МЕТА лекцiї ознайомитись з тою сторiнкою Українського народу, яка не була достатньо вiдома для його широкого загалу, показати витоки i етапи розвитку боротьби Українського народу за свою незалежнiсть, освiтити етапи вiдродження великої iдеї, як i те, що лежить в основi понять термiнiв „нацiоналiзм”, „нацiоналiстичний”, „нацiя”.

 

Свого часу марксизм стверджував, що Нацiї виникають в умовах буржуазного ладу, коли здiйснилось порiвняння полiтичних прав селян та пролетарiв. Це у марксистiв означало, що Нацiї виникають тiльки в умовах капiталiстичного ладу, коли в межах певної держави поєднуються i стають спiльними класовi iнтереси цих двох верств суспiльства, коли захист iнтересiв всiх верств населення поєднується в боротьбi проти iноземних загарбникiв, коли одночасно йде захист спiльної культури i набуткiв цивiлiзацiї. I все це, стверджували марксисти, стало характерним тiльки за капiталiстичного виробництва. А до того часу, згiдно з їх твердженням, Нацiї не iснували, а були тiльки народи.

„Нация есть исторически сложившаяся устойчивая общность людей, возникшая на базе общности языка, территории, экономической жизни и психического склада, ПРОЯВЛЯЮЩЕГОСЯ в общности культуры”, – так стверджують марксисти. (Див.: И. Сталин. Соч. т. 2. стр. 296)

Звiдси випливала наступна теза: оскiльки капiталiзм має бути знищений, як i все капiталiстичне виробництво, то разом з усiм капiталiзмом мають бути ЗНИЩЕНI Нацiї, як „потворний витвiр” цього капiталiзму.

Якщо Нацiї виникають з капiталiзмом (так стверджує марксизм), то капiталiзм в Росiї почав розвиватися тiльки з 1861 року – з часу скасування кріпацтва. Тобто, якщо притримуватися вимог марксиму, то росiйської нацiї до цього часу не iснувало. І тому її не могло бути навіть через 100 років – до ХХІІ з’їзду КПСС: за одне століття нації не формуються. Для цього потрібен значно триваліший час.

Тут зазначемо, що у стародавнiй перiод рабовласництва i феодального середньовiччя не всi народи являли собою Нацiї. Це тому, що серед одного народу не було спiльностi iнтересiв їх загального суспiльства. Вiйни велись в iнтересах королiв i iмператорiв, якi володiли певним конгломератом країн i народiв i не рахувалися зi своїм населенням, їх волею i бажанням вiльно виявляти свої сили i досягнення. Нації оформилося значно пiзнiше i сьогоднi ми пiд поняттям Нацiї розумiємо наступне: сталу сукупнiсть людей спiльного походження i спiльної геокультури (мова, релiгiя, звичаї, напрямок думок, сприйняття i вiдображення природи, прийняте право та iн.), осiлих на певному обшарi етнiчної територiї й об’єднаних свiдомiстю своєї iдентичностi, розумовими особливостями, мислення, психологiї, традицiєю СПIЛЬНОЇ боротьби за свої iнтереси та iдеєю захисту своєї землi та вiльного вияву сил всього НАРОДУ в усiх дiлянках людського життя.

В певнiй мiрi про Нацiю, як про сталу сукупнiсть людей, ми вже можемо вести мову стосовно таких народiв, як Стародавня Грецiя, Стародавнiй (латинський) Рим, про Французьку Нацiю часiв Столiтньо вiйни з Англiєю (1337-1453 рр.).

У тому ж обсягу ми можемо говорити про формування основ Української Нацiї у Стародавнiй Українськiй державi – Київськiй Русi.

Безпосередньо в Українi, що в тi часи носила географiчно-полiтичну назву „РУСЬ”, феодальний лад у сучасному його розумiннi лише починав формуватися. Саме це стало запорукою творення Нацiї в тi часи, а саме формування Нацiї Української. Так, професор С.В.Юшков вiдмiтив, що „ …во второй половине Х в. КИЕВСКОЕ государство состояло из ОСНОВНОГО ядра (из которого впоследствии образовалось три княжества: Киевское, Черниговское и Переяславское), называвшегося Русью в тесном смысле этого слова, и ОСТАЛЬНЫХ земель, называвшихся „Внешней Русью”. Эти земли занимали ОСОБОЕ положение, в частности, они должны были платить полюдье, тогда как основное ядро было освобождено от этого платежа. В состав Внешней Руси входили территории, занятые отдельными племенами: древлянами, вятичами, радимичами. …Наряду с племенными княжествами в состав Киевского государства входил ряд варварских государств: Новгородское, Полоцкое, Тмутаракань и др.” (С.В. ЮШКОВ. История государства и права СССР. Часть I. М. 1947. стр. 76-77. КУРСИВ тут i далi мiй. – РМ.)

