за межі міста й запобіг жертвам серед мирного населення. При падінні літак був повністю зруйнований, тіло командира знайшли у кабіні літака. Він до останнього залишався за штурвалом. Окрім Костянтина Могилка, загинули ще четверо членів екіпажу. Трьом вдалося врятуватися, вистрибнувши з парашутами.

Костянтина Могилка поховали у Вінниці. Указом Президента України  від 20 червня 2014 року № 545/2014 йому посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.

29 ТРАВНЯ

Міжнародний день миротворців Організації Об’єднаних Націй. Встановлений резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 11 грудня 2002 року, в Україні – Указом Президента України від 30 квітня 2003 року № 374/2003 “ураховуючи вагомий внесок миротворців у підтримання стабільності у різних регіонах планети та підтримуючи рішення Генеральної Асамблеї ООН”. За роки незалежності України через миротворчі місії і операції пройшли понад 43 тисячі військовослужбовців, свої життя віддали більше 50 з них.

БЕЗ ДАТИ

255 років тому, у травні 1768 року, на Правобережній Україні розпочалася Коліївщина – гайдамацьке національно-визвольне повстання, спровоковане гнітом та утисками українського населення у Речі Посполитій.

Лідерами повстання стали Іван Гонта і Максим Залізняк. Коліївщина охопила терени Київського і Брацлавського воєводств Речі Посполитої. Польський уряд був неспроможний самостійно впоратись із повстанням, тому звернувся по допомогу до російської цариці Катерини ІІ. До червня 1769 року російські і польські війська змогли придушити Коліївщину. Івана Гонту та багатьох інших учасників повстання стратили, решту (включно з Максимом Залізняком) заслали до Сибіру.

 

К В І Т Е Н Ь

2 КВІТНЯ

150 років тому, 2 квітня 1873 року, в селі Багринівці (нині Вінницької області) народився Яків Григорович Гандзюк – командувач 1-го Українського корпусу у 1917–1918 роках, генерал-майор. Яків Гандзюк закінчив 5 класів Вінницького реального училища, Одеське піхотне юнкерське училище й окружні штабскапітанські стрілецькі курси. Учасник російсько-японської війни 1904–1905 років, зокрема битви під Мукденом, в якій особливо відзначився під час прориву з оточення із прапором полку. За цей подвиг 1907 року удостоєний ордена Святого Георгія IV ступеня.

Під час Першої світової війни Яків Гандзюк командував 147-м піхотним Самарським полком, 146-м піхотним Царицинським полком, 91-м піхотним Двінським полком, 23-ю і 104-ю піхотними дивізіями. 1915 року нагороджений Георгіївською зброєю за проведення вдалої атаки позицій противника. 1917 року отримав чин генерал-майора.

Влітку 1917 року внаслідок розгортання революційних подій 104-та піхотна дивізія була українізована і перетворена на 1-у Українську дивізію у складі 1-го Українського корпусу, яким командував генерал-лейтенант Павло Скоропадський – майбутній Гетьман Української Держави. Частини корпусу утримували Здолбунів, Рівне, Шепетівку, роззброюючи більшовизовані частини та не даючи їм змоги дістатися Києва, де засідала Українська Центральна Рада. Наприкінці 1917 року дивізія Якова Гандзюка брала участь у роззброєнні більшовиків та їхніх прихильників у самому Києві. Значною мірою заслугою саме Якова Гандзюка і Павла Скоропадського було те, що більшовики не змогли знищити Українську Народну Республіку вже тоді, одразу після її проголошення. Після відставки П. П. Скоропадського у грудні 1917 року, Я. Г. Гандзюк прийняв командування 1-м Українським корпусом.

9 лютого 1918 року, коли до Києва увірвалися більшовицькі війська Михайла Муравйова, генерал Яків Гандзюк і начальник штабу корпусу генерал Яків Сафонов потрапили у полон. Бранців відвели до будівлі Олексіївського інженерного училища (нині Київський військовий ліцей імені Івана Богуна). На пропозицію вступити до лав Червоної Армії вони відповіли рішучою відмовою, і за це були розстріляні. Російські більшовики по-звірячому добивали Якова Гандзюка: на його тілі знайшли 12 ран, завданих багнетами.  Влітку 1918 року, після приходу до влади в Україні Павла Скоропадського, генералів Гандзюка і Сафонова з військовими почестями перепоховали на території Видубицького монастиря. Крім того, Мала Рада Міністрів Української Держави на засіданні 27 червня 1918 року постановила видати вдовам генералів грошову допомогу в розмірі піврічного утримання їхніх чоловіків. За радянського режиму могилу героїв зрівняли із землею. Після 1991 року надгробок над могилою було відновлено заходами нащадків та істориків. 6 травня 2020 року почесне найменування на честь Якова Гандзюка отримала 59-та окрема мотопіхотна бригада Збройних Сил України.

4 КВІТНЯ

День створення НАТО. 4 квітня 1949 року у Вашингтоні (США) представники дванадцяти країн – США, Великої Британії, Франції, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Канади, Данії, Ісландії, Норвегії, Португалії – підписали Північно-атлантичний пакт (НАТО) про воєнно-політичний союз, що ставив за мету колективний захист демократичних свобод і протидію комуністичній експансії. Нині до складу НАТО входять 30 держав.

7 КВІТНЯ

Один рік тому, 7 квітня 2022 року, під час російсько-української війни Збройні Сили України завершили визволення від окупантів території Київської, Чернігівської та Сумської областей. У квітні 2022 року стало очевидним, що агресивні плани РФ ведення війни проти України зазнали провалу. Україна продовжувала успішно давати відсіч противнику, завдавати йому дедалі відчутніших втрат. Після провалу стратегічного задуму та планів із захоплення Києва, російські війська відступили з території Київської, Чернігівської та Сумської областей на територію РБ і РФ. Основна частина цих військ була направлена в Бєлгородську, Воронезьку та Ростовську області РФ з метою відновлення боєздатності та посилення угруповань російських військ на тимчасово окупованих територіях Харківської, Луганської та Донецької областей.

12 КВІТНЯ

День працівників ракетно-космічної галузі України. Встановлений Указом Президента України від 13 березня 1997 року № 230/97 “ураховуючи значний внесок працівників ракетно-космічної галузі України у наукові дослідження, створення сучасної ракетно-космічної техніки та впровадження високих космічних технологій в народне господарство”.

14 КВІТНЯ

Один рік тому, 14 квітня 2022 року, під час російсько-української війни Збройні Сили України знищили флагманський корабель російського Чорноморського флоту – ракетний крейсер “Москва”. 

У районі на північний схід від острова Зміїний ввечері 13 квітня по “Москві” завдано ракетного удару ракетами Р-360 ПКРК “Нептун”, унаслідок якого крейсер дістав важкі пошкодження та 14 квітня затонув у точці за 50 миль від узбережжя України та 80 миль від Одеси.

Отримані гідроакустичні зображення показують, що корабель ліг на дно лівим бортом, при цьому від удару корпус розламався на дві частини, що свідчить про пошкодження силового набору в районі надбудови.  Разом з тим, поряд на дні виявлено вертоліт Мі-26, за допомогою якого, імовірно, намагалися загасити пожежу на борту крейсера.  До кінця квітня на місці загибелі корабля проводилися роботи пошуковорятувальними силами ЧФ РФ.

Унаслідок знищення ракетного крейсера “Москва” досягнуто таких результатів:

суттєво знижено морально-психологічний рівень керівництва та військ противника через втрату одного з символів військової могутності росії, флагмана флоту, що веде війну на морі, одного з найпотужніших кораблів РФ, та знижено психологічну здатність противника до ведення боротьби і суттєво піднято бойовий дух керівництва та всього Українського народу; з урахуванням загрози подальших ударів противником переміщено райони маневрування своїх сил у межах 12 миль біля узбережжя Криму, за виключенням пошукових та аварійно-рятувальних робіт на потопленому крейсері і виходів із Севастополя до Новоросійська та до Азовського моря; суттєво знижено ударні та протиповітряні спроможності флоту, а також спроможності сил охорони десантних загонів противника та, відповідно, імовірність висадки морських десантів та ведення інших активних дій на морі.

16 КВІТНЯ

Великдень (Воскресіння Христове) 

125 років тому, 16 квітня 1898 року, в селі Старостинці (нині Вінницької області) народився Іван Демидович Трейко – український повстанський отаман, генерал-хорунжий Української повстанської армії. Іван Трейко замолоду служив в Армії Української Народної Республіки. 1919 року організував повстанський загін, який діяв проти більшовиків на теренах Київщини. Згодом командував Київською повстанською групою. Ця боротьба з радянським режимом тривала аж до 1925 року, коли Іван Трейко був змушений нелегально перейти кордон і оселитись у Польщі.

1927 року агенти радянського ДПУ влаштували замах на Івана Трейка, який тоді мешкав у селі Самостріли (нині Рівненської області). Він дістав вогнепальне поранення, але вижив. Влітку 1941 року Іван Трейко вступив до лав УПА “Поліська Січ” отамана Тараса Бульби-Боровця. Наступного року на деякий час був заарештовуваний гестапо. Із 1943 року служив в Українській повстанській армії Романа Шухевича. Керував розвідкою в УПА-Північ, був одним із найбільш засекречених командирів УПА.

Загинув 1945 року в бою з відділами НКВС. Посмертно Іванові Трейку присвоїли звання генерал-хорунжого УПА.

22 КВІТНЯ

105 років тому, 22–27 квітня 1918 року, відбувся похід спеціальної групи Армії Української Народної Республіки на чолі з полковником Петром Болбочаном на Крим з метою визволення півострова від більшовиків і встановлення української влади. У квітні 1918 року за наказом військового міністра УНР Олександра Жуковського з частин Запорізького корпусу була сформована Кримська група Армії УНР під командуванням полковника Петра Болбочана. Перед групою поставили стратегічне завдання: випереджаючи німецькі війська, звільнити Крим від більшовиків і захопити Севастополь. Кінцевим пунктом військової операції мав стати Чорноморський флот, розташований у Севастопольській бухті, який планували включити до складу збройних сил УНР. Групі Петра Болбочана під час операції поставили також завдання захопити військове майно таврійських портів. До складу Кримської групи увійшли 2-й Запорізький полк, 1-й кінний полк імені Костя Гордієнка, інженерний курінь, кінно-гірська гарматна дивізія, три польові батареї та одна гаубична, автопанцирна дивізія і два бронепотяги.  Блискавична військова операція, проведена полковником Болбочаном на Сиваші, вирішила не тільки успіх майбутньої Кримської операції, але й уберегла Кримську групу від значних втрат особового складу. Поряд із часовим та технічним факторами був урахований також і психологічний. Готуючи наступ, штаб зробив усе можливе, щоб дезорієнтувати більшовиків та позбавити їх можливості дістати інформацію про дійсний стан речей на фронті.

У ніч проти 22 квітня 1918 року перша сотня 2-го Запорозького полку під командою сотника Зелинського на мотодрезинах швидко переїхала замінований міст через Сиваш та дезактивувала вибухівку. За вояками посунули два бронепотяги. Більшовики, не сподіваючись такого непередбачуваного наскоку, не встигли приступити до оборони переправи. Українські бронепотяги доїхали до лінії ворожих шанців та гарматним і скорострільним вогнем посіяли поміж червоних паніку. Сотник Зелинський зі своєю сотнею кинувся до окопів та остаточно змусив більшовиків залишити позиції. Цілий 2-й полк, що на той час уже перейшов міст, зайняв ворожі укріплення.

