(про мужність, тріумф, невдячність і корупційні скандали)

«Правовірні влаштували православним гарячий прийом…»
Вадим Карпенко
«Пригоди Марка та Харка»

« Ми знаємо яке славне твоє козацьке військо, і тому воно може бути дуже корисним християнському суспільству в боротьбі зі спільними ворогами нашої віри»
З листа Папи Климента VII
до кошового отамана запорожців
Богдана Микошинського 1593 року

«Яка то красива винахідливість і майстерність козацька»
Ян-Хризостом Пасек
«Мемуари»

Згадуючи про Велику турецьку війну, маємо на увазі військові дії між християнськими Європейськими державами та мусульманською Османською імперією 1683-1699 років. На той час Османи ще послідовно доточували нових територій до своїх величезних володінь та збільшували свій політичний вплив на теренах Азії та Європи, а, націляючись на австрійські та українські землі, мали на увазі розширення зручного плацдарму для своїх подальших завоювань. То ж очевидно, що війна мала вигляд боротьби двох релігій за світове панування і не могла не турбувати християнських володарів, а тим більше самого Апостольського Престолу – тобто духовних очільників християнства у Ватикані.

За півсотні років до цих подій, вже так звана Хотинська війна 1620-1621 років продемонструвала Європі, що польське військо, підсилене козацькими полками, цілком спроможне здобувати перемоги у боях з «непереможним турецьким військом». А дії козаків під проводом Сагайдачного у сорокаденній битві під Хотином, у вересні 1621 року, остаточно закріпили за українцями імідж вправних та стійких піхотинців, вмілих пластунів-розвідників і непохитних оборонців християнства; воїнів, готових іти в бій щоб перемагати, а не гинути, та все ж не переймаючись при цьому питаннями життя і смерті.

Тодішній Папа Римський Інокентій ХІ чудово розумів загрозу для подальшого існування й розвитку західно-європейської культури та християнізму, тому старанно шукав шляхів для об’єднання Європи і зміцнення її спільної військової потуги з метою рішучої відсічі несамовитим воїнам ісламу. Придивляючись до наявних ризиків та можливостей, він добре розгледів і геополітичне розташування українських земель, – які, потрапивши раптом під руку Османської імперії, одразу б створили для християнського світу серйозну стратегічну загрозу, – і військовий потенціал самих українців.

Події ж в Україні протягом 16-17 століть, як то активна міжнародна дипломатія, екстериторіальні військові операції запорожців та визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького 1648-1657 років зі створенням фактично незалежної козацької держави, – яку Богдан бачив як відновлення Великого князівства Київського, а світ знав під назвами: Україна, Земля козаків, Козакія, Військо Запорозьке, – створили в Європі чітке бачення українців як потужної військової сили. Популярність козаків – представників українського етносу, зросла такою мірою, що європейські християнські стратеги заходилися старанно вивчати територію розселення українців, розглядаючи їх в першу чергу як потужний мобілізаційний ресурс у військовому протистоянні з ісламським світом.

Певним чином зробили свою справу і бажання поляків полонізувати наші території та спровоковані цим бажанням українські антипольські повстання. Звісно, внутрішні справи тодішньої Речі Посполитої меншою мірою обходили європейських володарів, бо ж тут не йшлося про їхню власну безпеку, але в Варшаві до справи підійшли серйозно, доручивши французькому інженерові Гійому Левасеру де Боплану, – який служив у польській армії в званні капітана артилерії з 1630-го року по 1647-й, – створити детальну карту українських земель. На основі своєї справді титанічної роботи (на це у нього пішло не менше восьми років) Боплан, з дозволу польського короля, 1648 року видав загальну карту України на одному аркуші, а 1650-го Спеціальну або Велику карту України на 8-ми великих аркушах. При цьому спеціальна карта, розміром 216 на 73 см та з масштабом 4,5 км в одному сантиметрі, більше схожа на топографічну карту для військових цілей. Припускаємо, що тодішню Варшаву цікавили як бойові дії на наших територіях, так і інформація для системної та послідовної польської колонізації України. Спеціальна карта Боплана, – на якій Україна, до речі, чітко позначена як «Україна, земля козаків», а московія чітко як «Московія»,- примітна і тим, що це була чи не перша у світі карта такого великого розміру, а також вирізнялась високою якістю гравіювання виконаного талановитим голандським майстром Вільгельмом Ґондіусом. Не дивно, що ця карта, як документ військового значення, мала певний режим секретності. Замовник – польський король Владислав IV заборонив її самовільну публікацію під страхом високого штрафу (в 500 угорських дукатів). Заборона мала тривати 15 років, хоча сам король помер ще до її першого друку, навесні 1948-го.

Того року вийшла у світ невеликим накладом тільки загальна карта України – що містилася на одному аркуші.

Саме ця Бопланова карта і стала основою для подальшої роботи європейських картографів у напрямку зображення українських територій. Напрацювання Гійома Боплана використовувалися штабами різних армій, які вели бойові дії на наших землях, аж до середини 18 століття та ще й згодом подекуди бралися до уваги.