Таким чином, ОСНОВНЕ формотворче ядро Української держави не брало данi (полюддя) з свого населення, а тiльки з тих, хто увійшов до складу давньої Української ранньосередньовічної імперії – Київську Русь. Щоб не було ніяких сумнівів щодо Української Руси, як імперії, зазначимо, що на iснування iмперiї пiд назвою Київська Русь, вказував також Карл Маркс, який цю першу українську iмперiю називав “империей Рюриковичей”. Вiн зазначив, що вона була “несообразной, нескладной и скороспелой”, “составленной Рюриковичами из лоскутьев, подобно другим империям аналогичного происхождения”. (К.МАРКС. Секретная дипломатия XVIII в. “Вопросы истории”, 1989)

На основi спільних інтересів закладалась культурна сукупнiсть цього основного ядра. Iсторичним фактом є те, що Українська держава з цих саме часiв вважається власнiстю ВСIХ ВЕРСТВ Українського народу, культура була витвором всього Українського народу, особливо та його галузь, що стосувалась освiти. Саме освiта з часiв хрещення України князем Володимиром стала надбанням всього Українського народу i найширше розвинулось у часи Ярослава Мудрого. Вiн засновував школи, де вчилися дiти „визначних людей”: бояр та купцiв – тодiшньої української провідної національної еліти. Кадри священникiв готувалися з рядiв низової iнтелiгенцiї i СЕЛЯНСТВА, для чого створенi були окремi школи при дворах єпископських. Ярослав Мудрий заклав державну бiблiотеку в Софiї Київськiй. Переписувались книги, будувались церкви (що виконували роль шкiл) по всiй Українi. Через те й боротьба за СВОЇ iнтереси були загальною iдеєю Української Київської Русi. Цi факти вказують на те, що Українська Нацiя почала формуватися у тi часи i показала себе в боротьбi з нападниками в тому числі i з монголо-татарським нашестям. Безпосередньо нацiональна свiдомiсть Українцiв мiцно пiдкреслена була вже за часiв „Слова о полку Iгоревiм”, де ми зустрiчаємо нацiонально-патрiотичний заклик до спiльної боротьби проти нападникiв, засудження княжих усобиць.

Переконання в тому, що „Слово…” – це твiр саме українського походження, ми отримуємо iз творчості русского письменника В.Бєлiнського, симпатiї якого до української лiтератури далекi від сприятливих. Вiн писав:

„ „Слово про похiд Iгоря” дуже яскраво виявляє своє пiвденне походження. Грацiознi форми його мови нагадують СУЧАСНЕ нарiччя країни. …Але що найбiльше промовляє на користь українського походження „Слова”, – це спосiб життя-буття народу. Вiдчувається щось благородне i людяне у взаємостосунках героїв цiєї поеми. Все це, повторюємо, дихає Пiвденною Русью, де i зараз ще так багато людяного i благородного в сiмейному побутi, де взаємини статей грунтуються на любовi, де жiнка користується повнотою всiх своїх прав. I все це дiаметрально протилежне тому, що iснує в Пiвнiчнiй Русi, де сiмейнi стосунки дикi i брутальнi, жiнка зведена до своєрiдної хатньої тварини, а любов подружжя – поняття чудернацьке. Порiвняйте побут… i ви переконаєтесь отак, як i ми, що „Слово о полку Iгоревiм” є пiвденного походження”. (В.Г.БЕЛИНСКИЙ. ПСС. т. V. М., 1954. стр. 348-349)

Як додаток до сказаного В.Бєлiнським, є ще такi свiдчення минулої української iсторiї:

„Треба ще завважити, як виглядала тодiшня зачiска. З рiзних картин бачимо, що чоловiки (князi) носили досить велике волосся, вуса дещо пристриженi й невеликi бороди. Тiльки в князiв старечого вiку бороди були довшi. Але на iнших рисунках лиця є цiлком без заросту, не знати, чи вони означають молодих людей, чи може вуса й бороди були голенi”. (с. 25)

„Грецький письменник Лев Дiякон, описуючи Святослава Iгоревича, каже, що вiн мав голену бороду, густi й довгi вуса, голову цiлком оголену, тiльки з одного боку висiв чуб, що означало значний рiд”. (Iсторiя Української культури. Нью-Йорк. 1990. стор. 25-26)

Це пов’язано ще з давнiших часiв, оскiльки „У Києвi тiльки перед княжим двором стояли статуї головних божеств: Перун був iз дерева з срiбною головою та золотими вусами”. (Ibid.с.36)

Вiдомий дожовтневий росiйський iсторик А.Пипiн писав:

«В тех условиях исторических и племенных, в каких, вероятно, уже с очень отдалённого времени, а затем и в древнюю историческую пору жила Южная Русь, невозможно представить племенную однородность её с севером: эти условия были слишком различны, чтобы при разобщённости бытовой, которая была всё-таки значительна, не выработались, даже из одного корня, местные отличия».

«С началом государственной жизни, в IX веке, земля полян и её столица Киев заняла господствующее место среди племён и сохранила это положение до половины XII века. Именно этот южный союз княжений с Киевом во главе в те века и носил специфическое название Руси, которое в XI веке распространялось на Волынь и Галицию, но ещё не переходило ни в Новгород, ни к белорусам, ни на северо-восток».

«Нельзя не заметить, что древний период русской литературы, когда всё-таки деятельность преобладала на юге, носит значительно иной характер, чем средний период, когда основное течение национальной жизни шло на севере и в центре — различие, в котором необходимо признать известное участие этнографической разницы юга от севера».

