Василь Швидкий (м. Київ),
кандидат історичних наук, старший науковий співробітник
 відділу історії України другої половини ХХ століття
Інституту історії України НАН України

Актуальність пропонованого дослідження полягає в тому, що історичний досвід доводить надважливість функціонування правової сфери в житті держави, а успішність її роботи напряму пов’язана із регулюванням правопорушень в середині суспільства. На мою думку, сучасна російсько-українська війна вимагає не відвернення від вивчення радянських тем в історії України, відсторонення від проблем минулого засадничо ворожої до незалежної України Росії, а поглиблене вивчення важелів (зокрема, правових) функціонування радянської імперії. Тобто, ворога треба знати і в його історичному минулому, досконало вивчати, аби аналітичні розробки в царині академічної української історичної науки внесли і свою лепту у скорішу нашу перемогу. Відтак, метою цього реферативного дослідження є виявлення та структуризація законодавчих та юридично регуляторних урядових рішень, які мали б упереджувати і регулювати правові нюанси життя деяких категорій радянських маргіналів означеного періоду.

Зважаючи на історичну тяглість, політичну спадковість правил радянського співжиття, брежнєвська доба у повній мірі увібрала усі кардинальні зміни у життєдіяльності соціальних маргіналів, які закладалися у кінці епохи Хрущова. Динаміка розвою девіантних проявів, кількісність, структурування, новотвори, соціальний та антропологічний зміст типажу девіанта, усе це та інше набувало дещо трохи зміненого, у деяких випадках нового проявлення. Це добре ілюструють зміни законодавства та нормативної бази радянської держави, та України, зокрема. Але і в правовому полі вбачається набуття дещо нових впливів та рефлексій на них. Варто також зазначити, що змінені норми, яких зазнала законодавчо-правова система на початку 1960-х років проіснували до середини 1980-х років. Тобто правове регулювання суспільних відносин у досліджуваний період закладалися ще за хрущовської доби.

Черговий період життєдіяльності радянського суспільства неминуче виокремлювався і новими викликами, але усе ж у рамках старої і, здавалося, непохитної політичної системи. На мою думку, однією такою особливістю у співжитті держава і суспільства була зміна пріоритетів державного регулювання, тиску, формальних законодавчих ініціатив. І зміна була вимушена. До цього часу радянська держава розвивалася за визначеними компартією теоретичними засадами, які були здебільшого відірвані від реалій повсякдення, а їхня реалізація мотивувалася виключно політичною доцільністю. За хрущовської доби держава вже вичерпала важелі тоталітаризму, адже післясталінське суспільство вже починало ставати самодостатнім, більш критичним до владних заходів. І дії, правильність яких ще донедавна обґрунтовувалися політичною доцільністю вже не влаштовували тогочасне радянське суспільство. Відтак, влада мала реагувати на нові, реальні виклики, прилаштовувати ідеологію, правове поле, реорганізовувати контрольно-репресивний апарат тощо. У руслі мого дослідження, виокремлю низку таких вимушених кроків, зокрема, можна назвати повернення смертної кари, осучаснення кримінальних кодексів союзних республік у питаннях сама економічної діяльності чи прийняття закону про «паразитуючих» осіб, на яких вже не можна було не реагувати.

Отже, в означений період республіканське законодавство поступово позбавлялося зацентралізованості і більш реально почало відповідати існуючим викликам нової політичної доби. Так, у зв’язку з прийняттям Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів УРСР відповідно до закону СРСР від 11 лютого 1957 р. «Про віднесення до відання союзних республік законодавства про устрій судів союзних республік, прийняття цивільного, кримінального і процесуального кодексів» та законами СРСР від 25 грудня 1958 р. «Про затвердження Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік» і «Про затвердження Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік» з 1 квітня 1961 р. частина законів, указів, статей стали не чинними на території УРСР.

Деякі за давністю втратили свою актуальність (наприклад, постанова ЦВК і Раднаркому СРСР від 23 січня 1931 р. «Про відповідальність за злочини, що дезорганізують роботу транспорту», постанова ЦВК і Раднаркому СРСР від 7 вересня 1937 р. «Про зміну постанови ЦВК і РНК СРСР від 17 липня 1935 р. “Про в’їзд і проживання у прикордонних смугах”»), деякі через лібералізацію зазнали пом’якшення (наприклад, закони СРСР від 4 лютого 1948 р. «Про затвердження Указу Президії Верховної ради СРСР “Про посилення охорони особистої власності громадян”» та «Про затвердження Указу Президії Верховної ради СРСР „Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного і громадського майна”», указ Президії Верховної ради СРСР від 10 січня 1955 р. «Про кримінальну відповідальність за дрібну крадіжку державного і громадського майна» та ін.)[1]. Передбачалось також перегляд вже винесених суворіших вироків, якщо міра покарання за новим Кримінальним кодексом визначалася більш м’якою. Проте, це не стосувалося осіб, засуджених за особливо небезпечні державні злочини, бандитизм, умисне вбивство та інші тяжкі злочини[2].

Поступова лібералізація суспільних відносин, зміна пріоритетів щодо особистісних і колективних цінностей, більша їх індивідуалізація вимагали від радянського законотворення відповідної реакції. Економічна стабільність збільшувала можливості для особистого збагачення, розвою і відповідних злочинів. Урегулювати нові правопорушення був покликаний прийнятий 27 червня 1961 р. указ «Про внесення змін і доповнень до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів Української РСР». Так, відповідно до указів Президії Верховної Ради СРСР від 24 лютого 1961 р. «Про доповнення Закону про кримінальну відповідальність за державні злочини», від 25 березня 1961 р. «Про доповнення статті 25 Закону про кримінальну відповідальність за державні злочини», від 5 травня 1961 р. «Про посилення боротьби з особливо небезпечними злочинами», від 18 травня 1961 р. «Про внесення доповнень і змін в Закон про кримінальну відповідальність за державні злочини і в Основи кримінального законодавства» та від 24 травня 1961 р. «Про відповідальність за приписки та інші перекручення звітності про виконання планів» Кримінальний кодекс УРСР доповнювався деякими статтями, змінював трактування.

Поряд із введенням жорсткіших покарань за суто кримінальні злочини (як-то, статті, які передбачали смертну кару за дії, що дезорганізують роботу виправно-трудових установ; про особливо небезпечних рецидивістів та ін.), все ж головним чином посилювалася відповідальність за економічні порушення, зокрема урегульовувалося покарання за стрімко зростаючі, відносно нові злочини, пов’язані з валютними операціями та підробками (в усіх статтях передбачалася конфіскація майна). Розкрадання державного або громадського майна каралося позбавленням волі до 15 років; приписки та інші перекручення звітності про виконання планів – до 3 років; виготовлення, збут підроблених грошей чи цінних паперів – до 15 років; порушення правил валютних операцій – до 8, а спекуляція валютними цінностями або цінними паперами у вигляді промислу – вже до 15 років. За посередництво в хабарництві можна було отримати 2 роки ув’язнення, здійснене повторно – вже до 7-ми. Для особливо успішних нуворишів актуалізовувалася також каральна сила виняткової міри покарання – смертної кари. Так, присудити розстріл могли за розкрадання державного або громадського майна в особливо великих розмірах, та за виготовлення з метою збуту або збут підроблених грошей і цінних паперів, вчинених у вигляді промислу.

Злочинцями, які підлягали кримінальному покаранню ставали також громадяни лише опосередковано залучені до протиправних дій інших. Так, за переховування злочинців і приховування злочинів (як-то, зрада батьківщині, шпигунство, диверсія, терористичний акт, шкідництво, бандитизм, контрабанда та ін.) каралося позбавленням волі до 5 років; недонесення про підготовку або вчинення цих перелічених злочинів – до 3 років[3].