Отже, карта «України, землі козаків» видавалася у Гданську (1648), Франції (1660), Амстердамі та Лондоні (1670). Вона широко використовувалась видавцями географічних атласів, і тим самим несла в Європу детальну інформацію про українців та їхній потенціал.

На основі карти французького географа Ніколя Сансона (який, звісно, керувався начерками Боплана) карта України (від Перемишля і Сяну до Дону та Азовського моря) 1678 року була видана і в Римі. Ватикан був прямо зацікавлений у вивченні українських територій, бо з обороною християнської Європи від воїнів ісламу була біда. Воювати було нікому. І якщо за попередніх військових кампаній папські вербувальники до України не дісталися, то цього разу виходу не було – мали напружитись.

1676 року турки, не без допомоги козаків Петра Дорошенка, – той намагався відновити втрачену Україною по смерті Хмельницького незалежність, – відібрали у поляків Кам’янець-Подільську фортецю і приєднали до себе Поділля. Потрібен був тільки привід для нового вторгнення, і цей привід вже визрівав на теренах Угорщини, яка прагнула здобути незалежність від монархії Габсбургів й також озиралася, в сподіванні підтримки, на Туреччину. Врешті, 1683 року, угорський князь Імре Текелі таки здіймає повстання, а французький королівський двір – одвічний суперник Габсбургів – обіцяє султанові дотримуватись нейтралітету і не надавати допомогу австрійцям. Виходило, що, на той час, насправді зацікавлених у відсічі османському вторгненню було лише троє: імператор Леопольд І Габсбург, який мусив обороняти територію своєї імперії, король Речі Посполитої Ян ІІІ Собєський, який хотів повернути Польщі втрачені у війні 1672-1676 років землі Правобережної України і Папа Інокентій ХІ, який хотів уберегти від розвалу та знищення далеко не однорідну європейську християнську спільноту, очистивши Європу від турецької військової присутності, а за сприятливих умов і відбити у мусульман Константинополь. Турецький султан Мехмет IV спрямував на територію Угорщини військо чисельністю 150-200 тисяч, а Леопольд Габсбург з Яном Собєським разом могли зібрати заледве половину цієї чисельності. Тож усі троє найперше бажали долучити до цієї військової кампанії козаків, і кожен зобов’язувався посилювати свої армії козацькими підрозділами.

При цьому, австрійський імператор вважав, що більшість козаків одразу слід спрямувати в напрямку Відня, а польський король – що основні козацькі сили мають іти на Поділля та Бесарабію. Та оскільки коштів на масштабне проведення мобілізаційних заходів не було ні в одного, ні в другого, питання взявся вирішувати апарат Інокентія ХІ. Папа мав гроші і можливості знайти додаткове фінансування.

Тож саме, Папа Інокентій ХІ, добре знаючи про військові вміння козаків, докладав немало зусиль до залучення їх у війну, висилаючи до Варшави і Кракова через своїх нунціїв досить значні суми грошей. Вже 1681 року він передав один мільйон золотих флоринів для вербування та оснащення козаків.

У червні було розпочато створення окремого козацького корпусу під папськими знаменами чисельністю 3000 осіб з такою структурою і кошторисом:

7 полків по 500 людей у двох і по 400 у п’яти з них.

По званнях та посадах:

7 полковників з річною зарплатнею по 600 флоринів і ще додатково 1000 на обмундирування та спорядження;

7 заступників командирів полків з річною зарплатнею по 300 флоринів, плюс додаткові виплати на екіпірування;

Генеральний писар – 375 флоринів;

Генеральний суддя – 375 флоринів;

6 полкових писарів – по 125 флоринів;

7 полкових прапороносців – по 120 флоринів;

23 сотники – по 240 флоринів, плюс виплати на одяг та намети;

23 заступники сотників – по 90 флоринів;

2611 козаків – по 60 флоринів, плюс виплати на одяг та обоз.

Платня мала видаватися або за рік або чотири рази на рік – за кожен квартал. Річний бюджет на утримання полку без урахування витрат на клейноди, обоз та озброєння планувався в розмірі 270 тисяч флоринів.

Окремо планувалися видатки на 7 полковницьких перначів, 7 ключів (матеріальний і юридичний знак адміністративно-військової влади полковника), 30 прапорів з Єрусалимським хрестом, 7 мідних литаврів; на 300 возів; на порох та кулі.

У липні з Риму надійшло ще 100 000 флоринів на залучення додаткових сил і проведення «спецоперацій». 50 тисяч з цих грошей було виділено запорожцям для здійснення наскоку на Крим з метою зв’язати кримсько-татарські підрозділи місцевими боями, утримавши їх від перекидання на територію Австро-Угорщини і посилення основних турецьких військ. З тією ж метою фінансувалися інші групи козаків для дій на Правобережній Україні. Так, польський король Ян Собєський виділив 60 тисяч флоринів на кампанію проти білгородських татар. За загальними оцінками тодішня дієва турецька армія нараховувала 300 тисяч бійців, з яких 100 тисяч перебували в боях на території теперішньої України.