«Не подлежит сомнению как этнографическая разница древнего севера и юга (хотя гораздо менее резкая, чем потом), так и то, что историческая деятельность древнего Киева принадлежит южной отрасли».

«С этой общей точки зрения не может не бросаться в глаза разница юга и севера, и как древний Святослав с его чубом и его нравом напомнит в потомстве не московского великороса, а скорее южнорусского козака, так лирический эпос “Слова о полку Игореве” отзовётся не в северной песне, а скорее в южнорусской думе». (З книги: Петро Голубенко. „УКРАЇНА I РОСIЯ У СВIТЛI КУЛЬТУРНИХ  ВЗАЄМИН”. Київ.”ДНIПРО”. 1993. стор. 96. Пiдкр. мої. – РМ.)

Навiть на цих декiлькох свiдченнях рiзних дослiдникiв, як росiйських, так i українських, чiтко видно, що Київська Русь то є держава саме Українського народу.

У подальшому державницько-нацiональна свiдомiсть Українського народу, що зберiгалася протягом вiкiв, виявилась у створеннi Української Козацької Держави. Пiд час Коліївщини, у 1768 роцi, керiвництво повстанням державно-правним актом підкреслило рiвнiсть у правах i обов’язках всiх верств Українського народу, а також встановлювалося, що державнi пости у вiдновленiй Українi мають займати особи корiнної Української національності. Тут не було випадковостi. Це тому, що державу для свого захисту творить певна Нацiя, що терпить утиск, а не якийсь конгломерат невизначеного населення з ГЕОГРАФIЧНОЮ назвою „народ України”.

Майже через 20 рокiв пiсля Коліївщини, почалася Велика Французька революцiя. У Декларацiї прав людини та громадянина, яку прийнято 26 серпня 1789 р., проголошувалося:

„Источник суверенитета зиждется по существу в Нации. Никакая корпорация, ни один индивид не могут располагать властью, которая не исходит ЯВНО из этого источника”.

Словосполука „народ України” у вiдношеннi до всього населення України виходе з марксистської теорiї, де в одній із її вимог є те, що „целью социализма является не только УНИЧТОЖЕНИЕ раздробленности человечества на МЕЛКИЕ государства и ВСЯКОЙ обособленности наций, НЕ только сближение наций, но и СЛИЯНИЕ их”. (В.И.ЛЕНИН. Полн. собр. соч. т. 27. стр. 256)

Виходячи з цього, словосполучення „народ України” має ЗНЕКРОВИТИ поняття „Нацiя”, з чорного ходу зайти у свiдомiсть української людностi i тим приховати процес творення державностi саме Українською Нацiєю, а не будь-якою iншою. Всi iншi народи, якi є нацiональною меншiстю в Українi, i яких сучаснi ідеєносії імперії об’єднують (точнiше: продовжують здiйснювати „слияние их”) у марксистське поняття „народ України”, своєю участю у розбудовi держави забезпечують i сприяють захисту прав своїх народiв у законодавствi Української держави.

В Українi після більшовицького перевороту 1917 року, в її нацiональних партiях (включно з „Українською комунiстичною партiєю” – УКП) збережено приналежнiсть партiї, у якості нацiональної – „української”. У той же час комуністична партiя, яка у липні 1918 року була утворена Кремлем, пiсля її установчого з’їзду у Москвi, в своїй назвi нацiональну приналежнiсть було лiквiдувідовано. В її назві вказано лише її географiчне мiсцезнаходження.

Розумiння необхiдностi пiдкреслення саме географiчного термiну, щоб приховати процес творення державностi корiнною нацiєю, добре розумiють сучаснi неоколонiалiсти. Так в газетi-листiвцi „Сокол Жириновского” щодо порушення суверенiтету Нацiй говориться:

„Чей же суверенитет нарушается? Земли, которая носит географическое понятие „Казахстан”? Но земля, как известно, эмоции не выдаёт”. (№ 10, 1994 г.)

Так iмперськi неоколонiалiсти, чiтко граючи певними поняттями, пiд географiчним термiном „народ України” проводить полiтику направлену на поступове пiдкорення державних корiнних нацiй уже в сучасних умовах.

Оскiльки марксизм є позанацiональною iдеєю, яка вимагає не тiльки „зближення”, а й „злиття” Нацiй, оскiльки представники цiєї iдеологiї „явно” не спираються на нацiональне джерело суверенiтету i яке має грунтуватись по своїй сутi на поняттi Нацiя, то марксисти не мають права „располагать властью”, оскiльки у своїй дiяльностi вони не спроможнi виступати вiд iменi захисту iнтересiв Нацiї. Не маючи в своїй основi iдеї захисту iнтересiв нацiонального суверенiтету, представники цiєї iдеологiї не будуть спроможнi сприяти прогресивному розвитку будь-якої Нацiї, як в рамках „великого”, так i в рамках „мелкого государства”.