Ці та інші законодавчі вимоги ставали у протиріччя до існуючих людських цінностей. Не зважаючи на тиск з боку оточуючої громадян моралі радянського штибу, на її постійне намагання проникнути в основи і уневажнити канони українських патріархальних цінностей, пересічні громадяни чинили переважно «по совісті». Споконвічні традиції родинної поруки, основи християнська мораль, які також не були чужими для українців, вимагали посильної допомоги усім нужденним, без огляду на їхній правовий статус. Тим більше, без вагань вони це робили стосовно своїх близьких, і надавали допомогу, не зважаючи та те, чи знають вони про ті чи інші проступки, проблеми розбідованих. Все це множило кількість потенційних девіантів, давало можливість каральним органам розширювати поле для виявлення неблагонадійних громадян, а також відвертих противників радянського режиму[4].

Пропонувалося також підвищення ролі виховних чинників, суспільного впливу. Так, Комісії законодавчих передбачень Ради Союзу і Ради Національностей Верховної Ради СРСР опублікували в жовтні 1959 р. проект закону про підвищення ролі громадськості у боротьбі з порушеннями радянської торгівлі і правил соціалістичного співжиття, а також проект примірного положення про товариські суди та примірного положення про комісії в справах неповнолітніх. Зазначалося, що пропозиції «про взяття колективами трудящих на поруки та перевиховання осіб, які вчинили вперше малозначні правопорушення, зустріли повне схвалення всієї радянської громадськості»[5].

Проте реалії радянського життя свідчили, що лібералізація законодавства, з одного боку, сприяла гуманізації відносин між державою і її громадянами, а з іншого породжувало відчуття вседозволеності, сподівання на безкарність чи не суворість вироку. Затяті рецидивісти не полишали надії звільнитися, підпадаючи під пом’якшувальні зміни законодавства. Країна, яка вже відчула послаблення тоталітарності, отримала приріст населення від тисяч достроково звільнених громадян, більшість яких повернулася до законослухняного життя, мала убезпечитися від появи всередині суспільства відверто девіантних особнів. Їхні сподівання посилилися перед черговою річницею перемоги, коли зазвичай частішали судові рішення про нові дострокові звільнення.

5 травня 1961 р. у дію вступив указ «Про посилення боротьби з особливо небезпечними злочинами». Ним розширювалися правові підстави для застосування розстрілу як вищої міри покарання стосовно особливо небезпечних рецидивістів та осіб, які засуджені за тяжкі злочини, тероризують у місцях позбавлення волі ув’язнених, що стали на шлях виправлення, або чинять напад на адміністрацію, або організовують з цією метою злочинні угрупування, а також беруть активну участь у таких угрупованнях.

Умовно-дострокове звільнення і заміна невідбутої частини ув’язнення більш м’яким покаранням не застосовувалася: (а) до особливо небезпечних рецидивістів, (б) до осіб, до яких були застосовані умовно-дострокові звільнення від позбавлення волі або заміна не відбутої частини ув’язнення більш м’яким покаранням, якщо ці особи до закінчення невідбутого строку вчинили новий умисний злочин, за який вони засуджені до позбавлення волі; (в) до осіб, засуджених за особливо небезпечні державні злочини, бандитизм, виготовлення і збут підроблених грошей або цінних паперів, порушення правил валютних операцій, розкрадання державного або громадського майна в особливо великих розмірах, умисне вбивство при обтяжуючих обставинах, зґвалтування, що спричинило тяжкі наслідки, або зґвалтування неповнолітньої, розбій, одержання, дачу хабара або посередництво в хабарі, вчинені при обтяжуючих обставинах. Крім того, суди присуджували розстріл за розкрадання державного або громадського майна в особливо великих розмірах, за виготовлення з метою збуту або збут підроблених грошей і цінних паперів, вчинені у вигляді промислу[6]. Як бачимо, поряд з покаранням за тяжкі кримінальні злочини указ значно посилював відповідальність за економічні злочини.

На цей час влада констатувала, що в країні вже сформувався значних прошарок багатих людей, і навіть акції із внутрішніми державними позиками не могли виманити усіх вільних коштів від населення. Все більше громадян прагнуло хоча б частину грошей не тримати «під матрацом», а законним способом вкласти їх для покращення свого особистого життя (наприклад, купити автомобіль, дачу чи квартиру). З іншого боку, державі також було вигідно, аби більше вільних коштів громадян вкладалося в розбудову народного господарства країни. Крім того, держава прагнула контролювати формування цього нового прошарку, і виконання постанов ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР від 1 червня 1962 р. «Про індивідуальне і кооперативне житлове будівництво» та від

19 листопада 1964 р. «Про подальший розвиток кооперативного руху», дали змогу відповідним органам виявити радянських скоробагатьків. Свободи, привнесені «хрущовською відлигою», і налагоджена на мирне благополуччя економіка повоєнного періоду поступово знімали страх пересічних українців, вони не лише поведінкою чи відвертістю у спілкуванні вільніше виказували своє бачення оточуючого світу, ставлення до рівня добробуту тощо. Вони все активніше намагалися реально змінювати своє матеріальне повсякдення, покращувати статки. «Зрівнялівка», яка була виправданою у час повоєнної відбудови, поступово ставала гальмом для людей, які вже тоді бажали і мали можливість та здібність, аби покращити своє життя. Тим самим поступово почали змінюватися і моральні цінності: більший наголос ставився на індивідуальному задоволенні, повернулася практика грошово-побутового накопичення, посилилися випадки зловживання посадовими можливостями тощо.

На кінець 1960-х – початок 1970-х рр. ці зміни у ставленні певної частини людей до покращення рівня свого повсякдення будь-якими засобами призвели до формування в українському суспільстві окремих прошарків, номенклатурно-професійних груп, які більше за інших намагалися конкретними, часто протиправними діями змінити на краще своє матеріальне життя. Їхня підприємливість вступала в протиріччя не лише з існуючими правовими обмеженнями, а й зі ставлення до цього співгромадян. Тут спрацьовувала не лише «класова» пильність. На нашу думку, викриттю діяльності таких підприємців сприяла природна людська заздрість, намагання утримувати і утримуватися у рівній для всіх бідності.

Не зважаючи на те, що в республіці вже діяли випереджувальні правові норми (а йдеться про указ Президії Верховної Ради УРСР від 12 червня 1961 р. «Про посилення боротьби з особами, які ухиляються від суспільно корисної праці і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя»), на час 1970-х років в Україні помітно збільшилася кількість обвинувачувальних виступів на зборах робітничих колективів, партійно-комсомольських зібрань, кількість анонімних і відкритих листів до відповідних органів, у побутових і стихійних конфліктах почастішали такі викриття, звинувачення у економічних злочинах стали передувати іншим правопорушенням.

Якими б не видавалися, на перший погляд непідготовлених читачів, юридично казуїстичними текстуальні виклади правових документів, їх сутність завжди викривали перші акценти й пояснення появи таких актів. Адже у преамбулі й перших статтях будь-якого законодавчого акту чи розпорядження зазвичай закладалися головні мотиви їх появи, називалися головні винуватці й порушники, напрямки боротьби, відповідальні за це особи чи організації тощо.

Тут доречно повернутися[7] до порівняння сутностей обвинувачень громадян в «антигромадському паразитичному способі життя», які трактувалися і в указі Президії Верховної Ради СРСР від 21 лютого 1948 р. «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві й ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя»[8], і в указі Президії Верховної Ради УРСР від 12 червня 1961 р. «Про посилення боротьби з особами, які ухиляються від суспільно корисної праці й ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя»[9]. Якщо в першому під звинувачення підпадали переважно селяни, які не виконували трудодні і які не були членами колгоспів, то в другому указі в «антигромадському паразитичному способі життя» обвинувачувалися громадяни, які займалися приватнопідприємницькою діяльністю, забороненими промислами, спекуляцією.