Слід зазначити, що перекопські укріплення були прекрасно оснащені далекобійною та важкою артилерією, спеціально знятою більшовиками із севастопольських фортів і встановленою на помостах. Облога таких укріплень могла тривати не один місяць і призвести до великих людських втрат, якби не заздалегідь продуманий Петром Болбочаном та його штабом план обходу основних позицій ворога з боку Сиваша.  Увечері 22 квітня року Кримська група з боєм захопила Джанкой, першу вузлову станцію в Криму, що уможливило її подальший наступ. Тут зосередились усі сили похідної групи і почали трьома частинами просуватися далі: перша частина, що складалася з піхоти, автопанцирників та артилерії, просувалася східним боком залізниці за маршрутом Джанкой-Сімферополь, друга частина (Гордієнківський полк та кінно-гірська гарматна дивізія) прямувала у напрямку Євпаторії, а третя частина вирушила на Феодосію.

Під час Кримського походу українські війська поповнилися значною кількістю добровольців із Таврії, а також татарськими добровольчими формуваннями. Петро Болбочан мав намір створити з них окрему регулярну частину, проте згідно з наявними домовленостями українського уряду з німецьким командуванням мусив розпустити ці волонтерські загони. Головні сили групи Болбочана були скеровані на Сімферополь, який був визволений вранці 24 квітня 1918 року. Наступного дня Гордієнківський полк визволив Бахчисарай. Проте німецьке військове командування почало висловлювати занепокоєння діями українських військ. Намагаючись стримати їхній наступ, командир 15-ї німецької ландверської дивізії генерал Роберт фон Кош за наказом свого командування почав вимагати припинення операцій українських частин. Петро Болбочан мусив рахуватися з вимогами німецького командування припинити наступ, оскільки німці погрожували застосуванням сили.

26 квітня 1918 року 15-та німецька дивізія за наказом генерала фон Коша оточила всі місця дислокації українських військ та головні стратегічні пункти Сімферополя. Полковнику Болбочану було оголошено ультиматум негайно скласти зброю, залишити все військове майно і виїхати з Криму під охороною німецького конвою на правах інтернованих, розпустивши при цьому добровольчі загони. Пояснюючи причину своїх вимог, генерал фон Кош заявляв, що за умовами Брест-Литовського мирного договору Крим не належить до території України.

27 квітня військовий міністр УНР Олександр Жуківський телефоном віддав наказ про негайний відхід українських частин з Криму, який було оголошено в присутності генерала фон Коша. Наказу про місце нового розташування Кримська група не одержала. Після нарад з командиром Запорізького корпусу 3урабом Натієвим було вирішено відійти до Мелітополя. А вже за два дні у Києві відбувся гетьманський переворот, і замість УНР було проголошено Українську Державу Гетьмана Павла Скоропадського.

Попри суперечливий характер і вимушене залишення завойованих позицій, переможний Кримський похід Запорізької дивізії став справжнім тріумфом українського війська, продемонстрував його здатність до реалізації складних військових операцій, виявив блискучий талант полковника Петра Болбочана як здібного воєначальника. Під впливом подій, 29 квітня 1918 року кораблі Чорноморського флоту у Севастополі підняли українські національні прапори. Командування флоту оголосило про своє підпорядкування українському урядові. Згідно з наказом віце-адмірала Михайла Сабліна, всі кораблі, портове майно і укріплення, розташовані на узбережжі, ставали власністю Української Народної Республіки.

26 КВІТНЯ

Міжнародний день пам’яті жертв радіаційних аварій та катастроф.  

55 років тому, 26 квітня 1968 року, в селі Маломихайлівка Дніпропетровської області народився Олександр Якович Оксанченко – учасник російсько-української війни, Герой України. Олександр Оксанченко вищу освіту здобув у Харківському вищому військовому авіаційному училищі льотчиків. Упродовж 1989–2018 років проходив військову службу на льотних посадах, від льотчика-інструктора до заступника командира військової частини з льотної підготовки: до 1996 року в Дніпропетровську (Дніпро), з 1996 року у Миргороді. Учасник АТО. У 2014 році брав участь у боях за Луганськ. Нагороджений орденом Данила Галицького.

Впродовж 2016–2018 років Олександр Оксанченко неодноразово представляв Україну та посідав призові місця в авіаційних пілотажних показах у Великій Британії, Угорщині, Румунії, Польщі, Словаччині, Чехії, Данії, Бельгії, Мальті, підвищуючи престиж Збройних Сил України на світовій арені. 2018 року заступник командира з льотної підготовки 831-ї бригади тактичної авіації полковник Олександр Оксанченко на своєму Су-27 підтвердив блискучий рівень професійної майстерності й виборов звання кращого пілота на авіашоу “Czech International AirFest-2018”.  2018 року Олександр Оксанченко звільнився з лав Збройних Сил України, але залишився у своїй рідній 831-й бригаді тактичної авіації у Миргороді як цивільний на посаді інструктора-пілота. Він став учителем для багатьох українських пілотів.

Коли РФ розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, став до лав захисників, сівши за штурвал бойового винищувача Су-27. Полковник Олександр Оксанченко загинув у повітряному бою 25 лютого 2022 року, відволікаючи на себе ворожу авіацію.

Указом Президента України від 28 лютого 2022 року № 78/2022 Олександру Оксанченку посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.

29 КВІТНЯ

105 років тому, 29 квітня 1918 року, було ухвалено Конституцію Української Народної Республіки.

Конституція проголошувала Українську Народну Республіку “суверенною, самостійною і ні від кого незалежною” державою. УНР було задумано як класичну децентралізовану парламентську республіку із забезпеченням усіх прав національних меншин. Парламент мав назву Всенародні Збори України, обирався партійно-пропорційними виборами раз на три роки. Російська, єврейська і польська меншини отримували національно-персональну автономію. Білоруси, чехи, молдавани, німці, татари, греки і болгари мали на це право, коли б зібрали щонайменше 10 тисяч підписів.

Конституція УНР не набрала чинності, оскільки того самого дня відбувся гетьманський переворот, внаслідок якого було повалено Українську Народну Республіку і проголошено Українську Державу на чолі з Гетьманом Павлом Скоропадським.

105 років тому, 29 квітня 1918 року, відбувся гетьманський переворот, внаслідок якого було проголошено Українську Державу на чолі з Гетьманом Павлом Скоропадським.

Навесні 1918 року Україна стала ареною надзвичайно складних політичних і військових подій. З допомогою німецьких та австро-угорських військ Українській Центральній Раді на чолі з Михайлом Грушевським вдалося очистити Україну від більшовицької окупації та відновити своє урядування у Києві. Однак це не допомогло приборкати зростання кризових явищ. Реальність поновлення більшовицької експансії, неспроможність Центральної Ради опанувати ситуацію, досягти необхідного рівня державного та економічного розвитку, загроза перетворення України на звичайну окуповану колонію Німеччини підштовхнули до консолідації та активізації консервативні сили.

План перевороту було розроблено у квітні 1918 року за погодженням із німецьким командуванням. Кандидатом на гетьманство висунули П. П. Скоропадського. 29 квітня 1918 року у Києві відбувся Всеукраїнський хліборобський з’їзд (понад 6000 делегатів), на якому Павла Скоропадського проголосили Гетьманом України. Новообраний Гетьман звернувся до українського народу із маніфестом під назвою “Грамота до всього українського народу”, який оголошував скасування Української Центральної Ради, уряду Української Народної Республіки та створеного ним законодавства. Разом із грамотою вийшли “Закони про тимчасовий державний устрій України”, в яких розкривалися повноваження Гетьмана. Закони підтверджували, що Гетьман Павло Скоропадський перебрав на себе усі владні повноваження.

Переворот був переходом від колективної форми правління (Українська Центральна Рада налічувала від 798 до 848 депутатів) до одноосібної влади через відповідні державні структури. Формою державної влади обрали історично-традиційну для України – Гетьманат. Сама держава стала називатися не Українська Народна Республіка, а Українська Держава. Гетьман Павло Скоропадський, як професійний військовий, прекрасно усвідомлював, що без потужних збройних сил Українська Держава не зможе існувати. Йому вдалося переконати німецьке й австро-угорське командування зняти заборону на формування нових українських військових частин.

Формувати армію Павло Скоропадський прагнув на основі відродженого козацького стану, який об’єднав би національно свідоме й заможне сільське населення України. Однак проведення призову постійно відкладалося через протидію Німеччини та Австро-Угорщини. Ці країни не бажали створення в Україні могутніх збройних сил, які могли б завадити вивозити з України сільськогосподарську продукцію і промислову сировину відповідно до умов Брест-Литовського мирного договору, підписаного ще за Центральної Ради. Реальна чисельність гетьманської армії на листопад 1918 року не перевищувала 60 тисяч осіб, причому частина з них виявилися нелояльними до режиму і підтримали антигетьманське повстання Директорії, або ж перейшли до лав російського Білого руху.

Українська Держава також мала Військово-повітряний флот (до 200 літаків) та Військово-морський флот. Однак реально флот перебував під контролем Німеччини, а наприкінці 1918 року був захоплений військами Антанти і білогвардійцями.

У листопаді-грудні 1918 року внаслідок повстання під проводом Директорії режим Гетьманату припинив існування. Було відновлено Українську Народну Республіку, але вже без Центральної Ради.

105 років тому, 29 квітня 1918 року, у Севастополі кораблі Чорноморського флоту підняли українські прапори.

Коли моряки дізналися про наближення українських і німецьких військ до Севастополя, на лінкорах, крейсерах, деяких есмінцях Чорноморського флоту було спущено червоні більшовицькі прапори і піднято українські. Штабний корабель “Георгій Побідоносець” стояв під сигналом “Обійняв командування українським Чорноморським флотом. Адмірал Саблін”.

Після цього до Києва та німецького штабу було надіслано відповідні повідомлення. Зокрема, в телеграмі до Києва зазначалося: “Цього числа Севастопольська фортеця і флот, що перебувають у Севастополі, підняли українські прапори. Командування обійняв контр-адмірал Саблін”. Незабаром німецьке командування від імені Центральної Ради надіслало відповідь на радіограму Сабліна, в якій прохали його, як командувача флотом, видати наказ про підняття українських прапорів в Керчі до 8-ї години 30 квітня.

У той же час мінливість і нерішучість характеру Сабліна, який співчував прихильникам “єдиної та неподільної” росії, призвела до того, що більшовики зберегли свій вплив над мінною бригадою. Необачним кроком командувача став дозвіл на евакуацію кораблів, які контролювали більшовики.

30 квітня на кораблях, що залишилися в Севастополі, більшовики розгорнули боротьбу за відхід до Новоросійська. Збаламучені більшовиками команди дредноутів “Свободная россия” та “Воля”, тепер вже самі вимагали від командувача вивести весь флот. Контрадмірал Саблін піддався на ці умовляння і в ніч з 30 квітня на 1 травня сам вивів ці кораблі під “нейтральним” Андріївським прапором. Тоді ж він наказав всьому флоту переміститися до Новоросійська. Однак до Новоросійська на кораблях вирушила рівно половина наявного особового складу – 3500 осіб.

У Севастополі під українським прапором залишилися: 7 лінійних кораблів,  Леонід Перфецький  “Піднесення українського прапору  на Чорноморськім фльоті” 3 крейсери, 12 есмінців, 15 підводних човнів, 5 плавучих баз, 3 румунських допоміжних крейсери, велика кількість транспортних і допоміжних кораблів. Рішуча відмова українських моряків підкорятися наказам Сабліна стала головним результатом українізації та півторарічної діяльності Української Чорноморської Громади. День 29 квітня остаточно зафіксував перемогу українського руху на Чорноморському флоті.

У квітні 1919 року міністерство морських справ УНР постановило прийняти день 29 квітня днем Свята Українського Державного Флоту і разом з тим днем Свята Українського Чорного Моря, а також запровадити бронзову медаль для всіх учасників того історичного моменту. 29 квітня 1919 року в українських частинах морської піхоти, які тоді розміщувалися в Коломиї, відбулося перше святкування дня 29 квітня як дня Українського Державного Флоту.    

БЕЗ ДАТИ

920 років тому, у квітні 1103 року, військо Київської Русі розгромило половців у битві на річці Сутінь (нині річка Молочна на півдні Запорізької області).

