Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Просто читайте
Натискайте
"Читальня-Книжкова полиця"
і просто скачуйте книги
у форматах
Pdf або Doc
Читайте і насолоджуйтесь)
baner-korekta-2019
Ігор Вітик – Україна у вирі боротьби за незалежність (історична публіцистика)
Василь Тимків – Тонкі аспекти державного управління
Роман МАТУЗКО – Московська імперія vs Українська держава
Василь ШВИДКИЙ – погляд в історію
Олексій Карпенко – графіка: історична тематика

ЗМІСТ

Вступ

  1. Передумови виникнення Кирило-Мефодіївського товариства та політичні погляди його учасників
  2. Основні програмні положення Кирило-Мефодіївського товариства
  3. Значення Кирило-Мефодіївського товариства для політичної думки ХІХ ст.

Висновки

 

Вступ

Діяльність та політична програма Кирило-Мефодіївського товариства зробили вагомий внесок у розвиток української політичної думки, а ідеї його учасників не втрачають своєї актуальності і сьогодні. В першу чергу це стосується проблеми національно-державного відродження українського народу, національної свідомості українців, пошуку оптимальної форми держави.

Розвиток політичної думки в Україні ХІХ ст. відбувався в непростих умовах відсутності власної державності. Це стало причиною формування двох основних напрямків наукового вирішення даної проблеми. Більшість мислителів даного періоду пов’язувало долю українського народу та його політичних інститутів з долею Росії. Звідси – велика кількість федеративних проектів та проектів автономізації України у складі Росії. В той же час поступово складався й інший напрямок, який бачив Україну самостійною державою, рівноправним партнером з іншими країнами. Представники цього напрямку робили сміливі для того часу спроби довести самобутність українського народу, його самостійність як етносу. В даних дослідженнях, які здебільшого носили історичний та етнографічний характер, робився наголос не тільки на мовно-культурних аспектах, а й на відмінну від росіян соціальну та політичну психологію.

Сьогодні Україна є незалежною державою, а українці майже позбулися комплексу «молодшого брату», але проблема вектору політичного та економічного співробітництва – зближення з Росією чи інтеграція в ЄС – залишається гострою. Тому дослідження ідей учасників Кирило-Мефодіївського товариства допомагає краще зрозуміти українську національну свідомість, причини прагнення до демократизму, рівності, братерства, відторгнення авторитарних та ієрархічно-патерналістський методів управління, властивих Росії та визначити місце України в світі.

В Україні питанню вивчення політичних ідей членів Кирило-Мефодіївського товариства приділяється особлива увага. В сучасній науковій літературі дається ґрунтовний аналіз ідей діячів Кирило-Мефодіївського товариства, зокрема можна виділити праці А.Ф. Цвіркуна, О.І. Салтовського, В.А. Потульницького, З.М. Кузьміної та інших. Однак недостатньо вивчені деякі аспекти основних політичних ідей учасників товариства, зокрема мало уваги звернуто на дослідження питання досягнення політичної мети у поглядах еволюційного крила, яке представляли М. Костомаров, В. Бєлозерський, П. Куліш та революційного крила, представниками якого були Т. Шевченко, М. Гулак, Г. Андрузький.

 

 

  1. Передумови виникнення Кирило-Мефодіївського товариства та політичні погляди його учасників

У 30-х роках змінюються акценти у внутрішній політиці Російської імперії. Новий міністр народної освіти граф С. Уваров наполягав на тому, що шлях до процвітання російської держави лежить через зміцнення трьох принципово важливих суспільних основ – самодержавства, православ’я, народності. Поява пропагандистського гасла “народності” означала не що інше як посилення процесу русифікації та новий наступ на права національних меншин. Це і є основною причиною виникнення 1846 р. у Києві української політичної організації – Кирило-Мефодіївського товариства (братства).

“На початку 40-х років XIX ст. центром українського національно-визвольного руху стає Київ. Студенти і молоді викладачі університету організували тут таємний гурток “Київська молода”, поставивши за мету сприяти розвитку духовних сил української нації та звільненню селян із кріпацтва. На своїх засіданнях гуртківці обговорювали майбутнє України, вивчали праці французьких філософів-утопістів – Сен-Сімона, Фур’є, цікавилися процесами відродження сусідніх народів: поляків, чехів, хорватів, сербів, болгарів, словаків, словенців і мріяли “щоб усі слов’яни стали добрими братами” і “брат з братом обнялися і поговорили слово тихої любові во віки і віки” [18, с. 155-156].

Цей гурток став ідейним найбільш відомого українського політичного товариства кінця 40-х років XIX ст. – Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія, більш відомого в літературі як Кирило-Мефодіївське товариство.