Законодавці вважали, що іноді такі девіанти про людське око влаштовувалися на роботу, а фактично жили не у відповідності зі своїми «трудовими доходами», збагачувалися за рахунок трудящих, застосовували найману працю[10] і одержували «нетрудові доходи» від дачних і земельних ділянок, від експлуатації власних автомашин, споруджували на нетрудові кошти будинки, дачі, використовуючи для цього незаконно придбані будівельні матеріали[11], і взагалі «чинили інші антигромадські вчинки», що давали їм змогу вести «паразитичний» спосіб життя. Діставалося і селянам. Адже в колгоспах такі особи, користуючись пільгами колгоспників, ухилялися від чесної парці, розкрадали колгоспне майно, займалися самогоноварінням, пияцтвом, своєю антигромадської поведінкою підривали трудову дисципліну і тим самим завдавали «шкоди громадському господарству та інтересам чесно працюючих колгоспників».

Нагадаємо, що 17–31 жовтня 1961 р. проходив ХХІІ з’їзд КПРС, який прийняв новий статут КПРС, де зокрема містився «Моральний кодекс будівника комунізму» і «Програма КПРС», в якій стверджувалося, що до 1980 р. радянський народ житиме при комунізмі. Відповідно, при цих вимогах ніякої соціальних девіантів у подальшому просто не могло бути. Тому, передбачаючи це, законодавці в указі наголошували, що, коли «країна вступила в період розгорнутого будівництва комунізму, не повинно бути нероб і дармоїдів, які живуть за рахунок праці інших. З антигромадськими паразитичними елементами необхідно вести рішучу боротьбу до повного викорінення цього ганебного явища в нашому суспільстві, створювати навколо таких осіб атмосферу нетерпимості і загального осуду, застосовуючи до них більш рішучі заходи громадського та державного впливу»[12]. Саме з того часу почало побутувати означення «паразити суспільства», яким держава/суспільство таврували таких відкинутих. Воно і не дивно, адже з точки зору панівної ідеології вони направду становили небезпеку, свого часу Шейла Фіцпатрик висловилася про це прямолінійно, але науково обґрунтовано – вони просто заважали рівному поступу країни Рад до побудови омріяного комунізму[13].

Відповідно до закону «Про посилення боротьби з особами, які ухиляються від суспільно корисної праці й ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя», каралися повнолітні працездатні особи, які не бажали сумлінно виконувати найважливіший конституційний обов’язок — чесно трудитися за своїми здібностями, ухиляються від суспільно корисної праці, одержують «нетрудові доходи» від експлуатації власних машин, дачних і земельних ділянок, дач або чинять інші антигромадські вчинки, які дають їм змогу вести «паразитичний спосіб життя». Вони підлягали за постановою районного (міського) народного суду виселенню в спеціально відведені місцевості на строк від 2 до 5 років з конфіскацією придбаного на «нетрудові доходи» майна (будинки, дачі, автомашини та інші речі і цінності) і обов’язковим залученням цих осіб з метою перевиховання до трудової діяльності в місцях поселення. Колгоспники ж і тут були більш вразливими порівняно з покараннями робітників чи службовців – їх могли виселити й за громадським вироком, винесеним загальними зборами колгоспу, і навіть бригади(!)[14].

У разі ухилення виселених осіб від роботи в місцях поселення, до них за поданням органів міліції районний (міський) народний суд застосовував виправні роботи на строк до 1 року з відрахуванням 10% заробітку, а при ухиленні і від виправних робіт суд міг замінити їх позбавленням волі в порядку передбаченого статтею 30 Кримінального кодексу УРСР[15].

Певним заохочувальним стимулом для таких засуджених було таке положення: якщо виселена особа зразковою поведінкою і чесним ставленням до праці доведе своє виправлення, то після відбуття нею не менше половини призначеного строку виселення вона може бути достроково звільнена. Клопотання про це мали подати громадські організації за місцем поселення та згодою виконавчого комітету за місцем попереднього проживання виселеного. На практиці це часто призводило до рішучих дій родини засудженого щодо його звільнення, і звичайно, протиправними шляхами – через дачу хабарів та інших способів корумпування відповідальних осіб.

Якщо структурувати девіантів, стосовно яких поширювалася дія уже згаданого указу «Про посилення боротьби з особами, які ухиляються від суспільно корисної праці і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя», то кількісно переважали відносно дрібні порушники, як-то «самогонщики». Як «паразити» вони фігурували в його 1-й статті, і підлягали за постановою районного (міського) народного суду виселенню в спеціально відведені місцевості на строк від 2-х до 5-ти років з конфіскацією придбаного на «нетрудові доходи» майна (будинки, дачі, автомашини та інші речі і цінності) і обов’язковим залученням цих осіб з метою перевиховання до трудової діяльності в місцях поселення[16].

У цьому ж указі покарання передбачалося і «постраждалим» від підприємницької діяльності «самогонщиків». Стаття 9-та прямо вказувала, що працездатні особи, які внаслідок систематичного зловживання спиртними напоями, стали злісними п’яницями і своєю непристойною поведінкою створювали ненормальні умови для спільного проживання в сім’ї чи квартирі, направлялися за постановою суду до лікувально-трудових відділень при виправно-трудових колоніях на строк до 1 року. А якщо у таких осіб були непрацездатні члени родини, то за час їхнього перебування у виправних відділеннях заробіток, після відповідних відрахувань, направлявся сім’ям[17].

У реальному ж житі свідки таких подій добре пам’ятали усю трагічність подальшого існування постраждалого. Насправді, такі «лікувально-трудові відділення» були одним із найстрашніших місць ув’язнення і праці. Короткотерміновість засудження не пробачалася їм ні таборовим контингентом, ні охоронним персоналом. Такі постраждалі опинялися поза усталених кримінально-таборових відносин, на них не поширювалися традиції злочинної ієрархії, допомоги, взаємовиручки. Вони були повністю безправними і перед свавіллям таборового начальства, і перед жорстокістю злочинної братії. Побиття, каліцтва, знущання, ненормовані роботи, становище найнижче навіть в системі найупосліджених – це ті реалії, з якими стикалися і несли тягар протягом довгого часу такі засуджені.

Зважаючи на широке соціальне поле залучених чи причетних до цього громадян (виробників, поширювачів, споживачів) 27 червня 1961 р. був прийнятий спеціальний указ «Про посилення відповідальності за самогоноваріння і пияцтво в Українській РСР»[18]. Він значно підвищував кримінальну відповідальність за виготовлення, зберігання і збут самогону та інших міцних спиртних напоїв домашнього виготовлення, тим самим посилював статтю 149-ту Кримінального кодексу УРСР і відміняв дію попереднього указу від 15 червня 1960 р.[19].

Отже, виготовлення на домашніх гуральнях або зберігання без мети збуту самогону чи інших міцних спиртних напоїв домашнього вироблення, а також виготовлення без мети збуту або зберігання апаратів для їх виготовлення каралося позбавленням волі на строк до 1-го року або штрафом у розмірі до 300 руб. з вилученням і знищенням трунків та приладдя. Повторні діяння каралися вже ув’язненням від 1 до 3 років з конфіскацією майна. В поле відповідальності попадало значне число причетних. Як співучасники каралися особи, які сприяли незаконному промислу (надання транспорту, приміщення), а це були переважно члени родини порушника; прості споживачі штрафувалися до 50 руб. і примушувалися до «виховного спілкування» зі зборами трудових колективів чи товариськими судами; застані при розпиванні на вулицях чи парках підлягали «засобам громадського впливу» або штрафу до 10 руб.; за продаж трунку в місцях особливого скупчення людей (поблизу підприємств, культурних закладів, місць відпочинку та т. п.) та неповнолітнім вже накладався штраф до 25 руб.[20].