Військами русичів командували великий князь київський Святополк Ізяславич, переяславський князь Володимир Всеволодович Мономах і чернігівський князь Давид Святославич. Військо налічувало від 10 до 30 тисяч осіб. Це був найбільший похід на половців від часу їхньої появи на Русі у середині XI століття.

Під час битви половці не витримали навальної атаки руської кінноти і почали відступ, який перетворився на втечу. Втрати половців були величезними. Загинуло щонайменше 20 ханів. У полон потрапили не тільки половці, але й інші кочівники – печеніги і торки. Серед трофеїв, захоплених переможцями, були велика рогата худоба, вівці, коні, верблюди.

 

Б Е Р Е З Е Н Ь

1 БЕРЕЗНЯ

105 років тому, 1 березня 1918 року, українські та німецькі війська визволили Київ від більшовиків. Німецькі частини наступали вглиб України згідно з умовами БрестЛитовського мирного договору, укладеного з Українською Народною Республікою. Німецьке та українське командування узгодили, що українські частини йтимуть попереду німецьких. На підступах до Києва 28 лютого 1918 року українські підрозділи розбили рештки більшовицького загону Василя Кіквідзе. До 14-ї години дня 1 березня більшовики відійшли на лівий берег Дніпра, у Дарницю, яка тоді була передмістям Києва. До столиці вступили частини Армії УНР, яким було влаштовано урочисту зустріч з церковними дзвонами та молебнями. Наступного дня до міста увійшли німецькі війська, влаштувавши урочистий парад на Софійській площі. У Києві було відновлено владу Української Центральної Ради.

3 БЕРЕЗНЯ

35 років тому, 3 березня 1988 року, в місті Бердянськ Запорізької області народився Валерій Вікторович Чибінєєв – учасник АТО у східних регіонах України, Герой України. Валерій Чибінєєв рано втратив батьків, виховувався у Бердянській школі-інтернаті, де провчився до 9-го класу, після чого вирішив стати військовим. Закінчив Запорізький військовий ліцей “Захисник” і Одеську академію сухопутних військ.  Командир роти снайперів 79-ї окремої десантно-штурмової бригади Збройних Сил України капітан Валерій Чибінєєв з перших днів російської агресії став на захист територіальної цілісності та незалежності Батьківщини. У складі 1-го аеромобільно-десантного батальйону брав участь у визволенні Красного Лиману. Під час ведення бойових дій в районі селища Бірюкове Луганської області в червні 2014 року підрозділ, очолюваний капітаном Валерієм Чибінєєвим, знищив диверсійно-розвідувальну групу противника та полонив двох російських найманців. Поблизу селища Ізварине Луганської області у липні того ж року, разом зі своїми побратимами витягнув із підбитого танка трьох військовослужбовців. У січні 2015 року обороняв Донецький аеропорт поблизу злітної смуги летовища.

Під час виконання бойового завдання на спостережному посту поблизу Авдіївки у липні 2016 року групами снайперів під керівництвом В. В. Чибінєєва було знищено живу силу розрахунків кулеметів і гранатометів та одного снайпера – загалом 12 підтверджених цілей. Наприкінці цього ж місяця дістав поранення внаслідок обстрілу позицій артилерією російських найманців. Попри це продовжував керувати діями підрозділу, що дозволило утримати позиції, незважаючи на численні атаки ворога. Указом Президента України від 23 серпня 2016 року № 348/2016 капітану Валерію Чибінєєву присвоєно звання Герой України з врученням ордена “Золота Зірка”. Відбиваючи повномасштабне вторгнення російської федерації в Україну, 3 березня 2022 року Валерій Чибінєєв загинув у боях із російськими окупантами за селище Гостомель поблизу Києва.

7 БЕРЕЗНЯ

160 років тому, 7 березня 1863 року, в селі Кейбалівка (нині Полтавської області) народився Іван Митрофанович Луценко – військовий і політичний діяч, доктор медицини, член Українського військового генерального комітету 1917 року. Іван Луценко закінчив гімназію у Лубнах, фізико-математичний факультет Санкт-Петербурзького університету і Військово-медичну академію. 1893 року захистив докторську дисертацію з медицини. Від початку XX століття Іван Луценко брав активну участь в українському національному русі. Був серед лідерів Української народної партії, Української демократичної партії та Української партії соціалістів-самостійників. Сприяв заснуванню одеської “Просвіти” і став головою Українського клубу в Одесі.  Під час Першої світової війни Іван Луценко служив військовим лікарем у російській армії в чині колезького радника, що відповідав армійському чинові полковника. Навесні 1917 року його обрали головою Української військової ради в Одесі. Саме за наказом Івана Луценка в Одесі вперше підняли синьо-жовтий прапор як символ української державності.

І. М. Луценко увійшов до складу Української Центральної Ради та Українського військового генерального комітету, що опікувався справою розбудови національних збройних сил. У жовтні 1917 року його обрали генеральним хорунжим Вільного козацтва. Як згадував Павло Скоропадський: “Луценко здався мені ідеалістом, котрий хотів в наш час відродити старе козацтво і всю Україну перелаштувати на козацький лад. Він був якимось фанатиком, який полюбляв усе українське”.  Наприкінці 1918 року Іван Луценко очолив цивільне управління Української Народної Республіки на Херсонщині. Організував одеський студентський загін і Подільський кіш Дієвої Армії УНР. 7 квітня 1919 року загинув у бою проти більшовиків під Старокостянтиновим.

9 БЕРЕЗНЯ

115 років тому, 9 березня 1908 року, в селі Бистричі (нині Рівненської області) народився Тарас Дмитрович Боровець, відомий як Тарас Бульба-Боровець – засновник і командувач Української повстанської армії “Поліська Січ”, генерал-хорунжий. Тарас Боровець з 14-літнього віку працював у каменоломні. Відбув службу у польській армії. 1932 року разом із друзями заснував підпільну організацію “Українське національне відродження”, основним завданням якої було проведення культосвітньої роботи, насамперед серед молоді. За свою проукраїнську діяльність Тарас відбув ув’язнення у польському концтаборі “Береза Картузька” (нині місто Береза Брестської області Білорусі). Вийшовши на свободу, Тарас Боровець взяв собі псевдонім Бульба на честь героя повісті Миколи Гоголя. Налагодив контакти з урядом Української Народної Республіки в еміграції. За наказом Президента УНР Андрія Лівицького від 20 червня 1940 року Тарас Бульба-Боровець мав таємно перейти німецько-радянський кордон і розпочати створення Української повстанської армії для партизанської боротьби проти радянської влади – з метою відновлення УНР. Ця армія дістала назву “Поліська Січ”.  Станом на 1941 рік УПА “Поліська Січ” налічувала до 10 тисяч бійців. На початковому етапі німецько-радянської війни її основним завданням була боротьба проти радянських партизанів і залишків розгромлених німцями радянських військ на теренах Полісся. Від 21 серпня до 15 листопада 1941 року “бульбівцям” вдалося створити й контролювати українське державне утворення – Олевську республіку на Житомирщині. Тут було запроваджено українське управління, міліцію, збройні сили, відновлювалася промисловість і сільське господарство. На території Олевської республіки не було ані радянських, ані німецьких військових підрозділів. Формально вона підпорядковувалася Державному центрові УНР в екзилі (у вигнанні). У середині листопада 1941 року внаслідок конфлікту з німецькими окупантами Тарас Бульба-Боровець оголосив про розпуск “Поліської Січі”. Однак частина його бійців перейшла до партизанської боротьби проти німців та їхніх союзників. Найбільш вдалою антинімецькою акцією УПА “Поліська Січ” став напад на Шепетівку в ніч проти 19 серпня 1942 року, внаслідок якого повстанці заволоділи 4-ма ешелонами різного майна та звільнили два ешелони з “остарбайтерами” (особами, яких везли на примусові роботи до Німеччини). Тим часом, наприкінці 1942 – на початку 1943 років на Волині й Галичині постала Українська повстанська армія Романа Шухевича, яка не визнавала зверхність Державного центру УНР в екзилі й підпорядковувалася Організації українських націоналістів під проводом Степана Бандери. 20 липня 1943 року, щоби відмежуватися від новоствореної УПА, Тарас Бульба-Боровець заявив про перейменування своєї армії на Українську народну революційну армію (УНРА). Невдовзі більшість формувань УНРА були підпорядковані Українській повстанській армії Романа Шухевича. Наприкінці 1943 року Тараса Бульбу-Боровця заарештували. До вересня 1944 року він перебував у концтаборі Заксенгаузен під Берліном. Від співпраці з німцями відмовився, оскільки вони не бажали визнавати право України на власну державність. Водночас, Тарас Бульба-Боровець до кінця життя залишався на антирадянських позиціях. По війні у 1948 році емігрував з Європи до Канади. Написав спогади “Армія без держави”. Став членом громадської організації “Українське вільне козацтво”. Організував видання низки українських часописів патріотичного державницького спрямування. Помер Тарас Бульба-Боровець 15 травня 1981 року у Нью-Йорку, похований на православному цвинтарі Святого Андрія у Саут-Баунд-Бруку (штат Нью-Джерсі, США).

40 років тому, 9 березня 1983 року, в місті Лозова Харківської області народився Олександр Миколайович Лавренко – учасник АТО, Герой України. Олександр Лавренко закінчив середню загальноосвітню школу і Харківський інститут танкових військ імені Верховної Ради України. Командував танковою ротою 93-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України. 21 липня 2014 року в боях за селище Піски Донецької області екіпаж танка, яким командував капітан Олександр Лавренко, брав участь у знищенні опорного пункту російських найманців. Після отримання бойового наказу екіпаж танка в голові колони вийшов на ворожий блокпост. На блокпосту танкісти потрапили у засідку, зав’язався бій. Противник там розмістив два танки та кулеметні розрахунки, позаду були розташовані мінометна батарея та снайперські позиції. Прямим пострілом з танка Олександра Лавренка було вражено танк російських найманців, наступними пострілами знищено кулеметні розрахунки та два автобуси противника. Танкісти захопили блокпост та прикривали дії механізованого підрозділу та евакуаційної групи вогнем танкової гармати і кулемета. Ворог почав контратакувати, танк капітана О. М. Лавренка першим рушив на ймовірний рубіж атаки, знищив дві мінометні обслуги російських найманців та значно відірвався від основних сил. При маневруванні задля ухилення від вогню противника, бойова машина потрапила на фугас. Двоє членів екіпажу загинули. Важкопоранений Олександр Лавренко ворогові не здався та не допустив захоплення танка, підірвавши себе. Завдяки діям екіпажа вдалося не допустити контратаки ворога. Підрозділи 93-ї окремої механізованої бригади змогли закріпитися та виконати поставлене завдання. У капітана О. М. Лавренка залишилися дружина і донька. Героя поховали у рідному місті Лозова. Указом Президента України від 9 вересня 2016 року № 388/2016 Олександрові Лавренку посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.

14 БЕРЕЗНЯ

День українського добровольця.

Запроваджений постановою Верховної Ради України від 17 січня 2017 року № 4261 “з метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України, сприяння подальшому зміцненню патріотичного духу в суспільстві, підвищенню суспільної уваги і турботи про учасників добровольчих формувань та на підтримку ініціативи громадськості”.

17 БЕРЕЗНЯ

День мобілізаційного працівника.

Встановлений наказом Міністра оборони України від 26 вересня 2016 року № 497, враховуючи надзвичайну значимість мобілізаційних органів усіх рівнів, важливість мобілізаційної, організаційно-штатної, обліково-призовної роботи та комплектування військ особовим складом, а також планування матеріально-технічного забезпечення мобілізаційних заходів.