Саме в цьому лежить корiння того шаленого нацiонального утиску, який пережив за десятилiття свого колонiального поневолення Український народ. Щоб не було сумнівів у тому, що Україна – то колоніальна частина Російської імперії, наведемо призабуті висновки совєтських академічних видань:

“Включённая в состав русского государства как его провинция, Украина окончательно превращается в XIX веке в русскую колонию, в которой русское правительство усиленно начинает искоренять всякие следы национальных особенностей, а украинский народ окончательно становится угнетённым, задавленным национальным гнётом и крепостным правом”. (МСЭ. т.  9. Москва. 1931. Стр. 116)

Від часів колоніального поневоленні йде той рiвень зневаги, який виховували у багатьох поколiнь Українцiв до своєї Нацiї.

То звiдки нині йде зневага до всього Українського?

Ця зневага йде вiд бажання ВIДЧУТИ себе приналежним до того рiвня величi і так званої повноцінності, які, власне, імперією здобуто саме за рахунок низведення iнших нацiй до рiвня зневаги. Практично звiдси йде те агресивне українське „малоросiйство”, яке дозволяє представнику Великої Української Нацiї вважати свою приналежнiсть до громадянства „огромной” за своїми географiчними розмiрами Iмперiї, як прояв своєї величi, а територіальні розміри імперії сприймати як прояв СВОЄЇ повноцiнностi.

Цій ідеології імперії, відомому iнтернацiональному злиттю нацiй протистоїть нацiональна iдея.

Националізм – то є найвищий прояв свідомості та гідності певного народу, його духовних якостей, в яких відзеркалено рішуче бажання захистити своє право на існування та волю на основі створення (або на збереженні) своєї державності, об’єднання всіх своїх етнічних земель в одній єдиній державі, та усвідомлення Нацією необхідності захисту інтересів Нації на міжнародній арені від будь-яких дій, що ведуть до ослаблення його (народу) державності. Націоналізм – то є боротьба Нації за самозбереження, змагання до її самоздійснення в умовах волі та творчої праці.

В умовах поневолення бажання здійснити найкращі можливості своєї Нації огортається в певну систему поглядів і формує націоналістичну ідею, яка з ростом її прихильників переростає у націоналістичний рух, основу якого формує націоналістична ідеологія..

Націоналістична ідеологія прагне до збережння природних і культурних надбань певної Нації, її духовно-моральні цінності, стверджує, що тільки при існуванні своєї власної держави, Нація може прогресивно розвиватися. Вільний розвиток всієї Нації зумовлює вільний розвиток її складової частини – індивіда й окремих груп /класів/ цієї Нації. Тому інтерес Нації завжди йде попереду інтересів одиниці і передує перед інтересом груп, або певного “класу”.

Націоналістичний рух – то є форма політичної організації, він мобілізує народ до боротьби за здійснення тих ідей, який оформлюється у певні партії.

В той же час ідеологія Імперії полягає в тому, щоб об’єднати населення (географічну сумму певних народів) Імперії на якійсь наднаціональній ідеї. Сама ця ідея грутується на функції донесення її до інших народів. Другими словами, то ставало підгрунтям постійної агресії. Ця ідея імперії (світове панування у формі „міровой рєволюціі”) існувала у марксизмі завжди, і чітко проявила себе у більшовиків у 1913 році. Так, у статті І.В.Сталіна „Марксизм и национальный вопрос” сказано:

„В конце ХІХ века польские марксисты высказываются уже против отделения Польши, и они также правы, ибо за последние 50 лет произошли глубокие изменения в сторону экономического и культурного сближения России и Польши. Кроме того, за это время вопрос об отделении из предмета практики превратился в предмет академических споров, волнующих разве только заграничных интеллигентов”. (И.Сталин. Соч. т. 2. стр. 313)

Цю статтю високо оцінив вождь світового пролетаріату – В.І.Лєнін.

На прикладі Польщі ми бачимо аргументацію прихильників збереження Імперії. Тезу „культурного сближения” прихильники імперії обгрунтовують начебто 50-річним процесом “глубоких изменений”. Але їх аргументація розбита існуванням незалежної Польської держави. Стосовно України аргументація залишилась тією ж самою, тільки замість „50-и років” фігурує цифра 50.

Так на арену історії зійшлися дві ідеї – ідея волі і незалежності Нації та інтернаціональна ідея злиття націй, підкорення і визиску інших народів – ідея Імперії.

Імперія – то є держава, яка пригноблює та силою утримує під своєю владою частину земель, або всі території загарбаних країн, чужих Націй і народів.

Народи, що попали під владу імперії починають довготривалу боротьбу за своє визволення, за відновлення своії державності.

„Цель каждого государственного союза составляет обеспечение естественных и неотъемлемых прав человека. Таковы свобода, собственность, безопасность и сопротивление угнетению”. – Так мовилось у Декларації Французької революції 1789 року.

 

Початки консолідації Української Нації.

Формування Української національної ідеї

 

Вісімнадцяте та дев’ятнадцяте століття стали визначальними у розвиткові людства: у Франції сталася Велика революція, яка зміцнила нові прогресивні економічні взаємин і сприяла становленню сучасних розвинених країн. Через прогресивні зміни, що відбувалися у світі, змушена була відмінити кріпацтво Росія. Боротьба за незалежність поширюється і на преломі XVIII i XIX століть питання відновлення незалежності стає чи не основною проблемою народів і країн, які були поневолені іноземним ярмом.