При цьому, влітку 1683 року, українські козаки, як основні штурмові підрозділи, активно воювали на чотирьох фронтах протитурецької кампанії: наступ на Крим; військові дії проти окупаційних турецьких військ на Правобережжі; наступ на Білгородських татар; участь у боях на території Австро-Угорщини.

Тож 23 червня варшавський нунцій повідомляв до Риму, що вже отримав від короля Яна Собєського дозвіл на набір козаків. У Львові вже було створено мобілізаційний пункт і тамтешньому відповідному комісарові вже виплачено 90 флоринів. По Україні було розіслано агентів, які мали донести до потрібних людей інформацію про умови набору козацького корпусу.

Комісаром війська запорозького (за постановою сейму від 1638 року керував козаками замість виборного гетьмана), яке йшло під Відень, став каштелян любачівський Станіслав Друшкевич, а за вербування козаків безпосередньо відповідав полковник Якуб (Яків) Менжинський.

1683 року за закликом Папи Інокентія ХІ козаків вербували Семен Палій, Захар Іскра, Самійло Самусь. Під Відень вони пішли під проводом отамана Остапа Гоголя.

Згідно з повідомленням папського нунція в Кракові, від 26 серпня, козаків зголосилося значно більше, ніж було заплановано, і вони вже вирушили в похід, тому треба планувати додаткові витрати з папських грошей, бо ж інших фондів на те немає, але загалом то добре, бо козаки –значна допомога. Так само в його повідомленні від 8 вересня йдеться про те, що козаки напливають хвиля за хвилею і їх одразу спрямовують до королівського обозу, бо проти турків то ж «найкраща піхота в світі».

Так само й король Ян Собєський, вже перебуваючи під Віднем, у листах до своєї любої дружини немало згадує про козаків – то лаючи їх на всі заставки за спізнення на театр бойових дій та недисциплінованість, то захоплюючись їх рішучістю та відвагою. Але ж і в першому, і в другому випадку йшлося про важливість участі у боях саме козацьких підрозділів. Характерним є епізод, про який знову ж таки дізнаємося з листування королівського подружжя, коли 15 листопада у битві під Сечанами щойно надійшовшим козацьким підрозділам було наказано тільки зайняти передмістя, а вони з маршу швидко подолали ще й першу лінію укріплень і встановили над брамою свої козацькі прапори з хрестами. Таким власне був початок штурму добре укріпленої фортеці; тож як пише Собєський,козаки в очах усіх присутніх на полі бою військ заробили собі велику славу.

Перед тим були нарікання і невдоволеність з того, що козаки не завжди успішно виконували розвідувальні операції, зокрема раз чи два не змогли взяти полоненого для отримання інформації (язика), але їхній командир, полковник Яків Ворона, зізнався польському королю, що, з огляду на терміновість та поспішність мобілізаційних заходів, довелося набрати в козацьке військо новачків без бойового досвіду, які досі козаками направду й не були. Але ж, як бачимо зараз (2014-2022-2026), українці, які навіть ніколи не вважали себе військовими і гадки не мали братися за зброю, вчаться військовій справі досить швидко й таки вирізняються, на подив теперішнього європейського світу, вправністю. Так було і в попередні часи. Тож навряд чи треба дослухатися до «розвіювачів міфів», які спираючись на дослідження пізніших, – звісно великою мірою польських істориків, – говорять про перебільшення, – звісно українськими ранніми істориками – ролі козацтва в обороні Відня та всій Віденьскій кампанії.

Задля того применшується і кількість козаків, що брали участь в тих операціях. Дехто пише, що під самим Віднем, під час вирішального штурму турецького табору, перебувало тільки 150 козаків, а згодом до сил головнокомандувача союзними військами Собєського приєдналося заледве тисячі півтори. Протилежна сторона називає число у 15-20 тисяч козацького війська, що було задіяне в Австро-Угорщині протягом осені 1683 року, коли був здійснений основний перелом у війні на користь християнського табору. З впевненістю можемо сказати тільки те, що всі цифри і числа, пов’язані з кількістю військ у тих чи інших битвах часто далекі від істини, що пов’язано з самою практикою війни, а саме необхідністю здійснювати психологічний вплив на ворога під час і опісля бойових дій з одного боку і неможливістю, навіть для учасників подій, дізнатися правдиві дані з другого. Навіть при найприскіпливішому підході точність буде сумнівною. У випадку війни, про яку ми говоримо, точно відомо те, що вербування козаків забезпечувалося з різних джерел фінансування, але точно не відомо те, скільки їх там було насправді. Поглянемо на зафіксовані дослідниками відомості:

3 000 козацького війська було зібрано в папський корпус коштами Апостольського престолу, як ми зазначали вище. Кажуть, що назбиралося їх таки більше – аж під чотири тисячі. Зустрічаємо й уточнене число 3700. Нагадаємо, що корпус мав воювати під папськими знаменами.

Ще раніше, з квітня 1683 король польський наказав зібрати 1200 козаків. Чи склали вони основу Папського корпусу, чи влилися до інших бойових частин ми достеменно не знаємо.