25 років тому, 17 березня 1998 року, в місті Куп’янськ Харківської області народився Віталій Анатолійович Мовчан – учасник російсько-української війни, Герой України. Віталій Мовчан у 2016 році підписав контракт із Збройними Силами України, обіймав посаду механіка-водія. Згодом вступив до Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба, який закінчив 2020 року. Обслуга зенітного ракетного комплексу, яку очолював лейтенант Віталій Мовчан, у день початку повномасштабного російського вторгнення, перебувала на бойовому чергуванні, прикриваючи місцеве мирне населення та українські війська, залучені до Операції об’єднаних сил. Їй довелося прийняти бій із противником, сили якого значно переважали. Вже вранці 24 лютого зенітники збили російський багатоцільовий винищувач Су-30. Лейтенант Мовчан професійно, холоднокровно і самовіддано керував боєм, надихаючи обслугу особистим прикладом – його ЗРК активно маневрував, міняючи позиції. Згодом ще одним влучним пуском було знищено ворожий безпілотний літальний апарат.

Авіація противника почала полювати на український ЗРК та його героїчний екіпаж. Близько 16-ї години пара ворожих ударних вертольотів Мі-24 на критично малій висоті підібралася до тимчасової стартової позиції і вдарила по ній некерованими ракетами. Віталій Мовчан загинув у районі селища Трьохізбенка Луганської області на бойовому посту. Похований в місті Володимир Волинської області.

Указом Президента України від 28 лютого 2022 року № 78/2022 Віталію Мовчану посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.

19 БЕРЕЗНЯ

35 років тому, 19 березня 1988 року, в селі Веселівка (Крим) народився Андрій Павлович Ханін – учасник російсько-української війни, Герой України. Андрій Ханін закінчив Харківський національний університет внутрішніх справ, де опанував спеціальність “Правознавство”. Після випуску служив в одному зі спецпідрозділів МВС у Криму. 2014 року, після початку російської окупації півострова, переїхав до міста Дніпро. Навесні 2021 року Андрій Ханін вступив на військову службу до 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади. Спочатку обіймав посаду командира відділення – командира бойової машини, а згодом став головним сержантом парашутно-десантного взводу.

26 лютого 2022 року під час штурму Волновахи командир бойової машини сержант Андрій Ханін знищив танк загарбників та близько 10 солдатів противника. Маючи залізну волю та незламний характер, навіть діставши важке поранення, він хоробро до останнього подиху боровся за Україну і допомагав пораненим побратимам.

Указом Президента України від 12 березня 2022 року № 127/2022 Андрію Ханіну посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.

24 БЕРЕЗНЯ

80 років тому, 24 березня 1943 року, бійці Української повстанської армії звільнили в’язнів німецького концтабору “Осада Креховецька”. Концентраційний табір розташовувався в селі Осада Креховецька (нині Нова Українка Рівненської області). В операції взяли участь близько 200 бійців УПА під командуванням сотенних Степана Трохимчука, Йосипа Бричка, Дмитра Шевчука і Григорія Новака. Внаслідок рішучої атаки було знищено охорону табору разом із комендантом, звільнено 176 в’язнів, частина з яких приєдналися до лав УПА. Повстанці здобули в бою 180 одиниць вогнепальної зброї.

Один рік тому, 24 березня 2022 року, під час російсько-української війни Збройні Сили України завдали удару по російським військовим кораблям у тимчасово окупованому порту Бердянськ Запорізької області.

Вранці 24 березня ЗС України атакували ракетою “Точка-У” великий десантний корабель “Саратов”, який ошвартувався у порту Бердянськ і здійснював вивантаження броне- та автотехніки, боєзапасу та особового складу. Внаслідок удару корабель був знищений. Смертельні поранення отримав командир корабля капітан 2-го рангу Володимир Хромченков, який 2014 року зрадив присязі на вірність Українському народу і перейшов на бік російських окупантів.

Крім “Саратова” пошкоджень зазнали великі десантні кораблі “Цезар Куніков” і “Новочеркаськ” (за іншими даними – “Орськ”). Командир ВДК “Цезар Куніков” капітан 3-го рангу Олександр Чирва також дістав поранення, від яких невдовзі помер.

28 БЕРЕЗНЯ

80 років тому, 28 березня 1943 року, бійці Української повстанської армії завдали поразки німецьким окупантам під Костополем (нині місто Рівненської області). Німецьке командування організувало наступ на територію поблизу Костополя, зайняту силами УПА під командуванням Адама Рудника і Андрія Довгальця. Окупанти застосовували гарматний і мінометний вогонь. Але всі їхні спроби прорвати оборону УПА зазнали невдачі. Під час контратаки повстанці знищили мінометну батарею ворога. Зрештою, німцям довелося відступити, втративши до 70 вояків убитими. Втрати УПА становили 17 убитими, 20 пораненими і 9 зниклими безвісти.

29 БЕРЕЗНЯ

295 років тому, 29 березня 1728 року, в селі Лемеші (нині Чернігівської області) народився Кирило Григорович Розумовський – останній Гетьман Лівобережної України (1750–1764 роки), генерал-фельдмаршал.

Кирило Розумовський походив з козацької родини. Його старший брат Олексій (1709–1771) був фаворитом російської імператриці Єлизавети Петрівни, мав великий вплив при царському дворі й сприяв відновленню гетьманства на Лівобережній Україні.  За допомогою старшого брата Кирило потрапив до столиці російської імперії – Санкт-Петербурга, звідки його відправили на навчання до Європи. Здобув вищу освіту в університетах Кенігсберга, Берліна, Геттінгена, Страсбурга. 1744 року удостоєний графського титулу, а 1746 року, у віці 18 років, з волі Єлизавети Петрівни став президентом російської академії наук (залишався ним протягом 52 років).

В лютому 1750 року на Глухівській раді Кирила Розумовського обрали Гетьманом Війська Запорозького (Лівобережної України). Новий Гетьман скористався можливістю відродження і зміцнення української козацької державності. Без дозволу царського уряду роздавав козацькій старшині у володіння вільні маєтності, сотенні містечка й села. Без дозволу Гетьмана заборонялося чинити арешти українців, окрім карних злочинців. К. Г. Розумовський запровадив при своєму дворі особливу канцелярію для приймання листів, скарг, прохань і документів від населення, що було якісно важливим кроком у запобіганні зловживань старшин і царської адміністрації й сприяло зміцненню автократичної влади Гетьмана. Крім того, К. Г. Розумовський вів доволі самостійну економічну політику, сам встановлював митні збори й не посилав звіту до Петербурга. Готувався проект заснування університету в Батурині, однак цим планам не судилося здійснитися.

За проектом Лубенського полковника Івана Кулябки було проведено реформу козацького війська. Полки перетворювалися на регулярні. Запроваджувалася муштра за іноземним зразком, вводився однострій – синій мундир з червоним коміром, білі штани, різнокольорові шапки для кожного полку. Обов’язковим набором зброї були рушниця, шабля й спис, удосконалювалась артилерія.

Після приходу до влади Катерини ІІ у 1762 році Кирило Розумовський сподівався отримати від нової імператриці дозвіл на запровадження спадкового гетьманства в Україні на чолі з династією Розумовських. Однак Катерина проводила імперську централістичну політику і вирішила взагалі скасувати гетьманство. Відповідний указ був підписаний нею 21 листопада 1764 року. Так почалася цілеспрямована політика Катерини ІІ з остаточного знищення автономії України.

Після відставки Кирило Розумовський мешкав у Петербурзі, а останні роки життя – у Батурині. Збудував там розкішний палац і зібрав чудову бібліотеку. Помер 21 січня 1803 року, похований у Свято-Воскресенському храмі в Батурині. За радянських часів усипальницю Розумовського було сплюндровано.

31 БЕРЕЗНЯ

150 років тому, 31 березня 1873 року, в селі Турівка (нині Київської області) народився Микола Іванович Міхновський – політичний і громадський діяч, організатор українського війська 1917 року.

Микола Міхновський закінчив Прилуцьку гімназію і юридичний факультет Київського університету. Ще в студентські роки став членом “Молодої громади” і “Братства тарасівців”. Із 1895 року провадив адвокатську практику у Києві і Харкові. Взяв участь у створенні у січні 1900 року першої у підросійській Україні національної політичної партії – Революційної української партії (РУП). Написав програму партії – брошуру “Самостійна Україна”, видану у Львові накладом 1000 примірників. У ній автор наголошував на необхідності здобуття Україною політичної незалежності й соборності.

1902 року Микола Міхновський вийшов зі складу РУП і створив свою самостійницьку політичну партію – Українську народну партію (УНП). Попри свою нечисленність, самостійники наполегливо шукали шлях до сердець широкого загалу, використовуючи підкреслено демонстративні і навіть епатажні форми і методи впливу. Це робилося з єдиною метою: будити національну свідомість, розвивати почуття належності до великого народу зі славетним минулим, привернути якомога більше українців до ідеї самостійності України. Останні роки перед Першою світовою війною Микола Міхновський присвятив пропаганді національної ідеї серед тих кіл, які досі були далекі від українського руху, а саме серед промислових і хліборобських кіл Слобожанщини й Донбасу, брав участь в організації соляних промислів на Донбасі.

Під час Першої світової війни 1914–1918 років М. І. Міхновський служив у чині поручика в Київському окружному військовому суді. Після початку Української революції, у березні 1917 року став членом Української Центральної Ради і засновником Українського військового клубу імені Гетьмана Павла Полуботка. Своїм найважливішим завданням вважав якнайшвидшу українізацію частин російської армії задля створення українських національних збройних сил. У травні 1917 року увійшов до складу новоствореного Українського військового генерального комітету. Однак лідери Української Центральної Ради не довіряли Міхновському, оскільки стояли на позиціях створення не регулярної армії, а народної міліції. У червні 1917 року Міхновський створив Другий український імені Гетьмана Павла Полуботка козачий полк, і 17–18 липня підняв повстання у Києві, сподіваючись проголосити незалежність України. Центральна Рада, яка прагнула лише автономії України у складі росії, не підтримала полуботківців. Злагодженими діями Центральної Ради і командування Київського військового округу повстання було придушене, а його учасників вислали на фронт.

Микола Міхновський опинився на Румунському фронті, але вже восени 1917 року після більшовицького перевороту повернувся до України. Працював мировим суддею у Лубнах на Полтавщині. 1918 року перебував у поміркованій опозиції до режиму Гетьмана Павла Скоропадського, але відмовився підтримати антигетьманське повстання. Відверто негативно поставився до Директорії УНР. Спробував організувати державний переворот за підтримки полковника Петра Болбочана, щоби встановити в Україні військову диктатуру. Зазначена спроба зазнала невдачі.

Чотири роки Микола Міхновський мешкав у станиці Полтавській на Кубані, вчителював, займався кооперацією. 1924 року повернувся до Києва, був заарештований більшовиками, але зрештою його звільнили. Та вже 3 травня 1924 року Микола Міхновський вкоротив собі віку. Існує версія, що це було політичне вбивство, організоване радянськими спецслужбами, інсценізоване під самогубство. Поховали Миколу Міхновського у Києві на Байковому кладовищі. Могилу було знайдено пошуковцями лише 2008 року.

БЕЗ ДАТИ

785 років тому, у березні 1238 року, галицько-волинський князь Данило Романович (відомий як Данило Галицький) здобув перемогу у Дорогичинській битві (нині місто Дорогичин Сім’ятицького повіту Підляського воєводства Польщі).

У цій битві війська Данила Галицького розгромили армію хрестоносців Добжинського ордену, що складалася з німців і поляків. Магістра Добжинського ордену Бруно полонили. Після цього наступ хрестоносців на Русь було припинено, а князь Данило суттєво зміцнив свою владу.

375 років тому, в березні 1648 року, було укладено Бахчисарайський договір між Гетьманом Війська Запорозького Богданом Хмельницьким і кримським ханом Ісламом ІІІ Ґераєм. 

Готуючи збройне повстання проти Речі Посполитої, Богдан Хмельницький почав налагоджувати стосунки з кримською політичною верхівкою. Умови Бахчисарайського договору передбачали: встановлення дружніх відносин Війська Запорозького і Кримського ханства, надання взаємної військової допомоги, заборону татарам спустошувати українські землі й захоплювати бранців, оплату українською стороною послуг татарського війська грошима, продовольством, фуражем, а також частиною військової здобичі.