Виготовлення домашнього трунку для сімейного вжитку вважалося споконвічним народним промислом, частиною повсякдення українців. Зважаючи на традиції вживання, постійного зберігання тих, чи інших алкогольних напоїв в українських родинах, будь-яка сім’я могла підпасти під покарання. Тому прийняття указу викликало різке негативне ставлення громадян. Це не порушувало традиційних вжиткових зв’язків українців з трунками, лише більше заганяло їх у підпілля. Але розв’язувало руки для репресивних дій з боку місцевих дільничних. Вони часто зловживали, компрометуючи викриттям невдахи і розголосом про його «кримінальний» бізнес.

Громадськими помічниками у викриванні та боротьбі з цими та подібними дрібними правопорушеннями були угрупування добровільних дружин[21]. На скрижалях соціальної історії їхня діяльність була насичена як трагічним, так і анекдотичним наративом. Загальна статистика щодо «добровільного» залучення громадян виглядала переконливою. З огляду на те, що в Україні, зокрема на рубежі 1964–1965 рр., нараховувалося близько 45 млн. громадян, то на 1 січня 1965 р. в республіці нараховувалося більше 32 тис. народних дружин, у складі яких перебувало близько 1 млн. 700 тис. осіб[22].

До дрібного хуліганства відносили порушення громадського порядку і спокою, вияв образливої неповаги до громадян, лихослів’я та інші непристойні вчинки без обтяжливих наслідків. За них порушник міг отримати від 3 до 15 діб ув’язнення з виконанням громадсько-корисних робіт. Останнє, особливо в невеликих містечках, міських районах ставало подією, приводом для повсюдного розголосу. Перебування такого всім знайомого порушника на вулиці під час виконання ним посильної, пов’язаної переважно з прибиранням територій колгоспних ринків, громадських туалетів, роботи привертало увагу не лише всюдисущих хлопчаків. Часто його знайомі, рідні спеціально прибували, аби побачити й пережити разом з ним цей акт приниження, родинного сорому, що ще довго переказувалося, обростало чутками, але завжди зі смаком обговорювалося «доброзичливцями».

Поява на вулицях українських міст гурту переважно молодих чоловіків із червоними нарукавними пов’язками безумовно надавало їм авторитету і навіть зовнішньої пихи самим наглядачам за громадським порядком від відчуття особистої значимості. Їхня активність і численність збільшувалася особливо у святкові дні, а також у дні перед вихідними, коли радянські трударі дозволяли собі розслабитися за допомогою алкоголю, що приводило до чіпляння до дівчат, дрібному хуліганству тощо. Часто курйозно виглядали затримання надто сп’янілих громадян, і процес їхньої ідентифікації у відділку. Із розповідей очевидців відомо також про пограбування дружинниками таких очманілих бідолах.

Необґрунтована самовпевненість дружинників інколи створювала їм неабияких проблем. Адже не лише кримінальні девіанти, а й ситуативні порушники громадського спокою, які не боялися повсякчас протистояти професійним міліціонерам, не сприймали їхню присутність, зауваження, дії як конечну вимогу до правопорядку. Послух дружинникам міг діяти лише при розборі конфліктних ситуації всередині колективів переважно знайомих людей (корпоративні дозвільні заходи, танцювальні вечори на окремих підприємствах тощо), адже проступок відразу набував миттєвого розголосу, і порушника чекав невідворотній осуд чи навіть покарання. Натомість часто драматично складалася доля дружинників, які намагалися запобігти конфлікту на території цілого району чи міста. Вони стикалися з незнайомими порушниками, і їхній авторитет вже не відігравав переконливої ролі. Злочинці ж могли діяти рішучіше, виказуючи не лише непокору, а й застосовували фізичний спротив, який часто закінчувався серйозним травмуванням, навіть смертю дружинника[23].

І це відбувалося впродовж усіх 1960-х – 1980 років, і не дивлячись на діючі випереджувальні законодавчі акти. Адже, аби захистити дружинників від негативних наслідків добровільного виконання ними громадських обов’язків, психічної наруги, влада посилила кримінальну відповідальність за правопорушення, які могли припинятися також і заходами дружинників. Так, вийшла низка указів Президії Верховної Ради СРСР: «Про посилення відповідальності за посягання на життя, здоров’я і гідність працівників міліції та народних дружинників», «Про посилення кримінальної відповідальності за зґвалтування» (обидва від 15 лютого 1962 р.), «Про посилення кримінальної відповідальності за хабарництво» (20 лютого 1962 р.) та ін.

Посиленню ролі громадськості сприяло функціонування і інших форм народно-державного контролю. Йдеться про роботу товариських судів[24]. Завдання цих виборних органів полягало у сприянні «вихованню громадян у дусі додержання правил соціалістичного співжиття, розвитку у радянських людей почуття колективізму і товариської взаємодопомоги, поважання гідності і честі громадян». Їх робота спрямовувалася на запобігання правопорушень і вчинків, які завдавали шкоди суспільству, «виховання людей шляхом переконання і громадського впливу, створення обстановки нетерпимості до будь-яких антигромадських вчинків». Товариські суди розглядали справи про прогули і запізнення, дочасне полишення роботи; перебування в нетверезому стані і «недостойну поведінку» в громадських місцях; про недостойне ставлення до жінки, негідну поведінку в сім’ї; про «нанесення образи, лихослів’я, поширення в колективі неправдивих вигадок» тощо. Суд міг застосувати такі заходи впливу до винного, як публічне вибачення, оголосити громадський осуд або догану з опублікуванням у пресі, накласти грошовий штраф у розмірі до 10 руб. тощо[25].

Найдієвіше робота суду проявлялася в локальних місцевостях, обмеженому соціальному середовищі (містечках, трудових колективах тощо). При певній підтримці міліції, там вони були справжніми охоронцями суспільної моралі. Зокрема, впродовж усіх 1970-х років найгостріше їхня робота проявлялася через такий засіб масової інформації як міська стінгазета «Комсомольський прожектор». Хулігани, п’яниці, прогульники, викриті у її випусках, відразу зазнавали нищівної критики оточуючих, насмішок близьких. Для невеликих містечок розголос був миттєвим. Це створювало для активістів-викривальників і певні проблеми, адже ображені правопорушники віднаходили тих, хто готував газету (художників, фотографів, дописувачів) і вчиняли над ними нищівну розправу (переважно, побиття). Більш жорстокою була помста викритих спекулянтів, «самогонщиків», адже страждав їхній грошовитий бізнес і їхня розправа могла сягати підпалів, потруєнь домашніх тварин, худоби тощо.

Отже, коротко підсумовуючи зазначу, що зміни в каральному законодавстві неоднозначно впливали на суспільні взаємостосунки. Нові правила не завжди відігравали превентивну роль чи діяли в якості запобіжних засобів розвою девіантних проявів в українському суспільстві брежнєвської доби. На практиці залишались ризики непередбачуваності їхньої фактичної реалізації в українському соціумі, а головне наслідків на ближчий час.

А саме. Продовження «пом’якшення» державного впливу на індивідуума відразу почало відображуватися на його ставленні до усталених соціальних цінностей і до самого себе. Як тільки у громадянина стало більше часу, він став використовувати його на себе, для задоволення своїх індивідуальних потреб. Відпрацьована до цього система позбавлення людини своєї індивідуальності, нівелювання існування власного світосприйняття дала тріщину. Вивільнена з під опіки виробничих відносин, колективістських правил співіснування людина тепер могла самостійно організовувати свій час, знайти себе, побачити своє місце поза роботи й колективу. Значно змінилася дозвільна сторона життя радянських людей, більше часу вони могли використати для відпочинку, улюблених занять. Індивідуум поступово почав усвідомлювати, що тепер сам міг визначати міру свого проявлення в сім’ї, колективі, задовольнятися приємними забаганками, реалізовуватися в творчості, бути готовим до подальшого духовного і культурного зростання тощо.