У боротьбі за свободу виникають Сполучені Штати Америки. Розгортається національно-визвольна боротьба в колоніальних володіннях Іспанії та Португалії в Латинській Америці. На початку ХІХ століття незалежність виборюють – острівна держава Гаїті (1804), Парагвай (1811), Чилі (1818), Мексика (1821), Бразилія (1822). Утворюються країни сучасної Південної Америки – Перу, Болівія, Еквадор та інші. Виникають малі країни Центральної Америки – Гватемала, Нікарагуа, Сальвадор, Коста-Рика. На порядок денний ставиться потреба відновлення державності Польщі, яка у кінці XVIII століття пережила три розбори і була поділена між трьома європейськими імперіями – Австрією, Прусією і Російською імперією.

Боротьба за незалежність творила держави, зміцнювала Нації, формувала відповідну визвольну ідеологію. Внаслідок національно-визвольної боротьби та початку процесу розпаду Турецької імперії, на Балканах з’являються нові держави, які вибороли незалежність.

У 1905 році від досить благопристойної Швеції відокремлюється Норвегія і стає на шлях свого незалежного розвитку.

Захищаючи своє невід’ємне право на свободу, піднявся на боротьбу й Український Народ. Так започаткувалась Українська Національна ідея. В основу ідеології Українського націоналізму лягли політичні та соціальні ідеї, що їх виголосив у своїх літературних творах засновник Українського націоналізму, українського національного відродження – Тарас Григорович ШЕВЧЕНКО.

Пробудив і штовхнув у широкі маси Українську національну ідею саме Т.Шевченко. Саме він став провозвісником і Батьком-ідеологом українського націоналізму. Т.Шевченко перший у своїх творах підняв питання про необхідність рішучої, революційної боротьби за національне визволення України, він відродив ідею Української національної незалежності. В своїх поетичних творах Т.Шевченко дав завершену систему національної політичної ідеології, вказав напрямок здобуття незалежності, вказав на державу-гнобителя Українського народу.

В своїй поемі „СОН” (1844 р.) Т.Шевченко описує важкий соціально-політичний стан України, який був наслідком нещадної її експлуатації та грабунку з боку Російської імперії. Будучи захоплений красою України Т.Шевченко писав:

Щоб змінити цю неволю на вільне життя Т.Шевченко вказує шлях боротьби проти поневолювача, показуючи для цього минулу славу козацьку, оспівує тих борців, що повстали проти поневолювачів України:

В свєму іншому творі – „Тризна”, Т.Шевченко так писав про свою поневолену Батьківщину:

Як справдились Тарасові слова! Могили стерли – під ноги Ідола поклали, пророків побили або у Сибіру згноїли, про героїв пам’ять осквернили та оклеветали „их словом зла”.

В поемі „Кавказ” Т.Шевченко категорично засуджує імперську політику Росії, її загарбницькі війни. Він був чи не один з поетів імперії, який виступив з протестом відносно того, щоб заради захисту чужих Україні імперських інтересів в далекі землі направлено хлопців-українців на війну проти інших волелюбних народів. Т.Шевченко пише:

Саме позиція Т.Шевченка у питанні боротьби з гнобителем України, за її свободу, надало можливості майбутньому Комісару освіти нової більшовицької імперії Луначарському (ще до захоплення більшовиками влади) про творчість Т.Шевченка написати наступне:

„Свою вітчизну Тарас Шевченко любив гнівною і палкою любов’ю сина до зганьбленої і зневаженої матері. Власне тяжка доля, доля своєї слави була для нього нічим в порівнянні з гіркою образою, незабутою образою за матір в порівнянні з болісним страхом за її майбутнє. В націоналізмі Шевченка є, певна річ, ворожість, але лише до гнобителів. Його націоналізм 2, як ціла його ніжна душа, найбільше і передусім повний любові. Не можна одначе, заперечувати, що Шевченко не тільки поет національний, але й пот-націоналіст. Питання про долю української національности займає перше місце в його поезії. Це зрозуміло вже з політичних причин… Тараса Шевченка я ставив поруч з іншими поетами-націоналістами, але жоден з них, навіть великий з великих – Міцкевич, не вичвляв своєї любові до вітчизни в такій зворушливій формі, з такою майже шаленою силою”. (З книги: Богдан СТЕБЕЛЬСЬКИЙ. „Ідеї і творчість”. Торонто. 1991. стр. 157)

Так у своїх поетичних творах Т.Шевченко дав завершену систему української політичної ідеології. Він показав, що багата і прекрасна по своїй природі Україна перетворилася країну горя і сліз, після того, як її захопила Московська держава. Він вказав, що врятувати Україну, український народ з того жахливого стану може лише відновлення української самостійної держави.

Творчість і позиція Т.Шевченка у завершеній формі сформувала систему поглядів, філософію національно-визвольної боротьби, яка положила основу української національної ідеї.

Розповсюдження творів Т.Шевченка сколихнула українську суспільну думку. Це привело до створення у 1846 році, ще за життя і при його співучасті, Кирило-Мефодіївського Братства.