Товариство виникло в кінці 1845 – на початку 1846 року і проіснувало, за оцінками істориків, не більше п’ятнадцяти місяців. Його засновниками були чиновник канцелярії генерал-губернатора М. Гулак, ад’юнкт Київського університету М. Костомаров та студент цього ж університету М. Білозерський. До товариства також приєдналися поет Т. Шевченко, вчителі П. Куліш і Д. Пильчиков, студенти університету О. Навроцький, О. Маркович, І. Посяда, Г. Андрузький і О. Тулуб, поміщик М. Савич. За оцінками дослідників близько 100 осіб підтримували зв’язки і дружні відносини з членами товариства. Серед членів товариства, на відміну від масонів чи декабристів, не було представників великої родової аристократії, його основу складали вчені, письменники, діти середніх чи дрібних землевласників.

Кирило-мефодіївці пропагували свободу, рівність, братство як основу нового суспільства. Конкретні заходи для досягнення цього виділилися у відміні кріпосництва, доступності освіти для працюючих. Погоджуючись у відношенні загальних принципів, учасники груп розходилися в питанні про те, що вважати першочерговим і головним і, таким чином, в товаристві існувало дві течії: ліберально-буржуазна, еволюційна, і народно-демократична, революційна.

До першого напрямку належали М. Костомаров, В. Білозерський, О. Маркович, О. Тулуб, П. Куліш, М. Савич. Вони проголошували єдність і братство селян, важливість розвитку української культури.

Революційно-демократичні погляди поділяли Т. Шевченко, М. Гулак, О. Навроцький, І. Посяда, Г. Андрузький. Так, Т. Шевченко в своїх поезіях щиро співчував пригнобленим народним масам, виправдовував жорстокість народних рухів і закликав народ до сокири, вимагав соціального й національного звільнення українців, наголошував на важливості розвитку української культури. Саме Т. Шевченко і М. Гулак представляли думку меншості (на відміну учасників першого напрямку, які висловлювалися за еволюційні методи), згідно з якою лише шляхом революції можна здійснити бажані зміни.

Але практичну діяльність кирило-мефодіївців, яка складалася з поширення програмних документів, творів Т. Шевченка, народної освіти, не слід переоцінювати, тому що товариство було малочисленним, зв’язки між братчиками були не дуже стійкими, діяльність була обмежена. М. Грушевський помітив: “З сих плянів нічого не вийшло, бо й братво Кирило-Мефодіївське не довго проіснувало; ріжні напрями і ріжниці, які були в поглядах самих його членів, не встигли вияснитися і вирішитися – не тільки, що перейти в діло”.

М. Костомарова, який є автором “Закону Божого (Книга буття українського народу)”, можна вважати одним із основопо­ложників української політології як науки, був одним із найактивніших учасників Кирило-Мефодіївського товариства. В його особі втілювалися риси романтика в поєднанні з високим релігійним напруженням, яке відзначало майже всіх членів товариства. Рушійними силами української історії він вважав народні маси, їхню самосвідомість: чим свідоміший народ, тим швидше він знайде самого себе і шляхом самореалізації самовизволиться.

Думки М. Костомарова про федерацію, республіканський лад, громадські свободи, що складали у синтезі його політичну концепцію, були обґрунтовані ним у програмі кирило-мефодіївців та окремих статтях, надрукованих у журналі “Основа” (виходив у Петербурзі в 1861–1862 pp.). Це передусім “Думки про федеративний принцип у старій Русі”, “Дві руські народності”, “Риси народної південно-руської історії” та “Правда московцям о Руси”.

Крім Костомарова, найвидатнішими членами Кирило-Мефодіївського товариства були Тарас Шевченко, вчений Микола Гулак, поет, історик і письменник Пантелеймон Куліш.

Своєрідним антиподом позиції М. Костомарова у Кирило-Мефодіївському товаристві були погляди Тараса Шевченка, якого дослідники, разом з М. Гулаком та В. Андрузьким, відносять до “революційного напрямку” організації. Один із діячів Центральної ради С. Петлюра звернув увагу на те, що національно-політичні ідеали “…втілені в програмі Кирило-Мефодіївського Братства і в “Книзі буття українського народу”, та порівнюючи їх з світоглядом Шевченка, виявленим у “Кобзарі”, не можна бачити величезної різниці: поет значно випереджає прагнення Кирило-Мефодіївського братства, залишаючи позаду ідейних виразників українського суспільства і стоїть, перевищуючи досягнення національно-громадської думки. Він у поетичних творах і художніх образах ніби втілює ідеї Кирило-Мефодіївського братства, служить тим самим цілям, ставить ті самі завдання, але одночасно по відношенні до “Братства” виявляється “єритиком”, бо охоплює його ідеї ширше, проводить їх послідовніше” [4, с. 155–156]. Вплив поета і художника на членів Кирило-Мефодіївського товариства, на тогочасну українську інтелігенцію та на майбутні покоління був величезним. Він вніс в коло вчених та дрібних службовців, які більше опікувалися збереженням минулого, ніж створенням нового, струмінь споконвічного народного прагнення до свободи та протесту проти всіх форм гноблення. У березні 1847 року Т. Шевченко був заарештований в числі причетних до діяльності Кирило-Мефодіївського товариства та засуджений до заслання в солдати з суворою забороною писати та малювати.