Умови Бахчисарайського договору визначили характер українсько-кримських відносин у середині XVII століття. Він відіграв велику роль у боротьбі України проти Речі Посполитої впродовж 1648–1653 років, зокрема здобутті українцями перемог у битвах під Жовтими Водами і Корсунем 1648 року, Зборівській битві 1649 року, Батозькій битві 1652 року. Застосування на полі бою кримськотатарської легкої кінноти в поєднанні з козацькою піхотою часто давало змогу досягати великих успіхів.

80 років тому, у березні 1943 року, під час Другої світової війни бійці Української повстанської армії на визволеній ними від нацистів території утворили Колківську республіку.

Площа Колківської республіки становила близько 2500 квадратних кілометрів. Вона охоплювала території тодішніх Маневицького, Рожищенського, Ківерцівського районів Волинської області і Радивилівського району Рівненської області. Назву взяла від селища Колки Маневицького району, яке було її столицею. На визволеній території утворилася та активно діяла українська влада. Відділи ОУН і УПА допомагали населенню організувати свою власну адміністрацію та надавали їй всебічну підтримку. Все доросле населення республіки було зобов’язане проходити різноманітний військовий вишкіл: суспільно-політичний, старшинський, підстаршинський, розвідувальний тощо. У Колках діяла школа артилеристів і мінерів, а також курси самооборонної кінної розвідки та політичної освіти. Почали працювати школи, лікарні, а також клуб, в якому проходили мітинги, збори і концерти, читалися лекції. Були відкриті пункти з переробки продуктів харчування та виготовлення товарів широкого вжитку. Було відновлено роботу електростанцій, світло подавалося в лікарні і школи.

4 листопада 1943 року, залучивши регулярні фронтові частини (артилерію, танки, авіацію), нацисти жорстоко знищили Колківську повстанську республіку. Масові розстріли українських патріотів викликали всенародну ненависть до окупантів, активізували і посилили боротьбу УПА з нацистами.

Л Ю Т И Й

4 ЛЮТОГО

105 років тому, 4 лютого 1918 року, війська Української Народної Республіки розгромили більшовицьке повстання у Києві (“Січневе повстання”). Збройний заколот проти Української Народної Республіки і Української Центральної Ради організував Київський комітет РСДРП(б) – партії більшовиків. Повстання спалахнуло 29 січня 1918 року – у день бою під Крутами. Центром виступу став київський завод “Арсенал” (поблизу сучасної станції метро “Арсенальна”). До повстання приєдналися робітники деяких інших заводів Києва. Головна мета повстання зводилася до того, щоб оточити будинок Педагогічного музею, де перебувала Українська Центральна Рада, скинути її та проголосити в Києві більшовицьку владу.

Спочатку повсталі досягли певних успіхів, але 1 лютого до Києва прибули Гайдамацький кіш Слобідської України під командуванням Симона Петлюри та Гордієнківський полк Всеволода Петріва. 4 лютого більшовицьке повстання було повністю придушене, завод “Арсенал” узятий штурмом.  Більшовицьке повстання призвело до численних жертв серед повсталих, українських вояків і мешканців Києва. Під час вуличних боїв місто зазнало руйнувань. Попри поразку, більшовики виконали своє завдання: їхній виступ у Києві затримав нечисленну українську армію, відтягнув на себе війська з Полтавщини й Чернігівщини, що полегшило просування більшовицьких загонів з росії. Вже 8 лютого 1918 року більшовицькі війська М. Муравйова уперше захопили Київ.

5 ЛЮТОГО

50 років тому, 5 лютого 1973 року, в селі Костянтинівка на Черкащині народився Сергій Олександрович Шаптала – учасник АТО на території Донецької та Луганської областей, Герой України. Сергій Шаптала 1990 року вступив до Київського вищого загальновійськового командного училища. Служив начальником штабу, заступником командира військової частини у місті Володимир-Волинський Волинської області. У лютому 2013 року призначений командиром 300-го Чернівецького окремого механізованого полку 13-го армійського корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України. Наприкінці 2013 року полк розформували. С. О. Шаптала дістав призначення командиром 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади (м. Мукачеве Закарпатської області).  Під час антитерористичної операції у східних регіонах України бійці 128-ї гірсько-піхотної бригади під командуванням полковника Сергія Шаптали тривалий час тримали оборону у місті Дебальцеве Донецької області. У найкритичніший момент лютого 2015 року, після того, як командування сектора “С” мусило залишити свої бойові позиції, командування Дебальцевським угрупованням військ прийняв на себе полковник С. О. Шаптала. Під час виведення українських військ його бійці намагалися до останнього тримати зайняті позиції, виконали свої завдання у повному обсязі і залишили Дебальцевський плацдарм в останню чергу. Указом Президента України від 18 лютого 2015 року № 93/2015 полковникові Сергію Шапталі було присвоєно звання Герой України з врученням ордена “Золота Зірка”. У липні 2021 року С. О. Шаптала був призначений начальником Генерального штабу ЗС України.

7 ЛЮТОГО

80 років тому, 7 лютого 1943 року, відбувся перший бій Української повстанської армії з нацистськими окупантами. Загін УПА під командуванням Григорія Перегіняка (псевдонім “Коробка”) розгромив німецький гарнізон міста Володимирець Рівненської області. Противник втратив 7 бійців, українські повстанці – трьох. Переможці захопили 20 карабінів і багато військової амуніції.

9 ЛЮТОГО

105 років тому, 9 лютого 1918 року, було підписано Брест-Литовський мирний договір між Українською Народною Республікою з одного боку та Німецькою імперією, Австро-Угорщиною, Османською імперією і Болгарським царством з іншого боку.

Брест-Литовський мир зафіксував вихід УНР з Першої світової війни. Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина і Болгарія визнали УНР незалежною і рівноправною державою. Території Холмщини і Підляшшя, заселені переважно українцями, включалися до складу УНР. Таємним протоколом передбачалося Делегація УНР у Брест-Литовську (початок 1918 р.) приєднання української частини Східної Галичини до Буковини і створення Коронного краю, що мав отримати автономію у складі Австро-Угорщини. Договір фактично рятував УНР від більшовицької навали, оскільки Німеччина та Австро-Угорщина зобов’язувалися надати їй військову допомогу. За це УНР повинна була постачати до цих країн сільськогосподарську продукцію і промислову сировину. Завдяки втручанню німецьких і австро-угорських військ до початку травня 1918 року вся територія України була звільнена від більшовиків. Однак конфлікт між керівництвом УНР та її союзниками призвів до того, що Німеччина та Австро-Угорщина підтримали гетьманський переворот 29 квітня 1918 року, внаслідок якого було повалено Українську Центральну Раду, а замість УНР проголошено Українську Державу на чолі з Гетьманом Павлом Скоропадським.

 

40 років тому, 9 лютого 1983 року, в селі Голятин Закарпатської області народився Василь Іванович Зубанич – учасник АТО на сході України, Герой України. Василь Зубанич закінчив школу та Одеську військову академію. Командував 15-м окремим гірсько-піхотним батальйоном 128-ї окремої гірськопіхотної бригади. Із травня 2014 року брав участь в АТО у східних регіонах України. Учасник боїв за Новоганнівку, Нижнє Тепле, Станицю Луганську, Макарове, Щастя, Луганський аеропорт, Дебальцеве та низку інших населених пунктів Луганської та Донецької областей. Василь Зубанич особисто виконував завдання на мобільних пересувних блокпостах, супроводжував колони та вантажі для військ і сил антитерористичної операції. Неодноразово зазнавав нападів та обстрілів з боку незаконних збройних формувань. Прийняті ним рішення дозволяли виконувати поставлені завдання зі збереженням життів військовослужбовців. У складі штурмової групи тактичної групи “Північ” здійснював прорив до Луганського аеропорту для подальшого прикриття та забезпечення відходу підрозділів з оточення. Під час бою дістав осколкове та вогнепальне поранення, але від госпіталізації відмовився та продовжував керувати діями підрозділу, чим підняв бойовий дух і моральний стан підлеглих військовослужбовців. Із листопада 2014 року виконував завдання на Дебальцевському напрямку.

Указом Президента України від 23 березня 2015 року №163/2015 полковникові В. І. Зубаничу присвоєно звання Герой України з врученням ордена “Золота Зірка”. У 2015–2020 роках командував 10-ю окремою гірськоштурмовою бригадою. Від березня 2022 року – бригадний генерал.

15 ЛЮТОГО

День вшанування учасників бойових дій на території інших держав.

15 лютого 1989 року завершилося виведення радянських військ з Афганістану. 25 грудня 1979 року Радянський Союз увів свої війська до Афганістану. 27 грудня палац Президента Афганістану в Кабулі був узятий штурмом бійцями спецназу. Президент Хафізулла Амін та його охоронці були вбиті, а владу взяв у свої руки Бабрак Кармаль. Офіційним поясненням введення військ до Афганістану було “запобігання загрозі іноземного втручання”. За формальний привід для СРСР правили неодноразові прохання з боку афганських властей. Реальною ж метою було підтримання спроби побудови соціалізму в окремо взятій слаборозвиненій країні, яка потерпала від міжусобиць. Військові формування, які офіційна радянська пропаганда називала “обмеженим контингентом радянських військ”, виявилися безпосередньо втягнуті у жорстоку і кровопролитну війну. Вона тривала понад 9 років. У ній взяли участь понад 160 тисяч українців. 2378 із них загинули, 60 вважаються зниклими безвісти або такими, хто потрапив у полон і не повернувся з нього. Поранення дістали більше 8000 українців, із них 4687 повернулися додому інвалідами.

16 ЛЮТОГО

День проведення заходів із відзначення військових журналістів. Встановлений наказом Міністра оборони України від 14 лютого 2018 року № 63 “з метою продовження та розвитку кращих традицій вітчизняної військової журналістики, відзначення мужності та героїзму військових журналістів”. Щороку 16 лютого керівники органів військового управління, командири з’єднань, військових частин, керівники військових навчальних закладів, установ та організацій Збройних Сил України проводять заходи з відзначення кращих військових журналістів, прес-офіцерів, офіцерів зі зв’язків із громадськістю.

155 років тому, 16 лютого 1868 року, в селі Нижча Кропивна (нині Вінницької області) народився Микола Опанасович Коваль-Медзвецький – генерал-поручник Армії УНР. Микола Коваль-Медзвецький закінчив МогилівПодільське реальне училище, Житомирську класичну гімназію, Московське піхотне юнкерське училище і Миколаївську академію Генерального штабу у СанктПетербурзі. Брав участь у житті української громади Петербурга. 1913 року отримав чин генерал-майора. Під час Першої світової війни був начальником військово-топографічного училища у Петербурзі.

Навесні 1917 року, після початку Української революції, Микола КовальМедзвецький одним із перших прибув до Києва для служби в українізованих частинах. Очолив Київську військово-топографічну зйомку. Із березня 1918 року – начальник Головного геодезичного управління Армії УНР. Член ради військового міністерства УНР. 1919 року забезпечував зв’язок між Армією УНР і Галицькою армією. 5 жовтня 1920 року отримав ранг генерал-поручника, що відповідає сучасному званню генерал-лейтенанта. Після інтернування Армії УНР у Польщі Микола Коваль-Медзвецький працював у Кракові і Варшаві, зокрема старшим асистентом в обсерваторії Ягеллонського університету. Помер 10 вересня 1929 року у Варшаві, похований у православній частині міського цвинтаря “Воля”.