Естафету Кирило-Мефодіївського Братства прийняло нове покоління українських патріотів, котрі почали називати себе „національно свідомими українцями”. Їх перший вихід на політичну арену відбувся у 1891 році у Полтаві, коли група студентів під головуванням Івана Липи, Бориса Грінченка та Миколи Міхновського створили „Братство тарасовців”. Це було перша українська політична організація, яка стояла на принципах української національної ідеї, на позиціях націоналістичної ідеології. Членами „Братства тарасовців” були Михайло Коцюбинський, Володимир Шемет, Борис Грінченко, Володимир Самійленко, Микола Вороний, Мусій Кононенко, Віталій Боровик; а також науковці: ўвген Тимченко, Олександр Черняхівський, Валеріан Борисківський.

Свої політичні погляди „Тарасовці” виклали у своїй політичній декларації. Вона повністю спиралась на ідеї Т.Шевченка. Декларація визнавала Московщину окупантом України, що знищувала всі політичні і культурні надбання Українського народу і продовжує далі поневолювати Україну. Декларація включала вимогу повної державно-політичної незалежності України.

У програмових положеннях „Братства тарасовців” зазначалось:

„Кожна освічена людина з науки і власного досвіду знає, що людскість уся поділяється на раси, народності, нації і та ін. Знає і розуміє, що через те тільки й існують ці колективні одиниці й носять таку назву, що вони мають щось своє власне, що відрізняє одну таку одиницю від другої. Так кожна Нація має свою мову, звичаї, історію, культуру і взагалі свій світогляд, одним словом, власне психічне ,,Я”.

Кожен, хто розуміє, що то єсть поступ (тобто „Прогрес”. – Р.М.), мусить розуміти, що поступ виявляється не в тім, щоб нищити живу істоту, Націю, або грубими фізичними заходами асимілювати її, бо хто утисками й гнобительством силомиць знищує Націю, той тим самим вільми шкодить загально-людському поступу. Бо коли нарід розвивається вільно на національному своєму грунті, то тим самим він додає до загально-людського поступу і свого духовного й розумового скарбу. Це повинно бути для кожного освіченого чоловіка так зрозуміло, як може бути зрозумілою справжня наука”.

Далі у програмових положеннях „Тарасовців” стверджується наступне:

„Уважаючи на час, місце й обставини, ми повинні звернути свою увагу й на Російську державу і її народи і, яко інтелігенти тої держави, ми конче бажаємо усім її народам повного добра, волі й широкої освіти духу й розуму. Але ми знаємо, що держава, а надто Російська, це є поверховий агрегат часто-густо багатьох Націй, що нічим не з’єднані проміж себе опріч самодержавія, і через це ідея пановання такого абсолютизму єсть ідея мертва, Нація-ж єсть жива істота. Тим-то ми змагаємось проти усякого деспотизму, або опікунства, над яким би це не було народом, чи походитиме цей деспотизм або опікунство від одної особи, чи від якого уряду, чи від якої громади, чи навіть з якого-небудь дужчого народу. …Бачимо ж, що Російська держава, захопивши такий великий обшир, так багато розмаїтого люду скувала і сковує своєю державною ідеєю, що не може через свій абсолютизм ні сама поступати уся разом, а також і не дає змоги вільно поступати поодиноким народам, що сковані кайданами, бо розмаїті народи у Російській державі не можуть разом, купою, з однією мовою і накиненими спільними інтересами йти шляхом поступу. 2 Кожен народ може розвиватись і дійти до добробуту, до свідомості тільки лишаючися на рієдноу грунті, бо інакше тільки вибиватимуться поодинокі одиниці з його, а він увесь буде непорушний”.

Ідеї „Братства” його учасники розповсюджували у своїх літературних творах, статтях, які нелегально поширювались в Україні.

До самостійницьких позицій наближалася створена 4-5 жовтня 1890 року Українська Радикальна партія. У 1893 році поліція розгромила організацію.

У умовах терору царського самодержавства в Україні майже одночасно виникають три партії, які стояли на самостійницьких позиціях. Ними були – „Революційна Українська партія”, „Українська Народна партія” і „Українська Соціалістична партія”.

Всі ці самостійницькі партії – Р/ев./УП, УН/ар/П, та УС/оц./П – мали в своїх програмах основні вимоги Української Національної Ідеї, якими користувались у своїй практично-політичній роботі.

У ХХ столітті український національно-визвольний рух започатковує Революційна Українська партія (РУП), яка була створена у Харкові  29 січня /11 лютого/ 1900 року.

Її ініціаторами були колишні члени „Братства тарасовців” – Микола Міхновський, Дмитро Антонович, Боніфат Камінський, Левко Мацієвич і Микола Русів. Виникнення цієї першої української політичної партії саме на Східній Україні (Харківщина) окреслило початок організаційного формування українського руху, вихід його на політичну арену Російської імперії під гаслами незалежності. З початком діяльності РУП українский визвольний рух остаточно утверджується як незламний політичний фактор українських мас.

Програму та завдання Революційної Української партії опрацював Микола Міхновський. Вона була видана у березні 1900 року й у вигляді брошури під назвою „Самостійна Україна” була розповсюджена по Україні.