Постать П. Куліша є однією з найбільш суперечливих в українській історії. Ідейно-політичні позиції мислителя формувалися під впливом ранніх поезій Т. Шевченка, в яких творився своєрідний міф Козацької України. Ідеалізуючи козацьке минуле П. Куліш особливо наголошує на демократизмі козацтва, його прагненні до соціальної рівності, вважаючи, що саме це є тією засадою, яка визначає роль української нації у світовій історії. У “Чорній раді” він виступає негативно проти анти державницьких і антисоціальних виступів черні, яка легко піддається впливу соціальних демагогів. Досліджуючи історію української державності козацької доби в роботі “Записки О Южной Руси” П. Куліш піддає критиці її устрій, звертаючи особливу увагу на домінування особистих та групових інтересів, що вело до руйнування нації як єдиного цілого, що могло б захищати інтереси кожного свого члена. “Якби Гетьманщина трималась на спільному благу Малоросійського населення, вона б була значно довговічнішою; так як міцно стоїть громадянське суспільство, якого всі представники живуть рівно усвідомленими, рівно дорогими інтересами для кожного. Тут, напроти, прагнення старшин зовсім розходились з користями народу, і оскільки кожен з вищих діяв для себе і ніхто для суспільства, то Малоросіяни природно пригнічували хто кого міг і довели врешті край до повного безладу” [4, с. 171–172]. П. Куліш був людиною свого часу. Будучи прихильником ідеї ґрунтовної підготовки нації до самостійного державно-політичного існування він наголошував на необхідності того, щоб національна ідея охопила всі верстви населення. Говорячи про еліту, про можливість повернення до справи відродження частини зрусифікованої української аристократії, основну увагу необхідно звернути на роботу з масами.

Георгій Андрузький в 1846 році вступив до Кирило-Мефодіївського товариства, в якому належав, як і М. Гулак, до революційно-демократичного крила. В “проектах” особливого значення надає соціально-психологічним факторам, їх ролі у розгортанні реформ з покращання суспільного життя. Тому, серед “корисних” станів особливу увагу приділяє стану духовному, який відповідає за духовність народу і душу кожного громадянина. Головним засобом проведення послідовних демократичних реформ Г. Андрузький вважає подолання суспільних суперечностей та “злиття народу”, “знищення” станів та родів. “Для ослаблення станів та злиття народу в ціле необхідно: 1) знищити роди; 2) особиста свобода кожного; 3) рівні права державні для всіх. Знищення родів приведе до пониження недостойних і вивищення корисних, згладить в народі рабське становище, облагородить образ думок так, що благородними не по одному званню будуть, допускаючи на важливі місця людей різного походження” [5, с. 416].

Палка любов до України простежується в усіх його документах і діях. Він вірить в її історичне призначення і готовий для неї на нелегкі випробування і втрати. Свобода людини і свобода народів для нього є головним ідеалом.

Кирило-мефодіївці були добре обізнані з передовими ідеями тогочасних західних учених і філософів, зокрема цікавилися “лівими гегельянцями”. До того ж син кріпачки Костомаров, колишній кріпак Шевченко добре розуміли почуття, потреби і прагнення широких народних мас. Ця обізнаність з народним життям поєднувалася у кирило-мефодіївців з глибоким знанням української історії, минулого України як підстави її майбутнього. Запозичені із західних джерел ідеї сприймалися ними крізь призму досвіду, набутого в результаті дослідження українського народного життя – як минулого, так і сучасного; на такому ґрунті формувався суспільний світогляд учасників товариства.

 

  1. Основні програмні положення Кирило-Мефодіївського товариства

Основні програмні положення Кирило-Мефодіївського товариства сформульовані у “Книзі буття українського народу” і “Статуті Слов’янського братства св. Кирила і Мефодія”, відозви “Брати українці” та “Брати великоросіяни і поляки”, а також у ряді робіт, що мали своєрідний підготовчий щодо програмних документів характер, у наукових розвідках та літературних творах учасників організації.

Характерною рисою цього об’єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість. Про це свідчить той факт, що товариство назване на честь відомих слов’янських просвітителів, православних святих Кирила й Мефодія, і сама форма організації була запозичена в українських церковних братств. Глибока релігійність пронизує і програмні документи кирило-мефодіївців, у яких домінують соціальні ідеали первісного християнства, чітко простежується ідея обстоювання загальнолюдських цінностей – справедливості, свободи, рівності і братерства.