Існуюча матеріальна база соціально-культурної сфери не була готова прийняти, розважити раптом увільнену від роботи масу людей. Натомість громадяни відчули, що прекрасно можуть реалізовували свої потреби поза колективу й організованої форми колективного дозвілля. Почав відроджуватися здавалося б давно вихолощений комуністичною ідеологією природний потяг до міщанського матеріального призбирування. В сфері дозвілля сім’я поступово почала перебирати контрольно-рекомендаційні функції від колективу. Громадяни не в колективі, а саме в сім’ї почали знаходити свої дійсні життєві цінності, їх опановувало відчуття відповідальності за близьких, покращення родинного статку. Вся ця трансформація вповні набирали матеріальних обрисів. Збільшення вільного часу дозволяло підприємливому громадянину підробляти, організовувати індивідуальний бізнес. Поряд з існуванням усталених атрибутів радянського побуту (металеві ліжка, радіоприймачі, швейні машини), з’явилася мода на наручні годинники, фотоапарати, кришталевий посуд, холодильники, телевізори, музичні програвачі, пральні машини, килими, меблі, піаніно тощо. Підвищилася потреба людей мати дачі, автомашини. Дехто вирощував на присадибній ділянці фрукти і овочі для продажу, інші не гребували дрібною спекуляцією. Все це поступово повертало й укріплювало такі природні людські риси як індивідуалізм, егоїзм.

Але в радянських реаліях зміна індивідуальних пріоритетів проявлялася в дещо соціально потворних формах. Якщо частина соціально сформованого громадянства вже мала певну зайнятість поза роботою (родина, підробіток, хобі тощо) і знала, як реалізувати вільний час, то молодь ще вибудовувала свій формат його реалізації. Певна частина підлітків та молодих людей могла витрачати більше часу на навчання та самоосвіту. Але інші, вислизнувши з-під колективної опіки, ставали на шлях антигромадського життя, наприклад, наданий час марнувався на пияцтво. Це проявилося зростанням дрібного хуліганства, побутових злочинів. Стали традиційними масштабні пиятики у п’ятничні вечори, коли цілі робітничі селища, промислові окраїна міст перетворювалися на одну суцільну територію пиятики, з бешкетами, каліцтвами, вбивствами, зґвалтуваннями тощо. Навколо цього зростала і відповідна інфраструктура забезпечення й організації розваг: підпільні притони (кімнати, квартири у приватному секторі, гуртожитки), ґуральні, точки реалізації й розпивання горілки, у великих містах обрані знали місця продажу наркотиків (переважно кокаїну та морфію), різноманітні «малини» тощо. Через відміну примусового набору в ремісничі училища підлітки частіше опинялися «на вулиці», не оточені увагою робітничого колективу молоді люди ставали на злочинний шлях, дещо активізувалася підліткова злочинність, сексуальна розпуста тощо.

Послаблення щодо покарань за спізнення й прогули безумовно розслабили громадян, у деяких поступово формувалося безвідповідальне ставлення до рідного робітничого колективу. Почастішали випадки зміни занадто вимогливого чи набридливого опікою колективу на новий, з іншими корпоративними традиціями. Із цих девіантів поступово формувалася категорія так званих «літунів». Таку свободу вибору не могли стримати навіть певні заохочувальні норми (оформлення в чергу на житло, побутову техніку тощо). Найбільш поширена: «безперервний трудовий стаж». Ця норма провела видимий рубіж між більшістю «зразкових» робітників і тих, які через реалізацію своєї свободи були клеймовані суспільством, зараховані до «антисуспільних елементів». Драматично це спостерігалося на прикладі розладів у родинах зі сталими робітничими традиціями – коли онуки вже не поділяли фанатичну вірність «рідному» заводу чи фабриці, де працювали покоління їхніх предків. Такий крах у середині традиційнофахових робітничих династії, порушення тяглості обрання наступниками відповідної професії («професія від батька до сина») найбільш болісно, зі співчуттями сприймалося оточуючими, викликало оперативне втручання відповідних ідеологічних органів.

Натомість сільські родини, у пам’яті яких назавжди закарбувалися нищівне руйнування радянською колективізацією віковічних патріархальних традицій співжиття сільської общини, сімейних цінностей, біль від рабської невідплатної праці — не бажали своїм дітям такого ж майбутнього і намагалися влаштувати життя своїх дітей поза сільського соціуму. Не зважаючи на прийняту в березні 1956 р. постанову ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР «Про щомісячне авансування колгоспників і додаткову оплату праці в колгоспах» відтік молоді був значним. Відповідно, місцеве керівництво намагалося усілякими заохоченнями (побудова хати, безкоштовне одержання худоби тощо) утримати молодь (також і через затягування видачі паспорту) у колгоспах, біля землі.

Наркоманія. Ще однією проблемою, яка мала глибоке коріння, але саме в означений час почала зазнавати певних якісних і кількісних трансформацій була наркоманія. На моє переконання, культура вживання наркотичних трунків тягнеться від часу, коли первісна людина почала пізнавати довколішний рослинний світ. Відтак, поступово вона ввійшла в традиційний спосіб життя багатьох народів і народностей. Найперше, території на теренах СРСР, де традиційно культура вживання наркотиків мала широкий обіг були середньоазійські соціалістичні республіки: Узбецька РСР, Туркменська РСР, Таджикська РСР, Казахська РСР та Киргизька РСР. Найвідомішим місцем добування легких наркотиків була (та й залишається) Чуйська долина, яка розташувалася на суміжних територіях Казахстану та Киргизії, і займає близько 140 000 га. Вона є місцем масового зростання диких конопель із яскраво вираженими психотропними властивостями, що дозволяло щорічно збирати до 5000 т марихуани, яку там називають анашею. Збором займаються місцеві мешканці, зазвичай на замовлення оптових торговців. До 1960-х років дикі чуйські коноплі були відомі тільки місцевим мешканцям, які її постійно вживали. Згодом її відкрили для себе радянські гіпі, які зробили долину місцем для ганджа-турів (різновид туризму, головною метою якого є відвідування країн чи територій, пов’язаних з наркокультурою та наркоіндустрією). Збільшення попиту на марихуану підтягнуло інтерес кримінальних структур. У 1970-ті роки було здійснено спроби організувати в долині підпільне виробництво гашишу (одна із сильнодіючих психотропних речовин, есенція коноплі, екстрагована і спресована в блоки). Однак дикоросла трава виявилася недостатньо якісною для цієї мети, а місце вже набуло занадто широкої популярності, що не дозволяло вирощувати там високопотентні індійські сорти. Відтак культурну коноплю почали вирощувати у менш відомих районах Казахстану (Талдикурганському, Алматинському, Кизилординському), а чуйська трава, як і раніше, залишалася сировиною для недорогих легких наркотиків, які саме від 1960-х років і заполонили терени СРСР, а відтак стали доступними й українській молоді. На території України дика конопля росла на значній територія від центральних областей до самого півдня. Відтак, на цих територіях здавна практикувалося побутове її використання молоддю як наркотичного трунку. Особливими районами щодо популярності вжитку були південні частини областей: Миколаївської, Херсонської, Запорізької, а надто – Одеської.