З першими польськими частинами, які прибули під Відень прийшла і приватна легка козацька корогва в числі 150 шабель під командуванням полковника Павла Апостола-Щуровського. Ця корогва входила до складу частин волинського воєводи Яна Стадницького. Не питаємо, хто входив до складу решти підрозділів з Волині. Вочевидь, українці, які просто не мали статусу «козаків». Тож якщо українські дослідники будуть цікавитися «козаками» як представниками українського народу і говорити про роль козаків, як роль українців, що відзначаються військовими талантами як своїми вродженими якостями, то будь-який іноземний історик буде розглядати тільки самих козаків як польських чи російських підданих і суто у форматі «спеціальних військових частин». Який підхід більш об’єктивний – питання одвіку спірне. А щодо точності свідчень, то у відкритому переліку волинських воєвод (Вікіпедія, в т. ч. польською мовою) бачимо, що з 1679 року цю посаду обіймав Микола Синявський, а з 1893 – Ян Яблоновський. Що ж до Яна Франтішека Стадницького (в іншому варіанті Яна Адама Стадницького) то до 1679 року він служив поручником панцирної корогви під командуванням Дмитра Вишневецького, а з жовтня 1685-го отримав посаду надвірного хорунжого при королі. Посада не мала, але ж відомо, що посади волинського воєводи він добивався саме з 1693-го року. І таки ним став і був до 1713-го. Таж коли заступив на цю посаду – невідомо. А можливо, що й того1693-го року просився на неї повторно? Отже, з воєводами та навіть їхніми іменами зрозуміло не все, – бо ж справа давня, – зате «об’єктивні вчені» точно знають, що українців у тій війні було мало. (Хто приєднався до українських сил тероборони у лютому 2022 року і на власні очі бачив як у нашвидкоруч сформованих ротах під Києвом набиралося людей удвічі, втричі, а подекуди й у чотири рази понад штат, і що таке реальний облік за умов, коли над тобою нависає ворог, а підготовленого сержантського складу практично немає, може починати сміятися).

Оскільки, як бачимо з письмових свідчень папського нунція у Варшаві, формування папського козацького копусу відбувалося поетапно і сформовані перші підрозділи одразу приєднувались до польських королівських військ, які йшли під Відень, – не знати точно яка саме частина їх прибула на початок операції з розблокування Відня і знищення турецького табору 12 вересня 1683 року – в середньому цифри коливаються між 3000 і 5000. Але ж знаємо, що саме козацька піхота і польська кіннота (знову ж таки хто знає скільки в ній було поляків, а скільки українців?) атакували основний турецький табір, і саме козаки захопили шатро турецького головнокомандувача Кара-Мустафи. У тій битві поліг командувач козацьких військ Остап Гоголь і його місце зайняв Семен Палій. (Чи «їх там не було»? – просто «зелені чоловічки» якісь)).

Щоправда та сама історія з кількістю загиблих турків. За деякими даними під Віднем їх загинуло 20 тисяч і ще 10 тисяч у битві під Парканами. Але ж кажуть і про те, що число загиблих турків у другому випадку значно применшене з питань політкоректності – бо ж там переважно оперували козаки і меншою мірою австрійці.

Найцікавіше, що, при такій «непевній козацькій участі» в операціях на території Австро-Угорщини, дослідники відзначають, що порівнюючи маневри і бої козацьких військ з інертністю інших союзних бойових частин, можна твердо робити висновок: роль українців у цілій кампанії була не тільки значимою, але й вирішальною. Вочевидь цієї думки дотримувався і Папа Інокентій ХІ, бо, після отримання звістки про остаточну перемогу, 2 лютого 1684 року відслужив у Римі священну Літургію та молебень за перемоги, «що їх здійснили українські козаки проти турків», хоча у Ватикані і сумнівалися днів два чи доречно буде служити літургію за представників ортодоксальної (православної, а не католицької) церкви. Вочевидь вирішили, що доречно, а отже на те були вагомі підстави.

І, не меншою мірою, ваги додавали походи козаків під проводом Степана Куницького в буджацькі степи та на територію Молдови 1683-1684 років.

Після поділу українських земель між Польшею та Московією за сепаратним Адрусівським договором, козацькі полки як адміністративно-територіальні одиниці, на Правобережжі були поступово ліквідовані. Над козаками, замість гетьмана, Варшава ставила коронних (державних) комісарів, що призначалися з числа шляхти, підпорядковувалися безпосередньо коронному гетьману і, власне, мали контролювати «козацьку вольницю». З початком підготовчих дій ісламської Туреччини та християнської Європи до великої війни 1683 року, правобережне козацтво побачило шанс відновити свої «давні свободи».

23 липня 1683 року правобережні козаки звертаються до Яна Собєського з тим, щоб він прийняв їх під своє пряме управління і дозволив виступити проти турків. Військовий товариш війська запорозького, колишній Немирівський староста, Степан Куницький писав до короля, що козацька рада вирішила, що народ український християнський не має вже сили терпіти свавілля османів і прагне перемоги короля польського над турецькими військами, а тому козаки готові долучитися до цієї богоугодної справи. Тим більше, що Буджак і Молдова перебувають майже не захищеними з військової точки зору. Нижче Куницький просив дозволити йому похід на Молдову, обіцяючи королю зібрати до 10 тисяч війська.