“Книга буття українського народу” – це модель перебудови суспільного життя, у якій була зроблена спроба врахувати релігійні, соціальні та національні фактори. Концепція кирило-мефодіївців містила:

  • створення демократичної феде­рації християнських слов’янських республік;
  • знищення царизму та скасування кріпосного права та станів;
  • утвердження у суспільстві демократичних прав і свобод для громадян;
  • досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов’янськими народами;
  • поступове поширення християнського ладу на весь світ.

“Статут Слов’янського товариства св. Кирила та Мефодія” (саме таку назву носило товариство) складається з двох частин. Перша – “Головні ідеї” – містить у концентрованому вигляді вихідні положення ідеології та основні цілі діяльності, а друга – “Головні правила товариства” – присвячена визначенню способів та засобів реалізації програмних засад товариства.

Першим пунктом “Головних ідей” зазначалося: “Приймаємо, що духовне і політичне поєднання слов’ян є їх призначенням до якого вони повинні прагнути” [4, с. 150]. Цей пункт є першим не лише за порядком, а й за ідеологічним значенням, оскільки ідея об’єднання слов’янських народів проходить “червоною ниткою” через всі програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства і є тим вихідним пунктом на якому ґрунтуються всі подальші теоретичні розробки.

Слов’янофільство було досить популярним напрямком політичної думки у слов’янських народів першої половини XIX сторіччя. Однак, як ідеологічна течія, воно не було однорідним і ціліснім. У кожного із слов’янських народів ці ідеї набували специфічного змісту, а цілі та засоби поєднання слов’ян були, в значній мірі, відмінними.

Для кирило-мефодіївців слов’янофільство не було самодостатньою ідеєю. У підготовчих матеріалах до програмних документів товариства досить чітко прослідковується думка про те, що, оскільки всі спроби українців досягти державно-політичної незалежності самостійно закінчувались невдачею, то єдиним виходом для них, який дозволить позбавитись національного і соціального гніту, є спільна боротьба з іншими поневоленими слов’янськими народами. Так, зокрема, В. Білозерський у Пояснювальній записці до Статуту товариства відзначав: “…ця свобода є досяжною для нас і інших підкорених племен тільки при об’єднанні слов’ян в одну державу, засновану на повазі народності кожного” [4, с. 292-293].

У другій частині Статуту – “Головних правилах товариства” – розкриваються його головні принципи організації братства, а також тактичні цілі на шляху утворення майбутнього союзу слов’янських народів.

Слов’янські республіки, на думку Костомарова, повинні були утворити союз. У своїх автобіографічних записках написаних значно пізніше, Костомаров стверджував, що цей союз мав бути федерацією слов’янських республік, з’єднаних між собою на зразок давніх грецьких держав або Сполучених Штатів Північної Америки. Згадуючи про своє знайомство з Т. Шевченком у Києві, вчений писав: “Разговор у нас шел о делах славянского мира, высказывались надежды будущего соединения славянских народов в одну федерацию государственных обществ, и я при этом излагал мысль о том, как было бы хорошо существование отдельного славянского общества, которое бы имело широкую цель установить взаимность между разрозненными и мало друг друга знающими славянскими племенами” [12, с. 52]. Проте ні в статуті товариства, ні в його коротких відозвах слово “федерація” не зустрічається. Кирило-мефодіївці шукали зразки для майбутнього ідеального ладу в історичному минулому слов’янщини, зокрема в “федеративному принципі давньої Русі”, висвітленому Костомаровим у статті під такою ж назвою, надрукованій у журналі “Основа” за 1861 р. Цей “федеративний принцип”, за словами Костомарова, проявлявся у племінній спорідненості населення, близькості мови, спільності віри, багатьох звичаїв, традицій, у приналежності князів до однієї династії, тобто більше в рисах культурної та расової, аніж політико-правової спільності.

Домігшись державної самостійності, слов’янські республіки повинні були, на думку Костомарова, встановити однакові основні закони (про республіканський лад, скасування кріпосництва тощо); однакову грошову систему; спільно вступати у відносини з іншими державами; утримувати невелике спільне військо за умови існування народної міліції у кожній республіці; мати спільні керівні органи союзу, зокрема президента і конгрес, які мусять обиратися на чотири роки. Цим обмежувались політико-юридичні зв’язки між слов’янськими республіками; натомість повинні були широко розвиватися ідейно-культурні, релігійні зв’язки, що базувалися б на принципах християнської моралі.

Для досягнення своєї мети – збудування незалежної української республіки в складі слов’янського союзу – кирило-мефодіївці ставили перед собою конкретні завдання:

  • поширення ідей християнського громадського устрою, свободи та рівності, що базувалися б на християнській науці і народному праві; виховання молоді в дусі християнських громадських ідей;
  • наближення до народу, пізнання його життя та потреб, піклування про його освіту і добробут;
  • розвиток української мови та культури, переклад на українську мову кращих творів світової літератури;
  • проповідування ідей повної соціальної рівності та ліквідації станових відмінностей у правах громадян, знищення кріпацтва;
  • формування почуття любові до інших слов’янських народів, пропаганда пам’яток слов’янської історії та народної творчості з метою “оживлення почуття народності”, свідомості взаємного братерства слов’ян; пробудження у масах прагнення до ліквідації національних та релігійних суперечностей серед слов’янських народів, поширення ідей спільності християнських церков.