150 років тому, 16 лютого 1873 року, в Санкт-Петербурзі народився В’ячеслав Євгенович Клочковський – командувач Чорноморським флотом Української Держави у 1918 році, контр-адмірал. В’ячеслав Клочковський закінчив гімназію у місті Вільно (нині Вільнюс, Литва), Демидівський юридичний ліцей у Ярославлі і Морський кадетський корпус. Служив на Балтійському флоті. Брав участь у поході 1900–1901 років до Китаю задля придушення Іхетуанського (“Боксерського”) повстання. Став учасником російсько-японської війни: як старший вахтовий офіцер крейсера “Адмірал Нахімов” здійснив перехід з Балтійського до Японського моря і 27–28 травня 1905 року брав участь у Цусімській морській битві, яка завершилася нищівною поразкою російського флоту. Крейсер “Адмірал Нахімов” затонув, а В’ячеслав Клочковський потрапив до японського полону, де перебував півроку. Після звільнення з полону повернувся до служби в царському флоті. 1909 року призначений командиром дивізіону підводних човнів Чорного моря. Під час Першої світової війни 1914–1918 років на чолі нового підводного човна “Краб” здійснив мінування акваторії протоки Босфор. На виставлених мінах підірвалася низка німецьких кораблів, зокрема крейсер “Бреслау”. 1916 року В’ячеслав Клочковський був нагороджений Георгіївською зброєю, а влітку 1917 року отримав чин контр-адмірала. Зі створенням Української Центральної Ради у Києві, В’ячеслав Клочковський став прихильником українських національно-патріотичних організацій. Активно підтримував українізацію бойового складу підводних човнів. У жовтні 1917 року на всіх кораблях і установах флоту, зокрема й на всіх підводних човнах, на один день було піднято національні українські прапори та стеньгові сигнали “Хай живе вільна Україна”.

Влітку 1918 року Гетьман Української Держави Павло Скоропадський призначив контр-адмірала В’ячеслава Клочковського командувачем Чорноморського флоту і представником гетьманського уряду в Криму й Севастополі. На цій посаді він рахувався і після відновлення Української Народної Республіки, принаймні, до початку 1919 року. Але Чорноморський флот було захоплено силами Антанти і білогвардійців. Втративши надії на відродження українського Чорноморського флоту, В. Є. Клочковський виїхав до Польщі та вступив на службу до міністерства оборони цієї країни. Брав участь у Паризькій мирній конференції 1919 року. Отримав звання бригадного генерала Війська Польського у 1922 році. Вийшов у відставку 1927 року. Помер у Варшаві 5 січня 1930 року, похований на цвинтарі Старі Повонзки.

20 ЛЮТОГО

День Героїв Небесної Сотні.

Пам’ятний день, встановлений Указом Президента України від 11 лютого 2015 року №69/2015 “з метою увічнення великої людської, громадянської і національної відваги та самовідданості, сили духу і стійкості громадян, завдяки яким змінено хід історії нашої держави, гідного вшанування подвигу Героїв Небесної Сотні, які віддали своє життя під час Революції гідності (листопад 2013 року – лютий 2014 року), захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини, європейське майбутнє України”.

45 років тому, 20 лютого 1978 року, в місті Первомайськ Миколаївської області народився Дмитро Миколайович Васильєв – учасник російсько-української війни, Герой України. Дмитро Васильєв служив командиром ракетного дивізіону 19-ї ракетної бригади “Свята Варвара”. З перших днів повномасштабного російського вторгнення в Україну 2022 року підполковник Васильєв уміло керував ракетним дивізіоном, який завдав точних ударів по колоні противника біля населеного пункту Чонгар. Унаслідок цього удару було знищено до сотні одиниць техніки та особового складу ворога. Від 24 лютого до 18 березня ракетний дивізіон під керівництвом Дмитра Васильєва завдавав ударів по скупченню військ противника біля населених пунктів Василівка, Токмак, Мелітополь, Пологи, Гуляйполе, Кам’янка, Дніпрорудне, Бердянськ, Велика Білозерка, знищуючи значну кількість сил і засобів окупантів. 18 березня Дмитро Васильєв разом із підрозділом потрапив під обстріл у Запорізькій області та внаслідок важких поранень наступного дня помер. Похований на Алеї Слави м. Хмельницького.  Указом Президента України від 13 квітня 2022 року № 235/2022 Дмитру Васильєву посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.

24 ЛЮТОГО

Один рік тому, 24 лютого 2022 року, російські окупанти розпочали повномасштабне вторгнення в Україну. Вночі 24 лютого 2022 року президент російської федерації володимир путін у відеозверненні заявив про початок “спеціальної військової операції” проти України. Російські війська майже одночасно завдали ударів зі сходу (з території РФ та окремих районів Донецької та Луганської областей (ОРДЛО), півночі (з території білорусі) та півдня (з тимчасово окупованої території АР Крим, акваторії Чорного та Азовського морів). У низці українських міст пролунали вибухи, РФ завдала масованого удару по військових об’єктах України. Крилатими ракетами повітряного, морського та наземного базування, а також бортовим озброєнням вертольотів армійської авіації були уражені військові та цивільні аеродроми (Бориспіль, Краматорськ, Чугуїв, Старокостянтинів, Кубалькіно, Луцьк, Озерне, Івано-Франківськ, Броди, Миргород), військові склади, пункти управління військами, об’єкти системи ППО і радіоелектронної розвідки, інші об’єкти. Водночас агресор здійснив артилерійські обстріли території та населених пунктів України вздовж державного кордону.

Проте воєнно-політичному керівництву РФ не вдалося реалізувати свій стратегічний замисел щодо швидкого захоплення території України, придушення організованого опору Сил оборони України. Цілі війни, що планувалася російським керівництвом як блискавична, у визначені терміни не були досягнуті. Воєнно-політична й воєнно-стратегічна обстановка навколо РФ значно погіршилася. Ставлення провідних країн світу до росії, їх практично одностайне засудження російської агресії та підтримка України звели нанівець наміри керівництва РФ.

Дії російських окупантів характеризуються системними порушеннями правил ведення війни, встановлених міжнародним правом, численними актами мародерства, знущань над цивільним населенням, що набуло ознак геноциду (катування, масові вбивства, ґвалтування, викрадання цивільних осіб тощо), руйнуванням або завданням ударів по об’єктах, котрі перебувають під захистом міжнародного гуманітарного права (культурні, релігійні, медичні об’єкти, заклади освіти, особливо небезпечні промислові об’єкти, зокрема АЕС) тощо.

25 ЛЮТОГО

105 років тому, 25 лютого 1918 року, на засіданні у Коростені (нині місто Житомирської області) Мала Рада Української Центральної Ради затвердила державний герб Української Народної Республіки – Тризуб князя Володимира.

У законі, прийнятому за пропозицією історика і політика Михайла Грушевського, йшлося: “Гербом Української Народної Республіки приймається знак Київської держави часів Володимира Святого”.

Як герб Української Держави, Тризуб залишався за Гетьманату Павла Скоропадського, а далі й за Директорії УНР. 15 березня 1939 року Сейм Карпатської України також визнав Тризуб з хрестом за державний герб. 19 лютого 1992 року Верховна Рада України прийняла постанову № 2137-XII, якою затвердила Тризуб як малий герб України. Зображення Державного герба України розміщується на печатках органів державної влади і державного управління, грошових знаках і знаках поштової оплати, службових посвідченнях, штампах, бланках державних установ з обов’язковим додержанням пропорцій зображення герба.

26 ЛЮТОГО

День спротиву окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя. Встановлений Указом Президента України від 26 лютого 2020 року № 58/2020 “з метою вшанування мужності і героїзму громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території – в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі, у відстоюванні територіальної цілісності України, з нагоди відзначення річниці від проведення 26 лютого 2014 року в місті Сімферополі мітингу на підтримку територіальної цілісності України за участю кримських татар, українців та представників інших національностей”.

125 років тому, 26 лютого 1898 року, в селі Ганнівка (нині Кіровоградської області) народився Костянтин Юрійович Пестушко – Головний отаман Холодноярської республіки. Костянтин Пестушко (псевдонім Степовий-Блакитний) закінчив механіко-технічне училище в Олександрівську (Запоріжжі). 1916 року пішов добровольцем до царської армії під час Першої світової війни, брав участь у бойових діях на Кавказькому фронті, отримав чин підпоручика. У 1918–1920 року Костянтин Пестушко служив в Армії УНР, командував Середньодніпровською групою (2500 багнетів, 17 кулеметів). 1920 року очолив повстанську Степову дивізію, яка вела боротьбу проти більшовиків та їхньої політики “воєнного комунізму”. 12 травня 1920 року силами Степової дивізії звільнив від більшовиків Кривий Ріг. У вересні того ж року був обраний Головним отаманом повстанської Холодноярської республіки на Черкащині. Загинув 9 травня 1921 року в рідному селі під час бою з чекістами. 22 серпня 2019 року почесне найменування на честь Костянтина Пестушка було присвоєно 17-й окремій танковій Криворізькій бригаді Збройних Сил України.

С І Ч Е Н Ь
1 СІЧНЯ

Новий рік
Всесвітній день миру. Міжнародне свято, започатковане Папою Римським Павлом VI 1967 року. Цього дня віряни звертаються з молитвами до Бога послати мир на Землю й припинити усі кровопролитні війни.

6 СІЧНЯ

30 років тому, 6 січня 1993 року, в селі Щурівці Хмельницької області народився Олег Іванович Довгий – учасник АТО, Герой України. Олег Довгий 2014 року закінчив факультет високомобільних десантних військ та розвідки Одеської військової академії. Служив заступником командира гірсько-піхотної роти по роботі з особовим складом 15-го гірсько-піхотного батальйону. 31 січня 2015 року перебував на блокпосту поблизу селища Чорнухине Луганської області. Того дня підрозділи російських окупаційних військ за підтримки 3 танків та артилерії розпочали наступ на взводно-опорний пункт “Віталій”. Лейтенант О. І. Довгий надавав допомогу пораненим побратимам – Михайлу Григоришину та Сергію Матусевичу, під час чого загинув від кулі снайпера. Похований у селі Щурівці. Указом Президента України від 23 серпня 2018 року № 236/2018 Олегу Довгому посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.

7 СІЧНЯ

Різдво Христове (за юліанським календарем)

170 років тому, 7 січня 1853 року, у Миколаєві народився Микола Миколайович Аркас – український історик, військовий і культурний діяч, автор нарису “Історія України-Русі”. Микола Миколайович Аркас з’явився на світ у родині адмірала Чорноморського флоту Миколи Андрійовича Аркаса (1816–1881). Родина Аркасів мала грецьке походження. Микола Миколайович здобув освіту в Одеській гімназії та на фізико-математичному факультеті Одеського університету. Шість років служив у морському відомстві в Одесі. Після цього обійняв посаду мирового судді у Херсоні. М. М. Аркас захоплювався історією і культурою України. Він став засновником і меценатом миколаївського відділення товариства “Просвіта”, відкрив народну школу з українською мовою навчання, писав музичні твори (зокрема, оперу “Катерина” за поемою Тараса Шевченка). Маючи на меті створити простий і доступний підручник з вітчизняної історії, написав “Історію України-Русі”, вперше видану 1908 року у Санкт-Петербурзі. Наклад книги у 7 тисяч примірників був розпроданий усього за місяць. За радянських часів видання було заборонене як “буржуазно-націоналістичне”. Дозвіл на його публікацію вийшов тільки 1990 року. Микола Аркас помер 26 березня 1909 року в Миколаєві, де й похований на старому міському кладовищі у склепі Аркасів.

9 СІЧНЯ

30 років тому, 9 січня 1993 року, в селі Королівка Івано-Франківської області народився Степан Іванович Тарабалка – учасник російсько-української війни, Герой України. Степан Тарабалка 2014 року успішно закінчив Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Служив льотчиком винищувача МіГ-29. 13 березня 2022 року майор Тарабалка вилетів на виконання бойового завдання. Над Житомиром зав’язався запеклий повітряний бій з переважаючими силами противника, під час якого український льотчик загинув. Указом Президента України від 19 березня 2022 року №148/2022 Степану Тарабалці посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.