З огляду на серйозність тієї загрози, яку становила Туреччина з одного боку та військові здібності козаків з другого, Собєський позитивно відгукнувся на цю пропозицію. Він наказує виготовити гетьманську булаву та печатку «з гербом старожитнім України» і вже 24 серпня 1683 року призначає Куницького гетьманом Правобережного Війська Запорозького. Щоправда направляє на Правобережну Україну і спеціального «комісара над козаками», який мав досить широкі повноваження і, між іншим, міг видавати козакам накази та підписувати їх від імені короля. Тим комісаром став холмський староста, полковник Станіслав Зигмунт Дружкевич. У подальшому він опікувався залученням козацьких військ до війни проти Туреччини, координував дії козацьких військ, організовував військові операції проти татарських орд, підтримував комунікацію (зокрема листування) з козацькими старшинами.

На той час, якщо українцям ішлося про визволення своїх земель від турецької окупації, відновлення вольностей і своїх господарств та зменшення впливу польської адміністрації на їхнє життя й порядки, то для короля польського було важливим звільнити Правобережжя і вийти до Чорного моря з тим, щоб, стрімко завоювавши територію між Дніпром та Дунаєм, розірвати сухопутний зв’язок між Туреччиною та Кримським ханством.

Тож наприкінці літа Степан Куницький зі своїм військом найперше звільняє від проосманських сил Немирів, який турки перетворили на свій центр управління окупованими українськими землями – таку собі столицю – і, отримавши від короля дозвіл на вторгнення у Молдовське князівство, з боями рухається через фортецю Бендери (тодіщня назва – Тягинь – не плутати з фортецею Тягинь на Херсонщині) до Кишинева. У битві під селом Кіцкани, що поблизу Бендер, 15-18 тисяч українсько-молдовського війська атакували 25-титисячне військо білгородських та буджацьких татар під проводом тягинського бея Яли-паші (Алі) і завдали їм нищівної поразки. Було вбито вищих татарських начальників, серед яких і тягинський бей і очільник буджацької орди Алігер-паша та кілька татарських мурз. Багато татарських командирів потрапили в полон. Натомість, Степан Куницький не втратив жодного свого козака.

Відомий своїми пропольськими настроями господар Молдови, Штефан Петричейку, стає на його бік, і молдовське військо присягає на вірність Речі Посполитій і – Увага! – запорозьким козакам. Об’єднане запорозько-молдовське військо, як пишуть дослідники, складало тоді до 30 000 осіб.

Тож, рушивши через Молдову на Буджак, військо Куницького, бере Білгород і, спустошивши околиці Кілії, Ізмаїла та Аккермана, виходить до берегів Чорного моря. Щоправда, спроби звільнити від турків такі фортеці як Меджибіж і Бар успіхів не принесли, а в перші дні січня 1683-го татарське військо, що поверталося з-під Відня завдало козакам поразки на річці Прут, поблизу Рені та фортеці Тобак (нині село – Табаки Білгородськогто району Одеської області). При загалом рівних силах, татарам зіграло на руку те, що у них було 7 гармат, а у козаків – жодної.

Отже, коли козацька розвідка доповіла, що до Дунаю наближається 10-12 тисяч татарського війська, що вціліли після розгрому турецької армії під Віднем, сили Куницького складали 8-10 тисяч, бо значна частина обтяжених здобиччю козаків на той час вже повернудася в Україну. Було вирішено виходити з Буджаку, але татари наздогнали козацько-молдовське військо при переправі через річку Прут 30 грудня 1683-го. Козаки швидко зорганізували укріплений табір і три дні твердо витримували татарські атаки, поки, виснажені артилерійськими обстрілами, молдовські вояки в ніч з 3-го на 4-те січня раптово покинули табір і повтікали. В цій ситуації, Куницький вирішив також переправлятися через Прут з двома тисячами козацької кінноти. Врешті-решт переправилася і козацька піхота під проводом полковника Андрія Могили, але втрати були великими. Татари не вдалися до переслідування, та коли козаки вже відійшли до Ясс їх виявилося тільки п’ять тисяч (5000).

Зрозуміло, що після поразки, великих втрат, та фактичної втечі Куницького з поля бою, серед козаків почало зростати невдоволення своїм гетьманом. Додалося і те, що в наші дні називають «корупційним скандалом» – Варшава затримувала виплати, а серед війська пішов поголос, що якусь дещицю грошей таки передали, але Куницький, на власний розсуд, розподілив їх тільки серед вузького кола своїх прихильників. Погані чутки дійшли і до папського нунція у Варшаві. З його переписки з Ватиканом бачимо, що він неодноразово піднімав питання вчасного розрахунку з козаками перед королем, але варшавська адміністрація виправдовувалась тим, що мовляв, якщо козакам заплатити одразу, то вони з тими грошима порозбігаються і не будуть воювати. Оскільки гроші на ту справу знову ж таки давав Папа, то Рим врешті заявив, що більше не буде фінансувати козацьке військо через посередників, а передаватиме гроші козакам напрямку. Король – нікуди дітись – наче погодився, і було вирішено відправити до козаків представника Апостольського Престолу з надійною охороною, але через нехіть поляків справа затягувалась і затягувалась. Так тривало від середини січня до початку березня, доки сквінчилося тим, що козаки остаточно обізлились на Куницького, скликали раду у Могилеві, де скинули його з гетьманства і вбили, коли той, перевдягнувшись ченцем, намагався втекти; а замість нього настановили Андрія Могилу.