Мрії про братерське співжиття усіх слов’янських народів складають зміст слов’янофільського народництва М. Костомарова. Найвища мета, критерій історичної оцінки для нього – це християнська релігія, слов’янофільство, націоналізм і народництво, які в його світогляді підпорядковуються релігійній ідеї.

Відозва “Брати українці”, відображаючи в цілому ідеї відбиті в Статуті Кирило-Мефодіївського товариства, дає більш уточнене трактування основоположних ідей діяльності братства.

Думка про те, що з’єднання слов’ян в один союз є їхнім історичним призначенням, відозва чітко наголошує на тому, що це утворення повинно мати міждержавний характер, не позбавляючи жоден з народів, що до нього ввійдуть, статусу державно-самостійного: “…так, щоб кожен народ зкомпонував свою Реч Посполиту і управлявся несмісимо з другими, так, щоб кожен народ мав свій язик, свою літературу і свою справу общественну…” [4, с. 170].

Невелика за обсягом відозва ‘Брати великоросіяни і поляки” проникнута закликом до двох слов’янських народів, з якими історія найбільш тісно пов’язала долю української нації подолати історичну ненависть та суперечності в ім’я майбутнього об’єднання всієї Слов’янщини на засадах свободи та рівності громадян і народів.

У цілому програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства носили революційний і визвольний, як в національному, так і в соціальному відношенні, характер з наголосом на використанні просвітницьких, ненасильницьких методів реалізації: “Політична програма Кирило-Мефодіївського товариства, висловлена в ряді документів і творів, була прогресивною і в основному революційною. Найголовніші вимоги її зводилися до ліквідації кріпосництва і самодержавства, визволення і об’єднання слов’янських народів у республіканську демократію, запровадження загальної народної освіти. Однак здійснення програми ліберальна більшість кирило-мефодіївців намічала мирним шляхом. Лише найрадикальніша частина членів товариства (Шевченко, Гулак) дотримувалась революційних методів боротьби” [17, с. 207].

Окрім ідей західноєвропейських, російських та польських революціонерів, до своєрідних джерел “Книг буття українського народу” можна віднести також і ряд наукових розвідок членів Кирило-Мефодіївського товариства, присвячених питанням слов’янофільства та історичній долі слов’ян. Серед них особливе місце належить праці “Юридичний побут поморських слов’ян” одного з лідерів так званого “революційно-демократичного крила” Кирило-Мефодіївського товариства М. Гулака.

Робота “Юридичний побут поморських слов’ян” була вилучена у М. Гулака під час обшуку і включена до карної справи. Вона присвячена проблемам традиційної правосвідомості слов’янських народів взагалі і слов’ян Померанії в V–ХІІ сторіччі. Значна увага в цій роботі приділяється питанням політико-правової організації життя давніх слов’ян. Центральний об’єкт дослідження – поморські слов’яни – був обраний М. Гулаком недаремно. Досліджуючи проблему джерел політичної влади у слов’янських народів, М. Гулак починає з аналізу співвідношення влади батьківської та родової, вважаючи, що перша є одним з таких джерел. Влада батька базується на силі традиції і має практично необмежений характер: “Влада батьківська не припинялась у слов’ян – тільки смертю, або відділенням синів від батька (хлібом і вогнем у сербів)” [5, с. 108]. Саме з батьківської влади виростає, на думку М. Гулака, влада глави патріархальної общини, виростає тип древнього слов’янського родоначальника – “володіючого родом своїм”.

Важливий висновок, який робить М. Гулак, про те, що “з цих двох начал розвилася у слов’ян двояка судова влада, общини і князя. Всяк своєї челяді воєвода, владика у своєму роді. Князь над усім народом, з іншого ж боку, всяк громадянин, як член общини, правами своїми громадянськими і політичними рівний всім іншим, тому що рівний тільки може судити рівного” [5, с. 128]. І хоча висновок про юридичну рівність у давніх слов’ян є швидше висновком про бажане ніж про дійсне, все ж певні традиції громадянської рівності у них існували.

Робота Миколи Гулака є глибоким і цікавим дослідженням важливої проблеми політичних традицій та менталітету на формування і функціонування політичної системи суспільства. Його висновки знайшли своє відображення у програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства – Статуті, відозвах і в центральному – “Книгах буття українського народу”. Під час арешту М. Гулак, намагаючись врятувати своїх товаришів, взяв на себе відповідальність за авторство “Книг…”. І хоча в подальшому наукова традиція стала визнавати основним автором центрального програмного документа Кирило-Мефодіївського товариства М. Костомарова, вплив М. Гулака та його ідей на цю роботу є незаперечним.

