Згідно з Указом президента України №872/2014 від 13 листопада 2014 року, 21 листопада Україна відзначає День Гідності та Свободи. Встановлення цього свята стало наслідком двох великих подій у нашій недавній історії: Помаранчевої революції 2004 року та Революції гідності 2013-2014 років. Ці події стали маркерами визрівання нового громадянського суспільства у нашій країні, яке вже відходило від бачення світу і себе самого у тьмяному, непевному світлі тристолітньої російської та радянської пропаганди на українських теренах, що мала на меті формування з українців «росіян нижчої якості», які, втративши власну гідність, засновану на пошані до власної історії та культури і повазі до визначних діянь своїх предків, бачили б себе «меншими братами» «великого російського брата» – читай: «рабами кремля, фанатично відданими московському господарю». Східний сусід старанно і послідовно перетворював Україну на свою колонію, сама суть існування якої була б закрита і від світу, і від її ж мешканців красивими гаслами про інтернаціоналізм, свободу і братство народів. Москва впевнено розбудовувала свою імперію за рахунок терору, поєднаному з широким спектром маніпуляцій як на привласнених нею територіях, так і на міжнародному рівні. Маніпулятивні внутрішні та зовнішні інформаційні війни велися (та й зараз ведуться) москвою з натхненням, фантастичною вигадливістю, заснованою на цинізмі та запереченням здорового глузду, не кажучи вже про ігнорування поняття елементарної справедливості, і завжди за принципом «ціна не має значення», що стосувалося і фінансів і людських життів рівною мірою. Головним у цих стараннях було домогтися статусу «великої держави» і керувати світом хоча б у меншій його половині, але ж з розмахом.
У внутрішній політиці московські можновладці спрямовували свої зусилля на те, аби перетворити кожного росіянина на «великороса» (один з відповідних термінів в Україні, вживаний з 2022 року: свинособака), який бачить себе вищим за інші народи, зокрема ті, які він називає братами (рабами), а тих, кого вочевидь не може перескочити – ненавидить. Великорос-свинособака щиро підтримує власну тоталітарну владу і вважає, що росія (отже, і він сам) має право принижувати, бити та навіть вбивати всіх, хто не визнає її зверхності. Нахабна поведінка цього типажа є прямим наслідком нахабної зовнішньої політики росії і впевненістю, що за ним стоїть «вєлікая страна» (велика країна). Велич при цьому розуміється як ігнорування законодавства (і міжнародного і внутрішнього) на користь волюнтаризму та сила кулаків, що протиставляється спілкуванню на основі взаємної поваги.
Мусимо визнати, що втративши, в силу політичних перипетій та недалекоглядності своєї інтелектуальної і політичної еліти, власну державність, українське суспільство почало частково забувати і про власну гідність. «Ласкаві слова» з приставленим до спини пістолетом робили свою справу і страх почав домінувати над історичною пам’яттю. Гасла про «любов до росії» (а не до рідної України), «вічне братерство» (а не взаємовигідне співробітництво та мирне співіснування), «велич російської мови» (а не увага до власної), «свідомий вибір українцями російського домінування» (а не хитрі політичні маніпуляції, що дозволили москві встановити свою владу, в Україні) і «бандитів, буржуазних націоналістів, бандерівців, ідеалістів і т.п., які хочуть посварити українців і росіян» (а не патріотів, які знають і шанують власну історію) повторювалися настільки часто, що почали глибоко в’їдатися у свідомість мас, притлумивши в народі власну гідність.
Непросто було українцям виходити з-під впливу російського гіпнозу, бо працювала вироблена за роки тотального пригнічення, звичка «не висовуватися» і «говорити правильні речі», зокрема про неможливість існування України без росії (хоча зараз бачимо, що воно навпаки). Хоча колишній радянський союз вже тріщав по швах, важко затверджувалася Постанова Верховної Ради «Про проголошення незалежності України» і успішне голосування 24 серпня 1991 року, немалою мірою відбулося через путч у москві 18-21 серпня того ж року, що обіцяв відновлення найжорсткіших радянських порядків на території колишнього СРСР.
Коли українці голосували за підтвердження акту про проголошення незалежності на референдумі 1 грудня 1991 року, в питання про підтримку незалежності була включена і згадка про те, що ми не збираємося сваритися з росією.
Важко і з суперечками приймалися нові державні символи: синьо-жовтий прапор (офіційно затверджений 28 січня 1992 року) і державний герб України – золотий тризуб на синьому щиті, що був затверджений Верховною Радою України тільки 19 лютого 1992 року, та й то як Малий герб і головний елемент Великого герба, хоча історія його тягнеться від часів Володимира Великого, а з 1918 року він був прийнятий як герб Української народної республіки і протягом ХХ століття перетворився на стійкий символ боротьби за волю України. Але московська пропаганда століттями переконувала українців, що шлях до свободи – гріховний, а Українська держава нелогічна та шкідлива ідея, що відволікає від єдтвно вірного шляху – злиття з московією і самознищення як народу та нації.