11 СІЧНЯ

110 років тому, 11 січня 1913 року, у селищі Красне (нині Львівської області) народився Василь Степанович Кук – головнокомандувач Української повстанської армії у 1950–1954 роках, генерал-хорунжий УПА. Василь Кук закінчив Золочівську класичну гімназію товариства “Рідна школа”. Вступив на юридичне відділення Люблінського католицького університету. Ще в юному віці став членом Організації українських націоналістів (ОУН), перевозив нелегальну літературу, зброю, виконував різноманітні доручення керівництва ОУН. Два роки провів у польській тюрмі за революційну діяльність. Після нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз Василь Кук очолював одну з похідних груп ОУН (20–30 осіб), яка мала йти слідом за німецькими військами і проголошувати українську владу. Брав участь в організації народних зборів у Львові 30 червня 1941 року, на яких проголосили Акт відновлення Української Держави. Далі група Кука вирушила до Києва, щоб повторно проголосити Акт у цьому місті. Але 31 серпня 1941 року у місті Васильків на Київщині Кук був заарештований німцями. Під час перевезення до Львова зумів утекти. Від 1942 року Василь Кук керував діяльністю ОУН на землях центрально-східної і південної України. Навесні 1943 року очолив УПА-Південь. Після загибелі Романа Шухевича у березні 1950 року, Василь Кук став головою Проводу ОУН в Україні, головнокомандувачем УПА і головою Генерального Секретаріату Української головної визвольної ради. Протягом чотирьох років він очолював нерівну боротьбу українського підпілля проти радянського тоталітарного режиму. Але 23 травня 1954 року його заарештували співробітники КДБ СРСР з допомогою зрадника. Шість років Василь Кук перебував у тюрмах Києва і Москви. Був звільнений за хрущовською амністією, коли опір УПА і ОУН в Україні було остаточно подолано. Надалі Василь Кук мешкав у Києві, працював у Центральному державному історичному архіві та Інституті історії АН УРСР, перебував під негласним наглядом КДБ. Після відновлення незалежності України написав кілька праць, присвячених боротьбі ОУН і УПА. Помер 9 вересня 2007 року в Києві на 95-му році життя, похований у рідному селищі Красне на Львівщині.

14 СІЧНЯ

140 років тому, 14 січня 1883 року, в Києві народився Всеволод Миколайович Петрів – генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки, військовий міністр УНР, військовий історик. Всеволод Петрів народився у родині, яка мала шведсько-норвезьке походження. Один з його пращурів по батьковій лінії був вояком армії короля Швеції Карла XII, брав участь у Великій Північній війні 1700–1721 років, потрапив до російського полону й залишився жити в російській імперії. В. М. Петрів закінчив Київський кадетський корпус, Павлівське військове училище і Миколаївську академію Генерального штабу у Санкт-Петербурзі. Під час Першої світової війни 1914–1918 років служив у російській армії на різних посадах: старший ад’ютант штабу 42-ї піхотної дивізії, офіцер для доручень штабу 24-го і 10-го армійських корпусів, начальник штабу 7-ї Туркестанської стрілецької дивізії. 1917 року нагороджений Георгіївською зброєю, отримав чин полковника. У листопаді 1917 року В. М. Петрів організував з українців Західного фронту (територія Білорусі) полк імені Костя Гордієнка (Гордієнківський полк). На чолі полку прибув до Києва, де в січні 1918 року взяв активну участь у вуличних боях проти більшовиків та їхніх прибічників. Навесні того ж року воював проти більшовиків у складі Запорізького корпусу Армії УНР. За Гетьманату Павла Скоропадського мав чітко виражену проукраїнську позицію і підозрювався у зв’язках із Симоном Петлюрою. Після перемоги антигетьманського повстання долучився до Армії УНР, очолив Житомирську юнацьку (юнкерську) школу. 13 березня 1919 року дістав контузію у бою з більшовиками, але невдовзі прийняв командування Волинською групою Дієвої Армії УНР. Влітку-восени 1919 року полковник В. М. Петрів виконував обов’язки військового міністра Української Народної Республіки в урядах Бориса Мартоса та Ісаака Мазепи. У цей період Армія УНР мусила вести бойові дії як проти більшовиків, так і проти російських білогвардійців. Після відставки продовжив службу у військовому міністерстві УНР і Генеральному штабі УНР, був інспектором піхоти Армії УНР. 5 жовтня 1920 року отримав чин генерал-хорунжого, який відповідає сучасному званню генерал-майора. У 1921–1922 роках генерал В. М. Петрів був начальником Генерального штабу УНР, але українські війська на той час вже перебували на інтернуванні. Всеволод Петрів не захотів здавати особисту зброю вчорашнім союзникам – полякам. На очах у польських військових він демонстративно переламав свою шаблю власними руками. Надалі Всеволод Петрів мешкав у місті Хуст на Закарпатті. Викладав в Українській державній гімназії, Українському високому педагогічному інституті імені Михайла Драгоманова у Празі, Українській реальній гімназії міста Моджари під Прагою, на курсах старшин УНР у польському місті Каліш. Писав військово-історичні праці та спогади. У березні 1939 року брав участь в обороні Карпатської України від угорських окупантів. У червні 1941 року став військовим міністром в Українському державному правлінні – уряді Ярослава Стецька, створеному за Актом відновлення Української Держави у Львові. В роки Другої світової війни захищав інтереси українців перед німецькими властями. Помер 10 липня 1948 року в місті Аугсбург, Німеччина.

18 СІЧНЯ

110 років тому, 18 січня 1913 року, в місті Костянтиноград (сучасний Красноград Харківської області) народився Анатолій Павлович Шапіро – учасник Другої світової війни, учасник визволення концентраційного табору Аушвіц (Освенцим), Герой України. Анатолій Шапіро закінчив середню школу, Запорізький інженерно-педагогічний інститут, працював у технікумі при заводі “Дніпроспецсталь”. Обирався депутатом міськради Запоріжжя. У жовтні 1941 року добровольцем пішов на фронт. Служив у сотій стрілецькій дивізії 106-го стрілецького корпусу. Воював на Кубані, Тамані, Курській дузі, звільняв Україну, Польщу і Чехословаччину. У боях дістав поранення і контузію. 27 січня 1945 року майор А. П. Шапіро на чолі окремого стрілецького батальйону 100-ї стрілецької дивізії 106-го стрілецького корпусу 60-ї армії 1-го Українського фронту одним із перших з боєм увірвався до концентраційного табору Аушвіц, в якому нацисти за роки війни знищили близько 1,5 мільйони осіб. Анатолій Шапіро відкрив ворота табору і звільнив близько 500 в’язнів, які там залишалися. Після війни, у 1947 році Анатолій Шапіро демобілізувався. Працював на підприємствах Запоріжжя, будівництві Куйбишевської ГЕС, у Сибіру й Калінінграді. 1992 року емігрував до США, займався літературною працею. Помер 8 жовтня 2005 року у Нью-Йорку на 93-му році життя. Указом Президента України від 21 вересня 2006 року № 768/2006 Анатолію Шапіро посмертно було присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.

19 СІЧНЯ

155 років тому, 19 січня 1868 року, в Полтавській губернії народився Борис Павлович Бобровський – перший начальник Українського генерального військового штабу у 1917 році, генерал-майор. Борис Бобровський походив із дворянської родини. Закінчив Полтавський кадетський корпус, Павлівське військове училище і Миколаївську академію Генерального штабу у Санкт-Петербурзі. Брав участь у російсько-японській війні 1904–1905 років, був контужений. 1911 року отримав чин генерал-майора. Під час Першої світової війни 1914–1918 років служив начальником 25-ї запасної піхотної бригади, потім начальником Двінського військового округу. Навесні 1917 року генерал Борис Бобровський організував українську військову громаду у Двінську (сучасне місто Даугавпілс у Латвії), сприяв створенню військових частин для Української Центральної Ради. Пізньої осені того ж року прибув до Києва й очолив Український генеральний військовий штаб, створений для координації дій усіх українських підрозділів, переведення українізованих частин в Україну з інших фронтів і міст росії та створення національного війська на територіальних засадах. Під керівництвом Бориса Бобровського було розроблено проект організації Армії Української Народної Республіки, її вищого керівництва, укладалися закони про постійне військо, статути, однострої і військові відзнаки, а також проекти формування Київського, Харківського та Одеського військових округів. За Гетьманату Павла Скоропадського 1918 року Борис Бобровський служив військовим аташе при посольстві Української Держави у Болгарії. За деякими даними, повернувся до Києва і в лютому 1919 року був розстріляний більшовиками за те, що перебував на українській службі.

20 СІЧНЯ

День вшанування захисників Донецького аеропорту.
Встановлений спільним наказом Міністра оборони України та Головнокомандувача Збройних Сил України від 20 січня 2022 року № 21/24 “з метою військово-патріотичного виховання, вшанування подвигу військовослужбовців, добровольців та волонтерів, які обороняли Донецький аеропорт від російського агресора”. Цього дня, зокрема, матимуть місце заходи з вшанування пам’яті військовослужбовців Збройних Сил України, які обороняли Донецький аеропорт, у меморіальному комплексі на території Міністерства оборони, де розташована Зала пам’яті захисників України та Пам’ятний дзвін. Також у військових частинах Збройних Сил України, вищих військових навчальних закладах, бібліотеках провадитимуться тематичні зустрічі, лекції, книжкові виставки, перегляди та обговорення документальних фільмів, кінохронік, присвячених темі оборони Донецького аеропорту та вшануванню його захисників.

21 СІЧНЯ

25 років тому, 21 січня 1998 року, було створено Військовий інститут Київського національного університету імені Тараса Шевченка (ВІКНУ). Історія ВІКНУ бере початок з 1933 року, коли було створено військову кафедру при Київському державному університеті. 1983 року, у зв’язку з багатопрофільністю підготовки офіцерів запасу, військову кафедру реорганізували в Об’єднану військову кафедру. 1991 року для вдосконалення військової підготовки студентів на базі Об’єднаної військової кафедри створено Відділення військової підготовки Київського університету імені Тараса Шевченка з двох факультетів: факультету військово-технічної підготовки та факультету військово-гуманітарної підготовки (пізніше військово-фінансової підготовки). 18 січня 1992 року офіцери Відділення у повному складі склали Військову присягу на вірність українському народові. Постановою Кабінету Міністрів України від 21 січня 1998 року №64 з метою подальшого вдосконалення системи підготовки фахівців для Збройних Сил та інших військових формувань Відділення військової підготовки Київського національного університету імені Тараса Шевченка було переформовано у Військовий інститут Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Нині ВІКНУ – міжвідомчий багатопрофільний навчальний підрозділ вищого навчального закладу, який готує фахівців з повною вищою освітою для Збройних Сил України та інших військових формувань.