Серед документів, що були конфісковані у членів Товариства при арешті, такими, що їх можна розглядати як, до певної міри підготовчі, для написання програмних документів Кирило-Мефодіївського товариства, є проекти конституції підготовлені студентом Київського університету Г. Андрузьким.

Документи, що отримали у дослідників назву “проекти конституцій” представляють собою швидше своєрідні нотатки з деякими пропозиціями щодо найкращого устрою майбутньої держави та способів його досягнення, викладені часто без дотримання логічної послідовності. “У такому ж роді написані проекти Андрузького: без системи, без твердих переконань. Спочатку говорить одне, а там інше, і скрізь сам собі суперечить. На питання: від чого це відбулося? Андрузький відповідав, що він старався скласти краще по його поняттях, державний устрій і записував в зошит свій все, що йому приходило в голову” [5, с. 493-494].

У своїх проектах Г. Андрузький допускає одночасно і самодержавне правління, і деяку подібність конституційної монархії, проголошуючи народ єдиним сувереном, і республіканське правління. При цьому він все ж в більшій мірі схиляється саме до республіки, як тої форми державної влади, яка в найбільш оптимальній формі зможе вирішити основне питання – соціальне. “Андрузький приходить до висновку, що найкраще правління – республіка. Але шлях його до республіки – не революційний, а реформістський, шлях поступового обмеження прав монарха, придворної верхівки, ліквідації станових привілеїв, поступового відмирання деспотичної монархії. “Сперва должно ослабить, ослабленное – само падет”, – пише він” [8, с. 145]. Допущення монархії ним робиться лише для першого етапу намічених грандіозних соціально-політичних перетворень.

 

  1. Значення Кирило-Мефодіївського товариства для політичної думки XIX ст.

Характерно, що навіть виробивши компромісну концепцію суспільних перетворень, члени братства суттєво розходилися у питанні про шляхи її реалізації. Розбіжності у поглядах були значними: від ліберально-поміркованого реформізму (В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш) – до революційних форм і методів (Г. Андрузький, М. Гулак, Т. Шевченко).

Навесні 1847 р. після доносу студента О. Петрова Кирило-Мефодіївське товариство було викрите і розгромлене. Мала чисельність організації, вузька сфера її впливу, переважно культурницький та пропагандистський характер діяльності створили ілюзію у офіційної влади на початку слідства, що Кирило-Мефодіївське товариство не є серйозною загрозою для самодержавства. Зокрема, шеф жандармів граф Орлов зазначав у своєму листі до Миколи І: “Общество было не более как ученый бред трех молодых людей”. Проте глибше вивчення творів Т. Шевченка та документів братства значно змінили думку властей, які врешті-решт побачили в них чітку антимонархічну спрямованість, прагнення радикальним шляхом досягти соціального визволення, обґрунтування права українського народу на власну державність, демократію; через це усі члени організації без усякого суду потрапили у заслання.

В XIX ст. в Україні розгорнувся процес національно-культурного відродження. У цей час активно збиралися та вивчалися історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам’ятки. На цьому ґрунті робилися перші спроби створення узагальнюючих праць з історії України. Поступово відроджується мова, розширюється сфера її вжитку, насамперед серед української еліти. Цьому процесові сприяли поява першої друкованої граматики та словника української мови. Говорить про себе іменами Т. Шевченка, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ’яненка українська література, яка не тільки зба­гачує, удосконалює мову та розширює жанрову сферу, а й активно пропагує демократичні, антикріпосницькі ідеї, ненависть до національного гноблення.

Кардинальні зрушення, які відбулися в XIX ст. в історичній науці, літературі, розвитку мови стали своєрідним підґрунтям пробудження у народу національної свідомості, сприяли усвідомленню ним своєї самобутності, зростанню бажання відстоювати свої права.

“Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства мала велике значення, причому з кількох міркувань. Зокрема, створення братства було першою, хоча і невдалою, спробою інтелігенції перейти від культурницького до політичного стану національного розвитку; воно привернуло до себе увагу царського уряду, який вважав потенційно-небезпечним невпинне зростання свідомості українців; ліквідація Товариства дала поштовх до рішучого наступу антиукраїнських сил і ознаменувала початок тривалої, безупинної боротьби української демократичної інтелігенції проти російського царату” [18, с. 157].

Це була спроба передової частини національної еліти осмислити та визначити місце і роль українського народу в сучасному світовому історичному контексті. Заслуга членів Кирило-Мефодіївського товариства полягає в тому, що вони, врахувавши уроки світового досвіду і, спроектувавши передові західноєвропейські ідеї на український ґрунт, сформулювали основні постулати українського національного відродження, визначили форми та методи досягнення поставленої мети.