Тим не менше, в Україні завжди знаходилися здорові пасіонарні сили, що – кожен на своєму місці – не давали сусідам стерти Україну зі світової карти. І 2004 рік, 13-й рік по відновленню Незалежності став першим етапом повернення українцями власної гідності, а не тільки мрій про ефемерну свободу. Саме тоді значна частина суспільства заявила про інтерес будувати справедливу державу –а отже, про готовність брати на себе відповідальність за її майбутнє. Тоді символічна межа української самосвідомості проходила між позиціями кандидатів у президенти України – Віктора Януковича, який ніс у своїй програмі чітку орієнтацію на росію, а отже подальшу залежність українців від волі керівників чужої держави та Віктором Ющенком, що стояв за більшу самостійність, але все одно мав твердити, що з росією ніхто сваритися не збирається.
Тоді, у 2004-му, в результаті Помаранчевої революції, спрямованої проти фальсифікацій на виборах та ігнорування громадської думки, Ющенко переміг, але боротьба між двома позиціями – (1) власної гідності та самоповаги та (2) готовності лягти під сусіда – тривала. 2010 року до влади таки приходить Янукович, при якому підтримуються символи російської колонізації, підписуються Харківські угоди, які дають росії більші можливості для силового військового контролю України і максимально скорочуються власні військові можливості – від випорожнення складів боєприпасів до скорочення армії та ї технічних можливостей.
Проте, суспільство вже прагне виходу з колоніального становища і вимагає історично та культурно ближчого для України європейського курсу розвитку. Янукович вимушений проголошувати політику євроінтеграції, але восени 2013 року різко змінює ці позиції на рух убік росії. Саме тоді виникають перші протести, на які підтримувана з москви влада реагує цинічно і жорстко, не зважаючи на людські жертви. У боротьбі за конституційні права українського народу проливається перша кров. Але гідність українців вже прокинулась остаточно і, в результаті подій, що дістали назву Революція Гідності (21 лютого 2013 – 22 лютого 2014), президент-зрадник України втікає на територію рф до своїх господарів.
Але вже 20 лютого розпочинається збройне вторгнення росії в український Крим. Росія вдирається на територію України без оголошення війни, маскуючи свої війська під незрозумілих, начебто місцевих повстанців. На прямі питання щодо російської бронетехніки у Криму російський президент путін, у притаманному йому стилі, єхидно відповідає, що він про це не має жодного поняття, а танки та БТР «зараз можна купити у будь-якому воєнторзі». Потім, з використанням тих-таки гібридних методів війни, росія окуповує частину українського Донбасу. На допомогу ослабленій проросійською владою українській армії виходять добровольчі батальйони і ось, ворог майже відкинутий, але росія продовжує ігнорувати і правила мирного співжиття і міжнародні закони. Українські війська обстрілюються градами з російської території з простим розрахунком – українське законодавство не передбачає ведення війни в таких умовах. Проте опір триває і росія не досягає запланованих результатів. Оборонний потенціал України відновлюється, не зважаючи на організований та фінансово підтримуваний москвою саботаж на всіх рівнях.
Суспільство починає прокидатися з летаргічного сну, але знову ж таки не повністю, бо «війна на Донбасі» зачіпає не всіх, а мем «росіяни-брати» ще міцно сидить у головах багатьох.
Ситуація змінюється тільки з 24 лютого 2022 року з повномасштабним вторгненням російських військ в Україну з Півночі і Півдня. Цей, не надто продуманий росіянами, захід остаточно зняв полуду з очей більшості українців і народ нарешті відчув себе нацією, об’єднавшись у шаленому спротиві загарбнику. З тих пір Гідність і прагнення українців до Свободи бачить увесь світ.
Але війна триває і ворожа пропаганда не затухає, й не затухатиме навіть по її завершенню. Тож мусимо бути пильними, стійкими і єдиними у своїй боротьбі за міцну справедливу державу, завжди пам’ятаючи про тих, хто поклав за це своє життя на Майдані 2013-2014 років і на фронтах жорстокої та безкомпромісної російсько-української війни.
Тому і свято 2 листопада – це не про минуле, а про наше майбутнє. Збережемо Гідність і прагнення до Свободи – збережемо себе.
Слава Україні!
Слава справжнім її синам і донькам, які ніколи не втратять своєї гідності!
Перемагає тільки той, хто бореться.
Вадим КАРПЕНКО
21.11.2026
історія та історичні біографії, геополітика та інформаціний простір, аналітика