Практично з цієї праці Мик.Міхновського починаються витоки ідеологічного обгрунтування необхідності захисту Української Нації від знищення її Російською державою, необхідності формування організованого спротиву цьому та визвольного руху, направленого на повне звільнення і рятування Української Нації від іга російського колоніалізму. Аналізуючи міжнародне становище на преломі ХІХ-ХХ століть саме Микола Міхновський побачив нові явища, які почнуть виявляти себе згодом і стануть визначальними у ХХ столітті – це початок занепаду і розпаду колоніальних імперій. Саме він на початку розквіту капіталізму і входження його в імперіалістичну стадію розвитку написав:

„Кінець ХІХ віку визначився явищами, що характеризують новий зворот в історії людскості. Ці явища свідчать про те, що п’ятий акт великої історичної трагедії, званої ,,боротьбою націй”, вже почався і закінчення наближається. Ці явища – це бройні повстання поневолених націй проти націй-гнобителів. …всесвітове національне питання вже зовсім достигло, хоч і далеко стоїть від необхідного, дійсного та справедливого розв’язання. Проте шлях до розв’язки єдино можливий, певний і корисний показали Нації, що вже повстали проти чужого панування, у якій би формі політичного зверхництва воно не виявилося.

Ми визнаємо, що наш народ теж перебуває у становищі зрабованої Нації.

Отже, коли справедливо, що кожна Нація з огляду на міжнародні відносини хоче вилитись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного  національного змісту може дати своїм членам нічим необмежену змогу всесторонного духового розвитку й осягання найліпшого  матеріального гаразду, коли справедливо, що пишний розквіт індивідуальности можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальності є метою – тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність є головною передумовою існування Нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнародних відносин”.

Як бачимо, головною передумовою існування Нації є державна незалежність, а для її досягнення потрібна діяльність у цьому напрямку. Без цієї діяльності не буде прогресу у національному поступі, будь-яка ідея буде мертва і до занепаду прийде й віра у вищість тої мети, яка мала бути досягненна – тобто: державна незалежність України.

Діяльність стає запорукою створення національних кадрів, провідної еліти, яка буде у спромозі повести до прогресу і матеріального добробуту Націю, державу і безпеку кожної складової частини Нації – громадянина України. А для цього потрібні знання, якого дуже бракувало нашому Українцеві. Тільки знанням, діяльністю і поступом вперед, зміцненням незалежності ми переможемо притаманне Українцеві ядовите малоросійське яничарство. Існування цього „малоросійства” багато в чому сприяє і сьогодні збереженню колоніальних оков, якими і сьогодні Московська держава оплутує Україну. Про цей психологічний стан писав ще Іван Франко у творі „На ріках Вавілонських”:

„Я увійшов у світ з тавром чужих іллюзій”, – так мовить сучасна українська пісня. Тому, щоб звільнитись від цього тавра, нам конче необхідно знати нашу минувшину, яку спотворено було за часи колоніального панування Москви над Україною.

Повертаючись до програмових засад перших українських політичних партій, звернемо увагу на те, що є актуальним майже до сьогодення. Задумаймось, чи не були вони актуальними й у часи створення ОУН і УПА, що було актуальне і на початку ХХ століття.

Так, Микола Міхновський у 1900 році у праці „Самостійна Україна” писав:

„Коли доводиться нам йти на свої збори під допитливими поглядами цілої фаланги державних шпіонів, коли Українцеві не вільно признаватись до своєї національності, і коли любити вітчизну рівнозначно, що бути державним зрадником, тоді зовсім до речі виникає повне обурення питання, яким правом російське царське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче з своїми рабами? Яким правом відносно нас, тубільців своєї країни, видано закон з 17 травня 1876 року, що засуджує нашу національність на смерть? На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно росіян (москалів) або змоскалізованих ренегатів? На підставі якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Чому навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи й підтримуючи її науку, літературу, промисловість і т.д.? І, нарешті, найголовніше, чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністративні засади?”

У тому ж 1900 році, у жовтні, до дискусії прилучився великий український поет і науковець, один з найвидатніших українських суспільних діячів кінця ХІХ- початку ХХ століття – Іван Франко. У своїй статті „Поза межами можливого”, що по словам дослідника з США, була „одним із найбільш важливих документів для історії новітньої української політичної думки”.

Ів.Франко писав:

„Для Маркса і його прихильників історія людської цивілізації, то була поперед усього історія продукції. …В останніх роках обернено питання другим кінцем. Що гонить чоловіка до витворювання економічних добр? Чи самі тільки потреби жолудка? Очевидно, що ні, а цілий комплекс його фізичних і духовних потреб, яки бажає собі заспокоєння. Продукція невпинна і чим раз інтенсивніша культурна праця – це виплив потреб і ідеалів суспільності. Тільки там, де ті ідеали живі, розвиваються і пнуться чимраз вище, маємо й прогресивну і чимраз інтенсивнішу матеріальну продукцію. Де нема росту, розвитку, боротьби і конкуренції в сфері ідеалів, там продукція попадає в китайський застій (мабуть, і в більшовицький.- Р.М.). Коли ж ідеал – життя індивідуального – треба признати головним двигачем у сфері матеріальної продукції, тим, що попихає людей до відкрить, пошукувань, надсильної праці, служби, спілок і т.д., то не менше, а ще більше значення має ідеал у сфері суспільного й політичного життя. А тут синтезою усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного… життя і розвою Нації.