Т. Шевченку вдалось у своїй політичній поезії, що мала величезний вплив на молоде покоління українців, поєднати соціальний та національно-визвольний, державницький моменти, протистояння яких призводило в минулому до неузгодженості української нації та її поразок у вирішенні соціальних та національно-визвольних питань. М. Костомаров звернув увагу на особливості менталітету нації та їх вплив на її історичну долю. Він поставив проблему необхідності врахування ментальних рис при створенні політичних програм, зробивши висновок про те, що українцям необхідно тривалий час розвиватись в рамках чужої державності, яку варто спробувати пристосувати до власних потреб, щоб виховати “державницький дух”. П. Куліш, намагаючись продовжити ідею Т. Шевченка, гостро поставив проблему формування власної національної еліти як з представників старих, русифікованих еліт, так і з інших соціальних верств шляхом виховання національного духу та державницького мислення.

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, що викликала значний поштовх в тогочасній Україні по обидва боки російсько-австрійського кордону, політичні ідеї та культурницька праця його учасників стали етапною складовою у встановленні української політичної думки, своєрідним чинником процесів, що дозволили нації вийти з духовної кризи, пов’язаної з крахом Гетьманщини та ознаменували новий етап у боротьбі за самостійне державно-політичне існування.

Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягає в тому, що воно було першою спробою української різночинної інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше роз­робило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важ­ливим було і те, що Кирило-Мефодіївське товариство було само­стійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій.

Кирило-мефодіївці зробили значний внесок у розвиток української національної ідеї. Попереднє покоління українських патріотів (козацька старшина) показало українцям, що вони окремий народ з багатою державною історією і мовою та культурою. Кирило-мефодіївці зробили наступний великий крок: вони прийшли до висновку, що українці не приречені на зникнення, а мають можливість і повинні звільнитися з національного і соціального рабства, відродити власну державу, яка стане одним з найважливіших членів слов’янської федерації. Якщо козацька старшина зробила історико-культурне обґрунтування національної ідеї, то різночинні члени Кирило-Мефодіївського братства збагатили її політико-державницькою перспективою, надали їй історичного оптимізму. Можна було знищити Кирило-Мефодіївське братство, але неможливо було витерти з пам’яті нащадків його спадщину. Вона була використана наступними поколіннями українських патріотів.

 

Висновки

Вищим досягненням українського національно-визвольного руху першої половини ХІХ ст. була організація і діяльність Кирило-Мефодіївського товариства. Ця національна патріотична організація виросла на традиціях українського суспільно-політичного руху попередніх поколінь і відкрила новий етап в боротьбі українського народу за своє національне і соціальне визволення.

Створення Кирило-Мефодіївського товариства було не випадковим, воно було визване об’єктивними потребами в розробці програми розвитку України, як самостійної держави. Так, як відсутність особистісної державності в наявності “офіційної ідеології”, в рамках якої українці вважалися молодшими братами, не дозволялось проводити дослідження відкрито, товариство було таємним. На ідеологію товариства значно вплинули російські декабристи, польські демократи, а також християнство в його ранньому варіанті, що відобразилося на назві товариства (Кирило і Мефодій – християнські просвітителі слов’ян).

Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства були чиновник канцелярії генерал-губернатора М. Гулак, ад’юнкт Київського університету М. Костомаров та студент цього ж університету М. Білозерський. До товариства також приєдналися поет Т. Шевченко, вчителі П. Куліш і Д. Пильчиков, студенти університету О. Навроцький, О. Маркович, І. Посяда, Г. Андрузький і О. Тулуб, поміщик М. Савич.

Однією з головних постатей Кирило-Мефодіївського товариства був М. Костомаров. Він висував ідею єдності пригноблених слов’янських народів, яка могла врятувати їх від національного і соціального гноблення. Ця ідея лягла в основу діяльності кирило-мефодіївців.

Великий вплив на сучасників мав член товариства П. Куліш. В доповіді шефа жандармів графа Орлова Микола І зазначалося, що книги Куліша могли б так само вплинути на малоросіян, як і вірші Шевченка.

Учасники Кирило-Мефодіївського товариства зазнали значного впливу поезії Т. Шевченка, який виступав за визволення слов’янських народів від кріпацтва, відродження вільної України. Він вважав, що просвітницької діяльності недостатньо, необхідно готуватися до повстання проти самодержавства. Шевченків заклик до одночасного національного та соціального визволення ліг в основу програмних документів кирило-мефодіївців.

Основні програмні положення Кирило-Мефодіївського товариства викладені у “Книзі буття українського народу” і “Статуті слов’янського братства Св. Кирила і Мефодія”, головним автором яких був М. Костомаров. У “Книзі буття українського народу” показано основні події світової історії з давніх часів до середини ХІХ ст. Значна частина тексту “Книги буття” присвячена історичній драмі України, яка виявилася поділеною між Польщею і Росією. В кінці твору говорилося про історичне покликання України: підняти інших слов’ян на боротьбу за національне відродження в усіх сферах економічного, соціального і духовного життя.