22 СІЧНЯ

День Соборності України.
Указом Президента України від 13 листопада 2014 року №871/2014 “Про День Соборності України” визначено відзначати щорічно 22 січня – у день проголошення в 1919 році Акта Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки – День Соборності України.
22 січня 2023 року минає 104 роки від однієї з найбільш славетних і доленосних подій в історії українського народу. Проголошення Акта Злуки приурочили до першої річниці державної самостійності Української Народної Республіки, встановленої IV Універсалом Української Центральної Ради 22 січня 1918 року. Головні урочистості проголошення відбувалися на Софійській площі Києва. На масовому вічі 22 січня 1919 року посол ЗУНР Лонгин Цегельський передав грамоту Національної Ради “Про об’єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Великою Східною Україною” Голові Директорії Володимирові Винниченку, а член Директорії Федір Швець урочисто зачитав Універсал Директорії: “…Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України – Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна. Здійснилися віковічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна Республіка. Віднині Український народ увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, незалежної Української держави, на добро і щастя Українського народу”. Універсал підписали Голова Директорії УНР Володимир Винниченко, члени Директорії Симон Петлюра, Федір Швець, Андрій Макаренко і Опанас Андрієвський, а також керуючий справами Директорії Іван Красковський. Після цього на Софійській площі відбувся молебень і військовий парад, який приймав полковник Українських січових стрільців Євген Коновалець. Під час урочистих заходів поруч із Директорією УНР і делегацією ЗУНР на Софійській площі був присутній іноземний дипломатичний корпус – посли Австрії, Болгарії, Всевеликого Війська Донського, заступник посла Німеччини, консули Туреччини і Нідерландів, військовий аташе Грузії. Наступного дня, 23 січня 1919 року, розпочав роботу Трудовий конгрес України, який мав виконувати функцію всеукраїнського парламенту. Він офіційно затвердив Акт Злуки. На основі цих рішень Західноукраїнська Народна Республіка перейменовувалася на Західну область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Єдиним державним гербом УНР став тризуб. Державно-правове значення Акта Злуки полягало в тому, що: 1) вперше на конституційному рівні було заявлено про право українського народу мати єдину державу на всій території проживання; 2) реалізовано це право у конкретних державно-правових актах; 3) подія стала правовим прецедентом для подальшої боротьби українців за власну незалежну й соборну державу. Вперше урочисто на офіційному рівні свято Соборності було відзначено 22 січня 1939 року. Відбулось це у Карпатській Україні (місто Хуст). То була не просто маніфестація, а найбільша за 20 років перебування краю у складі Чехо-Словаччини демонстрація місцевого населення за участю 30 тисяч осіб, які з’їхалися до столиці Карпатської України з усіх куточків краю. Вони
святкували 20-річчя проголошення Акта Злуки і 20-річчя проведення Закарпатських всенародних зборів, які ухвалили рішення про возз’єднання Закарпаття із Соборною Україною. Однією з найяскравіших акцій під час руху за відродження незалежної, соборної і демократичної України та утвердження національної ідеї стало проведення Дня Єдності 1990 року. Тоді мільйони українців вишикувались у справжній живий ланцюг, що розтягся від Києва до Львова. Вони відзначали День Соборності, День своєї української єдності та свободи. Традиція створення “живих ланцюгів” була продовжена надалі. Проведення таких акцій стало символом духовної єдності людей східних і західних земель України, запорукою існування єдиної, неподільної, соборної України.

105 років тому, 22 січня 1918 року, Українська Центральна Рада під проводом Михайла Грушевського ухвалила Четвертий Універсал, яким проголосила самостійність Української Народної Республіки. Четвертий Універсал було ухвалено в умовах розгортання більшовицької збройної агресії проти України. Цим документом Українська Центральна Рада проголосила УНР “самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу”.
Верховний орган виконавчої влади держави, Генеральний Секретаріат, було перетворено на Раду Народних Міністрів УНР, а замість Володимира Винниченка його очолив Всеволод Голубович. Четвертий Універсал було ухвалено в умовах розгортання більшовицької збройної агресії проти України. Цим документом Українська Центральна Рада проголосила УНР “самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу”. Верховний орган виконавчої влади держави, Генеральний Секретаріат, було перетворено на Раду Народних Міністрів УНР, а замість Володимира Винниченка його очолив Всеволод Голубович. Універсал закликав усіх громадян УНР до боротьби із більшовиками і повідомив про прагнення Центральної Ради якнайшвидше укласти мирний договір із Центральними державами (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною), щоби вивести Україну з Першої світової війни. Водночас, Універсал декларував скасування професійної армії та заміну її народною міліцією, “щоб наше військо служило охороні робочого народу, а не бажанням пануючих верств”. Це рішення українських керманичів мало вкрай згубні наслідки для обороноздатності України перед більшовицькою навалою. Вигнати більшовиків з України вдасться лише після підписання Брест-Литовського мирного договору із допомогою військ Центральних держав.

24 СІЧНЯ

50 років тому, 24 січня 1973 року, у Дніпропетровську (нині місто Дніпро) народився Михайло Віталійович Забродський – командувач сил АТО, командувач Десантно-штурмових військ Збройних Сил України, Герой України. Михайло Забродський закінчив середню школу і Військову інженернокосмічну академію імені О. Ф. Можайського у Санкт-Петербурзі. Після повернення в Україну, 2000 року почав службу у 95-й окремій аеромобільній бригаді на посаді командира взводу. У 2005–2006 роках був слухачем Командно-штабного коледжу Сухопутних військ США (Форт Лівенворт, штат Канзас). Восени 2009 року підполковника Михайла Забродського призначили командувачем українського контингенту, що входив до складу українсько-польського миротворчого батальйону (“УкрПолбат”) у Косово. У січні 2013 року М. В. Забродський став командиром 95-ї окремої аеромобільної бригади (місто Житомир). Під час АТО у східних регіонах України 95та аеромобільна бригада під командуванням Михайла Забродського виконувала завдання з блокування міст Слов’янськ і Краматорськ, взяла під контроль та утримувала важливий опорний пункт – гору Карачун. У квітні 2014 року під керівництвом полковника М. В. Забродського було відбито бойову техніку 25-ї окремої повітрянодесантної бригади, раніше захоплену сепаратистами у Слов’янську. Також у квітні 2014 року під час проведення операції під керівництвом Михайла Забродського аеромобільна група в районі села Крива Лука Донецької області не допустила відходу противника на територію росії. Від 19 липня до 10 серпня 2014 року 400 бійців 95-ї бригади під командуванням полковника Михайла Забродського здійснили рейд тилами ворога. Українські військові подолали 470 км від Слов’янська до Маріуполя, потім рухалися вздовж російсько-українського кордону і через Луганськ повернулися до Слов’янська. При цьому було знищено 3 ворожі блокпости, створено коридор для виходу з оточення українських підрозділів на українсько-російському кордоні. Завдяки вмілим діям десантників і піхотинців, з оточення вийшло 3 тисячі військовослужбовців і понад 250 одиниць техніки. Ці події відображено у документальному телефільмі “Рейд. Сила нескорених”, який вийшов у жовтні 2015 року. Указом Президента України від 23 серпня 2014 року № 672/2014 полковникові М. В. Забродському було присвоєно звання Герой України з врученням ордена “Золота Зірка”. Указом Президента України від 21 жовтня 2014 року № 817/2014 полковник М. В. Забродський нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. У березні 2015 року полковник Михайло Забродський був призначений командувачем Високомобільних десантних військ України (від 2017 року – Десантно-штурмові війська України). 3–4 червня 2015 року війська під його командуванням відбили наступ ворога на місто Мар’їнка Донецької області. 1 серпня 2015 року М. В. Забродському було присвоєно звання генерал-майора, а 5 грудня 2016 року – генерал-лейтенанта. У червні 2017 року Михайло Забродський отримав диплом магістра Національного університету оборони України імені Івана Черняховського. З листопада 2017 до березня 2018 року генерал-лейтенант Михайло Забродський командував силами АТО на території Донецької та Луганської областей. Від 29 серпня 2019 року – народний депутат України IX скликання.

27 СІЧНЯ

Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, День пам’яті жертв Голокосту в Україні. 27 січня у всьому світі відзначається Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, який був заснований 2005 року спеціальною резолюцією ООН. Саме цього дня 78 років тому, в 1945 році під час Другої світової війни воїни 1-го Українського фронту звільнили в’язнів одного з найбільших нацистських таборів смерті Освенцим (Аушвіц-Біркенау), розташованого у 70 кілометрах від Кракова (нині місто Освенцим знаходиться у Малопольському воєводстві Польщі). За час існування концтабору в ньому загинули близько 1,5 мільйони людей.

105 років тому, 27 січня 1918 року, Українська Центральна Рада ухвалила “Тимчасовий закон про флот Української Народної Республіки”. У законі відзначалося, що російський Чорноморський флот ставав відтепер флотом УНР. Українська Народна Республіка взяла на себе усі зобов’язання з охорони узбережжя і торгівлі на Чорному і Азовському морях, з утримання флоту і портів. Законом встановлювався і прапор військового флоту УНР – полотнище жовтого і блакитного кольорів, із зображенням на ньому золотого тризубця часів Київської Русі. Зазначений прапор став першим офіційним українським воєнно-морським прапором ХХ сторіччя. Першим морським міністром УНР став Дмитро Антонович (1877–1945), син видатного українського історика і громадського діяча Володимира Антоновича (1834–1908).

29 СІЧНЯ

День пам’яті Героїв Крут. 105 років тому, 29 січня (за іншими даними – 30 січня) 1918 року поблизу залізничної станції Крути українські військові та добровольці призупинили наступ більшовицьких військ під проводом Михайла Муравйова на столицю Української Народної Республіки – Київ. Їхній подвиг допоміг врятувати молоду українську державність, надавши можливість евакуювати уряд УНР і продовжити мирні переговори, які завершилися укладенням Брест-Литовського миру з Центральними державами, що означав міжнародне визнання української незалежності. Подвиг Героїв Крут став символом героїчної і жертовної боротьби за незалежність України. На захист Української Народної Республіки добровільно стали київські студенти, гімназисти та курсанти. На підкріплення українських військових частин в Крути було направлено Першу Українську юнацьку (юнкерську) школу імені Богдана Хмельницького у складі чотирьох сотень (400–450 курсантів та 20 старшин (офіцерів)). До юнаків школи приєдналася перша сотня (116 осіб) добровольчого Помічного Студентського куреня січових стрільців, створеного із студентів молодших курсів Київського університету Святого Володимира (сучасний Київський національний університет імені Тараса Шевченка), новозаснованого Українського народного університету та учнів двох старших класів 2-ї Української імені Кирило-Мефодіївського братства гімназії. Переважна більшість із них не мала достатньої військової підготовки. На озброєнні було до 16 кулеметів та одна гармата на залiзничнiй платформi. До курсантів юнацької школи, студентів і гімназистів приєдналося ще до 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва із Ніжина. Проти української залоги станції Крути виступали три більшовицькі групи загальною чисельністю (за твердженням більшості джерел) понад 3000 осіб, зокрема 400 балтійських матросів. Усі добре озброєні і з артилерією. Після запеклого багатогодинного бою, користуючись присмерком, українські сили організовано відступили зі станції Крути до своїх ешелонів. Юнаки винесли з поля бою не тільки зброю й амуніцію, але й поранених і вбитих товаришів. Але 27 студентів і гімназистів, які знаходились у резерві, під час відступу потрапили в полон. Більшість з них були закатовані із звірячою жорстокістю. Врятуватися пощастило одиницям. Тіла загиблих героїв були перевезені до Києва і поховані на Аскольдовій могилі – старовинному кладовищі на Дніпровському схилі. Від часу відновлення державної незалежності України у 1991 році щороку біля цієї могили, а також на місці бою під Крутами 29 січня відбуваються заходи пам’яті.
За сучасними підрахунками втрати українських військ під Крутами оцінюють у 70–100 загиблих, серед них – 37–39 вбитих у бою та розстріляних студентів i гімназистів. Бiльшовицькі війська тільки вбитими втратили близько 300 вояків.

30 СІЧНЯ

145 років тому, 30 січня 1878 року, в місті Акерман (нині Білгород-Дністровський Одеської області) народився Олександр Якович Шайбле – генерал-хорунжий Армії УНР, начальник Головного управління Генерального штабу УНР. Олександр Шайбле походив із родини німецьких колоністів. Закінчив Кишинівське реальне училище, Київське військове училище і Миколаївську академію Генерального штабу у Санкт-Петербурзі. Під час Першої світової війни 1914–1918 років служив начальником штабу 60-ї піхотної дивізії, командиром 315-го Глухівського полку. Наприкінці 1917 року отримав чин генерал-майора. Після створення Української Народної Республіки Олександр Шайбле вступив до лав української армії. Був членом військово-наукового комітету, комісії з утворення військових шкіл і академій України. У квітні 1919 року став начальником Головного управління Генерального штабу УНР. За ініціативою генерала О. Я. Шайбле в Армії УНР було відновлено старшинські ранги (офіцерські звання). У дивізіях створено атестаційні комісії, на які покладено розгляд питань про підвищення старшин у ранзі. У листопаді 1919 року Олександр Шайбле захворів на тиф під час спалаху епідемії в лавах Армії УНР. Помер 22 грудня 1919 року в Одесі, похований на військовій ділянці Нового цвинтаря.