Початками визнанням існування такої проблеми було долучення СРСР до міжнародних договорів. Зокрема, юридичним закріпленням солідаризації держав в боротьбі з наркоманією на той час стала «Єдина конвенція про наркотичні речовини» 1961 року[26], ратифікована указом Верховної Ради СРСР 14 грудня 1963 року[27]. Конвенція встановлювала міжнародний контроль за виготовленням, зберіганням і обігом наркотичних речовин, урегульовувала низку організаційних і процедурних питань, давала рекомендації стосовно лікування наркоманів, а також закликала її підписантів до внутрішньодержавного правового регулювання цієї проблеми і встановленню відповідальності за умисні дії, які суперечили б законам і постановам, прийнятими державою щодо виконання пунктів конвенції. Цим документом також було встановлено чотири списка наркотичних речовин.

Світові держави, які не лише стикнулися, але і визнали цю проблему як соціальну, зокрема в царині обігу психотропних речовин, зібралися 1971 року у Відні на міжнародну конференцію. Міжнародні обмеження, яких зазнавала країна від перебігу «холодної війни», вимагали від СРСР долучення до будь яких принагідних міжнародних майданчиків, на які його було запрошено. Разом з 90 країнами світу СРСР підтримав прийняту конференцією «Конвенцію про психотропні речовини»[28]. Згідно цього документу держави-учасниці зобов’язувалися встановити стосовно психотропних речовин режим, аналогічний правилам виробництва, зберігання, обігу, перевезення і пересилання наркотичних речовин.

В Україні культура обігу, застосування речовин, сумішів та засобів, які мали наркотичні властивості мала також глибоке народне коріння. Лише декілька прикладів. Здавна матерям, які кормили груддю, був відомий спосіб заспокоїти плаксиву чи неспокійну дитину: вони давали смоктати дитині через тканину розтовчене насіння маку, яке мало снодійну дію; на грибних територіях України (зокрема, Поліссі) були відомі способи вживання галюциногенних грибів (нар., мухоморів), що мало глибоке коріння у знахарстві; у південних, зокрема степових, територіях для досягнення галюциногенного ефект здавна відоме вживання кріпких відварів з полину (нагадаю, що головною складовою абсенту є той таки полин).

Проте, не дивлячись на існування в народній культурі українців таких наркотичних речовин і засобів їхнього вживання, широкого вжитку вони не мали, прослідовувалися територіально деінде і переважно в сільській народній, молодіжній культурі. А от саме в означений хронологічний період це вийшло з традицій сільського регіонального вживання і почало проникати в міську культуру. Відтак, вже міська, переважно молодіжна культура почала зазнавати проникнення такого заманливого трунку. На мою думку, переломним моментом цього були перебіг і наслідки Афганської війни (1979–1989 рр.). Бо саме там радянські солдати (йдеться про хлопців європеоїдного типу) стикнулися із заманливим дозвіллям афганських жителів і своїх побратимів, вихідців із середньо азійських республік. Таким чином куріння марихуани, жування гашишу стало новим відкриттям в дозвілєвій культурі солдат. Така молодь радо бралася за експериментування зі власним здоров’ям, бо прагнула нових, невідомих до того відчуттів трансу, розслаблення, галюциногенних «приходів» тощо.

Про традиції вживання в той час і в тих умовах я знаю через досвід мого батька – Василь Павловича Швидкого. Він розповідав, що усім, хто відбував військову службу відоме таке обов’язкове дійство як чищення картоплі для усієї частини. Зазвичай, це було довгим і нудним процесом, організовувалися навіть невеликі концертні номери (анекдоти, пісні під гітару тощо), які хоч трохи мали б розважити втомлених такою марудною роботою солдат. Так от його побратими із Туркменії мало переймалися цими забавами, і з приреченим виглядом монотонно чистили ту ж таки картоплю. Але втоми чи зміни настрою, роздратування у них він не помічав. Його допитливість з приятелем Олександром Г. була ними помічена, вони відвели їх у бік і довірливо протягнули на долоні чорну кульку, яка на дотик нагадувала пластилін, а за запахом якусь концентровану лікарську мікстуру. Так оце і був той відомий жувальний гашиш. Але що туркмену природно для бадьорості, то українцю зась. Батько зізнавався, що не наважився це скуштувати, а от приятель з Вишгорода сміливо це кинув до рота і, за настановою, це лише жував, а виділену слину проковтував. І все виглядало досить спокійно, картопля чистилася, але раптово Сашко похилився і брикнувся на бік без ознак свідомості. Звісно, сержантом авторитетно була констатовано перевтомлення, а розм’якле тіло постраждалого перенесли до казарменого ліжка. До тями батьків приятель прийшов лише на ранок (добре, що це був вихідний), але на сміх побратимів частину вечірньої пам’яті в нього як відняло.

Такий жувальний гашиш (назва походить з арабської «гашишин» – «травоїди», буквально: жувателі гашишу) є однією із сильнодіючих психотропних речовин, есенцією коноплі, яка екстрагується і до вжитку використовується спресованою. Основним активним інгредієнтом є тетрагідроканабінол. Гашиш може бути від ясно-зеленого до темно-коричневого або навіть чорного кольору. Існувала безліч сленгових назв гашиша: гашик, ямба, камінь, твердий, пластилін, пласт, м’який, гаш, хеш, гарік, галя, гарсон, пластик, ручник, пробівуха, хімія. Останні три назви походять від способу отримання гашишу.

Інший спосіб застосунку коноплі полягав у її використанні як курильної речовини. Це спосіб вживання був значно відоміший в Україні за попередній і мав значнішу територіальну поширеність та сформований і постійно поповнюваний прошарок серед української розкутої молоді, а також творчо-богемної спільноти. Анаша – саме під цією назвою солдати-строковики з України пізнали її під час служби в лавах радянської армії. І лише повернувшись на батьківщину зрозуміли, що це наша, відома усім дика конопля.

Назви курильної коноплі як «ручник» та «пробівуха» походять від способу отримання трунку. А приклад цього застосунку наведу знову ж з батьківських споминів його студентського минулого. Проживаючи в бараках під час роботи в студзагонах на Одещині він познайомився з таким способом розслаблення від своїх одногрупників-одеситів. Так от на пікніках вони навчили їх, континентальних українців добувати такі курильні трунки. Отже, «пробівуха», це м’яте, розтерте, тобто «пробите» через руки листя коноплі. Такий саморобний тютюн потів «забивався» в гільзу цигарок «Сальве» чи «Біломорканал» і такий «косяк» вже був готовий до вжитку. Був і інший спосіб використання коноплі для куріння, але вже за допомогою обробки самого її стовбуру з листям. Це і звалося «ручником», бо обома руками треба було десяток разів провести з низу догори по усьому стовбуру трави. А надто – добряче потерти її верхівку з китицями, яка і містила найбільш концентровану речовину. Вона накопичувалася на долонях у вигляді чорної, липко смолистої, асфальтоподібної багнюки. Її необхідно було скатати з долонів у вигляді кульок. Далі їх перемішували з вибраним із цигарок тютюном і знову повертали до цигарки, щільно забиваючи її гільзу. Трунок був готовим. Зазвичай студенти сідали довкола вечірнього багаття, пили молоде вино і по черзі, передаючи по колу декілька підготовлених таких чином цигарок, розпочинали таїнство. Затягувалися неквапливо, обов’язково затримуючи дим у роті для кращого ейфорійного ефекту, і гучним видихом випускали сивий струмінь запашного диму…

Вище я вже згадав про використання зерен маку як заспокійливого. Але для нашого дослідження наркотичних речовин та сумішей цікавішим предметом зацікавлення є сама головка маку. Або так звані «бошки» – головки визріло маку, але без самих зерен маку. Для здобуття трунку вони дрібно перемелювалися та перетиралися до стану порошну і тоді, для певнішого ефекту, запиваючи водою, вживалися по декілька столових ложок за раз. Мій батько стикнувся з цим також в одеських, щоправда вже гуртожитівських реаліях. Під час якоїсь спільної з одеситами молодіжної гулянки чи дискотеки один містянин попросив у нього води. Він його провів до крану. Той же дістав звичайний поліетиленовий пакетик з брудно-коричневого кольору порошком, кинув же його пару ложок до роту і добре запив водою. Такі дійства мали надати героєві певної статусності в очах оточуючих, така собі демонстрація пацанської відчайдушності! Але через пару десяток хвилин йому було вже не до танців, його накрила мара галюцинацій. Звісно, адже в навіть сухих головках маку міститься опійне молочко!