Звісно, коли вже таки дійшло до біди, справа прискорилась. Швидко знайшли й потрібну для такого посольства людину – ним виявився святий отець Франциск Бонесану, префект папської семінарії у Львові. Начебто він сам зголосився на виконання цієї місії, бо добре знав українську і мав товаришів серед козацтва.

Вирушивши в дорогу на початку квітня під охороною сотні польських вояків, Бонесану віз із собою не тільки «плату за минулі та майбутні подвиги козаків», але й «багаті дари» у вигляді всякої зброї, зокрема 2-х польових гармат, 6 тисяч мушкетів та пороху і набоїв до них. Наперед було вислано щедро обдарованих козацьких представників (послів), щоб донесли до війська добру звістку. Дорогою (поблизу Полонного) польську охорону мала змінити козацька сотня. Розподіл дарунків мав відбуватися за участі представників від усіх козацьких полків, щоб вони вже самостійно розподілили їх потім між козаками.

Поза тим, отець Бонесана мав вирішити питання з налагодженням подальшого постачання та виплат таким чином, щоб більше не виникало жодних конфліктів. Задля цього було запропоновано, щоб козаки присилали своїх представників просто до Льова і ті самі отримували все, що їм мало бути виділено за рішенням Папи. Обіцялося, що Ватикан зебезпечуватиме усі їхні портреби, аби тільки вони й надалі не втрачали завзяття в обороні Христової віри. А ще, треба було продовжити переговори з запорожцями, щоб вони активізували військові дії проти Кримського ханства та шарпали турецькі фортеці на чорноморському узбережжі, на що йому було видано 14 тисяч флоринів з 40 тисяч, які запорожці мали за цю роботу отримати. Бонесані були надані всі повноваження на ведення переговорів та підтвердження додаткових умов, які б могли висунути запорожці. У переговорах мав брати участь і представник польського короля.

Належало отцю Бонесані і добре постаратися, щоб збудити серед українського козацтва більше довір’я до Папи Римського, ніж до польської влади, та прихильність до віри католицького обряду, бо ж ті досі лишалися переважно на стороні православ’я. Отець мав дослідити настрої українців та дух самого українського народу, щоб використати ті добрі контакти в своїх інтересах, поки щира довіра Яна Собєського до Папи Римського давала таку можливість. Загалом польські королі не надто допускали іноземців вивчати дійсний стан справ у Речі Посполитій і, як бачимо, мали на те свої вагомі причини.

З переписки нунція та Бонесани дізнаємося і про те, що, на думку папського представника, поляки в більшості своїй досить зверхньо ставляться до козаків, не сприймаючи їх за рівних собі, чим тільки розпалюють їхню злість та провокують конфлікти. Виглядало так, що порозуміння з козаками досягалося виключно за рахунок зусиль короля Яна Собєського. Тим зрозуміліша активність папських представників на українській території, з урахуванням тодішніх загроз з боку ісламської Османської імперії для самого існування християнського світу.

Тож на початку травня отець Бонесана вже доповідав у Варшаву, що 10 тисяч козаків надійно зайняли лінію оборони по Дністру, і прорив турецьких військ на цій ділянці малоймовірний. Так само він віз із собою листа у якому гетьман Андрій Могила та козацька старшина дякувала за щедрі дари та благословення на боротьбу з ворогами християнства, а також бажала Папі многих літ та довгого панування над усім християнським світом, над всіма християнськими володарями та над упокореними ворогами.

У той час за діями козаків – від операції під Віднем і до походів у Буджацькі степи – стежила вся Європа. Богослужіння на честь перемог православних козаків проводяться у католицьких храмах Рима і Відня. Папа дякував їм окремим листом. Про їхні подвиги повідомляють друковані «летючі листки» – тодішні прототипи газет – в Італії, Польщі, Німеччині, називаючи Степана Куницького «козацьким генералом». Європейські художники відображають козаків на гравюрах. Широко тиражується відомий «лист-відповідь козаків турецькому султанові на запрошення стати під його руку». Той жартівливий лист насправді з’явився кількома роками раніше, імовірно під час Хотинської війни, але у великій війні двох релігій, розпочатій 1683-го року, набув особливого значення як пропагандистський і високомотиваційний текст. Згодом, французький поет з білоруським корінням Гійом Аполлінер (Вільгельм-Альберт-Володимир-Аполлінарій Кострови́цький, 1880-1918) навіть завіршує одну з його версій, і цей вірш під назвою «Лист запорозьких козаків Султанові в Константинопроль» (Réponse des Cosaques Zaporogues au Sultan de Constantinople) війде в його поему «Пісня нелюбого» (La Chanson du mal-aimé), видану 1913 року в Парижі у збірці «Алкоголі» (Alcools. Poèmes 1898-1913).