“Статут слов’янського братства Св. Кирила і Мефодія” складався з двох частин: “Головні ідеї” і “Головні правила”, де вказується, що товариство утворюється з метою поширення ідей (а саме, політичне об’єднання слов’ян у федерацію, в якій кожен народ отримав би власну державність з демократичною формою правління) переважно через виховання юнацтва, літературу і примноження членів товариства.

На жаль, ці документи мали недоліки:

  1. не були розроблені конкретні плани з ліквідації кріпосного права і введення загальної освіти;
  2. не було єдності в поглядах на способи досягнення програмних цілей.

Програмні положення костомарівського “Закону Божого” знайшли практичне втілення у відгуках “Брати, українці!” та “Брати, великоросіяни і поляки!”. В цих документах лунає звернення до народів об’єднатися в Союз слов’янських республік, створити слов’янську федерацію з демократичними інститутами.

Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягає в тому, що воно було першою спробою української різночинної інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське товариство було самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій.

 

 

Список використаних джерел:

  1. Дорошенко Д. Нарис історії України: В 2 т. – К.: 1992. – Т.2.
  2. Дорошенко Д. П.О. Куліш. Його життя й літературно – громадська діяльність. – К.: 1918. – 243 с.
  3. Енциклопедія українознавства: В 11 т. – К.: 1995. – Т.2.
  4. Енциклопедія українознавства: В 3 т. – Л.: 1994.
  5. Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. – К.: Лыбидь, 1991. – 398 с.
  6. Дорошенко Д. Нарис історії України. – К.: 1991. – 350 с.
  7. Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. – К.: 1994. – 126 с.
  8. Ісасвич Я. Братства та їхня роль в розвитку української культури XVI–XVIII ст. – К.: 1966. – 322 c.
  9. Кирило-Мефодіївське братство // Літературознавча енциклопедія / Автор-укладач Юрій Ковалів. – Т. 1. – К.: Академія, 2007. – С. 475–476.
  10. Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. – К.: Наук. думка. 1990. – Т.1. – С. 21.
  11. Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т. – К.: 1990. – Т.1. – 544 с.
  12. Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т. – К.: 1990. – Т.2. – 694 с.
  13. Крестовская Н.Н., Цвиркун А.Ф. История политических и правовых учений. – Харьков, 2002. – 246 с.
  14. Куліш П. О. Листи з хутора // Куліш П. О. Твори в двох томах. – К.: 1989. – Т.2. – С. 224–280.
  15. Луняк Є. М. Роль П. Куліша в Кирило – Мефодіївському товаристві // Література та культура Полісся. Вип.15. Спадщина П. Куліша в сучасних дослідженнях. – Ніжин, 2001. – С. 55–63.
  16. Луняк Є. М. Актуальні проблеми сучасної історіографії Кирило – Мефодіївського товариства // Грані. – Дніпропетровськ, 2002. – №2. – С. 24–28.
  17. Міяковський В. Книга про Кирило – Мефодіївське братство Сучасність. – Мюнхен, 1963. – 432 с.
  18. Павелко О. П. З історії суспільно-політичної і філософської думки на Україні. – К.: 1972. – 124 с.
  19. Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку / Під ред. Ф.М. Рудича. – К.: 1998. – 352 с.
  20. Потульницький В.А. Нариси з української політології (1819–1991). – К., 1994. – 376 с.
  21. Рудич Ф.І. Україна в геополітичному контексті // Віче. – 1998. – №11. –С. 3–19.
  22. Сергієнко Г.Я. Суспільно-політичний рух на Україні після повстання декабристів (1826–1850). – К., 1971. – 300 с.
  23. Сергієнко Г.Я. Т.Г. Шевченко і Кирило – Мефодїївське товариство. –  К.: Наук. думка, 1983. – 265 с.
  24. Симоненко Р. Г. Кирило-Мефодіївське товариство // Енциклопедія історії України. – Т. 4. – К.: Наукова думка, 2007. – С. 297–298.
  25. Чижевський Д. Історія української літератури. – Т, 1994. – С. 347.
Перегляди:12
Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Інші видання:
"Народні казки про тварин". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Велика розмальовка до "Український народних казок про тварин"     Марія БЕРЕЖНЮК. "Казки Марії". В ілюстраціях Олексія Карпенка     Василь ТИМКІВ, Олена ПОДРУЧНА "Словник музичних термінів"     Олексій КАРПЕНКО "Холодна зброя". Ілюстрований довідник.
    Ігор ВІТИК “Українська повстанська армія ― гордість української нації. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави 1914-1944”     Ігор ВІТИК “На олтар боротьби. Боротьба українського народу за створення своєї української соборної самостійної держави з 1944 року по наш час”