Не дивлячись на ці та подібні молодіжні практики існування культури вживання наркотичних речовин та сумішей, загалом ця проблема у тогочасі лише починала свій поступ. Вона ще залишалася в рамках побутових практик, для загалу ж вона замовчувалася. У правовому є ж полі влада убезпечила себе існуванням статті 229-тої в Кримінальному кодексі УРСР. Вона була напрочуд ємкою (містила 10 частин), змістовною, розлогою щодо викладу, пояснень і трактувань. Головними напрямками, за якими законодавцями передбачалося покарання було, зокрема: незаконне виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи безпосередньо збут наркотичних речовин (ст. 229, ч. 1) – до 10 років, ті ж дії, але без ознак збуту каралися строком до 8 років (ст. 229, ч. 6). Разом з тим, за повторне правопорушення, або дії з крупними партіями наркотиків передбачалося покарання від 6 до 15 років, з конфіскацією майна. Правопорушник міг обійтися меншим покаранням, якщо було доведено, що він мав наркотики лише для особистого вжитку. Частина 8, статті 229-тої застерігала, що незаконне придбання чи зберігання наркотичних речовин в невеликих кількостях і без наміру збуту, а також їх вживання могло каратися до 2 років ув’язнення, або виправними робота на цей термін чи штрафом до 300 крб.; за частиною 2-гою згаданої статті крадіжка наркотичних речовин каралася ув’язненням до 5 років, повторно – до 10 років з конфіскацією; цей же злочин, вчинений рецидивістом – до 15 років (з конфіскацією майна). Спеціалісти та виробничники також могли підлягати санкціям: порушення правил виробництва, придбання, зберігання, обліку, відпуску, перевезення чи пересилання наркотичних речовин за частиною 7-мою могло «тягнути» до 3 років позбавлення волі чи виправними роботами (до 2 років), але обов’язково з позбавленням права займати певні посади. Наступні застереження торкалися переважно жителів сільської місцевості: за посів чи вирощування опійного маку та коноплі вони могли «відсидіти» до 5 років, повторний проступок – до 8 років (частини 3 та 9 статті 229).

Особливе соціальне навантаження містили норми тих частин 229-тої статті, де виразно показувалося роль за злочин конкретних порушників, а надто – посягання на права та свободи людей. Так, частина 4-та засвідчувала, що організація чи утримання притонів для вживання наркотичних речовин, чи надання приміщень для цих цілей каралася позбавленням волі на термін від 5 до 10 років з конфіскацією майна. Подібні, але менш небезпечні проступки фіксувалися і в частині 11-тій: організація чи утримання притонів для вживання з метою одурманення лікарськими чи іншими засобами, які не є наркотичними (напр., аерозолі, лаки, фарби, клеї, побутова хімія і таке подібне), чи надання приміщень для цього каралися дворічним ув’язненням, або виправними роботами на той же термін, або штрафом до 300 крб.

Реалії роботи таких притонів неодмінно призводили до схиляння (добровільного чи силового) вживати наркотичні трунки, що «тягнуло» до 5 років. А от ті ж дії, але вже стосовно двох чи більше осіб, чи неповнолітньої особи, та ще й здійснені рецидивістом – до 10 років (частина 5). Шкоди молодь могла зазнавати і через вживання не лише наркомістких речовин чи сумішей. Залучення неповнолітніх до немедичного вживання лікарських та інших речовин, які не є наркотичними, але призводять до одурманення каралося позбавленням волі на термін до 5 років (частина 2, статті 208 КК УРСР).

Проте, не дивлячись на існування значної законодавчо-нормативної бази, яка мала б контролювати і упереджувати розгортання такого небезпечного явища як наркоманія, то проблема і суспільне ставлення до неї співіснували якимись паралельними світами. Насправді, щодо практики дійсної присутності культури вживання наркотичних трунків в тогочасних радянських обставинах, то вона була відірваною від реалій внутрішньої політики та панівної ідеології. Якщо це і помічалося, то не як соціальна, а переважно як правова чи медична проблема[29]. Адже, як завжди, «в СРСР не було соціальної платформи» для існування таких викликів в успішному радянському суспільстві, і ця проблема надовго була виключена із публічного дискурсу.

Певним сигналом, що в країні Рад все ж коїться щось не так було прийняття указу Президії Верховної Ради СРСР від 25 квітня 1974 року «Про посилення боротьби з наркоманією». На його основі було внесено відповідні зміни та доповнення до діючого законодавства Української РСР[30]. Даючи загальну характеристику, виділю головніші моменти. Указ являв собою синтезований акт, який містив низку кримінально-правових та адміністративних норм. Цей регулюючий акт посилював покарання за виготовлення, придбання, зберігання, перевезення та пересилання з метою збуту чи безпосередньо збуту наркотичних речовин і суміші. А також за посів чи вирощування заборонених до агрономічної обробки культур, які могли містити наркотичні речовини. Окрім того, указ містив кримінально-правові норми, якими було сформульовано декілька нових складів злочинів. Зокрема, крадіжка наркотичних речовин, організації і утримання притонів для вживання наркотиків, схиляння до їх вживання, незаконне виготовлення, придбання зберігання перевезення та пересилання наркотичних речовин та суміші без мети збуту та інші заборонно-регламентуючі норм.

По суті, саме з цього указу розпочалося формування законодавства та нормативної системи республіки в царині боротьби з поширенням наркоманії. Проте на той час ситуація вже вийшла з-під контролю, і вже до середини 1980-х років спеціалісти сигналізували про наростання цього явища. Зокрема, на 1 січня 1986 року на обліку органів внутрішніх справ країни кількість осіб, які допускали не медичне вживання наркотиків, складала на 10,5% більше, аніж на 1 січня 1985-го. У 1986 році загальна кількість хворих з діагнозом «наркоманія» на 17% перевищувала рівень таких захворювань в 1985 році. А вже станом на 1988 року союзний мінздрав вже сигналізував про фіксацію близько 50 тис. осіб з діагнозом «наркоманія»[31]. І це, звісно, йдеться про офіційні дані, що, на мою думку, значно цензорувалося в тогочасних практиках відповідних служб і органів.

Підсумовуючи, можна відмітити, що вкрай важливим чинником соціальної стабільності в українському суспільстві залишалися впливи правової регуляторної політики. Виконання деяких законодавчих ініціатив держави призвело до успішного вирішення багатолітніх проблем (як-то: дитяча й доросла бездоглядність й безпритульність, налагодження пенсійного забезпечення тощо), інші не були такими успішними, проте стали основою для подальшого законодавчого удосконалення. Проте природна динаміка розвитку українського суспільства, як і будь-якого іншого, завжди залишала місце ризикам і викликам в соціальній сфері, тим самим спонукаючи до вдосконалення як законотворчої діяльності держави, так і урізноманітненню моральних норм, толерантності в царині соціальних культурних практик, виробленню терпимості до проявів іншості, тощо. Генезу такого явища як наркоманія можна виписати наступними віхами: етнічна традиція – побутове вживання – соціально-культурне явище – елемент молодіжної моди – невід’ємний атрибут шоубізу.