Коли турки були відкинуті від Відня, а решта їхніх сил виявилася зв’язаними боями в Україні, Молдові, Буджаку та довкола Кримського півострова, Святий Рим продовжує працювати над посиленням християнського воїнства. У 1684 р. під покровительством Папи Священна Римська імперія, Річ Посполита, Венеція та Мальта утворили Священну Лігу. Учасники ліги мали вести війну з Туреччиною на різних театрах воєнних дій, щоб не дати ворогові зконцентрувати сили для потужного удару. Зокрема Венеція мала стримувати турецькі сили на морі та у Далмації, поки імператор вів війну в Угорщині, а король польський в Україні. 1686-го року до Ліги вдалося долучити і Московське царство, яке мало спрямовувати свої дії убік Кримського півострова і нейтралізувати татар. Московським християнам за участь у війні проти ісламу було обіцяно Київ, але ж король польський, користаючись успіхами козаків у Причорномор’ї та активною реакцією на те Європи, все одно намагався виторгувати собі щонайвигідніші умови у наступних договорах з московським царем.

Тим часом козаки, ще за влади Куцницького намагалися всіляко зміцнити свої позиції у Речі Посполитій. Куницький активно спілкувався з лівобережним козацтвом, щоб вивести їх з-під Москви і перетягти на свій бік, а до польського короля козацька рада зверталася з проханнями дозволити проведення виборів на посаду православного київського митрополита; повернути козацтву «прадавні вольності і права»; заборонити шляхті порядкувати на козацьких землях та втручатися в роботу козацької адміністрації; надати білоцерківське староство у повне володіння правобережному гетьманату; визначити сталий розмір платні для гетьмана, а також розміри матеріального забезпечення козацьких військ; упорядкувати стосунки з польськими комендантами фортець.

Тим часом, з другої половини 1684 року, коли вже було очевидно, що Туреччина втратила домінуючі позиції і відновлення її могутності вже виглядає проблематичним, європейські володарі згадали про власні інтереси, і не надто горіли бажанням вибивати турків хоча б з Балканського півострова, бо ж це виглядало на користь більше австрійцям та полякам. Відповідно і європейська увага до козацьких звитяг і козацьких жертв на полях великої релігійної війни підупала, тож Ян Собєський у своїх грамотах до козаків всіляко відкручувався від виконання їхніх вимоги, пропонуючи «відкласти питання» на потім і таке інше. Але козакам було дозволено (!) селитися з жонами і дітьми на Правобережжі та розвивати козацьку колонізацію власне українських територій (!) Згадаймо, що до початку Великої війни Варшава (як і згодом Москва) всіляко намагалася витурити козацьке військо за межі рідних земель, аби полегшити їхнє привласнення польською або ж лояльною до польської влади та католицизму шляхтою. І справді, на час війни Гетьманщина певною мірою таки повернула свій статус політичної та адміністративної автономії, але щойно 1699 року війну було закінчено (з підписанням Карловицького мирного договору), поляки остаточно ліквідували правобережну Гетьманщину і заборонили козацькі формування. Хоча новий король Август ІІ Фрідріх (син саксонського курфюрста і данської принцеси) і намагався надати козакам певні права з огляду на власні інтереси у протистоянні зі шляхетською вольницею та навіть був вручив полковнику Семенові Палію хорогву з королівським гербом, але вже у 1702 році таки видає універсал про ліквідацію українського козацтва у Київському та Брацлавському воєводствах; в серпні 1704 року спільно з Петром І (відповідно до Нарвського договору) придушує спровоковане тим рішенням повстання Семена Палія, Андрія Абазина, Самійла Самуся та Захара Іскри на Правобережній Україні; а в 1711-1712 роках, знову ж таки згідно з польсько-московськими домовленостями, виселяє жителів козацьких полків з Правобережжя на Лівобережну Україну.

Отже, зупинення християнськими європейськими військами турецької експансії – а після війни 1683-1699 років Османська імперія вже не змогла доточувати собі територій і фактично перестала загрожувати християнському світові – не дало українцям жодних політичних вигод, хоч як і відзначились козацькі війська у тих битвах. Вочевидь, після Богдана Хмельницького, на радість поляків та московитів, країна не отримала гідного і достатньо популярного політичного лідера з державницьким баченням, котрий міг би на той час об’єднати українську політичну націю. Ясно бачимо, що вимоги козацької старшини і правобережної, і лівобережної  України не посувалися далі, ніж обстоювання суто козацьких корпоративних інтересів та наївної віри в те, що збереження давніх народних традицій, істинно українського укладу життя, як і панування народу на своїй території, може бути можливим без настанови на власну державницьку форму існування.