Все, що йде поза рами Нації, – пише далі І.Франко, – це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді б прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді б широкими „вселюдськими” фразами покрити своє духовне (!) відчудження від рідної нації. Може бути, що колись надійде пора консолідування якихсь вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але це може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних споминів”.

Наведені уривки вказують, що ідея української самостійності ставала пануючою ідеєю, програмовою метою українських націоналістичних сил, що ці ідеї йдуть з глибин української історії, від її першотворця – Траса Шевченка. Ці ідеї й стали в основі Маніфесту новооснованої Революційної Української Партії.

Активну участь брала РУП разом з іншими українськими партіями у робітничих страйках, наприклад, у загальному страйку всіх підприємств у Києві 1903 року, що тривав 11 днів.

Крім цього РУП проводила масові акції, організовувала селянські заворушення. Так селянські заворушення 1902 р. на Харківщині та Полтавщині прийняли широкі розміри і перекинулись майже на всю Україну. Внесок РУП був і в революційних подіях 1905-07 рр. в Україні.

Ця партія з самого початку була партією масовою, в яку війшли українці різних ідейно-політичних поглядів і яких об’єднувало розуміння необхідності повалення самодержавства. В цьому характерний був відкритий лист Революційної Української партії до російського міністра внутрішніх справ Сипягина у відповідь на його заборону зробити напис українською мовою на пам’ятникові І.Котляревському, з проханням до якого звернулися мешканці Полтави. В листі між іншим було сказано:

„Ви гадаєте, Пане Міністр, що Ви вкупі з усіма Вашими посіпаками, здолієте вбити наш народ? Нехай відповість Вам наша історія. Нехай вона розповість Вам, яка міцна та сильна була була польська держава „від моря і до моря”, який знівечений був увесь наш народ під пануванням чужинців-поляків, які терпів він гнобительства від польських панів… І нехай історія розповість Вам, як одним сильним і міцним рухом зруйновала наша Нація всю польську державу і повернула внівець гнобителів. А колишня Поляки, пане Міністр, вміли гнітити нас не гірше від сучасних Росіян і колишня Варшава була культурніша, ніж сучасний Петербург. А знаєте, через що наші прабатьки розвалили Польщу? Через ті, що вона наполягала на душу Нації, на її моральне „Я”. А всі злочинства прощаються, крім злочинств проти Святого Духа. Уряд російський супроти нашої Нації став на ту саму стежку, що й колишній польський уряд і тим самим вимагає, щоб ми пішли шляхом наших прабатьків часів Богдана Хмельницького. І ми підемо.

…Українська Нація мусить скинути панування чужинців, бо вони огижують саму душу Нації. Мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія. Мусить добути своє визволення з рабства національного та політичного…”

Таким чином, Революційна Українська партія з моменту свого виникнення і майже до 1905 року стояла на національно-визвольних позиціях – позиції самостійництва і соціального відродження України.

Ще однією самостійницькою партією була Українська Народна Партія (УНП), яка свій світогляд виводила виключно з інтересів Української Нації. Вона виникла також у 1900 році. Її засновниками були колишні члени „Братства Тарасовців” – Микола Міхновський, який не був членом Революційної Української Партії, Олександром Макаренком і братами Шеметами.

Головною метою УНП було було відірвання України від Росії – як головного поневолювача і нищителя Українського народу. Боротьбу за демократизацію системи влади в Росії УНП вважала непотрібною, оскільки цілком вірно вважала, що зміна політичного устрою в Росії не зміне долі поневолених імперією народів, але тільки погіршить, оскільки це призведе до дезорієнтації мас очікуванням поліпшення ситуації.

Правильність цього передбачення ми спостерігаємо сьогодні, особливо, якщо врахувати, що СИСТЕМА ЕКОНОМІЧНОГО І ПОЛІТИЧНОГО УТИСКУ УКРАЇНИ, що існувала за комуністичної

імперії в Україні, досі не демонтована.

В Програмових документах УНП записано було наступне:

„Українським робітникам, що вкупі з селянами становлять всю Українську Націю, нема жодної рації добиватися для Росії Конституції. Це була б тільки зміна, а не полегшення кайданів. …Усі сили, всю працю, всі жертви віддамо виключно на самостійну Україну. Укранські робітники повинні мати на увазі повне вигнання з України чужинців і утворенення своєй самостійної держави, бо в Україні, як ніде в світі, питання соціально-економічне є одночасно питанням національним”.

Отже, УНар.партія чітко відзначила: боротьба за національне визволення є боротьбою багатоплановою – проти чужих держав, що панують в Україні, проти соціальних гнобителів, боротьбою проти державного капіталізму. УНП чітко вказала, що поліпшення економічного добробуту народу, як загалу всіх індивідів, полягає в першу чергу у національному визволенню, а національне визволення йде в парі із соціальним визволенням. УНП проіснувала до революції 1917 року, коли вона змінила свою назву на партію українських соціалістів-самостійників.

Таким чином, розвиток Національного руху в Україні на переломі ХІХ-ХХ століть об’єднував українську Націю у напрямку необхідності підніматися на боротьбу задля захисту українських національних інтересів, готував новий етап у розвиткові Української Нації – до загального і широкого національного руху, який дозволив під час повалення монархії в Росій у дні лютневої революції закласти основи і фундамент Української державності.