Отже, зазначимо, що законодавчі та юридично регуляторні урядові рішення не були превентивними, бо через первинність заідеологізованості та недалекоглядне правове регулювання повсякденням імперія нездатна була запобігати низки правопорушень, які згодом стали системними. Правові дії імперії лише констатували існування тих, чи інших проблем у середині радянського суспільства.

---

[1] Указ Президії Верховної Ради СРСР про визнання законодавчих актів СРСР такими, що втратили чинність у зв’язку з прийняттям Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів Української РСР // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1961. – № 15. – 7 квітня. – К., 1961. – С. 435–436.

[2] Постанова Президії Верховної Ради СРСР про заходи, зв’язані з введенням в дію Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів Української РСР // Там само. – С. 436–437.

[3] Там само. – 1961. – № 28. – 7 липня. – К., 1961. – С. 606–615.

[4] Від кінця 1950-х до середини 1960-х рр. припадає час масових повернень до своїх родин засуджених за посібництво окупантам, участь у бандформуваннях та активістів націоналістичного підпілля. Тому при відмові у співпраці відповідні органи могли притягнути родичів до карної відповідальності, посилаючись на ці статті.

[5] У Комісіях законодавчих передбачень Ради Союзу і Ради Національностей // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1961. – № 26. – 23 червня. – К., 1961. – С. 563.

[6] Указ Президії Верховної Ради СРСР про посилення боротьби з особливо небезпечними злочинами // Там само. – 1961. – № 20. – 12 травня. – К., 1961. – С. 498–499.

[7] Докладніше див.: Швидкий, Василь. Впливи змін у кримінальному законодавстві на соціальну стабільність // Соціальні трансформації в Україні: пізній сталінізм і хрущовська доба / Колективна монографія / Відп. ред. В. М. Даниленко; ред.-упоряд. Н. О. Лаас. – Київ: Інститут історії України НАН України, 2015. – С. 506.

[8] Його дія і масштаби застосування згодом були посилені указом Президії Верховної Ради СРСР «Про виселення у віддалені райони осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності у сільському господарстві і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя» (2 червня 1948 р.).

[9] Відомості Верховної Ради УРСР. – 1961. – № 25. – 16 червня. – К., 1961. – С. 553–555.

[10] Це звинувачення я можу проілюструвати на прикладі своєї родини, коли мій прадід, Сіліч Гнат Вікентійович, інвалід війни І групи, отримавши дозвіл у Звенигородській районній фінансовій інспекції на приватну кустарну діяльність, сплачуючи відповідний податок, виробляв у себе вдома пречудове домашнє приладдя (ножі, тертушки, сита та ін.), яке користувалося великим попитом у всій Черкаської області. Але він регулярно потерпав від зненацьких перевірок інспекторів, які намагалися застати його на залученні «найманої праці» (щоправда, таким «найманим працівником» інколи був я, постійно допомагаючи (а більше заважаючи) у дідовій справі).

[11] І в цьому випадку наведу приклад із життя своєї родини. Мій дід, Швидкий Павло Харитонович, з усіма дозволами розпочав будівництво приватного будинку, і оточуючі були свідками скрупульозного збирання ним усіляких довідок, чеків, накладних на відпуск будівельних матеріалів, товарів, а також періодичних візитів інспекторів, пояснень, хабарів тощо.

[12] Відомості Верховної Ради УРСР. – 1961. – № 25. – 16 червня. – К., 1961. – С. 553.

[13] Фицпатрик, Шейла. «Паразиты общества»: Как бродяги, молодые бездельники и частные предприниматели мешали коммунизму в СССР // Советская социальная политика. Сцены и действующие лица. 1940–1985. – М., 2008. – С. 219–254. (Оригінальне видання: Fitzpatrick S. Social parasites. How tramps , idle youth and busy entrepreneurs impeded the Soviet march to communism // Cahiers du monde russe. – 47/1–2. – Р. 377–408).

[14] Див. статтю 2-гу указу Президії Верховної Ради УРСР від 12 червня 1961 р. «Про посилення боротьби з особами, які ухиляються від суспільно корисної праці й ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя» // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1961. – № 25. – 16 червня. – К., 1961. – С. 554. Слід лише відмітити, що громадський вирок про виселення, винесений на підставі цієї статті, підлягав затвердженню виконавчим комітетом районної (міської) Ради депутатів трудящих.

[15] Час відбування виправних робіт чи позбавлення волі в строк виселення не зараховувався (див. статтю 7-му указу Президії Верховної Ради УРСР від 12 червня 1961 р. «Про посилення боротьби з особами, які ухиляються від суспільно корисної праці й ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя» // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1961. – № 25. – 16 червня. – К., 1961. – С. 554).

[16] Відомості Верховної Ради УРСР. – 1961. – № 25. – 16 червня. – К., 1961. – С. 553.

[17] Див. статтю 9-ту указу Президії Верховної Ради УРСР від 12 червня 1961 р. «Про посилення боротьби з особами, які ухиляються від суспільно корисної праці й ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя» // Там само. – С. 554–555.

[18] Проте, якщо його порівнювати із подібним попереднім законом 1948 р., то він виглядав значно ліберальніше. Адже складні повоєнні реалії ще не давали права українцям на послаблення свого дозвільного життя – особи, стосовно яких було доведено факт самогоноваріння, могли бути покарані до 6 років виправно-трудових таборів (із конфіскацією майна) (див.: Сборник законов СССР и Указов Президиума Верховного Совета СССР за 1948 год. – М., 1949 – С. 29).

[19] Відомості Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки. – 1960. – № 21. – К., 1960. – С. 163.

[20] Там само. – 1961. – 7 липня. – № 28. – К., 1961. – С. 616–617.

[21] Їх функціонування регламентувалося спільною постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 2 березня 1959 р. «Про участь трудящих в охороні громадського порядку в країні».

[22] Законодавчо результати їхньої діяльності закріплювалися указом Президії Верховної Ради УРСР від 18 січня 1957 р. «Про відповідальність за дрібне хуліганство», що поклало початок цілій серії республіканських та загальносоюзних актів, які встановлювали судовий порядок накладення адміністративних стягнень.

[23] Докладніше див.: Козлов В. Массовые беспорядки в СССР при Хрущеве и Брежневе (1953 – начало 1980-х гг.). – Новосибирск, 1999. – С. 192.

[24] «Положення про товариські суди» затверджене Президією Верховної Ради УРСР (1961 р.).

[25] Відомості Верховної Ради УРСР. – 1961. – № 35. – К., 1961. – С. 730–735.

[26] Сборник действующих договоров, соглашений и конвенций, заключенных СССР с иностранными государствами. – М., 1970. – Вып. 23. – С. 105–134.

[27] Ведомости Верховного Совета СССР. – 1963. – № 52. – Ст. 546.

[28] Нормативные акты по вопросам борьбы против пьянства и алкоголизма. – К., 1976. – С. 185.

[29] Дидковская С. П., Фесенко Е. В., Гарницкий С. П. Наркомания: уголовно-правовые и медицинские проблемы. – К.: Выща школа: Издательство при Киевском университете, 1989. – 158 с.

[30] Див., напр.: О внесении дополнений и изменений в некоторые законодательные акты Украинской ССР: Указ Президиума Верховного Совета УССР от 17 июня 1974 г. // Ведомости Верховного Совета УССР. – 1974. – № 27. – Ст. 222.

[31] Гусев С. И. Наркомания: тревожная тенденция // Социалистическая законность. –1988. – № 2. – С. 13; Наркомания: отчет дает милиция // Известия. – 1988. – 29 февраля.