Суть самої війни проти зміцнення мусульманського світу, при цьому, в першу чергу полягала в збереженні австрійської імперії Габсбургів, убезпеченні та розширенні кордонів Речі Посполитої, певних геополітичних вигод для венеційців і найбільшою мірою у збереженні території релігійного впливу Папи Римського та католицького християнства.

Стратегічне бачення та послідовність Папи Інокентія ХІ допомогли вірно визначити загрозливу для Риму ситуацію і зосередитися на організації європейського опору наступальним планам ісламу. Ще раз нагадаймо собі, що Європа ніколи не була по справжньому єдиною навіть у, здавалося б принципово спільних,  релігійних питаннях. Та сама Франція, століттями перебуваючи у протистоянні з домом Габсбургів, розглядала Туреччину скоріше як стратегічного партнера, який завжди допоможе ослабити амбітних та неспокійних європейських сусідів. Тож у цій війні, вона відверто підтримувала Османів, назовні демонструючи принциповий нейтралітет. Вочевидь не були єдиними і бачення Відня та Варшави: з точки зору власних інтересів австрійці бачили географію війни в регіоні Угорщина-Балкани, тоді як поляки – в регіоні Поділля, Буджацького степу та Чорноморського узбережжя між Дністром і Кримським півостровом. Решта Європи аж ніяк не прагнула просування впливу Габсбургів на територію Балкан, а прямий вихід Речі Посполитої до Чорного моря розглядала виключно як небажене посилення східноєвропейського конкурента. За цих умов Папі довелося справді задіяти всі свої ресурси, і значною мірою саме фінансові, щоб урятувати ситуацію. Завдяки своїм організаційним здібностям, щедрому фінансуванню козацьких військ, а з тим, не меншою мірою і завдяки козацькій звитязі, йому таки вдалося втримати християнський світ.

А козацька слава «НЕ ВМРЕ НЕ ПОЛЯЖЕ». Європа, щойно минув загальний стрес, викликаний загрозою нашестя ісламського світу, відносною мірою втатила інтерес до козаків вже з кінця 1684 року, інтуїтивно не бажаючи визнавати їхню першість та власну другорядність. Ейфорія вляглася і згадок про козацькі подвиги на шпальтах друкованих видань істотно поменшало. Але ж МИ не маємо забувати про них. Бо це НАША справа і НАШЕ життя. Якщо на той час, як і двома століттями пізніше, українська мужність спрямовувалась на оборону чужих стратегічних інтересів без жодної компенсації самому українському народові, то пам’ять про те, хто ми є і чого варті в ситуаціях найжорсткішого протистояння з ворогом, найкраще оборонить наші позиції тоді, коли ми самі чітко визначимо їх у власній свідомості, відкинувши лінь та байдужість у питаннях побудови власного, вибудуваного на НАШИХ традиціях, близького і зрозумілого для нас світу.

З висоти днів теперішніх бачимо, що Україна і сьогодні, після пережитих власних історичних негараздів та невдач, як і раніше зберігає свій потужний бойовий потенціал, дух свободи і прагнення жити за власними прадавніми законами. Як і раніше, українці боронять Європу від спільного ворога, який прагне нав’язати сусідам власний, неприйнятний для них,  спосіб життя.

Бачимо й те, що Західна Європа та ближчі сусіди рахуються з нами лише тоді, коли ми сильні і готові боронити  свої права та свою землю силою зброї. Прихильність союзників ніколи не є вагомішою за нашу власну стійкість та силу духу. За відсутності видимої спільної небезпеки, сильну країну зацікавлений мати її народ, але не її сусіди. Будь-яка виявлена нами слабкість і втрата лідерських позицій може схилити союзників, чи когось із них, піти на угоду з нашим ворогом, навіть якщо насправді він є ворогом не тільки нашим, а й їхнім. В цьому випадку таку угоду просто буде оплачено з наших рахунків.

Наша земля та наші ресурси можуть зацікавити будь-кого, але ми самі потрібні тільки собі (іншим – хібо що, як дешевий людський ресурс). Політика «виселення» або навіть «зачищення» геополітично привабливих територій від споконвічних їх жителів досі лишається «практичним, ефективним методом» в уяві деяких політиків і, на жаль, не тільки московських.

Захищаючи Європу чи інших сусідів, не слід чекати «вічної вдячності». Навіть навпаки, через якийсь час нам придумають якісь вади і знову «примушуватимуть вибачатися», якщо ми не навчимося відчувати чіткої різниці між політкоректністю і втратою гідності.

Здобуття слави в бою або у національно-визвольній боротьбі може принести любов своєї країни та свого народу і немилість та неприйняття у тій країні, проти якої ти воював.

Але сильний народ ніколи не забуває своєї історії, своїх героїв, а отже, і своїх здобутків і перемог.

І ще раз про український слід у Великій турецькій війні 1683-1699 років: польський король Ян Собєський був родом зі Львівщини (народився в Олеську), а турецький султан Мехмет IV був українцем по матері. Може тому й не дуже хотів комусь віддавати Поділля)).

Валим КАРПЕНКО

11.09.2026